...
Виховний захід (10 клас) УКРАЇНСЬКА НІЧ 1933 РОКУ PDF Печать E-mail

Виховний захід (10 клас) УКРАЇНСЬКА НІЧ 1933 РОКУ

Вчитель. 1933 рік. Найчорніший час в історії України. В світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших і най благородніших країн. Тривалий час 1933 рік називали одним з найсприятливіших в радянській історії.
А навесні цього ж року в Україні помирало 25 тисяч людей щодня, 1000 — щогодини, 17 — щохвилини.
Всього жертвами голоду за неповними даними стало від 7 до 10 млн. чоловік, з них 3 мільйони — діти.
Як сталося, що без стихій, без засухи, без іноземного нашестя все те могло сподіятися на нашій хліборобній Україні, яка ще недавно була житницею Європи?
1-й учень.
Українська нестерпна сюїта...
А навколо — одна сон-трава —
Умирать почали у квітні,
Коли всюди — все ожива.
Ні живої води...
Ні порому.
Що єднає життя на порі,
Чи ж то легко смеркать молодому
На ранковій веселій зорі?!
Вже і проліски, і блавати...
Ще би трохи — і сад зацвів!
Як було тим очам закриватись
Під лункий солов 'їний спів ?!
... Умирать почали у квітні.
2-й учень. Розміри катастрофи впродовж десятиріч уперто замовчувались. Робилося все, щоб приховати правду, щоб світова громадськість не дізналася про справжні масштаби трагедії, і намуштрована пропаганда діяла небезуспішно: багато людей на Заході так і не могли збагнути, що воно там сталося, на тій екзотичній Україні?
Нині ми знаємо, що то було. Це був не голод, а штучно зорганізований, свідомо спрямований на вигублення українського народу — голодомор. Це була людоморська війна проти цілого народу, такого працьовитого, мирного і цілком безневинного.
То був масовий сталінський геноцид, свідомо спрямований на вигублення українського народу — народу, такого ненависного диктатурі, якій всюди вчувався прихований опір.
Вирішено було голодом виморити його, винищити розбратом, ворожнечею, розрушувати людську спільність фізично й духовно.
3-й учень. Вимирали ж цілі села не будь-як, а за стратегічним диявольським розрахунком, адже треба було підірвати саме коріння нації, зруйнувати основи уставленої віками народної моралі, витруїти в душах людяність, натомість насаджуючи всюди режим терору, сіючи страх, підозри, розпалюючи ненависть і жорстокість таку, що й досі суспільству дається взнаки.
Вірш
Тиждень терпів я від голоду муки,
Плакав, ходив, простягаючи руки.
Врешті й ходити уже я не зміг,
Ледве дійшов, упав на поріг.
Встав би, підвівся, та зрадили сили.
Плакали діти, баби голосили,
Федір, мій син, на лежанці лежав,
Звісно, каліка, терпів і мовчав.
Вранці на другий день зирк! Аж у руки
Хтось мені суне кавалок макухи.
Хто це? Це ти, мій сусіде Петро?
Бог хай віддячить тобі за добро!
Слина пішла. Затрусилися руки.
Боженько милий. Кавалок макухи!
Де ти ? Пішов вже. Аж нагло онук
Вихопив в мене кавалок із рук.
Хотів я схопитись, побігти, догнати.
Вирвати з рота! Навколішки стати.
Вже я підвожусь і падаю знов...
Впав непритомний ... Прокинувся — кров..
Мабуть, забився... Вже близько до краю
Крутиться все навкруги... Умираю.
В кого спитати б, чи з їв хоч онук ?
Може, і в нього хтось вирвав із рук.
4-й учень. Голодне лихоліття, що сталося 70 років тому, дослідники називають по-різному: голод, великий голод, голодомор, людомор. Але це швидше емоціональні позначення, бо не відтворюють історико-правового аспекту національної трагедії. Найвичерпнішою категорією для з'ясування причин та наслідків голоду є термін геноцид, що за нормами міжнародного права означає повне або часткове винищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи.
Доказом геноциду є свідоме створення владою таких умов життя, що призвели до масової смерті мільйонів українських селян. Зокрема, постанова Раднаркому УРСР «Про заходи підсилення хлібозаготівлі», яку було ухвалено 20 листопада 1932 року, за своїм змістом нагадувала смертний вирок: «З оголошенням цієї постанови припинили видачу будь-яких натуральних авансів по всіх колгоспах, що незадовільно виконували плани хлібозаготівель».
У колгоспників, які одержали хліб раніше цієї постанови, масово його вилучали. На весну 1933 року майже половина колгоспів України не розрахувалися з колгоспниками, тобто не видали жодного грама хліба.
5-й учень. б грудня 1932 року голова РНК УРСР В. Чубар підписав постанову «Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». До таких сіл припинили будь-яке постачання продовольства, а з колгоспів вивезли все наявне зерно. Така доля спіткала господарства 85 районів України.
Відвертому фізичному винищенню селян, а також масовому теророві проти них сприяла постанова ЦБК та РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення громадянської (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 року. Судовим органам дозволялося застосувати найвищу форму «соціального захисту» — розстріл, а як виняток — 10 років ув'язнення з конфіскацією майна. Постанова, яку народ назвав постановою про «сім колосків», виправдовувала свавілля та злочини різних уповноважених.
Звичайно, наведені факти далеко не вичерпують список усіх складових геноциду.
6-й учень. А після того, як на січневому (1933р.) пленумі ЦК ВКП(б) Сталін заявив на всю країну: «Ми, безперечно, добилися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас з року в рік. В цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги Радянської влади», мало хто міг наважитися висловлювати іншу точку зору, хоч становище в країні було катастрофічним. Адже, починаючи з жовтня 1932 року, надзвичайні комісії під керівництвом найближчих співробітників генсека — Кагановича, Молотова, Постишева викачали з селян внутрішні фонди — продовольчий, фуражний, насіннєвий. А представники місцевої влади організували у селян спеціальні бригади, які вели подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі. Це було карою за нібито куркульський саботаж хлібозаготівель.
Фактично   це   була  дія,   свідомо   спрямована   на фізичне винищення селянства.
7-й учень. Наприкінці зими 1933 року голод на Україні набув велетенських розмірів. Люди в селах їли мишей, щурів і горобців, траву, кісткове борошно і кору дерев. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли в міста, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Проте сільським жителям хліб не продавали. Дороги, що вели до міст, були блоковані, проте тисячі селян усе ж пробиралися туди, та, не знаходячи порятунку, вмирали прямо на вулицях. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, на вулицях. Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи коней, вбивали і їли один одного, викопували мертвих і також їли.
Так на Україні було зареєстровано   10 тисяч судів над людоїдами.
8-й учень.
Важко в це повірити і уявити, але коли людина довго голодує, вона ніби втрачає розум, стає звіром...
Чуєш, Йване?...
Чуєш, клине мама.
Одягнути чистеньку сорочку.
Чорний день.
Така червона пляма?
Озовись, зарубаний синочку...
Кличе світ Тебе за свідка, Йване!
Хоч одне розплющи, синку, очко.
Божевільна мама,
Біль,Благання,
Подивись, порубаний синочку!
Стративсь розум.
В ненажернім світі!
Господи, сокира на пеньочку...
1 голодні перепухяі діти.
Не вмирай, зарубаний синочку! Учитель. Не минув голод і наш край. Протягом 1932—33 років тільки у нашому місті вимерло 1,5 тис. безвинних людей. Сьогодні на наш урок пам'яті прийшли очевидці того жорстокого лихоліття, які пережили чорні роки голодомору.
(Виступи людей, що пережили голодомор, та прослухування магнітофонних записів спогадів).
Народ перестраждав, стерпів люту наругу своїх катів, але в його пам'яті живе й нині прокляття тих, хто збиткувався над його долею і життям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз'ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.
9-й учень.
Оповідання «Катеринка. Катерина»
Катю в селі називали лише Катеринкою. Така вдача була у дівчинки: з усіма привітна, кожному усміхнеться, то тут, то там чувся її дзвінкий, веселий голосочок.
А це ось декілька днів Катеринки на вулиці не видно. Вона все вдома — з мамою і молодшими сестричками. Тато номер місяць тому, і його відвезли до ями за селом. Бо мама тоді вже була слаба і не могла поховати його. У хаті всі мовчать. Від самого ранку. Немов поснули. Першою замовкла мама. Молодші довго кликали її слабенькими голосами, та дарма. Ніхто не озивався, тільки Катеринка чула їх, хотіла заспокоїти, але не стачило сили вимовити й слово. Скоро сестрички теж затихли. Катеринка знала: померли, як і мама. Від голоду. Та страшно не було. Лише дуже хотілося їсти. Вони вже давно нічого не їли...
До хати зайшло двоє. Вони несли маму, дівчаток. Повернулися і за Катеринкою. Вона зібралася голосно крикнути: «Я ще жива! », та лише ворухнула губами.
Дядьки помітили це;
—    Дивись, жива...
—    Все одно помре, давай заберемо, щоб знову
не їздити на цей куток. Тут уже немає нікого.
Катеринку поклали зверху на купу мертвих людей і повезли вулицею. Жодна жива душа не трапилась їм назустріч. А їй здавалося, що біля кожного подвір'я стояли по-святковому вбранні односельці і здоровкалися з нею. Тому вона з останніх сил повертала голову на всі боки і усміхалася...
Що було далі. Катеринка не пам'ятала. Вона оп-„ ритомніла, бо дуже замерзла. Щось холодне було під нею, щось холодне тиснуло зверху. Пригадала дядьків і зрозуміла: вона у ямі, куди звозили померлих, їй стало так страшно, що почала щосили пручатися, відштовхувати від себе все, щоб виповзти з-під чийогось захололого тіла. І таки вилізла з ями. Добре, що та не була засипана землею — не встигли це зробити дядьки, які привозили людей.
Катеринка згадала їх і злякалася ще дужче: ось зараз вони під'їдуть і знову вкинуть до ями! Ні, ні, ні! Вона поповзла. Не додому — там немає нікого. Прямувала до хати далеких родичів — може, там дадуть щось поїсти. Колись їй вистачало півгодини, щоб дійти сюди. Але то було колись. А тепер кожен метр знайомої стежки був, як кілометр. Та знову до ями вона не хотіла...
Ранком її знайшла тітка біля порогу. І хоча в хаті було п'ятеро своїх зголоднілих дітей, порятувала Катеринку — нагодувала, чим змогла, виходила.
Дівчинка вижила. Тільки зовсім розучилась усміхатися. Від тоді більше ніхто не називав Катеринкою, лише Катериною.
Згодом Катерина разом з іншими дітьми ходила до школи, де, окрім письма й читання, вчилася ще й усміхатися.
Було це на Сумщині, в селі Веселому. Сімдесят років тому.
10-й учень.
На могилі жертв голодомору
Час пройшов, проминули літа,
Вже зітерлись у пам 'яті нашій
Тих жахливих часів гіркота
І обличчя від голоду павших.
Сільський цвинтар, буяє бур 'ян
На занедбаній братській могилі.
Невже в головах наших туман,
І розвіять його ми не в силі?
Але пам 'ять не вмерла, жива.
Хоч всі ми й заслуговуєм докір.
Ось дідусь промовляє слова.
Все згадав, а пройшло стільки років.
Хай стоїть на могилі цій хрест,
А на душах хай крига скресає,
Хоч один відпоки на сто верст,
Хай на ньому свіча не згасає.
(В. Тютюнник «Бою духів»)
Вчитель. Кажуть, коли пізнаєш краплю, можеш довідатися про будову океану. В цьому є свій сенс. І тому я висловлю, напевне, віру кожного, говорячи словами Олександра Міщенка: «Мертвим нікому довіритися, крім живих, — і нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдана щасливою і вільною долею нашого народу, і тим була виправдана їх погибель!»
Запалимо свічки і хвилиною мовчання вшануємо пам'ять жертв сталінського голодомору. Хай для всіх людей доброї волі ця хвилина скорботи стане актом поминання і перестороги. Хай подібне не повториться ніколи. Хвилина мовчання.

 

Яндекс.Метрика >