...
Реферат: "Соціальні відносини у Давньоруській Державі" PDF Печать E-mail


Феодали.

Виникнення і розвиток феодалізму виявля¬ються перш за все у формуванні та зростанні феодаль¬ного землеволодіння. Феодальна земельна власність є економічною основою панування класу феодалів. Феодальні відносини розвивалися у Київській Русі нерівномірно. Первісною формою економічної реалізації феодальної земельної власності було полюддя. Полюддя — це інститут прямого позаекономічного примусу населен¬ня, в якому головна роль належить відносинам пануван¬ня та підкорення — початковій фазі перетворення землі у феодальну власність.
У IX ст. формується панівний клас феодалів, в який входили київські князі, місцеві князі, бояри. Державне й особисте князівське начало у IX ст. було ще недостат¬ньо диференційовано. Князівський домен являв собою маєток, який належав не державі, а самому князю як феодалу. Князівське землеволодіння, як і всякого роду слу¬жителі у цих володіннях  охоронялися правом Київської Русі в особливому порядку.
З'являються також боярсько-дружинницькі землеволодіння. Питання про час виникнення на Русі боярського землеволодіння поки що не вирішене істориками через неповноту джерел. Проте встановлений високий штраф за псування межового знаку свідчить про посилений захист перш за все приватного земле¬володіння. Феодальні земле¬володіння збільшувалися за рахунок як великокнязів¬ських і князівських пожертвувань, так і захоплення пустуючих земель і земель общинників.
Із введенням християнства на Русі великим феода¬лом ставала церква, йшов процес формування духовен¬ства. Духовенство ділилося на чорне (монашеське) і біле (мирське). Поступово поширюється практика дарування землі монастирям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників. Наприкін¬ці XI ст. виникло церковне землеволодіння.
Адміністративним і господарським центром феодаль¬них володінь був феодальний двір. Великий князь жив у головному місті Русі — Києві, де знаходилися орга¬ни верховної державної влади. Тут був і великокнязів¬ський двір. Великококнязівські двори, в яких правили князівські тіуни і проживали адміністративний персо¬нал, дружина, челядь, яка обслуговувала господарство і двір.
Феодали були зв'язані між собою системою васаль¬них відносин, заснованих на ієрархічній структурі фео¬дального землеволодіння. Система сюзеренітету-васалі¬тету, в основі якої лежали економічні та політичні ін¬тереси класу феодалів, забезпечувала його консоліда¬цію, сприяла класовій єдності. Васальні відносини усе¬редині феодального класу відображені ще у договорі Русі з Візантією (911 p.). Великий князь спирався на менших князів і бояр, а вони шукали у нього захисту під час нерідких воєнних сутичок.
За феодалами, що консолідувалися у клас, закріпля¬лись особливі привілеї, зафіксовані у правових пам'ят¬ках, перш за все у Руській Правді. За убивство княжих мужів встановлювався штраф у розмірі 80 гривен, що вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої віль¬ної людини. За примушення огнищанина без санкції князя випро¬буванню залізом (за «муку») штраф був у чотири рази більшим, ніж за «муку» смерда. Бояри і дружинники користувалися приві¬леями при передачі майна у спадщину.
Розвиток феодалізму призвів до того, що тільки фео¬дали — князі, бояри і церква — володіли правом влас¬ності на землю. Феодали не платили данини, мали й інші привілеї, які не були зафіксовані у правових па¬м'ятках, але складалися у реальному житті. Все це виділяло їх зі складу населення Київської Русі. Та¬ким чином, у Київській Русі поряд з класовим поділом суспільства йшов процес формування станового ладу, тобто юридичного оформлення замкнутих груп серед населення.

Вільні общинники.

Основну масу сільського й місь¬кого населення Київської Русі становили «люди» - усі вільні, переважно селяни-общинники, на противагу феодалам. Збереження протягом довгого пе¬ріоду терміна «Люди» щодо вільного населення вказує на те, що процес феодалізації, який проходив, неодна¬ково зачіпав інтереси окремих селянських общин. Жи¬телі багатьох з них, втрачаючи станову повноправність, зберігали особисту волю (свободу). У Київській Русі існувала суспільна власність на землю.
Особисто вільні селяни-общинники підлягали дер¬жавній експлуатації, сплачуючи данину, засобом зби¬рання якої було полюддя. З самого початку данину зби¬рали з дому. Коли феодальний спосіб вироб¬ництва став панівним, термін «люди» набув значення феодаль¬но залежного селянства, яке експлуатувалося держа¬вою шляхом збирання данини, розміри якої тепер зале¬жали від кількості і якості землі або окремими феодалами шляхом примусу селян відробляти барщину чи збирання оброку.
Перетворенню вільних общинників у феодально за¬лежних сприяло і розорення селян у результаті стихій, неврожаю, що й змушувало їх іти до феодалів за допомогою. Посилення позаекономічного примусу та¬кож тягло за собою необхідність для селян іти під за¬ступництво найбільш могутніх феодалів, які перетворю¬вали їх у феодально залежних, примушуючи працювати на себе. Встановлення феодальної залежності — до¬вготривалий процес.

Смерди.
У джерелах часів Давньоруської держави часто вживається термін «смерд». За своїм місцем у суспіль¬стві вони займали проміжну позицію між вільними кня¬зівськими міністеріалами і «людьми» селянської общи¬ни Особисто смерд був вільним. Він мав право переходити до сильного пат¬рона. Разом з сім'єю він господарював у своєму «селі». Князь давав йому землю за умови виконання усякого роду служби на нього. За право воло¬діння самостійним господарством  смерд сплачував князеві данину.
Смерд, який завоював довір'я князя, міг стати отроком, дитячим, старостою. Деякі смерди могли піднятися по соціальній градації досить високо. Але смерд-боржник міг бути перетвореним у феодально залежного закупа. Розвиток феодалізму вів до зменшення ролі смердів у Київській Русі.

Закупи.

Для позначення феодально залежного селян¬ства у Київській Русі використовувався термін «закуп». Закуп — це людина, яка попала в боргову кабалу і зобов'язана своєю працею у господарстві ха¬зяїна повернути одержану у нього «купу». 
Закуп повинен виконувати сільські роботи, працю¬вати «на полі». Він мав доглядати хазяйську худобу: випасати її на по¬лі, заганяти у двір, запирати у хліві. Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, а також сільськогосподарським знаряддям і робочою худобою. У закупа могло бути і своє господарство, власний кінь. Прагнучи закріпити за собою закупів, землевласники вимагали від них «купу» у збільшеному розмірі, нама¬гаючись присвоїти значну кількість продуктів їхньої праці.
Закуп був суттєво обмеженим у своїх правах. За втечу від «хазяїна» він перетворювався у повного («обільного») холопа. За крадіжку, здійснену закупом, відповідав його «хазяїн» проте закуп у цьому випадку, як і у випадку втечі, ставав повним холопом. Землевласник мав право піддати закупа тілесному покаранню «за діло», але не міг «бити» закупа «без провини» з його боку. Зростання закупництва бу¬ло пов'язане з розвитком приватного землеволодіння'.

Ізгої.
Ізгой — це людина, «зжита», вибита зі звич¬ної колії, позбавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів — вільні й залежні. Різниця у стано¬вищі ізгоїв залежала від того, з якого середовища лю¬ди потрапили в ізгойство. І серед перших, і серед дру¬гих могли бути як жителі міст, так і селяни. Значний контингент феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які викупилися на волю. Останні, як правило, не поривали зв'язків з хазяїном і залишалися під його владою. Однак траплялися випадки, коли хо¬лоп, який звільнився, ішов від свого хазяїна. Такі ізгої (вільновідпущеники) звичайно потрапляти у залежність від церкви. Поряд з ізгоями вільновідпущениками у Київській Русі зустрічались ізгої — івихідці з в'льних верств давньоруського суспільства Ізгой залишав¬ся вільним, доки сам не ставав закупом або холопом.

Челядь і холопи.
У Київській Русі до складу невіль¬ного населення входили й .раби. Одне із джерел рабст¬ва — полон. У Х—XII ст. для позначення рабів-полонених вживається термін «челядь». На відміну від челяді раби-холопи — це члени племені, продукт тих соціаль¬них процесів, які проходили у середині Київської Русі. У холопа автоматично перетворювався також за¬куп, який тікав або провинився. За борги у рабство мо¬гли продавати боржника, який збанкрутився .
За Руською Правдою, челядин — це раб, який зна¬ходиться під владою свого хазяїна. Холоп в окремих випадках був наді¬лений деякими правами. Так, будучи боярським тіуном, він міг виступати в суді як «видок». Холоп, який вдарив «віль¬ного мужа», зазнавав кари. За холопа, котрий здійснив крадіжку, відповідальний ха¬зяїн, тоді як вільні люди, що «крали», сплачували пропажу. За убивство холопа його хазяїв сплачувалася не «віра», а тільки «урок».
Міське населення. Соціальний склад міського насе¬лення Київської Русі був вельми разноманітним, що є характерною рисою суспільства середніх віків. Міське населення поділялося на дві основні групи: міські низи і міську аристократію. До останньої належали князі, бояри, вище духовенство, купці. Руська Правда з пова гою називала «градинів», «купчин», лихварів. Купці, що займалися зовнішньою торгівлею, іменувалися «гості». Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найбільш чис¬ленну категорію міського населення. Основна маса горо¬дян була особисто вільною Частина ремісників залежала від своїх хазяїв - бояр, купців. Особисто вільні ре¬місники і дріб¬ні торговці у містах оподатковувалися або відробляли, беручи участь у будівництві та ремонті міських укріп¬лень, наглядали за їхнім станом Руська Правда визначала плату  пред¬ставникам державної влади, які відали будівництвом міст і мостів, з коштів міського населення. На кошти того ж міського населення будувалися церкви, утримувалася церковна парафія.
Вільне ремісниче населення не було однорідним за своїм складом. Із загальної маси ремісників виділялися більш заможні майстри, в яких були залежні від них підмайстри або учні.

3. Політичний устрій

До приходу варягів основною політичною одиницею східних слов'ян виступало плем'я. Важливі питання вирішувалися шляхом згоди між старійшинами, які збирали¬ся на племінні ради й були панівними постатями політичного життя, починаючи з найнижчого рівня — общини (миру, задруги) й аж до найвищого рівня   союзу племен, такого, як, скажімо, існував у полян, сіверян і древлян. Центрами політичної влади були численні обнесені частоколом племінні поселення, що виникали на очищених від лісу узвишшях, довкола яких селилися члени племені. Найбільшими «володарями» їхніх торго¬вельних підприємств були члени династії Рюриковичів, і саме вони мали найбільше прибутків і влади. Проте оскільки князі великою мірою залежали від дружини, то значну кількість своєї поживи їм доводилося ділити з дружинниками.
Київським князям у неоднаковій мірі вдавалося мо¬нополізувати владу. До правління Ярослава Мудрого в се¬редині XI ст. найбільш честолюбним, талановитим і жор¬стоким членам династії неодноразово вдавалося захоплю¬вати київський стіл та утверджувати свою зверхність над братами та іншими конкурентами. Услід за реформою Ярослава Мудрого в системі успадкування влади, за якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував практичну чи теоретичну частку володінь, почалася децентралізація влади. Внаслідок цього великий князь київський врешті-решт став не більше ніж титулованим главою династичне зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою.
Механізмами здійснення влади були - княжа влада, рада бояр та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Києва. У виконанні своїх військових функцій князі-насамперед залежав від дружини. В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян. Чисельність цього війська була відносно невеликою — десь близько 2--3 тис. чол.. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що, як правило, обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Право¬суддя вершив сам князь чи призначені ним судді згідно з «Руською правдою» Ярослава Мудрого. Княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі, але разом із тим поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій свідчить, наскільки ця система була відносно нерозвиненою і примітивною.
У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежа¬ли від данини. До інших джерел княжих доходів належав ли мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки київські зако¬ни щодо покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою.
За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи — органу, що виник із старших членів дру¬жини, багато з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов'янських племінних вождів. Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи. Князі брали до уваги позицію боярської думи. Демокра¬тичну сторону політичного устрою Києва репрезентувало віче, або збори городян, що виникли ще до появи князів і, очевидно, походили від племінних рад східних слов'ян. Серед питань, об¬говорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду («ряд»), за якою князь зобов'язувався не переходити тра¬диційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей, фактично на вічових сходах панувала міська купецька знать, яка перетворювала їх на арену міжфракційних суперечок.

















 

Яндекс.Метрика >