Трагедiя закоханого серця в лiричнiй драмi Iвана Франка "Зiв'яле листя" (I варiант)

Любов до Вiтчизни своєї
У ньому, як радiсна даль,
I огнена мука Мойсея,
Й "Зiв'ялого листя" печаль.
/ В. Сосюра /
"Зiв'яле листя", - так говорить М. Мочульський про лiричну збiрку Франка, i згадує слова Платона про людськi душї: що Бог розкидав їх половинки по всьому свiту, i цi половинки шукають одна одну пiд чарiвну мелодiю скрипки. Коли роз'єднанi половинки зустрiчаються, скрипка змовкає, але коли вони не можуть знову об'єднатися, зустрiвшись, тодi починають лунати сумнi журливi мелодiї.
Це сталося i з Франком: нещасливе кохання видобуло з його душi трагiчнi вiршi збiрки "Зiв'яле листя". Тричi вiн кохав, i тричi не знаходив вiдповiдi й розумiння. "Тричi менi являлася любов", - пише поет.
"Одна несмiла, як лiлея бiла", - пише поет, згадуючи Ольгу Рашкевич.
Друга - гордая княгиня,
Блiда, як мiсяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня...
Це вже йдеться про Юзефу Дзвонковську, а третьою лiричною героїнею стає Целiна Зигмунтовська:
Явилась третя - женщина чи звiр?
Але цi три кохання, можливо, є пошуком одного iдеала жiнки, чи Кохання з великої лiтери. I тому, мабуть, вiршi збiрки "Зiв'яле листя" попри автобiографiчнiсть - це вiдображення почуттiв одразу багатьох людей, що зазнали нещасливого кохання.
Ми звикли сприймати I. Франка насамперед як борця, Каменяра - трагедiя закоханого серця збiрка "Зiв'яле листя" виявилась несподiванкою.
Складається вона з трьох частин - трьох "жмуткiв", об'єднаних як тематично, так i лiричним героєм (якого усе ж таки не можна на сто вiдсоткiв ототожнювати з самим I. Франком, вiн i сам був проти такого ототожнення) - сильною, мужньою людиною, показаною в момент величезних душевних страждань. Цей герой майже у вiдчаї, вiн хоче втекти (та не в могилу), але не робить божевiльних вчинкiв, а виливає тугу у вiршах, бо має душу художника.
А чень утечу я вiд лютого болю,
Що серце моє розриває.
("Безмежнеє поле...")
Це рядки з першого "жмутка", найтрагiчнiшого, написаного у 1886-93 роках, до якого ввiйшли такi поетичнi перлини, як "Так, ти одна моя правдива любов...", "Безмежнеє поле в снiжному завою..." та "Розвiйтеся з вiтром, листочки зiв'ялi..." - останнiй вiрш i дав назву збiрцi.
Поет страждає, i його сльози перетворюються на образи надзвичайної сили:
Як той вогонь, що враз i грiє й пожирає,
Як смерть, що забива й од мук ослобоняє, -
Отак, красавице i я тебе люблю.
Заметiль, завивання вiтру з iншого вiрша ("Безмежнеє поле в снiжному завою...") спiвзвучнi стану змученої душi. Не випадково цей вiрш, перекладений на музику, став чудовою пiснею.
Другу частину-"жмуток" було написано 1895 року. Тут вже бiль трохи приглушено часом, значна частина вiршiв написана пiд впливом народної поезiї ("Ой, жалю мiй жалю...", "Ой ти, дiвчино, з горiха зерня..." та iншi).
Найбiльш характерним з них є вiрш "Червона калина, чого в лузi гнешся...", дуже близький до народної пiснi. Його настрiй сумний, але безнадiйностi вже немає. Нiби тиха печать приходить на змiну гострому болю.
I, нарештi, у третьому "жмутку" (1896 рiк) ми чуємо прощання i з радiстю i з болем кохання. Повертається мотив з кiнця першого "жмутка", але зi змiненим трохи настроєм:
Розвiйтеся з вiтром, листочки зiв'ялi,
Розвiйтесь, як тихе зiтхання,
Незгоєнi рани, невтiшенi жалi,
Завмерлеє в серцi кохання.
Дуже виразно вiн звучить i у вiршах "Пiсне моя, ти пiдстрелена пташко..." та "I ти прощай...".
Усе закiнчується, все вкрилося снiгом, у душу надходить спокiй, i все нiби завмирає: думки, почуття... Але не життя, бо це - лише перепочинок, i все ще може початися знову.
А для нас Франкове "Зiв'яле листя" залишилося зразком прекрасної лiрики, взiрцем кохання, невiдривного вiд натхнення творчостi.
Тому Сосюра i вiрив:
I оживе твоє зiв'яле листя
У свiтлiм шумi нашої весни.