...
Виховний захід. Година спілкування на тему «Життя не вічне – вічні цінності людські» PDF Печать E-mail

Виховний захід. Година спілкування на тему «Життя не вічне – вічні цінності людські»

Учитель. Я не знала війни, але не можу позбутися думки, що у війни – обличчя смерті, обличчя вдови, обличчя дітей – сиріт. Війна – це плач, це горе і безнадія, це руїни і пролита кров, це розкидані на полі битви тіла мертвих людей, над якими кружляють птахи… 
Історик. Влітку 1914р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі. Світ опинився в полум’ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четвертного союзу та Антанти, але поступово в її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, ¾ населення земної кулі. Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну, а згодом його землі стали об’єктом експансії воюючих сторін. Наші земляки теж брали активну участь у боях на фронтах Першої світової війни. Такою людиною був наш земляк, уродженець села Кутківці – Пилип Коновал.
Дослідник 1.
Дослідник 2.
Дослідник 3.
Дослідник 4.
Учитель.
Вийшла в степ широкий
Мати посивіла,
Виплакала очі від журби вона.
Біля квітів маку стала, заніміла
І згадалась знову матері війна…
22 червня 1941 о 4 – ій годині ранку, без оголошення війни фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз. Ця війна була жорстокою і несправедливою, носила загарбницький характер і не припинялася на території України протягом 1225 днів і ночей. Патріоти – українці мужньо намагалися захистити свої споконвічні землі і не дати пройти ворогу вглиб країни. Саме про таку людину піде мова у нашій наступній розповіді.
Спогад Повха Петра Матвійовича про роки ВВв
Записала онука Миськова Наталя
Дослідник.
Втрати України у війні становили 40 – 44% від загальних втрат СРСР. У 1945р. живими залишились 27,4 млн. чоловік із 41,7 млн., що проживали в Україні у 1941р., на руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу і понад 28 тис. сіл, 16 тис. підприємств.
Учитель.
До Кабула уже километров 15,
Стало ясно – колонна спокойно дойдёт.
Молчаливый комбат начал вдруг улыбаться,
И сказал в шлемофон: “Нам сегодня везёт”.
Нам везёт… Мы дошли без потерь и все целы,
Солнце яркое с неба бросает лучи,
Отрываю глаза я от сетки прицела,
Целый день пулемёт мой молчит.
Под Баграмом колонну сегодня зажали в засаду.
Пулемёты стучат, и с камней бьют снайпера,
И уходят они, старшине оставляя награды,
Положив их на письма, что не дописали вчера.
Автоматы ударят, повиснут сигналов ракеты,
Вновь ложатся мальчишки лицом в те чужие пески,
Им уже не подняться, в крови голубые береты,
Из – за них называют в Афгане десант – “васильки”.

Будь – яка війна – це катастрофа для людства тому, що вона нехтує найбільшою цінністю на землі – людським життям. Війна в Афганістані не виняток. І хоча ця війна не відбувалась на нашій території, але вона принесла горя багатьом українським родинам, які втратили своїх синів на Афганській землі.
Учень. З 25 грудня 1979 року по 15 лютого 1989 року в Афганістані побувало 620 тис. радянських солдатів і офіцерів, генералів, що виконували інтернаціональний обов’язок, тобто надавали допомогу братерському народу. За цей час було вбито, померло від ран, загинуло в катастрофах, зникло безвісти, не повернулося з полону 14453 особи, 35 тис. дістали поранення. Але усі вони виконали свій військовий обов’язок, сплативши власним життям.
Учитель.
Учні, послухайте історію життя нашого земляка, випускника Закупнянської школи, який був покликаний виконати свій обов’язок перед Батьківщиною, а саме воювати на території Афганістану.
Дослідник.
Доценко Анатолій Леонідович народився 14 серпня 1960р. у селі Дубівка Чемеровецького р- ну, Хмельницької обл. у сім’ї Леоніда Григоровича та Євгени Василівни Доценків. У 1967 році Анатолій пішов у перший клас Дубівської початкової школи. Закінчив із відзнакою початкову школу у 1975р., цього ж самого року пішов у 5 клас Кутковецької неповно середньої школи. Завжди мріяв стати військовим, і будучи учнем 10 класу Закупнянської  школи твердо вирішив іти цією стежиною. Після закінчення школи був призваний до лав Радянської армії. З 2 серпня 1979 по 10 липня 1983рр. – курсант Львівського вищого воєнно – політичного училища. Як раділи досягненням сина батьки. Закінчив він це училище з відзнакою по спеціальності воєнно – політична, культурно – просвітня робота і зарахований в розпорядження командуючого військами середньо азійського військового округу. З 19 листопада 1983 по 3 березня 1987рр. призначений командиром загону пропаганди і агітації 22 окремої бригади спеціального призначення 40 – ї загальновійськової армії Туркменістанського Військового округу.
Наче блискавкою крізь серце матері пройшло рішення сина про виконання інтернаціонального обов’язку у Демократичній Республіці Афганістан. З 25 березня 1985 по 29 травня 1987 рр. проходив службу у ДРА. Брав участь у бойових діях. Важкими і страшними були наслідки війни для Анатолія Леонідовича. Гелікоптер, у якому капітан Доценко мав доставити секретну інформацію у Кабул був підстрілений. Пілоти встигли вистрибнути із палаючого гелікоптера, а для Анатолія ця ситуація стала вкрай важкою, дверка вертоліта заклинила. Він вибив вікно і вистрибнув, але його парашут не відкрився. Смерть дивилася йому у вічі. Та все ж на висоті ста метрів над землею він відкрився і це врятувало йому життя. Анатолій Леонідович отримав важке поранення, контузію,  численні опіки та отруєння. Та все ж він повернувся додому, до рідних, до сестри, яку безмежно любив…
Я приеду, мама, только верь.
Я вернусь и радостный, и взрослый.
Как там ясенёк мой? Он теперь
Стал, наверно, как братишка, рослым?

Скоро, скоро я приду в наш дом.
Древний как история планеты.
Он любой мне мелочью знаком,
Мне известны все его секреты.
З 9 червня 1987 по 29 серпня 1989рр. – призначено на пост пропагандиста 24 полку хімічного захисту Прикордонного Військового округу. З 29 серпня 1989р. є слухачем воєнно – політичної академії ім. В. Леніна, воєнно – педагогічний факультет.
Роки проведені в Афганістані підірвали здоров’я майора Доценка, він важко захворів. Вирок лікарів був страшним – йому залишилось жити кілька місяців. Анатолій до останнього дня вірив у своє одужання, заспокоював матір, батька, родину… Він прагнув жити. Та 2 вересня 1990 року на 30 – му році обірвалось життя офіцера, патріота, оптиміста, та просто хорошої людини – Анатолія Леонідовича Доценка.
Учитель.
Йому б жити і радіти за доньок – Ірину та Інну, онуків: Валерію, Вікторію та Назара. За проявлену мужність і героїзм був нагороджений орденами і медалями:
Орденом Червоної Зірки
Медаллю 70 -  ти років Повітряної служби СРСР
Медаллю за бездоганну службу
Порой бывают истины смешны,
Но истину оспаривать не надо,
Награды мёртвым, может, не нужны,
Людская память – лучшая награда.
Учень.
Україна втратила в Афганістані 3 тисячі 380 синів. Полонених, безвісти зниклих – 80 осіб. Усі, що служили там, свято вірили, що допомагають ДРА.
Учитель.
Кожен день, кожен час пам’ятайте
Скільки жертв нам війна принесла!
Все, що можна для світу віддайте!
Збережіть для нащадків життя.


 

Яндекс.Метрика >