...
Реферат на тему: Становлення та організація державних інституцій в московській державі в XIII – XI ст. PDF Печать E-mail

Реферат на тему: Становлення та організація державних інституцій в московській державі в XIII – XI ст.

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………3

Рорзділ 1. Державні інституції давньоруської держави………………………………………………………………..17

Розділ 2. Державні інституції Золотої Орди…………………………………………………………….……29

Розділ 3.  Становлення державної системи управління Московського царства……………………………………………55

Висновки……………………………………………………………69

Список використаних джерел та літератури……………………72

Вступ

Вступ України у третє тисячоліття супроводжується рядом складних та неоднозначних процесів: подальшою демократизацією українського суспільства, поглибленням економічних та політичних реформ, інтеграцією у європейське співтовариство. Саме інтеграція у європейську спільноту визнається Україною як пріоритетний напрямок української зовнішньої політики. В цьому контексті особливої значущості набувають проблеми дослідження історії організації і становлення державних політичних інституцій країн Центральної та Східної Європи.
Актуальність роботи зумовлена тим фактом, що історичні та політичні реалії сьогодення представляють взаємини офіційного Києва та Москви як стратегічне взаємовигідне партнерство. Саме тому, об’єктивне та всебічне вивчення сфери політично-соціального взаємовпливу та проникненню культур, особливо що стосується історії становлення та розвитку державних інституцій України та Росії в різні історичні періоди. Наповнення реальним, конструктивним змістом площину взаємин у даному напрямку й зумовлює наукову й суспільно-політичну значущисть даної роботи. 
Хронологічні межи дослідження охоплюють значний хронологічний пласт. Нижня межа дослідження – ХІІІ ст. – період феодальної роздробленності та політичного занепаду Київської Русі. Слід відмітити, що саме в середині ХІІІ ст. відбувається встановлення панування Золотої Орди. Верхня межа дослідження – ХVІ ст. – період становлення та остаточного оформлення самодержавства в Московській державі.
Предметом дослідження є історія становлення державних інституцій в московській державі в ХІІІ – ХVІ ст.
Об’єктом дослідження даної роботи є процес становлення та розвитку державних інституцій в Московській державі в ХІІІ – ХVІ ст. під впливом традицій соціально-політичного розвитку Русі та Золотої Орди.
Метою роботи є спроба створення комплексного наукового дослідження історії становлення та розвитку державно-політичних інституцій в Московській державі ХІІІ – ХVІ ст.
Завдання роботи полягають у:
-    вивченні традиції розвитку державних і суспільно-політичних інституцій Київської Русі;
-    дослідженні впливів Золотої Орди на процес формування державної ситсеми управління в Московській державі;
-    висвітленні процесу становлення та розвитку державних інституцій Московського князівства та російського самодержавства.
Джерельна база та обширний  історіографічний матеріал дозволяють здійснити всебічне, об’єктивне дослідження данної проблеми. Джерельну базу роботи склали стародавні літописи, грамоти, князівські листи і угоди та  інші документи які є цінним джерелом для вивчення минулого. Одним з нацважливіших джерел з історії Київської Русі є “Повість минулих літ”[5]. Відомо, що цей твір було створено на початку ХІІ ст. За словами  академіка Ліхачова, “до ХІV ст. руська історична думка не піднімалася на таку висоту вченості та літературного уміння”. Більшість дослідників вважає, що автором цього твору був чернець Нестор. Будучи свідком багатьох подій того часу, Нестор створив фундаментальний історичний твір. Основна увага приділяється політичним, воєнним та династичним подіям. Вцілому для “Повісті минулих літ” є характерним монотеатизм – описи групуються навколо певного князя чи військових та політичних подій [5,c.218-244]. Літопис є цінним джерелом для вивчення історії становлення та розвитку державних інституцій Русі. Значну увагу Нестор-літописець приділяє питанням походження князівської влади, взаєминам князя і військової дружини тощо.
Важливим джерелом щодо вивчення процесу становлення органів влади на Русі є “Руська правда”, яка вміщена у “Повісті минулих літ”[3,c.308-344]. “Руська правда” містить цінну інформацію, яка дозволяє дослідити соціальну структуру давньоруського суспільства. Вцілому статті “Руської правди” стосуються норм цивільного та кримінального законодавства. Особливий інтерес для нас становлять статті, що містять відомості про злочини проти князя – зокрема виступи проти князівської влади і зрада князя. Хоч норми “Руської правди” не передбачали смертної кари, проте за виступ проти князя чи його зраду застосовувався смертний вирок.
Важливим джерелом з історії феодальної роздробленності Русі є “Галицько-Волинський літопис”[2]. Автор цього твору невідомий. Але дослідники стверджують, що він був безпосередньо наближенним до князя Данила. Літопис охопив події від смерті князя Романа Мстиславовича до початку ХІV ст.
Для нас особливо цінними є відомості про внутрішньополітичну й зовнішньополітичну діяльність Романовичів та про їх прагнення протистояти боярському сепаратизму. Крім того літопис є цінним джерелом дипломатичної діяльності князя Данила та його нащадків. Так літопис повідомляє,  що Данило вів постійне листування. Літопис навіть згадує княжого охоронця печатки, якою князь скріплював свої листи й угоди [2,c.34].
Значна увага автором літопису приділяється взаєминам князя Данила Романовича з Золотою Ордою. Літопис докладно розповідає про поїздку князя в Орду. Крім того літописець свідчить, що нащадки Данила, разом з татарами ходили походами на поляків і литовців. Інформація, що міститься у Галицько-Волинському літописі дозволяє дослідити процес розвитку та занепаду державних органів влади на Русі в період феодальної роздробленності та татаро-монгольського панування [2,c.271].
Важливі джерела щодо вивчення становлення та розвитку державних інституцій Московської держави містяться у видання “Переписка Ивана Грозного с Анреем Курбским”[4]. Даний збірник містить листи російського царя Івана ІV  Грозного та колишнього царського радника Андрія Курбського. Слід зауважити, що А.Курбський, виступивши проти внутрішньої політики Івана Грозного, змушений емігрувати в Польщу. У 1573 р.  А.Курбський направив царю політичний памфлет “Історія великого князя московського”, в якому виступив проти зміцнення самодержавства, відстоював право великої аристократії на управління країною.  Проте, російський цар Іван ІV обгрунтовуючи царське право на необмежену владу, заначав, влада царя має навіювати страх. Для обгрунтування своєї позиції, Іван Грозний наводить чисельні факти з вікової історії Русі: “Наши великі володарі, починаючи від Августа кесаря, який володів всією  вселенною… и аж до Рюрика та від Рюрика до теперішнього володаря – всі самодержці , і ніхто не може ім указати чи достойних жалувати, чи винних  карати” [4,c.278]. Таким чином, дані документи є не лише цінним джерелом щодо вивчення історії Московської держави, вони відображають процес зародження і становлення російського самодержавства. Послання до Курбського є ідеологічною підготовкою царя щодо переходу до політики необмеженної влади, яка операється на спеціальний каральний апарат – опричнину.
Руські літописи та листування Івана ІV Грозного з А.Курбським стали основними джерелами, які дозволяють дослідити становлення та розвиток державних органів управління Київської  Русі та Московської держави.    
Значний внесок у розробку історії становлення та розвитку державних інституцій Русі та Московщини належить російській дворянській історичній науці. Така зацікавленність історією, з боку російських дослідників, була викликана тим фактом, що російська ідеологія потребувала історичних аргументів, які б підтвердили курс політичної доктрини російського самодержавства.
Значний внесок у дослідження даної проблематики здійснив відомий російський дослідник, політичний діяч, сподвижник Петра І – В.М.Татіщев  Своєю історичною працєю  “История Российская” [47], над якою працював понад 20 років, здійснив спробу створити першу в Росії узагальнюючу історичну працю. За розташуванням історичного матеріалу, ця праця нагадувала давньоруські літописи – події викладені в чіткій хронологічній послідовності. Ось чому цей твір історика називають “останнім літописним зводом”. Але дослідник не просто переписав літописи: він передав їх зміст більш доступною сучасникам мовою, доповнив літописні відомості іншими матеріалами, а також, в спеціальних коментарях подав власну оцінку подіям. В цьому й полягала новизна й наукова вартість його твору [47,c.178].
Татіщев вперше запропонував переодізацію історичних подій історії Давньої Русі. Науковець вважав, що події з ІХ по ХІІ ст. на Русі були періодом одноосібної влади. З ХІІ ст. розпочався період суперництва князів, що ослабило державу й дозволило монголам легко її підкорити [47,с.179].
Феодальна роздробленість Русі, на думку В.М.Татіщева, була зумовлена прагненням удільних князів правити в своїх уділах самостійно. [47,c.182]. Проте на думку дослідника, державницька традиція Київської Русі була продовжена московськими царями. На думку дослідника, ліквідація політичної роздробленності Русі, та встановлення єдиновладдя є надзвичайно корисним для держави. В.М.Татіщев вважав, що в даному випадку рушієм історії є держава з монархічною формою правління [47,с.542-544]. 
Першим російським істориком й “останнім літописцем” вважають видатного російського дворянського дослідника, автора праці “История государства Российского” [26], Н.М.Карамзіна. Н.М.Карамзін був палким прихильником й захисником російського самодержавства, тому в центрі уваги дослідника було становлення верховної влади в Росії від княжих часів.. Історик детально висвітлює події, які пов’язані з першими князівськими з’їздами. Використовуючи дослідження свого попередника, він поглиблює джерельгу базу , залучаючи нові літописні дані й відомості. Н.М.Карамзін, так само як і В.М.Татіщев, звертає багато уваги на політичні, військові, дипломатичні події. В центрі його уваги правляча династія.
Певна політична стабільність часів Ярослава Мудрого, змінилася після його смерті періодом смут й безладдя, що знесилило Русь.  Дослідник відзначав, що об’єднання Русі могло відбутися лише при наявності сильної особистої влади князя. Після занепаду Русі, центр політичного життя перемістився у Москву. Н.М.Карамзін вважав, що лише завдяки сильній князівській владі Російська держава змогла повалити монгольське панування та вступити у боротьбу за об’єднння руських земель [26,c.285-288].
Видатний російський дворянський  історик С.М. Соловйов багато уваги приділяв історії Русі. У своїй багатотомній праці “История России с древнейших времён” [42-44] історик приділив значну увагу взаєминам князів з боярством [42,c.198] .Феодальна роздробленість руських земель, на думку дослідника, була зафіксована ще під час князівських з’їздів, [42,c.200-207], а татаро-монгольська навала довершила процес розпаду Русі. С.М.Соловйов стверджував, що після розпаду Київської Русі її населення перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Проте цей прехід населення не був переходом з іршої території на кращу. Історик вважає, що населення Північно-Східної Русі опинилося в складних природно-кліматичних умовах, які зумовили відсутність сполучення між містами, тут не існувало певного поділу праці тощо. В таких умовах, централізація була єдиним можливим виходом [44,c.626]. 
Учнем й послідовником С.М.Соловйова був відомий російський вчений В.О.Ключевський. Найбільш відомий його твір “Курс русской истории” [27-28]. В.О.Ключевський досліджуючи історію Руської держави відзначав в своїх дослідженнях, що ця держава на протязі тривалого історичного періоду стала осередком культурного й політичного життя [26,c.215].
Історик виділяє дві основні причини піднесення Москви: перша – вигідне географічне росташування Москви. Друга – генеологічна, тобто московські князі не розраховували на краще становище, яке залежало від “черговості старшинства” [26,c.234].
На думку В.О.Ключевського, хід історії вів Московську державу до демократичного повновладдя. Проет зміцнення самодержавної влади призвів до відкритого зіткнення московських князів з родовим боярством. В.О.Ключевський вважає, що події середини ХVI ст. в Московській державі, зокрема впровадження опричнини, не вплинуло на державний устрій країни.  [26,c.278].
Значним є доробок представників народницького напрямку в історії України. Виразником народницької концепції історії був М.І. Костомаров. Наукова діяльність його була перервана 12 роками тюрми та заслання за участь у Кирило – Мефодіївському товаристві. Після заслання, М.І.Костомаров посів кафедру історії Петербурзького університету й розгорнув велику наукову діяльність.
У своїх працях Костомаров був яскравим представником народницького напрямку, в центр уваги ставив народ, головним чином селянство. М.І.Костомаров у своїй праці “Історія України в життєписах її діячів” [30], на основі життєписів, спробував прослідкувати розвиток української історії. У своїх працях він відстоював ідею самобутності українського народу та окремішність українського історичного процесу, який на його думку є втіленням вільнолюбного демократичного духу українського народу. Дослідник певним чином, ідеалізує княжу добу на Русі. М.І.Костомаров вважає, схильність українського народу до демократичного устрою проявилася в існуванні такої інституції як віче. В той же час історик підкреслює, що Московська держава, яка базувалася на сильній центральній владі не потребувала віча, яке з посиленням самодержавства втрачає своє значення [30,c.319]. М.І.Костомаров, вцілому, негативно характеризує московських князів, він вважає, що московські правителі не володіли належним політичним кругозором. Проте, автор наголошує, що московські князі були обережнимми і хитрими, що й сприяло піднесенню Московського царства [30,c.208].    
Найвидатнішим представником народницького напрямку в українській історіографії вважають М.С.Грушевського, автора фундаментальної праці з історії України “Історія України-Руси” [14].
У своїх наукових працях і, зокрема, в “Історії України-Руси” М.Грушевський приділив першочергову увагу матеріальній та духовній культурі, через які проявляється зміст еволюції “народу – нації”. Оскільки соціальні та культурні форми життя, навідміну від політичних, ніколи не переривалися. Відповідно історія організації та розвидку державної влади в Київській Русі Грушевський розглядає крізь призму соціальних відносин. Заперечуючи твердження російських істориків про правонаступництво Московської держави, Грушевсьий стверджує, що Москва не була “другим” етапом історичного процесу започаткованого у Києві. Хоча історик незаперечує, що ряд елементів суспільно-економічного устрою, законодавства та культури були запозичені Москвою у Києва [14,c.312]. Це стосується і деяких органів державного управління: боярська дума, інститут намісництва та деякі інші [14,c.315].  Вцілому, для української історіографії народницького напрямку, слід відмітити, слід відмітити, що народницький напрямок домінував в українській історіографії до початку Першої світової війни. Хоча в працях істориків цього напрямку “народницькі” ідейї перегукуються з ідеями “державництва”. 
Слід відмітити, що радянська історіографія історії періоду ХІІІ – ХVI ст. розвивалася в руслі, яке було намічіне ще дворянськими істориками, які стверджували, що в період Київської Русі, в умовах нетривкого державного об’єднання сформувалася давньоруська народність, яка стала “колискою для трьох братніх народів : росіян, білорусів, українців ”. Така концеппція домінувала й була визначною в роботах радянських істориків.
Одним з найвидактніших спеціалістів з історії Середньовічної Русі є відомиц радянський дослідник М.Н.Тіхоміров [48]. Дослідник у своїх працях багато уваги приділяв проблемам феодальної роздробленості Русі.  Автор відмічав,  що процес роздробленості був характерним для всіх країн Європи, але на Русі він мав певні особливості. Однією з таких особливостей , на думку дослідника була наявність великої кількості законних спадкоємців на ту чи іншу спадщину. Крім того , таке явище як “ізгої” було характерне лише для Русі [48,с.182-183].
Відомий радянський дослідник Б.Д.Греков у праці “Киеская Русь”[12] відзначає, що коріння феодальної роздробленісті Русі були закладені ще князем Володимиром. Заповіт Ярослава Мудрого лише прискорив процес дроблення земель. Проте саме за Ярослава Мудрого Русь досягає найвищого політичного та культурного піднесення. Крім того дослідник значну увагу приділив соціально-економічним відносинам в Київській Русі, створивши об’єктивну соціальну картину Русі [12,c.391].
Значний внесок радянська історіографія здійснила у проблему дослідження процесу становлення самодержавства в Московській державі в ХVI ст. Радянський дослідник Р.Г.Скринніков [39,с.40] зазначав, що час встановлення самодержавства в Московській державі залишається нез’ясованним [39,c.69]. Радянські історики другої половини ХХ ст. виступили проти ідеалізації постаті Івана Грозного.  Радянський дослідник  С.Б.Веселовський зазначав [9], що опричнина мала скоріше морально-психологічний ефект ніж політичний. Проте радянська офіційна історіографія безкопромісно вважає правління Івана Грозного періодом становлення та ідеологічного оформлення самодержавства  [9, c.108]. Дослідник вважає, що московські князі, починаючи з Івана ІІІ, проводили політику нівелювання і підкорення “всія і всіх” своїй необмеженній владі..
У другій половині ХХ ст. продовжували функціонувати  наукові  українські центри Західної Європи та Америки, які досліджували актуальні проблеми історії Русі та Московської держави. Так, відомий діаспорний дослідник П.Грицак [13] відзначав, що розпад величезних, збитих нашвидкоруч політичних конгломератів на зразок Київської Русі був  типовим явищем доби середньовіччя. Так на Заході ще до піднесення Києва дуже короткий час поіснувала створена Карлом Великим імперія Каролінгів, а на Сході – від Тихого океану до Карпат – простягалися неозорі простори володіння монголо-татар, що розпалися після завоювання Києва лише за кілька поколінь. З огляду на слабкий зв’язок, великі відстані та сильні місцеві тенденції політична роздробленість була типовим явищем. Як стверджує П.Грицак, із занепадом політичного культурного та економічного життя Києвська Русь перестала існувати як цілісність [13,с.94].
Так відомий діаспорний дослідник Д.Дорошенко стверджує, що однією з причин відокремлення від Kиєва різних князівств та ослаблення державних інституцій стала перемога принципу вотчини, форсмально визнаного у 1097 р. на з’їзді князів у Любечі [15,с.141]. Щоб покласти край спустошливій ворожнечі, на цьому з’їзді князі один за одним визнали право успадковувати землі, які вони займали у той момент.
Якщо деякі старші князі продовжували змагатися за Київ, інші, особливо молодші за рангом, втратили усякий інтерес і до такого суперництва. Вони зосередили свою увагу на розширені та збагачені своїх вотчин, сприяючи в такий спосіб поглибленню роздробленості та місцевих відмінностей, що стане ознакою пізньокиївської доби.  [15, C.137].
Відомий діаспорний дослідник О.Субтельний, відмічає, що з точки зору політичної організації легше встановити, якою не була Київська Русь, ніж те, якою вона була. Досілдник вважає, що у політичній діяльності князь часто керувався особистими чи династичнимиінтересами, нерідко ігноруючи потребидержави і суспільства. [46,с.85].
Важлива проблема яка порушується в історичній літературі є проблема взаєин Русі та Монгольської імперії. Відомий радянський дослідник Каргалов вважав, що взаємини  Русі і Золотої Орди носили васальний  характер. Русь, на думку дослідника, офіційно до складу Улуса Джучи не увійшла. Управління руських земель здійснювали самі руські князі, які отримували від ханів дозвіл на княжіння.   
Слід зауважтит, що проблемам політичного устрою Монгольської імперії значнуувагу приділив сучасний дослідник Рубель. Історик стверджує, що татаромонгольське ярмо не було суцільною смугою негараздів дляпоневоленних народів. Панування Золотої Орди позитивно позначилося на окремих аспектах економічного і культурного життя [36,c.137].
Таким чином, можна стверджувати, що дана проблематика належним чином висвітлена в джерелах та науковій літературі. Проте новітні методи та підходи до вивчення історії вимагають належної, виваженої, критчної оцінки фактів і подій минулого.
У процесі дослідження застосовувались порівняльно-історичний та структурно-ситемні методи аналізу, узагальнення і синтезу, проблемно-хронологічний спосіб викладу матеріалу, поєднання яких дозволило найповніше реалізувати сформульовані  мету і завдання.
Методологічними засадами дослідження є принципи історизму, об’єктивності та критичного підходу до джерельного матеріалу, містить інформацію про минуле.
Дана робота складається з трьох розділів, вступу висновків списку використаних джерел та літератури. У першому розділі – “Державні інституції давньоруської держави” розглядається вплив політично-соціальної традиції Київської Русі на формування державних інституцій Московської держави. В другому розділі “Державні інституції Золотої Орди” аналізуються державні і політичні органи влади Золотої Орди, та розглядається їх вплив на процес формування державних органів управління Московського  князівства. В третьому розділі “Становлення державної системи управління Московського царства” досліджується процес становлення державних органів управління в московському князівстві, та висвітлюється початковий період розвитку російського самодержавства.
Тема даної роботи пройшла апробацію на Кафедрі історії слов’ян Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника. Окремі наукові положення дослідження заслуховувалися й обговорювалися на звітніх науково-практичних конференціях та тематичних круглих столах. Звичайно дана робота не претендує на вичерпність, але її автор сподівається продовжити розробку даного напрямку, розширивши джерельно-історіографічну та методологічну базу.
Матеріали роботи можуть бути використані при підготовці лекційного чи практичного курсу, або ж лягти в основу більш грунтовного дослідження.

Розділ І. Державні інституції давньоруської держави

В історичних джерелах назва “Росія” з’явилась у ХV ст., але до кінця ХVII ст. вживались тільки назви “Русь”, “Руська земля”, “Москва”, “Московське царство”, “Московія”, “Московщина”. Як політичний термін, назва “Росія” офіційно була усталена з прийняттям 1721 р. Петром І титулу імператора. Народ, який започат¬кував і визначав історію Російської держави – ро¬сіяни, сформувався у північно-східній частині Східної Європи, на території, заселеній у давнину слов’янськими племе¬нами в’ятичів, ільменських слов’ян, кривичів, ча¬стково сіверян і радимичів. У його утворенні взяли участь і фінно-угорські племена (весь, чудь, меря, мурома та ін.) [38,c.52].        
Насе¬лені слов’янськими та угро-фінськими племенами землі Північно-Східної Європи у ІХ – Х ст. були приєднані до Київської держави. Після розпаду Київської Русі (ХІІ ст.) існували окремі князівства. Протягом три¬валого часу найбільш могутнім було Владимиро-Суздальське князівство, тер. якого згодом стала ядром Московської держави. На час правління зас¬новника князівства Юрія Долгорукого (бл. 1125 – 1157 рр.) припадає перша літописна згадка про Москву (засн. 1147 р.). Його син Андрій Боголюбський (1157 – 1174 рр.) зробив своєю столицею Владимир-на-Клязьмі і намагався поширити свою владу й на Киї¬вське князівство. Брат Андрія Всеволод III Велике Гніздо (1176 – 1212 рр.) встановив свій контроль над кількома іншим князівствами у Північно-Східній Європі. Він успішно воював з половцями (з Х ст. кочували в східноєвропейському степу) та з Волзько-Камською Болга¬рією (існувала з Х ст.; у заснуванні її особливу роль відіграли болгари, які після розпаду Великої Бол¬гарії перебралися в Середнє Поволжя) [26,c.301]. Всеволод III, щоб підкреслити свою незалежність від Києва і вищість над північно-східними князівствами, прийняв титул великого князя. Внаслідок монголо-татарської на¬вали у ХІІІ ст. князівства потрапили у політичну, залежність від Золотої Орди. Місцеві правителі муси¬ли одержувати від золотоординського хана грамо¬ту – ярлик, що надавав право на управління їхніми землями [43,c.458].
Утворення централізованої Морсковської держави – складний і тривалий процес. Він розпочався наприкінці ХІІІ ст. і виразно проявився на початку ХV cт. Наприк. ХІІІ ст. Владимиро-Суздальське князів¬ство почало занепадати. Провідну роль у Північно-Східній Русі стали відігравати конкуруючі між собою Тверсь¬ке і Московське князівства (в останньому правили нащадки Олександра Невського) [47,c.219].
На початку ХІV ст. Північно-Східна Русь пердставляла собою ряд самостійних, в політичному відношенні, феодальних князівств та республік, які були номінально об’єднанні під владою великого князя володимирського [51,c.5].
В цей час роль Москви, як центра об’єднання руських земель ще не визначилася. Цей період характеризується тенденцією до зростання території князівства. Крім того, московські князі вели боротьбу з Твєррю за володимирський пристол. Лише в другій половині ХІV ст. значущисть Москви як політичного центру Російської держави поступово набуває реального змісту.   
Певний час у цьо¬му регіоні провідну роль відігравало Тверське князівство, створене у 1230 – 1240-х рр. (від 1260-х рр. його пра¬вителі займали владимирський великокняжий стіл). 1328 р. за згодою хана Золотої Орди великокняжий титул перейшов до правителя Московського князів¬ства (існувало з другої  половини ХІІІ ст.) Івана Даниловича Калити (1328 – 1340 рр.), внука Олександра Невського. Іван Калита заклав основи могутності Москви, при¬єднавши до неї ряд сусідніх князівств [51,c.497]. З метою утвердження своїх політичних, планів переніс із Володимира до Москви центр митрополії “всієї Русі” (до Володимира-на-Клязьмі переведено з Києва у 1299 р.). Ще більше зміцнив авторитет і вплив Москви внук Івана Калити – Дмитрій Іванович Донський (1359 – 1389 рр.), якому вдалося підкорити ряд князівств і, скорис¬тавшись з анархії у Золотій Орді, розбити хана Мамая у битві на Куликовому полі (1380 р.) [38,c.112].
За прав¬ління Василія І Дмитровича (1389 – 1425 рр.) і Василія II Васильовича (1425 – 1462 рр.) кордони Московської держави значно розширились за рахунок приєднан¬ня Нижньогородського, Муромського та ін. удільних князівств. Перемога Василія II у багаторічній міжусобній війні підготувала необхідні передумови для завершення процесу об’єднання північно-східних земель  навколо Москви й утворення централізованої держави. За правління Івана III Васильовича (1462 – 1505 рр.) та його сина Василія III Івановича (1505 – 1533 рр.) до Московської держави були приєднані Ярославське (1463 р.) та Ростовське (1474 р.) князівства, Новгородська республіка (1478 р.), Тверське князівство (1485 р.), Псковська земля (1510 р.), Смоленське (1514 р.) і Рязанське (1521 р.) князівства та В’ятська земля, що завершило встановлення панування ве¬ликих князів московських над усіма північно-східними руськими зем¬лями [43,c.513].
Період 80-их рр. ХV cт. – рубіжний, оскільки саме в цей період була ліквідована політична роздробленість Північно-Східної Русі. В 80-их рр. ХV cт. Була ліквідована політична незалежність феодальних республік. Об’єднання Московським князівством земель московських, суздальсько-нижньогородських, ростовських, ярославських, тверських, новгородських, частково рязанських та інших означало не тількиутворення єдиної державної території, але й перебудову всієї політичної системи Північно-Східної Русі. Для об’єднанної держави характерні нові форми апарату місцевого і центрального управління. Саме з 80-х рр. ХV cт. спостерігається реорганізація адміністративної системи, яка існувала ще в попередній період. В  якості постійного центрального державного органу при великомукнязі остаточно оформлюється боярська дума з сталим складом. По мірі ускладнення державних функцій упправління доручається дякам, які призначаються великим князем і боярською думою. Таким чином, закладається основи приказної системи, яка набуває остаточного оформлення в ХVІ cт. Посилюється контроль з боку великокнязівської влади за діяльністю провінційних адміністративних органів влади [51,c.5].
За правління Василія II Московське князів¬ство перестало сплачувати Золотій Орді щорічну данину, а у 1480 р. Москва остаточно позбулася залежності від монголо-тагар. Період кінця ХІV – середини ХV ст. – час напруженної боротьби між окремими землями Північно-Східної Русі. Після падіння Візантії (1453 р.) у Москві виникла концепція успадкування політичної ролі Константино¬поля, і у зв’язку з цим сформувалась політично – ідеологічна доктрина “Третього Риму” (символічною оз¬накою спадкоємності державної традицій Візантійської імперії став шлюб Івана III з Софією Палеолог-племінницею останнього візантійського імператора та прийняття двоголового орла за державний герб Московської держави). За Івана III почалось офор¬млення повного титулу великого князя  і в деяких до¬кументах Іван III вже іменується царем. Василій III до свого тодішнього титулу додав “і государ всея Русі”, що стало виявом московських претензій на всю територіальну спадщину Київської держави. 1547 р. Іван IV Васильович (Грозний; 1533 – 1584 рр.) офіційно прийняв царський титул. Тоді ж молодий цар розпочав самостійно управляти державою. Впрордовж 1549 – 1560 рр. важливу роль в управліні країною відіграла так звана Виборна рада, уряд Івана VІ до якого увійшли нйближчі його радники: А.Адашев, А.Курбський, протопоп Сільвестр. У цей період було здійснено ряд реформ спрямованих на централізацію Московської дердави: ліквідовано систему корлінь, створено єдиний централізованний апарат управління, зміцненно органи державної влади на місцях, запровадженно скликання Земських соборів [39,c.164].
Зовнішня політика Івана VІ була спрямованна на розширення Московського царства шляхомзавоювання нових земель. Під час його правління були захоплені Казанське (1547 – 1552 рр.), Астраханське (1556 р.), Сибірське (1558 р.) ханства, приєднано Ве¬лику Ногайську Орду, землі мордви (1552 р.), кабар¬динські і черкеські князівства (1557 р.) [40,c.94-115]. У той же пе¬ріод розпочалося включення до складу Москов¬ської держави земель, розташованих на південь від Оки та Верхнього Дону, які від Батиєвої навали являли собою безлюдний край (т. зв. Поле, або Дике Поле). Освоєння цих земель, укріплене системою оборон¬них споруд («засічних ліній»), охороняло державу від спустошливих нападів Кримського ханства. Про¬тягом XVI ст. територія Московської держави сягнула 5,5 млн кв. км з населенням бл. 9 – 10 млн чол., що було у 10 разів більше, ніж територія власне Московсь¬кого князівства. Швидке територіальне зростання Московії зумовлене, перш за все, слабкістю її сусідів та їх відда¬леністю від основних центрів європейського політичного життя [18,c.89].
Невдала для Росії Лівонська війна 1558 – 1583 рр. із Річчю Посполитою і Швецією за вихід до Балтійського моря та внутрішня політика уряду призвели до нарос¬тання незадоволення серед населення. Іван IV, відійшовши від курсу реформ, проведених у першій половині його правління, запровадив режим опричнини, який відзначався надзвичайною жорстокістю і репресія¬ми проти опозиції. Головним виконавцем волі царя стало дворянство, яке винагороджувалось відібра¬ними у князів і бояр землями. Внаслідок опричнини було підірвано економічні та політичні позиції аристо¬кратії, зросла політична роль дворянства. Зі смертю сина Івана IV Федора Івановича (1584 – 1598 рр.) завершилось правління у Московській державі династії Рюриковичів [8,c.77].
Політична, і адміністративна системи Північно-Східної Русі базу¬валися на князівсько-дружинному устрої за трива¬лого збереження органів самоуправління міських і сільських громад. Громади об’єднува¬лися у волості – адміністративно-територіальні одиниці, в які входили міста та сільські округи навколо них. Групи волос¬тей об’єднувалися в землі. Київська Русь сформувалась як одноосібна монархія. В ХІІІ – ХІV ст. форма держави змінилася. Відносини між окремими князівствами розвивалися на засадах федерації або конфедерації [25,c.144].
На чолі держави стояв великий князь володимирський, який отримав ярлик на право княжити. Князь зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, ви¬конавчої, судової та військової, влади. Князь – в літописах називається “самодержцем”, тобто правителем незалежним від іншої влади [5,c.235]. До ХІІІ ст. основними джерелами князівських прибутків були не князівські землі, та данина. Князі не мали постійного місця проживання, вони княжили там де їм відвів місце батько,  що сидів на Володимирському княжінні. По мірі розвитку державного управління Русі, ускладнювалася система оподаткування, що включала кожне господарство. Були впроваджені збори з “диму” та “сохи”. До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки київські закони щодо покарання за злочини віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою [3,c.317]. 
Володимирським князям у неоднаковій мірі вдавалося монополізувати владу. Удільні князі – суверенні володарі в своїх землях неодноразово вдавалися до захоплень сусідніх земель та утвердження своєї зверхності над багатьма іншими конкурентами. Великі князівства в ХІV – XV cт. дробилися на уділи, в межах яких місцеві князі були самостійними володарями. Договори між князями закріпляли за ними право на землю та право збирати податки в межах свого уділу. Князі не могли купляти в інших уділах села, тримати там залежних від себе людей, видавати жалувані грамоти на ці володіння [50,c.162].
Основними механізмами через які здійснювалося князівське управління князівствами були боярська дума та віче. Боярська дуама становила вищу раду при князеві. Вона складалася з представників земського боярства – старців градських – потоків місцевої родоплеменної знаті, княжої дружини, а згодом духовенства. У компетенції боярської думи був розгляд і обговорення питань законодавства, внутрішньої та зовнішньої політики, державного устрою, релігії. Ії рішення мали дорадчий характер [5,c.241].
Боярська дума не мала постійного складу, засідання її скликалися князем у необхідних випадках. Особливо зросла роль боярської ради у період феодальної роздроблності. Вона стала свого роду феодальною курією (радою феодалів) сеньйора – великого чи удільного князя з його васалами, що користувалися певною політичною самостійністю. До складу боярської думи входили основні урядовці княжого двору: двірськи, печатник, мечник, скарбник. Кількість членів боярської думи була незначною. Слід зауважити, що в різних землях Північно-Східної Русі роль і значення боярської думи суттево відрізнялося [13,c.115]. 
Для вирішення важливих громадських та державних справ на Русі скликалися народні збори – віче. Віче вперше згадується в руських літописах у Новгороді в 1016 р.,  в Києві – 1068 р., Володимир-Волинськоу – 1097 р., Звенигороді – 1147 р. В Північно-Східній Русі роль віча, як суспільно-політичного явища характерна для Новгородської землі.
В Новгороді в ХІІІ – ХV cт. складається аристократична боярська республіка, вищим органом влади в якій було віче. Віче скликали нерегулярно, за ініціативою населення або представників влади. Віче оголошувало війну і укладало мир, обирало і усувало князя та його представників, вело переговори з чужоземними купцями, чинило вічовий суд і приймало закони. Виконавчу владу в Новгороді здійснювала боярська рада – “господу”. До її складу входили новгородський архієпископ – “владика”, посадник, тисяцький, “старі” посадник і тисяцький (тобто  ті, які вже відслужили свій строк), старости та інші бояри. Боярська рада вирішували усі важливі державні справи. Віче як орган державної влади занепадає із втратою руськими земляи незалежності. Кожна з цих інституцій була виявом аристократичної  (боярська дума) та демократичної  (віче) тенденції у політичноу устрої Русі [45,c.68-69].
Влада й престиж, що ними користувався князь, у свою чергу зобов’язували його забезпечити підданим справедливість, порядок і захист. Князь був передусім воїном, який особисто очолював походи і брав участь битвах. У виконанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. Фактично, дружина становила постійну військову силу князівства, члени якої брали активну участь в управлінні державою і особистим господарством князя. Дружинники за свою службу одержували від князів плату натурою або землями. Слід відмітити, що князь особисто очолював дружину, яка поділялася на дві групи: старшу і молодшу. Старшу дружину складали в основному знатні дружинники – бояри, які були радниками князя і військових та адміністративних справах. Старші дружинники могли мати свої меньші дружини. Молодша дружина становила ядро князівського війська і очолювала народне ополчення, яке збиралося для великих воєнних походів. Молодші дружинники здійснювали охорону князя та його сім’ї, його майно і двір. Крім того вони виконували різні судово-адміністративні та господарські доручення. Дружина як основна військова сила князів існувала до ліквідації удільних князівств до кінця ХVІ ст. В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян, або проводилася загальна мобілізація. Чисельність цього війська була відносно невелиою – 2 – 3 тис. чоловік [50,c.164].     
Внутрішнє уп¬равління державою здійснювали численні княжі управителі: посадники, тисяцькі, дворецькі, тиву¬ни та ін. Зокрема, посадник – намісник князя у землях, що входили до складу держави. Посадник, ууправляючи певною областю, був зобов’язаний збирати й доставляти князю данину. Посада посадника вперше згадується в “Повісті минулих літ” під 977 р. [5,c.232]. Проте, у різних землях Русі, функції і значення посадника суттево відрізнялися. В Новгородській та Псковській республіках посадник був найвищим державним посадовцем, який обирася вічем з “”середовища бояр. В цих землях Русі посадник був головою державної адміністрації та суду, він командував військом, а також контролював князя. Дружинникам-посадни¬кам доручалися в управління окремі волості, міста й землі. Крім того, посадники, у разі небезепеки, формували народне ополчення (“вої”) за десятковим принципом. На чолі окремих підрозділів стояли десятник, соцький, тисяцький [45,c.803; 35,c.613;49,c.863].
“Тисяча” становила найвищу військово-адміністративну одиницю Київської держави, що співпадала із землею-краєм та управлялася довіреною особою князя –  тисяцьким. У давньоруських містах в ХІІІ ст. посада тисяцького була вищою виборноюпосадою. У Новгородській феодальній республіці тисяцький був помічником посадника з військових та судових питань, його обирали з середовища бояр. Згодом тисяцький почав призначатися князем, а його посада стала спадковою. З кінця ХІV ст. тисяцьких почали заміняти воєводи та намісники, а до середини ХV ст. ця посада фактично була ліквідована [35,c.613]. 
Важливе значення в сипстемі управління Північно-Східної Русі надавалося певній категорії посадових осіб – тивунам, які були господарськими управителяи князя. Існували різні категорії тивунів: “тивун-огнищанний” – відав домом феодала (тобто огнищем); “конюший” відав конюшнями і табунами; “тивун-ратайний” – польовими роботами. Тивуни були найближчими помічниками феодалів-землевласників у галузі суду і управління. Слід відзначити, що більшість із людей, що займали посади тивунів були особисто невільними. Проте за вбивство тивуна згідно з “Руською правдою” сплачувалася подвійна “віра” (штраф). Починаючи з середини ХІV ст. з’являються тивуни великого князя, що займалися його господарством і управляли окремими містами та волостяи. Крім того тивуни почали входити до скеладу апарату намісників й виконували судові функції. В земляк Галицької Русі, де чинність зберігало давньоруське право, тивуни були виборними представниками сільських громад. Проте з занепадом Київської держави, посада тивунів трансфорується в намісників, а починаючи з ХVII ст. втрачає своє значення й зникає [49,c.683].   
Соціальна структура Північно-Східної Русі відповідала її економічній системі. До панівного стану входили бояри. Бояри – збірна назва представників правлячого стану в Русі (воєводи, ти¬сяцькі, соцькі, печатники, покладники, сільські старости, міська верхівка – “мужі градські”). Бояри займали друге, після князів, панівне становище в давньоруському суспільстві. Виникнення боярства на Русі відноситься до етапу розкладу родоплемінних відносин у слов’ян. В період утворення Київської держави боярство поділялося на дві великігрупи: 1.) земське боярство – нащадки родоплемінної знаті, що становили верхівку тогочасного суспільства; 2.) княжі бояри – представники княжої дружини та урядники князівського двору. В ХІІІ ст. відбувається злиття обох груп  боярства. В Московській Русі  бояри були васалами князя, які були зобов’язані служити у його війську. За свою службу бояри отримували право на земельне володіння. Одночасно вони користувалися правом “від’їзду”, тобто могли переходити від одного князя до іншого без втрати своїх земель [46,c.71]. У період феодальної роздробленності боярство не було замкнутим станом, існували випадки, коли до їх середовища потрапляли представники городян, духовенства [14,c.104].
990 р. на Русі засновано митрополію з центром у Києві, яка підпорядковувалась Константинопольському патріар¬хові. В усіх землях існували єпископії, що поділя¬лися на парафії. Протягом ХІ – ХІІІ ст. засновано де¬сятки монастирів, зокрема Києво-Печерський мо¬настир та багато інших. Служителі церкви становили окрем соціальну групу населення Русі. Виключно церковній організації підпорядковувались парафіальні священники, диякони з сім’ями, ченці [12,c.202].
Поруч зі слов’янами на території Русі проживали понад 20 народів: на півдні – печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки; на півночному-заході – литва  і ятвяги; на півночі і північному сході – чудь, весь, меря, мурома, мордва, перм, ям, печората, інші угрофінські народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, готів, варягів [50,c.244].
Сучасна історіографія приділяє значну увагу вивченню суспільно-політичного устрою Русі у порівнянні з устроєм західноєвропейських середньовічних країн. Основною проблемою, яка постала перед дослідникаи, є проблема феодалізації Русі. Сучасна історична наука схиляється до дуки, що центральний для феодалізму інститут васальної залежності у володіннях Рюриковичів не існував, оскільки влада князя над боярами була номінальною. Підтвердження цього знаходимо в джерелах. До того ж велика роль торгівлі та міст в культурному, економічному й політичному житті Русі, а також наявність переважно вільного незакріпаченного населення свідчить про те, що ситуація на Русі докорінно відрізнялася від ситуації в Західній Європі. Тому суспільно-політичний устрій Русі становить унікальну та самобутню соціально-політичну систему.  
Таким чином, органи управління Русі, на початковому етапі її існування розвивалися в системі родоплемінної організації. Становлення та розвиток держави, поглиблення економічних, політичних та культурних процесів сприяло утворенню державних інституцій, які відповідали князівсько-дружинному устрою держави.


Розділ 2. Державні інституції Золотої Орди

Проблеми політичного та соціального устрою Монгольської імперії ХІІІ – ХV ст. в цілому та Золотої Орди, зокрема, є важливою складовою частиною у висвітленні середньовічної історії степового регіону. У часи своєї найвищої могутності Золота Орда простягалася від берегів сибірської ріки Обі на сході до Дунаю на заході, від заволжских лісів на півночі до Азербайджану і Хорезму на півдні. Військова організація монголів забеспечила  успіх у підкоренні народів Азії та Європи. Слід зауважити, що монгольська армія не потребувала тривалої підготовки до війни. Спосіб життя кочовників сприяв тому, що в будь-який час багаточисельна кіннота могла виступити в похід. Житла монголів були повністю пристосовані для тривалого перходу. Під час кочівлі або військової експедиції, на облаштування табору та встановлення вовняних витрачалося не менше години. Деякі шатра і кибитки не розбиралися, вони являли собою колісні вози. Такі пересувні житла рухалися за незліченними табунами і отарами, які кочовники щорічно переганяли із зимових пасовищ на літні [36,c.211].
Сім’ї воїнів супроводжували армію. Стійбища та стоянки, зазвичай розташовувалися неподалік від місць битв та облог. Тому монгольські воїни не розлучалися надовго з дружинами і дітьми. Таким чином діти з ранього дитинства привчалися до кочового життя, вони спостерігали за військовими діями, вчилися володіти зброєю і правити кіньми, це сприяло формуванню боєздатного, мобільного, дисціплінованного війська [22,c.262].
Улюбленною зброєю монголів був лук. Техніка стрільби була настільки високою, що монгольськи лучники вражали цілі на відстані сотень метрів. У багатьох були списи і шаблі, обов’язковою річчу кочовика  в повсякденному житті і в бою вважався аркан. У ході завоювання сусідніх країн армія Чингісхана навчилася користуватися облоговими машинами: таранами і метальними пристроями. Зазвичай військо монголів поділялося на три частини: центр і два фланги (“крила”). Коли починалася битва, центр відступав ніби під натиском сил супротивника, і якщо той заглиблювався в монгольські позиції, в передчутті перемоги втрачаючи обережність, то “крила” завдавали удару з лівого і правого флангів, відповідно центр розвертався і наново вступав у битву. Висока мобільність і маневренність, належно озброєне і дисциплинированное військо, вміле використання політичної роздробленості в сусідніх державах – все це сприяло тому, що монголи зуміли підкорити значні території Азії, Східної та Центральної Європи [22,c.262].
Спочатку Золота Орда (Улус Джучі) входила до складу величезної Монгольської імперії. Хани Золотої Орди в перші десятиріччя її існування вважалися підлеглими верховного хана в Каракоруме. Ординські правителі були змушені, так само як руські князі, їздили до них за ярликами на право правити. Однак згодом імперія розпалася на декілька ворогуючих держав-улусів. Хан Улусу Джучі Менгу-Тимур в 1266 р. уперше наказав карбувати на монетах своє ім’я замість імені головного всемонгольского хана. З цього моменту Золота Орда виступає як самостійне державне утворення [22,c.263].
Монголи організували управління підвладної їм території у відповідності зі своїми звичними. Завойовані степи були розподілені між братами Бату і перетворилися в удільні володіння. Удільні правители були змушені надавати для ханского війська певну кількість озброєних вершників. Крім того, вони  відраховували в ханскую скарбницю частину податків, що збиралися з населення [36,c.225].
У XIV ст. Золота Орда була розділена на чотири великі провінції, які також називалися улусами. Намісники цих провінцій (улус-беки) були командирами армій і одночасно відали всіма питаннями управління в підвладних землях. Всією ординскою армією командував воєначальник бекляр-бек. Він стояв на чолі кочової знаті, і іноді його вплив міг перевищувати владу хана. Нерідко це призводило до кривавих межусобиць. Час від часу могутність бекляр-беків (Ногая, Мамая, Едігея) посилювалося настільки, що вони призначали ханів на свій розсуд [36,c.215].
Розвиток державних інститутів в Золотій Орді сприяв посиленню чиновництва. З метою вдосконаленняя державного управління, монгольські хани на початку ХІV ст., стали впроваджувати  адміністрацію подібну до адміністрації мусульманських держав Середньої Азії. Відповідно при ханах з’явився візир, який відповідав за всі сфери невійськового життя держави. Візир і очолюваний ним диван (державна рада) відали питаннями податків, фінансів, торгівлі. Саме в канцелярії дивана зберігалися дівтери – податні списки, за якими стягувався “вихід” (данина) з руських князівств [51,c.601].
Зовнішньою політикою займалися звичайно хан зі своїми найближчими радниками і бекляр-бек. Золота Орда довший час була найсильнішою державою Східної Європи. З ханским двором намагалися втсановити дружні контакти європейські королі і Папи римські, візантійські імператори і турецькі султани.
Періодично золотоординське військо здійснювало набіги на Балкани, Литву і Польщу. Метою цих походів було не завоювання, а пограбування сусідів, збагачення правлячої в Орді знаті [36,c.219].
Величезна територія, багаточисльне населення, сильна центральна влада, велике військо, вміле використання торгових караванних шляхів, збір данини з підкорених народів – все це сприяло зростанню впливу монгольської держави. Свого найвищого розвитку вона досягає в першій половині XIV ст. Розквіт державності і культури Золотої Орди пов’язаний з іменами ханів Узбека (правив в 1312 – 1342 рр.) і його сина Джанібека (1342 – 1357 рр.). Важливим кроком на шляху зміцнення Золотої Орди стало запровадження ісламу як офіційної релігії [22,c263].
Засновник Монгольської імперії Чингізхан заповідав нащадкам толерантно ставитися до представників різних віросповідань. Його наступники намагалися дотримуватися його заповіту. Так, в землях, що належали Улусу Джучи, християни не піддавалися релігійному переслідуванню. Крім того, бажаючи залучити на свій бік духовенство завойованих країн, монгольські правителі створювали для священослужителів своєрідний пільговий режим. Православна і вірменська церква були звільнені від виплати “виходу”, вони отримували спеціальні ярлики, які захищали церковне майно від зазіхань ординских чиновників. У столиці Золотої Орди Сараї відкривалися храми різних конфесій. У 1261 р. там виникла православна єпархія. Однак самі монголи в більшості своїй залишалися язичниками-шаманистами [22,c.263].
На початку XIV ст. ситуація в Золотій Орді дещо змінилася. Монгольськи аристократи вважали, що регулювати життя обширної держави за старими монгольськими традиціями вже неможливо. В умовах розвитку феодальних взаємин, ускладнюється система державного управління. Перед монгольськими правителями постає складне завдення щодо залучення до управління країною фахівців в галузі економіки  та фінансів. Саме з цією метою були запрошені чиновники з Середньої Азії. До того ж торгівля Золотої Орди давно вже знаходилася в руках мусульманських комерсантів. Крім того інтенсивні політичні та економічні взаєини з Іраном та Єгиптом вимагали залучення знавців арабської і персидської мов [36,c.220].
В таких умовах стало очевидно, що загальна, єдина для всієї держави релігія допомогла б згуртувати підданих навколо хана-єдиновірця. У 1314 р. Узбек оголосив іслам офіційною релігією Золотої Орди і сам став мусульманином. Його знатні родичи, що спробували було чинити опір релігійним нововведенням хана були безжалісно винищені.
Період правління хана Узбека позначився розвитком міського будівництва. До середини XIV ст. в Золотій Орді існувало більш ста міст. Деякі з них були старими поселеннями, заснованими в до монгольські часи, які росташовувалися на важливих  торгівельних шляхах. Ординский уряд був зацікавлений в постійному безперервноу русі караванів, завдяки яким відбувалося наповненні країни товарами, а скарбниці   прибутками від торгового мита [22,c.263].
Інші міста були засновані самими монголами. Ці міста ставали фінансовии та адміністративними центраи держави. Як правило нові онгольські міста виникали на місцях зимових стійбищ ханів. Саме таким чином з’явилися обидві столиці Золотої Орди – Сарай (“сарай” з тюркської – палац), заснований ханом Бату, та Новий Сарай, який побудував хан Узбек. Деякі міста, що виникли в ординский період, досі існують в Росії: Тула, Тюмень, Азов, Астрахань і інш.
Саме в період правління ханів Узбека і Джанібека міста Золотої Орди переживали свій найвищий розквіт: палаци, мечеті, караван-сараї (заїжджі і торгові двори), багаті квартали знаті та купецтва, поселення ремісників перетворювали їх в осередки економічного і культурного життя. Сарай і Новий Сарай належали до числа найбільших міст світу [22,c.263].
Занепад Золотої Орди припадає на період правління нащадків хана Джанібека. Правителі різних уділів, ворогуючі угрупування різних земель Золотої Орди вступили в боротьбу за ханський престол. Онгольська держава вступає в період міжусобиць. Наприкінці XIV ст. відцентрові тенденції вдалося припинити енергійному хану Тохтамишу. Але саме з його правлінням пов’язані події, що виявилися фатальними для долі держави.
Проте, незважаючи на об’єднавчі заходи Тохтамиша, Золота Орда зазанала нищівного удару з боку військ Тамерлана. Майже все великі міста країни були зруйновані. Причиною конфлікту стали торгівельні шляхи, що проходили по території Золотої Орди. Внаслідок походу Тимура, важливі торгівельні комунікації змістилися південіше у його володіння. І хоча Орда зберігла незалежність, проте цей конфлікт остаточно її знесилив. Поразка Тохтамиша посилила процес політичного розвалу онгольської держави. В першій половині XV ст. Золота Орда розпалася на окремі незалежні ханства. Найбільшими з них були Кримське, Казанськоє, Сибірське, Узбецьке (Казахське) ханства і Ногайська Орда [51,c.586].
Отже, період ХІІІ – першої половини ХІV ст. став періодом найбільшого піднесення Золотої Орди. Проте, величезні територіальні володіння, наявність великої кількості претендентів на ханську владу, феодалізація суспільства та розвал родоплемінних взаємин сприяло відцентровим тенденціям в державі.
Русь була включена в державну систему Монгольської іперії в результаті нашестя хана Батия. Татаро-монгольська навала не була простим грабіжницьким набігом на зразок колишніх походів на Русь кочовиків – печенегів і половців. Монгольська знать прагнула не тільки поживитися за рахунок багатств Русі, але і підпорядкувати руські князівства, включити їх в імперію, керовану нащадками Чингізхана. Роздробленість руських земель зіграла фатальну роль, не дозволивши відбити навалу завойовників, що призвело до встановлення влади монголів. В історії Русі почалася довга епоха, яка характеризується поняттям “ярмо”[26,c.169].
Завойовані монголами руські землі були включені в державну систему Орди. Це означало, що правителем Русі був монгольській хан. Згідно з руськими тогочасними літописами, за ординським ханом закріпилася назва “цар” (раніше так титулували тільки візантійського імператора). Кожне князівство вважалося тепер, насамперед, “царевим улусом” (ханским володінням) й лише потім “княжою отчиною” (тобто спадковим володінням князя). Слід зауважити, що фактично, Русь не входила до складу Золотої Орди: руські землі перебували у васальній залежності. Крім того, управління князівствами здійснювали самі ж руські князі, які отримували спеціальний дозвіл – ярлик на княжіння з рук  хана [51,c.510].
Щоб добитися від Русі своєчасної виплати данини, в імперії існувала вже відпрацьована система, яка діяла за монгольськими і частково за китайськими звичаями. Вся територія захопленої країни ділилася на військово-адмінстративні одиниці – тумени (або тьма), які мали виставляти в ополчення, на випадок війни, по 10 тис. воїнів. Народ в туменах розподіляли по тисячах, сотнях і десятках. Така організація практикувалася в кочовому степу вже тисячу років і ось тепер була введена монголами на Русі. У Північно-Східній Русі, де “найстарішим” вважався великий князь володимирський [47,c.241], завойовники утворили 15 туменів; в Південній Русі, яка знаходилася під формальним верховенством великого князя київського – 14 туменів. Важливе значення в управлінні підкоренними землями мав  інститут темників – спочатку керівників 10 тис. воїнів ї значно більшої кількості простих кочовиків, а потім – напівнезалежних правителів областей у Золотій Орді, як вищої військово-адміністративної ланки в новій державі Чингізхана та його нащадків, почав формуватися ще у 1204 році – з часу офіційного створення Монгольської імперії [22,c.263]. Важливе значення інституту темників для подальшого розвитку нових державницьких структур важко переоцінити, оскільки він був першою ланкою державного управління і його кадровому забезпеченню хан приділяв чи не найбільшу увагу. Так, Чингізхан у заповіті дітям, який поряд з іншими його розпорядженнями з часом набув статусу загальнодержавного закону – “Яси”, поруч з визначенням основних норм поведінки для всього населення держави, безпосередню увагу надає вимогам, які є необхідними для воєначальників. Зокрема, у наведеному Рашид-ад-Діном уривку про багатира Єсунбая, який обіймав посаду темника ще за життя Чингізхана сказано: “Немає багатира, подібного до Єсунбая, і немає людини, близької до нього за талантами! Але так як він не страждає від труднощів під час походу, не знає ані голоду, ані спраги, то вважає всіх інших людей – нукерів та воїнів, які знаходяться з ним, рівними собі і у спромозі переносити труднощі, а вони не в силах їх перенести. З цієї причини він не спроможній бути начальником. Повинен ним бути лише такий чоловік, який знає, що таке голод та спрага, та знає при цьому про становище інших, той що йде в похід з розрахунком та не допускає, щоб його військо та худоба залишалися голодними чи відчували спрагу” [36,c.229-230]. Цей уривок вказує на особливу увагу Чингізхана у виборі людини на відповідальну посаду. Тому одних лише   необхідних для воєначальника, і цінних особистих якостей, хан вважає недостатнім. Адже майбутній воєначальник повинен, передусім, враховувати можливості середнього воїна – представника аратського населення, яке було повністю втягнуто до нової державної структури і значно поступалося за бойовими якостями колишнім відщепенцям. Піклуючись про цілісність армії, хан намагається знищити ті розбіжності, які виникли під час переходу від Орди до держави: розбіжності між аратами та “людьми довгої волі”. Окрім того, Чингізхан розумів, що існування темників, які за своїми особистими якостями перевищують представників правлячої династії, може створити значну небезпеку для всієї держави, в якій зберігаються сильні козацькі традиції [22,c.263].
Про необхідність для воєначальників вищого рангу позбавитися козацьких звичок говорить і інший епізод з “Яси” про Дарахай-Уке з племені катакін, який завдяки передбачливості уник засідки та врятував своїх нерозважливих нукерів. Вони заради слави хотіли в трьох напасти на двох, а про засідку і не подумали. Висновок цієї притчі Чингізхан взяв за своєрідний закон: “У справах необхідні обачливість та обережність”. Отже він відкрито закликав майбутніх вождів від надмірної особистої хоробрості, яка може дати лише тимчасову славу, але так само може призвести до поразки. І в подальшому Чингізхан постійно намагався відсторонити від влади воєначальників, які не відповідали його баченню особи темника – або через надмірний авторитет, посягання на владу хана, чи через особисті провини темників [36,c.230].
Ще більш значущим практичним кроком до виховання справжнього військового лідера стало запровадження особистої гвардії Чингізхана – “кешику”, що формувалася переважно з аристократичної молоді та стала школою для майбутніх сотників, тисячників та темників. Звідси вони переводилися на командні посади в підрозділах своїх батьків, з часом їх замінюючи. Це і стало підставою до виникнення твердження про запровадження Чингізханом спадкового правління в тисячах, що сприяло виникненню устрою, який умовно отримав назву “кочовий феодалізм” [43,c.514].
Така система взаємовідносин в Монгольській імперії існувала досить тривалий час, але справжнім її творцем можна вважати сина Чингізхана Удегея. Адже ще у своїх “Повчальних розповідях”, що також увійшли до “Яси”, Чингізхан чітко говорить про можливість заміни того воєначальника, який не може впоратися зі своїми обов’язками на іншого воїна з його частини, а не на сина: “Кожного еміра десятку, котрий не спроможний вишикувати до бою свій десяток, ми звинуватимо разом з жінкою та дітьми, а з його десятка оберемо когось іншого в якості еміра, і тим самим чином ми зробимо з емірами сотень і тисяч і еміром-темником” [26,c.381]. Те, що цей переказ зберігся довгий час і був внесений Рашид-ад-Діном до “Літопису” свідчить, про його реальне значення в Монгольській імперії, принаймні, в початковий період її існування. А подальша передача підрозділів армії у невідчужну власність того чи іншого аристократичного роду, стала можливою лише після початку внутрішньої дисперсизації імперії на улуси дітей та онуків. Вони лише номінально залежали від Великого хана, не мали від нього реальної підтримки і тому змушені були шукати підтримку у своєї аристократії. Тому приклад з Мунке-Калджою, сином Куілдар-нойона за часів Чингізхана, є більше зразком для стимулювання у воєначальників мужності і вірності хану, аніж обов’язковим правилом у внутрішній політиці [51,c.631].
Окрім всіх вищенаведених прикладів регламентації діяльності командно-адміністративного складу Монгольської імперії, Рашид-ад-Дін наводить й інші “заповіти” Чингізхана для своїх підлеглих. Так “бахадури та еміри” повинні були твердо дотримуватися законів; порядку у власному будинку та улусі; на початку кожного року їздити у ставку хана і отримувати від нього нові розпорядження, тощо Всі ці заходи мали сприяти кар’єрному росту того, хто їх виконув: “... хто здатний так, як потрібно вишикувати до бою десять чоловік, заслуговує на те, щоб йому дали тисячу або туман: він зможе вишикувати їх до бою”. У іншому випадку відбувалася заміна командира [36,c.231].
Інститут темників планувався Чингізханом ще й як першочергова опора для своїх синів, яких він не вважав рівними собі за можливостями. А так як синів хан не міг собі обрати за власним бажанням, то змушений був надати їм в допомогу найбільш талановитих та здібних людей, які повинні були піклуватись не стільки про власний добробут, який повинен був забезпечити хан, скільки про благоустрій свого туману, як складової частини великої держави. Про це докладно свідчить настанова Чингізхана: “Якщо великі люди держави, еміри та бахадури, котрі будуть при багатьох дітях правителя, що з’являться на світ після цього, не будуть міцно дотримуватися закону, то справа держави похитнеться та припиниться, будуть пристрасно шукати Чингізхана, але не знайдуть його” [36,c.232]. Темник вже не просто польовим командир козаків, він, в першу чергу, державний службовець, який особистий успіх і славу повинен принести в жертву державі. Статус темника мав забезпечити неможливість повернення до двох крайнощів – родоплемінного сепаратизму та козацької анархії, на базі яких і створювалася нова держава. Але в той же час зберігалася можливість передати свій тумен у спадок, що, з одного боку, стимулюва дітей темників перевищити всіх можливих конкурентів, а з другого давало батькам підставу піклуватися про добробут та чисельність сво підлеглих, які перейдуть з часом до його синів. Таким чиної враховувалися і батьківські почуття, і страх перед втратою влади і майї не лише для себе, а й для своїх нащадків, які через недбалість баты могли бути позбавленими навіть примарних шансів на вдалу кар’єру [22,c263].
Ранг темника став вищим рангом в державі, який могли посісти ні Чингізиди. Вище нього знаходилися лише оглани – кровні роднею великого хана і сам Великий хан. І, якщо на ранньому етапі існуванн держави темниками могли бути всі вільні монголи, незалежно від родової статусу, то в подальшому, зі зростанням кількості молодших Чингізидп ця посада займалася головним чином ними. Найбільш яскравиі прикладом цього є життя Ногая – троюрідного племінника онук Чингізхана Берке, який розпочинав як темник, та більшості йог союзників та ворогів, кожен з яких був приналежним до Чингізидів. Але можливість темництва для нечингізідів зберігалася, про що свідчат приклади Туглу-бія, Мамая та Едигея. Отже увесь час темники булі з’єднуючою ланкою між Чингізидами і простими воїнами, здійснюючі значний вплив на політику ханів [51,c.630].
Щоб обмежити можливість всевладності темників, Чингізхаї закріпив харизму влади за своїми безпосередніми нащадками, позбавивші темників можливості претендувати на верховну владу в Імперії.1 вс; подальша ідеологічна машина імперії (жерці, хроністи та навіть народи співці) працювала у цьому напрямку – законну владу мають лиші Чингізиди, причому не важливо, якими особистими якостями БОНІ наділені. Європейський прецедент законної заміни однієї, слабкої династі на іншу, більш дієву, але нелегітимну в даний час в монгольській імперії був неможливий. Навіть наймогутніші темники змушені були рахуватися з цією харизмою Чингізидів. І саме це в подальшому спричинило такі постімперські феномени, як феномен Тимура-Тамерлана та Едигея [22,c.370].
Певною мірою змінився статус темників не-Чингізидів після утворення на терені єдиної монгольської імперії спочатку напівне¬залежних, а потім і повністю незалежних улусів – Золотої Орди, держава Хулагідів та Чагатаїв. В них інститут темництва набув нового значення.майже повністю відмінного від того, яке йому надавав Чингізхан. Так, відомо, що всі старші сини Чингізхана отримали у спадок від батька всього по чотири тисячі воїнів – монголів, тобто навіть менше одного тумену [22,c.262]. І при цьому їм виділялися величезні землі у якості улусів, на яких діти мали встановити монгольську владу та забезпечувати на них покірність місцевого населення, яке найчастіше значно перевищувало загальну кількість монголів, не говорячи про незначні військові контингенти, виділені Чингізханом. Проблема завоювання нових земель перед кожним із дітей поодинці практично не стояла – для великих походів виділялася об’єднана армія різних Чингізидів, як це було у 1236 році для захоплення Батиєм Дешт-і-Кипчака і Русі [51,c.469]. Але в подальшому основні монгольські війська залишали підкорений край, і новий правитель мав самостійно забезпечувати продовження своєї політичної кар’єри. Єдиним шляхом для цього ставала мобілізація місцевого, переважно кочового населення підкорених територій – саме так, на основі чотирьох тисяч створювати стотисячні армії. З формуванням нових армій відразу виникала потреба комплектації їх командного складу, передусім, темників. В цій ситуації темник вже виступає не як колишній козак чи сподвижник Чингізхана, що забезпечувало певну незалежність від дітей великого Хана, а як безпосередній васал Чингізида-Джучі, Чагатая, Хулагу, і навіть певною мірою Хубілая. Головним джерелом темників в цей час стають молодші представники династії, що через свою віддаленість від основної гілки роду не могли претендувати на верховну владу навіть у нових державних утвореннях [22,c.262]. З урахуванням полігамії, кількість таких осіб за короткий час – першу половину XIII ст., значно перевищувала попит. Так, за джерелами можна прослідкувати, що вже на кінець XIII ст. молодші Чингізиди посідають навіть нижчі посади в армії – тисячників та сотників, маючи посаду темника вершиною мрій, не сподіваючись на окремий улус, лише вичікуючи моменту, щоб піднятися по ієрархічній драбині. Враховуючи державні ранги в системі ієрархії монгольського суспільства їх можна умовно назвати темниками-огланами, хоча вони за законом спадковості не мали прав справжніх огланів [36,c.215].
Проте паралельно з темниками – Чингізидами продовжували існувати і темники з інших родів. Вони отримали владу, в першу чергу, як нащадки вірних слуг Чингізхана, отже, умовно їх можна назвати темниками-нойонами, їхня амбіційність була штучно придушена системою родової харизми нащадків Чингізхана, проте вони вирізнялися особистими якостями і виконавчою дисципліною. Останнє робило цих темників досить популярними в армії, та серед тих Чингізидів, які претендували на владу нелегітимними шляхами. Так, на темників, а не на огланів робив свою основну ставку претендент на владу в Золотій Орді Берке, який в легітимності поступався дітям Бату. В подальшому Тохта і Узбек також спиралися на темників-нойонів для боротьби з темниками-огланами: Ногаєм, Бурлю ком, Сара-Букою та іншими, які претендували на певну автономію у Золотій Орді. В певний час їх кількість зменшувалася, що ми бачимо в часи наступників Берке – Менгу-Тимура та Туда-Менгу, при яких темники-нойони були усунуті темником – Чингізидом Ногаєм на периферію політичного життя [51,c.465]. Вони стали розглядатися вже не як окрема сила, а як певна карта в руках двох гравців – хана і Ногая. І їх повернення до власної активної політики стало можливим лише після розгрому могутнього темника-оглана.
В нових улусах старших Чингізидів темники поступово займають ту нішу, що утворилася внаслідок знищення під час завоювання всіх родоплемінних утворень кочових народів. Втрата колишніми половцями, печенігами та торками своєї історичної соціальної організації штовхнуло їх до нових утворень – військових підрозділів монгольської армії, і темники для них посіли місце колишньої родової аристократії [36,c.220]. Тож відбувся певний синтез монгольської верхівки та підкореного населення. Особливо це стало помітно у другій половині XIII ст., коли поступово стабілізується політична ситуація в Монгольській імперії: визначаються кордони між улусами, порядок взаємовідносин між різними поколіннями Чингізидів та між центром і регіонами. І головне – практично припинилися широкомасштабні завойовницькі походи з залученням контингентів інших улусів, що припинило започатковані Чингізханом масові міграції та стимулювало укріплення феодальних відносин в нових державах – улусах, де саме тисячна приналежність населення стала основою ленної системи [51,c.582]. Так, темники починають поступово перетво¬рюватися з військових офіцерів на феодалів-ленників, зобов’язаних нести службу ханові на підставах васальної залежностi. Вони продовжували залежати від волі хана, який міг позбавити їх влади над туменом, і при цьому мали рахуватися з інтересами власного підрозділу, особливо його командного складу – тисячників та сотників, що могли перейти на службу до іншого темника, так як не були зв’язаними заповітом Чингізхана  [22,c.263].
Але в той же час темники, як правителі окремих областей, де мали кочувати їх загони, мали практично необмежену владу як військового, так і адміністративного характеру. Апеляцію щодо їх дій у мирний часможна було дістати лише від хана, що для основної більшості простих воїнів, і особливо для представників підкореного населення, було просто нереально. Темник повинен був сам піклуватися про свою армію її забезпечення, боєздатність та чисельний склад. Хана мало цікавило де темник втратив своїх людей, чому коні не здатні витримати навантаження походу, чи чому воїни голодують. Його цікавила лише боєздатність тумена, яку і мав забезпечити темник, не гребуючи для цього жодними засобами, окрім тих, що могли завдати шкоди іншим туменам чи власності хана [36,c.220]. Темники самостійно могли мобілізувати до своїх загонів іншоплемінне населення, поповнюючи втрати в боях, проводити реквізицію у місцевого населення для забезпечення потреб армії та навіть організовувати напади на сусідні землі, як це сталося у 1390 р., коли ряд темників організували напад на Тебріз без санкції хана Тохтамиша, чим спровокували чергову війну з Тимуром [52,c.649].
Дуже суперечливим є питання про можливості ведення темниками власної зовнішньої політики. З однієї сторони, вони, як слуги хана, таких прав не мали і змушені були триматися в руслі офіційної політики. З іншої – наймогутніші темники Золотої Орди – Ногай та Едигей приймали та відправляли посольства до інших країн, передусім, до Єгипту (Ногай) та Самарканду (Едигей), роблячи це паралельно з дипломатією хана, чи навіть незалежно від неї [22,c.262]. Тож, можна припустити, що права на власну міжнародну політику в період сильної державності темники не мали, а у час смут намагалися знайти власну нішу у міжнародних зносинах. Проте їх політика через відсутність легітимності, яку надавала харизма Чингізидів, мала обмежений характер. Навіть Едигей, в роки найбільшої могутності, міг виступати лише як емір або князь, тобто особа, залежна від правителя. Тож основну частину повноважень темників становили передусім внутрішньо-державні та військові повноваження. Вони і визначили основні вектори політики темників Золотої Орди на три століття [36,c.221].
Для кращого аналізу діяльності темників у Золотій Орді, їх умовно можна розділити на дві групи:  1.) темники-військові, що не мали реальної політичної влади в державі і не претендували не неї, зосереджуючись виключно на військовій справі на рівні свого тумену;  2.) темники-політики, які окрім військової справи, значну увагу приділяли встановленню своєї особистої влади в Орді.
До першої групи відносилися переважно представники передової знаті – темники-нойони, які напряму залежали від ханської влади. Вони не мали стабільних сторонніх прибутків, обмежуючись лише тимчасовою військовою здобиччю та податками з залежних кочовиків-воїнів. їх кочів’я розташовувались осторонь важливих торгівельних шляхів, не мали природних кордонів та прямих виходів в землі багатих сусідів – Русь, Балканські країни, Кавказ чи Середню Азію [22,c.263]. А політична діяльність темників-нойонів найчастіше обмежувалася можливостями маневру між тим чи іншим претендентом на ханський престол. В разі встановлення сильної ханської влади, як за часів Тохти та Узбека, вони взагалі перетворювалися у рядових державних чиновників, головне завдання яких полягало у підготовці армії для ханських походів. Та навіть і такі аполітичні темники через свою можливість оперувати значними збройними формуваннями, становили певний політичний чинник, з яким мусили рахуватися найсильніші золотоординські хани. Відомим прикладом є боротьба між Тохтою і Ногаєм за прихильність ряду емірів – темників, що маневрували між цими двома правителями та спрово¬кували у 1300 р. війну між ними [36,c.225].
Другу частину темників становили переважно представники молодших Чингізидів – темники-оглани, але були і виключення, зокрема Мамай та Едигей. Окрім безпосередньої підтримки з боку ханської адміністрації, вони мали також опору і у своїх підрозділах, які, або були ними особисто сформовані з населення підвладної їм території (Ногай, Мамай), або були пов’язані старими, традиційними зв’язками (Едигей). Найчастіше ці темники боролися за верховну владу в Золотій Орді, висуваючи маріонеткових ханів та підтримуючи їх своїми військами, їхні кочів’я знаходились далеко від ханської ставки, і це надавало певного безконтрольного статусу. Всі вони намагалися встановити особистий контроль над якимось грошовим потоком – певною гілкою Великого Шовкового шляху: Кримом, Хорезмом чи передкавказькими степом [51,c.398]. Тому їх статус темників був виключно номінальним, передусім, через відсутність вищого рангу в державній ієрархії, адже вони контролювали збройні сили, що складалися більш ніж з одного тумену. Найбільш відомими представ¬никами цього типу темників були Ногай, Тоглу-бій, Мамай та Едігей. З незначними проміжками у часі вони змінювали один одного, спочатку укріплюючи ханську владу, але, в цілому, створюючи передумови для   подальшого розпаду Золотої Орди. В їх діяльності було багато спільних рис – інтриги, становлення на владу і заміна на ханському престолі різних кандидатів, спроба своє намісництво перетворити на захищене від ханського втручання володіння та ін [51,c.649].
Для висвітлення поставленої проблеми – політики темників, варто, передусім, звернути увагу на ті політичні акції, що проводилися темниками незалежно від походження чи статусу в Орді. Так, першочерговим завданням кожного темника було забезпечення боєздатності свого підрозділу. І якщо у військово-тактичному плані на стороні темників була традиційна монгольська дисципліна, введена ще Чингізханом, та особиста відповідальність кожного воїна за власне спорядження, то в плані економічного забезпечення армії, одноманітності не було [36,c.222]. Виділений земельний наділ під кочів’я міг забезпечити лише найменші потреби армії – фураж в теплу пору року. Взимку проблема утримання худоби могла бути вирішеною лише через використання заготовленого раніше фуражу, а отже передбачала наявність контактів з осілими сусідами [51,c398].
Не менш важливою була проблема забезпечення особового складу армії необхідними продовольчими запасами. Натуральне господарство кочовиків не могло забезпечити всіх потреб людей і змушувало їх включатися до торгівельних відносин з сусідами. З самого початку існування Золотої Орди і хани, і темники намагалися взяти під особистий контроль регіони з землеробським населенням, зменшуючи в них податки, порівняно з князівськими землями. Прикладом цього були Болоховська земля та слободи баскака Ахмата, які темники намагалися відірвати від князівської влади. Обидва ці проекти зазнали невдачі і були засуджені сучасниками на Русі як приклад колобораціоналізму. Зі свого боку, темники могли відповісти на знищення Болоховського самоврядування Данилом Галицьким та слобод Ахмата князем Дмитром лише військовими набігами і погромами, які ще більше відштовхували землеробське населення від співпраці з завойовниками [16,c.22].
З метою ефективного управління загарбанними зелями, монгольський уряд провів перепис населення. У 1248 р. було здійнено перепис населення Південної Русі, а в 1257 р. переписчики досягли північних князівств. Основаною метою цих підрахунків було встановлення точної кількості населення для ефективного стягнення данини – “виходу”. Крім “виходу” існували екстрені виплати – “запити”. Якщо хану потрібні були кошти на війну, то він направляв на Русь несподіваний “запит”, який стягувався так само як і “вихід”. Величезні багатства йшли на подарунки хану, його родичам і послам, на хабарі придворним і підкуп ординских чиновників  [51,c.461]. За виплатою данини стежили спеціальні монгольські намісники – баскаки [22,c.262].
Крім виплати “виходу” та “запитів” Русь була включена в загальну систему шляхів та комунікацій Монгольської імперії. Ця система була запозичена монголами у китайців: мережа поштових станцій була впроваджена і на території завойованих князівств. Через певні відстані на важливих шляхах влаштовувалися заїжджі двори. Служба нацих станціях вважалася повинністю для місцевого населення, оскільки зайого рахунок відбувалося забеспечення заїжджих дворів усім необхідним і в першу чергу кіньми. Такий пункт називався “ям”, а його служителі “ямчи” (звідси походить російське слово “ямщик”). Задачею ямчи було забезпечувати безупинний рух гінців з ханскими дорученнями [42,c.375].
Важливи засобом утримання Русі в покорі були неодноразові монгольські набіги. За підрахунками істориків, у другій половині XIII ст. монголи вдералися в межі руських земель чотирнадцять разів. А це було невигідним для ханської адміністрації, що по своєму реагувала на ці події. Отже темники, які кочували на кордонах з Руссю чи іншими землеробськими державами здобували необхідне трьома шляхами – у формі податку з підкорених земель, як частину здобичі під час набігів, і через торгівлю [15,c.211]. Останній шлях був характерний для більш пізнього часу, коли військова потужність Орди втратила свою домінантність.
Після  розвалу Золотої Орди татари почали переселялися в межі Московської держави. Нащадки знатних ординських родин разом з сім’ями, воїнами і прихильниками переходили до великих князів, отримуючи помістя. Великі князі  намагалися привернути на свійбік вихідців з Золотої Орди, що створювало перспективи повної політичної і військової підтримки з боку монголів. Все це дуже нагадувало відносини між великим князем та його васалами. Татари, що перейшли у підданство до московського князя стали називатися “служилими”, нащадки ханської династії та представники монгольської аристократії, що перейшли у московське підданство стали називатися “царевичами”. “Царевичам” виділялися певні земельні володіння. Так представники монгольської аристократії за свою службу отримували такі міста, як Звенигород, Кашира, Юр’їв-Польський [8,c.153]. 
Проте, становище “царевичів” в ХIV – XV ст. було непевним: в будь-який момент місто могли відібрати, замінити його на іншій або взагалі залишити без уділу певного татарського ватажка, якщо його поведінка не подобалася російській владі. Вихідці з різних састин Орди отримували певні міста: для постійного поселення вихідцям з Ногайської Орди було віддане містечко Романів на Волзі; сину першого казанского хана Улуг-Мухаммеда Касиму – Городець в Мещєрський землі (з того часу і донині це місто в Рязанської області носить назву Касимов). Володіння навколо Касимова склали залежне (васальне) від Москви ханство. Його правителі призначалися царем і цілком залежали від нього [22,c.262].
Прихильність московської влади до вихідців з Орди пояснюється певними причинами. По-перше, знатне походження татарських емігрантів дозволяло їм претендувати на ханскі трони в Казані, Астрахані і Бахчисараї. Оскільки ці люди повністю залежали від російського царя, то в тих випадках, коли московські ставленики ставали ханами, татарські держави перетворювалися в союзників, а іноді і васалів Росії. Зростаючий політичний вплив Московського царства сприяв тому, що татарська знать почала звертатися до царів за дозволами на правління. Незаперечним є той факт, що цар Іван IV видав ярлик хану Едігеру на право царювати в Сибірі [40,c.141].
По-друге, довготривале перебування Русі під владою Золотої Орди виробило у росіян стійке шанування династії Чингізхана. Як свідчать середньовічні джерела, татарські “царевичі” при кремлівському дворі вважалися “чєстью бояр више”, тобто їх походження розцінювалося як більш благородне і знатне ніж походження російського боярства.  Таке ставлення до татарських “царевичів” при московському дворі супроводжувалося й відповідним пишним церемоніалом [8,c.179].
В  XV – XVI ст. “служилі хани” нерідко виявлялися найбільш наближеним до московського государя, ніж російські придворні. Часто, великий князь або цар, ідучи в військовий похід, передавав управління країною не родичеві або союзному князеві, а одному з своїх татарських підданих. За правління Івана IV Грозного, коли територія держави була розділена на опричнину і земщину, влада над земщиною доручалася нащадкам татарських ханів. У 1575 р. цар Іван IV навіть на певний час поступився престолом служилому хану Симеону Бекбулатовичу, а після смерті Івана Грозного бояри мали намір вінчати на царство Симеона, щоб не допустити до влади Бориса Годунова [9,c.381].
Бажаною умовою для успішної кар’єри татарського сановника на Русі було його навернення в православну віру. В ХV – ХVІ ст. велика кількість “татарських царевичів” охрестилася започаткувавши відомі російські дворянські роди: Бекбулатовичив, Касаєвичив, Сафа-Гиреєвичив, Ібрагимовичив, Кайбуловичив і т.п [34,c.191].
Загалом,  “служилі татари” переходячи у підданство до московського царя, несли переважно військову службу. Численна татарська кіннота, маневрена і швидкохідна, не вимагала тривалого начання і бойової підготовки. Незвичайна для європейських військ тактика, не раз приводила до перемоги російських військ, якщо в їх складі знаходилися загони “служилих татар”. Можна стверджувати, що Лівонська війна в Прибалтиці і Білорусії (1558 – 1583 рр.) велася значною мірою силами татарських підданих московського царя. Джерела повідомляють про початок цієї війни так: “Послав цар і великий князь (Іван IV) воювати ливонскi землі з Пскова зимою, за те, що магістр і архієпіскоп і вся Лівонська земля несправно платили данину, царя Шигалея Шигавлеяровича (тобто колишнього казанского і касимовского хана Алі), так царевича кримського Тохтамиша, так астраханского царевича Кайбулу і інших бояр і воєвод” [18,c.161]. Протягом   XV – XVII ст. загони “служилих татар” становили важливу частину російскої армії.Однак, вже з початку XVII ст. становище татарської знаті перестав дещо змінилося.
Це було пов’язано з посиленням дворянства – основної опори царської влади. Крім того, було ліквідовано майже всі  татарські ханства на території Росії, тому відпала необхідність політичних комбінацій і “підгодування” татарських аристократів при кремлівському дворі.
У XVII ст. татарська знать стала вливатися в загальні ряди російського дворянства. Найбільш знатні роди, що відзначилися на службі російського самодержавства отримали князівські титули: Тенишеви, Урусови, Юсупови і інш. Останній оплот автономії служилых татар Касимовськоє  “царство” було скасовано в 1681 р.Отже, внаслідок численних воєн, дипломатичних заходів і переселень до початку XIX ст. в складі Росії виявилася більшість тюркского населення колишнього Улуса Джучи (Золотої Орди). Навіть ті його жителі, які переселилися в Литву і Польщу, стали зрештою російськими підданими після відомих поділів Речі Посполітої. Майже всі ці народи називалися загальним словом “татари”. Дане поняття в російській мові до початку XX ст. служило для позначення тих, хто говорив на тюркских мовах [8,c.173]. Тому татарами називали також і азербайджанців, і хакасов, і інші народи сходу і півдня Російської імперії. У XX в. этноним “татари” зберігся за тюрками Поволжья, Криму і Західного Сибіру.
Проте, слід зауважити, що ординське ярмо не було суцільною смугою негараздів та втрат для руського народу. Сприймаючи монголів як неминуче тимчасове лихо, населення руських князівст навчилося жити в уовах ярма.
Татаро-монгольське панування мало й деякі позитивні сторони. Зокрема населення Русі запозичило певні елементи ординського побуту, військової, еконоічної, політичної організації. Українське козацтво, яке виникло в ХV ст., перейняло у татар деякі бойові навички, тактичні прийоми, способи проведення бойових операцій. Елементи побуту й одягу вкорінилися в українське повсякденне життя: кафтан, черевик, ковпак – ці та інші предмети одягу, разом з їх назвами, були запозичені у східних сусідів. Наслідки ординського економічного панування відчутні і в наші дні: російське  слово “таможня” (митниця) походить від назви ординського податку “тамга” (торгове мито), так як і саме слово “деньгі” (гроші). Крім того, ямська служба, яка була запровадженна Золотою Ордою, існувала в Росії до 60-их рр.  ХІХ ст [26,c.383].
Взаємному проникненню культур сприяли і змішані шлюби. Нерідко представники руських князівських родів одружувалися з татарками. Однак, злиття народів при цьому не відбувалося. Беручи за дружин доньок татарських аристократів, князі переслідувади політичні інтереси. Крім того, породнитися з ординською знаттю, або навіть з самим ханом, вважалося надзвичайно престижним для князівських родів. Пізніше, після падіння Золотої Орди, татарські вельможі стали переселятися в Росію і поклали початок багатьом відомим фаміліям. Предки Годунових, Глинських, Тургеневих, Шереметевих, Шахматових, Урусових перейшли в православ’я, стали вважатися російськими аристократами, і вже в XVIII ст. ніхто не вважав їх нащадків татарських вельмож [8,c.105] Важливим завданням темників було фінансове забезпечення як армії, так і власних потреб. Це було найскладніше. Якщо податки з сільської місцевості – з виноградників, стягнення з комор, плата за тік, ясак з ариків, грошовий податок – калан та інші йшли безпосередньо наміснику (темнику), що володів тарханним ярликом, то над більш значними фінансовими джерелами був встановлений подвійний, а то й потрійний контроль. Так, податки з торгівельних міст частково йшли Великому хану, частково голові Улусу, і лише незначна їх частина залишалася темникам [22,c.262]. Цим частково можна пояснити жорстокість, якої зазнавали міста Криму під час захоплення їх військами Ногая у 1299 році та Едигея у 1399 р., адже знищення міст в першу чергу підривало фінансову могутність хана – Тохти та Тохтамиша, і при цьому мало відбивалося на прибутках самого темника [51,c.469]. Звичайно, могутні темники в подальшому намагалися захопити монополію на прибутки з міст й інколи їм це вдавалося, особливо Едигею і Угренчі, але традиція поділу зборів з міста не давала можливості закріпити за своїми нащадками здобуте джерело прибутку. Так само практика отримання ханом прибутків з усіх міст визначила особливості внутрішньої політики темників, зокрема, незацікавленість у зростанні міст, як опори ханів. Лише Мамай, що повністю контролював своїх ставлеників – Чингізидів, підтримував добросусідські стосунки з генуезькими містами, надавши їм контроль над деякими землями в Криму [51,c.471]. Але окрім економічної діяльності, темники все ж найбільшої уваги надавали боєздатності своїх підрозділів. В цьому і полягала основа їх сили і впливовості в Орді, можливість вирішувати всі інші, у тому числі і економічні, проблеми. І чи не найскладнішою в умовах постійних воєн, конфліктів та виступів підкорених народів була проблема мобільності та чисельності армії. Вирішення її залишалося виключно у відомстві темників, без залучення резервів з ханської ставки. Тому, так чи інакше, всі темники змушені були враховувати етнічні, політичні та культурні особливості своїх підлеглих – єдине, що могло забезпечити темнику стабільність і відданість армії. Ще Чингізхан почав поєднувати у новому військовому поділі родову приналежність своїх підлеглих, розуміючи її як первинний стримуючий чинник в суспільстві. Але це могло діяти лише на рівні сотень та тисяч. Для туменів, які складалися з десяти тисяч, цей чинник не міг мати такого значення навіть на ранньому етапі, адже тисячі належали до різних родів. Отже темник мав виступати ще й тим об’єднуючим началом, яке мало згуртувати всі тисячі в єдине ціле.Ситуація значно ускладнилася після утворення світової імперії та її розпаду на окремі улуси. Тепер армії формувалися, головним чином, з немонгольського населення, раніше підкореного і позбавленого власної аристократії. Значної сили став набирати козацький елемент, який свого часу був приведений до порядку Чингізханом,   але з розширенням кордонів імперії, знайшов нові ареали поширення. Тож темники в такій ситуації мали створити єдине ціле з власне монгольських ветеранів, місцевого населення і нового козацького елементу, адже без внутрішньої єдності та відсутності конфліктів між різними субстратами про боєздатність армії нічого було і говорити. Очевидними були два шляхи вирішення проблеми: власний авторитет темників, як об’єднуючий фактор, чи силовий тиск на етнічні меншості з використанням внутрішньої опори – одного етносу на противагу іншим за підтримки хана. При цьому, другий шлях був можливий лише в разі відсутності навіть найменшої конфронтації  центрам, що не могло влаштовувати тих темників, які намагалися проводити власну політику. Саме підхід до вирішення проблеми єдності власного улусу і став одним з головних чинників відділення темників-огланів від темників-нойонів з перетво¬ренням останніх у виключно військову адміністрацОтже бачимо, що саме внутрішні зміни, яких зазнало монгольське суспільство після утворення імперії Чингізхана, її подальшого перетворення на світову державу і розпаду на окремі улуси, спричинили еволюцію інституту темників. Він, з часом, перетворився з виключно військової одиниці на політико-адміністративну, яка мала виконувати щодо армії і другорядні функції, передусім політико-економічні. В цій .еволюції на перше місце поступово вийшла саме державницька діяльність темників, які, з однієї сторони, боролися за досягнення власних цілей, а з іншої – виступали як представники інтересів своїх войовничих підлеглих на державній арені. А це, разом з становленням феодальних відносин в Монгольській імперії, спровокувало ряд державотворчих заходів темників, які згодом започаткували виникнення нових етнічних утворень на терені Золотої Орди. Політичний устрій Золотої Орди відповідав загальному устрою Монгольської імперії, який являв собою військово-політичне об’єднання. Управляння Золотою Ордою хан здійснював через своїх темників. Інститут темництва був ключовим в системі політичного управління монгольської держави.

Розділ 3.Становлення системи державного управління
Московського царства

Руські князья здебільшого усвідомлювали могутність Золотої Орди і старалися підтримувати з завойовниками мирністосунки. В цих умовах це було єдиним засобом зберегти свій народ, населення свого князівства від загибелі або рабської неволі. Початки політики примеирення поклав князь Ярослав Всеволодович. Його син Олександр Невський продовжив її. Князь Олександр неодноразово їздив в Орду, побував в Монголії і зумів привернути до себе прихильність монгольського знаті. Оскільки хан вважався володарем Русі, питання черговості при отриманні ярликів вирішувалися при ординському дворі. Зрозуміло, що така ситуація породжувала інтриги та усобиці між князьями [51,c.495].
Уряд Золотої Орди був зацікавлений в цих розбратах та політичній боротьбі між руськими князяи. Оскільки в такій ситуації хан, володіючи владою і авторитетом іиступав арбітром у віришенні права княжіння.
На початку XIV ст. відбуваються важливі зміни у ставленні ханів до Русі, це поячнюється тим, що вони відкликали своїх представників – баскаків в руських князівствах. Відтепер, збір данини та відправка її в Орду здійснювали самі руські князі. Саме це право стало згодом найсильнішим знаряддям в руках московський князья Івана Даниловича Калити [51,c.513].
У 1327 р. він при підтримці монгольської армії придушив антиординське повстання в Твері. Вдячний хан Узбек, праправнук Батия дарував ярлик на Володимирське княження і право збору “виходу” з всієї Русі. У московської влади з’явилася можливість нагромаджувати кошти, що сприяло політичному зміцненню влади московського князя. Великокнязівський ярлик відтоді майже без перерв зберігався за московськими князями [28,c.235].
З ослабленням Золотої Орди у другій половині XIV ст.. ярмо стало менш важким. Процес дроблення Монгольської держави сприяв тому, що припиняються регулярні набіги на Русь. Хани Золотої Орди, втягнуті у боротьбу за ханський пристіл, вже не могли організувати великої військової кампанії.. Спроба карального походу проти Московського князівства в 1380 р. закінчилася катастрофічним розгромом ординських військ на Куліковом полі [43,c.419]..
Поступово московські князья зуміли сконцентрувати в своїх руках належні матеріальні ресурси, що дало їм змогу проводити активну внутрішню політику незалежну від політики хана. Виплата данини відбувалася нерегулярно, все рідше з’являлися в ханскій ставці князья з проханням видати ярлик. Перехід престолу тепер визначався заповітом: Дмитро Іванович Донський передав княжіння своєму сину без дозволу хана.
Протягом XV ст. залежність Русі від Орди ставала все примарнішою. У 1480 р. великий князь московський Іван III відкинув вимоги хана Ахмата відновити виплату “виходу” і виступив проти нього в похід. На берегах річки Угра ординські і московські війська стояли декілька місяців. Жодна з сторін не наважувалася на рішучі дії, обмежуючись дрібними сутичками. Нарешті хан відступив. Цю подію вважають рубіжною, оскільки з нею пов’язують звільнення Русі від ординського ярма. Лише в 1502 р., коли кримські татари зруйнували столицю Золотої Орди, природно відпала необхідність поїздки за ярликами і сплати данини. Золота Орда впала остаточно, і епоха монгольського завоювання Русі завершилася [51,c.789].
На початку 80-их рр. ХV ст. значна частина земель Північно-Східної Русі були об’єднанні в єдину державу. Формально продовжувала зберігати свою незалежність Псковська земля. Проте, Псков, якій вів боротьбу з Ливонським орденом та литовськими феодалами, потребуючи допомоги, був змушений визнати владу московських намісників. В залежності від Москови перебувало і Рязанське князівство. Частина руських земель, зокрема смоленські та чернігівські були захоплені литовськими феодалами. Ліквідація роздробленності земель Північно-Східної Русі сприяла створенню передумовдля розвитку централізованої Московської держави.
Процес об’єднання земель Північно-Східної Русі в єдине політичне утворення сприяв змінам в системі політичного управління. Політичне об’єднання північно-східних руських земель супроводжувалося процесом централізації державного апарату. Починаючи з 80-их рр. ХV ст. центральна московська влада здійснює наступ на політичні права удільних князів, які перводяться на становище служилих вотчинників.
Слід зауважити, що процес формування Московської централізованої держави гальмувався таким чинником як вотчина. Вотчина становила певну форму земельної власності, власник якої мав право передавати її в спадщину, ділити, продавати, обмінювати тощо. Термін вотчина походить від слова “отчина”, тобто батьківська земля. Вотчине землеволодіння виникає в процесі формування феодальної власності на землю, її власниками були князі, а також земські бояри – нащадки родоплемінної знаті. В ХІІІ – ХІV ст. вотчине землеволодіння в Північно-Східній Русі стало основною формою власності на землю [34,c.34]. Слід заначити, саме в цей період відбувається зростання розміру вотчин за рахунок нових князівських надбань, захоплення общинних земель, купівлі, обміну, загарбання тощо. Крім того, відбувається фогрмування вотчино-удільної системи. Ці процеси сприяли тому, що починає зростати економічний й політичний вплив власників великих вотчин. Володіння знатних бояр звичайно складалися з кількох вотчин, які знаходилися в різних місцях держави і не утворювали єдиного господарського організму. Власники вотчин користувалися рядом прав і привілеїв у галузі судочинства, збору податків тощо [8,c.154].
У ХV – ХVІ ст. у зв’язку з зростанням впливу  Московської держави, відбуається загострення суперечностей між великокнязівською владою, з обного боку, та сепаратистськими устремліннями бояр-вотчинників. Централізація Московської держави, зростаючий політичний вплив московського князія сприяло суттєвому обмеженню прав вотчинників: вотчиникам заборонялося вільно переходити від одного князя до іншого, значно обмежувалося їх право суду.
Центральна влада почала спиратися на помісне дворянство. Особливо активно обмеження прав вотчинників відбувалося в ХVІ ст. В  часи опричнини багато вотчин було ліківдовано, а їх власників страчено. Тоді ж було скасовану розповсюдженну в ХV ст. систему кормлінь. Наприкінці ХVІ ст. в Московському царстві новою формою землеволодіння вже стає помістя [11,c.33].
В середині ХV ст. відбувається становлення помісної системи землеволодіння. Це пов’язано з тим, що великокнязівська влада прагнула створити соціально-економічну базу для здійснення своєї політики державної централізації. Навідміну від вотчини, помісне землеволодіння становило умовне володіння землею. В даному випадку, помістя неможна було відчужувати, оскільки з юридичної точки зору, воно носило особистий характер, оскільки поміщик отримував користувався правом володіння тільки під час своєї служби князю. Помісне землеволодіння передбачало наділення служилих дворян землею з державного, великокнязівського фонду. Ця система вимагала чіткої регламентації дворянської служби. Розвиток помісного земелеволодіння вимагав переросподілу земельних фондів країни. Починаючи з ХV ст. зростає нестача державних земель, з яких виділялися помістя.  З цією метою великі князі Іван ІІІ та Василь ІІІ, намагалися здійснити секуляризацію церковних земель та ліквідувати вотчино-удільне землеволодіння [34,c.35].
Помісне право – право феодально-сеньоріальне – передбачало право на суд, адміністрацію загальну та господарську в межах певного помістя. Помістя сприяли утвердженню великокнязівської влади на місцях. “Служилі люди” – представники великого князя, згодом царя були уособленням землевласника та державного чиновника [34,c.35].
Процес централізації державного апарату знайшов своє відображення і в законодавстві. В 1497 р. було складено перший “Судебник” – кодекс законів  Російської держави. “Судебник” став узагальненням правових норм, які існували до цього в окремих феодальних центрах. Основна частина “Судебника” стосувалася впорядкування судочинства та судової системи Московської держави. Крім того, в ньому регламентувався порядок діяльності центральних судових органів, які перебували в руках боярства. Судебні функції намісників, згідно з “удебником” значно обмежувалися, оскільки для проведення намісницького суду була необхідна участь представників посадського населення [20,c.209].
З кінця ХV ст. в галузі місцевого управління поширюється система “кормів” (отримання намісником грошових та натуральних стягнень з підлеглого населення). Така ситема сприяла зростанню зловживань з боку місцевої влади й несприяла фінансовому та економічному розвитку держави. На початку ХVI ст. великокнязівська влада намагалася обмежити права намісників, визначаючи місцевому населенню розміри “кормів”, а також обмежуючи термін намісництва до одного року [40,c.122].
Обмеження прав намісників сприяло посиленню позиції дворянства. Поступово виникає інститут “городових приказчиків”, які зосереджують в своїх руках адміністративно-фінансову владу в містах. “Городові приказчики” відали справами будівництва міських укріплень, відали матеріальним забезпеченням оборони міст тощо. Поява інституту “городових приказчиків”, який формувався з дрібного дворянства, значно обмежила права намісників та сприяла посиленню позиції служилого дворянства [41,c.312].
Незважаючи на певні зміни в системі землеволодіння та появі “служилих людей”, як нової панівної верстви, боярство як правлячий стан продовжувало зберігати свої економічні й політичні позиції в суспільстві. Наприкінці ХІV – на початку ХV ст. боярство стає замкнутою верствою, яка претендує на панівну роль в державі. Боротьба боярських угрупувань за владу та за вплив на великокнязівську владу сприяла політичному зміцненню окремих боярських родів: Шуйських, Бєльських, Глинських та інших. В роки правляння Івана ІV, під час так званної опричнини, велика кількість боярських родів було знищено. Політика Івана Грозного сприяла ослабелнню боярської аристократії, миісце якої зайняла “служила знать” [6,c.188]. Поява нової верстви суспільства – “служилої знаті”, сприяло зміцненню монархічної влади московських царів та утворенню російського дворянства.
Наприкінці ХV – на початку ХVI ст. в складі Російської держави залишалися окремі землі та князівтва, які продовжували зберігати свої власні особливості в управлінні. Таким чином, перед центральною московською владою постало питання про уніфікацію системи управління та остаточна ліквідація вотчиної системи, як основної перешкоди для утвердження самодержавства.
Утворення Московської централізованої держави сприяло зростанню впливу великого московського князя. Великий князь, а з 1547 р. – цар єдиновладний правитель Росії, влада якого носила харизматичний характер. Ідеологічним підгрунттям російського самодержавства стала так звана теорія “Третього Риму”, яка обгрунтовувала права російських володарів на державотворчу спадщину Риму та Візантії. За правління Івана ІІІ відбувається остаточне оформлення офіційного титулу московських правителів: “Государь всея Русі”[21,c.171].
Становлення самодержавства та утворення централізованної держави сприяло становленню уніфікованого державного апарату управління. Верховна влада в Московській державі належала великому князю, авторитет якого безсумнівно зріс з прийняттям офіційного титулу “цар”. Особливе політичне значення належало боярській думі, яка починаючи з ХV ст. перетворилася на постійний дорадчий орган при великому князі, а з 1547 р. при царі. До складу боярської думи входили путні бояри, які відали окремими галузями двірцевого господарства та особи, що відали адміністративним управлінням держави [20,c.239]. Порядок призначення в думу визначався системою “меснічества”, тобто станово-ієрархічним становищем феодала, яке залежало від знатнотсі роду, частково від вислуги тощо. Боярська дума складалася з невеликої кількості бояр. Так наприклад в 1533 р. до складу думи вжодило лише 12 бояр. З метою ослаблення аристократичного складу думи Іван ІІІ та Василь ІІІ залучали до її складу дворян, які отримали назву “думних дворян”. Діловодство думи доручалося спеціальним чиновникам, які виконували секретарські функції “думним дякам” [18,c.291].
Основою для створення виконавчих інституцій влади став великонязівський палац на чолі з дворецьким. Палац, як форма великокнязівського управліня, здійснюдвав керівництво державними землями. Казна, на чолі з казначеєм, виконувала функції великокнязівської канцелярії. Серед найважливіших посад в князівському палці були “конюший”, “кравчий” (які подавали князю чаші з напоями під час застілль), “оружний” (який відповідав за виготовлення і збереження вогнепальної зброї) та інші. Двірцеві посадовці походили з пердставників нетитулованого московського боярства. Ці посадовці отримували забеспечення  за рахунок “кормів”, які збиралися з “путей” (підвладних земель) [6,c.237].  
Практичну роботу в державних установах виконував апарат казни, який складався з дворян. Казначей здійснював управління державними фінансами, він крім того, був хранителем державного архіву. Помічник казначея – “печатник” (хранитель великонязівської печатки) здійснював організацію дипломатичної служби. В період ХV ст. в Московській державі утверджується приказна система, яка виникла на базі думських комісій, які відали окремими питаннями управління. Прикази як органи державного управління здійснювали управління окремих галузей державного життя. Прикази, подібно до міністерств, відповідали за справи зовнішньої і  внутрішньої політики, юстиції, оподаткування тощо. Приказна система сприяла формуванню певного прошарку чиновництва – приказних дяків. Приказні дякі призначалися великим князем, або боярською думою. Нерідко приказні дяки були незнатного походження – діти священників, міщан. Цей апарвт чиновництва не був замкнутим [34,c.39].
В умовах феодальної роздробленності в стані розпорошення перебували і збройні сили. В разі військової небезпеки, кожний князь чи боярин мусів збирати народне ополчення в межах свого володіння. Народне ополчення підпорядковувалося двору свого володаря. В даному випадку під двором розумілася бойова одиниця, загін дворян-послужильців. Це були загони, які йшли на війну зі своїм стягом та своїм командиром. Єдиного командування не існувало, оскільки не існувало єдиної армії. З встановленням централізованої держави таке ополчення стає малоефективним. Постає потреба в ліквідації дворів бояр та удільних князів. Цей процес був започаткований ще Іваном ІІІ. В ХVІ ст. змінюється принцип комплектації народного ополчення у зв’язку з впровадженням “великої московської сохи”. По-новому на базі помістної системи організовувалися загони “служилого дворянства”. На зміну феодальним дворам приходять військові підрозділи, що формувалися за територіальним принципом [34,c.186-187].
Значні зміни в системі державного управління відбуваються в 50 – 60-их рр. ХVІ ст., що було зумовлено впровадженням ряду реформ державного управління урядом Івана ІV. З метою підвищення боєздатності війська в армії було впроваджено принцип “єдіноначалія”, тобто на час військових походів керівництво військами здійснювалося централізовано, без врахування посад і місництва. Цей захід сприяв підвищенню боєздатності дворянського війська [9,c.366].
В цей час зростає значення загонів “пищальників”, які використовувалися в якості залоги для оборони південних міст від набігів казанських та кримських татар. Згодом ці загони були реорганізовані в так зване стрілецьке військо. В 1550 р. за пищальниками офіційно закріплюється назва “стрільці”, з їхнього середовища було виділено трьохтисячний загін “виборних” (московських) стрільців. Створення дисціплінованного та добре озброєнного стрілецького війська стало пердумовою виникнення регулярної армії.
В жовтні 1550 р. московський уряд вирішив виділити земля в Московському повіті для 1078 дворян (так звана “вибрана тисяча”), які не мали підмосковних володінь. Ця реформа здійснювалася з метою зміцнити позиції служилої верстви дворянства. В 1551 – 1552 рр. уряд сприяв формуванню так званого “дворового дворянства”, з середовища якого висувалися кандидати на найвищі державні посади [18,c.235].
Важливим заходом в галузі кодифікації норм права та впорядкування судочинства було створення в 1550 р. нового “Судебника”. В “Судебнику” Івана ІV знайшла відображення тенденція до подальшої централізації державної влади та збільшення контролю держави над системою суду. Віддтепер зростає питома вага центральних судових органів управління та вплив дячеської бюрократії. Новий судебник ще більше обмежив судові права намісників. Проте, значна частина кодексу стосувалася питань обмеження права “відходу” селян, що створювало передумови до поглиблення процесу закріпачення [18,c.257].
Одним з важливих кроків 50-их рр. ХVІ ст. стала реорганізація центральних органів управління Московського царства. В 60-их рр. ХVІ ст. остаточного офрмлення набуває приказна система. Віддтепер в кожному приказі сконцентровувалася тільки одна певна галузь державного управління. Приказна система зміцнювала позиції дяків, які за своїм походженням були дрібними дворянами. В 1555 р. було створено Помісний приказ, який відав питаннями помісного землеволодіння; Разрядний приказ, в компетенції якого були питання комплектації царського війська. Ще в 1549 р. було створено Посольський приказ, в компетенції якого були питання зовнішньої політики держави. Пізінше були створені Стрілецький та Земський прикази [18,c.238].
В середині 50-их рр. ХVІ ст.  значні зміни відбуваються в фіскальній системі Московського царства. В 1554 р. було створено “Большой приход”, куда поступали найважливіші загальнодержавні податки.
В результаті реорганізації помісного управління, значно обмежуються повноваження місцевих аристократів. В 1555 р. так звані “губні установи” розповсюджуються по всій країні. В відані цих установ перебував суд з надзвичайних справ. Відтепер суд з кримінальних злочинів переходив з підпорядкування намісників та волостелей до “губних старост”, які обиралися з середовища місцевого дворянства. В 1554 р. уряд реорганізував в спеціальний “Разбойний приказ” боярську комісію, яка розглядала “разбойні справи”. “Губна реформа”, однозначно посилювала позиції дворянства й була спрямована на знищення кормління. Остаточно система кормлінь була ліквідована в результаті земської реформи, яка була проведена в 1555 – 1556 рр. В результаті цієї реформи намісники та волостелі були замінені органами земського управління – “ізлюбленними головами”  та “целовальниками”, які обиралися з середовища посадського населення. В  компетенції земських органів влади був суд з другорядних справ. Крім того, земства збирали податки, які раніше сплачувалися кормлінщикам, а за новою системою надходили до жержавної казни. Губні та земські органи управління були станово-представницькими установами дворянства, що зміцнювало основи царської влади [40,c.164]. 
На початку 60-их рр. ХVІ ст. загострилися суперечності між представниками боярсько-аристократичних угрупувань та царською владою. Бояри виступали проти спроб Івана ІV реформувати систему управління та подолати пережитки феодальної роздробленності. Особливо активно російське боярство виступило проти спроби ліквідації намісництв, уділно-вотчиних володінь тощо. Ситуація загострювалася у звя’зку з рядом військових невдач Московської держави у Лівонський війні [40,c.179].
В таких умовах цар Іван Грозний впроваджує ряд рішучих заходів з метою подолати опір боярської аристократії та зміцнити центральну владу, надавши значні привілеї дворянству. Уряд Івана ІV впроваджує так звану опричнину, яка була використана царем для боротьбиз опозиційними боярськими угрупуваннями.
В період опричнини, в політичному управлінні країною відбуваються певні зміни. Зі зростанням загальнодержавної території, постає проблема побудови нової системи оборони, фінансів, суду та управління. В 1565 р. Іван ІV оголосив про встановлення опричнини (від слова “оприч” – окрім). Таким чином країна поділялася на дві частини: земщину – територія держави, та опричнина – володіння, що належали особисто царю. До опричнини увійшли області торгівельного та промислового значення, райони землеволодіння дворян, які становили опору царської влади, а також землі, що становили старовинні князівські володіння. Землі, що увійшли до опричнини складали половину всієї площі Російської держави. З території опричнини були виведені великі землевласники. Утворення опричнини підірвало економічні та політичні позиції удільного земелеволодіння. На місце виведених землевласників в опричнині розмістили “опричних служилих людей”. За земщиною залишалися окраїни на заході та північному заході країни. Також до земщини були включені деякі території на півдін та південному сході. В земщині державний устрій залишився майже без змін: продовжувала діяти боярська дума, функціонували московські прикази. [18,c.289].
Основну масу опричників склали дрібні та середні дворяни. Однак, до опричнини увійшли деякі представники боярства. Управління опричниною здійснювалося за принципом царської двірцевої установи. Поступово, в опричнині сформувалися сили, які були здатні зміцнити царську владу. Разом з тим, фактичний поділ держави на дві частини мав свої негативні явища, які вплинули на економічний розвиток Росії [9.c.391].
Опричнина виконувала функції політичної поліції, яка жорстоко придушувала виступи удільних князів та бояр. Система політичного терору сформувалася в оричнині набагато швидше ніж інші елементи. Так були страчені бояри А.Горбатий-Шуйський, князь П.Горенський. Каральні заходи Івана Грозного вивкликали протест серед служилого дворянства на чолі з князем В.Пронським. В 1566 служиле дворянство звернулося до царя з проханням припинити насильство і терор. Проте у відповідь послідували нові страти.
Царська опричнина зростала як дворянська гвардія ХVІ ст., вона прийняла активну участь у формуванні та організації стрілецького війська [9,c.372]. Міське дворяннське кінне ополченя замінило собою “князівсько-дворянські двори” феодальної знаті. Опричнина стає, свого роду, “государєвим двором”. Фактично з 1565 по 1572 рр. вона регламентує всі види політичної діяльності Московського царства [40,c.199]. 
На початку 70-их рр. ХVІ ст. зовнішньополітичне становище Російського царства значно ускладнилося. Після укладення польсько-литовської унії Московській державі тепер протистояла об’єднана Річ Посполита. Посилилася загроза турецько-крисмської агресії. В травні 1571 р. скориставшись зрадою деяких рядових опричників, кримський хан Давлет-Гірей розгромив загін опричників і підійшов до Москви. Спаливши околиці, кримський хан змушений був відступити. Проте вже в 1572 р. кримські татари знуву здійснили спробу заволодіти Московю, проте вонибули розбиті на річці Лопасні в 50 км. від столиці [40,c.185].
З огляду на ускладнення зовнішньополітичної ситуації, уряд Івана Грозного здійснив реорганізацію опричнини. В 1572 р. опричнина була реорганізована в “государєв двор”. Офіційна назва “опричнина”  скасовувалася. Незважаючи на формальне її скасуванн, фактично система та методи зберігалися. Після того, як опричнина була переіменована в “государев двор” вона набула ознак і форм двірцевого відомства. Фактично, в історіографії цей період називають другим періодом опричнини. В цей період на чолі земщини цар поставив відданого йому татарського аристократа Симеона Бекбулатовича, який отримав титул “великого князя всея Русі”. Проте реальна влада знахоилася в руках самого Івана Грозного, який, в цей час, іменував себе “князь московський”. Другий період опричнини супроводжувався подальшою боротьбою царя проти боярсько-аристократичних кланів. В  цей період були страчені такі відомі боярияк князь Тьомкін-Ростовський, Н.Одоєвський та інші. В  цей час здійснюється певний переросподіл земель земщини з метою подальшої ліквідації удільно-вотчиного володіння. З  цією метою, царський уряд повертав вотчинникам їх розорені володіння, які були конфісковані в роки опричнини. Отримуючи спустошені землі вотчиники опинялися під пильним наглядом опричників [34,c.257].
В цей час здійснюється зміцнення централізованого апарату влади, що позначилося на зростанні податкового, економічного та політичного тиску з боку держави. Проте, опричнина спрямована проти влади удільних князів та боярської аристократії не зуміла підірвати їх політичні та економічні позиції остаточно. Однак заходи Івана ІV Грозного сприяли зміцненню його одноосібної влади [9,c.382]. 
Утвореня  централізовної Московської держави створило можливості для розвитку інфраструктури управління країною. Починаючи з ХІV cт.  в державі відбувається ряд змін соціально-економічного і політичного характеру, спрямованних на зміцнення самодеожавства. Уніфікація системи управління, запровадження нових методів, поява російського дворянства сприяла утвердженню монархічного правління в Московському царстві.


Висновки

Процес становленя й розвитку державних інституцій Північно-Східної Русі був складним та багатофазовим. Значний вплив мали фактори як внутрішіньогт, так і зовнішнього характеру. Шодо внутрішніхх чинників, то тут, слід відмітити наступні: розвиток продуктивних сил та пожвавлення економічного  життя, зростання міст – центрів ремесла та торгівлі. Говорячи про фактори зовнішнього характеру, слід наголосити на тому, що починаючи з ХІІІ ст. Московське князівство вступає в тривалий період боротьби за об’єднання земель  Північно-Східної Русі. Немалозначущим аспектом зовнішньої політики Москви цього періоду є взаємини із Золотою Ордою. Вдала й продумана політика московських правителів сприяла тому, що ярлик на княжіння на тривалий час закріпляється за ними. Важливо, що в період правління Івана Калити, збір і сплата данини зосереджується в руках великого князя. Це сприяло нагромадженню значних матеріальних  ресурсів, які були використані в боротбі за централізацію країни.
Однак, слід зазаначити, що еволюція органів державного управління в Московському князівстві відбувалася під значним впливом традицій Київської Русі та Золотої Орди. Важливі органи системи управління Київської Русі прейшли в систему державного управління Московською державою. Так інституція князя, боярської думи, намісництва – все це, та багато іншого з успіхом використовувалося в Москві. Крім того, деякі форми земельного володіння, наприклад вотчинно-удільне, яке бере свої початки в часи існування і розквіту Київської Русі, існувало в Московському князівстві до середини ХV ст. Проте, незважаючи на те, що ряд інституцій Києва були запозичені Москвою, тут в землях Пінічо-Східної Русі, вони отримали певні суттеві відозмінення. Так, наприклад боярська дума з ХV ст. перетворюється на постійний дорадчий орган державного управління при московському князеві. Ряд суттєвих змін відбувається в соціальній структурі суспільства – боярство, як верства суспілства становиться замкнутим станом, на відміну від боярства Київської Русі. Взагалі соціальна система Москви набуває ознак замкнутості, тоді як в Київській Русі ця система була досить гнучкою та демократичною, що дозволяло вільно пересуватися по соціальній драбині суспільства.
Немаловажним є вплив золотоординського панування на формування та становленя державних інституцій Північно-Східної Русі. Особливо татаро-монгольський вплив позначився в галузі організації поштово-кур’єрської служби та систмі організації сплати та збору податків. Вцілому вплив татаро-монгольського ярма на політичну історію Московського князівства був визначальним. Саме за монгольсьскою традицією в московській державі встановлюється самодержавна влада східно-деспотичного характеру.  
Остаточного оформлення державно-політичні та соціальні інституції Московської держави набувають зі встановленням одноосібної влади великого князя московського в умовах централізованної держави в другій половині ХV ст. Створення централізованої держави сприяло уніфікації загальнодержавної системи управління. Великими князями, а згодом царями, проводиться політика щодо ліквідації удільно-вотчинної системи, яка не сприяла процесу консолідації розрізненних земель. В результаті створюється помісна система земелевлодіння, яка сприяла формуванню російського дворянства.
В ХV ст. остаточно сформовується державний апарат управління. В цей же час утворюється приказна система – система певних галузевих відомств. Поява приказів вплинула на процес становлення російського дрібного і середнього бюрократичного чиновництва – приказних дяків.
Значні зміни в системі управління відбуваються в другій половині ХVІ ст. у зв’язку з реформами в галузі державного управління, а також із запровадженям опричнини Іваном ІV Грозним. Фактично, на думку дослідників, опричнина стала свого роду царським двором, який здійснював управління країною. Панування опричнини підірвало соціально-економічні та політичні позиції боярської аристократії, це сприяло формуванню в ХVІІ ст. російського середнього та дрібного дворянства – майбутньої опори російського самодержавства.
Таким чином становлення та розвиток державних інституцій Московської держави – процес який ростягнувся на два з половиною століття. Боротьба Московського князівства за право на княжіння в Північно-Східній Русі, сприяла піднесенню Москви як політичного центру Росії. Централізація та уніфікація державного управління, поява нових соціальних верств та державних інституцій сприяли утворенню самодержавної Росії.














 

Яндекс.Метрика >