...
Реферат на тему: "План Барбаросса" суть; етапи втілення; перебіг подій; причини краху. PDF Печать E-mail

Реферат на тему: "План Барбаросса" суть; етапи втілення; перебіг подій; причини краху.

I. ВСТУП.
Я обрав тему "План Барбаросса" для написання курсової роботи, оскільки маю бажання дослідити і більш детально вивчити "План Барбаросса". Зрозуміти в чому полягали помилки гітлерівського командування, яким чином СРСР вийшло з важкого становища, яке утворилося на початку війни Німеччини проти СРСР і яким чином військам Радянського Союзу вдалося перейти у наступальні дії. Ще одна з причин що я обрав дану тему – це зацікавленість у тому, щоб дізнатися якомога більше про загальний хід війни і який внесок зробив український тил у перемогу над ворогом, щоб побачити героїзм радянського народу.
Джерела з якими я працював допомогли мені досить детально дізнатися практично про всі дії і ситуації які виникали під час Великої Вітчизняної Війни і шляхи їхнього вирішення. Джерела використані мною були такими: книги із бібліотек, Інтернет, книги з власної бібліотеки а також шкільні підручники та інформація яку я отримав від викладача історії навчального закладу в якому я навчаюся.
На мою думку, ця тема доволі актуальна у наш час, оскільки у світі наростає диктатура США по відношенню до таких країн як Іран, Ірак та інші. З історії "Плану Барбаросса" ми бачимо всю пихатість і тактичну недооціненість сил і можливостей противника Німеччини у ході війни проти СРСР. Також ця тема допомагає нам зрозуміти які наслідки можуть статися, у разі виникнення нової війни, у разі вчасного не припинення явно не мирно налаштованих дій агресорів. З досвіду можна зрозуміти що набагато легше не допустити війни, ніж потім зупинити її хід.
В роботі я виклав хід бойових  дій, надрукував саму директиву, вказав на наслідки війни та виклав етапи втілення "Плану Барбаросса", героїчну боротьбу з ворогом не тільки військових, а й мирного населення.
II. ПЛАНУВАННЯ ВІЙНИ ФАШИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ ПРОТИ СРСР.
Планування німецької агресії проти СРСР почалося задовго до початку війни. Ще у середині 30-их років, як можна судити за документами, політичне і військове керівництво Німеччини у рішенні ряду питань виходило із варіанту "А", під яким малося на думці війна проти СРСР. У той час гітлерівське керівництво вже накопичувало данні про Радянську Армію, вивчало основні операційні напрями східної компанії і  позначати можливі варіанти воєнних дій.
Вже 25 липня 1940 року на третій день після підписання перемир’я у Комп’єні, обговорювався варіант "ударна сила на Сході". 28 липня розглядались "нові задачі". 30 липня Кальдер записав у службовому щоденнику: "Основна увага – на Схід".
Конкретний план нападу на Радянський Союз генеральний штаб фашистської Німеччини почав розробляти одразу після закінчення французької компанії. На засіданні найбільш високопоставлених політичних і воєнних керівників 29 липня 1940 року генерал-полковник Іодль, який займав посаду начальника штабу оперативного керівництва верховного головокомандування гітлерівських збройних сил, заявив, що Гітлер вирішив підготувати і розпочати війну проти СРСР не пізніше весни 1941 року. Підготування плану війни було доручено генералу Марксу, який до цього займав посаду начальника штабу 18-ої армії. На кінець серпня 1940 року був підготовлений незакінчений попередній варіант основної директиви плану війни, відомого під умовною назвою "План Барбаросса".
На засіданні в Бергхофе 31 липня було прийнято рішення з’ясувати, чи будуть союзниками у війні проти СРСР Фінляндія і Туреччина. Щоб втягнути ці держави у війну, намічалося віддати їм деякі території Радянського Союзу після успішного завершення компанії. Тут же були розглянуті міркування об урегулюванні угорсько-румунських відносин і гарантіях Румунії.
09 серпня 1940 року Іодль віддав повністю таємний наказ, який мав умовну назву "Ауфбау Ост", згідно якому повинні були проводитися різноманітні підготовчі заходи до війни з СРСР. Також в цьому наказі вказувалося на необхідність таємного використання територій, прилеглим до західних кордонів СРСР , з метою формування і бойової підготовки нових з’єднань, будівництво там казарм, полігонів, стратегічних автострад, залізничних доріг, ліній зв’язку тощо.
Одночасно з проведенням даних заходів восени 1940 року на основі попереднього варіанту, підготовлений в серпні, велась кінцева розробка плану війни фашистської Германії проти СРСР. Виконання цього завдання було покладено на заступника начальника генерального штабу сухопутних сил генерала Паулюса.
З метою практичної перевірки реальності "Плану Барбаросса" у кінці листопада і на початку грудня 1940 року в генеральному штабі сухопутних сил, в Цоссене, була проведена велика оперативна гра, яка складалась з трьох етапів. На основі результатів гри вищі військові керівники Німеччини впевнились в тому, що вихід німецьких військових сил на лінію Волга-Архангельськ повинен привести до повної поразки СРСР. 13 і 14 грудня 1940 року в генеральному штабі сухопутних сил відбулося засідання з начальниками штабів груп армій, на котрому обговорювались і вирішувались питання, які не знайшли вирішення в ході гри. На цьому засіданні гітлерівські стратеги промовили впевненість в тому, що війна з СРСР займе 3 – 4 місяці.
18 грудня 1940 року Гітлер підписав основну директиву "Плану Барбаросса" у вигляді директиви №21 верховного головнокомандування військових сил Німеччини. Потім ця директива доповнювалась різноманітними розробками і наказам по конкретним аспектам проведення підготовчих заходів, а також інструкціями і інформацією військових сил які мають здійснити поставлені задачі. "Я не повторю помилки Наполеона коли піду на Москву – заявив самовпевнений фюрер, - я виступлю достатньо рано, щоб дістатися її до зими".
На початку 1941 року був виданий секретний бюлетень німецького генерального штабу "Військові вили СРСР станом на 01 січня 1941 року" в якому давалась оцінка матеріальних і людських можливостей СРСР, а також бойових і моральних якостей радянської армії. У розвиток основної директиви 31 січня 1941 року була підписана директива головного командування сухопутних сил на стратегічну зосередженість і розгортання військових сил, в якій більш дрібно описувалося задачі які стоять перед військами, встановлювались чіткі розмежувальні лінії між групами армій і арміями, встановлювались основи взаємодії сухопутної армії з воєнно-морськими і воєнно-повітряними силами, а також основні моменти сумісних дій з союзниками. До даної директиви прилягало ще кілька додатків, у яких встановлювалось порядок перенесення військ, характер і послідовність проведення підготовчих заходів тощо. Через деякий час була видана спеціальна директива по дезінформації, в якій визначалися заходи по введенню супротивника у оману.
03 лютого 1941 року на нараді в Бєрхтєсгадені Гітлер у присутності Кейтеля і Іодля заслухав докладний доклад Браухіча і Гайдера про план війни проти СРСР. Фюрер схвалив доклад і запевнив генералів, що план буде успішно виконаний: "Коли почнеться здійснення "Плану Барбаросса" світ замре і затаїть подих".
У службовому щоденнику верховного головнокомандування німецько-фашистських Збройних Сил за 17 лютого 1941 року було записано умову Гітлера: "Після завершення східної компанії необхідно передбачити захоплення Афганістану і організацію наступу на Індію".
У основу "Плану Барбаросса" були покладені теорії тотальної й "блискавичної" війни. При створенні цього плану у повній мірі був врахований досвід компаній гітлерівських військових сил у Європі у 1939-1941 роках.
При плануванні війни проти СРСР німецько-фашистське командування мало широкі данні про СРСР і його військових силах, зібраних німецькою розвідкою.
Засновники "Плану Барбаросса" відштовхувалися від того, що держава СРСР і її тил слабкі, а Радянські Військові Сили слабкі і не зможуть вчинити серйозного протистояння. З цього вони прийшли до висновку, що німецько-фашистські війська миттєвим і міцним ударом зможуть розгромити основні сили СРСР і створити умови для подальшого руху у глиб країни.
"Звичайно метою операції є відмежуватися від азіатської Росії 4по загальній лінії Архангельськ – Волга. Таким чином, в разі необхідності остання промислова зона на Уралі яка залишалась у Росії може бути паралізованою за допомогою авіації".
В плані зазначалося, що у війні проти СРСР приймуть активну участь Румунія і Фінляндія. Фінляндія мала прикривати стратегічне розгортання північного угрупування німецьких військ, і відповідала за захоплення півострова Ханко. Завдання Румунії було підтримувати наступ південної групи армій, і в подальшому нести допоміжну службу у тилових районах.
У безпосередньому зв’язку з "Планом Барбаросса" знаходиться директива  №24 о співпраці з Японією від 05 березня 1941 року. В директиві зазначалось, що метою співпраці, встановленого пактом трьох держав, повинно бути прагнення як можна скоріше змусити Японію почати бойові дії на дальньому сході. Японія мала захопити ресурси стратегічної сировини, в тому числі каучуку. Це потрібно було і як для задоволення потреб самої Японії в інтересах подальшого розгортання агресії, так і для постачання фашистської Німеччини. Хоча на той час Японії ще не пред’являлась вимога почати війну проти СРСР, але вона повинна була тримати значні сили у Маньчжурії, на кордоні СРСР.
Найближча і найважливіша стратегічна ціль "Плану Барбаросса" полягала в знищенні основних сил радянської армії, які знаходились, за припущенням гітлерівського генерального штабу, на західній прикордонній смузі, шляхом сміливих операцій з глибоким просуванням вперед танкових дивізій. При цьому вказувалося на необхідність запобігти відходу боєздатних радянських військ в глиб країни. Вважалось, що таким чином буде знищено дві третіх всіх радянських військ, а інші війська залишаться скованими біля кордону Фінляндії, Туреччини та на дальньому сході. Засновники плану вважали, що після розгрому радянських військ в прикордонній смузі німці зустрінуть не більше 50 радянських дивізій, неспроможних організувати достатнього опору.
Основними стратегічними об’єктами, які мали найважливіше політичне і економічне значення, вважалися Ленінград, Донецький басейн, Москва і центральні промислові райони. Особливу роль при цьому відводилось Москві, захоплення якої згідно плану визначав остаточний успіх як в політичному, так і в економічному відношенні.
При цьому припускалось, якщо не вдасться досягти швидкого розгрому радянських військ на центральному спрямуванні, то в цьому випадку наступ на Москву і Донецький басейн повинно бути розгорнуте лише після знищення ворога у Прибалтиці і оволодіння Ленінградом і Кронштадтом, а також після знищення радянських військ на Україні й виходу на рубіж річки Дніпра.
У відповідності з цим планувалось здійснити наступ трьох ударних угрупувань на трьох стратегічних напрямах. Перше угрупування, зосереджене у східній Прусії, повинне було нанести удар в загальному напрямі на Псков, Ленінград. Друге угрупування повинно було нанести удар східніше Варшави на Мінськ, Смоленськ. Задача третього угрупування, зосередженої в районі Люблін, стосувалась у нанесенні удару на Житомир, Київ. Також планувалось нанести допоміжні удари з території Фінляндії на Ленінград і Мурманськ і з території Румунії – на Могильов – Подільський, Жмеринку і впродовж узбережжя Чорного моря.
Такий загальний зміст плану війни фашистської Німеччини проти СРСР. Цей план є втіленням теорії і практики воєнного мистецтва фашистської Німеччини, які були накоплені за роки підготування до війни, а також в ході майже дворічної війни в Європі.
На рівні з плануванням війни проти СРСР гітлерівське командування приділяло велику увагу підготуванню і проведенню заходів щодо організації пропаганди, введенню диверсійних заходів і визначенню поведінки особистого складу збройних сил на захопленій території.
При розробці інструкцій і наказів і при проведенні підготовчих заходів в цій області гітлерівці виходили з тієї установки, що війна проти СРСР – незвичайна, а непримирима війна двох протилежних ідеологій. Звідси робився висновок, що при проведенні такої війни німецькі збройні сили і німецький народ повинні відмовитися від гуманних почуттів і людських  спонукань; цим їм надавалося право знищувати радянських людей без всіляких обмежень. Згідно директиви верховного головнокомандування німецьких збройних сил, виданій 13 березня 1941 року, виконавча влада в районі бойових дій могла передаватися командуючим групами армій і арміями, що на дійсності значило санкціонування свавілля командирів усіх ступнів.
В тій же інструкції говорилось: "в районах операцій на рейхсфюрера СС від імені фюрера накладаються особливі задачі для підготовки організації політичної адміністрації. Ці задачі випливають з необхідності проведення боротьби між двома протилежними політичними системами. У межі цих задач рейхсфюрер СС буде діяти незалежно і під свою власну відповідальність". як відомо, есесівці повністю використовували данні їм права, роблячи небачений терор, грабежі, ґвалтування і масові вбивства військовополонених і мирного населення.
У ряді інших інструкцій верховного головнокомандування німецьких збройних сил приписувалось безжалісно розправлятися зі всіма, хто спробує вчинити опір німецьким військам, знищувати всі підозрілі елементи, не доводячи справ до передачі їх суду, а у випадках яких-небудь нападів на німців застосовувати "масові насильницькі заходи". При цьому німецькі солдати, офіцери і чиновники звільнялися від усілякої відповідальності за здійснені ними злочини по відношенню до мирного населення Радянського Союзу.
В цілях розпалу й підтримки звіриних, людино–ненависних інстинктів у особистому складі збройних сил були створені багато численні спеціальні "роти пропаганди". Ці роту повинні були, використовуючи звичайні для гітлерівців методи брудного наклепу, брехні і провокацій, здійснювати на театрі бойових дій відповідну агітаційну роботу серед своїх військ і військ противника.
Подібні ж функції були покладені на спеціально створену для цих цілей організацію німецької розвідки і контррозвідки. В тому числі, агентура цієї організації повинна була прагнути розпалити національну ворожу між народами СРСР, створити антирадянське націоналістичні групи з метою підриву і ослаблення тилу радянської армії. У кінці 1940 року для здійснення диверсійних актів на фронті був створений полк спеціального призначення – "Бранденбург". Цей полк комплектувався із німців, які дуже добре знали російську мову. Всупереч міжнародним правилам ведення війни, командування полку використовувало для дії диверсійних груп обмундирування і озброєння радянських військ.
Потрібно сказати, що складання "Плану Барбаросса" і підготовчі заходи, які проводились згідно з поставленими задачами, здійснювались в найглибшій таємниці. Були використані всі види дезінформації і маскування для того, щоб створити враження о зосередженні головних зусиль фашистської Германії на ведення війни проти Англії і на підготуванні вторгнення на Британські острови. Розгортання і зосередження військ біля кордонів Радянського Союзу подали неначе б то з метою відвертання уваги від запланованого вторгнення до Британії. Цей відволікаючий маневр гітлерівське командування видавало за "видатніший у історії війн".
Характерно, що гітлерівські правлячі кола були повністю впевнені в успішному і швидкому здійснені "Плану Барбаросса". Ще до початку війни проти СРСР на засіданні керівників німецьких збройних сил 04 червня 1941 року обговорювались плани розгортання подальших агресивних дій після переможного закінчення війни проти СРСР.
11 червня Гітлер підписав директиву №32 – "Підготування до періоду після здійснення операції "Барбаросса". В цій директиві йшла мова, що після розгрому Радянських Збройних Сил весь європейський континент буде під господарюванням Німеччини і Італії. Вважалось, що для того щоб окупувати територію СРСР, достатньо 60 дивізій і одного повітряного флоту. Подальший наступ в умовах використання захоплених ресурсів СРСР повинно було розвиватися проти британських володінь в районі Середземного моря і Азії: із Лівії через Єгипет, з Болгарії через Туреччину і при благополучних умовах із Закавказзя через Іран. Припускалося також захопити Гібралтар, здійснити блокаду Англії, а при благополучних умовах здійснити висадку військ на Британські острови для досягнення повної перемоги над британською імперією.
Таким чином, німецько-фашистське командування не тільки склало план ведення війни проти СРСР, але й, будучи повністю впевненим у швидкісному переможному закінченні цієї компанії, намітило перспективи подальшого розгортання агресії.
Потрібно вказати, що засліплені легкими перемогами в Європі в 1939 – 1941 роках державні і військові керівники фашистської Германії при підготуванні і веденні війни проти СРСР ігнорували ряд серйозних складнощів і поставили перед своїми збройними силами непосильні задачі. Вони не врахували, що радянський народ і його збройні сили можуть дати рішучу відсіч агресорам і будуть відстоювати свободу і незалежність своєї Вітчизни до кінця. Розрахунок на те, що після перших невдач Радянський Союз попросить мир, був помилковим. Звідси повністю зрозумілий авантюризм плану гітлерівців вирішити результат війни проти СРСР в період однієї компанії. Як відомо, німецько-фашистські загарбники швидко впевнились в цьому на гіркому досвіді перших місяців війни.
III. ДИРЕКТИВА №21 "ПЛАН БАРБАРОССА".
Фюрер і Верховний головнокомандуючий Збройними силами
Верховне головнокомандування Збройних сил
Штаб оперативного керівництва
Відділ оборони держави
№33408/40

Ставка фюрера
18 грудня 1940 року
9 екземплярів
Екземпляр №"
Повністю секретно
Тільки для командування
Німецькі Збройні сили повинні бути готовими розбити Радянську Росію у ході короткотривалої компанії ще до того, як буде завершена війна проти Англії. ( Варіант "Барбаросса" )
Суходільні сили повинні використовувати для цієї мети всі з’єднання які знаходяться у їх розпорядженні, за виключенням тих, котрі необхідні для захисту окупованих територій від усіляких несподіванок.
Задача Воєнно-повітряних сил – виділити такі сили для підтримки Суходільних військ при проведенні Східної компанії, щоб можна було розраховувати на швидке завершення наземних операцій і, разом з цим, обмежити до мінімуму зруйнування східних областей Німеччини авіацією ворога. Однак ця концентрація ВПС на Сході повинна бути обмежена вимогою, щоб всі театри воєнних дій і району розміщення нашої воєнної промисловості були надійно прикриті від нальотів авіації противника, і наступальних дій проти Англії, особливо проти її морських комунікацій, зовсім не слабшали.
Основні зусилля Воєнно-морського флоту повинні і у час Східної компанії, безумовно, зосереджуватися проти Англії.
Наказ про стратегічне розгортання Збройних сил проти СРСР я віддам, у випадку необхідності, за вісім тижнів до запланованого строку початку операції.
Приготування, які потребували більш тривалого часу, якщо вони ще не почались, мають початися вже зараз і закінчитися до 15.05.1941 року.
Вирішальне значення повинно бути надано тому, щоб наші наміри напасти не були розпізнані.
1. ЗАГАЛЬНИЙ ЗАМИСЕЛ.
Основні сили Суходільних військ, які знаходяться у Західній Росії, повинні бути знищенні у сміливих операціях за допомогою глибокого, швидкого висування танкових клинів. Відступ боєздатних військ противника на широкі простори руської території повинен бути запобіжний.
Шляхом швидкого при слідування повинна бути досягнута смуга, з якої руські Воєнно-повітряні сили будуть не в змозі здійснювати напади на імперську територію Німеччини.
Кінцевою метою операції є створення бар’єру який загороджував би від Азіатської Росії по загальній смузі Волга-Архангельськ. Таким чином, у разі необхідності останній індустріальний район, який залишався би у руських на Уралі, можна буде паралізувати за допомогою авіації.
У ході цих операцій руський Балтійський флот швидко втратить свої бази і опиниться, таким чином, не здатним продовжувати боротьбу. Ефективні дії руських Воєнно-повітряних сил повинні бути запобіжно нашими міцними ударами вже на самому початку операції.
2. ПЕРЕДБАЧЕНІ СОЮЗНИКИ ТА ЇХ ЗАДАЧІ.
а) У районі проти Радянської Росії на флангах нашого фронту ми можемо розраховувати на активну участь Румунії та Фінляндії. Верховне головнокомандування Збройних сил у зазначений час встановить і згодить, в якій формі збройні сили обох держав при їх вступі у війну будуть підпорядковані німецькому керівництву.
б) Завдання Румунії буде заключатися в тому, щоб відбірними військами підтримати наступ південного флангу німецьких військ, хоча б на початку операції, скувати противника там, де не будуть діяти німецькі сили, і в подальшому нести допоміжну службу у тилових районах.
в) Фінляндія повинна прикривати зосередження і розгортання окремої німецької групи військ ( частини 21-ої армії ), наступаючої із Норвегії. Фінська армія буде вести бойові дії разом з нашими військами. Крім того, Фінляндія буде відповідати за захоплення півострова Ханко.
г) Слід вважати можливим, що на початок операції шведські залізничні дороги і шосейні дороги будуть надані для використання німецькій групі військ, призначеній для дій на півночі.
3. ПРОВЕДЕННЯ ОПЕРАЦІЇ.
Суходільні сили. ( у відповідності з оперативними замислами докладеними мені ).
Театр збройних дій розділяється Прип’ятськими болотами на північну і південну частини. Напрям головного удару повинен бути підготований північніше Прип’ятських боліт. Тут слід зосередити дві групи армій.
Південна з цих груп, яка є центром загального фронту, має завдання наступати особливо сильними танковими і моторизованими з’єднаннями із району Варшави і північніше неї з метою роздробити сили противника у Білорусії. Таким чином будуть створені умови для повороту міцних частин рухомих військ на північ, з тим щоб у взаємодії з північною групою армій, наступаючої з Східної Прусії у загальному напрямі на Ленінград, знищити сили противника, діючі у Прибалтиці. Лише після виконання цієї невідкладної задачі, за котрою повинно бути здійснено захват Ленінграду і Кронштадта, слід приступити до операції по захопленню Москви – важливого центру комунікацій і військової промисловості... Тільки раптовий і швидкий розлад руського протистояння зміг би оправдати постановку і виконання цих обох задач одночасно...
Групі армій, діючій південніше Прип’ятських боліт, належить шляхом концентрованих ударів, маючи основні сили на флангах, знищити руські війська, які знаходилися на Україні, ще до виходу останніх до Дніпра.
З цією метою головний удар наноситься із району Любліна у загальному напрямі на Київ. Одночасно війська які знаходяться у Румунії форсують річку Прут у нижній течії і здійснюють глибоке охоплення противника. На долю румунської армії випадає завдання скувати руські сили, які знаходяться усередині створених кліщів...
4.
Всі розпорядження, котрі будуть віддані головнокомандуючими на основі цієї директиви повинні цілком визначено виходити із того, що мова йде о засобах обережності на той випадок, якщо Росія змінить свою позицію по відношенню до нас. Чисельність офіцерів, притягнутих для першочергових підготувань, повинно бути максимально обмеженим. Інших співробітників, участь яких необхідне, слід приволікати до роботи як можна пізніше і знайомити тільки з приватними сторонами підготовки, необхідними для виконання службових зобов’язань кожного з них окремо. Інакше є небезпека виникнення серйозних політичних і воєнних ускладнень у результаті розкритті наших приготувань, строки котрих ще не призначені.
5.
Я очікую від господ головнокомандуючих усні доклади про їх подальші наміри, основаних на справжній директиві...
Адольф Гітлер
Вірно: капітан Енгель.
IV. СТАН ЗБРОЙНИХ СИЛ ФАШИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ І ЇЇ СОЮЗНИКІВ ПЕРЕД ПОЧАТКОМ ВІЙНИ ПРОТИ СРСР.
Для здійснення "Плану Барбаросса" були підготовані величезні збройні сили самої фашистської Німеччини і значна кількість збройних сил її сателітів. В період між закінченням Французької компанії і початком війни проти СРСР було сформована велика кількість нових з’єднань і була  проведена відповідна реорганізація збройних сил у відповідності з умовами майбутнього театру військових дій. У вересні 1904 року було розпочато формування нового управління армії, управлінь кількох корпусів, а також до 40 піхотних і танкових дивізій. Наприкінці 1940 почалося формування ще 14 піхотних дивізій. В результаті цих заходів німецькі суходільні війська, нараховували 150 дивізій у влітку 1940, а навесні 1941 мали вже більше 200 дивізій.
Загальна численність німецьких збройних сил за станом на 22 червня 1941 року складала 7,234,000 чоловік. У польових суходільних військах нараховувалось 3,800,000 чоловік, у суходільних військах запасу - 1,200,000 чоловік, у повітряно-військовому силах - 1,680,000,
у морському флоті – 404,000, у військах СС – 150,000
Суходільні війська сателітів фашистської Німеччини, пригорнутих до участі у озброєній боротьбі проти СРСР, нараховували 29 піхотних дивізій і 16 бригад, в тому числі 5 моторизованих бригад. З них: фінських – 16 дивізій і "План Барбаросса" бригади, румунських – 13 дивізій і 9 бригад і угорських – 4 бригади.
Таким чином, загальна кількість польових суходільних військ фашистської Німеччини і її сателітів, призначених для війни проти СРСР, складало 181 дивізію і 18 бригад, що еквівалентно 190 дивізіям.
У складі повітряно-військових сил фашистської Німеччини, призначених для дій проти СРСР, нараховувалося більше 3900 літаків. Крім того, притягалося до 1000 літаків фінських і 500 – румунських, тобто разом 5400 літаків. Найвищою організаційною одиницею воєнно-повітряних сил Німеччини був повітряний флот. Кожний з повітряних флотів призначався для підтримки однієї групи армій чи окремої армії ( армія "Норвегія" на півночі Фінляндії).
Основні воєнно-морські сили призначалися для дій проти Великобританії.
Польові суходільні війська збройних сил фашистської Німеччини  і її сателітів об’єднались до початку війни проти СРСР у три групи армій, не враховуючи окремої німецької армії і фінських військ на території Фінляндії. У кожну групу армій входило дві ( як виключення – чотири) польові армії і одна-дві танкові групи. В польових арміях знаходилось по три - п’ять армійських корпусів, в танкових групах –дві – три моторизованих корпуси. Армійські корпуси складалися з трьох, а деякі з чотирьох - шести піхотних дивізій, моторизовані корпуси - з двох танкових і однієї моторизованої дивізій кожний.
Всі об’єднання німецьких військ до початку війни проти СРСР, були як правило, повністю укомплектовані власним складом і всіма видами відповідної бойової техніки і озброєння. Прикінцевому встановлені штатної організації  і при комплектуванні згідно з нею частин і об’єднань був врахований досвід бойових дій, отриманий в ході операцій у Європі у 1939 – 1941 роках, а також умови Східного театру дій.
На початок війни проти СРСР головним видом бойових дій вважався наступ; провідним засобом досягнення перемоги у наступі  - масоване використання танків при міцній підтримці авіації. При цьому крупні танкові об’єднання – танкові групи – повинні були наносити міцні початкові удари і розвивати стрімкий наступ на велику глибину, оточуючи значні групи військ противника.
Завдання авіації складалося в тому, щоб масованими ударами по аеродромах противника розгромити на самому початку операції воєнно-повітряні сили ворога, захопити і утримувати повну перевагу в повітрі. Удари авіації по найбільш важливим об’єктам, скупченням військ, вузлам комунікацій і системі зв’язку противника повинні були викликати у нього дезорганізацію і втрату керування і сприяти успіху німецьких військ.
Основний спосіб нанесення ударів групою армій складався у  прориві оборони на двох ділянках з подальшим його розвитком по напрямам які сходяться, армією – у прориві оборони на одній дільниці і розвитку удару у глиб або у сторону флангу.
Не дивлячись на відсутність великих стратегічних резервів, найбільш суцільним вважалося одно ешелонне побудування груп армій, армій і танкових груп з виділенням невеликих резервів. Таким чином, розрахунок робився на успіх першочергового удару і повну перемогу над противником в перші місяці війни. Це буд. Один із суттєвих пороків німецько-фашистських поглядів на ведення озброєної боротьби. При  умові не одержання перемоги в одній компанії, і війна отримувала цілком негаданий характер для її продовження вже не було відповідних резервів: їх потрібно було заново створювати.
V. СТРАТЕГІЧНЕ ЗОСЕРЕДЖЕННЯ І РОЗГОРТАННЯ НІМЕЦЬКО – ФАШИСТСЬКИХ ВІЙСЬК ДЛЯ НАПАДУ НА РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ.
У червні 1940 року німецькі збройні сили почали пересовуватися з заходу на схід. Із Франції у Познань було переведено всього біля 500,000 чоловік. Крім того, напоготові тримався особистий склад 20 дивізій, звільнені у короткострокову відпустку. Початкове зосередження і розгортання військ планувалось повністю закінчити до 15 травня 1941, тобто до того дня, коли було призначено початок нападу на СРСР. У подальшому план передислокації, зосередження і розгортання був уточнений згідно зі зміною дати вторгнення німецько-фашистських військ у Радянський Союз. У зв’язку з проведенням операції на Балканах гітлерівське командування прийняло рішення відкласти початок війни проти СРСР на 4 – 6 тижнів і призначило в кінцевому результаті на 22 червня 1941.
Згідно з додатком до директиви головного командування суходільних сил на зосередження і розгортання передислокація основних сил німецько-фашистських військ здійснювалась до радянсько – німецького кордону здійснювалась в період з лютого до червня 1941 року. Ця передислокація проводилася поступово п’ятьма ешелонами.
В перших чотирьох ешелонах передислоковувались війська, призначені для безпосередньої участі у наступі у перший день війни, п’ятим ешелоном ви двигався резерв головного командування суходільних сил у кількості 24 дивізій.
Перший ешелон був відправлений в період з 04 лютого по 12 березня і зосереджений на лінії Данциг, Катовіце. Другий ешелон вирушив в період з 16 березня по 8 квітня на лінію Кенігсберг, Варшава, Тарнув. Третій ешелон був переводився протягом місяця ( з 10 квітня по 10 травня) на лінію Аленштайн, Радом.
Переведення і зосередження четвертого ешелону почалися 25 травня. Тоді ж було переведено на графік максимального руху робота залізничних доріг і встановлена кінцева дата на СРСР – 22 червня 1941 року. До початку червня основна маса військ всіх ешелонів була переведена ближче до кордону, східніше лінії Кенігсберг, Варшава, Тарнув, причому до 40 дивізій були введені у першу лінію.
Рухомі з’єднання почали переводитися до кордону 10 червня. В цей же і в наступні дні війська, призначені для прориву, виводилися в вихідні райони на віддалені від кордону 7 – 20 км, для піхотних і 20 – 30 км. транспортних і моторизованих з’єднань. З 18 червня в вихідну позицію для наступу висувались дивізії перших ешелонів. Переведення військ проводилася у ночі з виконанням найсуворіших мір маскування. Наприкінці 21 червня зосередження і розгортання суходільних військ, авіації і воєнно-морського флоту, призначених для нападу на СРСР, було повністю завершено.
Суходільні війська і воєнно-повітряні сили фашистської Германії і її сателітів були розгорнуті впродовж західного кордону Радянського Союзу у такому угрупуванні.
На території Східної Фінляндії, між Баренцовим морем і Фінською затокою розгортались німецька армія "Норвегія" ( командуючий генерал-полковник Фалькенхорст ) у складі двох фінських і чотирьох німецьких дивізій і фінські армії "Південно-східна" і "Карельська", які мали всього 15 піхотних дивізій ( у тому числі 1 німецьку ), дві піхотні і одну кавалерійську бригаду. Фінськими арміями керував маршал Маннергейм. Армія "Норвегія" повинна була вести наступальні дії на Ухтинському, Канадалакшскому і Мурманському напрямі. Фінські армії мали завдання наступати на Карельському перешийку і в смузі між Ладіжскім і Онезьким озерами у південно-східному напрямі, з тим щоб приєднатися з військами групи армій "Північ" у районі Ленінграду і на річці Свір. Бойові дії фінських і німецьких військ, зосереджених у Фінляндії підтримувались 5-им німецьким повітряним флотом і фінськими воєнно-повітряними силами ( усього більше 900 літаків ).
На ділянці фронту від Клайпеду до Гольдапу протяжністю 230 км. була розгорнута група армій "Північ" ( головнокомандуючий генерал-фельдмаршал Леєб ), у складі 16-ої і 18–ої армій і 3-ої танкової групи, усього 29 дивізій, з них 23 піхотні, 3 танкові і 3 моторизованої. Завдання групи армій була в тому, щоб знищити радянські війська у Прибалтиці і захопити порти на Балтійському морі, в тому числі Ленінград і Кронштадт. Для виконання цього завдання армією повинен був нанесений головний удар із району Тільзіт в загальному напрямі на Даугавпілс, Опочка, Псков, щоб відрізати шляхи відступу боєздатним силам радянських військ із Прибалтики на схід і створити умови для подальшого наступу на Ленінград. Для підтримки групи армій "Північ" відокремлювався перший військовий флот, який мав 1070 літаків.
У центрі Східного фронту, на ділянці від Гольдапу до Влодова, була зосереджена група армій "Центр" ( командуючий генерал-фельдмаршал Бок ), яка наносила головний удар. У склад цієї групи армій входило 9–та і 4–та німецькі армії і 3-тя і 4–та танкові групи, усього 50 дивізій і 2 бригади, у тому числі 34 піхотні, 9 танкових, 6 моторизованих і 1 кавалерійська девізії і 2 моторизованих бригади. Згідно загального умислу, який зводився до оточення і знищення радянських військ у Білорусії, у групі армій "Центр" були створені дві сильні ударні угрупування: одна – у складі 2–ої танкової групи і основних сил 4–ої армії – на правому фланзі, друга – у складі 3–ої танкової групи і головних сил 9–ої армії – на лівому фланзі.
Завдання правофлангової ударного угрупування зводилось до того щоб прорвати оборону радянських військ у районі Бресту, швидко просунутися танковими об’єднаннями на Мінськ і у взаємодії з військами північного ударного угрупування оточити і знищити радянські війська в районі між Білостоком і Мінськом. У подальшому, наступаючи у східному напрямі, 2–га танкова група і 4–та армія повинні були захопити місцевість у районі Смоленську і південніше, протистояти зосередженню радянських військ до півночі від верхньої течії ріки Дніпро і забезпечити умови для подальший дій військ групи армій.
Завдання лівофлангового угрупування зумовлювалось у тому, щоб прорвати оборону радянських військ у районі західніше від Гродно, стрімко просунутися силами танкової групи на Мінськ і у взаємодії з північним ударним угрупуванням знищити радянські війська між Білостоком і Мінськом. Потім 3–тя танкова група і 9–та армія повинні були досягти району Вітебськ, Полотськ, щоб протистояти зосередженню сил радянських військ у районі верхньої течії ріки Західної Двіни і утворити умови для виконання і подальших задач групи армій. Наступ групи армій "Центр" підтримувалось 2–им повітряним флотом, який нараховував 1670 літаків.
На південній ділянці фронту від Любліна до гирла ріки Дунай протяжністю 780 км. була зосереджена група армій "Південь" ( командуючий генерал-фельдмаршал Рундштедт ) у складі 6–ої, 17–ої і 11–ої німецьких армій, 1 – ій німецькій танкової групи, 3–ої і 4–ої Румунських армій і угорського корпусу, усього 57 дивізій і 13 бригад, у тому числі 48 піхотних, 5 танкових і 4 моторизованої дивізії, 6 піхотних, 3 моторизованих і 4 кавалерійської бригади, із них 13 піхотних дивізій і 13 бригад військ сателітів.
Завдання цієї групи армій була в тому, щоб ударною групировкою із 6–ої армії і 1–ої танкової групи, зосереджених до південного сходу від Любліна, стрімко прорватися до Києва і захопити переправи через Дніпро в районі міста і південніше. У подальшому танкові з’єднання повинні були розвити наступ впродовж правого берегу Дніпра у південно східному напрямі з метою протистояти відходу за Дніпро боєздатних з’єднань радянських військ і знищити їх ударом з тилу.
17–та німецька армія, розгорнута на фронті північніше Перемишль, мала мету використовуючи успіх 1–ої танкової групи, наступати у південно-східному напрямі, кинути радянські війська, знищити їх і швидко вийти у район Вінниця, Бердичів, щоб розгорнути подальший наступ, дивлячись на обстановку, у південному чи південно-східному напрямі. Війська 11–ої німецької армії повинні були скувати протиставлені радянські війська, утворюючи видимість розгортання крупних сил, і, нанісши удар на Могильов-Подільський, Жмеринку, протистояти у взаємодії з авіацією організованому відступі радянських військ на схід. 3–тя і 4–та німецькі армії мали завдання скувати радянські війська і по мірі розвитку загального наступу рухатися до приморської смуги у східному напрямі. Наступ групи армій "Південь" підтримувалось 4–им німецьким військовим флотом і румунською авіації ( усього до 1300 літаків ).
Крім військ, які входили у склад груп армій, німецько-фашистське командування мало у своєму розпорядженні резерв головного командування суходільних сил ( 24 дивізії, у тому числі дві танкові і одна моторизована ). Цей резерв розташовувався безпосередньо за військами груп армій і призначався для посилення наступальних об’єднань після початку бойових дій. При цьому, основні сили резерву призначались для посилення груп армій "Центр" ( 12 дивізій ) і "Південь" ( 10 дивізій ).
Німецько-фашистські  війська ( з урахуванням резерву головного командування, не враховуючи 5–ти німецьких дивізій, які знаходились у Фінляндії, а також військ союзників ) були розташовані у напрямі, кордони яких вказані вище. На головному напрямі, у центрі фронту, розташовувались 62 дивізії і 2 бригади, чи біля 43 %, на південній ділянці фронту – 54 дивізії, чи до 36 %, і на північній ділянці фронту – 31 дивізія, чи 21 %. Аналіз зосередження і розгортання німецько-фашистських військ і задачі, поставлені їм за "Планом Барбаросса", свідчили про те, що головний удар гітлерівці наносили північніше Полісся.
Таким чином, у результаті проведення різних підготовчих заходів і захоплення європейських держав фашистська Германії до початку війни проти СРСР розпоряджалася високо розвинутою воєнно-економічною базою і великими сучасними збройними силами, мавши значний досвід ведення бойових дій.
Використовуючи вигідне стратегічне положення, німецьке командування розробила план війни проти СРСР  і розгорнуло у наших державних кордонах великі збройні сили, завчасно відмобілізованої, технічно всесторонньо оснащені і мавши високі бойові знання. Ці сили були зосередженні у великих групіровках, і знаходилися у повній готовності для нанесення міцних і глибоких ударів на основних стратегічних напрямах, які виводили до найважливіших політичним і економічним центрам Радянського Союзу. При цьому німці першочергове значення придавали раптовості нападу.
VI. ВЕРОЛОМНИЙ НАПАД ФАШИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ НА РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ. ГЕРОЇЧНА БОРОТЬБА РАДЯНСЬКИХ СИЛ ВЛІТКУ 1941.
22 другого червня фашистська Німеччина, не дивлячись на наявність договору з Радянським Союзом про ненапад, почала війну проти СРСР. На розсвіті німецькі літаки почали бомбардувати міста, залізничні вузли, аеродроми, воєнно-морські бази. Одночасно на прикордонні укріплення і райони дислокації радянських військ поблизу кордону обрушилися інтенсивні вогньові удари ворожої артилерії. Через одну – дві години суходільні сили німецької армії, подолавши упорне, героїчне протистояння підрозділів радянських прикордонників і передових частин стрілових військ прикордонних органів, на смузі напряму перетнули державний кордон і повели наступ у глиб радянської території.
Перехід у наступ збройних сил фашистської Німеччини для військ наших прикордонних військ виявився раптовим. Вони  не були приведені до цього часу у повну бойову готовність, не встигли зайняти рубежі оборони, які були передбачені планом розгортання, і мусили вступити у бій при важких умовах. У результаті перших раптових масованих ударів авіації і артилерії противника наші війська понесли серйозні втрати у танках і літаках. Противнику вдалося одразу захопити перевагу у повітрі.
Створилася виключно важка обстановка. Передові з’єднання і частини прикордонних округів були вимушені під ударами переважних сил противника з тяжкими боями відступати. У перший же день війни на найважливіших напрямах німецькі війська глибоко встромились у межі радянської території.
Радянський Союз встромився у смертельну боротьбу з ворогом. Почалася Велика Вітчизняна Війна радянського народу за свою гідність, свободу, незалежність.
Війна підняла весь народ на боротьбу. На багато численних мітингах робітники, інтелігенція, воїни єдино душно заклеймили соромом гітлерівських загарбників і поклялися віддати всі зусилля на розгром ворога. Тисячі радянських патріотів, які не належали до призову на службу до армії, заявили про бажання добровільно вступити в ряди захисників своєї Вітчизни.
У перший день війни наказом Президіумом Верховної Ради СРСР у 14 – ти військових округах була об’явлена мобілізація воєнно зобовязаних, народжених в період з1905 до 1918. прикордонні військові округи були перетворені у Північно-західний, Західний і Південно-Західний фронти. 24 червня Ленінградський військовий округ був перетворений у Північний фронт, а 25 червня був сформований Південний фронт.
На другий день війни – 23 червня 1941 року – постановою Радянського уряду була створена Ставка Головного Командування Збройних Сил СРСР. На Ставку було покладено керівництво усією бойової діяльністю Збройних Сил держави.
Усе літо й осінь 1941 року радянська армія у винятково тяжких умовах вела переважно оборонні бої і була змушена відступити: на північно-західному напрямі до Ленінграду, на західному до Москви на Південно-Західному до Ростову-на-Дону. Ворог захопив Прибалтику, Білорусію, Молдову, більшу частину України, значну частину західних областей РФРСР. Під ярмом фашистської окупації опинились десятки мільйонів радянських людей. Над СРСР нависла смертельна небезпека.
Знадобились великі зусилля, нездоланна воля, стійкість і мужність, небачений героїзм радянських військ і його народу, щоб подолати труднощі перший місяців війни і зупинити наступ сильного і підступного ворога.
Радянські Збройні Сили, самовіддано билися, завдали противнику великих втрат у живій силі і техніці і не дозволили ворогу досягти мети, передбаченої гітлерівським командуванням у "Плані Барбаросса".
Радянський народ вистояв. Розрахунки німецько-фашистського керівництва на розгром Радянського союзу у ході однієї короткотривалої компанії провалилося.
VII. НЕВДАЛИЙ РЕЗУЛЬТАТ БОЙОВИХ ДІЙ ДЛЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ У ПОЧАТКОВОМУ ПЕРІОДІ ВІЙНИ ( 22 червня – 09 липня 1941 року ).
В перші 18 днів війни, з 22 червня до 09 липня 1941 наші війська вели тяжкі прикордонні битви у Прибалтиці, Білорусії, Західній Україні, а потім вимушені були відступати у глиб країни. Іншого виходу створеній ситуації для них не було. Радянське Головне Командування в ці дні здійснювало заходи по створенню стратегічного фронту оборони у глибині країни. Ці події і склали зміст початкового періоду ВВВ.
1. ВЕЛИЧЕЗНІ ВТАРТИ НА ПОЧАТКУ ВІЙНИ:
o    “протягом першого дня війни на радянських аеродромах було знищено 1200 бойових літаків;
o    за 3 тижні війни розгромлено 28 радянських дивізій;
o    у середині липня 1941 р. Південно-Західний фронт, утра¬тив 2648 танків із 4200;
o    в авіаційних частинах до 11 липня 1941 р. залишилося всього 249 літаків;
o    3,8 млн. солдатів і офіцерів загинули або потрапили в полон.
o    23-29 червня 1941 р. — найбільша танкова битва почат¬кового періоду війни в районі Луцьк — Броди — Рівне — Дубно. З обох боків брало участь 2 тис. танків. Війська Південно-Західного фронту втратили в боях і на марші понад 80% бойових машин” .

2. ПРИКОРДОННА БИТВА  У ПРИБАЛТИЦІ І ВІДСТУП ВІЙСЬК ПІВНІЧНО-ЗАХІДНОГО ФРОНТУ.
Перед війною війська Прибалтійського Особливого військового округу виконували завдання прикриття південного і південно-західного узбережжя Фінської затоки, оборони островів Хіума ( Даго ) і Сарема ( Ефель ), прикриття узбережжя балтійського моря від Ризької затоки до Мемеля ( Клайпеди ) і організації оборони суходільного державного кордону Литовської РСР з східною Прусією протяжністю 300 км. Військами округа командував генерал-полковник Кузнєцов Ф. І., членом Військової Ради був корпусний комісар Діброва П. А., начальником штабу – генерал-лейтенант Кленов П. С. У прикордонній смузі округу знаходилася 8–ма армія, котрою керував генерал-майор Собєнніков П. П., і 11–та армія під командуванням генерал-лейтенанта Морозова В. І. У глибині округу розташовувались стрілкові дивізії 27–ої армії, військами якої керував генерал-майор Берзарін Н. Е. Захисні роботи по створенню укріплень у смузі округу, а також розгортання військ 8–ої і 11–ої армій вздовж кордону до моменту переходу німецько-фашистських військ у наступ не були закінчені.
22 червня на передові об’єднання і частини 8–ої і 11–ої армії обрушився удар усієї німецької групи армій "Північ", а також 3–ої танкової групи і двох лівофлангових армійських корпусів 9-ої армії групи армій "Центр". 25 дивізій із 40 у тому числі 6 танкових, наступали у першому ешелоні.
На спрямування своїх ударів противник створив перевагу у силах і засобах. У смузі 11-ої армії проти п’яти розгорнутих полків трьох стрілових дивізій приблизно на 100-кілометровому фронті наступала у першому ешелоні 6 піхотних, 1 моторизована і 3 танкові дивізії ворога, за якими у другому ешелоні рухалася 1 танкова, 2 моторизовані дивізії і 1 мотобригада.
Радянські частини, атаковані військами противника, котрі мали у бойових порядках більше 1000 танків і підтримуючими великою кількістю літаків, були не в змозі затримати наступ ворога. Радянська авіація, яка понесла великих втрат не могла здійснити ефективної допомоги наземним військам.
На вечір 22 червня передові частини 4-ої танкової групи противника вийшли на річку Дубісса, а дивізії його третьої танкової групи перетнули річку Неман у 60-ти кілометрах південніше Каунаса. На інших ділянках Північно-західного фронту радянські частини 22 червня під ударами німецьких військ відійшли від державного кордону на 10-15 км.
Війська на фронті продовжували відступати у північно-східному напрямі до рубежу річки Західна Двіна, напрям на Даугавпілс ( Двінськ ) опинився неприкритим.
Потребувалося терміново організувати оборону на рубежі Західної Двини, в першу чергу по обидві сторони Даугавпілса, і відвести сюди війська фронту.
Військам північно-західного фронту не вдалося закріпитися на рубежі Західної Двини. 26 червня 8-ма танкова дивізія 56-го моторизованого корпусу противника раптово атакувала радянські малочислені війська у районі Даугавпілса, оволоділа містом, а до 30 червня інші дивізії цього корпусу захопили плацдарм на правому березі Західної Двини. 29 червня дивізії 41-го моторизованого корпусу також переправились через Західну Двину у районі Крустпілса, а 1 липня рухомий передовий загін 26-ого армійського корпусу противника захопив мости через  Західну Двину у Ризі. Це створило дуже важкі умови для відступаючих військ 8-ої армії, яким прийшлося переправитися на північний берег Західної Двини між Ригою і Крустпілсом при погрозі зі сторони противника обом флангам армій.
Ставка Головного Командування 29 червня наказала командуючому Південно-Західного фронту продовжувати оборону на рубежі Західної Двини і одночасно зосередити свої оперативні резерви і війська, які прибували з Резерву Ставки і з Північного фронту у районах Псков, Остров, Новоржев, Порхов з метою організувати надійну оборону по смузі Псковського і Островського укріплених районів.
Ситуація склалася так, що війська Північно-Західного фронту поставлене завдання виконати не змогли.
На вечір 4 липня противник підійшов до Острову і на наступний день захопив його. Контрнаступи наших військ на підступах до Пскову і в районі Острову успіху не мали. 9 липня був покинутий Псков.
8-ма армія, у командування якої з 3 липня вступив генерал-лейтенант Іванов Ф. С., сильно ослаблена попередніми боями і важкими відступальними маршами відходила на північ в Естонію.
У складеній важкій обстановці командуючий Червоно знаменним Балтійським флотом віце-адмірал Трібуц В. Ф. вимушений був віддати наказ о виводі кораблів із Любави і Віндави і з портів Ризької затоки. У руках радянських військ продовжували залишатися острови Езель і Даго.
Таким чином військам Північно-Західного фронту не вдалося затримати противника ні в прикордонній смузі, ні на рубежі річки Західна Двіна, ні у Псковського і Островського укріплених районів. Противник, захопивши ініціативу і маючи численну перевагу, за 18 днів просунувся у глиб Радянської території до 500 км. і увірвався межу у Ленінградської області.
3. ПРИКОРДОННА БИТВА У БІЛОРУСІЇ І ВІДСТУП ВІЙСЬК ЗАХІДНОГО ФРОНТУ.
У прикордонній смузі Західного Особового військового округа, військами котрого командував генерал армії Павлов Д. Г., членом воєнної ради був корпусний комісар Фоміних А. Я., знаходилися війська 3-ої, 4-ої і 10-ої армії. Безпосередньо на кордоні, переважно на оборонних роботах знаходилась невелика частина цих військ. Інші війська займалися бойовою підготовкою у таборах чи у районах своєї дислокації. Основні сили армій знаходились у Білостокському виступі.
У ранці 22 червня гітлерівці перейшли у наступ проти цих військ силами біля 40 дивізій. 23 червня війська 3-ої танкової групи і частина сил 9-ої німецької армії, всього до 11 дивізій, які прорвались у смузі 11-ої армії Північно-Західного фронту, почали виходити на праве крило Західного фронту і охоплювати його.
По мірі проникнення ворога у глиб території Литви і Білорусії і введення у битву дивізій із резерву німецького головного командування суходільних військ кількість військ ворога у смузі Західного фронту все зростало. Наприкінці першого тижня війни у західному напрямі бойові дії вели вже біля 60-ти повністю укомплектованих дивізій ворога, у тому числі 9 танкових і 7 моторизованих. Війська ворога мали більш ніж у півтора рази численну перевагу над військами Західного фронту. Особливо велику перевагу у силах і засобах противник мав на сувалксько-молодечненському і брестсько-барановичиському напрямах, де розгорнулися рішаючи події.
У перший же день війни війська 3-ої армії, які діяли на правому крилі Західного фронту, були глибоко охопленні військами 3-ої танкової групи ворога, які переправилися на вільнюському напрямі на правий берег ріки Неман. Війська армії, якими командував генерал-лейтенант Кузнєцов В. І., 23 червня вимушені були залишити Гродно.
На вечір 23 червня між Північно-Західним і Західним фронтами виник розрив шириною до 130 км. Сюди рушили танкові частини противника, які про двинулися у глиб на 120 км.
Тяжке становище створилася і на лівому крилі Західного фронту, де знаходилися війська 4-ої армії під командуванням генерал-майора Коробкова А. А. 42-га  і6-та стрілкові дивізії, які розташовувалися у районі Бресту, підверглись ударам авіації і артилерійському обстрілу противника, не змогли зайняти зазначені їм за планом смуги оборони і почали відступати. Ворогу у перший день війни вдалося просунутися на 60 км. і зайняти Кобрин.
Таким чином, вже не вечір першого дня війни визначилась загроза глибокого охоплення танковими об’єднаннями противника обох крил західного фронту. Діючі в центрі фронту війська 10-ої армії під командуванням генерал-майора Голубєва К . Д. Опинилися під загрозою оточення.
Незначна частина військ 6-ої і 42-ої стрілових дивізій, які залишилися у Бресті, і деякі підрозділи прикордонного загону, спираючись на укріплення Брестської фортеці, вчинили жорсткий опір наступаючим піхотним дивізіям. Опинившись у глибокому тилу ворога, вони проявили дійсний героїзм і завдали ворогу серйозних втрат у живій силі і техніці. За свідченням тих, хто залишився у живих з захисників фортеці, а також по матеріалам розкопок, зроблених після війни на місці боїв, встановлено, що опір окремих груп і воїнів у Брестській фортеці тривав до 20 червня.
Командування Західного фронту у перші дні війни робило спроби організувати наступ з метою знищення вторгнення ворога. Удари мали наносити механізовані корпуси на гродненському і брестському напрямах.
14-ий механізований корпус 4-ої армії, основні сили котрого знаходились у районі Кобрина, у момент розгортання у ранці 23 червня поніс великих втрат від авіації і від артилерійського вогню противника і був розформований. Тому контрудар на брестському напрямі нанести не вдалося.
Героїчні наступальні дії військ на гродненському напрямі 22 і 23 червня мали деякий успіх. Ворог тут на деякий час був зупинений, а на окремих ділянках відкинутий назад. Однак і цей контрудар, у котрий 24 червня входили частини6-го механізованого корпусу, розвитку не отримав. Уже у ході руху у районах південно-західніше Білостоку війська із-за відсутності прикриття з повітря понесли великих втрат від авіації противника. Вони вступили у бій з обмеженою кількістю пального, підвезення котрого у такій обстановці організувати було практично неможливо. Не мали змоги також поповнюватися вичерпані боєприпаси.
Між тим основні сили 3-ої танкової групи противника після захоплення Вільнюса рушили на Мінськ. Одночасно танкові дивізії 2-ої танкової групи захопили з ходу рубіж ріки Щара і підійшли к Барановичам. Тут радянські війська, організував оборону, на три дні затримали ворога. В цей час 24-ий німецький моторизований корпус, не зустрічаючи серйозного опору, швидко рухався по шосе на Луцьк. Спричинилася загроза захоплення противником столиці Білоруської РСР.
25 червня Ставка Головного Командування наказала відвести війська 3-ої і 10-ої армій, котрим загрожувало оточення, на смузі Ліда, Слонім, Пінськ. Відступ проходив в умовах тяжких боїв і постійних бойових дій на флангах. Швидкий відрив від противника не міг бути здійснений із-за недостачі автотранспортних засобів і пального.
В цей час радянські війська, які розгорнулися на 150-кілометровому обводі Мінського укріпленого району під командуванням генерал-лейтенанта Філатова П. М., вступили у жорсткі бої з противником, які прагнули з ходу оволодіти Мінськом. Однак малочислені війська 13-ої армії не змогли зупинити наступ трьох танкових дивізій ворога з північного-заходу і двох танкових дивізій з південного-заходу. На вечір 29 червня дивізії 2-ої і 3-ої танкових груп противника об’єднались у районі Мінська. Шляхи відступу на схід військам діючим у районі Білостока, Волковиська, південно-східніше Ліди і західніше Мінська, опинилися перехопленими.
Для оточення цих військ німецько-фашистське командування використовувало більшу частину військ групи армій "Центр" – три моторизованих і дев’ять армійських корпусів ( до 36-ти дивізій ).
Героїчний опір військ відрізаних у районі Налибокська пуща, Новогрудок, Столбці, і боровшись у виключно тяжких умовах, продовжувалося до 8 червня. У ході боїв багато частин проривалися і виходили на з’єднання зі своїми військами. Війська, які залишилися у тилу ворога, перейшли до партизанських дій.
З 3-го липня танкові дивізії противника почали наступ із району Мінська на схід і північний-схід до Дніпра і Західній Двині.
Коли з’ясувалося, що війська Західного фронту находяться у тяжкому стані і не мають необхідних сил для ліквідації ворожих сил, які вдерлися на велику глибину, Ставка Головного Командування 25 червня прийняла рішення на створення оборонного рубежу з головною смугою по лінії середня течія ріки Західна Двіна, Вітебськ, ріка Дніпро до Кременчука. З цією метою була сформована група армій Резерву Головного Командування під командуванням Маршала Радянського Союзу Буденного С. М.
Східніше фронту яки створювався також почалося зосередження резервних військ з метою організації оборони на рубежі Нєлидово, Білий, ріки Дніпро, Єльня, ріки Десна до Жуковки.
Наказом Ставки Головного Командування військ групи армій Резерву 2 липня були включені у склад Західного фронту, а попереднє командування фронту відсторонили від керівництва військами. Командуючим військами Західного фронту був назначений Народний Комісар Оборони Маршал Радянського Союзу Тимошенко С. К., начальником штабу – генерал-лейтенант Маландін Г. К.
6 липня за наказом С. К. Тимошенка почався контрудар 7-го і 5-го механізованих корпусів із району північніше Орші у фланг наступаючим на Вітебськ військам 3-ої танкової групи противника. У створеній важкій ситуації цей контрудар розвитку не отримав.
На вечір 9 липня війська 4-ої німецької танкової армії підійшли до рубежу Західної Двіни і Дніпра на фронті від Полоцька до Жлобина.  Організація оборони на цьому рубежі не була ще закінчена. Противнику вдалося прорватися і оволодіти Вітебськом. А також захопити плацдарм на Західній Двині у районі Десни.
Таким чином, у першій половині липня, коли у битви з ворогом почали вступати резерви Головного Командування, ситуація на фронті продовжувала залишатися дуже важкою.
Війська Західного фронту за пройдені дні війни не змогли зупинити ворога і забезпечити необхідний час для закінчення зосередження, розгортання стратегічних резервів і створення стійкого стратегічного фронту оборони на західному напрямі. На 10 липня німецько-фашистські війська просунулись у цьому напрямі у глиб СРСР на 450-600 км. з середнім темпом наступу 25-35 км. у добу і захопили майже всю територію Білорусії. Склалася загроза прориву противника на Смоленськ.
Необхідні накази і розпорядження у війська не потрапляли, а якщо і потрапляли, то з великим запізненням і вже не відповідали новій обстановці. Резерви фронту вступали у бій розрізнено. Служба тилу виявилася дезорганізованою.
Не дивлячись на серйозні невдачі військ Західного фронту на початку війни, зусилля у боротьбі з сильним і досвідченим ворогом не залишились безрезультатними. Багато численні документи і свідчення німецьких військовополонених свідчать про те, що першочергові успіхи німецьких військ коштували їм значних втрат.
29 червня 1941 року штаб групи армій "Центр" доносив головному командуванню суходільних військ: "Завершення знищуючих боїв на Сході буде характерно відрізнятися від боїв на Заході. Якщо на Заході і у польській компанії оточені сили противника з закінченням боїв у основному практично добровільно здавалися у полон на 100%, тут це буде проходити повністю інакше. Дуже великий відсоток руських, сховався у великих, частково не перевірених районах, у лісах, на полях, болотах тощо. При цьому цілі батальйони зі зброєю є не небезпечними у таких районах... причина цього криється в тому, що руські в основному ухиляються від полону". Ця оцінка ворогом стійкості і мужності радянських людей зайвий раз підтверджувала рішучість радянського народу при будь яких труднощах до кінця відстоювати свою свободу і незалежність.
4. ПРИКОРДОННІ БИТВИ У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ І ВІДСТУП ВІЙСЬК ПІВДЕННО-ЗАХІДНОГО І ПІВДЕННОГО ФРОНТІВ.
У прикордонній смузі Київського Особливого округу, одразу після початку війни перейменованого у Південно-Західний фронт, від Прип’яті до Карпат знаходилися війська 5, 6 і 26-ої армій. Фронтом керував генерал-полковник Кірпоніс М. П., членом Військової ради був дивізіонний комісар Риков Е. П., начальником штаба – генерал-лейтенант Пуркаєв М. А.
Дивізії цих армій дислокувалися  у районах, віддалених від державних кордонів на 5 - 40 км. дивізії механізованих корпусів, які входили у склад армій, 15-го механізованого корпусу фронтового підпорядкування розташовувались в 40 – 120 км. від кордону.
Проти цих військ противник у вранці 22 червня перейшов у наступ 34-ма дивізіями, у числі яких було 5 танкових і 4 моторизовані дивізії. По кількості людей ці дивізії більш ніж у 2 рази перевершували війська перерахованих армій.
Південніше – від Борислава до району Кам’янець-Подільський – розташовувалась 12-та армія, котрий командував генерал-майор Понєдєлин П. Г.
Протистояла всьому Південно-Західному фронту угрупування противника з урахуванням з’єднань, прибувши із резерву головного командування, нараховувала 47 німецьких дивізій і 4 Угорські бригади. Противник тут, як і на інших напрямах , наніс удар по військам які ще не розгорнулися і не були приведенні у бойову готовність. У результаті цього армії фронту не змогли повністю використати ті можливості, якими вони розпоряджалися. З’єднання другого ешелону фронту були вимушені вступати у бій розрізнено, по частинам, по мірі їх підходу зі сходу і у той час, коли армії прикриття були вже послаблені у нерівних боях з противником.
Вирішальні події на Південно-Західному фронті розгорнулись на житомирському напрямі, де діяли головне ударне угрупування німецької групи армій “Південь” – 1-ша танкова група і більша частина сил 6-ої армії.
Дві стрілкові дивізії 5-ої армії, які розгорталися вздовж Південного Бугу на південь від Володимир-Волинського, військами командував генерал-майор танкових військ Потапов М. І., вранці 22 червня були атаковані 6-ма піхотними і 1-єю танковою дивізією. Понісши втрат, радянські дивізії відступили на 15-20 км. на схід від Південного Бугу. На наступний день війська 6-ої армії, котрими керував генерал-лейтенант Музиченько І. Н., в перший день війни також відступили на 10-15км. південніше, у смузі 26-ої і 12-ої армії, противник не наступав. Війська цих армій опинилися висунутими до кордону.
Командування Південно-Західного фронту у перші дні війни направляло основні зусилля на організацію контрударів по наступаючому ворогу. З цією метою у район Ровно з глибини фронту були направлені 19-ий і 9-ий механізовані корпуси і 1-ин корпус стрілків. У район Броди спрямований 15-ий механізований корпус, а також розгорнутий 37-ий корпус стрілків який вирушав з глибини у доповнення до 15-го механізованого корпусу.
Створюючи угрупування для флангових ударів на ровенському напрямку, командуючий фронтом не організував належного управління військами тому війська не були об’єднані під єдиним командуванням і тому не могли досягнути належного ґатунку співпраці у своїх діях.
На 24 червня на стику 5-ої і 6-ої армії вчинився розрив шириною біля 50 км. подальший розвиток наступу противника створювало загрозу глибокого обходу армій центру і лівого крила Південно-Західного фронту. Між тим основна маса вирушала для удару по противнику військ тільки ще ви двигалася до лінії фронту.
22-ий механізований корпус 5-ої армії після невдалих контратак, втративши багато матеріальної частки, почав відхід на ріку Стирь. 15-ий механізований корпус, який наносив удари з 22 червня у напрямі Радєхов, мав незначний успіх, а потім по мірі підходу противника втягнувся у виснажливі бої. У ході боїв частини корпусу зазнали важких втрат від німецької авіації, і не дивлячись на героїзм особового складу, вимушені були відійти.
Передові частини 8-го механізованого корпусу вийшли у район Броди тільки 25 червня.
Його військам прийшлося завчасно здійснити 400-кілометровий марш, так як задача в період їх висунення до району бойових дій мінялися кілька разів. 26 червня корпус перейшов у наступ у загальному напрямі на Берестечко і просунувся на 10-20 км. не маючи зв’язку з іншими корпусами, його війська під неперервними ударами авіації ворога розвити першочерговий успіх не могли і перейшли до оборони. 27 червня 8-ий механізований корпус отримав іншу задачу: наступати з району Броди на Дубно.
Битви механізованих корпусів у районі Радєхова, Броди, Дубно тривали до 29 червня. Для відвернення контрударів радянських військ командування військ “Південь” на допомогу діючим в цьому районі військам підтягнуло додаткові 7 дивізій.
У ході битви на фронт Дубно, Кременець, північніше Золочів вийшли 36-ий і 37-ий стрілкові корпуси і 14-та кавалерійська дивізія. Ці війська прикрили відхід 8-го та 15-го механізованих корпусів, котрі після шестиденного бою потребували відпочинку.
Висування до лінії фронту 9-го і 19-го механізованих корпусів почалося у ночі з 22 на 23 червня. Їм потрібно було здійснити 200-кілометровий марш. На це потребувалося дві доби. 25 червня корпуси вступили у бій.
9-ий механізований корпус наносив удар з лісів північніше Клевані в у південному напрямку, а 19-ий із району Ровно на Дубно. 9-ий механізований корпус потіснив танкові часті 3-го моторизованого корпусу на південь від Клевані, а війська 19-ий механізованого корпусу відпросили ворога на 25 км. у південно-західному напрямку від Ровно. Однак дії радянських військ не були співставленні. Єдиного міцного удару по ворогу у який прорвався у районі Луцьк, Броди, Ровно не вийшло. Не дивлячись на жорстокість танкових боїв, вони носили розрізнений характер і не призвели до розгрому ударного угрупування німецьких військ.
Війська 9-го і 19-го механізованих корпусів вимушені були під натиском перевершуючи сил противника відступити. 7 липня був покинуто місто Ровно.
Між тим противник продовжував наступ у напрямі Острог, Житомир. У складеній обстановці, враховуючи загрозу глибокого хвату головних сил Південно-Західного фронту з півночі, Ставка Головного Командування 30 червня наказала командуючому фронтом на 9 липня відвести війська на рубіж укріплених районів, які знаходилися на старому кордоні СРСР. ( до 1939 року ), і, спираючись на них, “ організувати вперту оборону Полевими військами з виділенням у першу чергу артилерійських протитанкових засобів”. Командуючий фронтом ввечері того ж дня віддав арміям відповідну вказівку на відхід.
З 1-го по 15-те липня війська  Південно-Західного фронту з боями звершали відхід на вказані рубежі.
На цей напрям зі смуги Південного фронту були перекинуті стрілкові війська. Частина з них зайняла Новгород-Волинський укріплений район, а інші сили були спрямовані на Острог.
4 липня східніше Острога зав’язалися бої з частинами 48-ого моторизованого корпусу противника, які закінчилися відходом радянських військ. 7 липня 48-му німецькому моторизованому корпусу вдалося прорватися південніше укріпленого району, а 8 липня 3-ій моторизований корпус ворога заволодів Новгород-Волинським. Німецькі танкові дивізії, розвиваючи наступ, ввечері 7 липня зайняли Бердичів, а через дві доби і Житомир.
Командування фронту, як і в перші дні війни, намагалися ліквідувати прорив противника на київському напрямі контрударами механізованих корпусів з півночі на південь.
9 липня 15-ий механізований корпус почав атаки з метою вибити противника з Бердичева. У результаті активних дій 10 липня радянських військ у районі Бердичева і східніше Новгород-Волинського 3-ій німецький моторизований корпус противника, підходивши головною танковою дивізією до Київського укріпленого району, вимушений був припинити свій наступ. Затримка противника дозволила на вечір 11 липня відвести війська 6-ої армії на лінію Бердичев, Хмельник, а 26-ій і 12-ій армій – на Летичевський укріплений район ( 35-40 км. південно-західніше Хмельник ).
Війська Південно-Західного фронту дралися вперто і стримували наступ противника, відходячи, як правило, тільки за наказом командуючого фронту.
Командування ворога признавало виключну мужність радянських військ. Генерал-полковник Кальдер записав у своєму щоденнику 24 червня 1941 року: “ Слід відмітити впертість окремих руських об’єднань у битві.  Мали місце випадки, коли гарнізони дотів підривали себе разом з дотами, не бажаючи здаватися у полон”.
У період з 22 червня по 11 липня 1941 року військам Південно-Західного фронту вдалося зірвати спроби противника з ходу заволодіти Києвом і переправами через Дніпро.
На радянсько-німецькому фронті в період з 22 червня по 9 липня 1941 року ми бачимо, що німецько-фашистські війська з самого початку війни мали виключно благотворні умови для ведення бойових дій. Ці умови були створені довготривалою підготовкою фашистської Німеччині у війні проти СРСР, з завчасним зосередженням і розгортанням її збройних сил.
У перший день війни ворог ввів у дію на фронті від Балтійського моря до Карпат 117 дивізій, розгорнутих у 1 ешелоні у радянських західних кордонів. ( Всього для нападу на СРСР німецько-фашистське командування виділило 190 дивізій, з них 153 німецьких. При цьому біля радянських кордонів від Баренцового до Чорного моря було зосереджено і розгорнуто 166 дивізій. Інші 24 дивізії знаходилися у резерві німецького головного командування суходільних військ і поступово висувалися до лінії фронту ). На 1 липня 1941 з початку наступу ворога з території Фінляндії, Угорщини і Румунії, у першому ешелоні на радянсько-німецькому фронті діяло вже 171 дивізія. ( в цій кількості враховано також 3 дивізії, прибувши додатково на фронт у кінці червня з Румунії, Словаччини і Угорщини, і 2 дивізії – із резерву німецького головного командування суходільних військ.
Зосередивши на напрямах головних ударів сильні угрупування, ядро якого складали моторизовані і бронетанкові війська, які підтримувалися великими силами авіації, противник досяг на цих напрямах рішучої переваги у силах і засобах. Перші міцні удари він наніс по військам, не приведеним у бойову готовність. Завдячуючи цьому ворог захопив ініціативу у свої руки, наніс серйозних втрат військам прикордонних військових округів, особливо у бойовій техніці, і у перші ж дні війни вторгся у глиб радянської території на всіх трьох стратегічних напрямах.
Війська прикордонних військових округів, потерпівши серйозної невдачі у перших битвах вимушені були відступати. На кінець 9 липня 1941 фронт боротьби перенісся від західних кордонів на 350-600 км. до північному-сходу. Він проходив по межі Пярну, Тарту, Псков, Дріссе, Вітебськ, до півдня по Дніпру до Річиці; далі лінія фронту йшла через Новоград-Волинський, Житомир, Бердичів, Старо-Константинів, Кам’янець-Подільський, Могильов-Подільський, Лєово, по рр. Прут і Дунай до Чорного моря.
Ворог захопив Латвію, Литву, Білорусію. Радянські війська залишили також значну частину УРСР і частину Молдови. Створилася загроза прориву німецько-фашистських військ на Ленінград, Смоленськ, Київ.
Створення у перші дні війни стратегічного фронту оборони за рахунок відступаючих військ і висунення військ резерву із глибини держави було спряжено з великими труднощами. Цей фронт був крайнє нестійкий. Ворог, наступальний порив котрого був ще високий, по старому володів ініціативою і продовжував наносити міцні удари на рішаючи напрями і тиснути радянські війська, створюючи погрозу нових глибоких проривів.
До основних причин, визначенні поразки військ прикордонних округів у початковий період війни, крім причин, який містився у незакінченості організаційних заходів Радянських Збройних Силах, і у незакінчені їх переозброєння, можна віднести наступні.
Противник склав перевершуючи по силі ударні угрупування на найважливіших напрямах. Перехід його у наступ опинився раптовим для військ прикордонних округів. Вони не могли відбити масованих ударів, так як не були розгорнуті у належних оперативно-тактичних побудуваннях.
До вирішальних причин слід віднести також запізнення з приведенням суходільних військ і авіації у бойову готовність і втрату управління ними з першого дня війни у першу чергу у Північно-Західному і Західному фронтах.
Втрата управління військами у фронтах і арміях являлася результатом виведення із строю вузлів і ліній зв’язку першими ж ударами авіації ворога.
Невдача Радянської Армії у перші тижні війни були також пов’язані з великими втратами літаків від ударів авіації противника. Тому бойові дії на фронті розгорталися в умовах повного господарювання противника у повітрі.
Слабим виявилося й артилерійське забезпечення військ. Артилерія відчувала недостаток у засобах тяги, а також у боєприпасах, підвезення котрих не було організовано. Швидкий розвиток подій не дало змоги розгорнути армійські і військові тили, в силу чого безперебійне постачання військ усім необхідним організувати не вдалося.
Ефективність оборонних боїв і битв, а також ударів наших військ знижувались тим, що висування з глибини військ вступали у бої по частинам. Противник при зіткненні з ними, як правило, кожний раз мав перевагу у силах і засобах.
Особливо негативно на організації і проведення контрударів механізованими корпусами сказалася відсутність у радянських військ достатнього бойового досвіду у веденні сучасної війни. Удари наносилися розрізнено, без тісної взаємодії з стріловими військами. Ефективність цих ударів знижувалась також із-за слабкої сколоченності підрозділів, частин і дивізій механізованих корпусів.
Крім того, механізовані корпуси, як і інші війська, вели бойові дії при слабкому авіаційному і зенітно-артилерійському прикритті і недостатній артилерійській підтримки. Причиною цього, як вказувалося вище, являлася перевага у повітрі авіації противника і не хватка активних засобів ПВО.
Не дивлячись на через мірно тяжку обстановку, у котрій радянським військам прийшлося вести озброєну боротьбу з сильним ворогом, події перших тижнів війни свідчать о масовому героїзмі, який проявили радянські солдати, офіцери, генерали захищавши свою Вітчизну.
Самі німці признавали, що вони щ ніде не зустрічали такого опору і не де до цього не несли таких великих втрат як у ці дні на радянсько0німецькому фронті.
5. ПРИЧИНИ ПОРАЗОК ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ В ПОЧАТКОВИЙ ПЕРІОД ВІЙНИ.
“1. Воєнно-політичне керівництво країни, очолюване Й. Ста¬ліним, своєю антинародною внутрішньою та авантюр¬ною зовнішньою політикою поставило СРСР на межу катастрофи.
2. Кращі військові кадри було репресовано. Протягом 1937-1938 рр. було знищено близько 40 тис. командирів і політпрацівників, із них 1800 генералів. На 1941 р. лише в суходільних військах не вистачало за штатом 66,5 тис. командирів усіх рівнів, а в авіаційних підрозділах — третини.
3. Молоді командири не мали необхідних знань і досвіду ведення війни. До початку війни лише 7% командирів Збройних сил СРСР мали вищу військову освіту, а 37% не пройшли повного курсу навчання навіть у середніх військових навчальних закладах. Із 225 командирів полків жоден не мав вищої спеціальної освіти.
4. У військах панувала система жорсткої централізації уп¬равління і суворого підпорядкування, що сковувало ініціативу командирів, породжувало схильність до шаб¬лонів, застарілих схем.
5. Час, виграний укладанням пакту з Німеччиною про не¬напад у 1939 р., не був ефективно використаний для по¬силення боєздатності Червоної армії, зміцнення воєнної економіки.
6. Радянська військова техніка та озброєння поступалися німецьким. Переозброєння відбувалося вкрай повільно. З великим запізненням почали формуватися механізовані корпуси.
7. Більше половини запасів зброї, боєприпасів, техніки, пального було складовано поблизу кордонів, а тому за¬хоплено або знищено противником у перші дні війни.
8. Було здійснено демонтаж інженерних оборонних споруд на старому радянсько-польському кордоні, але не збу¬довано нових.
9. Й. Сталін не вірив фактам, які свідчили про готування Німеччини до вторгнення. Під приводом небезпеки спровокувати війну він заборонив привести прикордонні округи у стан бойової готовності.
10. Використання Німеччиною промислових, сировинних, продовольчих і фінансових ресурсів підкорених країн.
11. Неправильне твердження, що радянські війська вестимуть воєнні дії "на ворожій території" та "малою кров'ю".
12. Переваги першого удару.
13. Розпорошеність сил Червоної армії на кордонах проти Німеччини, Туреччини та Японії. 40 дивізій СРСР був змушений тримати на східному кордоні, де стояла мільйонна Квантунська армія Японії.
14. Міжнародна ізоляція СРСР. Відсутність надійних союзників.
15. Було допущено прорахунки у визначенні напрямку го¬ловного удару Німеччини. Головним уважався Півден¬но-Західний, тоді як німці зосередили головні сили на Західному”.
6. ВИСНОВКИ:
1. Перший період радянсько-німецької війни закінчився по¬разкою радянських військ в Україні та її окупацією.
2. У стратегічних і фронтових оборонних операціях першого періоду війни, які були проведені на території України і Криму, Червона армія втратила понад 2 млн вояків.
3. Попри величезні втрати, фашистський план "блискавич¬ної війни" було зірвано, радянське командування отри¬мало час для зосередження резервів і розроблення планів контрнаступу.
4. Тринадцять місяців замість запланованих кількох тижнів витратив вермахт для загарбання України.
5. Втрата України істотно послабила економічний по¬тенціал Радянського Союзу, адже перед війною УРСР давала 50,5 % загальносоюзного видобутку вугілля, 67,7% — чавуну, 53,7% — сталі, 67,6% — залізної руди, 25,7% — електроенергії, 75% — цукру, 20% — товарного хліба, 20% — м'яса та ін.
За такої ситуації воєнні операції, проведені на території України як військами агресорів, так і Червоною армією, що чинили опір, мали кровопролитний характер.

VIII. ОКУПАЦІЯ УКРАЇНИ ВІЙСЬКАМИ ФАШИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ ТА ЇЇ СОЮЗНИКІВ.
Смоленська битва. У липні-вересні 1941 р. на радянсько-німецькому фронті розгорнулися бої величезного масштабу. На західному напрямі німецька група армій "Центр" 10 липня роз¬почала наступ на Смоленськ, їй протистояли головні сили Захід¬ного фронту (командувач С. Тимошенко), які не встигли органі¬зувати тривку оборону і значно поступалися агресорові в силах і засобах; потужні танкові угруповання німців форсували Дніпро і 16 липня захопили Смоленськ. Але контрудари Червоної армії під Оршею, Вітебськом, Великими Луками і Смоленськом змуси¬ли нацистів уперше в перебігу другої світової війни перейти до оборони, групу армій "Центр" було зупинено на підходах до Москви. Під час Смоленської битви з'єднанням, що найбільше відзначилися, вперше в Червоній армії було присвоєно наймену¬вання гвардійських.
На початку липня фронт біля Житомира і Новограда-Волинського тимчасово стабілізувався, але через прорахунки радянського командування Південно-Західний фронт потрапив в оточення. Проти нього наступали 40 німецьких дивізій групи армій "Південь".
Оборона Києва. 7 липня розпочалася героїчна оборона столи¬ці України Києва, що тривала 72 дні.
Захищали місто частини Південно-Західного фронту під ко¬мандуванням генерал-полковника М. Кирпоноса. Незважаючи на героїчний опір захисників, німецькі війська захопили Київ. 10 вересня танкові з'єднання Гудеріана вже були в Чернігові. 15 вересня німецькі танкові частини з'єдналися в районі Лохвиці на Полтавщині. За запізнілим наказом Ставки радянські війська намагалися вийти з оточення. Під час бойових дій загинув М. Кирпонос із частиною свого штабу, інші потрапили в полон. Єдиним способом врятувати радянські війська від оточення було залишити Київ. Але Сталін категорично заборонив це. Це дало змогу німецьким військам у середині вересня завершити оточення київського угруповання радянських військ. Лише 17 вересня було дано наказ Ставки залишити Київ, але було вже пізно — вороже кільце замкнулося. 19 вересня гітлерівці зайняли Київ. Під Києвом було втрачено чотири радянські армії. У полон потрапило 665 тис. радянських солдатів та офіцерів, багато загинуло.
5 серпня 1941 р. 300-тисячне німецько-румунське угруповання розпочало наступ на Одесу. Після героїчної оборони 16 жовтня 1941 р. захисники залишили місто.
Евакуйовані частини було перекинуто у Севастополь, який знаходився у ворожому оточенні.
Вересень — жовтень 1941 р. — Донбаська оборонна опе¬рація радянських військ, яка закінчилася їх відступом і захопленням ворогом м. Харкова, південно-західної час¬тини Донбасу та його виходом до Ростова-на-Дону. 25 жовтня 1941 р. — німецькі війська захопили м. Харків.
Оборона Севастополя. У другій половині жовтня 1941 р. гітлерівці прорвалися до Криму, але їхня спроба відразу оволодіти Севасто¬полем успіху не мала. Оборона Севастополя тривала 250 днів — із ЗО жовтня 1941 р. по 1 липня 1942 р., скувавши значні сили проти¬вника. Обороною Севастополя командував генерал І. Петров. 16 листопада 1941 р. — під тиском противника війська 51-ї армії змушені були залишити Крим та евакуюватися на Таманський півострів. Не окупованим залишився лише невеликий клаптик кримської землі з Севастополем.
12 травня 1942 р. — контрнаступ радянських військ у районі Харкова, який закінчився поразкою. Противник оточив три радянські армії, в полон потрапили 240 тис. червоноармійців. Німці знищили або захопили понад 2 тис. гармат і майже 1400 танків.
За 5 місяців війни ворогу вдалось просунутись на 900-1200 км углиб України. Не окупованими залишались лише території на сході України.
Несприятливо розгортались і події в Криму, де після 250-денної оборони 4 липня 1942 р. припинив опір Севастополь, були розгромлені радянські війська на Керченському півострові.
22 липня 1942 р. радянські війська залишили м. Свердловськ Ворошиловградської області, після чого вся те¬риторія України виявилась окупованою німецько-фашистськими військами.
Бої за Ленінград. Спроба німців відразу захопити місто зазна¬ла краху. Ворога було зупинено в середині липня 1941 р. Фінська армія з півночі вийшла на старий кордон між Фінляндією та СРСР і фактично припинила бойові дії. Наступ на Ленінград стримува¬ли радянські війська, які вели бої у Прибалтиці та захищали пів¬острів Ганко. Лише наприкінці серпня — на початку вересня на¬цисти відновили наступ на місто. 8 вересня ворог захопив Шліс¬сельбург, блокувавши Ленінград із суходолу. Розпочалася блока¬да Ленінграда, яка тривала 900 днів. Протягом 611 днів місто постійно бомбардували та обстрілювали з важкої артилерії. У жовтні 1941 р. німці спромоглися захопити Тихвін, що значно ускладнило ситуацію навколо Ленінграда і в самому місті. У груд¬ні 1941 р. радянські війська вибили ворога з Тихвіна, що забез¬печило зв'язок між містом і країною через Ладозьке озеро. Цією "дорогою життя" з міста було евакуйоване і врятовано від голод¬ної смерті 550 тис. осіб.
Підсумки початковою етапу. За перші п'ять місяців війни Німеччина та її союзники окупували Прибалтику, Білорусь, Молдову, майже всю Україну, в тому числі частину Донбасу і Криму, а також західні області Росії. Територія, захоплена воро¬гом, становила понад 55 млн. кв. км. До війни на ній проживало 74,5 млн. душ. До кінця літа 1941 р. в німецький полон, за даними начальника генерального штабу вермахту Ф. Гальдера, потрапи¬ло близько 4 млн. солдатів і офіцерів Червоної армії. Там опини¬лися цілі з'єднання. Навіть штаб Південно-Західного фронту був знищений ворогом.
Головною причиною тих величезних втрат, яких зазнав Ра¬дянський Союз у перший рік війни, були грубі помилки й прорахунки політичного та військового командування, особливо Й. Сталіна.
Однак, незважаючи на тимчасові поразки СРСР, гітлерівсь¬кий задум "блискавичної війни" провалився.
Прикордонні бої, оборона Києва, Одеси, Севастополя, битви за Ленінград, Смоленськ зірвали плани, розроблені німецькими : генералами. На жодному з трьох головних стратегічних напрямків гітлерівська армада не зуміла досягти поставлених цілей.
"Він не міг припустити і передбачити, що пакт 1939 р., якого він уважав своїм дитям і результатом його великих хитрощів, буде зірвано ворогом, хитрішим від нього самого. Це й була основна причина його депресії на початку війни. Це було його величезною політичною помилкою".
IX. РУХ ОПОРУ В УКРАЇНІ У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.
Рух Опору — антифашистський патріотичний рух народних мас, що розгорнувся на території України під час її окупації.
Протягом одного року німецькі війська та їх союзники окупували територію України. Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз величезні території були окуповані. Загарбникам уже в 1941 р. відійшла територія України з населенням близько 42 мільйонів чоловік. На ній загарбники встановили "Новий порядок". Окупаційна політика здійснювалась згідно плану "Ост". За цим планом Україна розглядалась як "лебенсраум" - життєвий простір для німецького народу. Призначенням України було постачання продуктів та сировини "новій Європі". Народи, які населяли окуповані території, підлягали знищенню або виселенню. Та частина, що залишалась, перетворювалась на рабів. Після завершення війни на захоплені землі передбачалось переселити 8-9 млн. німецьких колоністів.
1. НАЦИСТСЬКИЙ "НОВИЙПОРЯДОК":
1. Гітлерівський план "Ост" передбачав перетворення України на колоніальну країну, аграрно-сировинний придаток рейху, "життєвий простір" для колонізації представниками "вищої раси".
2. На власній території українці перетворювалися на людей "третього ґатунку".
3. На окупованих територіях було заборонено всяку політичну діяльність і політичні партії. Нещадно вини¬щувалися комуністи і комсомольці.
4. Протягом 103 тижнів окупації кожного вівторка і п'ятниці у Бабиному Яру в Києві розстрілювали людей різних національностей: українців, євреїв, росіян, циган та ін. Жертвами масових розстрілів у Києві стали 195 тис. осіб, у Рівному — 99 тис., сотні тисяч були знищені у Вінниці.
5. Процес винищення єврейського населення отримав назву Голокост.
У перші місяці окупації жертвами нацистів стали 850 тис. євреїв (усього за роки війни загинуло 1,4 млн. євреїв). До¬тепер відомо 248 місць їх масового знищення: Янівський табір у Львові, Жандармська балка у Дніпропетровську, Дробицький Яр у Харкові та ін.
6. Під час проведення каральних заходів було знищено 256 сіл, зокрема 97 — на Волині, 32 — на Житомир¬щині, в Сумській та Чернігівській областях — по 21 селу, в Київській — 17, в інших 20 областях — разом 68 сіл, а такі з них, як Ряски на Київщині, Кортеліси, Дубове, Окурівка та багато інших сіл на Волині було вщент спалено.
7. Всього в Україні було вбито й закатовано 3,9 млн. цивільного населення, 1,3 млн. військовополонених. 180 концентраційних таборів, створених в Україні, стали страхітливими "фабриками смерті". Українські в'язні ут¬римувалися також у 26 таборах на території Європи.
8. До Німеччини вивозили устаткування, сировину, мета¬ли, продовольство, твори мистецтва (вивезено 40 тис. найцінніших творів мистецтва, історичних реліквій та колекцій) і навіть родючі українські чорноземи.
9. Для забезпечення безперебійного вивезення продоволь¬ства з України (на неї припадало 85% продовольства, вивезеного до Німеччини з окупованої частини СРСР) Гітлер зберіг у видозміненій формі колгоспи. Завдяки цьому, а також небаченій жорстокості, лише за 1943-1944 рр. до Німеччини було вивезено 9 млн. тонн зерна, 622 тис. тонн м'яса, 950 тис. тонн олії, 108 тис. тонн масла тощо, для перевезення яких було використано 1418 тис. вагонів.
10. На роботу до Німеччини було вивезено з України 2,4 млн. чоловіків і жінок, переважно молоді.
11. Найбільші промислові підприємства оголошувалися власністю Німеччини та були переділені між німецькими економічними магнатами. На селянські двори наклада¬лося 12 різних податків.
12. Окупаційні  власті  прагнули  налагодити  роботу підприємств, електростанцій, залізниць. Запроваджувала¬ся обов'язкова трудова повинність. Робочий день тривав 12-14 годин, заробітна платня була мізерною.
13. Каральними органами окупаційних властей були:
•    Гестапо — державна таємна поліція,
•    СС — озброєні загони націонал-соціалістичної партії Німеччини,
•    СД — служба безпеки.
На захопленій території створювалися окупаційна воєнна і цивільні адміністрації, допоміжні адміністрації з представників місцевого населення, які співробітничали з фашистами. Створювалися міські управи на чолі з бур¬гомістрами, волосні управи на чолі зі старшинами, сільські старости, допоміжна поліція.
14. На окупованих землях розгорнула роботу нацистська пропаганда: видавалося українською мовою 120 газет, діяло 16 радіостанцій, які викривали більшовицький режим і пропагували "новий порядок" в Україні.
Окупанти фактично ліквідували саме поняття "Україна", розчленувавши її територію на три частини. Західноукраїнські землі під назвою "дистрикт Галичина" відійшли до генерал-губернаторства, створеного на території Польщі.
Румунії були передані південні райони під назвою "Трансністрія". Решта території відносилась до рейхскомісаріату "Україна" на чолі з катом українського народу Е. Коом.
Спеціальні підрозділи здійснювали політику геноциду. В Україні з'явилися гетто та концентраційні табори. Проводились масові розстріли військовополонених та мирного населення. У містах штучно створювався масовий голод. На українських землях фашистами було закатовано понад 5 млн. чол. мирного населення, на каторжні роботи до Німеччини вивезено майже 2,5 млн. молоді.
У величезних масштабах відбувалось економічне пограбування України. До березня 1943 р. в Німеччину було вивезено близько 6 млн. тонн пшениці, 1,4 млн. тонн картоплі, 3 млн. голів худоби, тисячі тонн масла і цукру. Крім продовольчих ресурсів, вивозились устаткування заводів і фабрик, рухомий склад , залізниць, сировина, матеріали і навіть чорнозем та фруктові дерева.
Жорстокий окупаційний режим викликав могутній опір загарбникам. У тилу ворога розгорнулася підпільна та партизанська боротьба.
Гітлерівці рвались до Москви, намагаючись водночас закріпитися на завойованих землях. Але "бліцкріг" - план блискавичної війни - не вдався, і вона набула затяжного характеру.
Залишаючи ворогу територію, радянське командування віддало наказ знищувати все за собою - комунікації, підприємства, їстівні припаси. Із відданих радянській владі людей у населених пунктах створювались підпільні групи. Для розвідувальної і підривної роботи в німецькому тилу залишалось чимало співробітників НКВС - народного комісаріату внутрішніх справ. Восени 1941 р. в Україні формувались підпільні обкоми, райкоми, первинні організації і групи ВКП(б). У лісах з'явилися партизанські загони, які очолювали здебільшого ті, хто був здатним здійснювати бойові операції.
Відомими командирами радянських партизанів стали С. Ковпак, О. Федоров, М. Наумов. Зокрема, партизанські з'єднання С. Ковпака пройшли бойовий шлях від Путивля до Карпат. Героїзм учасників рейду блискуче змалював у своїй книзі "Люди з чистою совістю" один з командирів Петро Вершигора.
В Україні найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на Волині й Поліссі. Рух набрав організованого характеру у 1942 р., коли було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Тимофій Строкам. У русі Опору брали участь утікачі-військовополонені, партійні і безпартійні, дорослі і діти.
В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У вересні 1942 р. - січні 1943 р. діяла підпільна молодіжна організація "Молода гвардія. Молодогвардійці, крім антигітлерівської пропаганди, здійснили низку диверсій і бойових операцій.
У Москві довелося терміново переглянути довоєнну теорію війни, згідно з якою у разі нападу противника на СРСР бойові дії будуть перенесені на його територію. У 30-х роках було ліквідовано створену в лісах мережу матеріально-технічних баз. Підібрані для можливої партизанської боротьби кадри звинуватили у підготовці замаху на Сталіна і винищили. Тепер радянське командування покладало великі надії на організований партизанський рух та підпільну роботу на окупованих територіях. Однак з 3,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп, залишених на окупованій території, влітку 1942 р. діяли лише 22 загони, інші розпалися або були розгромлені. Проти недосвідчених підпільників і партизанів діяли фашистські каральні органи. Опорою окупаційного режиму були різноманітні каральні органи: таємна поліція (гестапо), загони СС, служба безпеки (СД), поліція. З місцевого населення формувалась допоміжна поліція та найнижча ланка окупаційної адміністрації.
У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія - УПА. Її головнокомандувачем став член проводу Організації Українських Націоналістів (бандерівці) Роман Шухеаич. Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини. У своєму складі вона нараховувала близько 30-40 тис. бійців. Конгрес ОУН-Б проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму.
У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви.
На боротьбу проти партизанського руху німецьке ко¬мандування кинуло 120 тис. вояків.
Усього в Україні в партизанській війні взяли участь 220 тис. партизанів, 9 тис. із них загинули.
Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення Української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рух наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували у стані відкритої війни.
За даними радянських істориків партизани України за роки війни:
•    розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів поліції;
•    пустили під укіс близько 5 тис. ешелонів із вантажами для фашистської армії;
•    спалили або висадили в повітря 461 підприємство, 915 військових складів;
•    знищили до 100 тис. окупантів.
X. РОЗГРОМ ВІЙСЬК ВЕРХМАТУ НА КУРСЬКІЙ ДУЗІ І ПОЧАТОК ВИГНАННЯ НАЦИСТСЬКИХ ОКУПАНТІВ З УКРАЇНИ.
Кінець грудня 1942 р. — початок вигнання гітлерівців із території України.
Після розгрому гітлерівців у битві під Сталінградом почалося їх вигнання з України. Першим населеним пунктом, очищеним наприкінці грудня 1942 р. від німецьких військ, було село Півнівка Міловського району Луганської області.
Однак невдовзі стрімке просування радянських військ було зупинено. У лютому 1943 р. німці завдали відчутних контрударів. 15 березня знову взяли Харків, а 18 березня - Бєлгород. Утворився Курський виступ, так звана Курська дуга, де з квітня до липня 1943 р. панувало відносне затишшя. Обидві сторони готувалися до рішучих боїв.
1. СТАЛІНГРАДСЬКА БИТВА.
Після поразок радянських військ навесні 1942 р. противник повністю перехопив стратегічну ініціативу і розпочав великома¬сштабний наступ на півдні. 23 серпня німецькі війська, прорвав¬ши радянську оборону, вийшли до р. Волги. З 12 вересня бої точилися вже у самому Сталінграді. Оборону міста здійснювали частини 62-ї (командувач генерал В.Чуйков), 64-ї (командувач генерал М. Шумилов) армій. Оборонний період у перебігу Сталінградської битви тривав до 18 листопада 1942 р. Ворог так і не спромігся взяти місто. І головна причина цього — героїзм і па¬тріотизм радянських воїнів. Коли точилися бої за місто, генштаб розпочав готування наступальної операції під Сталінградом. Операція "Уран" складалася з двох основних етапів: на першому передбачалося прорвати оборону противника, створити міцне зовнішнє кільце оточення; на другому — знищити оточеного противника, якщо він не прийме ультиматуму про здачу. Для здійснення операції залучалися сили трьох фронтів: Південно-Західного (генерал М. Ватутін), Донського (генерал К. Рокоссовський), Сталінградського (генерал А. Єременко). Наступальна опе¬рація радянських військ під Сталінградом тривала з 19 листопа¬да 1942 р. по 2 лютого 1943 р. Війська Червоної армії, з'єднав¬шись у районі с. Совєтського, оточили 330-тисячне угруповання ворога на чолі з генерал-фельдмаршалом фон Паулюсом. Оточе¬ним було висунуто ультиматум про здачу, якого вони відхилили. • Спроба німецького командування організувати деблокацію Ото¬чених військ групою армій "Дон" під командуванням Манш Тей. Наступ радянських військ у листопаді 1942 р. — січні 1943 р. на виявилася безуспішною. 10 січня 1943 р. було розпочато опе¬рацію зі знищення оточеного угруповання ворога. Оточені час¬тини було розколото на північну й південну групи і до 2 лютого повністю ліквідовано. Генерал-фельдмаршал Паулюс потрапив у полон із частиною свого штабу. Велика битва на Волзі заверши¬лася перемогою радянських військ, у лавах яких громили ворога представники всіх національностей СРСР. Ворог у цій битві втра¬тив 1,5 млн. вояків. У Німеччині було оголошено триденний тра¬ур. Наступ під Сталінградом переріс у загальний стратегічний наступ радянських військ, який тривав до кінця березня 1943 р.
Противника було відкинуто на 600—700 км, і він змушений був перевести на радянсько-німецький фронт частини із заходу. Хоча в напруженій боротьбі радянським військам довелося знову за¬лишити Харків і Бєлгород, повернути втрачену стратегічну ініціа¬тиву німцям уже не судилося.
Отож, Сталінградська битва 17 липня 1942 р. — 2 лютого 1943 р. започаткувала докорінний злам у перебігу другої світової війни.
Значення цієї битви полягало також у тому, що:
• Збройні сили СРСР захопили стратегічну ініціативу і не втрачали її до повного розгрому нацистської Німеччини;
• Сталінградська битва створила сприятливі умови для роз¬гортання наступу всіх фронтів на південно-західному на¬прямі, сприяла успішним діям радянських військ під Ленін¬градом, на Кавказі, на інших ділянках фронту;
• розгром румунських та італійських армій зініціював внут¬рішньополітичну кризу в цих країнах;
• перемога під Сталінградом активізувала рух Опору у кра¬їнах Європи;
• Туреччина та Японія не наважилися розпочинати воєнні дії проти СРСР;
• зріс міжнародний авторитет СРСР, зміцніла антигітлерів¬ська коаліція.
2. РОЗГРОМ НІМЕЦЬКИХ ВІЙСЬК НА КУРСЬКІЙ ДУЗІ.
Після поразки у Сталінградській битві та під час зимового наступу Червоної армії гітлерівське командування, плануючи річну кампанію 1943 р., вирішило провести великий наступ на радянсько-німецькому фронті з метою повернення втраченої стра¬тегічної ініціативи. Для наступу противник обрав Курський ви¬ступ, що утворився внаслідок зимово-весняного наступу радян¬ських військ. Тут німці зосередили до 50 дивізій, до 10 тис. гар¬мат і мінометів, майже 2,7 тис. танків, понад 2 тис. літаків. Крім того, до флангів ударних угрупувань прилягало майже 20 диві¬зій. Операція дістала кодову назву "Цитадель". Під час підготу¬вання операції радянське командування, проаналізувавши всі дані розвідки, визначило, що наступ гітлерівців розпочнеться вранці 5 липня. Війська було приведено у повну бойову готовність.
Наступ головних сил на орловському напрямі розпочався о 5-й годині ЗО хвилин 5 липня. Гітлерівському командуванню не пощастило використати фактор раптовості. На ділянці Вороне¬зького фронту німецькі війська підійшли до невеликого с. Прохорівка, де відбулася найбільша танкова битва другої світової війни: водночас у зустрічному бою з обох сторін брало участь до 1200 танків, самохідних і штурмових гармат.
З 12 липня змінився характер битви. Тепер наступали радян¬ські війська, німецькі частини переходили до оборони. 5 серпня 1943 р. було визволено міста Орел і Бєлгород, а 25 серпня — Харків. Курська битва знаменувала завершення докорінного зла¬му в перебігу Другої світової війни. Гітлерівське командування зазнало фіаско в своїй спробі повернути втрачену стратегічну ініціативу, німецькі війська змушені були перейти до оборони. У серпні 1943 р. контрнаступ радянських військ переріс у загаль¬ний наступ від м. Великі Луки до берегів Чорного моря — насту¬пали 8 фронтів на лінії фронту 2000 км. Ворог змушений був відходити за могутній водний рубіж —Дніпро. Тут німецьке командування створило ''Східний вал", якого було Наказано утри¬мувати до останньої людини. Внаслідок героїчного форсування Дніпра радянські війська визволили Запоріжжя (14 жовтня), Дніп¬ропетровськ (25 жовтня), а 6 листопада — столицю України Київ.
Червона армія стрімко рушила до західних кордонів країни.
Курська битва розпочалася 5 липня 1943 р. наступом німецьких військ і тривала 50 днів. Внаслідок важких, кровопролитних боїв кращі танкові дивізії нацистів були знищені. Склалися сприятливі умови для наступальних операцій Червоної Армії, у тому числі і в Україні.
Німецьке командування, тверезо оцінюючи свої можливості, вирішило перейти до оборони. 11 - серпня було віддано наказ про будівництво системи укріплень на річках Дніпро і Молочна, яка одержала назву "Східний вал".
Поки тривало спорудження "Східного валу", гітлерівці всіма можливими засобами стримували Червону Армію на Правобережжі і в Донбасі. Але перевага в живій силі і техніці визначила результат воєнних дій на користь Радянської армії. 29 січня — 18 лютого 1943 р. — наступальна операція військ Південно-Західного фронту. Було визволено пів¬нічну частину Донбасу.
2 лютого — 3 березня 1943 р. — наступальна операція військ Воронезького фронту; визволення Харкова (11 лю¬того) та східної частини Донбасу. 19 лютого — 25 березня 1943 р. — контрнаступ німецьких військ. Радянські війська були змушені залишити Харків та північно-східні райони Донбасу. У серпні силами Степового та Воронезького фронтів було проведено Харківсько-Бєлгородську операцію. У ніч на 23 серпня розпочався вирішальний штурм Харкова, а вранці місто було очищене від окупантів.
У вересні-жовтні 1943 р. окупанти залишили Донбас, міста Слобожанщини, індустріальні центри Подніпров'я.
Відступаючи, німці прагнули перетворити Лівобережжя на пустелю. Рейскомісар України Кох у розпорядження представникам німецької адміністрації Лівобережжя вимагав знищувати все, що не можна було вивезти в тил.
Лише стрімкий наступ радянських військ врятував Лівобережну Україну від повного знищення.
Врешті-решт німці дійшли висновку, що зупинити радянські війська на Лівобережжі неможливо. В умовах наростаючого наступу радянських військ було прийнято рішення про відведення армії за Дніпро. Тепер уся надія покладалася на "Східний вал", для укріплення якого німці зібрали не лише свої кращі інженерні сили, а й радянських військовополонених, безліч місцевих жителів.
XI. ФОРСУВАННЯ ДНІПРА РАДЯНСЬКИМИ ВІЙСЬКАМИ В 1943Р. ЗВІЛЬНЕННЯ УКРАЇНИ ВІД ФАШИСТСЬКИХ ОКУПАНТІВ (1943— 1944 РР.). УКРАЇНА НА ЗАВЕРШАЛЬНОМУ ЕТАПІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.
Після Сталінградської і Курської битв розпочався розгром німецьких військ безпосередньо на території України. Величезні надії окупанти покладали на систему укріплень на Дніпрі, яку вони нарекли "Східним валом". Німецьке командування намагалося використати повноводну ріку з високим правим берегом як природне укріплення. Населення зганялось з 300-кілометрової смуги вздовж Дніпра. Значна частина міст - Дніпропетровськ, Кременчук, Полтава - була розорена й спалена. На Дніпрові кручі гітлерівці стягай групу армій "Центр" у складі 62 дивізій. Загалом тут було зосереджено 1240 тис. німецьких солдатів і офіцерів, 12 тис. гармат і мінометів, 2100 танків, стільки ж бойових літаків.
Наприкінці вересня 1943р. Радянська армія контролювала 700 кілометрів лівого берега Дніпра. У планах осінніх операцій 1943 р. першочерговим завданням було захоплення плацдармів на правому березі Дніпра, закріплення там і розгортання наступальних операцій на Правобережжі.
Радянські війська за допомогою партизанів наприкінці вересня 1943 р. в дуже складних умовах форсували Дніпро й створили плацдарми на північ від Києва. Плацдарми були і на ділянках південніше Дніпра. 21 вересня 1943 р. — першими подолали Дніпро на південь од Києва війська 13-ї армії. В районі Великого Букрина переправлялися танкісти 3-ї гвардійської танкової армії. Водночас Дніпро форсували на ділянці Дніпропет¬ровськ — Запоріжжя та в районі Канева — Кременчука. 29 вересня 1943 р. Ставка верховного головнокомандування поставила завдання визволити Київ. Спершу було вирішено завдати удару на південь від Києва — з району Великого Букрина, а допоміжний — з Лютізького плацдарму на північ од міста. Але ворожу обо¬рону на півдні подолати не спромоглися (загинули 40 тис. радянських воїнів).
Увесь жовтень радянське командування вело підготовку до штурму Дніпра. Прагнучи піднести бойовий дух військ, які з виходом в Україну поповнювалися здебільшого за рахунок місцевих жителів. Ставка перейменувала Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти відповідно в Перший, Другий, Третій і Четвертий Українські фронти. Потужні сили радянських військ були зосереджені на Лютізькому плацдармі. Звідси після артилерійської підготовки та ударів авіації почався наступ танкового угруповання, перекинутого з Букринського плацдарму.
У перші дні листопада почалися вирішальні бої за Київ. Сталін віддав наказ узяти Київ до річниці Жовтневої революції. Цей наказ було виконано. 6 листопада 1943 р. бої розгорнулися на північних околицях міста, а вже о 4-й годині ранку було визволено столицю України - Київ. У визволенні Києва брала участь Перша окрема чехо¬словацька бригада полковника Л. Свободи.  За успішне форсування Дніпра 2438 радянським бійцям було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, близько 10 тисяч одержали бойові ордени. 1943 р. ознаменувався розгромом гітлерівських військ на Лівобережжі. Внаслідок форсування Дніпра склалися сприятливі умови для визволення Правобережжя.
Штурм Дніпра супроводжувався надзвичайно великими, часто не виправданими жертвами. Десятки і десятки тисяч новобранців, так званих "піджаків" - неозброєних, ненавчених юнаків, наспіх мобілізованих у придніпровських областях України, були жертвами штурму. Їх тіла вкривали плацдарми на Правобережжі. Пояснювалося це тим, що в ставленні вищого радянського керівництва і військового командування відчувалася недовіра до визволених від нацистів жителів України. Вона нерідко переростала в мстивість, прагнення примусній жителів республіки "спокутувати кров'ю" своє перебування в окупації. Це був один з виявів жорстокості війни, яка помножувалася на жорстокість і несправедливість тоталітарного режиму, що керував воєнними діями.
Пізньої осені 1943 р. радянські війська вийшли на правий берег Дніпра, закріпилися там, відбили контрнаступ німецьких військ і підготували умови для подальшого наступу в глиб української території.
Грудень 1943 — середина 1944 р. — бої за визволення Пра¬вобережної України. З обох боків узяли участь 4 млн. вояків, 45,5 тис. гармат, 4, 2 тис. танків і самохідних артилерійських устав, понад 4 тис. літаків.
Перед початком 1944 р. Ставка поставила завдання перед Радянською армією; повністю очистити від німецьких військ те¬риторію СРСР і вийти до державного кордону.
Завершення зняття блокади Ленінграда розпочалося з наступу радянських військ 14 січня 1944 р. під командуванням генерала Л. Говорова та генерала К. Мерецкова. Протягом тижня опір ворога було зламано. За невеликий проміжок часу радянські війсь¬ка визволили від окупантів Гатчину, Пушкін, Петродворець, Новгород, Лугу та інші міста, відкинувши ворога на 220-280 км. 27 січня 1944 р. завершилася битва за Ленінград, що тривала 900 днів.
Визволення Правобережної України розпочалось одночасно з ліквідацією блокади Ленінграда. Наступ на ворога здійснювали війська чотирьох Українських фронтів. Найбільшою операцією радянських військ початку 1944 р. у Правобережній Україні було оточення 10 гітлерівських дивізій під Корсунем-Шевченківським, яке завершилося повним розгромом сил ворога. Цю битву іноді ще називають "Сталінградом на Дніпрі". Основним стратегіч¬ним результатом січнево-лютневого наступу радянських військ був розгром сил противника під Житомиром, Кіровоградом, Рів¬ним, Луцьком, Нікополем, Кривим Рогом. Новий наступ радян¬ських військ розпочався в березні 1944 р. і тривав до травня 1944 р. Його підсумком стало визволення від нацистів Миколаєва, Оде¬си, Тернополя, Кам'янця-Подільського. 26 березня 1944 р., на 1009-й день Великої Вітчизняної війни, радянські війська вийшли на державний кордон СРСР із Румунією.
Визволення Криму розпочалося радянськими військами після розгрому ворога на території Правобережної України. Протягом першої половини квітня 1944 р. радянськими військами було визволено Сімферополь і Керч, а 9 травня, після п'ятиденного штурму, — Севастополь. Повністю нацистське угруповання в Криму було ліквідовано 12 травня 1944 р.
У червні 1944 р. розгорнулися події на Карельському пере¬шийку. У перебігу цієї операції укріплення "лінії Маннергейма" було прорвано за тиждень, 20 червня взято Виборг. З Фінлян¬дією було досягнуто конфіденційної угоди такого змісту: вона залишиться незалежною, якщо інтернує 20 німецьких дивізій на своїй території, що вона і зробила. 25 серпня фінський уряд звер¬нувся з проханням до Москви розпочати мирні переговори. 19 ве¬ресня в Москві було підписано угоду про перемир'я. Фінляндія вийшла з гітлерівської коаліції.
Визволення Білорусі відбулося завдяки операції під кодовою назвою "Багратіон". Координували дії чотирьох фронтів, які брали участь в операції, представники Ставки — маршали Г. К. Жуков і О. М. Василевський. Наступ, що розпочався 23 че¬рвня 1944 р., розгорнувся на величезній території від Дніпра до Вісли. Під час бойових дій радянські війська оточили і знищили в районах Вітебська і Бобруйська 10 ворожих дивізій. З липня 1944 р. було визволено столицю Білорусі — м. Мінськ. На кінець липня землі Білорусі було повністю визволено від окупантів.
Визволення Прибалтики від німецьких окупантів розпочалось у перебігу операцій у Білорусі, а завершилося завдяки розпоча¬тому в середині вересня 1944 р. наступові трьох Прибалтійських, Ленінградського та Балтійського фронтів.
Завершення війни на території СРСР пов'язане також з опе¬раціями радянських військ у Заполяр'ї, внаслідок яких від ворога було звільнено порти на Баренцовому морі та Мурманську об¬ласть, а також північно-східні райони Норвегії.
У січні-лютому 1944 р. під Корсунь-Шевченківським війська1-го Українського фронту під командуванням М. Ватутіна і 2-го Українського фронту на чолі з І. Конєвим оточили і знищили фашистське угруповання чисельністю понад 50 тис. чол. Крім того, в Україні було проведено Рівненсько-Луцьку, Нікопольсько-криворізьку, Проскурівсько-Чернівецьку, Умансько-Ботошанську, Одеську, Кримську та Львівсько-Сандомирську операції. Під час останньої в боях під Бродами було розгромлено вісім німецьких дивізій, в тому числі створену з українських добровольців дивізію "Галичина". Завершено визволення України було здійснено під час проведення Яссько-Кишинівської та Карпато-Ужгородської операцій. Останній населений пункт УРСР в її довоєнних межах - село Лавочне Дрогобицької області - німці залишили 8 жовтня 1944 р., а Закарпаття було повністю очищене від окупантів 28 жовтня 1944 р.
1. ВИСНОВКИ:
1. Битва за визволення України, що тривала 680 діб і скла¬далася з ряду великих операцій, в яких брало участь до половини живої сили й бойової техніки всіх діючих ра¬дянських Збройних сил, стала важливим етапом на шляху до перемоги над Німеччиною та її союзниками.
2. Велика концентрація сил з обох сторін була характер¬ною для всіх стратегічних і фронтових операцій, що відбувалися на території України.
3. У битві за Україну брали участь кращі німецькі військові сили, що свідчило про важливість цього на¬прямку воєнних дій. На кінець 1943 р. на території України воювало 41% всіх піхотних і 72% танкових сил німців, задіяних на радянсько-німецькому фронті, в тому числі елітні з'єднання бронетанкових сил — "Велика Німеччина", "Адольф Гітлер", "Вікінг", "Мертва голо¬ва", "Райх" та ін.
У жовтні 1944 р. Україна була звільнена від фашистських окупантів. Розпочалось визволення країн Центральної і Південно-Східної Європи. Перемоги радянських військ в Україні дали можливість союзникам перейти в наступ у Західній Європі.
У 1944 р. відкрилася нова сторінка в боротьбі національних сил, зорієнтованих на здобуття незалежності України. Коли радянські війська наблизилися до головних баз УПА, на розгром повстанців були кинуті з'єднання НКВС і прикордонних військ. Це була жорстока й кровопролитна боротьба. З боку УПА в ній брало участь близько 100 тис чоловік, яких підтримувало численне оунівське підпілля.
УПА користувалася в Західній Україні підтримкою населення. Зламати цю силу можна було лише з допомогою масових репресій. Сталінський режим без вагань пішов на це. Сотні тисяч жителів західноукраїнських областей були заарештовані, вислані до Сибіру.
У 1943-1945 рр. розпочато відбудову народного господарства України. Аж до перемоги 9 травня 1945 р. економіка України була повністю підпорядкована фронту. Відбудовані підприємства, залізниці, колгоспи працювали на забезпечення всім необхідним Радянської армії для успішного завершення війни.
У час, коли тоталітарний сталінський режим зміцнював свій контроль над Україною, регулярні сили Радянської армії вели кровопролитні наступальні бої за її кордонами, в країнах Центральної і Південно-Східної Європи. На цьому етапі кожний четвертий-п'ятий солдат був жителем України. Своїм ратним подвигом у складі багатонаціональних радянських з'єднань вони наближали спільну перемогу над нацистською Німеччиною.
XII. ВНЕСОК ПРАЦІВНИКІВ ТИЛУ УКРАЇНИ В ПЕРЕМОГУ НАД ВОРОГОМ У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.
Врятуванню та відновленню воєнно-економічного потенціалу сприяла своєчасна, загалом успішно проведена (головним чином з Лівобережної України) евакуація найціннішого устаткування 550 найбільших підприємств машинобудівної, металургійної, легкої та інших галузей промисловості, майна радгоспів, МТС, колгоспів, науково-дослідних установ, у т. ч. Академії наук, 70 вузів, понад 40 театрів, а також 3,5 млн. робітників, рільників, механізаторів, службовців та їхніх сімей. Те, що не можна було вивезти, підлягало знищенню. Однак чимало матеріальних цінностей й об'єктів стратегічного характеру потрапило до рук ворога.
Спочатку наслідки евакуації здавалися жахливими: рівень виробництва у провідних галузях промисловості набагато знизився. Фронт якийсь час майже не отримував танків, літаків. Але поступово становище змінювалося на краще. Два фактори сприяли цьому. По-перше, це економічно грамотні рішення щодо розміщення евакуйованих продуктивних сил і спеціалістів. І, по-друге, безпрецедентні, навіть порівняно з роками "соціалістичного будівництва", трудові зусилля. Всупереч усім негараздам економіку врятували самі трудівники.
Працювати доводилося без вихідних, відпусток, по 12-14 годин на добу. Виконуючи ударні фронтові завдання, робітники інколи тижнями не виходили з цехів, тут же спали, їли.
Але і за цих тяжких умов трудящі України засвідчували свою самовідданість і трудовий героїзм. Звичайним було перевиконання норм виробітку. Так, криворізькі гірники О. Семиволос, І. Завертайло, С. Єременко, які працювали на Байкальських рудниках на Уралі, інколи виробляли понад 10 норм за зміну.
У надлюдському напруженні працювало сільське населення, переважно жінки і діти. Тракторів, механізмів чи бодай коней було обмаль. На польових роботах широко використовували корів, а нерідко самі жінки та підлітки впрягались замість худоби. Майже все вирощене забирала держава. Такою дорогою ціною армія і місто забезпечувалися сільськогосподарською продукцією. За роки війни від українських колгоспів і радгоспів держава одержала 16,5млн. т зерна, 400тис. т м'яса, майже 250тис. т молока.
Більшість евакуйованих підприємств почала давати продукцію вже навесні 1942 р. А в середині того ж року воєнна перебудова народного господарства завершилася. На сході країни небувалими темпами була створена, по суті, заново першокласна і високоефективна воєнна економіка. Протягом усієї війни Німеччина виробляла сталі, електроенергії та вугілля в 1,5-2,5 рази більше, ніж СРСР. Але на кожні 100 німецьких танків випускалося 170 радянських. З воріт танкових заводів Уралу щомісяця виходило 2 тис. бойових машин (лише ХТЗ за роки війни дав фронту 35 тис. бойових машин).
Свій вагомий внесок у досягнення перемоги зробили українські вчені. Діяльність науково-дослідних установ України в евакуації була спрямована перш за все на надання науково-методичної і практичної допомоги оборонній промис¬ловості, сільському господарству, госпіталям та лікувальним установам тощо.
Так, колектив Інституту електрозварювання АН УРСР, очолюваний Є. Патоном, успішно застосував свої довоєнні розробки для налагодження автоматичного дугового зварювання корпусів танків Т-34 під флюсом. Група українських учених на чолі з академіком М. Доброхотовим розробила нові методи виплавки броньованих сталей. Колектив Фізико-технічного інституту АН України розробив висококалорійний терміт для мін і снарядів, більш досконалі конструкції торпед, створив радіолокатор та автоматичні системи пеленгації, прилад для знешкодження морських мін. Сотні тисяч воїнів повернули до життя колективи лікарів України на чолі з М. Стражеско, В. Філатовим, Р. Кавецьким, О. Палладіним. Інститутом клінічної фізіології АН УРСР під керівництвом академіка О. Богомольця були розроблені ефективні методи лікування різних захворювань.
Тилова економіка ґрунтувалася і на праці мільйонів в'язнів ГУЛАГу, серед яких українці були однією з найчисленніших груп. В’язні працювали в основному у видобувній промисловості та на капітальному будівництві. Їхнє становище було страхітливим. Тисячами гинули вони від голоду, хвороб і виснаження. Багато
прагнуло на фронт, погоджуючись воювати навіть у штрафних підрозділах. Але, оголошені "ворогами народу", вони залишалися за колючим дротом.
Ідеї справедливої визвольної війни надихнули на напружену творчу діяльність сотні літераторів та митців. Чимало діячів культури, котрі опинилися у гітлерівському тилу, боролися проти окупантів як у складі радянських партизанських загонів і підпільних організацій, так і оуніаських. Культура українського народу в умовах війни надійно служила його самозбереженню, утвердженню гуманістичних ідеалів.
1. ВИСНОВКИ:
1. Україна зробила великий внесок у спільну боротьбу проти Німеччини та її союзників. У лавах Червоної армії було 6 млн. українців, кожний другий з них заги¬нув на фронтах війни, а кожен другий із тих, хто зали¬шився живим, став довічним інвалідом.
2. Україна стала епіцентром європейського театру воєнних дій. На її землях з 22 червня 1941 р. і до визволення 28 жовтня 1944 р. радянськими військами було проведе¬но 29 стратегічних і фронтових оборонних і наступаль¬них операцій (всього було 76). На українському театрі воєнних дій в 1941-1944 рр. було зосереджено від 57,1 до 76,6% загальної кількості дивізій ворога, з яких на території України було розгромлено 60,6%.
3. Український народ дав Збройним силам понад 300 пол¬ководців і воєначальників. Із 15 фронтів 8 очолювалися маршалами та генералами українцями з походження. Найвидатніші з них — А. Єременко, Р. Малиновський, М. Ватутін, І. Черняхівський, П. Рибалко, К. Москаленко.
4. Ратний подвиг багатьох українців відзначений найвищи¬ми нагородами: 2072 удостоєні звання Героя Радянського Союзу, зі 115 двічі Героїв Радянського Союзу —' 32 українці. Український герой неба — льотчик І. Кожедуб дістав це звання тричі. За час війни він здійснив 830 бойових вильотів, брав участь у 120 повітряних боях та особисто збив 62 ворожі літаки.
5. Із 7 млн. орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам Червоної армії, 2,5 млн. отримали жителі України.
6. Воїни-українці та уродженці України вписали безсмерт¬ний подвиг в історію війни. 52 українці спрямували свої охоплені вогнем літаки на ворожі позиції. З-поміж учасників повітряних таранів — 55 льотчиків з України, 25 українських воїнів закрили своїм тілом амбра¬зуру ворожих дотів.
7. У діючій армії працювало 16 тис. лікарів з України.
8. 120 тис. українців брали участь у війні в складі військ США, Канади, Франції, польських та чехословацьких формувань.
9. Українські емігранти США і Канади у 1944-1945 рр. надали допомогу для лікарень і дитбудинків України на суму 600 тис. доларів.
Перемога, таким чином, кувалася не тільки на фронтах, а й у тилу.
XIII. СТВОРЕННЯ АНТИГІТЛЕРІВСЬКОЇ КОАЛІЦІЇ.
Напад Німеччини на СРСР започаткував формування антигітлерівської коаліції — союзу держав із такими діамет¬рально протилежними інтересами, який ніколи не міг бути створе¬ним за інших обставин. Одначе в умовах війни проти нацистсь¬кої Німеччини уряди Великої Британії, СРСР, а перегодом США мусили дбати про захист життя своїх громадян, збереження незалежності своїх держав. Спільними зусиллями зробити це було легше. Тому в день нападу Німеччини на СРСР прем'єр-міністр Великої Британії В. Черчилль та президент США Ф. Делано Рузвельт заявили про солідарність із ними. Радянський уряд запропонував Великій Британії укласти угоду про спільні дії. 16 липня 1941 р. у Москві було підписано угоду між урядами СРСР і Великої Британії про спільні дії у війні проти Німеччини, в якій зафіксовано взаємні зобов'язання про надання допо¬моги і підтримки у війні, а також про відмову від укладення сепаратного миру з противником. Цією угодою й почалося створення антигітлерівської коаліції.
2 серпня відбувся обмін нотами між СРСР і США про подов¬ження на рік радянсько-американської торгової угоди і про еко¬номічне сприяння з боку США Радянському Союзові у війні проти . нацистської Німеччини. Постачання Радянському Союзові зброї, воєнних матеріалів та стратегічної сировини здійснювалося від¬повідно до закону про ленд-ліз, прийнятому конгресом США у , березні 1941 р. Цей закон надавав право американському урядові передавати різноманітні товари і послуги країнам-союзникам у період другої світової війни в позику, оренду чи кредит. Постав¬ки за ленд-лізом перевищили 50% американського експорту пері¬оду війни.
Важливим етапом у розвитку тристоронніх радянсько-британсько-американських відносин стала конференція Представ¬ників трьох держав у Москві 29 вересня — 1 жовтня. На ній ішлося про конкретні форми співробітництва в пе¬ріод війни. Зміцненню союзу народів у боротьбі проти агресорів сприяла Декларація Об'єдна¬них Націй, підписана 3 січня 1942 р. у Вашингтоні представниками чотирьох великих дер¬жав (СРСР, США. Великої Британії та Китаю) і 22. інших держав.
1. МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ:
ІЗ ДЕКЛАРАЦІЇ 26 ДЕРЖАВ ПРО БОРОТЬБУ З АГРЕССОРАМИ 1 СІЧНЯ 1942 РОКУ:
“УРЯДИ, ЩО ПІДПИСАЛИ ЦЮ ДЕЛАРАЦІЮ ЗАЯВЛЯЮТЬ”:
1) Кожний Уряд зобов'язується використати всі свої ресурси, воєнні чи економічні, проти тих членів Троїстого пакту і тих, що приєдналися до нього, з якими цей Уряд перебуває у стані війни.
2) Кожний Уряд зобов'язується співробітничати з іншими Урядами, які підписали цю Декларацію, і не укладати сепаратного перемир'я або миру з . ворогами.
До наведеної вище Декларації можуть приєднатися інші нації, які нада¬ють або можуть надавати матеріальну допомогу і сприяти боротьбі за пе¬ремогу над гітлеризмом".
Надалі до декларації приєдналося ще чимало країн. У декла¬рації проголошувалося, що повна перемога над агресорами не¬обхідна для захисту життя, свободи і незалежності народів. Важ¬ливими дипломатичними документами, що покріпили антигітле¬рівську коаліцію, були радянсько-британський договір "Про союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її спільників у Європі та про співробітництво після війни" від 26 травня 1942 р., а також радянсько-американська угода "Про принципи, застосовувані до взаємної допомоги у веденні війни проти агресії" від 11 червня 1943 р.
У цілому антигітлерівська коаліція зміцнювалася не тільки офіційними угодами, а й глибокою та взаємною симпатією наро¬дів країн, що боролися проти гітлеризму.
XIV. ВТРАТИ УКРАЇНИ В ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ.
Серед колишніх республік Союзу РСР, а також держав світу, що були втягнуті в Другу світову війну, Україна зазнала найбільших матеріальних і соціальних втрат. Безпосередні матеріальні збитки, завдані фашистськими окупантами та їх сателітами народному господарству Української РСР, становили 285 млрд. крб. у цінах 1940 р., або майже 42% усіх втрат, завданих тодішньому СРСР. Ця сума в 5 разів перевищувала видатки УРСР на спорудження нових підприємств, залізниць, об'єктів енергетики, МТС тощо впродовж трьох довоєнних п'ятирічок. Уся сума збитків, яких зазнали народне господарство і населення України, сягнула майже 1200 млрд. крб.
Фашисти перетворили у руїни 714 міст і селищ, понад 28 тис сіл, без даху над головою залишилося понад 10 млн. чоловік. Доля с. Хатинь у Білорусії, чеського селища Лідице, які були вщент спалені з їх жителями, спіткала за неповними даними 259 сіл України. Точніші підрахунки засвідчують, що таких сіл більше, бо, скажімо, на Чернігівщині їх виявилося 51, на Волині - 97, Сумщині - 128, Рівненщині - 176.
Окупанти вивезли до Німеччини або спожили 7594 тис. голів великої рогатої худоби, 3311 тис. коней, понад 9333 тис. свиней, 17 307 тис. тонн зерна, 7317 тис. овець і кіз, майже 60 млн. голів домашньої птиці.
За час війни завойовники зруйнували в Україні 15 тис. промислових підприємств, майже 33 тис. шкіл, середніх і вищих навчальних закладів, науково-дослідних установ, понад 18 тис. установ охорони здоров'я. З музеїв УРСР вивезено близько 40 тис. картин, експонатів, інших художніх цінностей. Частина з них після війни опинилася в Росії, але питання про повернення їх в Україну залишилося проблематичним.
Проте найтрагічніші соціальні втрати - загибель людей у боях з ворогом, розстріляне, вивезене на каторжні роботи до фашистської Німеччини мирне населення. З часу закінчення Другої світової війни минуло більше, ніж півстоліття, але точних відомостей про людські втрати України у воєнному вогнищі немає.
Скажімо, В. Молотов на засіданні Паризької мирної конференції 8 серпня 1946 р. повідомив, що втрати СРСР в період війни становлять 7 млн. чоловік. У листі до прем'єр-міністра Швеції 5 листопада 1961 р. М. Хрущов називає 20 мільйонів радянських людей. Л. Брежнєв у доповіді з нагоди 20-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні в травні 1965 р. говорив про загибель понад 20 млн. співвітчизників. М. Горбачов у доповіді на честь 40-річчя перемоги називає 27 млн. чоловік. Насправді, як свідчать ретельні підрахунки на основі різних джерел, людські втрати значно більші. Так, населення Української РСР в 1940 р., як свідчить офіційна державна статистика, становило 41,3 млн. чоловік. На 1 січня 1945 р. в Україні зареєстровано 27 383 тис. чоловік. Різниця становить 13 917 тис. чол. Отже, можна вважати, що в роки Другої світової війни тільки Україна втратила понад 13 мли. Наголошуємо, що сказане стосується прямих втрат. Водночас внаслідок війни багато громадян України померло в госпіталях після поранень пізніше, підірвалося на мінах під час розмінування об'єктів і територій, пропало без вісти, зокрема в невеликих партизанських групах і навіть загонах, у полоні, в концентраційних таборах тощо.
Україна зробила винятково важливий внесок у перемогу держав антигітлерівської коаліції. Із 7 млн. орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам Радянської армії, 2,5 млн. одержали жителі України.
XV. ЗАВЕРШЕННЯ ТА ПІДСУМКИ ВІЙНИ.
КРИМСЬКА (ЯЛТИНСЬКА) КОНФЕРЕНЦІЯ.
4—11 лютого відбулася нова зустріч "великої трійки" — Крим¬ська (Ялтинська) конференція. В її роботі взяли участь Й. Сталін, Ф. Рузвельт, В. Черчилль, міністри закордонних справ В.М. Молотов, Е. Стеттініус, А. Іден та ін.
Конференція, засідання якої проходили в Лівадійському пала¬ці, свою роботу почала з докладного обговорення ситуації на фронтах війни в Європі.
Розглядали на конференції й питання про вступ СРСР у війну на Далекому Сході. Було домовлено про те, що за два-три місяці після капітуляції Німеччини і закінчення війни в Європі Радянсь¬кий Союз вступить у війну проти Японії.
З багатьох питань на конференції було досягнуто реальних домовленостей. До них належали насамперед погодження прин¬ципів беззастережної капітуляції Німеччини: ліквідація нацистсь¬кої партії та її інституцій, розпуск збройних сил Німеччини, вста¬новлення контролю союзників над німецькою промисловістю, покарання воєнних злочинців. У прийнятій Декларації про виз¬волену Європу передбачалося проведення погодженої політики у визволених європейських країнах. Важливим досягненням Ялтинської конференції стало рішення заснувати міжнародну Організа¬цію Об'єднаних Націй.
Конференція не обійшлася й без гострих дискусій. Не було узгоджено питання про репарації, про зони окупації Німеччини. Найскладнішими були дискусії з польських проблем. Якщо пи¬тання про кордони Польщі з СРСР було в принципі вирішено — кордон мав пролягати "лінією Керзона" з деякими відхиленнями на користь Польщі, то щодо західного кордону було сказано лише в загальній формі: "Польща повинна дістати істотне прирощен¬ня на півночі й на заході". Питання, з яким саме польським уря¬дом мати справу, остаточно вирішити не спромоглися. Зрештою, його було відкладено, а в Декларації про Польщу зазначалося, що "чинний нині в Польщі Тимчасовий уряд мусить бути  ре¬організований на ширшій демократичній основі з залученням де¬мократичних діячів із самої Польщі та поляків із-за кордону".
За рішенням глав трьох союзних держав, 25 квітня 1945 р. у Сан-Франциско розпочалася конференція Організації Об'єднаних Націй, яка розробила Статут 00Н. В основу її діяльності, особливо одного з головних органів 00Н — Ради Безпеки, було покладено забезпечення міжнародного миру й відвернення за¬грози нової війни.

















 

Яндекс.Метрика >