...
Виховний захід (6 клас) НА КОЛІНАХ СТОЮ ПЕРЕД ВАМИ, СПОВІДАЮ ЖАЛОБУ СУМНУ PDF Печать E-mail

Виховний захід (6 клас) НА КОЛІНАХ СТОЮ ПЕРЕД ВАМИ, СПОВІДАЮ ЖАЛОБУ СУМНУ

Форма проведення: тематична лінійка
(На столі букет квітів, перев'язаний чорною стрічкою, шматок чорного хліба, вода, свічка, колосся пшениці.)
(Звучить скрипка, на її фоні учениця читає.)

Учениця. Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, на берегів.
І знову вони йдуть щодня, щоднини, щоночі, мільйони тіней, мільйони очей, крокують небесним Чумацьким шляхом і повертають до мого серця'. Ідуть українські Варвари-великомучениці, пригортають до грудей немовлят босоногі богородиці в мотках сорочках, пливуть Марії Оранти, святі Покрови роду нашого. Василі, Івани, Петри, янголи крізь мене летять. Лишають білий крик, білий зойк крил, що сходить у мені чорною-пречорною мукою.
(Затихає музика. Виходять учні.)
1-й учень. 1933 рік. Найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду подібного тому, що випав тоді на долю однієї з най-родючіших країн. Жахливо навіть через 73 роки ступати болючими стежка- ми страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що тут раптово зник хліб, люди залишалися без зернини, ї це у врожайний 1932 рік. Пухли старі й малі, вимирали роди і села Смерть бродила на шляхах, на полі, в хатах.
Пекельні цифри та слова
У серце б'ють, неначе молот.
Немов прокляття ожива
Рік тридцять третій.
Голод! Голод!
Україну називали житницею, але, грабуючи її, по-справжньому не давали їй жити. Через те й була наша Україна вбогою та знедоленою, як Шев-ченкова наймичка. Хоч і сильна духом.
2-й   учень.
Остання хлібина
Це остання хлібина, остання!
Очі горем налиті вщент,
Батько й діти не їли зрання,
Це остання хлібина, остання!
Після неї голодна смерть.
Плаче й крає, мов соломину,
Пильно дивиться дітвора.
Тату, їжте ось цю шкуринку,
Майте жалю до нас краплинку,
Умирати вже вам пора.
Взяв шкуринку дідусь і плаче,
І стареча рука тремтить.
Сиве око, сліпе, незряче,
Але серце його козаче
Б'ється рівно і хоче жить.
Стали кожному крихти в горлі,
Спазми в горлі. Немає слів.
А над хатою — клекіт орлів,
А на вигоні — трупи чорні,
Там, де саваном сніг білів.
Без болю не згадати страшні муки і переживання українського народу в 1932—1933 роках. Ще довго-довго з покоління в покоління будуть передавати батьки синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, які залишили життя земне у пекельних муках.
3-й   учень
Я ще не вмер,
Ще промінь в очі грає.
В четвер мені пішов десятий рік.
Хіба в такому віці помирають?
Ви тільки поверніть мене на бік.
До вишеньки!
В колиску ясночолу
Я чую запах квітів. Я не вмер?
А небо стрімко падає додолу,
Тримайте хтось хоча б за коси верб.
Куди ж ви, люди, людоньки, куди?
Окраєць ласки.
Чи хоч з печі диму.
В клітинці кожній — озеро води.
Я ще не вмер?
Усі проходять мимо.
А житечко моє таке густе,
1 мамина рука іще гаряча.
Вам стане соромно колись зате,
Та я вже цього не побачу,
(А. Листопад)
Учитель. Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об'єднувати всіх живих одним спогадом, однією печаллю, однією надією. Адже Й нині живе у пам'яті народу прокляття тим, хто збиткувався над його долею і життям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз'ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.
4-й   учень
Бозю! Що там у тебе в руці?
Дай мені, Бозю, хоч соломинку,
Щоб не втонути в Голодній ріці!
Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка,
Тож підрости хоч би трохи бодай:
Світу не бачив ще білого, Бозю,
Я пташенятко, прибите в дорозі,
Хоч би одненьку пір'їночку дай.
Тато і мамо — холодні мерці.
Бозю, зроби, щоб їсти не хтілось!
Холодно, Бозю! Сніг дуже білий, ...
Бозю, що таму тебе в руці?..
(А. Листопад)
5-й учень. У запізнілій жалобі схилимо голови в каятті перед світлою пам'яттю тих, хто загинув. Вони згасли як зорі.
(Запалюється  свічка. Звучить «Реквієму Моцарта. Свічка передається з рук у руки)
Учитель. Нехай кожен із нас торкнеться пам'яттю цього священного
вогню — частинки вічного. А світло оцих свічок хай буде нашою даниною
тим, хто навічно пішов від нас, хто заради торжества справедливості жерт-
вував собою. Вони повинні жити в нашій пам'яті.

 

Яндекс.Метрика >