...
Любов PDF Печать E-mail

Вчитель (на тлі музики читає вірш В. Сосюри «Так ніхто не кохав...»).
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання...
Дише тихо і легко в синяву вона,
Простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
І тремтить од солодкої муки.
(Музика повільно стихає).
Вчитель (після паузи). До цієї зустрічі ви готувались заздалегідь, то ж і чекали її, мабуть, з великим нетерпінням. Час іде невпинно. За плечима у вас залишилося дитинство. Жаль прощатися з цією чудовою, безтурботною порою. Та не розчаровуйтесь, двері вам відчиняє юність — найпрекрасніша пора. Разом з юністю приходить і кохання. Тоді виникає безліч запитань: чи є почуття справжнім коханням? А як воно буває в інших людей? Чи може перше кохання бути єдиним? Безліч запитань, які однаково хвилюють і геніїв, і звичайних людей. Запитання, на які не можна знайти відповіді в жодному словнику. На них має відповідати саме життя, і для кожного — по-різному.
Любов стала і стоїть біля витоків життя, робить добро. Стверджує у людині людське, вивищує нас перед злом. Закохані люди — не старіють, вони невтомно випромінюють любов и щедрість душі.
То що ж це за сила — кохання?
Учень. «Любов — це найтонша і найніжніша, найбільш горда і найбільш уразлива, найбільш скрита і найбільш відкрита сфера людської свободи. Любов повинна назавжди, на все життя залишитися для людини найсвітлішим, найінтимнішим і недоторканим», — такої думки про це високе почуття був В. О. Сухомлинський — великий педагог.
Учениця.
Разом з природою співає
Душа закохана твоя.
/тільки серце б'ється дуже,
Здається, так би вічно йшов...
Якщо ти знаєш це, мій друг, —
Ти знаєш, що таке любов.
(В. Сосюра)
Учень.
Кохання — та ж радість,
воно, мов сонячний промінь,
Світить живому крізь усі страждання,
прикрості, невдачі й турботи.
Вчитель.
Любов — це найвище духовне благо, що дає силу і наснагу. Та не завжди можна пояснити те почуття, яке оволодіває тобою...
Учениця.
Нащо, нащо тобі питати,
Чи я люблю тебе чи ні...
О, легше серце розірвати,
Ніж: знати відповідь мені.
Чи я люблю тебе — не знаю, —
Спитай вночі у срібних зір,
Весною вслухайсь в шелест гаю,
Вдивися в даль з зелених гір...
Спитай, бо я сказать безсила...
Я знаю, знаю тільки те,
Що підеш ти — /' вирита могила,
І згасло сонце золоте.
Вчитель.
Коли кохаєш, то таке багатство відчуваєш в собі, стільки ніжності, привітності. Душа співати хоче. Завдяки коханню народжуються найпрекрасніші перлини інтимної лірики.
З якими поетичними рядками перегукуються ваші думки з приводу кохання?
Учень.
Якби помножити любов усіх людей,
Ту що була, що є й що потім буде,
То буде ніч. Моя ж любов, як день.
Не знають ще чуття такого люди.
(Володимир Сосюра)
Учениця.
Ніщо не повнить так життя,
Як найсвятіше почуття,
Що ти одна моя кохана,
Неначе зіронька багряна,
Якій із неба не зійти.
Одна-єдина тільки ти.
(Олесь Лупій)
Учень.
Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль.
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль.
(Василь Симоненко)
Учениця.
Любив, люблю й любитиму
І радісно, й трагічно,
Допоки тільки й житиму,
А житиму я вічно.
(Іван Манжура)
Вчитель.
Любов спалахує, наче полум'я,
І їй не скажеш: гиля, гиля...
Кого — уранці, кого — ополудні,
Кого — увечері опаля.
Ці поетичні рядки Петра Ребра ще раз нагадують про те, що кохання до людини може прийти в будь-якому віці.
Любов застає людей зненацька,
до нього ніхто не готується.
Непрохана і неждана, але неминуча,
та, що очищає душу,
Наповнює її великою радістю,
та, що манить і кличе за собою.
Прийшла — і ти весь в її полоні.
Учень.
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти ?
(Василь Симоненко)
Вчитель. Любов вічна, і перше кохання буває у кожного. Воно не забувається ніколи, бо воно — перше почуття, яке тільки зароджується, порівнюється з ранковою росою — кришталево-чистою, тендітною. Досить одного необережного кроку, щоб цю росу струсити. І немало треба часу, щоб переконатися, що те перше почуття, яке вами оволоділо, то не тимчасове захоплення, а справжнє кохання, правдиве і світле. Якщо вам не пощастило сьогодні, то пощастить згодом: прийде велике кохання, тільки його квапити не слід.
1-а учениця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять,
В сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.
Вона росте ще, завтра буде вищенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози — це квітуча вишенька.
Що на світанку струшує росу.
Вона в житті зіткнулась з неприємністю:
Хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому: бо любить іншу дівчину,
А вірність має душу неподільчиву.
Ти ж не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять.
(Ліна Костенко)
2-а учениця.
Я прощалась, неначе з собою,
З першим, юним своїм почуттям.
Так прощалась любов із любов 'ю,
Так життя говорило з життям.
Не звелось. Не збулось. Не судилось.
Скільки схожих на мене в житті.
Все, що в думках моїх озорилось, —
Передумалось на самоті.
Що сказати мені на прощання ?
Я лишаюсь, якою була.
Хоч тобі, моє перше кохання,
Все, що мала в душі, віддала.
Вчитель. Кохання приносить людині радість, та  водночас  приносить  і  печаль.  Часто  трапляється,   що,   пізнавши   радість   кохання,   неодмінно збагнеш, що таке сльози кохання.
Учениця.
І люблю, і кляну, і плачу,
І караюсь — а все ж люблю.
Все, що суджено і назначено,
Розділила б — не розділю.
Ну скажи мені, нащо мучитись,
Вічно мучить себе самих?
Ну навіщо слова колючі,
Ну навіщо колючий сміх?
Зарікаюсь — до безнадії,
Вщент рублю вороття мости,
А назавтра встаю й радію,
Що за вікнами світ рясніє
І що є в цьому світі ти.
І радію — і знову плачу,
І караюсь, а все ж люблю...
О, нізащо своє назначене
З іншим кимось не поділю!
Вчитель. То чому ж кохання приносить не тільки радість, а й сльози? (Учні висловлюють свої думки). Коли кохання є нещасливим? Яка людина, на вашу думку, щаслива: та, яка кохає без взаємності, чи та, яка нікого не кохає? (Між учнями зав'язується дискусія).
А от що з цього приводу думає ліричний герой поезії Івана Манжури:
Для мене ти — що небо голубе: Ти есе життя переді мною,
Я все життя милуюся тобою
І все життя кохаю лиш тебе.
Так весь свій вік живу тобою, мила,
Несила вгамувати почуття.
Щасливий тим, що ти мене зробила
Нещасним на усе життя.
У яких ще поезіях розкривається тема нещасливого кохання?
Учень.
Ти не любиш мене, ти не любиш мене —
Вже нема повороту до раю!
Не всміхнеться мені твоє личко ясне.
Чи ж то правда, мій боже! Благаю!
Розлюбити тебе, розлюбити тебе.
Та чи ж сонце розлюблюють квіти ?
Та чи ж можна примусити серце слабе
Тим, чим б'ється воно, не любити?
Ти минаєш мене, ти минаєш мене,
Коли часом тебе я стрічаю,
А коли твоя постать востаннє мигне,
Розривається серце з одчаю.
Чи верну я тебе, чи верну я тебе,
А чи буду весь вік туманіти?
Не вернути тебе — загубити себе —
Боже милий! Пожалься на діти!
(Микола Вороний)
Вчитель. Ніжно-печальний мотив кохання звучить у щойно прочитаній поезії. Гірко на душі, коли не можеш вернути до себе ту єдину, кохану. Ту, без якої, на твою думку, життя втрачає сенс. Але хоч як би сумно не було, та ця печаль має бути світлою, бо дивна пісня кохання назавжди залишається у серці, до якого торкнулося це прекрасне, чисте почуття.
Минуть роки, і ви, дорогі мої одинадцятикласники, мандруватимете думками у своє минуле,  згадуватимете своє  минуле,  свої найкращі роки: дитинство, юність, де «живе любов».
Учень.
Ах, скільки літ розлуки поміж нами.
Ми знов удвох, вуста шепочуть знов:
Ходімо в юність, там живе любов
З великими і дивними очами.
Я б на ясні твої видіння йшов і йшов,
На голос твій, роздвоєний вітрами.
Криниця із глибокими зірками
О, той щасливий, хто тебе знайшов...

Учениця.
Ти — пам'ять наша...
Уставай, любове,
Прийди сюди од вітровінь і трав.
І подаруй те дивне і казкове,
Що миттю неповторною назвав
Поет... І сяє небо малинове...
Душа моя — немов завмерлий став...
Вчитель. Скільки б не минуло років, кохання, якщо воно справжнє, не минає. Найпрекрасніші спогади завжди живуть у серцях закоханих.
(Інсценізація вірша Василя Стуса «Минають роки»).
Автор.
Весняний вечір. Молоді тумани. Неон проспектів. Туга ліхтарів.
Вона. Я так тебе любила, мій коханий.
Він. Пробач мені — я так тебе любив.
Автор.
І срібляться озерами долини,
Шовковий шепіт пригашених калюж:
Мені ти вже життя, немов дружина,
Мені ти все життя, неначе муж:.
Вона. А пам'ятаєш?
Він. Добре пам'ятаю.
Вона. А не забув?
Він. Чи не забув? О, ні. Здається, знову в молодість вертаю, все наче увижається вві сні.
Вона. У першу зустріч?
Він. Першу і останню.
Вона. А я лиш першу. Ніби й не було минулих років нашому коханню, не вір, що за водою все спливло.
Він. Не треба, люба.
Вона. Знаю, що не треба.
Автор.
Хай давні душі б'ються на ножах.
А єдиніться — предковічне небо
Вам спільний шлях покаже на зірках.
Вчитель. Любов невичерпна і вічна, як саме життя. Вона є животворящим вогнем в душі людини. Кохання здатне творити дива. Поезія, яка сьогодні прозвучала, це малесенька часточка від тієї кількості перлин інтимної лірики, які створили поети у різні роки. А скільки ще створять?! Мабуть, немає в світі поета, який би не оспівав це прекрасне і світле людське почуття, не виразив у своїх віршах неповторну історію кохання. Кохання кожної людини — це окрема історія. Творіть історію, юні мої друзі, свого кохання. А я бажаю, щоб воно було у вас ніжним, вірним, вічним... Щоб душа ваша піднялась якнайвище над усім буденним, бо любов — це душі найвищий злет.

 

Яндекс.Метрика >