...
Милосердя — це передусім конкретні справи PDF Печать E-mail

Милосердя в нашому житті

Виховний захід
Тема: Милосердя — це передусім конкретні справи
Мета: Виховати в учнів почуття милосердя, співчуття, доброго вчинку, підтримки ближнього.
Хід заняття
Розповідь учителя:
У шаленому ритмі життя, яким наділяє нас час, багато чого хочеться осягнути, пізнати, зважити. І, можливо, найголовнішим з усіх складників щасли¬вого існування на цій землі є усвідомлення, що не¬даремно прийшов у цей світ. Ще років 15—20 тому вийти на вулицю з простягнутою рукою вважалося чи не найбільшим соромом. І хто б міг подумати, | що в новому тисячолітті на теренах нашої благо¬датної землі це явище стане до того буденним, що сприйматиметься вже не як принизливий засіб іс¬нування сотень і тисяч людей, а майже як звичай¬на робота.  Жебраків сьогодні можна побачити не лише під церквами, як колись, а й біля магазинів, ринків, у переходах метрополітену — одне слово, там, де є «вільне місце». І при цьому незмінно — будь-яко¬го дня тижня, за будь-якої погоди. Бабусі втомлено опускають додолу очі, чоловіки в афганській формі притискають до грудей фотографії молодих усміх¬нених хлопців (важко уявити, що це їхні портрети двадцятип'ятирічної давності). Та найбільше спів¬чуття у співгромадян зазвичай викликають замурзані хлопчаки, що не тільки горланять сучасну попсу, недоречно й не в такт розтягуючи міхи баяна, а й смикають кожного свого «візаві» за поли паль¬то, зазираючи з дитячою безпосередністю у гама¬нець. Ми машинально кладемо монетки в шапки й долоні, наче спокутуючи власні гріхи перед тими, кому в житті поталанило менше. І все залишається на своїх місцях: на брудних вулицях просять ми-лостиню старі, інваліди, діти.
Спостерігаючи такі сцени, мимоволі дума¬єш: «Невже наша держава настільки збідніла, що штовхає на шлях жебрацтва не тільки тих трутнів, що вже спилися й не прагнуть знайти хоч якусь ро¬боту, а й колись цілком добропорядних громадян, за плечима яких навіть не один диплом про вищу освіту? Як же вони опинилися на брудних вули¬цях і почали займатися отим принизливим ремес¬лом? »
Як відомо, у колишньому Радянському Со¬юзі, попри міжнародні норми, була передбачена кримінальна відповідальність за бродяжництво, але силовими методами цю проблему вирішити не вдалося. У 1992 р. Верховна Рада України ска¬сувала таку відповідальність, а разом і саме понят¬тя «бродяжництво». Тому в практичній діяльності органи внутрішніх справ керуються семантичним тлумаченням слова «бродяга» як зубожіла люди¬на, яка не має постійної роботи та місця прожи¬вання.
Більшість безпритульних зневірилась у мож¬ливості свого повернення до повноцінного жит¬тя в суспільстві і веде протиправний, здебільшо¬го злочинний спосіб існування. У структурі орга¬нів міліції нині функціонують 40 приймальників-розподільників для дорослих, яких затримали за бродяжництво. Протягом 2003 р, до цих установ потрапили 17 тис. осіб, серед яких майже 20 % — жінки. При цьому понад 14 тис. утримуваних — це люди працездатного віку, які могли б працювати, приносити користь державі та забезпечувати со¬бі належний життєвий рівень. Однак дві третини з них не мають постійного місця проживання. Ко¬жен другий — раніше засуджений і після відбут¬тя покарання не міг адаптуватися до нормального життя, а 480 осіб перебували в розшуку за скоєн¬ня злочинів.
Проблемним залишається питання надання притулку особам, які звільняються з приймальників-розподільників. Органи влади ще не ство¬рили достатньої кількості спеціальних центрів соціально-психологічної реабілітації — їх лише 135 на 4 тис. ліжко-місць. Готелів-притулків для безпритульних громадян теж бракує — їх лише  306 на 10 тис. місць, найменше їх у Севастополі, Сумській та Івано-Франківській областях, а тому органи міліції до таких закладів направляють лише 2,2 % звільнених громадян.
Згідно з Указом Президента від 25.12.2000 р. «Про комплексну програму профілактики злочин¬ності на 2001—2005 рр.», в обласних та районних центрах для осіб, які не мають визначеного місця проживання, займаються бродяжництвом, втра¬тили зв'язки з сім'ями або повернулися з місць позбавлення волі, необхідно створити центри со¬ціально-психологічної реабілітації, навчально-ви¬робничі бази для залучення їх до суспільно корис¬ної праці.
Що таке безробіття, сьогодні знає кожен: чи сам зазнав поневірянь у пошуках роботи, чи діли¬лися сумним досвідом родичі або знайомі. Безро¬біття — це важкий іспит не тільки для людини, яка залишилася без роботи, а й для членів її сім'ї. Без¬робітні втрачають почуття власної гідності, почу¬ваються винними перед своїми близькими, впада¬ють у стан дезадаптації, що призводить до психіч¬них розладів. Адже праця годує, вона забезпечує людині соціальний статус.
За рівнем безробіття Україна вже перевищи¬ла не тільки середньоєвропейські показники, а й показники окремих країн з перехідною економі¬кою. На сьогодні кількість офіційних безробітних становить понад 1 млн. осіб. Ще більш значним є приховане безробіття (вимушена неповна зайня-тість) — близько 5 млн. осіб. Реальним безробіттям охоплено 7—8 млн. осіб.
Високий рівень безробіття й падіння реальної заробітної плати призвели до швидкого зростання бідності, особливо серед літніх людей та працез¬датної молоді. У такій ситуації позбавлені можли¬вості займатися активною економічною діяльніс¬тю висококваліфіковані працівники, які не мають можливості матеріально забезпечити себе та свої родини, втрачають впевненість у завтрашньому дні та професійні навички, що становить не тільки соціальну, а й економічну небезпеку, адже змушує їх підтримувати своє існування, вдаючись до не за¬вжди дозволеної діяльності.
Проблема зайнятості населення України, на жаль, з кожним роком стає гострішою. Чи не в най¬гіршому становищі опинилися випускники вищих навчальних закладів. Молодим спеціалістам, які не мають досвіду роботи, але прагнуть його отри¬мати, дуже важко працевлаштуватися. Закінчив¬ши ВНЗ, вони опиняються в жорстокому світі кон¬курентної боротьби за виживання, коли з'явля¬ється попит на одні професії, а на інші його зовсім немає. Унаслідок цього переважна більшість учо¬рашніх студентів змушена ставати на облік у цен¬трах державної служби зайнятості. Однак і .там не дають гарантій випускникові вищого навчаль¬ного закладу знайти роботу за фахом. Лише неве-лика частка молодих спеціалістів, які звернулися до служби зайнятості, може працевлаштуватися. Решта отримує допомогу з безробіття або перена¬вчається на інші професії. Є й соціальний аспект цієї проблеми: виникнення напруги в молодіжному середовищі, зневіра у власних силах, алкого¬лізм, наркоманія...
Значною підмогою державній службі зайня¬тості стали молодіжні центри праці. Піонером тут виступила столиця. Київський молодіжний центр праці створено понад 10 років тому при міськдержадміністрації. Сьогодні в його структурі діють такі важливі підрозділи, як молодіжна біржа праці, ін-формаційно-аналітичний відділ, бізнес-центр, від¬діл навчання та стажування за кордоном, ремонт-но-будівельна служба. До речі, остання працює з першого дня заснування центру. Служба надає роботу студентам та безробітним, які хочуть тим¬часово попрацювати на будівництві. Нині в Україні діють 40 молодіжних центрів праці, які організува¬ли свою роботу за прикладом столичного.
Пенсіонери в Україні становлять значну со¬ціальну групу, яка потребує особливого захисту з боку держави. В Україні живе близько 14 міль¬йонів пенсіонерів, тобто майже третина населен¬ня. Більшість із них отримують невеликі виплати і з надією очікують зрушень у пенсійній системі. Оскільки рівень заробітної плати в Україні досить низький, а точніше — один із найнижчих у Євро¬пі, розмір пенсій, навіть з урахуванням усіх надба¬вок, доплат, компенсацій та підвищень, залишаєть¬ся мізерним.
Адресна допомога найзнедоленішим пенсіоне¬рам загалом має ґрунтуватися на благодійних не¬державних фондах, як це робиться в більшості єв¬ропейських країн. Вона не повинна протиставля¬тися системі державних пільг окремим категоріям пенсіонерів, які їх отримують за особливі заслуги перед державою (учасники бойових дій у Великій Вітчизняній війні, регіональних війнах}.
Незадовільний рівень пенсійного забезпечен¬ня та низький рівень життя спонукають пенсіоне¬рів займатися економічною діяльністю. У 2003 ро¬ці на великих та середніх підприємствах працю¬вало 1748 тисяч пенсіонерів, а це — 14,3 відсотка облікової кількості штатних працівників. 51 від¬соток працюючих пенсіонерів — жінки. Звичай¬но, зайнятість для пенсіонерів є не лише еконо-мічною потребою. Вона необхідна для підтри¬мання соціального статусу пенсіонерів за віком, щоб зберегти працездатність, продовження ак¬тивного періоду їхнього життя, передачі про¬фесійних знань новим поколінням працівників. А це, у свою чергу, вимагає створення відповід¬них умов праці, які враховували б фізичні та со¬ціально-психологічні особливості цієї групи на-селення.
Дитинство розпочинається з теплих материн¬ських рук, рідної домівки. Та, на жаль, оця найсвятіша і найніжніша пора, перші кроки у світ для ба-гатьох дітей починаються з чужих людей, з будин¬ків малюків, з інтернатів, з дитячих будинків і при¬тулків. Діти-сироти, діти-напівсироти... Кому з них краще? Мабуть, і тим, і тим погано. Діти не знають батьківської ласки, добра, тепла, любові.
До 4-х років діти-сироти перебувають у бу¬динках дитини. Ці заклади підпорядковані Мініс¬терству охорони здоров'я. Після чотирьох років  малюки виховуються в загальноосвітніх школах-інтернатах для дітей-сиріт. Заклади належать до Міністерства освіти. На перший погляд, цей по¬рядок, затверджений ще за радянських часів, ло¬гічний. Немовлятам, малюкам передусім потрібні медичні працівники. А старшим слід опановувати науки.
У будинках дитини малюки мамами називають обслуговуючий персонал. У когось мама — медич¬на сестра, головний лікар, куховарка, санітарка... Зранку чекають, коли на роботу прийдуть їхні ма¬ми. Дорослі також прикипають серцем до цих ді¬тей. Приносять їм з дому подарунки чи більше при¬діляють уваги. Змалку діти розуміють, що вони си¬роти. І що найріднішими для них є названа мама, а також товариші по дитбудинку. Однак... їм випо-внилося 4 роки. До будинку дитини приїжджає ав¬тобус, він розвозить малюків по школах-інтернатах, в інші місця, інші колективи. Спочатку дітям завдали невиліковної рани рідні батьки, коли їх по¬кинули. Пізніше завдають душевної травми, відби¬раючи від названих мам, від друзів, від колективу, з яким вони зріднились. Стільки сліз проливає си¬рітка в ці години розлуки.
З метою належного захисту прав дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування Сі¬мейний кодекс регулює питання влаштування цієї категорії дітей. Крім перевірених часом форм сі¬мейного виховання — усиновлення, опіки та піклу¬вання, Кодекс установлює патронатні відносини. Патронат передбачає передачу дитини-сироти або позбавленої батьківського піклування на вихован¬ня в сім'ю іншої особи {патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття. Це здійсню¬ється на підставі договору, що укладається між ор¬ганом опіки та піклування і патронатним вихова¬телем. За виховання дитини встановлюється плата, розмір якої визначається за погодженням сторін.
У наш час у розвинутих країнах уже давно ство¬рений інститут прийомної сім’ї. Наприклад, в Ан¬глії 65 % всіх дітей, яким потрібна опіка, живуть у таких сім'ях, у Нідерландах — 40 %. Прийомні сі¬м'ї законно існують у 124 країнах світу. В Україні таких сімей поки що 35 |чотири з них — у Києві), і виховується в них 41 дитина.
Батьки, що отримують гроші від держави на виховання прийомних дітей, у будь-який момент можуть відмовитися від своєї ролі і «повернути» дитину органам соціальної опіки. Прийомні діти не можуть претендувати на майно чи житлову пло¬щу прийомних батьків, і коли дитині виповнить¬ся 18 років, батьки не несуть за неї жодної відпо¬відальності. Мета існування таких сімей — дати дитині можливість рости в суспільстві, нормально адаптуватися в ньому і не бути асоціальною.
Сьогоденне життя-буття й для здорового не лег¬ке, а що вже казати про людей, які хворобою або бідою прикуті до милиць, інвалідних візків та ліжок. Потрапивши до категорії інвалідів, людина залиша¬ється наодинці з купою нових проблем на додачу до проблем, що вже існують у суспільстві. Інвалі¬дові нема з ким навіть порадитися, не кажучи вже про спробу знайти вихід із нестерпного становища.
А що казати, коли інвалід дитина чи молода люди¬на! Як допомогти такій особистості досягти опти¬мального фізичного й інтелектуального розвитку, відповідного соціального рівня, психічного і духо¬вного здоров'я, сприяти інтеграції у суспільство?
Немає сенсу чекати від держави того, що вона завалить нас грішми та пільгами. Не завалить. Та жоден з інвалідів і не вимагає особливого ставлен¬ня до себе, а жалю — тим більше. Треба лише ро¬зуміти, що ці люди не кращі й не гірші за здорових. їм просто необхідно дати можливість стати повно¬цінними. Головне їхнє бажання — самостійність. Не лише не бути тягарем рідним та близьким, а по-справжньому бути незалежними, працювати й за¬робляти гроші. Сьогодні це, у кращому разі, надом¬на, некваліфікована робота, за яку платять копій¬ки. Якщо в розвинутих країнах можна бути інвалі¬дом і водночас заможною людиною, то в нас інва¬лід обов'язково є людиною дуже бідною. Тому для нас має велике значення освіта.
Сьогодні в Україні професійною підготовкою та фізичною реабілітацією молодих інвалідів опі¬куються три заклади: Житомирський технічний ліцей-інтернат, Луганське і Самбірське СПТУ-інтернати. Чи достатньо їх для всієї України? Звісно, ні, це — крапля в морі. Молоді інваліди здобувають освіту і в інших закладах Міністерства освіти. Але більшість — ніде.
Сьогодні очевидно, що інвалідність — соціаль¬не явище, уникнути якого, на жаль, не може жод¬не суспільство. Тому до обов'язків кожної держа¬ви, відповідно до рівня її розвитку, входить фор¬мування соціальної та економічної політики що¬до підтримки громадян з обмеженими фізичними можливостями. Інваліди є всюди, і в цивілізованих країнах вже навчилися розв'язувати їхні пробле¬ми. Нам просто необхідно запозичити цей досвід і, відкинувши умовності, сприймати інвалідів як нормальних людей.
Україна ввійшла у нове століття з безліччю про¬блем, пов'язаних з безробіттям, переформованими системами заробітної плати і пенсійного забезпе¬чення, невирішеними питаннями щодо поперед¬ження і подолання бідності, запровадження соці¬ального страхування, адресної допомоги. Вирішен¬ня саме цих проблем повинно стати пріоритетним у соціальній політиці України в XXI ст.
В Україні вже створене і діє певне законодав¬че поле, схвалена низка законодавчих актів, які регламентують показники основних соціальних нормативів. Це закони «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», «Про прожитковий мінімум», «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», «Про державну соціальну допо¬могу малозабезпеченим сім'ям» та інші. Розробля¬ючи заходи, що стосуються цієї важливої пробле¬ми, слід керуватися мудрим народним прислів'ям: «Краще мала допомога, ніж велике співчуття».


 

Яндекс.Метрика >