...
Виховний захід: Згадаймо всіх поіменно(благодійна акція) PDF Печать E-mail

Виховний захід: Згадаймо  всіх поіменно(благодійна акція)
(На столі букет квітів, перев'язаний чорною стрічкою, шматок чорного хліба, вода, свічка, колосся пшениці.)
(Звучить скрипка, на її фоні учениця читає.)
Учениця. Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського і розпи¬нає душу мою на хресті всевишньої печалі? Хто щоночі будить, стогне, кви¬лить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого наро¬ду? У ній ні дна, на берегів.
І знову вони йдуть щодня, щоднини, щоночі, мільйони тіней, мільйони очей, крокують небесним Чумацьким шляхом і повертають до мого серця. Ідуть українські Варвари-великомучениці, пригортають до грудей немовлят босоногі богородиці в мотках сорочках, пливуть Марії-Оранти, святі Покрови роду на¬шого. Василі, Івани, Петри, янголи крізь мене летять. Лишають білий крик, бі¬лий зойк крил, що сходить у мені чорною-пречорною мукою. (Затихає музика. Виходять учні.)
1-й учень. 1933 рік. Найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду подібного тому, що випав тоді на долю однієї з най-родючіших країн. Жахливо навіть через 73 роки ступати болючими стежка¬ми страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого ук¬раїнського краю. Досі не віриться, що тут раптово зник хліб, люди залиша¬лися без зернини. І це у врожайний 1932 рік. Пухли старі й малі, вимирали роди і села Смерть бродила на шляхах, на полі, в хатах.
Пекельні цифри та слова
У серце б'ють, неначе молот.
Немов прокляття ожива
Рік тридцять третій.
Голод! Голод!
Україну називали житницею, але, грабуючи її, по-справжньому не да¬вали їй жити. Через те й була наша Україна вбогою та знедоленою, як Шевченкова наймичка. Хоч і сильна духом.
2-й Учень
Остання хлібина
Це остання хлібина, остання!
Очі горем налиті вщент,
Батько й діти не їли зрання,
Це остання хлібина, остання!
Після неї голодна смерть.
Плаче й крає, мов соломину,
Пильно дивиться дітвора.
Тату, їжте ось цю шкуринку,
Майте жалю до нас краплинку,
Умирати вже вам пора.
Взяв шкуринку дідусь і плаче,
І стареча рука тремтить.
Сиве око, сліпе, незряче,
Але серце його козаче
Б'ється рівно і хоче жить.
Стали кожному крихти в горлі,
Спазми в горлі. Немає слів.
А над хатою — клекіт орлів,
А на вигоні — трупи чорні,
Там, де саваном сніг білів.
Без болю не згадати страшні муки і переживання українського народу в 1932—1933 роках. Ще довго-довго з покоління в покоління будуть переда¬вати батьки синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, які залишили життя земне у пекельних муках.
3-й У ч е н ь
Я ще не вмер,
Ще промінь в очі грає.
В четвер мені пішов десятий рік.
Хіба в такому віці помирають?
Ви тільки поверніть мене на бік.
До вишеньки!
В колиску ясночолу
Я чую запах квітів. Я не вмер?
А небо стрімко падає додолу,
Тримайте хтось хоча б за коси верб.
Куди ж ви, люди, людоньки, куди?
Окраєць ласки.
Чи хоч з печі диму.
В клітинці кожній — озеро води.
Я ще не вмер?
Усі проходять мимо.
А житечко моє таке густе,
І мамина рука іще гаряча.
Вам стане соромно колись за те,
Та я вже цього не побачу.
(А. Листопад)
Учитель. Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об'єднувати всіх живих одним спогадом, однією печаллю, однією надією. Адже й нині живе у пам'яті народу прокляття тим, хто збиткувався над його долею і жит¬тям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз'ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.
4-й учень
Бозю! Що там у тебе в руці?
Дай мені, Бозю, хоч соломинку,
Щоб не втонути в Голодній ріці!
Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка,
Тож підрости хоч би трохи бодай:
Світу не бачив ще білого, Бозю,
Я пташенятко, прибите в дорозі,
Хоч би одненьку пір'їночку дай.
Тато і мамо — холодні мерці.
Бозю, зроби, щоб їсти не хтілось!
Холодно, Бозю! Сніг дуже білий, ...
Бозю, що там у тебе в руці?..
(А. Листопад)
5-й учень. У запізнілій жалобі схилимо голови в каятті перед світ¬лою пам'яттю тих, хто загинув. Вони згасли як зорі.
(Запалюється свічка. Звучить «Реквієм» Моцарта. Свічка передається з рук У руки.)
Учитель. Нехай кожен із нас торкнеться пам'яттю цього священного вогню — частинки вічного. А світло оцих свічок хай буде нашою даниною тим, хто навічно пішов від нас, хто заради торжества справедливості жерт¬вував собою. Вони повинні жити в нашій пам'яті.

 

Яндекс.Метрика >