...
Усна народна творчiсть як основа розвитку української лiтератури PDF Печать E-mail

Усна народна творчiсть як основа розвитку української лiтератури

Наша дума, наша пiсня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава
Слава України!
/Т. Шевченко/
Усна народна творчiсть — це основа нашої безмежно багатої культури. Це наш дух, наша душа, наша пiсня, якiй свiт дав найвищу оцiнку. Використання вiкового досвiду народу завжди допомагало нашим письменникам. Починаючи вiд Котляревського, ми можемо побачити в їхнiх творах яскравi зразки народної мудростi, цього невичерпного й справдi цiлющого для художника джерела.
Фольклор бере свiй початок ще з тих часiв, коли не було нi писемної лiтератури, нi письма взагалi. Усна народна творчiсть слугувала народу для власних потреб, як-то: колисковi, казки, загадки, примовки. Вони мали прищепити дитинi любов до народної творчостi, надати їм зразки моральної норми поведiнки, сформувати естетичнi смаки.
Протягом столiть напруженої боротьби за нацiональне i соцiальне визволення український народ творив сувору, мужню й водночас лiричну поезiю — думи та пiснi. Цi перлини народної творчостi не втратили i нiколи не втратять свого наукового та культурного значення, адже в них вiдбито свiтогляд народу на кожному етапi його iсторичного розвитку, його морально-етичнi погляди, естетичнi смаки.
Основний пафос дум — оспiвування ратних подвигiв українського народу, проповiдування здорової суспiльної та сiмейної моралi. Герої таких дум, як "Втеча трьох братiв iз города Озова", "Отаман Максим Старий", "Iван Богун", "Хмельницький та Барабаш", "Олекса Попович", стали вже загальновiдомими символами боротьби за краще майбутнє українського народу. Кобзарi спiвали цi думи в українських мiстах та селах, несучи людям звiстку про подвиги, вiщуючи про новi битви та подiї визвольної боротьби.
Iсторична пiсня, як i дума, збагачувалась кращими надбаннями близьких їй жанрiв народнопоетичної творчостi, хоч завжди була цiлком самостiйним жанром. Iсторичнi пiснi були покликанi зобразити страждання людей, коли палали мiста та села України, коли молодих людей забирали в полон, а старих — нищили. Про це йдеться у таких вiдомих iсторичних пiснях, як "Зажурилась Україна, бо нiчим прожити", "За рiчкою вогнi горять", "В Цариградi на риночку".
Сюжети нашої минувшини, оспiванi в народних пiснях та думах, невмирущi, вони — вiчнi. Саме тому українськi письменники намагалися використати їх для створення не тiльки iсторичних, але й художнiх творiв. Завдяки їм вiковий досвiд народу й досi передається з уст в уста наступним поколiнням.
Вiдображення героїчної боротьби запорозького козацтва за волю в народних пiснях та думах
Святими лицарями в боротьбi за священну волю свого народу стали запорозькi козаки. Їхнi подвиги оспiванi в народних пiснях та думах.
У XV—XVII ст. турецько-татарськi орди нападали на українськi землi, забирали молодих людей в рабство, старих та малих знищували. У пiснях та думах того часу зображена та жахлива доба. В них високо звучала iдея патрiотизму.
Яскравим пiсенним образом є козак Байда — мужнiй, смiливий захисник народу, який не погоджується стати зятем турецького царя:
Твоя дочка поганая,
Твоя вiра проклятая!
Навiть зносячи тяжкi муки, Байда бореться з ворогом. У пiснях та думах змальовано козацькi походи в Крим i Туреччину, вiрне побратимство, яке допомагало долати i бурю на Чорному морi, i турецьку сторожу на кораблях, i степовi тернистi шляхи. У поезiї нiжно i лiрично оспiвано, як проводжають козака у бiй. Журбою та жалем сповненi слова пiснi "В чистiм полi возик бiжить":
В чистiм полi возик бiжить мальований,
На возику козак лежить зарубаний.
В правiй руцi шабля стремить,
А по шаблi рiчка бiжить Кровавая.
Через окремi деталi: возик, козак, його руки, шабля, кров, вимальовується мужнiй воїн, що не випустив iз рук зброї. Але герой не може залишатися самотнiм умирати в степу — бiля нього з'являється постать матерi.
Природа в народнiй пiснi жива, чутлива до людського горя i радощiв. Українськi пiснi та думи захоплюють своїм реалiзмом, правдивiстю почуттiв.
Протистояння добра i зла, честi й безчестя у повiстi Iвана Франка "Захар Беркут"
Славна iсторiя України завжди хвилювала письменникiв. Їхнi твори викликали гордiсть українцiв за своє минуле, вчили народнiй мудростi. Одним iз таких творiв є iсторична повiсть Iвана Франка "Захар Беркут", в якiй змальована боротьба українського народу проти монголо-татарських загарбникiв.
Герої повiстi нiби подiленi на два табори: в однiм — мирнi жителi села Тухля, а в другому — ворожi загарбники, туркомани. Захищати рiдну землю тухольськiй громадi допомагала правда, любов, Бог, навiть природа. А чужинцiв-воякiв несла на цю землю жорстока сила i бажання володiти Україною.
Головний герой цiєї повiстi — найстарiший i найдосвiдченiший чоловiк Тухлi Захар Беркут. Навiть його прiзвище — це назва гордого, сильного, волелюбного i мудрого птаха. Таким є i характер цього героя. Вiн

гаряче любить свою землю, свiй народ. I оскiльки вiн старiший вiд усiх односельцiв, то вiдчуває власну вiдповiдальнiсть за їх долю i за долю сусiдiв. Його мудрiсть допомогла врятуватися тухольцям. А коли йому запропонували подарувати життя синовi за рахунок життя ворогiв, то Захар вiдповiв: "Беркути нiколи не сплямують нi своїх рук, нi свого серця!"
У повiстi Франко змальовує ще одного українця, що був, напротивагу Захаров i Беркуту, не гiдним своєї землi. Це — боярин Тугар Вовк. Пiдступний зрадник має одне бажання: володiти землями Тухольщини i поневолити її людей. Вiн продав свою совiсть туркоманам, об'єднався з ними, аби досягти своєї мети. Навiть рiдна дочка вiдмовляється вiд нього, а рiдна земля стала йому могилою. I якщо Захар Беркут викликає у мене захоплення i повагу, то Тугар Вовк — тiльки гнiв i презирство.
Поряд iз Тугаром Вовком можна поставити монгольського воєначаль ника Бурунду. Вiн такий же жорстокий та лютий. Менi здається, що
в ньому немає нiчого людського; його не хвилює нi життя мирних селян, нi життя своїх воїнiв. Вiн керується однiєю метою — володарюва ти! А просуватися до цiєї мети вiн може i по трупах. Так, вiн розумний, хоробрий, сильний. Але все це нацiлене проти людей, i тому Бог йому цього не вибачає. Нi йому, нi iншим загарбникам — тiй злiй силi, що пiшла супроти миру i злагоди, краси й любовi.
Не дивно, що ця руйнiвна сила, це зло були знищенi силою любовi до рiдної землi, мудрiстю i народною єднiстю. Все це — тi риси характеру української нацiї, що допомогли їй вистояти у найстрашнiшi часи випробувань i лихолiть. Цi моральнi святинi пронесли українцi до сьогоднiшнього дня. I менi здається, що саме до нас промовляє Захар Беркут: "Доки будете жити в громадськiм порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всi за одного, а один за всiх, доти нiяка ворожа сила не побiдить вас".
"На правдi й честi земля держиться" (моя оцiнка головних героїв повiстi Iвана Франка "Захар Беркут")
Iван Франко у своїй iсторичнiй повiстi "Захар Беркут" змалював життя руського суспiльства ХIII столiття. Жителi карпатського села Тухля повстали проти боярського поневолення, коли князь Данило Галицький подарував землi Тухольщини бояриновi Тугару Вовку. З такою ж вiдвагою вони розгромили татаро-монгольських завойовникiв. У цiй повiстi Франко показав, що саме простий народ був рушiйною силою iсторiї.
На фонi боротьби громади села Тухлi з боярином Тугаром Вовком i монгольською ордою змальованi головнi герої повiстi. Захар Беркут, його син Максим, Мирослава надiленi iдеальними, найкращими рисами характеру. Вони постають перед нами чесними, вольовими, вiдданими iнтересам рiдного краю. I тому вони протиставленi зарозумiлому бояриновi Тугару Вовку — експлуататору i зраднику, жорстокiй монгольськiй ордi на чолi з ватажком Бурундою.
Головний герой повiстi — Захар Беркут. Йому притаманна народна мудрiсть, висока моральнiсть, велич, сила. Вiн справжнiй патрiот свого краю, людина мудра, розважлива, з великим життєвим досвiдом, для якої громадськi iнтереси над усе. Його люблять i шанують люди, та й доля до нього прихильна.
Зовсiм протилежним йому I. Франко змалював боярина Тугара Вовка з його дiйсно вовчою натурою. Цей деспотичний зрадник — дуже хижа й пихата людина. Саме цi риси характеру призвели його до вiдступництва, а зрадника завжди чекає ганебний кiнець. Тугар Вовк загинув разом з монголами в тухольськiй долинi.
Жорстокою руйнiвною силою виступає в повiстi монгольська орда, а на її чолi — Бурунда. Вiн, як i Вовк, прагне володiти українськими землями та народом. Цей образ наче налитий люттю i заплямований кров'ю, його не можна сприймати без жаху i здригання. I якщо у зрадника Тугара Вовка ще є щось людське (його ставлення до дочки), то Бурунда — це звiр. З особливою виразнiстю цей звiрячий характер вия-вився пiд час загибелi його воякiв.
Повiсть "Захар Беркут" вiдкрила менi захоплюючу сторiнку iсторiї мого народу. А ще — познайомила з мудрою i прекрасною людиною — Захаром Беркутом, який став моїм улюбленим героєм. Усi його дiї були спрямованi на добро в громадi, а його мудрiсть ще довго буде слугувати багатьом поколiнням: "Доки будете жити в громадському порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всi за одного, а один за всiх, доти нiяка ворожа сила не побiдить вас".
Засудження крiпаччини i безправ'я у повiстi Iвана Нечуя-Левицького "Микола Джеря"
Україна за всю свою iсторiю зазнала немало тяжких часiв i випробувань. Одним iз таких перiодiв був для неї скрутний час крiпацтва, коли пiдневiльний народ, увiнчаний своїм славним минулим, страждав вiд нестерпного крiпосницького гноблення i знущань. Важка праця на панщинi, жорстокi покарання, обкладання численними непомiрними податками виснажували життя крiпакiв, примушували або миритися з таким злиденним iснуванням, або шукати якогось виходу.
Кращi письменники того часу у своїх творах, змальовуючи страждання спiввiтчизникiв, гаряче вболiвали за них i спiвчували. Наприкiнцi ХIХ сторiччя почали друкуватися видатнi твори, де поряд iз засуджен ням крiпацтва стверджувався тип нової людини, здатної до боротьби проти нього. Одним iз таких творiв є повiсть I. С. Нечуя-Левицького "Микола Джеря", що була написана 1876 року.
Автор розкриває перед нами образ головного героя — Миколи Джерi, що як бунтар, протестант висловлює настрої селянства. Змальовуючи його життя вiд юнацьких лiт до сивої старостi, письменник не лише засуджує крiпаччину i безправ'я, але й замислюється над можливiстю змiн та шляхами їх здiйснення.
Iз перших сторiнок повiстi ми переймаємося любов'ю до Миколи Джерi, що постає перед нами як правдива, порядна i горда людина. Це вiн у своїй першiй сутичцi з осавулою вiдстоює справедливiсть i захищає крiпакiв. Джеря усвiдомлює нерiвнiсть сил, проте вступає у вiдкритий конфлiкт iз паном i осавулою: "Як же його не зачiпать, коли вiн нiби знущається над нами", — вiдповiдає вiн на застереження матерi. Навiть церковна проповiдь рабської покори, всетерпiння не можуть зупинити Миколу.
Пан Бжозовський погрожує Миколi i його спiльникам за їх непокору солдатчиною, що було майже рiвноцiнно смертi. Разом зi своїми односельчанами Микола тiкає з села, але не дарує пановi своїх кривд: йдучи шукати бурлацької долi, вiн iз товаришами мстить пановi.
Та не краща доля чекає втiкачiв i на сахарнях. Безправ'я i злиденне становище заробiтчан посилюють бунтарський опiр Миколи. Ми бачимо його таким же непримиренним у конфлiктi з посесором: "Хiба ми не знаємо, як ви недодаєте грошей, годуєте нас собачим м'ясом або ж дохлятиною та пацюками?" Вiн закликає бурлакiв протестувати проти нелюдських умов життя.
Лихо знов жене Джерю з товаришами у вiльнi степи, потiм до Бессарабiї. I скрiзь, стикаючись iз безправ'ям, вiн нiкому не дає себе кривдити: у конфлiктi з Iваном Ковбаненком у риболовецькiй ватазi, в сутичках iз полiцiєю, судом, церквою.
...Тiльки через 20 рокiв повертається Джеря у село, яке пiсля скасування крiпацтва опинилося пiд новою панщиною. Громада, хоч i мала права, але головою був обраний заможний селянин, який разом iз писарем обкрадав її. I Микола пiдмовляє громаду обрати головою чередника, не платити за "лисi гори" "скаженi грошi", не брати того поля, не сiяти на ньому хлiб. Таким залишається Микола до кiнця свого життя: чесним i непримиренним.
Його образ глибоко западає в душу, примушує замислитись над його долею, бо в ньому втiленi великi духовнi сили українського народу, його незламнiсть у найтяжчi часи, прагнення до волi, гiднiсть i самоповага.
Iдеал лiричного героя поезiї Павла Грабовського
Творчiсть Павла Арсеновича Грабовського є яскравою сторiнкою українського лiтературного процесу кiнця XIX столiття. Коли знайомишся з його творчою спадщиною, перед нами постає поет великої громадянської наснаги, поет-борець, поет-громадянин, тонкий i проникливий лiрик iз вразливим серцем, яке невимовно страждало на чужинi вiд вимушеної розлуки з рiдним краєм. Мабуть, саме це страждання i надавало яскравої виразностi поетичним шедеврам Грабовського: вони вражають красою українських краєвидiв, глибоким проникненням у свiт народного життя, силою емоцiйних переживань автора.
Доля вiдмiряла Павлу Арсеновичу тридцять вiсiм рокiв, якi вiн присвятив вiрному служiнню народу, наслiдуючи революцiйнi iдеали. Тому в iсторiю України Грабовський увiйшов як революцiонер-професiонал, пропаган дист революцiйних iдей. Його зброєю було полум'яне слово, в яке вiн вкладав весь запал щирого серця i чистих iдеалiв; пристрасна поезiя Грабовського стала складовою частиною його революцiйного подвигу.
Уперше по-справжньому поет вiдчув себе українським лiтератором в Iркутськiй тюрмi, коли разом з тяжким сумом за Україною зрозумiв, що єдиним i влучним засобом його боротьби за iдеали є слово. Вiн усвiдомив, що тiльки так з далекого краю неволi вiн зможе допомагати рiднiй землi. Важкi випробування не знесилили голосу митця, його слово нiколи не ридало, не стогнало, а навпаки, своїм оптимiзмом i мужнiстю надавало сил iншим однодумцям, спiввiтчизникам:
Уперед, хто не хоче конати,
Статись трупом гнилим живучи!
Смiле слово — то нашi гармати,
Свiтлi вчинки — то нашi мечi.
Уперед до завзятого бою
За громадськi та власнi права,
Коли бути бажаєм собою,
Коли серце позор вiдчува!
Такою ж пристрастю сповненi його поезiї "Не раз ми ходили в дорогу", "Мало нас, та це дарма". За їх рядками ми вiдчуваємо пристрасть революцiонера-поета, тому рiшучий тон, вiдшлiфована досконалiсть думки, енергiйний ритм нагадують собою пристраснi гасла:
Гей, до купи, певнi дiти!
Всiх веде мета одна:
Шлях любовi та освiти
Нас навiки поєдна!
("До українцiв")
У Грабовського слова нiколи не розходилися з дiлом: вiн був щирий у закликах i такий же щирий у революцiйних справах, був "справжнiм героєм", як i лiричнi персонажi його вiршiв ("До Б. С-го", "Справжнi герої", "Трудiвниця").
У багатьох поезiях лiричний герой Грабовського по-фiлософськи осмислює категорiї добра i зла, по-апостольськи закликає людство подолати в собi черствiсть i жорстокiсть ("Кругом недоля, гаснуть очi", "Виклик"). Цi вiршi, написанi майже сто рокiв тому, не втратили своєї актуальностi й сьогоднi, коли Україна, виборовши сувереннiсть, стала на шлях незалежностi. I ми прислуховуємося до поетового слова знову i знову.
Лiричний герой Грабовського постає перед нами не лише як поет-патрiот, полум'яний революцiонер. Їх мало, цих сповнених iнтимної лiрики вiршiв, але в них так зримо i зворушливо змальовано трепетне почуття поета, який молився до образу жiнки-борця, що була йому i коханою, i подругою, i супутницею на важких невiльничих шляхах (нею стала Надiя Сигеда, яка стрiлась поетовi у пересильнiй московськiй тюрмi). Смерть тiєї, що була для поета "сестронька кохана", перелила ся у рядки, сповненi ненавистi до катiв ("Тужба", "Над могилою", "Тяжкий звiт", "В далечiнь", "Квiтка (До Н. К. С.)" та iн.)
На мою думку, кожен вiрш Грабовського знайде своє мiсце i свiй вiдгук у серцi сучасного читача, бо не може жива й пристрасна мова не зворушити свiдомостi мого небайдужого спiввiтчизника.
Розумiння Павлом Грабовським ролi поета i поезiї в суспiльствi
Iм'я Павла Арсеновича Грабовського посiдає почесне мiсце серед таких велетнiв української культури, як Iван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський. Доля поета, який став символом совiстi i страдницької долi української iнтелi?енцiї, пiдтверджує трагiчну закономiрнiсть, що тривала вiками: митець i подвижник в Українi був приречений на муку, жертовну працю i посмертну славу. Йому було вiдмiряно 38 рокiв життя, двадцять з яких митець провiв у в'язницях та засланнях i до кiнця життя перебував за межами своєї улюбленої України, з її iм'ям вiн i помер на чужинi:
Сиджу я в неволi та марю тихенько:
Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,
Чи знов рiдну землю в сльозах поцiлую,
Чи вiк протиняюсь отут по Вiллюю?
Царський уряд не мiг пробачити Грабовському людської гiдностi, бажання визволити Україну з-пiд нацiонального та соцiального гнiту i тому, урiвнявши його iз злочинцями, першого з українських письменникiв заслав у край неволi — Сибiр. Скiльки наруги i приниження за своє переконання, за те, що не мирився з неправдою i соцiальним злом, довелося вiдчути поету iз шляхетною натурою!
Та й у немилосердних умовах життя Грабовський не втратив духу борця, своїм щирим i полум'яним словом очищав душi вiд байдужостi й духовного занепаду, закликав до синовнього служiння Українi та її народовi:
Мiцно, браття, стисним руки,
Обiймiмось гаряче:
Вкупi рушмо проти муки,
Що вражає боляче!
Щирим, самозреченим i непоступливим був Грабовський у своїй творчостi. Найвищою метою мистецтва є для нього служiння справi народу, бути, як сказав сам поет, "засобом боротьби зi свiтовою неправдою, смiливим голосом за всiх пригноблених i окривджених". На той час, коли творив Павло Арсенович, була досить модною i поширеною теорiя "мистецтва для мистецтва". "Де плачуть — там немає вже краси", — заперечував поет, не погоджуючись iз думкою, що справжнє мистецтво має бути незалежним вiд суспiльного життя, вiльним вiд полiтики i служiння народовi, позбавле ним будь-якого практичного iнтересу. Вiн висуває свої погляди на завдання поета й поезiї у вiршах "Я не спiвець чудовної природи", "До парнасцiв", "З думок сучасних", "Поетам-українцям", якi переконують нас, читачiв, у безпомилковостi непохитного кредо Грабовського-поета:
... З ума не йдуть знедоленi народи, —
Їм я вiддав усi чуття мої.
Серед ясних, золочених просторiв
Я бачу люд без житнього шматка...
Блакить ... пташки ... з-пiд соловйових хорiв,
Мов нiж, вража скрiзь стогiн мужика.
Взiрцем поета-громадянина, поета-борця Грабовський вважає Тараса Шевченка, поезiя якого, за словами Павла Арсеновича, "перейнята свiтлими iдеалами правди i братерства". На пiдтвердження своєї митецької позицiї Грабовський пише у статтi "Дещо про творчiсть поетичну": спiвець мусить бути "свiдомий своєї високої задачi не триндикати без пуття — а робити гуртову суспiльну роботу, вживаючи своєї кебети та знання, бо в противнiм разi на якого гаспiда вiн потрiбний?"
... Лiтературне сьогодення пропонує нам, сучасним читачам, позна-йомитися з новими поетами — модернiстами, що випробовують себе у словесному штукарствi та вiдстоюють принцип вiдокремлення поезiї вiд народних iнтересiв, полiтики, вiд суспiльних потреб. На мою думку, їм просто бракує усвiдомлення того, що в серцi лише справжнього письменника "озветься свiт з турботами всiма".
Лiрика Павла Грабовського - це щось особливе
Небагато прожив вiдомий український поет-борець, але став широко знаний у письменницьких колах i в народi. Вiдiрваний вiд рiдної землi, в якутськiй тундрi вiн зберiг свою любов до милої України. Протягом життя, незважаючи на дiйсно страдницький земний шлях, П.  Грабовсь кий створив багато громадянських, iнтимних поезiй. Розглядаючи вiршi цього поета, розумiєш, що вiн мав велике серце, в яке намагався вмiстити горе iнших людей i разом з ними пережити скрутнi для них часи.
Саме таким нещасним, знедоленим людям присвячено поезiю "Швачка". Хоч вiрш невеликий, але вiн має потужний антигнобительський пафос.
У центрi твору швачка — жiнка, яка неймовiрно важкою працею день i нiч заробляє копiйки для себе. Цiй наймичцi
Кров висисає оте остогиджене,
Прокляте нишком шиття…,
бо розумiє, що нiчого не заробить на цiй рабськiй роботi, i до того ж нiхто з панiв не оцiнить її працю. А скорiше за все
…паненя, вередливе, зманiжене,
Вишвирне геть на смiття.
Сидить швачка день i нiч за роботою, вiддаючи свої сили i саме життя неробам. Може, у швачки своя сiм'я, свої дiти, але чи цi помiщики-нероби розумiють усi думи i переживання приниженої жiнки?
Бiльшiсть свiдомого життя П.  Грабовський провiв у тюрмах Росiй-ської iмперiї як полiтичний в'язень. Багато рокiв просидiв поет у в'язницях Схiдного Сибiру. Житель благодатної України, П.  Грабовський тяжко потерпав вiд суворого клiмату Сибiру та вiдiрваностi вiд рiдних йому людей. Залишилися тiльки сни, в яких поет мiг полинути до улюбленого краю i знайомих. Цьому i присвячена поезiя П.  Грабовського "Сон". Однiєї ночi поету наснився рiдний край:
Зелений гай, пахуче поле
В тюрмi приснилися менi,
I луг широкий, наче море,
I тихий сум по кружинi.
Вiн любовно обдивляється мiсця, де жив довгi роки. Бачить свою оселю, — аж там матiр i сестра, якi вже мiсяцями чекають на повернення поета. Вони наче двоє сирiт, якi втратили захисника. Вiд цього емоцiйного сплеску лiричний герой прокидається. I знову треба день i нiч, дорогоцiннi години свого життя марнувати в цьому суворому непривiтному краї.
Там же, в Сибiру, П.  Грабовський i помирає. Ховають його в Тобольську поруч з могилами росiйських декабристiв.
За те, що П.  Грабовський активно вiдстоював служiння мистецтва благороднiй справi визволення людини, поет залишився в серцях рiдних йому людей, в спогадах сучасникiв i нащадкiв символом незламностi людського духу i боротьби за кращу долю народу.
Син України Богдан Лепкий
Широкому загалу України вiдома пiсня "Чуєш, брате мiй". Написана вона на слова поета Богдана Лепкого. У цьому вiршi лише кiлька строф. Та яка гама переживань мiститься у такому маленькому творi! Вiдлiт журавлiв на зимiвлю в чужi краї є яскравим поетичним символом. Тяжка подорож лету над морем нагадує про поневiряння сотень тисяч захiдних українцiв, якi вiк тому змушенi були полишити рiдну землю в пошуках кращої долi за океаном. Вiдлiт птахiв осiнньої пори може також сприйма тися як прощання з теплою порою року, кращим перiодом життя.
Елегiйний настрiй у поезiї Б. Лепкого не мiстить трагiчних нот. Вiн просвiтлений. Це своєрiдна гонитва за незнаною чи навiть недосяжною красою життя. В одному з вiршiв поет заклинає:
Неси в душi своїй найкращу думу.
Богдан Лепкий прославив землю, де народився:
Колисав мою колиску
Вiтер рiдного Подiлля.
Поряд iз тим цiла низка творiв поета за своїм змiстом набув всеукраї нського i свiтового звучання. Вiн роздумує над постаттю великого Тараса Шевченка, запевняє, що того не забудуть не лише реальнi люди, але й безсмертнi герої творiв. Богдан Лепкий присвячує цикл поезiй видатним дiячам української лiтератури та культури: Iвану Франку, Павлу Грабовському, Миколi Лисенку, Соломiї Крушельницькiй та iншим. У вiршi "На Голгофу" аналiзується поведiнка натовпу при розп'яттi Iсуса Христа. Поет iз жалем констатує той сумний факт, що людська слiпота й обмеженiсть виднокругу не дають можливостi зрозумiти суть великих божих заповiдей, пройнятися глибокою вiрою в Христове вчення.
Основнi поетичнi твори Б. Лепкий написав на початку ХХ столiття. Водночас вiн виступає й у жанрi прози. Бiльшiсть оповiдань стосується селянського життя. Його герої живуть патрiархальним укладом. Правда, трапляються й сильнi натури. Вони здатнi сприйняти новi погляди, вiдстоювати свою гiднiсть, жертвувати своїми уподобаннями задля блага рiдних чи близьких. Цi твори, як правило, оповитi сумовитим лiричним серпанком.
Серед повiстей i романiв вирiзняється трилогiя, пов'язана з образом такої протирiчної iсторичної фiгури, як гетьман Мазепа. Письменник змальо-вує цього керiвника України з повною симпатiєю. Детально i переконливо пояснює, чому гетьман вимушений був вийти з-пiд влади росiйського царя i стати на бiк шведiв. Петро I повiв наступ на козацькi привiлеї, а росiйськi можновладцi й солдати поводили себе в Українi, як окупанти.
Розвiнчує Б. Лепкий i мiф про добровiльну страту Мазепою свого сподвижника i батька його хрещеної Кочубея. Як повiдомляє письмен ник, спираючись на видатних українських iсторикiв, Кочубей написав донос на українського гетьмана, пiдбурюваний заздрiстю i жадiбною дружиною...
Багато зробив Б. Лепкий i для ознайомлення зарубiжного читача з кращими творами давньоруської та української лiтератури. Зокрема, вiн перекладав польською мово "Слово о полку Iгоревiм".
Пiсля довгого i несправедливого замовчування Богдан Лепкий повертається в Україну...
Дитинство Михайлика (за творами Михайла Стельмаха)
"Гуси-лебедi летять…" i "Щедрий вечiр" — це двi повiстi, в яких Михайло Панасович Стельмах описав своє дитинство, шкiльнi роки. Цi твори письменник присвятив своїм батькам — Ганнi Iванiвнi та Панасу Дем'яновичу.
Книги написанi, коли письменниковi було вже п'ятдесят чотири роки. З любов'ю i зажурою згадує вiн своє життя, дитинство, батькiв, односельчан, рiдне село. Розповiдь ведеться вiд першої особи — це наближає читача до автора.
Михайлик, головний герой творiв — звичайний сiльский хлопчик. Вiн жив у бiдняцькiй сiм'ї, не мав змоги ходити до школи — не було у що взутися. Але його батьки дуже хотiли, щоб вiн вивчився, став людиною. Батько носив його до школи на руках.
I Михайлик порадував батькiв: його прийняли вiдразу до другого класу, бо хлопчик сам вже навчився читати. Та й у другому класi вiн довго не засидiвся…
"Щедрий вечiр" — це опис життя Михайлика, учня четвертого класу.
Вiн дуже любив книги. Разом з дядьком Себастiяном їздив до сусiднього села в бiблiотеку. Там учитель Дмитро Онисимович вибрав йому двi найтовщi книги. Одна з них — п'єси Шекспiра.
Iз книжок Михайлик дiзнався багато цiкавого. I з'явилась у нього мрiя — написати таку п'єсу, таку книжку, щоб там були i дядько Себастiян, i дядько Микола, й iншi односельцi. Хотiв вiн, щоб його п'єси ставили в театрi…
Першу п'єсу написав у четвертому класi… А потiм — ще багато-багато книжок.
Мрiя здiйснилась — його п'єси ставлять в театрi.
Стародавнi уявлення i вiрування нашого народу у повiстi Михайла Стельмаха "Гуси-лебедi летять..."
Чарiвною казкою дитинства здається нам повiсть М. Стельмаха "Гуси-лебедi летять...", неначе вона народилася з народних оповiдань, повних чаклунства i дива. Письменник в образi Михайлика показав себе, власнi дитячi роки, враження, вiдкриття i витоки свого мистець кого натхнення.
Вiн знайомить нас з багатьма чудовими героями, але, на мiй погляд, головним героєм є дивний свiт природи, тi "гуси-лебедi" душi, якi вона вклала у серце майбутнього письменника. Красi i владi природи пiдкоренi всi у повiстi: i дiд Дем'ян, який навчає, що лебедi принесли на крилах весну i життя, що сонце скоро вiдiмкне своїми золотими ключами землю; i мати, яка довiряє землi свої болi i радощi, прохаючи, щоб вона родила для всякого, а насiння в її вустах було святим словом; i Люба, ця маленька лiсова царiвна, яка знає багато таємниць природи.
Вся повiсть пронизана мудрiстю природи, що злилась iз мудрiстю народною. Ще з перших сторiнок повiстi ми потрапляємо у свiт народних казок, стикаємося з образами мiстичних легенд, "щедрiвок, якi взимку виспiвувалися пiд вiкнами", з оспiваними явищами природи. Вiдчувається, що письменник глибоко шанує народнi обряди, звичаї i традицiї. I вишиванi рушники, i калина, i свята повага до хлiба — все це душа народу. У повiстi Стельмаха вiдображено святе ставлення до землi, оранки, сiвби, насiння, до дерев, з якими герої розмовляють, як iз живими. Навiть показ процесу працi нагадує народний ритуал, набутий вiковим досвiдом. Все це мало величезний вплив на самовиховання Михайлика, на талант майбутнього митця.
Мене дуже вразила повiсть "Гуси-лебедi летять..." своїм казковим, мiстичним свiтом, багато чого вперше я вiдкрила для себе i мусила замислитися. Вiд неї вливається в душу такий струмiнь добра i нiжностi, що хочеться самому бути кращим, добрiшим, чеснiшим. Переймаю чись настроєм повiстi, серцем вклоняєшся письменнику за його слово, його науку i любов до нашої матiнки-землi.
Твiр-випадок iз життя. Тарас i Малюк
Якось моєму друговi Тарасу татусь подарував песика. Вiн був такий кумедний, маленький i беззахисний. Назвали песика Малюк.
Коли я приїхав вiд бабусi, де був на лiтнiх канiкулах, i прийшов до Тараса додому, то був дуже вражений. Тарас посмiхався, а я ледь не впав вiд несподiванки: Малюк за два мiсяцi перетворився на досить великого собаку. "Так це ж сенбернар!" — сказав менi мiй друг.
Малюка любили всi мешканцi висотного будинку, у якому вiн жив. А вiн, у свою чергу, дуже доброзичливо ставився до них: iз ним не страшно було їхати у лiфтi. Малюк нiкого не чiпав, нi на кого не гарчав. Люди, побачивши величезного , рудого, з бiлими плямами собаку, посмiхалися: Малюк пiшов. А хлопцi вважали за щастя погуляти з ним.
Одного разу на галявинi, де Тарас гуляв зi своїм четвероногим другом, з'явились четверо молодикiв напiдпитку. Вони почали чiплятись до Тараса, погрожувати. Малюк у цей час лежав на травi, вiдпочивав. Коли ху-лiгани почали голосно лаятись, собака встав i так гаркнув на них, що … через хвилину на галявинi нiкого не було, крiм Тараса i Малюка.
Твiр з народознавства. Толока
Толока — то одна з найдавнiших форм колективної взаємодопомо ги. Коли треба зробити велику за обсягом роботу, скликають родичiв, сусiдiв, товаришiв. Люди разом працюють, їдять, п'ють, спiвають, веселяться.
Наприклад, у моєму селищi колективно працюють, коли чистять колодязь. Вода у нас глибоко — 30 метрiв. Тому вичистити колодязь однiй людинi важко. Адже треба спочатку вибрати воду. От i стають сусiди ланцюжком, виливають воду. А потiм, коли вже вся робота виконана, збираються на левадi — ось тут i вiдпочивають. I обов'язково лунає пiсня.
А ще, коли треба допомогти нову хату помазати чи поновити — теж збираються сусiди. Це здружує людей: сьогоднi ти допоможеш, завтра допоможуть тобi.
Твiр-розповiдь. Як я вiдпочивав улiтку
Цього лiта менi пощастило побувати бiля моря — їздив туди разом з бабусею.
Невелике приморське мiстечко Скадовськ зустрiло нас привiтно. Я приїхав сюди вперше, а бабуся була у Скадовську не раз, бо родом iз Херсонської областi. Тому вона й була моїм ?iдом: розповiдала, показувала, згадувала.
Треба було бачити, як зрадiла бабуся, коли ми пiдiйшли до моря! Вона аж руки пiдняла, наче хотiла полетiти разом з чайками... Я зрозумiв: бабуся вiдчуває себе тут такою ж молодою, як була колись.
Незабутньою лишиться для мене подорож на острiв Джарилгач, куди ми дiсталися катером. Яке повiтря! Настояне на травах, воно переповнює груди, i дихається тут легко-легко.
Чебрець, ковила, польовi квiти — такого рiзнотрав'я я ще не бачив. Щоб знайти притулок вiд вiтру, ми зробили курiнь iз сухих водоростей. Купалися, загоряли. А ввечерi знову-таки катером повернулись до мiста.
А ще ми їздили автобусом у славнозвiсний заповiдник, про який ранiше я тiльки читав. Асканiя-Нова — унiкальний куточок планети, гордiсть нашої України. Вiн займає тридцять три тисячi гектарiв степу i включений до мiжнародної мережi бiосферних заповiдникiв.
Чудовий ботанiчний сад i унiкальний зоопарк, якого немає бiльше нiде: тут таке рiзноманiття рослинного та тваринного свiту! Антилопи, зебри, оленi гуляють на степових просторах Асканiї-Нової.
Спасибi, бабусю, за чудове лiто!
Пейзажний етюд. Про що шумить осiннiй лiс
Вiдцвiло веселе лiто, i на землю ступила осiнь. Вона пофарбувала в яскравi барви листя на деревах, а землю покрила золотавим килимом. Виблискує красуня своїми кольорами, i на душi стає святково i радiсно.
Чудовий лiс восени! Вiн ще здалеку манить нас своєю неповторною красою. Аж ось ми в лiсi. Як тут все змiнилося останнiм часом!
Землю вкриває м'який жовтий килим опалого листя. Тихо стоять замрiянi дерева, тiльки про щось гомонять двi берiзки: мати i донька. Мати каже: "Подивись, доню, якою красивою стала бiлочка. Смух подовшав, а на вухах з'явилися довгi волосянi китички. Бiля свого дупла бiлочка повiсила сушити гриби. Це вона так готується до зими.
Донька в свою чергу запитала: "Мамо, а чому дуб стоїть зелений?" Стара береза вiдповiла: "Осiнь ще не встигла пошити золотого кожуха".
Довго ще можна було слухати, про що гомонять берези, та час рушати додому. Ми прощаємося з лiсом i збудженi повертаємось до мiста.
Пiсня моя - радiсть моя
У напiвтемнiй залi застигла напружена тиша. Погляди всiх глядачiв спрямованi на яскраво освiтлену сцену. I ось завiса розсунулась, вiдкривши глядачам спiвачку, одягнену в українське нацiональне вбрання. Iз насолодою слухаю чарiвну українську мелодiю. А вона дзвенить, переливається срiбними, тремтливими звуками цимбал, пробуджує у серцi нiжним голосом сопiлки солодкий смуток.
Чомусь спало на думку, що без музики, без пiснi не змогли б iснувати нi радiсть, нi кохання; люди не були б щасливими, добрими, нiжними.
Я не уявляю свого життя без пiснi. Вона завжди зi мною, я всюди чую її легкий подих. I де б я не була, що б не робила, завжди в моєму серцi — пiсня. Iнодi вона мрiйлива, iнодi весела, i навiть тодi, коли душу огортає смуток, зi мною пiсня.
Коли я чую голос Нiни Матвiєнко по радiо, зупиняюсь i слухаю пiсню. Цей голос заворожує мене. Здається, що потрапляєш у чарiвний свiт, створений спiвачкою. Вона спiває часто без музичного акомпане менту.

На мою думку, це i робить її дуже близькою слухачам. Її пiсня, нiби розповiдь… Особливо менi подобається пiсня про диких гусей, котрi летiли через гай. Довiрливо звучить голос спiвачки.
Її слухаєш — i їй вiриш. I милуєшся чарiвним голосом.
Дивлюсь на обличчя слухачiв, що поруч зi мною. На губах у всiх грає усмiшка — музика зблизила людей. Пiсня полонила їх. Вона ж справжнiсiнька чарiвниця. Пiсня — то наша радiсть, наше натхнення.
Твiр з народознавства. Весiльний коровай
Одним iз найпоширенiших весiльних обрядiв, який символiзує освячення громадою новоствореної родини, є випiкання короваю. Коровай виготовляли, дотримуючись певного сценарiю. Випiкали його у п'ятницю або в суботу у домi молодої (у схiдних районах), у родичiв (на Подiллi чи на Волинi) або ж в обох молодих. Нерiдко у цьому ритуалi брали участь родичi з обох бокiв, символiзуючи порiднення сiмей. Спiльнiсть дiй пiд час випiкання короваю мала символiзувати єднiсть майбутньої сiм'ї. Для цього коровайниць зав'язували рушником i вони мусили все робити разом: мiсити тiсто, вилiплювати оздобу, обмивати руки. Iснувало повiр'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, трiснутий — розлучення, а покручений — злу долю.
Коровай завжди був окрасою весiльного столу.
Українська народна картина "Козак Мамай"
Козак Мамай — це улюблений герой українського фольклору, в образi якого знайшли втiлення всi кращi риси, притаманнi козацтву: козак не тiльки смiливий i безстрашний воїн, вiн ще й "характерник" — вмiє вiдвертати кулi, грає на бандурi, у нього нiжна i мрiйлива душа. Його зображення стало найпопулярнiшим сюжетом української народної картини, поширеної у XVIII — першiй  половинi XIX  ст.
Козак-бандурист, або ж "Козак Мамай", був популярним i в побутi козацької верхiвки, i серед простого народу. Його малювали на полотнi, стiнах, вiконницях, скринях, вуликах. У панських маєтках, у заможних i бiдняцьких хатах можна було побачити веселого козака з бандурою. Типаж i принципи композицiйної побудови цiєї народної картини склалися в живописi в кiнцi XVII  ст. Бiля самотнього дуба сидить, пiдiбгав ши ноги, козак i задумливо перебирає струни бандури. Поруч, прив'язаний до списа, чорний баский кiнь — вiрний друг козака, його бойовий товариш. Тут i зброя козака: бiля дерева лежить рушниця, крива шабля пiдвiшена на деревi. Тут же, поряд, його друзi-козаки варять у казанi кулiш. У козака кругла поголена голова з хвацько закрученим за вухо оселедцем, довгi вуса, чорнi брови, карi очi, тонкий нiс, червонi губи i щоки — справжнiй взiрець краси парубка-козака, що склався в народнiй уявi. Змiст сюжетiв (а козак, бувало, сумував, його обсiдали й невеселi думки) пояснювали пiдписи пiд картинами. Хто малював цi картини — тепер невiдомо. Ймовiрно , що їх у кiнцi XVII—XVIII  ст. виконували художники-професiонали, що писали портрети, iкони — майстри Лавр-ської школи або Київської Академiї, а вже потiм їх копiювали народнi майстри.

Твiр-опис картини Семена Прохорова "Українська дiвчина"
Учень I.  Рєпiна по Петербурзькiй Академiї мистецтв Семен Прохоров у 1920-тi роки зазнав впливу захоплення народною творчiстю. Це знайшло вiдображення у таких його полотнах, як "Жнецi", "Степан Разiн". Створена 1925  року картина "Українська дiвчина" також належить до цього циклу робiт. Саме краса народного вбрання безпосередньо стає об'єктом його уваги. Своє захоплення ним вiн виявляє притаманними його творчому методу реалiстичними засобами. Вiд народної творчостi Прохоров запозичує увесь антураж i манеру картинно-урочистої побудови композицiї. Молода дiвчина зображена на тлi золотаво-вохряного з рожевими квiтами килима. Iз цим тлом гармонiйно узгоджено колiр обличчя i рук. Дiвчина в задумi трохи схилила голову, її спокiйнi карi очi лагiдно дивляться на глядача. М'який жест рук свiдомо має дещо манiрний характер — художник тим самим нiби привертає увагу до їхньої краси, до принади перев'яза ної стрiчкою коси. Червона хустка на головi, такого ж кольору кайма разом iз чорною плямою керсетки утворюють нiби основний колiрний стрижень, бiля якого ритмiчно лягають кольори бiлої сорочки i зеленої запаски. Полотно приваблює добротним академiчним способом виконання. У ньому виразно звучить замилування красою молодостi, висловлене художником зi зворушливою безпосереднiстю.
Твiр з народознавства. Український рушник
Вишитий рушник... Вiн стає першою сходинкою до щастя молодих, ним зустрiчають гостей i прикрашають оселi. З давнiх-давен це незмiнний елемент побуту українського народу. Рушник оспiвано в пiснях, думах, баладах.
Здавалося, ми все про нього знаємо. Та нi. Тiльки тепер, вивчаючи свою спадщину, дiзнаємося, що рiзне призначення давало рушникам рiзнi назви: божник (для образiв), подарунковий (для подарунка), утирач (для рук i обличчя).
Часто у вишивцi використовували рослиннi мотиви — дубове листя, виноградне ?роно, а також зображення соловейка, голуба, пiвня, зозулi. Нитки брали невибiленi, пiзнiше почали фарбувати їх корою, листям, ягодами, травами. Для закрiплення барв нитки запiкали в житньому тiстi, i вони не втрачали кольору протягом десятилiть. Люди вiрили, що орнаменти на народному одязi оберiгають їх вiд злої сили, грiзних духiв.
Зимовий краєвид
Завiтала! Прийшла! Довгождана вимрiяна срiбляста зима нарештi завiтала до мене. I там, де ти пройшла цiєї ночi, лягло на дерева, на землю, на почорнiлi кущi пухнасте срiбло.
Доброго ранку, чарiвна зимова казко!
Вийшла я ранком iз будинку на порiг та й застигла вiд подиву. Дерева в садку стояли "по колiна в снiгу", надiвши на себе бiлi кожухи, вгинаючи пiд срiбним хутром "охололi плечi".
Все було запорошено безлiччю снiжинок, i ще нiхто не пройшов по тих килимах. Тiльки червоногрудi снiгурi лiтали з дерева на дерево, збиваючи з гiлочок срiбний пил.
Я вся у полонi незвичайного зимового пейзажу, голубих, блакитних вiдтiнкiв. Щось незвичайне i потаємне є в чарах природи. Краса зими виткана не з буйного зеленого листу, не з осiннiх щедрот дозрiвання. Нi! Вона створена з води, що перетворилась на чарiвнi снiжинки, якi пiд сонцем заграли холодним кришталем.
Зима! Це — диво!
Ми - дiти свiту
У всьому свiтi майже в кожнiй сiм'ї ростуть дiти. I вiд того, якими вони стануть, залежить майбутнє Землi. Дiти будуватимуть мiста i заводи, новi магiстралi, вирощуватимуть урожай, розвиватимуть культуру. Як все це робитимуть сьогоднiшнi дiти, а в майбутньому будiвники суспiльства, залежить вiд батькiв, вiд сiм'ї, в якiй вони живуть, вiд дорослих людей, що їх оточують.
Треба, щоб батьки i всi дорослi бачили в кожнiй дитинi людину майбутнього. А для цього вони мусять у першу чергу поважати дитину, турбуватися про її здоров'я, освiту, особистим прикладом виховува ти в дитинi чеснiсть i справедливiсть.
Дiтям необхiдно добре знати iсторiю своєї Батькiвщини, сiм'ї, щоб пишатися успiхами i не повторювати помилок. Дiти мають берегти те, що створено й створюється людьми старшого поколiння, поважати їх.
Розумiючи свою роль у життi всiєї землi, дiти повиннi добре навчатися, постiйно дбати про своє здоров'я, пiдвищувати загальну культуру, тому що тiльки здоровi i освiченi люди зможуть будувати чудове мирне життя для себе i своїх дiтей.
Твiр з народознавства. Покров Пресвятої Богородицi
Цей день є одним iз величних свят. Головний мотив, який спричинив встановлення свята, — видiння святого Андрiя Юродивого. Царгород, столицю Вiзантiї, облягали араби. У храмi Пресвятої Богородицi на Влахернах, де переховувалася її риза, правилася всенощна. Серед парафiян ревно молився за охорону мiста святий Андрiй Юродивий зi своїм учнем Єпiфаном. Служба скiнчилася, i святий Андрiй побачив, як вiд царевих дверей iде свiтлом осяяна Пресвята Богородиця у супроводi Iвана Хрестителя та Iвана Богослова при спiвi великого хору святих. Божа Мати пiдiйшла до престолу, довго молилась i вмивалася сльозами. Встала, здiйняла зi своєї голови преясну хустку — покров-омофор i широко простерла її над народом у церквi. Видiння зникло, i святий Андрiй та Єпiфан зрозумiли, що Пресвята Богородиця прийшла, аби врятувати мiсто. Сталося диво — вороги вiдступили... Вiд цiєї хустки-покрову i дiстало назву свято, а покров з тих пiр став символом опiки i заступництва Пречистої Дiви Марiї.
Розповiдають, що на ревну молитву монахiв i вiрних Пресвята Богородиця з'явилася над Почаївським монастирем перед турецькою облогою i своїм омофором заслонила монастир.
На Русi Покров святкували на честь закiнчення польових робiт. А Богородицю вважали покровителькою землеробства. За звичаєм в цей день обов'язковим було вшановувати пожинальний снiп.
Для цього прибирали свiтлицю, прикрашали її квiтами i рушника ми. Проводили ярмарки i веселi забави, на якi збирали всi дари осенi.
"Покров землю покрив: де снiжком, де листком", — каже народна мудрiсть. Покров — це i пора весiль. У цей день найкраще брати шлюби, бо бере пiд опiку молоду сiм'ю сама Дiва Марiя. Iз звичаєм покривати голову нареченої хусткою пов'язане ще одне тлумачення назви свята. "Батечку Покров, покрий сиру землю i мене молоду!" — приговорювали колись дiвчата i гадали: "Бiлий снiг землю покриває, чи ж мене молоду замiж споряджає?"
У цей день треба спостерiгати за погодою. Ось декiлька народних прикмет: який Покров, така й зима (випаде снiг — до снiжної зими, вiтер зi сходу — до холодної). Якщо журавлi вiдлетiли до Покрову — буде холодна i рання зима.
Твiр-опис народного звичаю. Дiвочi стрiчки
В українського народу є таке повiр'я: вiд батькiв, якi не дотримують ся звичаїв i традицiй свого народу, родяться дiти, що стають вовкулака ми. Вовкулака — завжди похмурий, чимось невдоволений чоловiк, вiн до церкви не ходить, з людьми не вiтається i звичаїв людських не знає.
Це лише повiр'я, та щоб ми не росли вовкулаками, не були "Iванами-Безрiдними" без роду-племенi, ми повиннi вивчати i знати рiднi звичаї та обряди. Українськi звичаї напрочуд красивi, барвистi, цiкавi та дотепнi. Мене, наприклад, зацiкавило, як вбиралися на Українi дiвчата, чим прикрашали себе. I от що розповiла менi моя бабуся. Вона вже не одягала нацiональний одяг, не прикрашала себе вiнком iз пишних квiтiв, але на все життя запам'ятала розповiдi своєї мами та бабусi.
Виявляється, є такий звичай — вдягати на свята квiтучий вiночок, в'язати до нього i носити рiзнобарвнi стрiчки. Сором був дiвчинi, якщо стрiчки були зав'язанi недбайливо, не як годиться. Кожна дiвчина мала вмiти в'язати стрiчки i знати їх символи.
Першою, посерединi, в'язали свiтло-коричневу стрiчку. Вона символiзувала землю-годувальницю.
Пообiч неї в'язали жовтi стрiчки, якi символiзували сонце.
Потiм йшли свiтло-зеленi — це краса i молодiсть.
За ними в'язали блакитнi — це колiр неба i води, символ сили i здоров'я.
Жовтогаряча стрiчка символiзувала хлiб, фiолетова — мудрiсть, а малинова — душевну щирiсть. Передостанньою була рожева, що символiзувала достаток. Найчастiше рожева стрiчка була заключною, бо бiлу стрiчку на кiнцях зав'язувала не кожна дiвчина. Кiнцi бiлої стрiчки мали бути розшитими срiблом i золотом, а це могла собi дозволити тiльки заможна дiвчина. На кiнцi лiвої бiлої стрiчки вишивали сонце золотом, на кiнцi правої — срiбний мiсяць. Якщо бiлi стрiчки не були розшитi, їх не можна було чiпляти. А символiзували вони пам'ять про померлих. Я неодмiнно виготовлю собi такий чудовий вiночок i розповiм про нього своїм дiтям.

Казка про Прислiвник
Жив на одному далекому болотi болотяний цар Прислiвник. I був у нього єдиний син — наслiдний принц. Навпаки. Ох, i мороки було царевi з сином! Бо принц, виправдовуючи своє iм'я, все робив i говорив навпаки.
Але — все по порядку.
Служили Прислiвниковi його пiдданi: Мокро, Сиро, Гидко, Брудно, Здуру, Зозла, Абияк, Грязно, Топко, Хлипко та iншi.
А на краю болота жив Злий Дух Негеразд i була в нього красуня-донька Навмисне — теж не подарунок для рiдного батька, а однi лише клопоти Негаразду. Жили вони, не тужили.
Аж ось одного разу заявилася до Прислiвника вiдьма Сяк-Так:
— Бiда, царю, велика бiда нам! Люди вирiшили осушити наше болото! Де жити будемо? Що робити, Великий Прислiвнику?!
— Заспокойся, Вiдьмо! Знайдемо вихiд, щось придумаємо!
I вирiшив Прислiвник послати до людей свого сина, щоб домовився з ними i захистив рiдне болото.
— Збирайся, синку, у далеку дорогу,— напучував цар, будь уважним, як зустрiнеш якого звiра — побажай щасливого полювання, пiде дощ — заховайся, зустрiнеш вогонь — залий його водою. Як вийдеш до людей — вiтайся чемно, а головне — нехай не чiпають наше болото…
— Добре, тату,— сказав принц Навпаки i вирушив у дорогу.
Але, залишаючись сам собою, почав з того, що пiшов не в той бiк, в який радили, довго блукав, а на бiду ще й зустрiв Старого Лиса, якому замiсть побажати доброго полювання, побажав добре виспатися… За це Лис, хоч i був старим, гнав принца лiсом кiлометрiв зо три.
Дощу, на його щастя, не було, але, доблукавши нарештi до села, побачив принц багаття пастухiв, що пекли собi на вечерю картоплю, i залив його водою з рiчки, що текла неподалiк…
Люди в селi дивувались i потiшались з кумедного, скуйовдженого, дивно вдягнутого хлопця. Але вислухали його уважно i вирiшили не губити природи i допомогти Навпаки i його народовi.
Радий та гордий повернувся принц додому. I було велике свято у болотяному царствi Прислiвника, яке закiнчилось весiллям принца Навпаки i красунi Навмисне. I я там був, i все те бачив, i вам розповiв.
Лист до Машi, героїнi повiстi Олександра Пушкiна "Капiтанська дочка"
Доброго дня, Машо!
Пишу тобi цього листа, бо, прочитавши повiсть О.  С.  Пушкiна "Капi-танська дочка", менi захотiлось поспiлкуватися з тобою. У повiстi багато цiкавих героїв. Але ти така добра, проста i водночас рiшуча, мужня, що не звернути на тебе уваги не можна. До того ж ти багато страждала, i я, читаючи повiсть, вiд усього серця спiвчувала тобi. Як страшно було менi, коли пугачовцi стратили твого батька та матiр. Розумiю, як самотньо i тяжко було тобi залишатись однiй у захопленiй повстанцями фортецi. Розлучена з Петром Гриньовим, осиротiла, ти все ж знайшла в собi сили вiдмовити домаганням Швабрiна одружитися з тобою. Молодець!
Але я не завжди тебе розумiла. Пам'ятаєш, коли Андрiй Петрович Гриньов заборонив Петру Гриньову одружитися з тобою, ти згодилась з батьком коханого? Спочатку я не могла збагнути: невже ти не любиш цього

молодого, гарного офiцера? А потiм зрозумiла твiй вчинок. Ось як, виходить, ти кохала Гриньова! Його спокiй, хорошi стосунки з батьками для тебе дорожчi за твоє щастя! Це справжнє кохання. I я вiдкрила в тобi таку глибину почуттiв, таку красиву душу!
Ти вiриш Петровi Гриньову бiльше, нiж будь-хто. Коли навiть батько його, Андрiй Петрович, зневiрився в синовi i змирився з долею, саме ти стала на захист коханого. Дiйшла до самої iмператрицi i довела, що Петро не зрадник, що вiн не став на бiк Пугачова. Ти захистила правду.
Менi завжди подобались героїнi пушкiнських повiстей: "Дубровсь кий", "Метелиця", "Станцiйний наглядач". Всi вони прекраснi. Та ти одна з-помiж них, хто зумiла вiдстояти своє щастя. Маша Троєкурова так i не наважилась одружитись з тим, кого гаряче кохала. Дуня, хоч i спробувала змiнити свою долю i бути поруч iз коханим, пожертвувала задля цього своїм батьком. Ти ж зумiла стати щасливою, заради цього часто смiливо йшла супроти долi, але нiколи нiкому не зробила боляче. Навпаки, як добрий ?енiй, сама стаючи щасливою, робила щасливими iнших.
До побачення.
Учениця 8-го класу Колесник Оля.
Прогулянка рiдним мiстом
Я дуже люблю своє мiсто.
А особливо люблю блукати старими вулицями центру. Окраїннi мiсця схожi мiж собою i з районами iнших мiст. А на стареньких вуличках, у старовинних будинках — краса i неповторнiсть рiдного мiста. Тут забувається метушливiсть, плин часу i незгоди, а вiдчуваєш лише спокiй, рiвновагу, мир i радiсть у душi. Милуєшся найстарiшим у Харковi величним Покровським собором, або Успенською дзвiнницею, що й понинi вiдлiчує години мелодiйним дзвоном, старими красенями-будинками на Унiверси тетськiй гiрцi чи вулицi Короленка, — i зростає в тобi гордiсть за рiдне мiсто, за тих, хто його будував, вкладаючи в кожний камiнець любов i частинку своєї душi. Менi подобається, що на вулицях мiста багато дерев, є сквери та парки. Весело спостерiгати, як шелестить-грається листям вiтер, як бавляться у вiтах забiяки-горобцi, виспiвують жвавi синички, поважно розгулюють вулицями галки й голуби.
А ще я люблю гуляти понад рiчками i годувати нових мешканцiв мiста — качок. У Харковi двi рiчки — Харкiв i Лопань, i обидвi вони заселенi дикими качками.
Я люблю прогулюватись мiстом узимку, коли вулицi, а особливо парки вкритi пухким бiлим снiгом; люблю спостерiгати, як весною мiсто нiби прокидається i вмивається дощами пiсля довгого сну; люблю восени шурхотiти опалим рiзнокольоровим листям.
Стало звичаєм просиджувати вечорами бiля телевiзорiв та комп'ютерiв. А я запрошую усiх прогулятись зi мною рiдним мiстом.
Подiї лiта
Я переконаний, що найулюбленiша пора року майже кожної людини — лiто. Лiто — це тепле, лагiдне, яскраве сонечко, яке намагається всiх зiгрiти, попестити, загартувати. Та врештi-решт, це мої канiкули, це вiдпустка моїх батькiв, це нашi спiльнi подорожi i вiдпочинок. Але перш нiж перейти до вiдпочинку, я маю згадати чи не найважливiшу подiю, яка трапилася у моєму життi — я став учнем коледжу внутрiшнiх справ. Моя мрiя збулася. Перемога!
Наш сiмейний вiдпочинок починається з вiдвiдування i гостин у бабусь i дiдусiв, iз зустрiчi з природою. Що може бути кращим за риболовлю! Ранесенько, коли ще сонечко ледь-ледь прокидається, ми з татком беремо рибальськi приладдя i прямуємо до озера. Навкруги така тиша, що боїшся її порушити, i тiльки у прибережних лозах час вiд часу вибивають своїми хвостами коропцi.
Провiдавши рiдних i близьких, ми йдемо шляхом вiдпочинку далi на пiвдень, до Криму. Багато чого цiкавого я побачив i почув про красу цього краю. На власнi очi побачив Ведмежу гору, Ластiв'яче гнiздо, вiдвiдав музей Айвазовського.
А яке прекрасне влiтку море! Незрадливi хвилi завжди з радiстю обнiмали мене, лоскотали.
Змiцнiлi, засмаглi, з новими силами, з радiстю i натхненням ми приїхали до Харкова, i кожен з нас узявся за свої справи.
Твiр-роздум. Моя сiм'я
Моя сiм'я — це тато, мама, брат Андрiй i бабуся. Мама i тато багато працюють, i тому я дуже цiную години, коли ми буваємо разом. Вони намагаються видiлити час, щоб поспiлкуватися зi мною i Андрiєм. Тодi ми йдемо до лiсу або в парк, а влiтку — до рiчки або водосховища. Найбiльш менi подобається, коли ми їдемо на кiлька днiв порибалити. Я, брат i тато рибалимо, а мама готує чудову юшку. Але рибу чистимо ми, бо справжнiй рибалка повинен сам приготувати рибу: тiльки тодi вона дуже смачна. Ще менi подобається допомагати татовi ремонтувати технiку. Здається, вiн усе вмiє робити своїми руками. I ми з братом залюбки допомагаємо йому i навчаємося того, що вмiє тато. Мама дуже радiє, коли нам з братом вдається щось вiдремонтувати своїми руками. Тодi її ласкавi очi стають радiсними, i вона, мабуть, нами пишається. Iнодi ми з братом змагаємося, хто краще зробить якусь рiч. Частенько такi змагання закiнчуються тусаниною, бо кожному з нас хочеться перемогти. Але я дуже радий, що в мене є брат. Вiн старший за мене, i коли у мене щось не виходить, брат допомагає. I взагалi без нього було б нудно. А ще з нами живе бабуся. Це вона пече нам смачнi пирiжки, це її невтомнi руки пришивають нам гудзики, лагодять одяг. Сiм'я у мене невелика, i всiх членiв своєї родини я дуже люблю.
Твiр за картиною. Який вiночок - такий голосочок
В Українi здавна iснував народний звичай: дiвчаткам, починаючи з трьох рокiв i до замiжжя, надiвали на голову вiнок, де кожна квiтка мала своє магiчне значення. Сюди належали безсмертник, мак, барвiнок, ромашка, квiти яблунi та iншi.
На картинi художника К. Трутовського "Надiвають вiнок" ми бачимо малу дiвчинку, вбранув святковий одяг i намисто. Старша сестра вбирає квiтами малу дiвчинку: вiдбувається гра в дорослу. Мала запишалася i засоромилася. За цим вбиранням спостерiгає хлопчик.
Вiд картини вiє теплом: посмiшка, лагiдна i щира, зiгрiває кожного, хто дивиться на цю картину. Художнику К. Трутовському вдалося передати той дивовижний свiт високої краси, в якому разом iз поетичною пiснею, серед вишивання, ткацтва, гончарства минало життя українського селянства.
Гарна дiвчина, гарний вiночок — квiточка до квiточки. Мабуть, такий в неї й голосочок.
Картина зачаровує красою української природи, передає любов народу до квiтiв, до прекрасного.
Твiр-мiнiатюра. У бiблiотецi
Мабуть, важко знайти людину, яка не любила б книжки. Вони — нашi друзi та порадники. Ми дiзнаємося з книжок дуже багато цiкавого про життя. Книжок iснує дуже багато, i вони такi рiзнi, що важко було б без бiблiотеки. Саме там ми можемо познайомитись i з пригодницьки ми романами, i з iсторичними, i з мудрими народними казками, а також i з класичними творами.
Кожна нова книжка — це завжди таємниця i знайомство з цiкавими героями, що можуть стати твоїми друзями. З деякими навiть не хочеться розлучатися. Хочеться вчитися у них, наслiдувати їхнi вчинки. Але я знаю — тут, у бiблiотецi за палiтурками книжок ховаються новi зустрiчi, й тому чекаю кожного разу на хвилину, коли можна зайти у її дверi та зазирнути у стелажi з книгами.
Та бiблiотека — це не лише мiсце, де зберiгаються книжки. Якщо важко вибрати книжку самому, на допомогу прийде бiблiотекарка. Вона пiдкаже, що треба взяти, щоб пiдготуватись до урокiв, або просто що варто прочитати для себе корисного i цiкавого. Без такої допомоги легко розгубитись, бо книжок дуже багато. Навiть здається — для того, щоб прочитати їх усi, може не вистачити цiлого життя. Тому треба шукати серед них найважливiшi.
За допомогою книжки я можу помандрувати по iнших країнах, чи навiть планетах, пережити разом iз героями безлiч пригод, порадiти чи посумувати з ними. А ще в бiблiотецi можна просто поспiлкуватись, подiлитися думками i враженнями з друзями.
Дуже добре, що в нашiй школi є це чудове мiсце — бiблiотека!
Твiр-вiдгук на самостiйно прочитану книгу "Хiба хто вiдає, скiлькох людей вiн скривдив за своє життя..." (за оповiданням Карела Чапека "Замах на життя")
Це оповiдання вiдомого чеського прозаїка, драматурга, поета, сатирика Карела Чапека належить до збiрки "Оповiдання з однiєї кишенi", що побачила свiт 1929 року. Їх написано за враженнями журналiстсь кої практики письменника. За двадцять рокiв назбиралося багато матерiалу, за яким Чапек, як вiн сам стверджував, кожного дня мiг писати оповiдання. Нескладнi за сюжетами, зовнi простi i буденнi, вони, як i люди, що їх зображує письменник. Вони не втратили своєї гостроти i актуальностi й донинi, бо письменник розкриває "вiчнi" проблеми людського суспiльства — поняття добра i зла, доброти i байдужостi, аморальностi i порядностi. Саме про цi вади i якостi йде мова в оповiданнi "Замах на життя".
Одного вечора хтось невiдомий стрiляє в радника Томсу — непоказ ного, непримiтного начальника канцелярiї у якiйсь установi. Вчинено замах, почато розслiдування. Формальнi запитання полiцейського iнспектора, який веде справу, спонукають Томсу до роздумiв: хто мiг бути зацiкавленим у його смертi? Томса живе одинаком, вiдлюдно, не має нi з ким нiяких справ. Здається, така тиха i спокiйна людина не може образити навiть муху. Але все обертається iнакше, коли радник починає власне розслiдування над собою. Тодi i розкривається перед ним самим його власне неприглядне єство, байдужiсть, черствiсть, грубiть, бездушнiсть.
Перед ним проходять люди, кожен з яких має право вкоротити йому життя: Роубал, якому вiн безтактно натякнув на невiрнiсть його дружини; хворий на сухоти кравець, який благав про допомогу; старий кур'єр, якого вiн привселюдно вилаяв за дрiбницю; юнак-пiдлеглий, якого примусив пiдiбрати кинутий на пiдлогу папiр; колега Ванкл, обтяжений великою родиною, що хотiв посiсти його мiсце i вирiшити цим свої фiнансовi проблеми; офiцiант, якого хазяїн вигнав геть, бо вiн обрахував Томсу на кiлька крон. Так прикрий випадок примушує радника замислитись над своєю поведiнкою i дiйти висновку, що великих злочинiв не буває, i буденнi, звичнi стосунки часто не менш страшнi, нiж вбивство чи грабунок. Тому i просить iнспектора припинити карну справу, визнаючи винним перш за все себе.
Твiр-вiдгук на самостiйно прочитану книгу "Хiба хто вiдає, скiлькох людей вiн скривдив за своє життя..." (за оповiданням Карела Чапека "Замах на життя")
Це оповiдання вiдомого чеського прозаїка, драматурга, поета, сатирика Карела Чапека належить до збiрки "Оповiдання з однiєї кишенi", що побачила свiт 1929 року. Їх написано за враженнями журналiстсь кої практики письменника. За двадцять рокiв назбиралося багато матерiалу, за яким Чапек, як вiн сам стверджував, кожного дня мiг писати оповiдання. Нескладнi за сюжетами, зовнi простi i буденнi, вони, як i люди, що їх зображує письменник. Вони не втратили своєї гостроти i актуальностi й донинi, бо письменник розкриває "вiчнi" проблеми людського суспiльства — поняття добра i зла, доброти i байдужостi, аморальностi i порядностi. Саме про цi вади i якостi йде мова в оповiданнi "Замах на життя".
Одного вечора хтось невiдомий стрiляє в радника Томсу — непоказ ного, непримiтного начальника канцелярiї у якiйсь установi. Вчинено замах, почато розслiдування. Формальнi запитання полiцейського iнспектора, який веде справу, спонукають Томсу до роздумiв: хто мiг бути зацiкавленим у його смертi? Томса живе одинаком, вiдлюдно, не має нi з ким нiяких справ. Здається, така тиха i спокiйна людина не може образити навiть муху. Але все обертається iнакше, коли радник починає власне розслiдування над собою. Тодi i розкривається перед ним самим його власне неприглядне єство, байдужiсть, черствiсть, грубiть, бездушнiсть.
Перед ним проходять люди, кожен з яких має право вкоротити йому життя: Роубал, якому вiн безтактно натякнув на невiрнiсть його дружини; хворий на сухоти кравець, який благав про допомогу; старий кур'єр, якого вiн привселюдно вилаяв за дрiбницю; юнак-пiдлеглий, якого примусив пiдiбрати кинутий на пiдлогу папiр; колега Ванкл, обтяжений великою родиною, що хотiв посiсти його мiсце i вирiшити цим свої фiнансовi проблеми; офiцiант, якого хазяїн вигнав геть, бо вiн обрахував Томсу на кiлька крон. Так прикрий випадок примушує радника замислитись над своєю поведiнкою i дiйти висновку, що великих злочинiв не буває, i буденнi, звичнi стосунки часто не менш страшнi, нiж вбивство чи грабунок. Тому i просить iнспектора припинити карну справу, визнаючи винним перш за все себе.
Твiр-вiдгук на самостiйно прочитану книгу "Хiба хто вiдає, скiлькох людей вiн скривдив за своє життя..." (за оповiданням Карела Чапека "Замах на життя")
Це оповiдання вiдомого чеського прозаїка, драматурга, поета, сатирика Карела Чапека належить до збiрки "Оповiдання з однiєї кишенi", що побачила свiт 1929 року. Їх написано за враженнями журналiстсь кої практики письменника. За двадцять рокiв назбиралося багато матерiалу, за яким Чапек, як вiн сам стверджував, кожного дня мiг писати оповiдання. Нескладнi за сюжетами, зовнi простi i буденнi, вони, як i люди, що їх зображує письменник. Вони не втратили своєї гостроти i актуальностi й донинi, бо письменник розкриває "вiчнi" проблеми людського суспiльства — поняття добра i зла, доброти i байдужостi, аморальностi i порядностi. Саме про цi вади i якостi йде мова в оповiданнi "Замах на життя".
Одного вечора хтось невiдомий стрiляє в радника Томсу — непоказ ного, непримiтного начальника канцелярiї у якiйсь установi. Вчинено замах, почато розслiдування. Формальнi запитання полiцейського iнспектора, який веде справу, спонукають Томсу до роздумiв: хто мiг бути зацiкавленим у його смертi? Томса живе одинаком, вiдлюдно, не має нi з ким нiяких справ. Здається, така тиха i спокiйна людина не може образити навiть муху. Але все обертається iнакше, коли радник починає власне розслiдування над собою. Тодi i розкривається перед ним самим його власне неприглядне єство, байдужiсть, черствiсть, грубiть, бездушнiсть.
Перед ним проходять люди, кожен з яких має право вкоротити йому життя: Роубал, якому вiн безтактно натякнув на невiрнiсть його дружини; хворий на сухоти кравець, який благав про допомогу; старий кур'єр, якого вiн привселюдно вилаяв за дрiбницю; юнак-пiдлеглий, якого примусив пiдiбрати кинутий на пiдлогу папiр; колега Ванкл, обтяжений великою родиною, що хотiв посiсти його мiсце i вирiшити цим свої фiнансовi проблеми; офiцiант, якого хазяїн вигнав геть, бо вiн обрахував Томсу на кiлька крон. Так прикрий випадок примушує радника замислитись над своєю поведiнкою i дiйти висновку, що великих злочинiв не буває, i буденнi, звичнi стосунки часто не менш страшнi, нiж вбивство чи грабунок. Тому i просить iнспектора припинити карну справу, визнаючи винним перш за все себе.
Зрадник Ганелон - антипод Карла i Роланда у епосi "Пiсня про Роланда"
Рiзними художнiми засобами зображувалася в лiтературi боротьба добра та зла. Одним iз найдавнiших був засiб втiлення принципiв добра або зла в образах героїв. Яскраве вiдображення це знайшло у середньо вiчному епосi — поемах про героїв-воїнiв, якi усоблювали собою певнi моральнi iдеали.
У "Пiснi про Роланда" носiями засад добра, iдеалiзованими героями, були Карл Великий i його лицар граф Роланд, їхнiм антиподом ("антигероєм") — зрадник граф Ганелон.
Ще серед перелiку учасникiв ради iм'я останнього видiляється окремо:
Був Ганелон, якого дiлом зрада;
Гей, почалася та злощасна рада!
"Злощасною" рада стає, як зрозумiло з розвитку сюжету, саме через присутнiсть Ганелона, якого роблять посланцем до Марсiля. Замiсть вiддано служити володаревi, Ганелон радить вороговi, як краще вбити Роланда:
А з ними буде двадцять тисяч франкiв, —
Пошли на них сто тисяч сарацинiв,
Хай заведуть вiдразу бiйку з ними.
Роланд має "запрудку i загорду" вдачу, але вiн шляхетний, хоробрий, мужнiй та вiдданий, вiн турбується як про загальну справу, так i про людей ("хай Бог поб'є мене, як скривджу кров свою"). Доля спiввiтчизникiв нiчого не варта для Ганелона: "Взяв вiн за те незлiченнi багатства".
Пiд час нерiвної сутички "граф Роланд не криється за других", йому потрiбна не здобич, навiть у найтяжчi хвилини йому болить через загибель французьких лицарiв: коли вiн сурмить, "аж кров тече" з його уст. У цей час Ганелон намовляє Карла, що буцiмто той робить це через пиху: "було й зайцiв, ганяючи, сурмить", отже до користолюбства, заздрощiв i зради додається ще й звичайна брехливiсть як риса його характеру.
Але наступного дня все з'ясовується:
I не було такого, щоб не плакав,
Такого, щоб Роландом не журивсь.
Карл також бере близько до серця загибель частини свого вiйська. Не стiльки через дрiбну поразку тужить вiн, скiльки саме через втрату, чим доводить свою турботу про пiдлеглих i вiдповiдальнiсть за них:
"I що я, Боже, варт? — сказав король. —
Чому в цiй битвi не було мене?"
Вiн з горя-туги бороду всю рве...
Карл помстився за загибель Роланда та iнших лицарiв, здобувши перемогу над ворогом ("Пiшли невiрнi врозтiч"), а Ганелона засудив на жорстоку страту. Зовсiм iншими словами, нiж коли йшлося про Роланда, змальовується смерть цiєї людини: нiхто й нiколи не спiвчував зрадникам:
Як кожний зрадник, Ганелон вмирає.
Нехай вiн зради бiльш не похваляє!
Така розв'язка стає свого роду мораллю всього епосу. Герой, навiть загинувши, лишається улюбленцем народу й надихає своїми вчинками iнших, тодi як зрадник заслуговує лише на презирство i ганебну смерть.
Втiлення мрiї англiйського народу про захисника вiд несправедливостi (за фольклорними баладами про Робiна Гуда)
В усi часи люди мрiяли про краще життя. Поневоленi народи — про волю. Тi, що потерпали вiд жорстокої влади, — про справедливiсть. Мрiї простих людей вiдтворювалися у фольклорi. I не випадково у багатьох народiв є власнi легенди про шляхетних розбiйникiв. В Українi розповiда ли про Кармелюка та Довбуша, але iм'я легендарного англiйського розбiйника Робiна Гуда серед образiв борцiв проти несправедливостi, що допомагали простим людям i поставили себе поза законом, який захищав iнтереси владноможцiв, стало прозивним.
Ось що спiвали про нього в старовинних баладах:
Вiн за кращих друзiв мав
Знедолених усiх,
а багачiв насмерть лякав
його мисливський рiг.
Iз цих самих легенд ми дiзнаємося, чому i як Роб iз Локслi обрав саме такий шлях. Ще змалку "найбiльшою радiстю для Роба було слухати батьковi розповiдi про хороброго Зеленого Вiллi-розбiйника", але не це було справжньою причиною. Сталося це тому, що за тодiшнiми законами звичайнiй людинi неможливо було знайти правди. Багатiї робили що їм заманеться. Через заздрощi та вороже ставлення з боку шерифа родину Роба "вигнали без попередження на вулицю, позбавив ши будь-яких прав на майно". Коли його батько намагався протестува ти, його заарештували навiть без конкретного звинувачення, i вiн помер у тюрмi, а матiр загинула з горя.
Роб був хоробрим i спритним юнаком, вiн не хотiв миритися з тим, що сталося. Вiн вбив головного лiсничого, що зайняв посаду його батька — це була його особиста помста. Та потiм вiн довiдався, що не лише в нього були схожi проблеми. "Багатiї зовсiм розперезались, грабують бiдноту, як тiльки хочуть", — казала йому одна стара жiнка. Роб познайомився з iншими людьми, яких з рiзних причин оголосили розбiйниками (наприклад, за те, що троє хлопцiв вбили оленя, коли не було чого їсти). Цi розбiйники шукали собi ватажка — найспритнiшого i найрозумнiшого — того, хто виграв би у змаганнi лучникiв у Ноттiнгемi. Це й зробив Роб.
Вiн одягнувся як жебрак у лахмiття, назвався Робом Мандрiвником i, вигравши, отримав винагороду — золоту стрiлу, яку подарував своїй коханiй дiвчинi. Але попри те, що приз розбiйникам принести вiн не змiг, виявилось, що у перемоги був свiдок, тому його обрали-таки ватажком i назвали потiм Робiном Гудом. Тодi "всi урочисто поклялися в тому, що, забираючи грошi та речi в багатiїв, вони всiляко допомагати муть бiдним та знедоленим i нiколи не заподiють зла жiнцi".
Робiн Гуд i його друзi виконали цю обiтницю, тому й було складено про них безлiч пiсень i балад.
Люди завжди шанують тих, хто бореться за справедливiсть.
Пригодницькi iнтриги в романi Вальтера Скотта "Айвенго"
Вальтер Скотт був не лише письменником, а й видатним краєзнав цем, дослiдником iсторiї i культури Шотландiї та Англiї, що дiстало вiдображення у його iсторичних романах. До їх написання вiн опублiку вав кiлька збiрок народних балад i кiлька поем, присвячених iсторiї його рiдного краю — Шотландiї, але поетичнi твори заважали йому вiльно втiлювати власнi задуми, висловлювати ставлення до тих або iнших iсторичних подiй або навiть просто широко охоплювати епоху, що зображується, тому письменник зрештою звернувся до прозаїчних форм.
Узятi в цiлому романи Вальтера Скотта змальовують надзвичайно широку панораму героїчної iсторiї Англiї i Шотландiї.
Одним iз найважливiших творiв з цього ряду є роман "Айвенго". Його дiя вiдбувається у XII сторiччi. Письменник по-своєму зображує легендарнi часи лицарiв: у нього вони постають як живi люди iз своїми пристрастями, рiзними характерами та цiлями, що при зiткненнi персонажiв i створює сюжет.
Iсторичнi обставини того часу були досить складними. Насамперед тодi мали мiсце нацiональнi суперечки мiж норманами й англосаксами та суперечки соцiального плану, через якi певнi люди шукали порятунку вiд пригноблення у лiсах, як Робiн Гуд. Була присутня i звичайна боротьба за владу всерединi самих норманiв — доки легендарний король Рiчард Левине Серце знаходився у полонi, владу захопив принц Джон.
Звiсно, за таких обставин iнтриги та пригоди виникали у героїв роману цiлком природно, хоча у центрi сюжету опиняється кохання.
Шляхетний лицар Айвенго, що його зрiкся батько-саксонець через те, що вiн служив королю-норману, закохується у вихованку батька — ледi Ровену, на яку покладаються надiї, що вона вiзьме династичний шлюб, чим дасть можливiсть англосаксам позмагатися за владу. Iнший лицар, вже з оточення принца Джона, давнiй суперник Айвенго Брiан де Буагiльбер, програвши на двобої, органiзовує викрадення Седрика Саксонсь кого, ледi Ровени та їхнiх супутникiв, серед яких опинився й важкопоранений Айвенго, й друга головна героїня роману — єврейка Ребека, безнадiйно закохана у Айвенго. Колишнi слуги Седрика Саксонського та сам невпiзнаний король, що потай повернувся в Англiю, об'єднуються
зi шляхетним розбiйником Робiном Гудом, щоб визволити заручникiв. Їм це вдається, але храмовник Брiан де Буагiльбер встигає вкрасти Ребеку, у яку закохався. Хоча для Айвенго вона лише жiнка, що допомогла йому одужати пiсля поранення, цей лицар, ще не вiдновивши до кiнця сили, знову викликає Брiана де Буагiльбера на двобiй, виграти який шансiв майже немає, але здiйснюється "божий суд" — його супротив ник не витримує i помирає сам. Тим часом Седрик Саксонський, побачивши мужнiсть сина i кращi людськi якостi короля Рiчарда, погоджується на шлюб Айвенго i ледi Ровени, тим бiльше, що Ательстан вiдмовляється змагатися за трон. Такий сюжет роману.
Протистояння мiж героями твору не лише зовнiшнє — це одвiчний бiй шляхетностi з пiдлiстю i ницiстю, носiями яких постають паралельно Айвенго i Брiан де Буагiльбер, Рiчард Левине Серце i принц Джон, Робiн Гуд i жорстокий пригноблювач Фрон де Беф. Саме тому протистояння стає ще цiкавiшим, i саме людськi якостi та шляхетнiсть мети дозволяє об'єднатися у боротьбi проти тих, що уособлюють втiлення зла настiльки рiзним особистостям, як Робiн Гуд i король Рiчард. Але усе ж таки письменник не iдеалiзує стосунки навiть мiж кращими героями роману. Наприклад, iсторiя з Ребекою не знаходить щасливої розв'язки — хоча ця дiвчина надiлена автором найкращими якостями, прiрва мiж нею та Айвенго чи iншими лицарями залишається неподоланою. Це надає сумного присмаку святовi перемоги добра над злом, але з iншого боку надає роману бiльшої достовiрностi.
Таким змальовує Вальтер Скотт славнозвiснi давнi часи, сповненi таємниць i пригод, якi нiкого не залишать байдужими.
Запорозький козак Тарас Бульба
"Тарас Бульба". Саме так назвав Микола Гоголь свою героїчну повiсть, присвячену найяскравiшим сторiнкам iсторiї українського народу. Це ж вони, могутнi козаки Запорозької Сiчi, були справжнiми лицарями української землi, її славними синами-захисниками у тих далеких i жорстоких XVI—XVII сторiччях. А головний її герой, Тарас Бульба, став втiленням кращих рис характеру людини тiєї епохи.
Ось вiн, курiнний полковник, весь нiби створений для подвигiв i слави. Кремезна постать, мужнє обличчя, вiдкритий смiливий погляд, козацькi вуса та люлька, з якою Тарас нiколи не розлучався. Таким постає вiн перед нами зi сторiнок повiстi. Вiн любить просте козацьке життя. Добрий кiнь та чисте поле — ось i все, що йому наймилiше. Та ще Україна. Вiльна, незалежна. Тому й проводить своє життя Тарас Бульба в Запорозькiй Сiчi, бо вважає себе захисником рiдної землi, православ'я та предковiчних законiв.
Такими хоче бачити i своїх синiв. Радiє батькiвське серце, коли стоять вони перед ним на рiдному подвiр'ї молодi, сильнi. Та ще бiльше пишається вiн синами, спостерiгаючи, як нищать вони ворога праворуч i лiворуч у першiй битвi.
Сам Тарас усе своє життя брав участь у битвах з поляками, турками, татарами. "Немає жодного козака, рiвного йому в доблестi". Це мудрий, з великим життєвим досвiдом козак. Тому саме його обирають запорожцi своїм отаманом. У боях пiд Дубно гарячi слова Тараса Бульби про святi узи козацького братства надають сил запорожцям у боротьбi з ворогом. Тарас — досвiдчений полководець. Вiн завжди в центрi битви. Пiдбадьорює козакiв, дає їм поради. То тут, то там чути його голос: "А що, панове?… Є ще порох в порохiвницях? Чи не ослабла козацька сила? Не гнуться козаки?" Гине кращий квiт козацького вiйська, гинуть рiднi йому по духу люди. Тому так приголомшений був Тарас, коли побачив, як його рiдний син Андрiй убиває козакiв-запо рожцiв. Вiн вiдчуває свою величезну провину перед ними, перед бать-кiвщиною. I нiяка сила батькiвської любовi не стане на перешкодi страшенному батькiвському присуду: "Я тебе породив, я тебе й уб'ю!"
Помертвiла батькiвська душа вiд подвiйного удару: загибелi двох синiв. Пiд час страти Остапа, який потрапив у полон, вiн був поруч iз сином, пiдтримуючи його в останнi хвилини життя. Тарас, життєлюб, веселий, дотепний козак, стає жорстоким месником. Пiсля смертi Остапа "тiльки вогонь та шибеницю бачила його бiла голова, i поради його загалом були спрямованi тiльки на знищення ворогiв".
Незабутнi, трагiчнi останнi сторiнки повiстi. Горить, палає над рiкою дерево, до якого прикутий поляками Тарас Бульба, та душа його з козаками, до них зверненi його останнi слова. Загинув Тарас Бульба, та незламними залишились його воля, любов до товаришiв i рiдної України.
Запорозька Сiч у зображеннi Миколи Гоголя
Запорозька Сiч! Ось вона, вольниця української землi! Розмiстилась вона всього на декiлькох островах Днiпра, а знали її в усiй Європi. Це була порiвняно невелика кiлькiсть вiдчайдушно смiливих людей, безумовно кращих людей свого часу, що змогли не тiльки вiдстояти незалежнiсть України в XVI й XVII сторiччях, але й надiйно захистити Європу вiд схiдних ворогiв. Яскраво, виразно, правдиво зумiв описати Запорозьку Сiч у повiстi "Тарас Бульба" Микола Гоголь. Перед очима головних героїв цього твору Тараса Бульби та його синiв, Остапа i Андрiя, вiдкрилась прекрасна смiлива картина, коли вони пiд'їжджали до славного гнiзда запорозького козацтва. Дзвiн ковальських молотiв, дужi козацькi голоси, веселий смiх життєрадiсних запорожцiв, музики, серед яких витанцьовував козак — так зустрiла їх Сiч. Живописна постать козака, який, наче лев, розкинувся на дорозi, а закинутий гордо його чуб сягав аж на пiв-аршина землi вразила героїв; не менше враження справили на них i закони, за якими жили цi дiти вольницi. На перший погляд суворi, навiть жорстокi, вони у своїй сутностi були справедливi.
Запорозька Сiч! Славне козацьке братство! "Немає зв'язкiв святiших за братерство", — так вважає курiнний отаман полковник Тарас Бульба. Так вважає кожний простий запорожець. Смертельно поранений пiд Дубно, дякує боговi Кукубенко, що довелось йому помирати "на очах ваших, товаришi". А ось уже вогонь охоплює ноги Тараса Бульби i спинається по дереву, до якого прив'язано запорозького богатиря! Та останнi слова його зверненi до друзiв, що пливуть на човнах рiкою: "До берега! До берега, хлопцi! Спускайтесь стежкою попiд горою, лiворуч!… Прощайте, товаришi!" — Останнiй подих, остання порада, останнє слово їм, братам по духу. Бо таке братство дорожче для нього "кровного родства".
А ще вмiли запорожцi славно воювати, захищали матiнку-Україну. Ось Кукубенко, побачивши, що немає вже половини Незайманiвського полку в страшенному гнiвi рубає ворогiв праворуч i лiворуч: сiмох порубав, дев'ятьох списом заколов, а вже скiлькох кулею дiстав, не порахуєш. Де пройшли незайманiвцi — там i вулиця, де повернулись — там завулок. Надзвичайним умiнням воювати вiдзначились Шило i Бовдюг, Наливайко i Метелиця. Iноземний iнженер, який керував захистом Дубно вiд запорожцiв, вигукнув, спостерiгаючи за козаками: "Ось як треба битись й iншим у чужих землях!"
Умiли козаки воювати, умiли вони й достойно помирати за рiдну землю. "Не жаль помирати! Аби вiчно красувалась земля Руська!" I вiдлетiла душа козака. "Так любити рiдну землю, не те, щоб душею, розумом, а всiм, чим Бог дав, так любити нiхто не може", — пише про своїх славних землякiв Микола Гоголь.
Запорозька Сiч у зображеннi Миколи Гоголя
Запорозька Сiч! Ось вона, вольниця української землi! Розмiстилась вона всього на декiлькох островах Днiпра, а знали її в усiй Європi. Це була порiвняно невелика кiлькiсть вiдчайдушно смiливих людей, безумовно кращих людей свого часу, що змогли не тiльки вiдстояти незалежнiсть України в XVI й XVII сторiччях, але й надiйно захистити Європу вiд схiдних ворогiв. Яскраво, виразно, правдиво зумiв описати Запорозьку Сiч у повiстi "Тарас Бульба" Микола Гоголь. Перед очима головних героїв цього твору Тараса Бульби та його синiв, Остапа i Андрiя, вiдкрилась прекрасна смiлива картина, коли вони пiд'їжджали до славного гнiзда запорозького козацтва. Дзвiн ковальських молотiв, дужi козацькi голоси, веселий смiх життєрадiсних запорожцiв, музики, серед яких витанцьовував козак — так зустрiла їх Сiч. Живописна постать козака, який, наче лев, розкинувся на дорозi, а закинутий гордо його чуб сягав аж на пiв-аршина землi вразила героїв; не менше враження справили на них i закони, за якими жили цi дiти вольницi. На перший погляд суворi, навiть жорстокi, вони у своїй сутностi були справедливi.
Запорозька Сiч! Славне козацьке братство! "Немає зв'язкiв святiших за братерство", — так вважає курiнний отаман полковник Тарас Бульба. Так вважає кожний простий запорожець. Смертельно поранений пiд Дубно, дякує боговi Кукубенко, що довелось йому помирати "на очах ваших, товаришi". А ось уже вогонь охоплює ноги Тараса Бульби i спинається по дереву, до якого прив'язано запорозького богатиря! Та останнi слова його зверненi до друзiв, що пливуть на човнах рiкою: "До берега! До берега, хлопцi! Спускайтесь стежкою попiд горою, лiворуч!… Прощайте, товаришi!" — Останнiй подих, остання порада, останнє слово їм, братам по духу. Бо таке братство дорожче для нього "кровного родства".
А ще вмiли запорожцi славно воювати, захищали матiнку-Україну. Ось Кукубенко, побачивши, що немає вже половини Незайманiвського полку в страшенному гнiвi рубає ворогiв праворуч i лiворуч: сiмох порубав, дев'ятьох списом заколов, а вже скiлькох кулею дiстав, не порахуєш. Де пройшли незайманiвцi — там i вулиця, де повернулись — там завулок. Надзвичайним умiнням воювати вiдзначились Шило i Бовдюг, Наливайко i Метелиця. Iноземний iнженер, який керував захистом Дубно вiд запорожцiв, вигукнув, спостерiгаючи за козаками: "Ось як треба битись й iншим у чужих землях!"
Умiли козаки воювати, умiли вони й достойно помирати за рiдну землю. "Не жаль помирати! Аби вiчно красувалась земля Руська!" I вiдлетiла душа козака. "Так любити рiдну землю, не те, щоб душею, розумом, а всiм, чим Бог дав, так любити нiхто не може", — пише про своїх славних землякiв Микола Гоголь.
Омелян Пугачов у зображеннi Олександра Пушкiна
Загальновiдомо, що Олександр Сергiйович Пушкiн завжди цiкавився iсторiєю свого народу, а в останнi роки життя вiн написав декiлька прозових творiв на iсторичнi теми. Один iз них — повiсть "Капiтанська донька", в якiй зображено повстання росiйських, башкирських селян та уральських козакiв наприкiнцi ХVII сторiччя пiд керiвництвом Омеляна Пугачова.
Прагнучи правдиво вiдтворити подiї тих часiв, поет побував у Оренбурзi, де познайомився з iсторичними документами, зустрiвся з учасниками повстання. I в його творчiй уявi оживає визначна, складна, яскрава i трагiчна постать Омеляна Пугачова.
Петро Гриньов, один iз головних героїв повiстi i оповiдач, уперше зустрiвся з Пугачовим, їдучи до Бiлогорської фортецi. Це був чоловiк десь бiля сорока рокiв, худорлявий, широкоплечий, з живими, розумними очима. Вiн прекрасно орiєнтувався на мiсцевостi i, визначивши за запахом диму, де знаходиться житло, допомiг Гриньову доїхати до заїжджого двору.
Яким же було здивування молодого офiцера Гриньова, коли пiд час облоги Бiлогорської фортецi пугачовцями серед повсталих вiн побачив свого випадкового знайомого. Саме вiн очолював вороже вiйсько i був тим Пугачовим, звiстка про якого давно вже лякала бiлогорський гарнiзон i викликала радiснi сподiвання простого люду. Тепер на ньому був червоний козацький кафтан, обшитий галунами, та висока шапка. Очi його горiли. Це був той самозванець-розбiйник, що називав себе Петром III i захоплював фортецю за фортецею. Пiдкоривши Бiлогорську фортецю, вiн холодно-кровно вiддає накази, i на перекладинах шибеницi одним за другим з'являються трупи: порядного, мужнього коменданта фортецi, його вiрної дружини, доброго Iвана Гнатовича. Лаконiчно, дуже стримано описує цi подiї Пушкiн. Здається письменниковi бракує слiв, для того щоб передати весь жах i несправедливiсть того, що вiдбувається.

Та зовсiм iншим постає Пугачов перед нами у своїх стосунках
з Гриньовим. Незважаючи на свою ненависть до дворян, "залiзних дзьобiв", вiн сприймає Петра не лише як офiцера-дворянина, а як добру людину. I, маючи широку, щедру натуру, вiддячує йому за подарова ний заячий кожух i наказує залишити живим Гриньова. Пугачов високо цiнує вiйськову вiдвагу молодого офiцера та його вмiння дорожити офiцерською честю. На добро Пугачов вiдповiдає добром. Карати — так карати, а милувати — так милувати. Така вiн людина. I, кинувши всi свої справи, поспiшає визволяти сироту, яку ображає Швабрiн, поєднує закоханих, ставши посаженим батьком на їхньому весiллi.
Складна i трагiчна доля у О.  Пугачова. Вiн вiдчував, що повстання зазнає поразки, а товаришiв його легко можна пiдкупити. Романтич ним i поетичним звучанням наповнюється цей образ, коли вiн спiває сумну бурлацьку пiсню про шибеницю. Грiзнi обличчя, злагодженi голоси цих людей, якi були приреченi, викликають захоплення. Пугачов порiвнює себе з орлом, що живе недовго i лише на волi. Заради неї вiдмовляється вiд довгого життя.
Повiсть "Капiтанська донька" стала своєрiдним заповiтом Пушкiна. У неї вiн вiдкрив читачевi свою вистраждану правду про долю ро-сiйського народу, про росiйськi бунти. Як великий гуманiст, вiн вбачав у них нацiональну трагедiю. Тому й народного ватажка Омеляна Пугачова зобразив перш за все як постать трагiчну. З одного боку вiн — справедливий месник, з iншого — жорстокий розбiйник.
Зображення селян у збiрцi Iвана Тургенєва "Записки мисливця"
Збiрка нарисiв "Записки мисливця", завдяки якiй iм'я I.  С.  Тургенєва стало широко вiдомим у лiтературних колах, вийшла 1852 року. Книга викликала широкий суспiльний резонанс: гнiвний осуд з боку прибiчникiв крiпосництва i схвалення передовими колами росiйської iнтелiгенцiї.
О. Герцен з приводу книги писав: "Нiколи ще внутрiшнє життя помiщицького будинку не виставлялось на загальне висмiювання, ненависть i зневагу". Цi слова найбiльшою мiрою стосуються оповiдань "Бурмiстр" та "Два помiщики".
Iз великою прихильнiстю i доброзичливiстю письменник змальовує непересiчнi типи селян у нарисi "Хорь i Калинич".
Чудовий твiр "Бiжин луг" захоплює колоритними постатями дiтей. Письменник передає мовою хлопчикiв яскравi фольклорнi оповiдi, показує, як у селянському середовищi мiфологiчне мислення витiсняєть ся елементами реалiстичного свiтосприйняття.
Поетичне вiдтворення мандрiвного паломництва як втечу вiд крiпацтва зображує Тургенєв у нарисi "Касян з Красивої Мечi".
Письменник змальовує селян не тiльки як покiрливих рабiв. У нарисi "Вiдлюдник" Тургенєв вiдтворює зростання незадоволення селян своїм злиденним становищем. Голод, безправнiсть, злиднi, побори були оприлюдненi як факти реальної дiйсностi, що змушували селян прагнути знищення крiпацтва.
Нарис "Живi мощi" був уперше надрукований у збiрцi "Складчина" на користь потерпiлих вiд голоду селян Самарської губернiї. Письмен ник показує мученицьке життя жiнки-калiки, здатнiсть її з християнсь кою покiрнiстю i терпiнням приймати тяжку долю i нести свiй хрест.
Тургенєв уперше в росiйськiй лiтературi з великою художньою правдивiстю показав багатство народної душi, талановитiсть простого народу, мужнi характери людей, здатних зберегти почуття власної гiдностi, прагнення розвиватися, вiру в краще життя. Читача приваблює широко вiдтворене життя суспiльства, яскрава галерея чоловiчих, жiночих та дитячих образiв.
Письменник зображує "почуття природи", сприйняття її людьми неписьменними i виявляє, що почуття у них таке ж сильне й красиве, як i у освiчених людей, до яких належить оповiдач. "Записки мисливця" — книга, яка приваблює читача вишуканiстю мови — живопис ною i музичною.
Народнiсть поезiї Роберта Бернса
Поезiя Роберта Бернса зачаровує читача простотою й витонченiстю. Його поетична спадщина дуже багата й рiзноманiтна. Вона складається з пiсень, вiршiв, поем та епiграм.
Надзвичайно велика популярнiсть творiв Бернса на Батькiвщинi була зумовлена єднiстю творчостi поета з народнопiсенними традицiями Шотландiї.
Пiснi предкiв спiвали майбутньому поетовi, коли вiн був ще в колисцi. Хлопчиком вiн рiс серед них, вiдчуваючи високу досконалiсть народнопiсенних образiв. Саме в народнiй творчостi вiн знайшов ту живу основу, спираючись на яку мiг iти далi.
Роберт Бернс став визначним поетом, його пiснi вiдразу знаходили слухачiв серед народу, якi всiєю душею сприймали його поезiю. Цi пiснi звучали йому назустрiч iз вуст женцiв, в'язальниць снопiв, пастухiв.
Народнiсть поезiї Бернса справдi має глибокi коренi. Так, в основу вiрша "Джон Ячмiнь" покладено народне вiрування про духiв, що живуть у хлiбних зернах. Духи залишають зерна пiд час молотьби, зимують у засiках, а весною повертаються в поле, щоб удихнути життя в зерно, що проростає. Поет переосмислює це вiрування, створює пiсню про невмирущiсть духу народа-хлiбороба. Палким заздравним закликом звучать слова:
Хай родить рiд твiй задля всiх
Потомних поколiнь.
Вiршi поета про кохання сповненi грайливої лiричностi й нiжностi. Простi й звичайнi почуття закоханих передаються через образи народнопiсенної поетики, їх поет проголошує найбiльшою життєвою цiннiстю.
Навiть твори соцiально-полiтичного характеру у Роберта Бернса позначенi надзвичайною легкiстю, дотепнiстю й витонченiстю. Така художня манера робила їх надзвичайно популярними. Такою є пiсня "Чесна бiднiсть". Недаремно в ХIХ столiттi її називали "англiйською Марсельєзою".
Любов до рiдної землi була тiєю життєдайною силою, яка постiйно надихала поета. Краса його творiв — у природному й щирому ставленнi до того темного народного життя, що було предметом натхнення поета i джерелом великих його страждань.

Втiлення духу свободи в поемi Михайла Лермонтова "Мцирi"
Уславлення духу свободи є наскрiзною темою творчостi М. Ю.  Лермонтова. Кавказький народ, що боровся за свою незалежнiсть, уособлював в уявi поета вiдвагу, честь, благородство i прагнення до волi. Кавказький кинджал у багатьох його поезiях постає символом гордої вольностi.
Кавказький горець — головний персонаж романтичної поеми Лермонтова "Мцирi".
Мцирi зображений автором як полонений. Вiн знає лише одну пристрасть: прагнення свободи. Вiн хоче повернутися в рiднi гори, де воюють його спiввiтчизники. Мцирi бажає дiзнатися "для волi чи тюрми" прийшов вiн у цей свiт. I тюрма, за думкою Лермонтова, не тiльки монастир, в якому перебуває Мцирi, тюрма уособлює собою суспiльний лад, нестерпний лад життя в iмперiї Миколи I.
Це не просто твiр про заточеного в монастирi юнака. "Мцирi" — поема про полоненого горця, який загине, але не скориться росiйсько му самодержцю.
Сюжет твору — трагiчний. Юнак, позбавлений волi, гине далеко вiд Вiтчизни.
Гноблення росiйського самодержавства спрямоване не тiльки на кавказькi народи, воно торкається всiх сфер життя iмперiї.
Це твiр про сучасника Лермонтова, про його однолiтка, про долю кращих людей того часу. Адже й самого поета було позбавлено волi i вiн був змушений брати участь у братовбивчiй вiйнi на Кавказi
Поет змальовує не абстрактну схiдну країну з екзотичною природою. За кожним рядком у поемi постає Грузiя. Поет змальовує середньо -вiчнi храми, гробницi, дивну красу природи цього краю, у творi знаходять вiдображення грузинськi легенди, пiснi й перекази.
Все це засвiдчує велику повагу митця до культури iншої країни, пiдкреслює спiвчуття Лермонтова вiльнолюбним прагненням поневоле них Росiйською iмперiєю народiв.
Поема "Мцирi" належить до низки кращих зразкiв свiтової культури.
Музика поеми Михайла Лермонтова "Мцирi"
Коли дивишся на далекi льодянi вершини Кавказьких гiр, здається, що вони сяють у промiннi сонця. Як менi сподобались твої гори, Кавказе! Твої бурi, твої громи в горах! На пологому схилi самотнє дерево, вiтром, дощем схилене, таємничi мiжгiр'я, де шумить гiрська рiка. Усе так прекрасно в цьому краю! Ось старий, напiврозвалений монастир… I згадується поема М.  Ю.  Лермонтова "Мцирi". А в серцi починає звучати музика. Серйозна, сумна музика у виконаннi симфонiчного оркестру. Красива мелодiя-розповiдь про гiрськi вершини, мiжгiр'я, Арагву, Куру, фантастичнi блискавки вночi i галявини, освiтленi мiсячним сяйвом:
Немного лет тому назад,
Там, где, сливаяся, шумят,
Обнявшись, будто две сестры,
Струи Арагвы и Куры,
Был монастырь.
Та час вiд часу у цьому чудовому музичному багатоголоссi звучать трагiчнi ноти. Вони звучать все частiше й частiше, i ось сумний, сповнений почуттям глибокої печалi голос флейти продовжує розповiдь:
Я вырос в сумрачных стенах
Душой — дитя, судьбой — монах.
Я никому не мог сказать
Священных слов "отец" и "мать".
Серце стискається вiд почуття самотностi й невимовної туги. Ця туга душi живої, трепетної, сильної, вiльної. I не збагнеш, чи це тужливi трагiчнi звуки ллються одним за одним, як сльоза, чи це сльози, що скочуються по щоцi, одна за одною, як звук за звуком.
Та раптом розкотистi акорди рояля розривають цю сумну мелодiю флейти. Ударив грiм, сяйнули блискавки! Вони освiтили темряву, порушили тишу ночi. I враз виникли фантастичнi обриси гiр, а на їхньому тлi струнка постать юнака, який, простягнувши руки назустрiч блискавкам, здавалось, вiтає громи, вiтри, гори.
О, я как брат
Обняться с бурей был бы рад!
Глазами тучи я следил,
Рукою молнии ловил…
Менi хочеться саме тут, на цих акордах зупинити музику. Бо далi… Далi буде багато мелодiй-подiй. А останньою буде мелодiя смертi. Смерть юнака, який так i не змiг вирватись на волю, у казковий свiт рiдних гiр. Та я не можу примиритись iз таким кiнцем, бо сприймаю Мцирi вiчно живим i вiльним, як вiчно живi i вiльнi Кавказькi гори, громи, блискавки i музика.
Таємничий i пригодницький свiт новел Едгара По
Едгар Алан По — вiдомий американський письменник та критик. Саме вiн ще у ХIХ сторiччi започаткував детективний жанр i створив передумови виникнення ще двох жанрiв — психологiчного оповiдання та наукової фантастики.
На початку своєї творчої дiяльностi Едгар По прославився як поет, але i в його прозаїчних творах є багато поетичного, а саме — їхня психологiчнiсть та емоцiйнiсть, у тi часи не дуже характернi для прози. Iншою важливою ознакою його новел є надзвичайно правдоподiбна розробка неправдоподiбних сюжетiв, яка досягалася через вiдтворення дуже точних деталей, як зовнiшнього плану, так i подробиць психологiчних реакцiй героїв, а також логiчнiсть їх побудови.
Письменник змушує нiби на власнi очi бачити то страхiтливий напiвзруйнований будинок iз трiщиною на фасадi ("Падiння дому Ашерiв"), то маятник, що повiльно спускається зi стелi ("Колодязь i маятник"). Вiн здатен примусити читача подивитися на довколишнiй свiт короткозорими очима героя "Окулярiв", вiдчути себе iграшкою безжальних мiстичних сил разом iз героєм новели "Чорний кiт", або вiдтворити сходинки логiчної побудови розмiрковувань Леграна ("Золотий жук") чи Дюпена ("Вбивство на вулицi Морг", "Таємниця Марi Роже" та "Вкрадений лист"). До речi, у "Таємницi Марi Роже", на вiдмiну вiд багатьох iнших творiв, немає нiчого вигаданого: Едгар По детально вiдтворює обставини реально скоєного гучного злочину i за допомогою логiчного аналiзу пропонує власну доволi ймовiрну версiю подiй. Але твори, присвяченi науковим вiдкриттям i близькi жанрово до сучасної наукової фантастики — "Незвичайнi пригоди деякого Ганса Пфааля" або "Щоденник Джулiуса Родмена" — здаються не менш достовiрними.
Та все ж у бiльшостi його новел переважають емоцiї жаху, беззахис ностi людини перед свiтом, якими автор "заражає" читача до замиран ня серця i затамування подиху.
"Жах i рок крокували свiтом в усi часи" — цими словами Едгар По починає свого "Метценгерштейна", i от вже мiстичний вершник сходить з гобелену, перетворюючи реальне життя на страхiття. Саме цей рядок змiг би стати початком i багатьох iнших новел. "Серце моє наповнив моторошний холод, мучила туга, думка цiпенiла, i даремно уява намагалася її пiдстьобнути..." — зустрiчаємо ми на початку "Падiння дому Ашерiв", i читаємо далi слова самого Родерiка Ашера: "Так, мене лякає зовсiм не сама небезпека, а те, що вона тягне за собою: почуття жаху. Ось що заздалегiдь вiдбирає у мене сили i гiднiсть, я знаю — рано чи пiзно прийде час, коли я разом позбавлюсь i свiдомостi й життя у двобої з цим похмурим привидом — страхом".
Але жах у Едгара По не завжди тотжний безнадiйностi. Початок падiння у Мальстрем (в одноiменному оповiданнi) теж супроводжуєть ся схожими емоцiями, але потiм вони замiнюються на дещо iнше: страх спочатку змiшується iз почуттям захоплення величчю природних стихiй, а далi свiдомiсть i воля людини виявляються сильнiшими. Схожий емоцiйний перехiд вiд жаху приреченостi до надiї i врятування можна побачити i в "Колодязi i маятнику".
Можна навiть зробити висновок — трагiчно закiнчуються саме тi новели й оповiдання Едгара По, де людина виявляється заслабкою, щоб зберегти власну свiдомiсть.
Взагалi письменник неодноразово звертався до теми божевiлля. Навiть зруйнований будинок Ашерiв насправдi символiзує зруйновану душу його господаря. Роздвоєння особистостi, точнiше розпад її, що супроводжується вбивством однiєї "частини" героя другим, гiршим "Я", дослiджується автором у визнаному шедеврi "Вiльям Вiльсон" (хоча не можна цiлком виключити i символiчне тлумачення — вбивство Вiльяма Вiльсона Вiльямом Вiльсоном виявляється вбивством людиною власної совiстi — як на божевiльного герой налагоджений надто прагматично — що, однак, веде до загибелi душi).
Не випадково найбiльш життєствердними постають саме тi твори, де замiсть теми душевного розладу автор зображує його протилежнiсть — силу людського розуму, здатну i врятувати героя у скрутний момент, i розкрити злочин, i навiть отримати нагороду — вiдшукати пiратський клад ("Золотий жук").
Звiсно, це не стосується бiльш алегоричних творiв на зразок "Маски Червоної Смертi" чи то "Короля Чуми". Тут дiють iншi "правила гри", якi читач може розгадати чи розрахувати через розумiння закодованих письменником символiв, що й зумовлюють розвиток чи то страхiтливих, чи комiчних подiй.
Загалом, жанрове рiзноманiття новел Едгара По просто вражає. Коли береш його збiрки уперше, кожен новий твiр здаватиметься несподiванкою, сюрпризом. Пiсля моторошної готики майже вiдразу можна зустрiти, наприклад, пригодницьку морську подорож, потiм — романтичне i трагiчне кохання ("Морелла", "Лiгейя"), далi — дiстати можливiсть посмiхнутися над сатиричним зображенням мiстечка Школькофремен ("Чорт на дзвiницi"), розгадати таємницю вбивства на вулицi Морг i знову поринути у страхiття потойбiчного та мiстичного.
Таким чином, крiм пригод i таємниць, що мiстяться безпосередньо в новелах цього виданого американського письменника, до них нiби додається ще одна — пригода читання його книжок.
Романтичнi герої Едгара По
Едгар По — надзвичайно яскрава постать у свiтовiй лiтературi. Його поезiя мала значний вплив на творчiсть поетiв рiзних народiв, але на батькiвщинi, в Америцi, його вiршi довго не розумiли i не визнавали. Прозовi твори Едгара По стали пiд?рунтям нових жанрiв, детективного i науково -фантастичного, тому Ж. Верн i Г. Уеллс вважали його своїм учителем. Його психологiчнi новели заклали пiдвалини психологiчної прози. Критичнi працi сприяли формуванню американської нацiональної лiтератури.
Дуже велику увагу письменник придiляв художнiй майстерностi твору i розробив свою теорiю про завдання творчого процесу, його особливостi. Вiн першим у лiтературi усвiдомив емоцiйну силу слова i прагнув так будувати свої твори, щоб досягти найбiльшого впливу на читача. У цьому полягає найяскравiша особливiсть романтизму Едгара По.
Його поезiя розкриває iдеали прекрасного, що створюються в уявi поета. Мета його творчостi — створити особливий стан емоцiйного пiднесен ня, в якому можливе миттєве прозрiння прекрасного. Так, наприклад, побудовано вiрш "Крук", в якому читач разом iз лiричним героєм переживає прекраснi i трагiчнi почуття. Е. По точно розрахував побудову вiрша, його ритмiчнi змiни, навiть почуття, що викликають тi чи iншi слова.
А в прозових творах своєрiднiсть романтизму американського письменника виявилась ще яскравiшою. Е. По вiддавав перевагу невеликим за розмiрами жанрам — новелi й оповiданню. Вiн вважав, що великий твiр, який не можна прочитати вiдразу, не з такою силою впливає на читача, тому що цiлiснiсть твору порушується. У прозi вiн поставив проблему зiткнення свiдомостi людини з реальнiстю.
Письменник вiрив у розум! Вiн вважав, що тiльки розум може вивес-ти людину з трагiчних суперечностей сучасностi. В цьому полягає своєрiднiсть його романтизму, недаремно його називали рацiоналiстом у романтизмi.
В оповiданнi "Маятник i провалля" По дослiджує почуття жаху, що охопило душу героя, i здатнiсть розуму мислити, дивлячись в обличчя смертi. Душа героя жахнулась вiд сутички зi свiтом, в якому для неї, душi, немає мiсця, але розум наполегливо шукає вихiд навiть iз явно без-надiйного становища. Людина може мислити й мусить це робити. Щасливий кiнець цього оповiдання — це нагорода розуму людини. Героя врятували вiд смертi i катувань iнквiзицiї французькi вiйська, що увiйшли в мiсто. Але якби не його здатнiсть рацiонально мислити, то вiн загинув би вiд катувань або вiд страшного маятника, або впав у провалля.
Рацiоналiстичне спрямування романтизму По ще яскравiше виявилося в "логiчних оповiданнях", що започаткували детективний жанр. В оповiданнi "Золотий жук" розповiдь ведеться вiд першої особи, iм'я якої автор не називає, тому що оповiдач уособлює типове мислення. Головний герой — Вiльям Легран — мислить незашорено, автор надiляє його видатними логiчними здiбностями. Автора цiкавить людина, процес її мислення, можливостi розуму. Оповiдач i Легран стали свiдками однiєї i тiєї самої подiї. Але оповiдач не звернув увагу на деякi дрiбницi, що допомогли Леграну розкрити таємницю пiратського скарбу.
Таким чином, своєрiднiсть романтизму Е. По полягає в усвiдомленнi сили емоцiйного впливу слова, художнього твору на читача. Усвi-домивши це, По прагне пiдкорити цю силу, розрахувати її, спрямувати її засобами художньої виразностi. Романтичнi герої Е. По живуть у реальному, сучасному авторовi свiтi. Їх винятковiсть прихована в їхньому внутрiшньому свiтi, у можливостях вiдчувати i мислити.
Залiзна логiка головного героя та простота його дедуктивного методу (за оповiданнями Артура Конана Дойля)
Упереше в лiтературi твори, центром яких стає процес логiчного розгадування таємниць, з'явилися у Едгара Аллана По, проте створювачем детективного жанру цiлком справедливо визнано англiйського письменника Артура Конана Дойля, що написав цiлий цикл оповiдань i повiстей про приватного детектива Шерлока Холмса.
Загадки i таємницi завжди приваблюють, але розкриття їх може бути рiзним. Зазвичай лiтературнi герої дiзнавалися про приховане, безпосе редньо беручи участь у подiях, або з розповiдей, але герой творiв Конана переконливо довiв, що розумна i спостережлива людина може, зiставляю чи факти i створюючи логiчнi побудови, розгадати будь-яку загадку, вiдтворити перебiг будь-яких так, нiбито бачила їх на власнi очi.
Коли Шерлок Холмс уперше побачивши людину, розповiдає купу подробиць з її життя, зовнi це скидається на фокус. Навiть вiчний супутник славетного нишпорки доктор Ватсон, вже знайомий з методом свого ?енiального друга, кожного разу дивується. Наприклад, у "Спiлцi рудих" тiльки-но з'являється клiєнт, який, на думку Ватсона, не має нiчого особливого, крiм кольору волосся, Шерлок Холмс стверджує, що "мiстер Вiлсон колись заробляв рукомеслом, належить до масонiв, був у Китаї, нюхає тютюн i нещодавно багато писав". Все це виявляєть ся слушним. Але нiякого фокусу немає: кожен висновок має чiткi пiдстави. Про те, що вiн працює фiзично, свiдчить кращий розвиток м'язiв на правiй руцi, про перебування в Китаї — татуювання, про те, що Вiлсон багато писав — лиснючий рукав, а з одягу виглядає масонська шпилька. тобто, все дуже просто, достатньо мати спостережливiсть i вмiння робити висновки з побаченого.
"Ознайомлюючись з будь-якою справою, я звичайно з кiлькох по-дробиць угадую подальший хiд подiй, бо подiї тi подiбнi до тисячi iнших випадкiв, що вiдразу спливає у моїй пам'ятi", — пояснює головний принцип свого дедуктивного методу Шерлок Холмс ("Спiлка рудих"). Добре знання життя та вiдомостей про схожi подiї дозволяють Холмсовi робити "дива". Кожна деталь, кожна подробиця стає пiдставою для логiчного узагальнення. Екзотичнi тварини в саду дає змогу Холмсу думати, що загадкова загибель дiвчини сталася через участь iншої тварини, використаної, як знаряддя вбивства. Намертво закрiплене лiжко, вентиляцiя, що не вентилює, та шнур дзвiнка, що не дзвонить, узятi разом, вказують йому на змiю, яку потiм детектив змушує накинутися на самого вбивцю ("Пiстрява стрiчка"). Таким чином Шерлок Холмс дiє й в усiх iнших творах.
Можливостi розуму майже не мають обмежень — ось що доводить автор. Достатньо навчитися ними користуватися. I хоча Шерлок Холмс — приватний детектив, вiн сам каже про себе, що вiн насамперед науковець, дослiдник. Цi методи у буденному життi найчастiше застосовують саме вченi. Розслiдування злочинiв — лише граничний випадок, при якому ефективнiсть застосування логiчного пiдходу постає наочнiшою та виразнiшою. Володiння дедукцiєю, вмiння логiчно мислити можуть знадобити ся будь-кому. А навчитися перетворювати власний розум на потужну зброю можна у Шерлока Холмса. Тому й досi цiкаво читати твори А.  К.  Дойла з цього циклу.
Дитячий дивосвiт в оповiданнi Герберта Веллса "Чарiвна крамниця"
На свiтi iснує чимало чудес i див — Фароський маяк, Александр iй-ська бiблiотека, сади Семiрамiди та iнше. Нам здається, що до цих споруд, уславлених у давнину, можна додати дитину — адже її дивосвiт, уявлення про реальний свiт є неповторними i унiкальними. I шкода, що з плином часу, стаючи дорослими, ми втрачаємо цей дар, сприймаючи життя у сiрих фарбах.
Саме про цей урок сприйняття життя як чарiвного свята, який маленький хлопчик дає своєму батьковi, i йде мова в оповiданнi "Чарiвна крамниця". Бо, як нам здається, iнколи i дiти можуть дечого навчити своїх батькiв. Вже саме мiсцезнаходження магазину є загадковим — щось у ньому є невловиме, схоже на мiраж. Такими видаються й iграшки, що продаються там: "Зникаюче яйце", "Маля, яке плаче, мов живе", "Купи i дивуй друзiв". Так само й увiйти до крамницi можуть тiльки добрi, вихованi, чемнi малюки. Для вередунiв вхiд туди заборонено.
Для дiтей, якi вiрять у диво, воно вiдбувається на кожному кроцi: з го-лови продавця вилiтають склянi кульки i опиняються в кишенi, продавець перетворюється на кролика, олов'янi солдатики оживають, чарiвний щит, чоботи-скороходи i шапка-невидимка мають свою реальну цiну. Батько до всiх чудес ставиться iз дорослим скепсисом i певною недовiрою, малий Джип повнiстю включається у цю гру, не дивуючись i не лякаючись.
Покинувши чарiвну крамницю, батько аналiзує, як сприйняв цю пригоду син. Виявилося, що вiн був цiлим i неушкодженим, не злякався i не засмутився. Вiн сприйняв чари як щось природне, i був задоволений цим днем. Подарунки Джиповi виявилися звичайними. Жваве веселе кошенятко, олов'янi солдатики, на думку Джипа, живi i стiйкi. Прочитавши це чудове оповiдання, хочеться сказати: "Дорослi, не забувайте, що ви теж колись були дiтьми!"
Краса врятує свiт, якщо свiт врятує красу (за новелою Рея Бредберi "Посмiшка")
Є вiчнi шедеври образотворчого мистецтва, над якими не владний час, метушня полiтикiв, коли "минає славне i гучне". До таких творiв належить неперевершена "Джоконда" Леонардо да Вiнчi, незрiвнянне втiлення гуманiстичного iдеалу жiночої краси.
Жодна картина свiту не зазнала такої кiлькостi пiдробок, нападiв: її заливали фарбою, намагалися пошматувати, старанно замальовували куточки вуст, щоб убити незбагненну усмiшку, таємницю якої уже кiлька столiть даремно намагаються розгадати мистецтвознавцi. Саме усмiшка Джоконди i стає "героєм" новели Рея Бредберi. Восени 2061 року уцiлiлi пiсля атомних бомбардувань жителi великого мiста вiдзначають свято — досить дивним, на наш погляд, способом: ламають i трощать усе, що чудом збереглося пiсля катастрофи.
У цих "святкових" подiях бере участь, принаймi як свiдок, хлопчик Том. Саме безпосередня, безхитрiсна дитина i вiдчує у новелi недолiки i недоречностi свiту дорослих, бо сама вона — символ майбутнього, змiни поколiнь.
Том стає у чергу — властi дозволили кожному бажаючому плюнути на... картину Леонардо да Вiнчi "Джоконда". Нам може видатися, що це абсурд, перебiльшення навiть для фантаста. Та давайте згадаємо потрощенi стiльцi у нинiшнiх кiнотеатрах, поламанi лiфти, спаленi поштовi скриньки. I це роблять нашi ровесники — такi, як Том у новелi "Усмiшка". Натовп шматує картину на клаптi, втоптує у багнюку, ламає раму. Жахливе i страшне видовище. Та письменник лишає нам промiнчик надiї — саме до рук Тома потрапляє шматочок полотна з усмiшкою Джоконди.
Є знаменитим вираз: "Краса врятує свiт". Але для початку треба, щоб свiт врятував красу. I, як нам здається, символiчним є те, що до рук Тома потрапляє саме шматочок iз Усмiшкою, а не губами, небом чи руками Джоконди. До речi, слово "усмiшка" написано з великої лiтери, що перетворює її на образ-символ Мистецтва, Краси, Духовностi: "...Свiт став, осяяний мiсяцем. А на його долонi лежала Усмiшка". Отже, ми маємо зрозумiти, що свiт врятував красу. Тепер краса має врятувати свiт.
Вiра у силу надiї та справжнього кохання у повiстi-казцi Олександра Грiна "Пурпуровi вiтрила"
Бiльшiсть письменникiв у творах спираються на власний життєвий досвiд, що зумовлює їхнє свiтосприйняття. З огляду на бiографiю письменника Олександра Грiна, сповнену поневiрянь i бiдностi, його творчiсть здається чимось дивним. Загадковим, романтичним i чарiвним постає в його зображеннi свiт. Тяжка дiйснiсть не вбила мрiї про свiтле i прекрасне. Грiн завжди сподiвався, що несподiване щастя прийде попри всi негаразди. Пiсля тяжкої хвороби, не маючи анi грошей, нi власної домiвки, вiн написав чарiвну повiсть-казку "Пурпуровi вiтрила", сповнену любов'ю до життя, вiрою в людей i всепереможну силу надiї, здатної творити дива.
Пiднесенiсть над буденним, мрiя, надiя i кохання — ось провiднi теми його повiстi. Нiбито у головної героїнi повiстi-казки не було пiдстав сподiватися на краще: у Ассолi матiр померла вiд злиднiв; батько був змушений пiти зi служби через те, що покарав мерзотника Меннерса, i заробляти виготовленням iграшок. Але на шляху дiвчинки зустрiвся старий збирач легенд i казок та подарував їй мрiю про казкового принца, що приїде за нею на кораблi з пурпуровими вiтрилами, i вiзьме "назавжди у блискучу країну, де сходить сонце i де зiрки зiйдуть з неба, щоб привiтати тебе з прибуттям". Вразлива дiвчинка повiрила у цю обiцянку з такою силою, що врештi-решт ця мрiя перетворилася на дiйснiсть, хоча бiльшiсть мешканцiв Каперна вважали її напiвбожевiльною. В Ассолi наче жили двi особистостi: "Одна була — донька матроса, ремiсника, що майструвала iграшки", друга — живий вiрш, з усiма дивами його спiвзвуччя та образiв, з таємницею сусiдства слiв, в усiй взаємностi їх тiней i свiтла, що падають одне на одне". Вона жила не буденнiстю, а мрiєю про кохання, "нам нелегко так зануритись у казку, їй було б не легше вийти з пiд її влади та привабливостi" , — пише про Ассоль Грiн.
Така вiдданiсть надiї знайшла нарештi розумiння, i, хоча нiби нiчого казкового не було в тому, що закоханий романтик Грей, дiзнавшись про мрiї дiвчини, що справила на нього сильне враження своєю чистотою, гармонiйнiстю та схожiстю на "чарiвне художнє полоно", купив пурпурову тканину для вiтрил. Сама ситуацiя здiснення мрiї є незвичайною та чарiвною, але не нереальною: якщо одна людина кохає iншу, то в її змозi перетворити життя на казку, а таке бажання виникає лише тодi, коли кохання є справжнiм, тим, що дарує, а не забирає усе собi. Та й Ассоль своєю вiдданiстю, вiрним чеканням, заслуговувала на кохання.
Якщо не втрачати надiї, будь-яка мрiя може з часом здiйснитися — стверджує нам своєю поетичною казкою письменник. Але для цього почуття мають бути глибокими, чистими i справжнiми.
Усе можливе в цьому свiтi. Головне — вiрити...
Смiшне i страшне в оповiданнi Антона Чехова "Хамелеон"
Смiшне починається у цьому оповiданнi вiдразу: серед лiта, у спеку, полiцейський наглядач Очумєлов крокує серед мiста, базаром, у шинелi, за ним — городовий з решетом конфiскованого агрусу. Все це викликає у нас зримi образи: безлюдне мiсто, що вимерло вiд спеки, пустi магазини, дверi яких схожi на "голоднi пащi".
Пожвавлення настає з появою ще однiєї дiйової особи — з'являється майстер Хрюкiн у ситцевiй накрохмаленiй сорочцi та розстебнутiй жилетцi. Так одяг вiдразу "говорить" про своїх господарiв — шинель одягнуто
у спеку, дешева сорочка з ситцю, але накрохмалена, щоб "показать" себе.
Його кусає собака, i Хрюкiн радiє можливостi отримати з невiдомого власника компенсацiю. Особливий гумористичний ефект викликає суперечнiсть у мовi Хрюкiна: то вiн стверджує, що "нинi всi рiвнi", але тут же, буквально не переводячи подиху, з погрозою повiдомляє: "у мене
у самого брат у жандармах". Те, що вiдбувається на площi, є випробуван ням для Очумєлова: треба прийняти рiшення про собаку, який покусав Хрюкiна. А вiн до такого "екзамену" не готовий, все залежить вiд того, чий цей собака. Вiд цього залежить його мова i навiть самопочуття: йому то холодно, то жарко. Чехов iз гумором пiдкреслює це епiзодами з шинеллю: саме вiд її надягання чи скидання залежать черговi змiни настрою та поведiнки. До того ж, вiн не сам надягає чи знiмає свою шинель, а з допомогою городового. Очумєлов постає перед нами як якийсь монумент, а його шинель — як мантiя у царя, яку придворнi то знiмають, то надягають. То вiн грiзно кричить на собаку, який викликає у нас жаль. Але ситуацiя змiнюється, коли стає вiдомо, хто є хазяїном собаки. Дiзнавшись, що вiн (пес) є генеральським, Очумєлов на очах у всiх присутнiх наче зменшується на зрiст, а обличчя "заливається усмiшкою нiжностi". Нам i смiшно, i страшно , бо Очумєлов вiдчуває себе переможцем, йому вдалося викрутитися. Та й натовп смiється над Хрюкiним, над постражда лим, якого зробили винним, а не над представником влади, хамелеоном. Це символ цiлої епохи, позначеної рисами зрадництва, брехнi, двоєдушностi. Отже, хамелеонами у цьому оповiданнi виявляються всi персонажi.

Гумор та людянiсть творiв О. Генрi
Американський новелiст О. Генрi написав майже 400 оповiдань i один роман "Королi та капуста". Критики нерiдко називають О. Генрi "великим утiшником" i розважальним письменником. Так, в його оповiдан нях є щось райдужне i казкове. Його герої типовi маленькi люди — часто зазнають поразки своїх iлюзiй. Нерiдко їм на допомогу О. Генрi закликає його величнiсть Добрий Випадок, який забезпечує щасливу кiнцiвку подiй, та iдеали вiрностi, дружби, любовi перемагають. Здається, нiби письменник просто задовольняв смак своїх читачiв, здебiльшого представникiв середнiх класiв. Але таке пояснення було б надто спрощеним. Навпаки, вiн бачив їх надто гостро (принаймi його блукання свiтом i в'язниця навчили цього). Причину "казковостi" естетики О. Генрi, як i схильностi до щасливих кiнцiвок, швидше слiд шукати в гуманiстичнiй спрямованостi й демократизмi його творчостi. Вiн завжди щиро вiрив у можливiсть щасливого життя тих пересiчних американцiв, яких iз такою любов'ю i симпатiєю зображує на сторiнках своїх книг. Вiн прагнув подарувати простим людям велике свято Рiздва.
Цiкаво, що О. Генрi увiйшов у свiтову лiтературу саме як гуморист. Хоча сатиричних творiв у його творчостi не так багато. Найвiдомiшою його спробою в цьому жанрi є пародiйно-гумористичний роман "Королi та капуста". На думку самого письменника, вiн створив "трагiчний водевiль", "комедiю, пошиту зi строкатих клаптикiв". Цей перший i єдиний роман (а точнiше, низка самостiйних новел) стосується теми вiдносин мiж США i Латинською Америкою. Дiя вiдбувається у вигаданiй центральноамериканськiй країнi Анчурiї. Проте i в цьому, суто сатиричному творi, О. Генрi був швидше письменником гумористично -лiричного плану, нiж соцiальним сатириком.
У творах О. Генрi нас вражає безлiч глибоких думок i влучних спостережень. Та й не всi його новели такi безхмарно свiтлi i веселi, як, наприклад, "Вождь червоношкiрих". Є серед них чимало сумних ("Дари волхвiв", "Останнiй листок") або трагiчних ("Мiсто без подiй"). Гостро в його творах вiдчувається самотнiсть людини, а також жорстокiсть i байдужiсть сучасного свiту. З погляду письменника, життя — не комедiя i не трагедiя, а примхливе поєднання i того, i другого. Новели О. Генрi — тiсне спiвiснування смiшного i сумного, кумедного i драматичного.
Наприклад, у новелi "Дари волхвiв" бiдне подружжя — Джим i Делла напередоднi Рiздва роблять подарунки одне одному, жертвуючи найдорожчим iз того, що в них є. Вiн дарує Деллi набiр черепахових гребенiв для її розкiшного волосся, але вона постригла i продала його перукаревi, щоб купити платиновий ланцюг для годинника Джима, якого той продав, щоб купити гребенi.
Новела дотепна, майже анекдотична, але навряд чи можна назвати її смiшною або веселою. Але, з iншого боку, ця кумедна невдача з подарунками — справжня казкова рiздвяна подiя: вона виявляє найкращi якостi пересiчних людей: самовiдданiсть їхнього кохання, жертовнiсть, душевну щедрiсть. Новела випромiнює свiтло надiї, як випромiнює його зоря Рiздва, за якою прямували волхви майже два тисячолiття тому.
У новелi "Санаторiй на ранчо" в гумористичнiй формi автор розробляє одну з найпопулярнiших тем американської лiтератури — зiткнення природної людини i цивiлiзованої людини в зонi фронтиру. Хворий на туберкульоз колишнiй боксер Мак-Гайр опинився в техаськiй провiнцiї, де його бере до себе ковбой Рейдлер, який лiкував таких хворих. Одужання Мак-Гайра — типова анекдотична ситуацiя: лiкар, якого запросив Рейдлер, помилився, сплутав Мак-Гайра з якимось мексiканцем й оголосив його здоровим; Рейдлер вирiшив, що Мак-Гайр — симулянт i вiдправляє його в степ таврувати худобу; спочатку Мак-Гайр ледь не помер, а потiм важка праця i свiже повiтря вилiкували його. Автор захоплюється силою характеру Рейдлера, щирiстю почуттiв, його чулiстю — одне слово, тими якостями, якi в Мак-Гайрi знищила цивiлiзацiя.
Новели О. Генрi закiнчуються несподiвано. Завдяки цьому його оповi-дання читають з непослабленим iнтересом. Приваблює читачiв i чарiвнiсть гумору, i серйознi думки, добродушний смiх автора. I задоволення читач дiстає подвiйне: ми навчаємося цiнувати тонку майстернiсть, з якою письменник вмiє на кiлькох сторiнках показати комiчнi випадки, та натякнути на драми життя, i вiдчуваємо потаємну мрiю автора про те, щоб життя стало кращим.
Незвичайнi комiчнi ситуацiї в оповiданнi О.Генрi "Вождь червоношкiрих"
Добрим гумором i тонким знанням психологiї вирiзняються твори американського письменника-новелiста О. Генрi. Часом вони лiричнi, але iнколи — просто кумеднi, хоча завжди за сюжетом стоїть певне життєве спостереження. У життi багато кумедного, треба лише вмiти його бачити. О. Генрi робив це з великою майстернiстю.
Узяти, наприклад, стосунки батькiв iз дiтьми: не завжди трапляється порозумiння мiж поколiннями. Ця тема може бути навiть трагiчною, але О. Генрi зосереджує свою увагу на зовсiм iнших рисах, i от перед нами постають неслухняний хлопчисько, викрадачi-невдахи та батько. До речi, останнiй лише згадується в оповiданнi, з'являючись лише у фiналi, та про родиннi стосунки мiж ним i сином яскраво свiдчить написаний ним лист, де Ебензер Дорсет висуває викрадачам ори?iнальнi зустрiчнi вимоги: "Ви приводите Джоннi додому i сплачуєте менi двiстi п'ятдесят доларiв, а я погоджуюся взяти його у вас геть з рук". Хiба таку ситуацiю можна назвати звичайною? Викрадачi, що платять грошi — це вже кумедно.
То що ж це за хлоп'я, якого рiдний батько готовий забрати лише за грошi, а злочинцi — заплатити, аби тiльки звiльнитись вiд його присутностi?
Усi дiти час вiд часу бешкетують, та мало хто доходить до таких крайнощiв, як малий Джоннi Дорсет. Йому десять рокiв, але у нахабствi та капосництвi його перевершити важко. Зустрiч Джоннi з Бiлом починаєть ся з того, що хлопчина зацiдив злочинцевi уламком цеглини в око (хоча ще не знає, що перед ним викрадач — таке "спiлкування" з людьми для нього є нормою). Опинившис ь у лiсi, малий теж не губиться, а починає гру в iндiанцiв. "Жити в печерi йому сподобалося, вiн i думати забув, що вiн сам бранець". Спливає трохи часу, i викрадачi вже не знають, куди вiд нього подiтися: то "вождь червоношкiрих" намагається зняти з Бiла скальп, то влаштовує пастки, або робить якiсь iншi кумеднi капостi. Нiчого дивного, що й повернути сина Ебенезер Дорсет радить уночi, бо не хоче вiдповiдати за те, що сусiди "зроблять з людиною, яка приведе Джоннi додому". Мабуть, їм усiм довелося натерпiтися вiд знайомства iз цим хлопцем.
При цiлковитiй невихованостi та некерованостi, характер Джоннi слабким не назвеш. Мабуть, тому перед ним усi капiтулюють i дозволяють рости таким от живим стихiйним лихом. Але, якщо зважити на ситуацiю, виходить кумедно: дорослi злочинцi не знають як протистояти нахабству малого хлоп'яти, вiн робить iз ними все, що заманеться.
"Ще одна нiч iз цим хлопчиськом, — i доведеться мене вiддати до божевiльнi", — каже Бiл. Не те, що отримати грошi — вiддати останнє готовi викрадачi, щоб тiльки позбавитися вiд знущань. Тож, усе виходить навпаки: вимагачi i жертва мiняються ролями, грошi отримує той, хто за звичайних обставин мав би платити, а читачевi лишається тiльки смiятися, дiзнаючись, як тiкали Бiлл та його спiльник, поки батько тримав свого малого бешкетника.
Звiсно, в оповiданнi є над чим серйозно замислитися, але саме гумор допомагає визначити проблему: не треба занедбувати виховання, бо iнакше дитина стане страшнiшою вiд злочинця.
Возвеличення духовних цiнностей у новелi О.Генрi "Останнiй листок"
О. Генрi — один iз найпопулярнiших американських новелiстiв початку XX столiття. Вiн створив власний романтичний мiф про "маленького американця". Письменник у своїх коротких динамiчних новелах дарує людям вiру в любов, без чого не може бути життя, як його не може бути без кисню у повiтрi.
"Останнiй листок" О. Генрi — одна з найкращих i найвiдомiших новел нью-йоркського циклу. Це зворушлива iсторiя самовiдданої дружби i самопожертви. Новела є взiрцем майстерної композицiї та вирiзняється динамiчним сюжетом. У нiй автор використовує такий прийом, як несподiвана кiнцiвка (до речi, це його улюблений прийом побудови сюжету). По сутi, новела є прикладом "подвiйної розв'язки", тобто тут наявнi двi сюжетнi лiнiї: хвороба Джонсi i шедевр Бермана. Формально основною сюжетною лiнiєю є хвороба Джонсi, але тiльки формально. Насправдi головною подiєю у творi є самовiдданiсть Бермана. Обидвi лiнiї набувають остаточної несподiваної розв'язки тiльки наприкiнцi новели, коли Сью розкриває правду подрузi. Завдяки такому прийому О. Генрi тримає читача у станi напруження до самого завершення новели. Але цей прийом виконує ще одну функцiю — за його допомогою старий Берман в одну мить морально виростає у наших очах i перетворюється на символ самопожертви.
Це сумна i майже трагiчна iсторiя, сповнена глибокого переживан ня за долю героїв, двох бiдних дiвчат — художниць Сью i Джонсi, що приїхали до Нью-Йорка iз провiнцiї. Вони мешкають у районi "дахiв XVIII столiття, голландських мансард i дешевої квартирної плати". Всього майна в них — "декiлька олов'яних кухлiв i одна-двi жаровнi". Приблизно на такому самому рiвнi iснує старий Берман. Проте жалюгiднi життєвi умови героїв — лише тло, на якому найповнiше розквiтає краса їхнiх душ.
Психологiчно найскладнiшим образом у новелi є старий Берман. Автор iронiзує з його кумедної зовнiшностi ("Борода Мойсея Мiкеланджело... спускалась у нього з голови сатира... на тiло гнома"), з його постiйних розмов про шедевр, який вiн коли-небудь залишить свiтовi. До того ж, Берман п'є запоєм, у нього характер сварливого старого, який знущається з будь-якої сентиментальностi. Але саме вiн виявляється спроможним на великий акт самопожертви: цiною власного життя пiдтримує дух Джонсi i рятує її вiд смертi. Цей старий невдаха
i пияк постає взiрцем тiєї дiєвої любовi, яка без жодного слова кидається на допомогу iншим. Образ Бермана набуває справжньої духовної величi, а смерть його викликає у нас такий самий бiль, якби iз життя пiшла близька для нас людина.
"Останнiй листок" — одна з найкращих новел в усiй свiтовiй лiтературi, яка розкриває тему вiдданої любовi людини до людини.


 

Яндекс.Метрика >