...
Суспільний лад західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської монархії PDF Печать E-mail

Суспільний лад західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської монархії

Селянство. Наприкінці третьої чверті  18 ст. зникли правові відмінності між окремими категоріями селян Галичини, притому кріпаки становили близько 70% усього селянства. У 70-80-х рр. 18 ст. імператор Йосиф ІІ здійснив низку реформ для законодавчого врегулювання взаємовідносин селян і поміщиків. На підставі патенту (наказу) про складання інвентаря 1772 р. патент 1775 р. увів рустикальний податок на землю. Патенти 1781 і 1782 рр. заборонили шляхті вимагати від селян понад 3 дні панщини на тиждень або 156 днів на рік і обмежили додаткові повинності на користь землевласника. Патентами було встановлено  права селян на вільне одруження, перехід на інші наділи, вихід від пана, звернення із скаргами на пана до суду. Земельний наділ селянина міг передаватись у спадщину. Наприкінці свого правління Йосиф ІІ підписав патент про заміну панщини грошовою платнею, але він не був реалізований. У 1789 р. було уведено нове оподаткування – 70% врожаю залишалось селянам, 12% віддавалось державі, а 18% забирав поміщик. Податки на користь держави стягував війт і передавав їх державним урядовцям.
На початку 19 ст. посилився процес обезземелення селян. На підставі нового інвентаря 1819 р. у 1821 р. було уведено новий земельний податок, притому при визначенні приналежності лісів і пасовищ більшість з них були закріплені за поміщиками, що призвело до затяжних судових процесів між селянськими громадами і поміщиками. У 1845 р. панщина становила близько 83% усіх феодальних повинностей, натуральна данина – близько 11%, а чинш - 6%; повинності поглинали майже 85% чистого прибутку селянських господарств, що викликало масові селянські заворушення у Галичині у 1846 р., внаслідок чого австрійський уряд був змушений скоротити панщину на 27%, ліквідувати літні допоміжні дні, скасувати возову повинність, розширити права селян на їх земельні наділи.
Для врегулювання повинностей селян, певного обмеження сваволі місцевих феодалів і регламентування відносин між поміщиками і селянами на території Закарпаття імператриця Марія-Терезія (1764-1772) здійснила урбаріальну реформу – було взято на облік усі селянські землі, встановлено розміри земельних наділів, які за якістю поділялись на 5 розрядів. Розмір селянського наділу (телек) становив 8-30 зольдів ріллі і 6-12 зольдів сінокосів чи пасовищ; фактично більшість селян мали 1/2 чи 1/4 телеку. Володільці повних наділів зобов`язувались відпрацювати 52 дні на рік зі своїм тяглом або 104 дні “пішої” панщини; відповідно пропорційно встановлювалась панщина для користувачів частини наділу. Желяри, які мали своє господарство, відпрацьовували 18, а безхатні – 12 днів панщини на рік. Селяни віддавали поміщику  1/9 частину врожаю і несли інші натуральні і грошові повинності. Поза тим, селяни сплачували державні податки і виконували повинності на користь держави, зокрема відбували рекрутчину; у середині 19 ст. військова служба у Закарпатті (Угорщині) була довічною. У 40-х рр. 19 ст. селяни-кріпаки латифундій Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт, притому розміри панщини та інших повинностей значно перевищували передбачені урбаріальною реформою норми.
У Північній Буковині імператорським актом 1785 р. було відмінено особисту залежність кріпаків і уведено право вільного переходу селян, але збережено поміщицьке землеволодіння, внаслідок чого за селянами залишались усі феодальні повинності. Гноблення селян викликало масові повстання, найбільше з яких відбулось у 40-х рр. 19 ст. під проводом Луки Кобилиці.
Внаслідок австрійської буржуазно-демократичної революції 1848 р. імператорськими патентами 1848 р. 17 квітня у Галичині, 1 липня у Буковині, і врешті Законом про звільнення селян Австрійської імперії від кріпосної залежності 7 вересня на території всієї Австрії було скасовано кріпацтво – ліквідовано панщину і феодальні повинності, та надано селянам прав громадян держави і права власності на землю, якою вони спадково користувались. Закон про звільнення селян Австрійської імперії від кріпосної залежності 1848 р. передбачив повну компенсацію (індемнізацію) селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості усіх річних кріпосних повинностей. За цим законом у власність селян Галицького краю перейшло менше ? його земельних угідь, тож більшість селян залишились малоземельними і економічно неспроможними, а значну частину їх  - халупників, які володіли лише хатами-халупами, і комірників, які наймитували і жили у чужих хатах-коморах, - було звільнено від кріпацької залежності зовсім без землі, і вони відразу потрапили в економічну кабалу до поміщиків. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси і пасовища, за користування якими на правах сервітутів селяни зобов`язувались відробляти або платити поміщикам на підставі “добровільної” угоди. На Закарпатті (і в усій Угорщині) кріпацтво було скасоване угорським сеймом законом 1848 р., підтвердженим австрійським імператором Францом-Йосифом І (1830-1916) у 1853 р., - на таких же кабальних умовах, як і у Галицькому краї.
Західноукраїнські землі були аграрним краєм – у другій половині 19 ст. сільським господарством тут займалось 94% населення. Однак, селянське господарство було здебільшого малоземельним – у Галичині було 80%, у Буковині - 85%, у Закарпатті - 73% господарств, які мали наділи до 5 га. Крім капіталістичних форм експлуатації у другій половині 19 – на початку 20 ст. селяни були обтяжені відробітками та іншими залишками кріпосництва. Відтак, наприкінці 19 ст. близько ? усіх селянських господарств стали нерентабельними і часто продавались як збанкрутілі з молотка, а розорені і обезземелені селяни були змушені ставати вільнонайманими робітниками. Відповідно, посилився процес диференціації селянства на зубожіле трудове селянство і заможних землевласників. З метою організації і об`єднання дрібного селянства І.Франко і М.Павлик у 1890 р. створили у Галичині Українську радикальну партію, яка поширила свою діяльність на Буковину і частково на Закарпаття і вимагала, передусім, ліквідацію феодальних привілеїв і надання політичних прав. Селянське малоземелля і відсутність розвинутої промисловості призвели до надлишку робочої сили і спричинили масову еміграцію селян і робітників до Аргентини, Бразилії, Канади, США тощо, причому австрійський уряд усіляко перешкоджав еміграції до Росії.
Міське населення. Правове становище міського населення Галичини наприкінці 18 – напочатку 19 ст. мало змінилось - воно поділялось на міщан, які користувались певними привілеями, і жителів міста, які сплачували міський податок. У містах стали проявлятись ознаки капіталістичного розвитку.  Мануфактури були здебільшого поміщицькими підприємствами, де використовувалась праця кріпаків; вони займались, головно, харчовим, деревообробним і паперовим виробництвом. У 19 ст. почався розвиток у містах Закарпаття, поширились цехи, до яких входили майстри і підмайстри, і водночас зростали мануфактурні підприємства.
Феодали. У 1775 р. австрійський уряд поділив усю шляхту Галичини на магнатів, рицарів і трудову шляхту, більшість якої фактично переходила на становище вільних селян. Шляхту було звільнено від панщини та інших феодальних повинностей, зокрема військової служби у рушенні, замість якої встановлювалась грошова контрибуція. Патент 1775 р. вказував шляхті ставитись до “холопів” по-людськи і не вимагати виконання повинностей, понад визначені інвентарями розміри. У 1783 р. уряд офіційно відновив право поміщиків на фізичне покарання селян. Урбаріальний закон 1766 р. зміцнив у Закарпатті економічне і політичне панування німецьких і угорських феодалів, що підтвердив патент 1785 р. У Північній Буковині у 1769 р. було закріплено перевагу фільварково-панської системи, притому встановлювалось повне і виключне право феодалів на землю і на селян і було юридично оформлено кріпацьку залежність селян.
Внаслідок скасування кріпацтва у 1848 р. поміщики за втрачену феодальну ренту отримували викуп, який селяни сплачували додатково до прямих податків; притому, більша частина орних земель, лісів і пасовищ залишились за поміщиками, монастирями і церквами (католицькими і уніатськими) і заможними селянами. Зберігалось велике поміщицьке і церковне землеволодіння; поміщикам належало понад 40% усіх земель, і у  другій половині 19 ст. вони залишались панівним класом.
Буржуазія. З розвитком капіталізму у другій половині 19 ст. відбулось формування нового класу – буржуазії; причому, поряд з іноземними капіталістами в західноукраїнських землях виникла і українська буржуазія, особливе становище у якій займали представники українського чиновництва, а найчисельнішим і економічно могутнім було куркульство.
Робітничий клас. З розвитком капіталізму у другій половині 19 ст. сформувався ще один новий клас – пролетаріату, яикй поповнювався розореними селянами, ремісниками, кустарями. Притому, багато вільнонайманих робітників були зайняті у сільському господарстві. Робітники зазнавали соціального, політичного і національного гноблення. Попри австрійський закон 1885 р. про 11-годинний робочий день, у західноукраїнських землях він становив 10-12 год., а часто 14-16 год. на добу. Західноукраїнські робітники отримували найнижчу заробітну плату, рівень охорони їх здоров`я, праці і техніки безпеки був дуже низьким. Тож з 70-х рр. посилився робітничий рух – українські, а також польські, румунські і угорські вільнонаймані селяни і робітники виступали проти гноблення австрійської бюрократії, польської шляхти, румунських бояр, угорських магнатів та українських поміщиків і буржуазії. На початку 20 ст. поширились страйки сільськогосподарських робітників.
На особливому становищі перебувало єврейське населення, яке в Австро-Угорщині становило 1 млн.осіб, половина з яких проживала у Галичині. З метою зменшення єврейського населення австрійський уряд у 1773 р. заборонив євреям вступати у шлюб без дозволу влади і сплати відповідного податку, позбавивши їх також права орендувати землю, млини, корчми тощо; щоправда, суспільна і господарська дискримінація стосувалась, головно, незаможних євреїв.

 

Яндекс.Метрика >