...
Українська Народна Республіка за правління Директорії Встановлення влади Директорії PDF Печать E-mail

Українська Народна Республіка за правління Директорії
Встановлення влади Директорії


Після зречення гетьмана Директорія, утворена у листопаді 1918 р., фактично прийшла до влади, що, однак,  вилилось не у практичні справи, а у цілу низку святкувань, зокрема підготовку і здійснення урочистого в’їзду Головного Отамана у Київ. 18 грудня 1918 р. Директорія УНР урочисто вступила до Києва. 26 грудня був створений перший уряд Директорії на чолі з В.Чеховським. Того ж дня Директорія проголосила Заяву, у якій вказувала, що вся влада в УНР належить лише трудівним класам: робітництву і селянству, а нетрудові класи позбавлялись права порядкувати державою; і запевняла, що передасть права і повноваження лише трудовому народу самостійної УНР. Однак ця заява з програмними цілями з’явилась аж через півтора місяця після формування Директорії і початку повстання і через 2 тижні по взяттю Києва. А до того населення по суті не знало основних завдань соціальної і політичної програми Директорії. Попри це, фактично Директорія керувалась іншою, неписаною і неоголошеною програмою.
Армія повстанців, що забезпечила переможний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою й виникла. Її масу становили селяни, які, поваливши гетьманський режим, повернулись додому ділити панські землі. Україна була оточена ворогами з усіх боків: 6 різних армій діяли на її території – на заході стояли польські війська, після повалення гетьманської держави посилився рух радянських військ в Україну, на південно-східному кордоні виступили російські сили антибільшовицького спрямування, які очолив генерал Денікін, південна смуга з Одесою, Миколаєвом і Херсоном була зайнята французами; німецька і австро-угорська армії дотримували нейтралітету, так як їх солдати після німецької революції у листопаді здебільшого виїздили на Батьківщину; окрім того, в Україні почали діяти сотні загонів під проводом різних отаманів.
Директорія не мала відповідних органів для проведення в життя її програми. В уряді не було єдності і спільної політичної лінії, лише спершу прихильників Директорії об’єднувала боротьба проти гетьманського уряду, а з падінням гетьманату розбіжності посилились – тривали тертя між течіями Українського національного союзу, з членів якого була обрана Директорія, стосовно політичної і соціальної програми: більшість (Винниченко, Чеховський, Шаповал) – виступали за союз (із певними застереженнями) з більшовиками проти Антанти, а решта на чолі з Петлюрою закликали до спільних дій уряду з Антантою проти більшовиків.
Представники соціалістичних партій на початку грудня 1918 р. ухвалили, що найвища влада належить Директорії, а законодавча – Трудовому Конгресу, обраному трудовим народом, виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а влада на місцях – трудовим радам селян, робітників і трудової інтелігенції. Виборчих прав були позбавлені не лише заможні власники, а й частина інтелігенції: професори, адвокати, лікарі, педагоги середніх шкіл тощо, а отримали виборчі права лише представники інтелігенції, які мали “безпосередні контакти з народом”: лікарські помічники, фельдшери, вчителі народних шкіл, службовці канцелярій та ін.
5 січня 1919 р. було видано Закон про призначення першого засідання Трудового Конгресу на 22 січня 1919 р., в якому мали взяти участь делегати від селян, робітників, трудової інтелігенції та західноукраїнських земель. Директорія, її уряд і увесь український народ очікували від Трудового Конгресу вжиття заходів до виведення України з міжнародної ізоляції і подолання внутрішніх труднощів. 22 січня 1919 р., у перший день роботи, сесія Трудового Конгресу одностайно прийняла Акт соборності УНР і ЗУНР. Конгрес ухвалив Закон “Про форму влади в Україні”, за яким вся влада передавалась Директорії, було створено різні комісії: оборони держави, земельної реформи, бюджету, закордонних справ, харчова, культурно-освітня тощо. Директорії було надано право приймати закони, які мали затверджуватись або відхилятись на сесії Трудового Конгресу. Директорія призначала і усувала з посад членів кабінету. Конгрес оголосив демократичний устрій в Україні. Рада Міністрів і комісії мали підготувати вибори майбутнього Сейму України. Конгрес ухвалив також протест проти порушення цілісності української території більшовицькою Росією, Денікіним і Польщею.
На той час більшовики вже підходили до Києва, тож Конгрес головну увагу приділив визначенню орієнтації – на більшовиків чи на Антанту. Директорія не змогла об’єднати українські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під командуванням отамана М.Григор’єва, що перед тим тривалий час боролась з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків і анархіст Нестор Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отамана Зеленого. Україна наповнилась повстанськими загонами, які не визнавали влади Директорії і діяли кожен у своєму регіоні та часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. У Директорії не було сил боротись з радянськими військами, з мінливими настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією. Значний спротив викликало й призначення С.Петлюри – цивільної людини – на пост Головного отамана.

Держави Антанти і Директорія
В міру  відходу німецьких і австрійських військ з України почалось її захоплення більшовицькими загонами. Власних збройних сил для боротьби з ними Директорія не мала, тож 2 лютого 1919 р. була змушена залишити Київ і переїхати до Вінниці, а Київ негайно зайняли більшовики. Ці обставини визначили прагнення багатьох членів уряду встановити контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, які окупували південну Україну. Командування французького експедиційного корпусу в Одесі теж мало доручення шукати контактів з Директорією, проте французи висунули цілу низку вимог до неї: вихід з Директорії Винниченка, Петлюри і прем’єра Чеховського; формування нового, правого уряду, що створив би упродовж 3 місяців 300-тисячну українську армію під протекторатом Франції; контроль Франції у час боротьби з більшовиками за українськими залізницями для забезпечення безперервного постачання людей і військового спорядження на фронт; вплив Франції на господарську політику українського уряду; а питання самостійності України мала вирішити мирна конференція. Директорія вислала свою делегацію до Одеси для переговорів з французькими представниками. Винниченко склав повноваження і виїхав за кордон, Чеховський теж відійшов від справ, але позиція Петлюри, що після Винниченка взяв провід у державі, заздалегідь прирікала переговори з французами, що домагались його відставки,  на невдачу. 13 лютого 1919 р. Петлюра створив новий кабінет на чолі з С.Остапенком, що був прихильником союзу з Антантою, і Кабінет міністрів отримав завдання розпочати з французами нові переговори.
У той же час почалась Мирна конференція у Парижі, де французький прем’єр Жорж Клемансо почав формувати у західних держав неприхильну до України думку. Тож домовитись з державами Антанти уряду Директорії не вдалось, так як основною вимогою Антанти залишалось відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії у її боротьбі з більшовиками, Антанта підтримувала російську Добровольчу армію на чолі з Денікіним.

Зусилля Директорії з утримання влади
Соціалісти розпочали бойкот уряду Остапенка, більшовики теж проводили агітацію проти Директорії як “буржуазного уряду”. Збройні сили Директорії скорочувались, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. 6 березня 1919 р. під натиском більшовицьких сил Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова (сучасний Хмельницький), де усередині березня відбулось останнє засідання Директорії повного складу.
На початку квітня у Рівному була проведена реорганізація Директорії: вона складалась з Петлюри, Макаренка, одного представника від ЗУНР і двох – від соціалістичних партій. Було впорядковно функції Директорії і її взаємини з урядом: вона мала лише затверджувати закони, проекти яких готувались міністерствами, і давати розпорядження лише міністерствам. Було створено новий уряд на чолі з Б.Мартосом, що звернувся до народу з декларацією із закликом до боротьби з більшовиками, в якій уряд вирішив спиратись на повстанців, а не іноземні сили. Соціалісти бойкотували уряд Остапенка, а праві кола стали в опозицію до соціалістичного уряду Мартоса. Щодалі влада переходила у руки отаманів, а Директорія і Кабінет Міністрів відігравали лише декоративну роль.
У серпні 1919 р. армії УНР і ЗУНР розпочали спільний похід проти більшовиків. Командування Української галицької армії  (УГА) пропонувало йти походом на Одесу для очистки узбережжя Чорного моря і встановити зв’язки з Антантою, а вже тоді рушити на Київ. Цей найбільш раціональний план зустрів опозицію з боку командування армією УНР, яке вважало, що обстановка вимагає передусім заволодіти Києвом. Було прийнято компромісне, але не найкраще рішення – одночасно йти і на Одесу, і на Київ. Водночас до Києва наближались загони Добровольчої армії генерала Бредова. 30 серпня 1919 р. більшовики без бою залишили Київ. 31 серпня до Києва вступили загони Добровольчої армії, а війська УНР відступили на захід, опинившись між 3 вогнями: більшовиками, армією і Польщею, яка поступово окупувала західну Волинь і Поділля. Директорія фактично розпалась і 15 листопада 1919 р. передала владу Петлюрі. Було вирішено, що продовжувати регулярну війну неможливо і далі треба вести її у формі партизанської боротьби.

Варшавський договір 1920 р.
На початку 1920 р. Польща окупувала Полісся, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь і Галичину. У Польщі не було одностайного ставлення до Української держави: соціалісти ставились до неї прихильно, побоюючись відродження російського імперіалізму, але більшість партій ставились до України відверто вороже.
За таких умов українська місія (дипломатичне представництво) у Варшаві без погодження з Директорією подала польському уряду декларацію з пропозицією визнати УНР незалежною державою, обмеживши її кордони з Польщею по річці Збруч і лінією через Волинь до Прип’яті.
Невдовзі у Варшаві головою дипломатичної місії УНР і міністром закордонних справ Польщі було укладено відповідний договір: 1) польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування, а Директорію і Головного отамана Петлюру – за найвищу владу УНР; 2) кордони між УНР і Польщею встановлювались вздовж р.Збруч, а на заході і сході кордоном між колишньою Австро-Угорщиною і Росією; 3) польський уряд зобов’язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти УНР, аналогічно зобов’язувалась й УНР та ін.
Отож, Польща визнала за Україною право на незалежність, але взамін отримала західноукраїнські землі. За воєнною конвенцією від 24 квітня 1920 р. Польща мала значно привілейованіше становище: воєнні дії мали відбуватись лише під польським командуванням, економічне життя було підпорядковане Польщі, встановлювалась спільна валюта, залізниці підпорядковувались польському управлінню, український уряд зобов’язувався постачати польському війську харчування, коней, волів тощо.
Уряд Директорії був приголомшений Варшавським договором, хоча Петлюра й був попередньо обізнаний з його умовами.

Ризький договір 1921 р.
3 липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом. Представники обох держав зустрілись у Ризі, де 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди уклали прелімінарний договір про 3-тижневе перемир’я, який визначив кордони між Україною і Польщею: по р.Збруч, далі Волинню через Остріг до впаду Горині у Прип’ять.
Радянський уряд використав перемир’я для підготовки наступу по всьому фронту. 10 листопада більшовицька кіннота здійснила глибокий прорив на українському фронті і примусила українську армію після тяжких боїв відступити за Збруч. 16 листопада 1920 р. у Криму було розбито армію Врангеля.
18 березня 1921 р. у Ризі було укладено мирний договір між Польщею і радянською Росією, за яким Польща визнавала УРСР, а Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся отримала Польща, а Східну Волинь – радянська Україна. Ризький договір забороняв перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та всі їхні організації втратили право легального існування у Польщі і продовжили діяльність нелегально.
Остаточно долю Галичини вирішила у 1923 р. Конференція послів у Парижі, що ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.

 

Яндекс.Метрика >