...
Виховний захід присвячений Лесі Українці PDF Печать E-mail

Ведучий: Ти себе Українкою звала,
І чи краще знайти ім’я
Тій, що радістю в муках сіяла,
Як Вітчизна велика твоя.
Твоє слово разюче, як зброя,
Що боронить свій край і свій дім.
І схиляю в шанобі чоло я
Перед світлим безсмертям твоїм.
Леся-1: «О, знаю я, багато ще промчить...».
Леся-2: Це її вірші.
Леся-1: Вона прожила лише 42 роки, страждаючи фізично і морально. Пізнала самотність чужини, нерозділене кохання, відчуження і відчай.
Леся-2: А наприкінці життя — грошові нестатки, борги та злидні.
Леся-1: Але вона жила всупереч усьому. Сміялася, перемагала біль і писала свої геніальні твори. Всупереч усьому.
Леся-1: Леся Українка написала 20 п'єс, більшість яких увійшла до скарбниці світової драматургії.
Леся-2: Жодної із своїх п'єс вона не побачила на сцені.
Леся-1: її вірші забороняла цензура, замовчувала критика.
Леся-2: Тепер вони стали невіддільною частиною народної душі.
Леся-1: її твори не згоріли у вогні велетенських пожеж, які спалювали нашу землю.
Леся-2: Слово Лесі Українки, мов нержавіюча сталь, виблискує пророчо і суворо крізь роки і покоління.
Леся-1: Сьогодні будемо говорити про Лесю Українку тільки фактами, документами, листами, спогадами очевидців.
Леся-2: Та її віршами. Вірш «Хотіла б я піснею стати...».
Ведучий: Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) жодного дня не сиділа за шкільною партою, не відповідала біля дошки, не бігала з ровесниками шкільними коридорами...Вчителями її були мати — письменниця Олена Пчілка, батько — юрист Петро Антонович, книги і життя. Леся була милосердною до всього і до всіх. Чужий біль сприймала дівчинка як власний. Несправедливість, неправда її гнітили, обурювали.
Дівчинка: Вірш «Надія».
Леся-1: Це були мої перші вірші, написані на честь батькової сестри, засланої царським урядом до Сибіру. Мені було тоді дев'ять років.
Ведучий: Росла Леся тихою, спокійною дівчинкою, не по літах серйозною і задумливою. З дитинства кохалася в народних піснях, переказах, легендах, які потім знайшли своє відображення у творах поетеси.
Леся-дівчинка: «На зеленому горбочку...».
Звучить «Колискова» Юлії Рожавської на слова Лесі Українки.
Ведучий: Косачі не цуралися трудящого люду, їхні діти близько сходилися з дітьми селян, весняні, купальські та обжинкові обряди, які бачила Леся на Волині, запали їй у душу на все життя.
Учні виконують «Подоляночку».
Леся-2: «Я — Лариса Петрівна Косач. Я можу боротися з виснаженням, високою температурою та іншими симптомами, коли мене гальванізує якась ідея, якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати вночі, мучить, як нова недуга, і тоді приходить демон і наказує мені писати».
Леся-1: «Давно колись я обрала собі епіграф: «О воля! Найясніша ти в темниці! Життя ламало тільки обстановку навколо мене».
Леся-2: «Ну і кістки мої, траплялося, ламало».
Леся-1: «Але вдача моя ніколи не змінювалася. Я людина еластично вперта — скептична розумом, фанатична почуттями».
Леся-2: «І коли мене жаліють, я можу відповісти словами однієї моєї дуже нещасної знайомої: «А де це написано, в яких небесних книгах, що я повинна бути щасливою?».
Леся-1: Вірш «Горить моє серце...».
Леся-2: Вірш «Хто вам сказав, що я слабка?».
Мати: «Не знаю, чи стала б Леся українською поетесою, коли б не я. Від батька вона не могла навчитися української мови, бо він не говорив нею. Я робила так, щоб мова народу була моїм дітям найближчою. Можу з гордістю сказати, що Лесю Українку створила я. Я дала їй усе: талант, освіту, літературну долю, придумала для неї псевдонім... Ось тільки щастя я їй не дала».
Ведучий: У 1881 році Леся тяжко застудилася на річці Стир. З того часу почалася її «тридцятилітня війна» з тяжкою і невиліковною на той час хворобою — туберкульозом.
Дівчинка виконує твір Й.-С. Баха.
Дівчинка: Вірш «До мого фортепіано».
Леся-2: «Мені інколи здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що природа мені утяла кепський жарт».
Мати: «Леся ходити зовсім не може, вона ледве пересувається на милицях. А вона ж молода дівчина, їй вже треба було б...Чи є Бог на небі? Чи є справедливість? Лікарі поставили діагноз — туберкульоз кульшового суглоба. Леся терпить, тобто мовчить і думає, що я не бачу її мук, що я не чую, як вона часом уночі плаче. А я все чую... Вона ще трохи надіється на одужання, а я не надіюся ні крихти».
Леся-1: Вірш «Давня весна».
Ведучий: Від хвороби Лесю відволікали хвилини поетичного натхнення, книги, участь у громадському житті, переклади українською мовою художньої і політичної літератури. Воля, рівність, братерство для поетеси — «три величні золоті зорі», до яких вона шукала шляхів до кінця свого життя. Та передусім вболівала вона за свій «занапащений край», що перебував під гнітом царського самодержавства.
Леся-2: Вірш «Сім струн. До.».
Леся-1: «Нарешті кінчила свою драму, яка називається «Блакитна троянда». Один мій знайомий, що був тут літом у Криму, Сергій Костянтинович Мержинський, — я тобі гакала, мамочко, про нього, — дуже заінтересувався моєю «Трояндою» і просив вислати йому п'єсу, він дасть в театр для постановки. Дуже прошу тебе, мамочко, «Троянду» вишли на адресу Сергія Костянтиновича: Мінськ. Контроль Лібаво-Романської залізниці.
Мержинському. Ти не забула це прізвище? Мержинський».
Ведучий: Сильна духом, кришталево чесна і безкомпромісна поетеса могла покохати тільки таку людину, яка була б їй ідейним другом, товаришем по боротьбі. Пропагандист революційного руху на Україні Сергій Мержинський став для Лесі тією єдиною людиною, якій вона віддала свої гарячі почуття. Та тяжка недуга — туберкульоз легень — прикувала Мержинського до ліжка. Він помирав у далекому Мінську і знав, що помирає. Знала це і Леся.
Мержинський: «Пишу з Мінська. Хвилююсь за Ваше здоров'я. Як почуваєтесь по операції? Сподіваюсь, що Ви одужали. У мене нічого веселого. Я вкрай знесилів, і мені важко самостійно написати навіть кілька рядків. Я зовсім самотній — майже всі мої друзі або заарештовані, або на засланні, дехто відвернувся від мене, батько безпомічний та розгублений. Єдина моя надія на закордонний санаторій у Фінляндії чи Швейцарії». (Виходить).
Леся-1: Йому не можна залишатися у Мінську. Ця холодна зима вб'є його. Його треба рятувати.
Мати: Його вже ніщо не врятує, Лесечко. У нього скоротечні сухоти, й незабаром він догорить, як свічка...
Леся-1: Тепер уже нема розмови про те, чи їду я до Мінська, чи ні. Звичайно, їду. Я поїду з ним до Швейцарії, в санаторій «Давоє». Поїду, хоч би там що.
Мати: Це безумство, божевілля! Се непотрібна жертва, бо він приречений, а ти...
Леся-1: Нехай ся жертва не потрібна, але найбільш люблю приносити іменно такі жертви на альтар дружби — в сьому логіки мало, признаю, але що робити?
Мати: Се дружба, чи що інше?
Леся-1: «Не питай мене про се, мамочко. Як тільки я сяду писати до нього, я думаю тільки про те, що я його люблю — без міри, без краю, що те кохання — ніж у моєму серці; вирви ніж з серця — і воно кров'ю зійде. Я думаю про те, що я навік нещасна: поки живе кохання, воно палить вогнем; коли вмре кохання, зостанеться по ньому мертве пожарище. Він не любить мене, і я нещасна».
Мати: Ти нікуди не поїдеш. Я не дозволю, щоб ти вбила себе заради цього... цього... При твоєму здоров'ї... Він мила молода людина, в нього гарні очі... Мені жаль його, але що з цього. Що спільного в тебе з ним? Ти — велика поетеса України, гордість нашої літератури, а він... Якщо коли-небудь його ім'я потрапить на сторінки історії, то лише тому, що він був знайомий з тобою... Дрібний конторщик.
Леся-1: Замовкни! Як ти можеш?
Мати: Коли в Мінську буде скрутно, напиши. Я прищу.
Леся-1: Не треба, мамо. Сю чашу я вип'ю сама. До дна. «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами...».
Мержинський: «Незабаром весна, зелене листя, білий цвіт дерев, молодість, життя... Я інколи думаю, що Ви із криці зроблені. Люблю Ваш спокій і силу волі... Якби не Ви, помер би набагато раніше... Є у мене до Вас остання просьба, Ларисо Петрівно. Не вбивайте Бога».
Леся-1: Якого Бога? Що з вами, Сергію Костянтиновичу?
Мержинський: «Не вбивайте того Бога, що зветься надією. Того всемогутнього, що один може вчинити диво і дати порятунок приреченим... Без надії людське серце стає темне і жорстоке... Бережіть надію, хоч би якою безглуздою вона була... Не вбивайте її... Вона Вам теж колись знадобиться...».
Леся-2: Вірш «Уста говорять: він навіки згинув...».
Ведучий: Останні десять років свого життя Леся Українка жила в Україні наїздами. Більше — на Кавказі, в Криму. Італії, Єгипті. Вологий клімат Колодяжного. Зеленого Гаю, Києва, де вона перебувала короткий час, шкодили її здоров'ю.
Леся-2: «Я вирішила — їду в Єгипет. Новий рік зустріну там. Хоча, по правді сказати, мамочко, вже не бачу я ніякої надії... Моє життя - справжня тридцятилітня війна з туберкульозом... Час колись і втомитися... Дихати важко, серце зупиняється. А я згадую Україну, і вас, мої рідні, і наші волинські ліси і тужу за вами... А ще я згадую ту мавку, пам'ятаєш, мамочко, як ти в Жабориці мені про мавок розказувала, як ми йшли лісом? Потім я в Колодяжному бігала в місячну ніч самотою до лісу... ви ніхто не знали... і там ждала, щоб мені привиділась мавка...».
Уривок із драми-феєрії «Лісова пісня».
Мати: «Тяжко прибиті великим горем мати і інша родина посилають звістку на Україну, що 19 липня вдосвіта померяа на Кавказі, в Сурамі, Леся Українка — Лариса Квітка, уроджена Косачівна. Поховають у Києві». Нема Лесі... Не можу уявити собі це... Такий величний вогонь перестав горіти, такий високий і тонкий інтелект перестав жити, думати, працювати...
І на хистке моє плече
Труна, як камінь, налягала,
Юрба потоками пливла.
Країна велетня ховала,
Вітчизна в розпачі була.
Злотиста танула хмаринка.
Завмерли думи і слова...
Безсмертна Леся Українка
В німій труні була жива.
О. Журлива
Дівчинка: «Ні, я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!».
Ведучий: «Читаючи м'які та рознервовані або холодно резонерські писання сучасних молодих українців мужчин і порівнюючи їх з тими бадьорими, сильними та сміливими, а при тім такими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ся хвора, слабосила дівчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну Україну. Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте...» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст сеї слабосилої, хворої дівчини. Честь її пам'яті». (Іван Франко).
Леся-2: Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то таку жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Леся-1: Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні.
Без надії таки сподіватись.
Жити хочу! Геть, думи сумні!
Леся-2: Смерть наляже на груди важенько,
Світ застеле суворая мгла.
Але дужче заб’ється серденько, —
Може, лютую смерть подола.
Дівчинка: Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
Всі разом: Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!

 

Яндекс.Метрика >