загрузка...
-->
Реферат: " ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ В ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ 1917—1920 pp." PDF Печать E-mail


У першу світову війну російський уряд мобілізував до війська майже все чоловіче населення України. З ре¬волюційними подіями 1917 р. в Україні розпочинається військовий рух, метою якого було створення націо¬нальної армії. Організовуються військові клуби, що займаються формуванням українських військових час¬тин, переведенням українців-військових для служби на своїй землі. Російський революційний уряд і військове командування вороже ставилися до цього. Протягом 1917 р. було стихійно створено чимало українських вій¬ськових підрозділів. Та тільки після проголошення Цен¬тральною Радою Української Народної Республіки (УНР) розпочалося по-справжньому створення національних Збройних Сил.
16 січня 1918 р. Центральна Рада УНР ухвалила за¬кон про утворення народної армії на міліційній основі для оборони держави від зовнішнього ворога. Вона створювалася за територіальним принципом (в округах). Були сформовані окремі кадрові частини. Навчання вої¬нів проводили військові інструктори. Було схвалено тим¬часову форму одягу (однострій) українського війська. Відзнаки роду військ та номери військової частини ви¬шивалися на чотирикутній синій петлиці, що розмі¬щувалася на комірі блузи. Рід війська позначався так: піхота — навхрест дві гвинтівки; артилерія — два гарматних дула; кіннота — дві шаблі і т.д. У війську не встановлювалися військові ранги (звання), а запровад¬жувалися тільки військові посади, зазначалися вико¬нувані функції. Такими відзнаками були срібні або золо¬тисті шеврони з кутом догори різної кількості — залеж¬но від посади, їх прикріплювали на правому рукаві ви¬ще ліктя. У квітні 1918 р. приймається рішення про реорганізацію народної міліції в регулярну українську армію з 8—10 військових територіальних корпусів. Про¬те уряд УНР не встиг це здійснити.
29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот, і до влади прийшов гетьманський уряд на чолі з генералом П. Скоропадським (1873—1945). Він призначив на поса¬ди військового міністра та віце-міністрів Української Держави російських і німецьких генералів, які гальму¬вали створення української армії.
В липні 1918 р. рада міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов'язок, затвердила план органі¬зації української армії. Строк дійсної військової служби встановлювався: у піхоті — два роки, у кінноті та арти¬лерії — три, на флоті — чотири. Служба в запасі мала три¬вати до 38 років, а в ополченні — з 39 до 45 років. Набір новобранців планувалося проводити двічі на рік: восени і навесні.   Передбачалося,   що   українська   армія   склада¬тиметься із 16 корпусів (армійських, кінних), 7 дивізій, трьох  важкогарматних  батальйонів,   ескадрильї  бомбар¬дувальних літаків, двох понтонних і чотирьох залізничних куренів. Для підготовки військових кадрів розгорталася система навчальних закладів: військова академія з три¬річним строком навчання, повітряна школа, чотири кадет¬ські школи, дві школи старшин для піхоти і по одній — для кінноти, артилерії, технічної служби. У складі української армії залишилися Запорізький корпус, перейменований в Окрему Запорізьку дивізію, Запорізький і Чорноморський коші (по 400 козаків). Гетьман П. Скоропадський сфор¬мував дивізії сердюків і сірожупанників, відновив у Білій Церкві загін січових стрільців. У листопаді 1918 р. чи¬сельний склад української армії без козацтва становив до 60 тисяч чоловік. Сердюцька дивізія складалась із синів заможних  селян,  які були  опорою гетьманської влади. Дивізія сірожупанників формувалася з українців, які побу¬вали в полоні в Австрії. До складу окремого загону січових стрільців входили січовики Галицького полку та добро¬вольці із наддніпрянських українців.
Водночас за період свого гетьманства П. Скоропад¬ський організував в Україні багато російських доброво¬льчих частин: «южних», «сєвєрних», астраханських, са¬ратовських та ін. Вони глузували з усього українського, проводили паради в українських містах, безкарно вели пропаганду проти української держави, перешкоджали розбудові української армії.
З 1917 р. почалася українізація Чорноморського фло¬ту. Першим кораблем, який підняв український прапор (у липні 1917 p.), був міноносець «Завидний». Через чотири місяці половина кораблів Чорноморського флоту підняла український національний прапор. У березні 1918 р. Центральна Рада проголошує створення військо¬вого і транспортного флоту УНР на Чорному й Азов¬ському морях. Військовий флот України складався з трьох бригад лінійних кораблів (9 кораблів), однієї бри¬гади крейсерів (2 кораблі), бригади гідрокрейсерів (6 ко¬раблів), дивізії міноносців (27 ескадрених міноносців), 27 підводних човнів, кількох дивізіонів сторожових ко¬раблів, багатьох транспортів і тралерів. До складу флоту входили також морська піхота (корпус морської охорони узбережжя Чорного моря і три полки морської піхоти) і вій¬ськово-морська авіація (20 гідропланів).
У листопаді 1918 р. гетьман П. Скоропадський без згоди народу проголосив Україну частиною Росії. Щоб урятувати українську державність, створюються Україн¬ський національний союз на чолі з В. Винниченком (1880—1951) і новий уряд — Директорія УНР. Проти ге¬тьмана повстали січові стрільці, підтримані селянськими масами Вілоцерківщини. Формується Дніпровська диві¬зія (10 тисяч чоловік) на Трипільщині. До лав українсь¬кого війська вступають селяни, робітники, інтелігенти.
14 грудня 1918 р. після відмови П. Скоропадського від влади було відновлено Українську Народну Республі¬ку. Військові сили України на цей час складали 300 ти¬сяч чоловік, але їхня бойова здатність була низькою: не вистачало кваліфікованих військових кадрів, залишило¬ся мало регулярних військових частин, повстанці були погано організовані.
До початку громадянської війни військо Директорії складалось із 6 дивізій, двох корпусів — Запорізького і січо¬вих стрільців. Решта військових формувань була нес¬тійкою, поступово втрачала свою військову силу. Після поразки в боях з Червоною Армією на Правобережжі України Наддніпрянську армію було реорганізовано й переведено на Волинь. Директорія УНР почала ко¬ординувати дії двох українських армій — Наддніпрянсь¬кої та Галицької. Проте досконало організувати їхні си¬ли і резерви не вдалося, і після п'ятимісячних боїв укра¬їнська армія зазнала поразки. Центр збройної боротьби українського народу за своє визволення перемістився у Західну Україну. Уряд Директорії в грудні 1919 р. ви¬знав Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), а ще раніше — у січні 1919 р.— в Києві було проголоше¬но акт злуки українських земель.
Українська Галицька Армія (УГА) була створена на території Західної України на початку 1919 р. Вона на¬лічувала 45 куренів піхоти, 40 артилерійських батарей, кілька сотень кінноти. На озброєнні було близько 25 ти¬сяч гвинтівок, 150 гармат і до 600 шабель. В складі УГА була авіаційна сотня, багато допоміжних військових під¬розділів. Уряд Директорії передав УГА шість бронема¬шин. Загальна чисельність УГА з тиловими частинами наприкінці 1919 р. становила до 100 тисяч чоловік.
У військових силах УНР набули розвитку нові, ще не відомі в історії способи ведення бойових дій. Біль¬шість армій того часу у війні наступали на ворога суціль¬ним фронтом завширшки до тисячі кілометрів. Українська армія виявляла надзвичайну рухливість, мобільність, маневреність, бо мала невеликі військові підрозділи (загони) на всій фронтовій території. Одним з головних засобів боротьби (оборони, наступу) були броньовані поїз¬ди, бронемашини, під прикриттям яких діяли піхота і кіннота. Першими в бій вступали бронепоїзди, броне¬машини, за ними розгорталась у бойову лінію піхота. Бронепоїзд складався з бронепаровоза, броневагонів, зміц¬нених спеціальними брусами і металом, та з 2—4 платформ прикриття. Бронепоїзд був озброєний кількома кулеме¬тами та 1—2 легкими польовими гарматами. Бронема¬шини, озброєні кулеметами й іноді гарматою, використо¬вувалися для ведення розвідки, бойової охорони піхоти, зв'язку.
Основною тактичною одиницею піхотних частин бу¬ли курені; 3—5 куренів об'єднувались у бригади.
Зброя була трофейною, зарубіжного зразка (австрій¬ська, німецька, російська). Кулеметні відділення піхоти були озброєні кулеметами системи Шварцльозе.
Деякі   сотні   мали   відділення   мінометів   і   польових гармат. Зброєю стрільця (піхотинця) була гвинтівка системи Манліхера, пізніше гвинтівка російського зразка, гранати.
У складі бригади, полку було по 4—5 артилерійсь¬ких батарей; кожна мала по 4—5 гармат. У бригаді була принаймні одна батарея далекобійних гармат чи гаубиць (калібр 105 мм) і три батареї польових гармат (австрійсь¬кі — 78 мм, російські — 75 мм).
Авіаційний полк (ескадра) мав 200 літаків (німець¬ких і французьких); вони здійснювали розвідку, знищу¬вали військові об'єкти і літаки противника.
Кіннотники були озброєні шаблями і короткими гвинтівками. Кожна кінна сотня мала, крім того, від¬ділення легких кулеметів.
В Українській Галицькій Армії були також допоміж¬ні військові підрозділи: господарські, командні, польової жандармерії та ін. Нове поповнення війська навчалося при військових частинах в окремих навчальних групах.
Бійці Наддніпрянської армії не мали однотипної форми, а носили власні або трофейні одяг і взуття. Дещо краще цю проблему було розв'язано в УГА. Військовий мундир бійців УГА був подібний до австрійського; вони носили короткий піджак (блузу), штани з обмотками, черевики або чоботи. Усім видавалися короткі плащі та округлі шапки з м'яким дном і твердим обідком, забар¬вленим відповідно до роду військ. Відзнаки посад наши¬валися на рукав; це були срібні стрічки різної ширини і в різній кількості (мал. 9).


УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ФОРМУВАННЯ ПЕРІОДУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
З проголошенням у 1922 p. CPCP, складовою части¬ною якого стала й Україна, питання оборони нашої землі повністю переходять до союзного керівництва.
У Західній Україні колишні воїни української армії нелегально боролися з польськими властями. У 1920 р. була заснована підпільна Українська військова організація (УВО); щоправда, вона вела боротьбу насильницькими методами. У 1929 р. патріотичні групи Західної України об'єдналися в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), метою якої стала боротьба за відновлення неза¬лежності України й утворення єдиної, соборної держави.
15 березня 1939 р. на території Чехословаччини було проголошено незалежну Карпатську Україну, сформо¬вано її національну армію — Карпатську Січ — чисельністю до 10—12 тисяч стрільців. Із санкції Німеччини у цьому ж році угорська армія задушила молоду державу. В нерівній боротьбі загинуло понад 5 тисяч українців.
З початком другої світової війни, після нападу фашистської Німеччини на СРСР національна боротьба українського народу активізується. Це призвело до пев-
ного розмежування населення. Деякі українці (до 13 ти¬сяч чоловік) пішли на контакт з гітлерівцями в боротьбі проти сталінізму і стали солдатами добровільної дивізії СС «Галичина», яка прийняла присягу на вірність Третьому рейху. Командирами в ній були німецькі офіцери. Дивізія перебувала під наглядом керівників рейху.
Основна частина українського народу боролася про¬ти фашизму у складі Збройних Сил СРСР, у парти¬занських загонах та підпільних організаціях. В Україні до лав регулярної армії влилося понад 4,5 мільйона чоловік, у тому числі 200 тисяч добровольців.
Третю групу українського населення становили пар¬тизанські загони українських націоналістів — Українсь¬ка Повстанська Армія (УПА). За період другої світової війни через збройні формування УПА — ОУН пройшло понад 400 тисяч вояків.

РАДЯНСЬКИЙ ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ В ОКУПОВАНІЙ УКРАЇНІ
У перший рік війни партизанський рух мав малоор-ганізований характер. Групи були нечисленними, погано озброєними. Утворювалися вони в основному у лісосте¬повій смузі України з воїнів Червоної Армії, які вий¬шли з оточення, втекли з полону, та з радянських акти¬вістів. Партизанські загони поповнювало і всіляко під¬тримувало населення України. Перші виступи партиза¬нів проти фашистів носили епізодичний характер. Тіль¬ки з серпня 1942 p., з початком діяльності спеціальної па¬ртизанської групи полковника Д. Медведева (1898—1954), розпочинається масовий партизанський рух в Україні. Створюються великі партизанські з'єднання та загони під командуванням С. Ковпака (1887—1967), О. Сабу¬рова (1908—1974), О. Федорова (1901—1989) та ін.
Дії радянських партизанських загонів у Західній Україні не знайшли такої підтримки у населення, як у східній і центральній частинах.
Головною формою партизанської війни було руйну¬вання німецьких комунікацій (рейкова, шляхова війна). Великі загони практикували також тактику рейдів. Так, у 1943 р. був здійснений славнозвісний Карпатський рейд С. Ковпака. Хоча він і не досяг своєї мети — знище¬ння нафтових промислів Прикарпаття, але справив вели¬ке враження на все населення України, продемонстрував силу Червоної Армії. Поповнення УПА проходило військову підготовку у трьох підпільних військових школах: школі офіцерів (старшин) у Великих Мостах, школі підофіцерів (підстарший) у Клевані (Волинь) та школі у Поморянах (Галичина). Крім цього, на Волині та Поділлі діяли різні військові курси. На північному заході України, в лісах, проводилися тренування, навчання збройних груп.
З серпня 1943 р. у складі УПА діяли невеликі інтер¬національні загони воїнів (італійці, румуни, німці, угор¬ці та ін.), які дезертирували зі своїх армій.
З лютого 1943 р. УПА активізує свою боротьбу як проти фашистів,  так і проти радянських партизанів. УПА визволяє військовополонених з гітлерівських конц¬таборів (Луцьк, Ковель, Ківерці), українських в'язнів із фашистських тюрем (Дубно, Луцьк, Ковель), захоплює завод боєприпасів в Оржеві, продовольство, що відправ¬лялося до Німеччини. Як і в радянських партизанських загонах, в УПА практикувалася тактика рейдових похо¬дів по тилах фашистів, влаштовувалися засідки, наско-'ки, диверсії. Були випадки, коли такі дії УПА проти гітлерівців координувалися з радянськими партизанами. У квітні 1943 р. УПА вдалося звільнити від німців бага¬то  районів  на Волині.  Тоді  проти  УПА  було  кинуто дивізію, що складалася з німецького полку СС і двох угорських полків. Загони УПА діяли на Поділлі, Київ¬щині та в інших регіонах України, мали розгалужену систему своїх підпільних формувань: осередків, самообо¬ронних кущових відділів. Крім бойових дій, вони вели широку політико-пропагандистську роботу серед населе¬ння, закликаючи до боротьби з ворогами українського народу, до об'єднання в соборну українську державу.
УПА не тільки боролася проти фашистів і більшо¬виків, а й мала конфлікти з поляками на українсько-польських землях Волині, Полісся, Холмщини, з підпі¬льною польською націоналістичною організацією — Ар¬мією Крайовою, яка прагнула зберегти контроль над українськими землями, що входили до Польщі.
Великих людських, моральних, матеріальних втрат зазнав український народ в період післявоєнної боротьби УПА з військами КДБ і МВС СРСР.
Під час другої світової війни на території України відбулося жорстоке зіткнення двох тоталітарних систем світу — сталінізму і гитлеризму. Україна втратила понад ві¬сім мільйонів своїх громадян (2,5 млн військових і 5,5 млн
цивільних). В лавах Червоної Армії, Української Повстан¬ської Армії, у партизанських загонах боролися українці проти спільного ворога — гітлерівців, 22 жовтня 1993 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про статус ветера¬нів війни, гарантії їх соціального захисту», в якому записа¬но: «... вояки УПА, інших військових формувань, які брали участь у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників у 1941—1945 pp. і які не вчинили злочинів, та ті вояки, які реабілітовані, віднесені до учасників бойових дій і користу¬ються пільгами, що встановлені державою для учасників Великої Вітчизняної війни».

 

Яндекс.Метрика >