загрузка...
-->
Реферат на тему: УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО ПЕРІОДУ КОЗАЧЧИНИ PDF Печать E-mail










Могутність війська за княжих часів була зумовлена в першу чергу його зв'язком з державою. Татарська навала у ХШ—XIV ст. призвела до занепаду української держа¬ви і її війська. Землі України потрапляли під литовські, польські, угорські, молдавські прапори.
XV—XVIII ст. в історії України — це період козач¬чини. Основною причиною зародження козацтва була не¬безпека з боку орд кочівників, які грабували, нищили, брали у полон український люд. У цей час визріває на¬ціональна свідомість народу, міцніє його бажання здо¬бути свободу і незалежність.
Слово «козак» тлумачать по-різному. За однією з версій, це слово — турецького походження, означає «вільна, відважна, войовнича людина».
Козаками ставали вихідці з прикордонних замків і містечок, які йшли в степи, ловили звірів, билися з татарами. Спочатку вони не мали ніякої військової орга¬нізації, а збирались у ватаги по кілька десятків чоловік, обирали отаманів з числа тих, хто мав воєнний досвід. Зброя їх була простою: луки, списи, сокири, шаблі, при¬мітивні рушниці. Такі козацькі ватаги діяли в степах не¬залежно одна від одної, зрідка об'єднуючись для спільної боротьби, їхньою тактикою була локальна війна, а метою —  здобич.   Лише у  першій  половині  ХУІ  ст.  козаки освоїли простори нижче Дніпрових порогів — так званий Низ,   або   Запоріжжя,   і   почали   будувати   козацькі укріплення — січі (від слова «сікти»), У 1553 р. волин¬ський князь Д. Вишневецький (?—1563) зібрав першу ватагу козаків (понад 300 чоловік), озброїв їх і пішов за Дніпрові пороги. На островах козаки знаходили для себе захист   від   татар,   полювали,   ловили   рибу.   Завзята боротьба козаків з татарами принесла Україні славу.

У 1568 р, польський король Сигізмунд Август (1520—1572) найняв козаків на організовану військову службу для захисту земель Польщі від кочівників. Утво¬рилося реєстрове козацьке військо; козаки отримували платню, мали однаковий одяг, зброю, вправлялись у вій¬ськовій майстерності. За реєстровими козаками зали¬шалися права на волю.
На зразок організації реєстрових козаків почала перетворюватися решта козацького війська. Козаки поді¬лялися на «зимівників», які зимували і постійно проживали в Січі, та паланкових козаків, які мешкали у поселеннях поза межами Січі, а для бойових походів чи боїв приходили до війська. Порівняно з простим людом козаки мали цілий ряд привілеїв: вибори військової старшини (командирів), звільнення від податків, влас¬ний незалежний суд, безкоштовне утримання під час походів, право полювати і ловити рибу на Низу та ін.
Козацьке військо мало демократичний устрій. Усі важливі політичні й організаційні питання (вибори стар¬шини, гетьманів, згода на військові походи, судові спра¬ви, поділ угідь, укладання угод з іншими державами) ви¬рішувалися на раді (мал. 6). Залежно від її учасників рада поділялася на повну, військову, генеральну, стар¬шинську, чорну.
Командування військом здійснювала військова старшина різних ступенів. На чолі війська стояв геть¬ман. Він був головою козацької держави, мав повну адміністративну владу, брав активну участь у законодавчій діяльності, судовій справі. Приймаючи рішення з основ¬них питань, гетьман враховував думку генеральної та старшинської рад.
До генеральної старшини входили: обозний, судді, писар, осавули, хорунжий і бунчужний. Генеральний обозний займався військовим обозом, організовував обо¬рону табору в походах, заправляв військовою артилерією. Йому підпорядковувалися полкові обозні. Генера¬льні судді розглядали справи у генеральному суді. Гене¬ральний підскарбій (скарбник) відав державною казною. Генеральний писар очолював генеральну військову кан¬целярію козацької держави, вів найважливіші внутрішні та закордонні справи. Генеральні осавули керували окре¬мими частинами козацької армії, проводили огляд військ. Генеральний хорунжий (хоружий) відповідав за військові прапори, керував «придворним» гетьманським військом. Бунчужний носив перед гетьманом бунчук (відзнаку гетьмана), допомагав гетьманові у походах.
Аналогічну структуру управління мав і полк. Адміністративна і військова влада у полку належала полковникові. Кожний полк (500—1000 чоловік) поді¬лявся на сотні (роти) і курені (батальйони). До сотенного уряду входили: сотник, сотенний осавул, хорунжий і писар. У курені командував курінний отаман, або десят¬ник (міський, сільський).

Усім військом керував кошовий отаман із суддями, осавулами, писарем; паланками — полковник з осавулом і писарем.
Козаки офіційно титулували один одного товари¬шем, а гурт козаків — «товариством».
У першій половині XVII ст. запорізьке козацтво піднеслося до рівня кращих європейських армій. Особ¬ливо відзначалася військовою майстерністю піхота, яка була головним видом козацького війська і вважалася найдосконалішою в Європі. Козацька піхота героїчно билася з ворогом, використовуючи особливу тактику: шикувалась у три шеренги (перша стріляла, друга подавала рушниці, а третя їх заряджала). Піхота козаків уміло штурмувала ворожі фортеці, а також сміливо вою¬вала на морі на вітрильно-веслувальних дерев'яних човнах (мал.    ). Козацькі човни (чайки) мали довжину 20 м, ширину — 3—4 м, глибину — 2,5 м. На основу з липового і вербового пня набивали дошки, робили вітри¬ла. На одному човні було 20—30 веслярів, 50—70 вої¬нів, 4—5 легких гармат. Швидкість чайки — 15 км/год. Козацькі чайки охороняли береги, ходили в походи проти Туреччини. Є відомості про те, що й підводний човен запорожці стали використовувати в бойових діях набагато раніше, ніж у Західній Європі. За не зовсім точними даними, він являв собою два накладені один на одного, скріплені і просмолені звичайні човни з пристосуванням для руху та системою забезпечення повітрям через очеретяні трубки.

Кіннота козацького війська у першій половиш XVII ст. була менш чисельною, ніж піхота, й відзначалася висо¬кою військовою майстерністю. Вона вела наступ так зва¬ною лавою: шикувалася півколом, атакуючи таким чи¬ном противника з флангів, з фронту і з тилу одночасно.
Найвищим зразком військового мистецтва козаків був бій у так званому таборі — рухомій фортеці. Це було чотирикутне рухоме укріплення з возів, усередині якого знаходилося військо. Піхота виходила для бойових дій із-за возів, а в разі небезпеки замикалась у щільну фор¬тецю.
На високому рівні у запорожців була розвідувальна та сторожова служба. Створювалася ціла система вишок із відповідною сигналізацією (вогнем, рухами) — про¬образ світлового телеграфу. Сигнал про небезпеку від са¬мого кордону послідовно передавався до козацького вій¬ська. Козаки вміло вели розвідку, навіть у стані ворога.
Чисельність козацького війська значно змінювалася протягом століть. Наприкінці XVI ст. козацьке військо налічувало 10—12 тисяч чоловік. У 1621 р. у війську було понад 40 тисяч козаків. У Богдана Хмельницького (1595—1657) в різні часи військо мало від 100 до 300 тисяч козаків. Вони були озброєні шаблями, рідше — короткими списами, стрілами, а також вогнепальною зброєю: мушкетами, пістолями, самопалами, рушниця¬ми. Запорожців називали «рушничним військом», бо ру¬шниця була найважливішою козацькою зброєю. У коза¬ків були також бойові молотки (келепи), якірці, ро¬гульки, що застосовувались у боротьбі проти ворожої кінноти. Порох, кулі, зброю запорожці виготовляли самі або ж діставали в бою. Крім того, кожний козак повинен був мати сокиру, косу, лопату, шнури та інші матеріали для будівництва укріплень і перешкод. Козаки першими використали метод окопування в землі, який виявився надійнішим засобом захисту під час перестрілки в степовій місцевості, ніж важкі панцир і кольчуга.
У козацькому війську була тверда військова дисципліна. Найбільше козак боявся осуду своїх това¬ришів. Суворо каралися такі злочини, як убивство, бійки між козаками, крадіжка приватного та громадського майна, невиконання обов'язків, засуджувались амо¬ральні вчинки: неповернення позичених грошей і речей, дезертирство. За пияцтво під час походу козаків карали на смерть. Зрада козацтва, батьківщини вважалася найтяжчим злочином.

Козаки суворо дотримувалися розпорядку дня. За сигналом (церковним дзвоном) вони вставали до сходу сонця, молилися і йшли, незважаючи на пору року, на річку купатися. Потім снідали в куренях. Після сні¬данку — спільна молитва у церкві, прання білизни, лагодження одягу, зброї, човнів, укріплень, інші роботи. Щодня проводилася бойова підготовка: змагання на конях, стрільба з вогнепальної зброї, долання ровів і загорож, бій на шаблях «до першої крові» та ін. За сигналом (постріл фортечної гармати) козаки йшли обі-
дати. Після обіду співали пісні та думи, слухали роз¬повіді старших, гру кобзарів. Частина козаків готува¬лася до служби у наряді (охорона фортеці, шляхів, переправ). Військовий осавул разом із курінним ота¬маном проводив огляд підрозділів, що заступали на чер¬гування, відправляв на виконання бойового завдання. Надвечір дзвони скликали козаків на молитву. Після вечері хто грав на скрипці, сопілці, бандурі, хто співав пісень, хто брав участь у козацьких танцях. Згодом уся Січ, крім вартових, поринала у сон.
Козаки відзначалися розумом, хитрістю, умінням виграти бій, раптово напасти на ворога, заманити його в пастку. Українські козаки вражали ворогів відвагою, витривалістю, здатністю зносити нестатки, терпіти муки, не боятися смерті. Французький інженер Гійом Левассер де Боплан (бл. 1600—1673) в опублікованому у 1650 р. «Описі України» зазначав, що козаки «дуже міцні тілом, легко зносять спеку і холод, голод і спрагу. На війні витривалі, хоробрі, а навіть легкодушні, бо не цінять свого життя. На зріст гарні, повороткі, сильні, люблять гарно вбиратися... Від природи мають добре здоров'я... Від хвороби вмирають дуже рідко, і хіба в глибокій старості. Здебільшого кінчають життя на ложі слави, вбиті на війні».
Особлива роль у формуванні таких людей належала Січі. Саме Січ дала Україні видатних полководців, муд¬рих державних діячів, організаторів народного війська: Северина Наливайка, Петра Сагайдачного, Богдана Хме¬льницького, Івана Сірка, Максима Залізняка, Семена Палія, Петра Калнишевського та ін.
За часів козацької держави XVI—XVII ст. в Україні не було власних нагородних знаків. Натомість роль наго¬род виконували речі бойового призначення — холодна та вогнепальна зброя, обладунки, одяг, кінська збруя, які видавали козакам за виявлену особисту хоробрість, спритність, відвагу.

Стати козаком у ті часи мріяв кожний юнак. Батьки самі хотіли віддати своїх дітей у навчання до козаків. Крім бідних хлопців, ішли до козаків, щоб «вишко¬литись у порядку і чуйності лицарській», і сини з бага¬тих родин України, Росії, Польщі.
Спочатку поповнення козацького війська від¬бувалося стихійно, неорганізоване. Буваючи в походах, козаки прагнули залучити до війська молодь. Крім того, щовесни у Січ зараховували тих, хто прийшов сам, щоб стати козаком. Кошовий отаман влаштовував відбір і випробування добровольців. Приймали навіть десяти¬літніх хлопчиків, але до війська, до товариства запи¬сували тільки тих, кому сповнилося 20 років. Молодші ж мали пройти серйозні випробування — показати своє вміння володіти зброєю, орієнтуватися на місцевості, виявляти дотепність. Однак для прийому не було спеціальних приписів, чітких нормативів. Є свідчення істориків, що до навчання і до війська у Січ брали тільки тих, хто міг переплисти Дніпрові пороги, і то проти течії. Кожний досвідчений козак навчав до десяти новобранців — джур. Після тривалого навчання та першого бою юнаки ставали справжніми козаками.
На початку XVII ст..„для підлітків і юнаків при церквах почали створюватися січові та козацькі школи. Вони стали осередками військового, фізичного вдос¬коналення, сприяли духовному і культурному розвитку. Чіткого терміну навчання у цих школах не було вста¬новлено; воно тривало від 10 до 18 років. Дітей навчали веслувати і кермувати човном, плавати на воді і під водою, їздити верхи, орудувати шаблею, стріляти з вог¬непальної зброї, долати перешкоди. Молодь на свята брала активну участь у різних змаганнях на силу, спри¬тність, точність, витривалість, швидкість.
У XVIII ст. настав період занепаду козацької держави. Україна потрапила у залежність від Росії. Піс¬ля того як цариця Катерина II у 1764 р. скасувала геть¬манство, козацьке військо ще проіснувало двадцять років. На початку літа 1775 р. була ліквідована Запо¬різька Січ. У 1783 р. козацькі полки, що залишились, були приєднані до регулярного війська Росії, а частина козаків переселилася на Кубань та організувала Задунайську Січ.

ПЛАСТУНСЬКИЙ І СІЧОВИЙ СТРІЛЕЦЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ
Кінець XIX — початок XX ст. ознаменовано новим піднесенням національно-визвольної боротьби укра-: їнського народу. Центром її стала Західна Україна (Га¬личина). Там зародився січовий стрілецький рух. Ця назва свідчила про його зв'язок з традиціями січового козацтва. Січовий стрілецький рух об'єднував у свої товариства радикально настроєних селян, інтелігенцію, пізніше — студентську й учнівську молодь. Стрілецькі товариства («Січ», «Сокіл» та ін.), до яких увіходили й дорослі, і юнаки, поповнювалися за рахунок пластунів — членів дитячих таємних гуртків «Пласт». Перший такий гурток створив Іван Чмола (1892—1939) з учнів шкіл і гімназій Львова у 1911 р.
Члени «Пласту» і «Січі» об'єднувались у курені, сот¬ні, чоти, гурти. Керівництво ними здійснювала виборна старшина: курінний, суддя, писар, скарбник. Ці това¬риства навчали своїх членів військового ремесла, тео¬ретичних військових положень, організовували вишкіл, тренувальну стрільбу. Розроблялася українська війсь¬кова термінологія, створювалася література, випускали¬ся підручники з військової справи (наприклад, «Пра¬вильник піхотинця»), видавалися журнали і газети. Проте діяльності цих товариств, створенню чіткої вій¬ськової організації в Галичині перешкоджали політика Австрії та Росії, відсутність досвідчених військових спе-ціалістів-інструкторів, матеріальна скрута, брак зброї, приладдя, одягу, взуття.

З початком першої світової війни Головна Україн¬ська Рада Стрілецтва проголосила «Звернення до україн¬ського народу», в якому закликала молодь, громадсь¬кість об'єднатися під жовто-блакитним прапором Укра¬їнського Січового Стрілецтва (УСС), незалежно від політичних поглядів, для збройної боротьби з царською Росією, за визволення України. Молодь масово попов¬нювала лави Січового Стрілецтва в Галичині. Розпо¬чалося створення Легіону українських січових стрільців на засадах офіційних збройних сил. Народ підтримував цю справу матеріально і морально. Командування пер¬шим Легіоном очолив Теодор Рожанковський (1875— 1970), пізніше — Михайло Галущинський (1878—1931). У вересні 1914 р. з дозволу австрійського уряду Легіон з 2500 добровольців прийняв присягу на вірність Україні. Кілька тисяч добровольців залишилися поза офіційною реєстрацією і тільки після звільнення Галичини влились у лави Стрілецтва. Австрійське командування напра¬вляло Легіон УСС на найскладніші ділянки фронту. Ви¬сокий героїзм показали стрільці в боях за Маківку, Галич, Бережани, Лисоню. У важких боях Легіон УСС зазнавав втрат, поповнювався новобранцями, а тому його чисельність коливалася — від кількох сотень до 7 тисяч чоловік. Складався Легіон з одного піхотного полку, що ділився на 2—3 курені. Кожний курінь (батальйон) мав чотири сотні (роти). Сотні складалися з 4 чот (взводів), чоти — з 4 роїв (відділень) по 10—15 чоловік. До сотні (100—150 чоловік) входили бойовики, 2 ремісники (кра¬вець, швець), писар і його помічник, 2 телефоністи, кіль¬ка санітарів, обслуга сотенного обозу (господарська час¬тина). Командирами сотень були сотники-поручники (молодші лейтенанти), рідше чотарі.
Січові стрільці були погано озброєні. Австрійський уряд передавав УСС старі зразки зброї: гвинтівки сис¬теми Верндля, німецькі автоматичні гвинтівки системи Маузера. Зброї не вистачало, вона була не укомплекто¬вана (не було ременів, набійниць, багато іншого). Мало було одягу і взуття.

З весни 1916 р. Легіон УСС мав у своєму складі куле¬метну сотню, озброєну легкими і важкими кулеметами (скорострілами) системи Шварцльозе. Скорострільна сотня (до 80 чоловік) мала 12 в'ючних коней під кулемети та боєприпаси, віз-кузню, віз-слюсарню та ін. Крім того, були взводи з «боротьби зблизу», які мали відділення легких і важких мінометів, гранатометів і світильників-вогнеметів. Для підтримання зв'язку у відділеннях УСС були піші та кінні вістові (зв'язківці). Лише в середині 1915 р. сотні одержали по 1—2 телефонні апарати. У 1917 р. при Легіоні було створено відділення протигазової служби, земляних і будівельних робіт, технічну сотню. У жовтні 1914 р. до складу Легіону ввійшов кінний загін, який згодом переріс у сотню. В Легіоні УСС були допоміжні служби: санітарна, господарський відділ, обоз. Для підготовки поповнення в Легіоні було організовано військову школу (вишкільну групу), що складалась із кількох сотень і мала власне господарство. Школа ділилася на 2—3 курені по 8—10 сотень. Навчання проводили спочатку австрійські, потім українські інструктори, які мали певний воєнний досвід. Новобранці жили у селянських хатах, потерпали від злигоднів, холоду, голоду. Це заважало підтримувати ви¬соку дисципліну, неможливо було забезпечити добру якість навчання. Школа намагалася навчати юнаків самостійних бойових дій, індивідуальної підготовки. Заняття тривали по 6—7 годин щодня. Кожна хвилина використовувалася продуктивно. Наприкінці навчання в полі проводився під¬сумковий огляд — іспит з усіх дисциплін військового ре¬месла. Щоб стати командиром, треба було додатково прой¬ти двомісячний курс навчання. За два роки військова школа Легіону УСС підготува¬ла 7 тисяч чоловік. Січове Стрілецтво виростило славних синів України: Кирила Трильовського, Костя Левицького, Михайла Во¬лошина, Дмитра Вітовського та ін. Серед січових стрі¬льців було багато талановитих людей — художників, поетів, журналістів: Юрій Шкрумеляк, Мирослав Ірчан, Левко Лепкий, Роман Купчинський та ін. Січових стрі¬льців як українську військову одиницю цінувала авст¬рійська влада і боялась російська. Метою УСС було зві¬льнення та об'єднання українського народу, створення незалежної соборної України. Чотири роки збройної бо¬ротьби Легіону УСС з могутньою Росією не принесли успіху, однак ця боротьба вплинула на рух українського народу за свою державність.

 

Яндекс.Метрика >