...
Звичаї та традиції в Україні PDF Печать E-mail

Ведуча.

Дорогі друзі! Всі ми з вами добре знаємо, що тра­диції і звичаї народу — це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а й в його історичному минулому.

В усіх народів світу існує повір'я, що той хто за­був звичаї батьків, карається людьми і богом. І він блукає по світі, як блудний син, ніде не може знай­ти собі притулку.

Тарас Шевченко звертається до України, як до матері, що вічно страждає, питається:

«Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?»

Бібліотекар проводить бібліографічний огляд біля книжкової виставки: в шкільній бібліотеці офор­млено багато папок про звичаї та традиції в Україні, а ще про звичаї можна прочитати в таких книгах: В.Скуратівський «Обереги пам'яті». Олекса Воропай «Звичаї нашого народу» — ще є 5 розділів: зи­ма, весна, літо, осінь і український народний одяг. Про рослину, як художній символ в українському фольклорі, у творчості митців розповідає Андрій Кондратюк в книзі «З вишневого саду».

Фольклорна група (діти виходять з сопілкою, в віночках, в українському вбрані) співають пісню «Ой, зелене жито, зелене».

Ой, зелене жито, зелене,

Хорошії гості у мене.

Зеленеє жито женці жнуть,

Хорошії гості мене ждуть.

Ой, зелене жито, зелене,

Хорошії гості у мене.

Зеленеє жито за селом,

Хорошії гості за столом.

Ой, зелене жито, зелене,

Хорошії гості у мене.

Зеленеє жито при межі,

Хорошії гості до душі.

Ой, зелене жито, зелене,

Хорошії гості у мене.

Зеленеє жито ще й овес,

Тут зібрався рід наш увесь.

Ведуча.

У час духовного відродження нашого народу все уважніше вдивляємося в його історію, все частіше звертаємося до нашого минулого.

Ведучий.

Кожна людина завжди з великою любов'ю і ду­шевним трепетом згадує те місце, ще вона народи­лася, де промайнуло її босоноге дитинство з дивосвітом — казкою, у затишній батьківській оселі, згадує традиції і звичаї, які шанувалися нашим народом з діда-прадіда.

Ведуча.

Та ніщо так не чарує дитячі душі і не залишається в глибинах пам'яті, а потім згадується протягом усього життя, як безпосередня участь у традиційних народних святах, обрядах.

Ведучий.

Нема, либонь, жодної людини, яка б з великим за­доволенням не згадувала ті перші дитячі враження:

від колядування;

від Великодніх писанок, пасок, та освячення верби у Вербну неділю;

від Купальських вінків, жіночих хусток;

від пісенного українського весілля;

від вишитих жіночих та чоловічих сорочок;

від вишитих рушників та багато інших народних обрядів.

Ведуча.

Відродження культурної пам'яті народу є ук­раїнський рушник. Традиційно з рушником вітали появу дитини в родині. З ним зустрічали дорогих гостей. Його дарували старостам і зустрічали моло­дих після шлюбу. З ним збирали в дорогу чоловіків та синів. Проводжали людину в останню путь.

Рушник в Україні завжди був символом гостинності, на ньому підносили давню слов'янську святиню — хліб і сіль.

Він був і є взірцем людської працьовитості, адже за кількістю та якістю рушників в оселі складається певна думка про господарів, а особливо про господиню.

Двічі на рік прикрашали житло рушниками — це на Різдво і Пасху.

В народній пісні мати навчає дочку:

«Тримай хаточку, як у віночку

А рушник на кілочку,

Тримай відерця всі чистесенькі

І водиці повнесенькі.

У народі існує традиція: вишиваний рушник переходить від матері до дочки і стає сімейною реліквією. Український рушник не раз в своїх творах оспівували поети і письменники.

Виконується пісня А.Малишко «Пісня про рушник».

Рідна мати моя, ти ночей недоспала,

І водила мене у поля край села.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала

І рушник вишиваний на щастя дала,

На щастя на долю дала.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука,, і вірна любов

Й твоя материнська любов. Ведучий.

Гарним звичаєм на Україні була і дівоча коса. Во­на була своєрідною візиткою охайності. В усіх ро­динах існував непорушний звичай — піднявшись ранком, дівчина мусила насамперед «навести лад» — розчесати волосся й заплести косу.

— За давнім звичаєм, збезчещеній дівчині прилюдно відтинали косу.

— Прощання з косою — це, власне прощання з дівуванням.

Виконується пісня «Ой у вишневому садочку».

Ой у вишневому садочку

Там соловейко щебетав

Додому я просилася

А він мене все не пускав

Козаче мій, а я твоя,

Пусти мене, зійшла зоря

Проснеться матінка моя

Буде питать, де була я

А ти їй дай такий отвіт:

Яка чудова майська ніч!

Весна іде красу несе,

І тій красі радіє все.

Доню моя, у чому річ?

Де ти блукала цілу ніч?

Чому розплетена коса,

А на очах блищить сльоза?

Коса розплетена тому,

Мені подруга розплела

А на очах блистить сльоза —

Я з милим розпрощалася.

Мамо моя, ти вже стара,

А я весела й молода.

Й жити хочу, я люблю.

Мамо, не лай доньку свою.

Ведуча.

Багато пісень та ліричних віршів про косу зустрі­чаємо і в обрядовій весільній скарбниці:

Горіла сосна, палала,

Під нею дівчина стояла,

Русяві коси чесала,

До них так ніжно шептала:

Ой коси, коси ви мої,

Довго служили ви мені.

Більше служить не будете

Під білий вельон підете

Під білий вельон, під хустку,

Більш не буду я за дружку.

Горіла сосна, ще й тріска,

Тепер я ваша невістка.

— Пісні про довгу косу звучать і сьогодні, але у весільному обряді їх, на жаль, дуже мало, хоч-жи­вуть ще люди, котрі їх добре знають.

Хлопець.

Старі це, давні атрибути.

Хутірна поезія, — час її забути.

Нащо та криниця?

Нащо те відерце?

— Ах ти, чоловіче, без душі і серця!

Хочеш ти забути те, що вік любилось?

Знай же, що відерце все ще не розбилось,

Знай, що не замулена ще в гаю криниця.

Знай, що в ній і досі ключова водиця.

Знай, що запах кропу ще не перевівся».

Кущ калини в лузі все ще не одцвівся.

Золотавий місяць нам хвилює груди,

Дарма, що на ньому побували люди.

І дівоча пісня груди розриває,

Як і споконвіку, ніжне серце крає.

Ведучий.

А ось один з сучасних ліричних віршів «Про діво­чу косу» Панасюка.

Хлопець.

Розпустили кучері дівчата,

Підвели ще й брови для краси,

Тільки ти ходи, як вчила мати

Не обрізуй русої коси

Хай вона росте густа та пишна

Чорнобривим хлопцям на біду

Я тобі, моя чарівна вишня,

Сам у них троянди заплету.

Ллються коси, як ранкові роси.

В ланцюгах срібляться золотих.

Що є краще за дівочі коси

І троянди, вплетені у них?

Тільки ти ходи, як вчила мати.

Не обрізуй русої коси.

Ведуча.

Найкращою оздобою голови дівчини є вінок. Дів­чата плетуть вінки з квітів маку, синіх волошок, чорнобривців та дикої рожі.

Роблять вінки із паперових квітів і повинен бути він невисокий і охайно прилягати до голови.

Народ вірив, що дівчина, маючи на голові вінок, володіє чарами, якими могла тяжко карати кожного напасника.

Вінки з квітів пасують тільки до дівочого обличчя, а молодицям хустка до лиця.

Хустка в Україні має і обрядове значення. Так при сватанні дівчина перев'язує руку парубкові на знак згоди бути його дружиною.

Був і такий добрий звичай у дівчат: коли хлопці йдуть до війська (в Армію), то кожна дівчина своєму нареченому дарувала вишиту хустину, як символ, «вірності» в коханні.

Дівчина читає вірш А.Малишка: «Хусточка червона».

Хоровод дівчат з великими хустками різного кольору виконує «Кривий танець».

Ведучий.

Споконвіку українські жінки та чоловіки свято шанували одяг, а особливо вишиту сорочку. Наші пращури вірили, що вона захищає людину не лише від негоди, а й від ворожих сил.

Мова вишитих сорочок — це і сукупність візерунків, і гра кольорів, і майстерність вишивальниць.

Відтоді, мріючи про достаток, люди вишивали баранячі ріжки — як символ багатства.

Вишивали квіти, калину — як символ мудрості, доброти (цнотливості).

Вишивали барвінок — як символ немеркнучого життя.

Вишивали яблучне коло — як символ кохання.

Україна знає близько 100 способів вишивання.

Ведуча.

Ставлення до сорочки, значення її в житті люди­ни, народ закарбував в піснях, у прислів'ях та при­казках:

Бідний на сорочку старається, а багатий і кожуха цурається.

У суботу має бути гарна погода, бо в суботу сирота сорочку сушить.

Як неділя, то й сорочка біла.

Нема нічого, крім сорочки, в якій мати народила.

Хто має дочки, той ходить без сорочки, а хто має синки, той готує сумки.

Виконується пісня Д.Павличка: «Два кольори».

Ведучий.

З давніх-давен існує і такий звичай, біля щойно зведених осель на примітному місці в першу чергу висаджували калину. Кущі калини розростаються, милуючи зір білим цвітом навесні й рубіновими кетяги ягід восени.

Плоди калини, за народними уявленнями здавна символізували мужність людей, які проливали кров за Батьківщину в боротьбі з ворогами.;

Без калини не уявити пісенної творчості народної, а пісень про калину не злічити.

Ой у лузі при дорозі Зацвіла калина.

Ой у лузі калина.

Ти червона калинонька.

Чому листя опускаєш.

Ой у лузі калина стояла.

Гей, у лузі червона калина, гей гей похилилася

Чогось наша славна Україна гей, гей зажурилася.

А ми тую червону калину гей, гей піднімемо,

А ми ж свою славну Україну та розвеселимо.

Під фонограму пісні «Ой у лузі калина» дівчата ве­дуть танок.

— Калина — це той символ, що і пам'ять людську береже, нагадуючи про милі краї, символ безсмертя, невіддільний від життя. Калина це символ рідної хати, отчого краю, батькової хати. Козак, умираючи на чужині, просить:

Казав собі насипати високу могилу,

Казав собі посадити в головах калину.

Будуть пташки прилітати калиноньку їсти,

Будуть мені приносити від родоньку вісті.

— Калина в народних піснях живе, й болить, вона радиться, до неї звертаються, і вона промовляє:

Хлопець.

Калино, калино, чого в лузі стоїш,

Чом не процвітаєш,

Чи суші боїшся, чи дощу бажаєш?

Дівчина.

Суші не боюся, дощу не бажаю,

Стою та думаю — процвітати маю.

Процвіту біленько — всі люди узнають,

Пристигну червоно — зверху обламають.

Ведуча.

Здавна одне з найпоширеніших дерев в Україні була і є верба.

Без верби і калини нема України — кажуть у народі.

Вербою обсаджували ставки, береги річок, дороги — верби укріпляють береги, стримують зсуви, а в посушливих місцевостях зупиняють піщані заноси.

«В кінці греблі шумлять верби

Що я й насадила».

— «Край берега, у затишку
Прив'язані човни,
А три верби схилилися
Мов журяться вони».

«Ой у полі вербиченька

Там стояла криниченька».

Співають в народних піснях.

— Як символ, увійшло дерево і в християнські вірування. Тиждень перед Великоднем називається Вербним.

— На вербній неділі, вербу освячують, а потім додому несуть і б'ють нею хатніх, а в першу чергу тих, котрі ще сплять, б'ють і примовляють:

— «Не я б'ю, верба б'є
За тиждень Великдень,

Будь великий, як верба,

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля.

Свячену вербу зразу ж садили на городі. Вважали, що коли виросте дерево, то буде воно рятівним для людини на схилі віку.

Увага до цього поширеного в Україні дерева відбилось у численних спостережливих народних порівняннях та висловах:

Дівка, як верба: де посадиш там і прийметься.

Дівка, як верба: її не поливай, а вона росте.

Гнеться, як лозина.

Така правда, як на вербі груші.

Верба улюблене дерево великого Кобзаря. Вона ніжно оспівана в чудових віршах і поемах поета.

— Реве та стогне Дніпр широкий,
сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі...

— Під ярами над ставами
Верби зеленіють...

— І над криницею верба
нагнулася, як та труба...

— Давно, давно колись
Я чув, як ото під вербою
тихенько дівчина співала...

— Як дівчина під вербою
Гриця заспіває...

Ведучий.

Ще довкола сніги біліють, але як тільки сонце на весну поверне і трохи потепліє, одразу ж на вербо­лозах з'являються ніжні пухнасті котики. Це верба цвіте, нагадуючи, що весна вже не за горами.

Виконується танець «Весна прийшла».

Послухайте вірш М.Рильського «Вербова гілка».

Дівчина.

Вербова гілка зацвіла

У мене на столі,

Як символ сонця і тепла,

Ще схованих в імлі.

Як знак зеленої весни,

Котра ще вдалині,

Як знак, що щастя сад рясний

Даровано мені.

Вербова гілка на столі

У мене розцвіта...

Прилинуть, серце, журавлі,

А в них на кожному крилі

Дар сонця і тепла.

 

Яндекс.Метрика >