...
Неформальні угруповання: як до цього ставитися PDF Печать E-mail

Неформальні угруповання: як до цього ставитися

Кажуть, що молодь наша збожеволіла. їй подобається носити одяг попередніх поколінь, привселюдно пити пиво, цілуватися, лежати на газонах, крикливо виглядати. Вона нічого не хоче мати спільного з цінностями своїх батьків, втискувати себе в рамки суспільного укладу та будувати своє життя за заздалегідь випробуваною схемою. Це своєрідний протест проти примушення бути такими, як усі. Що саме змушує молодь протиставляти себе суспільству?
Бажання молоді виявити себе залишилось. Не завжди молодь обирала реальні цінності, завдання, досягнення, які б вимагали від неї певних зусиль. І тому досить часто розробка молоддю системи пріоритетів ішла іншим, полегшеним шляхом. Хто ж ці «неформали», звідки вони взялися і чому до них таке ставлення?
Бітники (від англ. слова «Ьеаі» — удар, ритм) вважаються прародичами всіх неформалів. Цей рух зародився в 1950-ті роки в Америці. Багато молодих людей втратили на війні батьків, і покоління 50-х називали розбитим. У той час як усі школярі носили піджаки і краватки, бітники одягалися в потерті джинси, обвислі светри і рвані кеди. Це був виклик суспільству і його традиційним цінностям. За це їх не любили, вважали неестетичними і неосвіченими. Хоча саме бітники були інтелектуальною верхівкою суспільства — художниками, музикантами, поетами і прозаїками, які захоплювалися філософією Ніцше і Шопенгауера, — воно  їх не приймало. В Америці був розроблений експе-риментальний проект знищення малозахищених верств молоді — безпритульних і жебраків. Одне з міністерств США на чолі з хіміком Робертом Лірі винайшло наркотик під назвою ЛСД. 60 % тих, хто вживав його, помирали від серцевого нападу.
У 60-х рр. XX ст. в середовищі бітників виникли такі музикальні групи, як «ТЬе Боогз», «Ьегі 2ерр-еііп», «Коіііпд Зіопез» та інші. Музиканти активно вживали наркотик ЛСД і під його впливом писали свої пісні. На тих піснях виросла субкультура хіпі. У другій половині 1960-х рр. з'явилися перші живо-писні групи неохайних із довгим волоссям хлопців та дівчат, тоді в побут увійшло слово «хіпі». Американці до цього поставилися як до крику моди, що швидко мине, проте цей протест мав під собою серйозний ґрунт.
Настрої 60-х оберталися навколо неприйняття молоддю центральних європейських пріоритетів. Не хотілося будувати дім, не виникало бажання обійняти тепле робоче місце в затишному кабінеті, не приваблювала перспектива повторювати міщанський і беззмістовний, як здавалося, шлях своїх батьків. У спокійне життя старого світу й порівняно спокійне існування США ввірвалася ліверпульська четвірка, слова кожної пісні якої ставали гімном нової субкультури.
Молодій генерації хотілося мандрувати, жити у скватерах великими сім'ями, втілювати міф про щасливі комуни, кохатися донесхочу, а в перерві між цим курити травичку і грати веселі й щасливі пісні на гітарі. Оздоблення раю, створення свого маленького та автономного світу, який невдовзі зможе формувати світ загальний, — велика утопічна ідея останніх романтиків на Землі.
Звідки ж хіпі беруться сьогодні? Яким чином жевріє ця невеличка «туса» ? Важко збагнути, чому люди, яких тоді ще навіть у проекті не було (в 60—70-х рр.), у новому тисячолітті перетягнули на себе форму одягу, спосіб життя, музичну культуру і, найголовніше, — весь тягар згорілих амбіцій.
Хіпі. Хто вони? Які вони? Одне слово, нормальній людині абсолютно незрозумілі. По-перше, усі вживають марихуану. По-друге, насолоджуються рок-музикою. Вигляд усіх хіповий — волосся, одяг, очі. У більшості — на чолі пов'язки, так звані «ринги». На одязі та саморобних сумках багато значків із написами такого типу: «Людина — це звучить гірко», «Добре, але можна краще», «Кохатися, а не воювати», «Вільне кохання» та багато інших. А їхні дівчата! Такого і на Заході не побачиш! Одяг — дрантя і розмаїття, у всіх — гітари, вино п'ють урівні з хлопцями, палять, вештаються будь-де і будь з ким. Так, у такій компанії дійдеш до таких вчинків, що й згадувати буде соромно.
Проте трапляються у них іноді й непогані думки. Хіпі впевнені, що все живе має право на життя. «Нас врятує лише гуманність і терпимість», — кажуть вони. Вважається, що це — одна з найсильніших груп, і якщо одному з них потрібна буде допомога — завжди допоможуть. Хоча іноді здається, що для деяких із них це просто забава. Повдягались, погаласували, потеревенили — ось і все.
Кілька років тому був проведений київський фестиваль «Хіпі у місті», який упродовж восьми днів котився по узбіччях київського простору. Організатори примудрилися запросити на своє тижневе свято усіх безкоштовно, а учасники з Москви й Санкт-Петербурга, Донецька й Одеси, підігріті несамовитим бажанням приєднатися до неформального свята у Києві, навіть самі оплатили собі дорогу, перевезення музичних інструментів та обладнання.
На майданчиках фестивалю виступали знайомі всім присутнім гурти, враховуючи і хед-лайнерів «Будет» з Києва та «Ключ» із Санкт-Петербурга. Навкруги маячіли лише щасливі обличчя, тамтами на колінах, довге волосся і нескінченна кількість символічної атрибутики як належності до тієї чи тієї молодіжної течії. Неприкаяність вічних бродяг на один тиждень забулася у вирі безпідставного щастя хоча б від самого факту проведення першого на українській землі подібного хіпі-форуму, який теж мав підійти врешті-решт до свого логічного завершення. Ейфорія вляглася, невеличка кількість відданих власному шляху знову розповзлася по кухнях, аби й надалі не звертати уваги на плинність часу і свято вірити в усепереможні реінкарнації та воскресіння.   
Тепер питання стояло інакше: а чи потрібно це все комусь сьогодні? На акціях фестивалю пересічних людей майже не було. Хіпі були у свій час необхідним для суспільства явищем, що виникло вчасно й закономірно, проте абсолютно спонтанно й загадково. Воно відпрацювало своє, вписало свій розділ в історію, відчутно на неї вплинуло і відійшло в небуття, щоб дати слово наступному.
У 1970—1980-х рр. у США та Європі виникло покоління ланків — група підлітків, котрі через ті чи ті обставини опинилися на вулиці, діти брудних індустріальних кварталів. їх пристойні міщани називали «простим соціальним лайном». Основне гасло панків, які вживали важкі наркотики (героїн): «Цей світ потрібно знищити».
В Україні заговорили про панк (так само, як і про інші молодіжні течії, або ж «неформальні об'єднання»), лише наприкінці 1980-х, коли суспільству було офіційно дозволено спостерігати різного роду інакшість окремішніх виродків громадського «гуртожитку». Звісно, панк існував і раніше, проте глибоко в «андеграунді», себто — нелегально.
Усталений образ панка приблизно такий: обдертий молодик з дурнуватою зачіскою (класично — з фарбованим «ірокезом»). Під очима — фіолетові тіні. Колір губ — коричневий. Добре видно майку чорного кольору, але це не занедбаність, а її природний після прання колір. У його супутниці на голові косички. їх по два десятки, крім косм, що стирчать у всі боки. Ідеологія панків — найпростіша ідеологія світу, бо зафіксована лише в кількох гаслах, з яких найголовніше «Майбутнього немає».
Панк послуговується винятково ненормативною лексикою, до суспільства ставиться незмінно вороже, хоча реалізує свою агресивність здебільшого на рок-концертах, де за ним ретельно  наглядають працівники правоохоронних органів; панк — цілковито антисусшльне створіння, а тому завжди провокує загал на конфлікти.
В Україні про панк-культуру сьогодні говорять лише одинаки. Утім, навіть у вітчизняному мистецтві суто панківські інтонації вигулькують дуже рідко. Імен, що гідно репрезентували б панк, просто немає. Хіба що почасти як одіозна музична формація — «ВВ».
Не всі панки з гумором сприймають себе і грають свої ролі. Для більшості ці ролі стають життям, основним і досить небезпечним стрижнем їхнього існування, підштовхують їх до анархістських та неофашистських «розваг», що переростають в антизаконну діяльність.
яСхінхед» у перекладі з англійської — «шкіряна голова», або просто «лисий». Скінхеди носять чорні джинси, чорні сорочки, грубі армійські черевики та голять голови вже задля необхідності — щоб ворог не міг схопити за волосся.
Скінхедс — рух, який виник на британських островах у другій половиш 70-х рр. XX ст. і був особливо активним у Північній Англії та Шотландії. Первинно він уже мав ознаки субкультури, але жодних ідеологічних устремлінь ще не про-стежувалося. Це були хлопці переважно з робітничих кварталів, що любили футбол, пиво, музику формату «ой» (нагадує панк-рок, але з виразними скінхедівськими мотивами). У більшості вони скептично ставилися до правлячого режиму, були патріотами, але не мали чіткої політичної програми. До кінця 70-х років минулого століття їхня політична діяльність обмежувалася розправами над штрейкбрехерами. Тобто, коли їхні батьки на заводах страйкували, а власники у відповідь наймали інших робітників (часто — чужоземців), молоді скінхеди просто били найманців... Поступово цей рух із континентальної Європи переходить в Ав-стралію, Америку. Навіть у країнах радянського блоку з'являються симпатики скінхедів: Східній Німеччині, Польщі, Чехії, Словаччині.
Культовим співаком у скінхедів був рок-музи-кант Ян Стюард Дональдсон. Зрештою, він створює міжнародну організацію «Кров і честь», активістами якої сьогодні є чимало українських скінхедів. Створилася вона з метою захисту соціальних і національних прав усіх націй європейського коріння у всьому світі й протистоїть сіонізму (як расизму, релігійній нетерпимості тощо), капіталізму, комунізму та нелегальній міграції з країн третього світу. Так відкрився шлях гармонізації міжнаціональних стосунків з метою порятунку Європи, білої раси загалом. З часом і представники інших молодіжних субкультур приєднуються до скінхедів — фанати важкого року, байкери, футбольні фанати і т. ін.
В Україні перші скінхеди з'явилися на початку 90-х років XX століття. їх цікавили націонал-соціалістичні ідеї та расистські доктрини, які вони хотіли поєднати з українським націоналізмом. Сьогодні у Києві діє офіційне представництво організації «Кров і честь». Члени її захоплювалися рок-музи-кою із «хеві метал», потім почали захоплюватися  «вайт паве роком», тобто скінхедівською музикою. З українських гуртів — це київська «Сокира Перуна», львівські «Нахтігаль» та «Білий шквал».
Серйозна українська організація починає формуватись у 1994—1996 рр. Навколо скінгрупи «Бульдог» (грали важкий та динамічний рок з про-фашистськими текстами пісень) починають збиратися українські скіни. Це пояснюється особливістю скінхедівських тусовок, де важливу роль відіграє саме музика.
У 1997 р. київські скінхеди згуртувалися навколо Соціал-націоналістичної партії України, лідером київського відділення якої був Олесь Вахній. Але після того, як останній за грабунок отримав солідний термін ув'язнення, київським відділенням керував львів'янин Олег Тягнибок. У партії почалися суперечки: патріотично настроєний Тягнибок за основу програми мав національну українську ідею, а переважно російськомовне скінхедівське товариство зациклювалося на єврейських погромах та побитті іноземних студентів, прості російські скінівські журнали «Русский хозяин» та «Под ноль» здавалися їм цікавішими, ніж твори Єфремова. У 1998 році партія розкололась остаточно.
Ситуація в Києві також починає змінюватися. Перші скіни, які об'єдналися навкбЧо «Бульдога»,. втрачають ініціативу, на зміну їм приходять молоді, морально не сформовані скінхеди, які, окрім «почухати кулаки», не мають ніякої ідеологічної спрямованості. Тепер, після відомого погрому синагоги, перший лідер київських бритоголових Дем'ян перебуває у в'язниці, а українські неонацисти повністю розпорошені. Мабуть, що більшості українських скінхедів чужа українська національна ідея, а хотілося б натомість, щоб цей рух став справді патріотичним молодіжним рухом, без «коричневого» кольору.;
З гуркотом (у прямому чи переносному значенні цього слова) прокладають собі шлях байкери — одна з найбільш скандальних «неформальних» течій у молодіжному середовищі. Шкіряні куртки, чорні штани, мерехтливі фари, розлючені двигуни, шалені швидкості... Така характеристика байкерів. їх слід відрізняти від просто мотолюбителів, бо, крім любові до мотоциклів, баикерство передбачає ще й певний стиль, ідеологію, спосіб життя.
Байкери (англ., Ьікег від Ьіке — мотоцикл, велосипед) — клубні угруповання мотоциклістів, котрі утверджують свій анархічний, незалежний, бунтарський статус. Синонім — рокер. Байкерський рух почався у 1946 р., коли була розформована ескадрилья НеП'з Апдеіз і героїчні американські пілоти утворили на її руїнах мотоклуб «Ангели пекла». Але відомо, що філософія байкерів сформувалась лише в 1960-х, коли лідером «ангелів» був Ральф Баргер («Сонні»), особистість, яку й донині шанують байкери. Сонні першим проголосив девіз байкерів, який пізніше став культовим: «Краще правити в пеклі, ніж слугувати на небесах». У байкерів США існує чітка ієрархія. Наприклад, щоб стати справжнім байкером, необхідно пройти два іспити тривалістю у рік (іноді навіть і більше) кожний.  Звідки прийшло це захоплення? Соціологи дають різноманітні пояснення: телебачення, близькість гулу двигунів до ритмів і гуркоту рок-музики. Перетворення байкерства на загальнонаціональний рух пов'язують зазвичай з епохою рок-н-ролу (зокрема, хіт Елвіса Преслі «Рокер»), Самі рок-зірки роз'їжджали на мотоциклах (легендарний «Харлей» Дженіс Джоплін), навіть складали про це пісні — «Народжений бути диким», хіт команди «Степпенвульф».
Звичайно, вечірній та нічний гуркіт — це несправедливо. Люди мають право на відпочинок. Але рокерів не пускають туди, де можна було б не заважати нікому, влаштовувати свої змагання. Ці розбишаки на своїх «звірах» (як правило, у най-більш ділових із них — «кавасаки», «хонди» або «яви» та «чезети», в інших — моделі простіші, тобто «звірі» не породисті) ганяють нічними вулицями багатьох наших міст, зокрема Києва, Харкова, Дніпропетровська і, звичайно, Одеси.
Не менш цікавою є інша тенденція: згуртовуючись під загальною недружньою увагою, байкери взагалі нехтують будь-якими змаганнями — їздять стрімголов заради того, щоб тільки їздити, усіляко демонструючи характер своїх захоплень. Тому невпинно збільшується кількість спровокованих ними автотранспортних пригод, до них приєднуються хуліганські та злочинні елементи.
На своєму асоціальному ґрунті вони зближені з іншими «неформальними» групами. Що ж єднає «неформалів» різноманітних об'єднань? Багато рокерів, наприклад, є «металістами», та й «металісти» приходять у рокери. Чому? Тому що і тут, і там їх приваблює гуркіт, пекельний галас неважливо чого — електроінструментів або мотоциклетних двигунів, головне — «рве душу», «хвилює».
Бридкою символікою «НМК.» (Нагсі Меіаі Еоск) обписані всі стіни в ліфтах. Та й своїм зловісним зовнішнім виглядом металісти налякали не одну людину на вулиці. У будь-якому випадку зрозуміло, що ці письмена — неподобство. Та стає дещо спокійніше, коли бачиш, що сфера їхніх інтересів зміщується в бік музики. Хоча б у такій невигадливій формі.
Цікаво, що багатьом металістам часто-густо приписують усі можливі та неможливі злочини лише через те, що вони металісти. Але частка металістів або панків серед тих, кого обвинувачує суд, невелика. Щоденно кількість людей, які порушують закон, перевищує кількість усіх рокерів, металістів, панків разом узятих. Поміркуйте самі: коли бандит іде на вбивство або грабіжник збирається «обчистити» якусь квартиру, вони металевого ланцюга не надягають та й волосся різними кольорами не розфарбовують: ні до чого зайва реклама та ува-га. Не надягають і кастет на руку, як металіст — напульсник, хоча, звичайно, у хулігана і напульсник може перетворитися на небезпечну зброю.
Останнім часом до «неформалів» відносять також і футбольних фанатів. Оскільки фанатизм виражається у відданості тій чи тій футбольній команді, то вони вже поділяються за «клубною належністю», тобто все залежить від того, за який  клуб уболівають — «динамівців», «спартаківців», «армійців». Кожна з груп фанатів має свою символіку й атрибутику, які звичайно збігаються із сим-волікою улюбленої команди. Це — жовто-блакитні та червоно-білі шарфи тощо. Деякі «прихильники» СКА малюють собі червоною фарбою на щоках зірки. І як їх тут не сплутаєш із панками? Та й в ідеології можна знайти дещо спільне.
Деякі фанати вважають, що перебування на стадіоні без попереднього «розігріву» неможливе. Деякі не можуть розмовляти про футбол, не допов-нюючи свою мову нецензурними виразами. Досить часто вони влаштовують бійки, трапляються випадки масового пограбування магазинів, а їхні скандування лякають не одного пенсіонера. А що вони роблять на самих іграх! Футбольне хуліганство принижує як гравців, так і тренерів із суддями, а в деяких випадках воно може навіть зірвати гру.
Можна сказати, що нині серед української молоді побутує загальний поділ «розкутих» хлопців та дівчат на неформалів і топів. Хто ж такі «гопи» ? На тюремному жаргоні є термін «гоп-стоп», що означає вуличне пограбування. Оскільки перші гопи цим і займалися, звідси й пішла назва. Як їх упізнати? Передусім на голові у них обов'язково є їхня гордість — кашкет (часом із трьома смужками), — важливий компонент одягу — «олімпійка» (куртка від спортивного костюма), спортивні штани або ж чорні фарбовані джинси класичного покрою чи з брюками від костюма. На ногах — кросівки або ж (що трапляється частіше) мешти із довгим тупим або ж гострим (ще довшим) пе-редом. До загальної картини можна додати «бар-сетку», у котрій часто-густо немає грошей. Також у руках можуть бути вервечки. Майже завжди лузають велику кількість соняшникового насіння, розмовляють в основному про гроші (де взяти, хто має віддати), про зовнішній вигляд дівчат, які стоять (ідуть) поблизу, про вечірки (хто скільки випив і що після цього робив), дискотеки тощо. Слухають шансон, особливо популярний хіт Михайла Круга «Владимирский централ». Ще називають себе «пацанами». Цікаво те, що класифікація серед дівчат на гопів не відбувається, правда, існує тип — «пацанки». Відрізняються тим, що ретельно стежать за модою у сучасному світі, не зважають, чи личить їм той чи той фасон, полюбляють читати (якщо читають) «Отдохни», «Лізу» та подібні журнали. Розмовляють про дискотеки, подарунки, одяг («шмотки»), машини та водіїв, які їх підвозили.
То за що ж ми так їх недолюблюємо? Сьогодні вони потрібні лише собі і нікому більше. Суспільство вже давно не звертає на них уваги, тим самим роблячи з них виродженців. Здається, усі колишні високі принципи та ідеали у сучасних послідовників базуються лише на непереможному небажанні працювати. Іноді здається, ніби вони закликають до нас: «Придивись до мене — я заплутався, у мене в душі щось не так. Бачиш, я даю тобі знати — я не такий, як ти. Зрозумій мене».




 

Яндекс.Метрика >