...
Повідомлення на тему: «Гетьмани Ю.Хмельницький, П.Тетеря, І.Брюховецький» PDF Печать E-mail

Міністерство освіти та науки України
Кам’янець – Подільський державно аграрно-технічний університет



Юрій Хмельницький. Перший крок, який провела старшина, було передання гетьманської булави в руки Юрія Хмельницького  (1659—1663). Це був зручний крок, бо тільки чарівне ім'я Хмельницького могло з'єднати розбите громадянство знову під одним прапором. Але таке вирішення не давало забезпеки на довгий час, бо молодий Хмельницький не був спроможний самостійно вести управління, і за регентство мусила початися боротьба. Юрієві Хмельницькому не було ще тоді 20 років. "Маломовний, середньої освіти, рівний у поведінці, людина здержлива, що чим-небудь вдовольняється",— так характеризує його сучасник. Але в деяких випадках він виявляв упертість і завзяття. Головним його дорадником був генеральний осавул Іван Ковалевський, давній управитель двору старого гетьмана; близько до Юрія стояв також прилуцький полковник Петро Дорошенко* і запорізький кошовий Іван Сірко.
Після невдачі Виговського передусім треба було поладнати відносини з Московщиною. Супроти того, що московські війська опанували Лівобережжя та що козацькі маси вороже ставилися до Польщі,— Юрій Хмельницький, разом із старшиною, не бачили іншого виходу, як повернутися під царський протекторат. Вони стояли на основах договору з 1654 р., але бажали провести його ревізію і ввести нові пункти, що забезпечували б українську державність. Отже, намагалися забезпечити непорушність території: з повним зрозумінням обороняли приналежність до України північної Чернігівщини і частини Білої Русі, що бажала залишитися при Україні. Далі жадали, щоб московські воєводи не втручались у внутрішні відносини держави, домагалися свободи дипломатичних зв'язків з іншими державами, участі України в мирових конференціях, зменшення числа воєвід і обмеження їх влади; врешті жадали, щоб цар і бояри гарантували договір своєю присягою.
Переяславський договір. Трубецькой, що з військом стояв над Дніпром, зажадав переговорів з самим гетьманом. Після довгих вагань Юрій Хмельницький погодився на це і з старшиною приїхав до Переяслава. Це рішення мало катастрофічні наслідки. Московські представники, як тільки дістали в свої руки гетьмана і найвизначніших старшин, не думали вже робити ніяких поступок, а безоглядно провели свої плани. За допомогою менш виробленої лівобережної старшини і під натиском черні стероризували гетьмана, так що він залишив усі свої домагання. "Я дві неділі був у Москві в'язнем; що хотіли, те й робили зі мною, не мав я до кого вдатися",— розказував пізніше Юрій Хмельницький.
Договір, прийнятий під таким терором у Переяславі 27 жовтня 1659 р., затвердив насамперед статті Богдана Хмельницького, але на основі тексту, який бояри самовільно змінили. Так московський воєвода мав бути не тільки в Києві, але і в Переяславі; гетьман мав обов'язок скласти цареві поклін у Москві; не вільно було входити в дипломатичні зв'язки з іншими державами; київський митрополит мав визнати зверхність московського патріарха. Далі встановлено нові статті. Раді не можна усувати гетьмана без дозволу царя; гетьман не може ані призначати, ані звільняти полковників без згоди ради. Гетьман не має права розпочинати ніякого походу без царського дозволу; за наказом царя гетьман має іти з усім військом, куди йому звелять. Козацькі залоги мали залишити Білу Русь.
Переяславський договір виявив, якими шляхами Москва бажає знищити українську державність. Ту саму лінію продовжувано далі. Поза плечима гетьмана московський уряд вів переговори з козацькими старшинами, містами і духовенством, роздавав землі, звільняв від податків; воєводи втручались у справи української адміністрації, стягали з України срібло, засипали край безвартісною мідяною монетою, московські залоги грабували населення. Гетьманська влада дедалі більше тратила своє значення.


Поділ України. В той час Московщина розпочала наново війну з Польщею, щоб остаточно вирішити довголітню боротьбу за українські землі. Але під Чудновом на Волині московські війська були розбиті, а Хмельницький, що їм допомагав, мусив погодитися на мир з Польщею на основі гадяцької умови (1660). Тоді він звернувся проти Москви і під Бужином над Дніпром переміг московське військо (1661). Він мав надію, що зможе під своєю булавою з'єднати цілу Україну. Але лівобічні полки виступили проти зв'язків з Польщею. Громадянська війна точилася далі, а московські, польські і татарські загони нищили Україну. Юрій Хмельницький утратив рештки впливу. "Гетьман утратив довір'я до війська, військо до гетьмана". На початку 1663 р. він зрікся гетьманства і постригся в ченці.


Для України було катастрофою, цю розбилися надії, які старшина покладала на молодого Хмельницького, що він не зміг згуртувати коло себе Запорізького Війська і всього громадянства. Після його відходу не було вже осередка, що міг би з'єднати розбиті групи. Чигиринський центр, що громадив у собі найбільший державний досвід, зберіг свій вплив тільки на Правобережжі, і то головно в колах старшини. Натомість на Лівобережжі виросли нові люди, що спиралися на місцеве населення і хотіли вести свою окрему політику. Одноцільне дотепер Запорізьке Військо розбилося на два табори, що йшли протилежними шляхами і почали взаємну боротьбу. На правобічних козаків намагалася здобути вплив Польща, лівобережні опинилися під гнітом Москви,— це ще більше загострювало відносини. Почався період громадянської війни — Руїна. Незгода пішла так далеко, що не можна було встановити спільного проводу: Правобережжя обрало одного гетьмана, Лівобережжя другого. Українська державність проходила важку кризу.


Павло Тетеря. На місце Юрія Хмельницького правобічні козаки обрали гетьманом Павла Тетерю (1663—1665). Він походив із київської шляхти, вчився в уніятських школах, опісля був судовим урядовцем у Володимирі. Під час повстання пристав до запорожців, здобув становище переяславського полковника і оженився з донькою Богдана Хмельницького. Це була людина талановита і зручна, але при тім на все готовий кар'єрист. Добачаючи користь із польської протекції, він уже під час переговорів за гадяцьку умову проводив польську лінію і немало спричинився до занепаду ідеї Руського Князівства, але тим придбав собі довір'я поляків і за їх допомогою здобув собі булаву. Хоч був співробітником двох найвизначніших гетьманів, сам проте не навчився шанувати гетьманської гідності і в покірливості до поляків ішов так далеко, що Україну звав польською провінцією, а короля "природним і власним паном".
На Лівобережжі спершу наказним гетьманом став Яким Сомко*, з багатого міщанського роду, шурин Богдана Хмельницького. Він був представником заможної старшини, що бажала відокремитися від "черні" і утворити вищий, упривілейований стан. Він виступив з проектом, щоб козаків списати у військовий реєстр, а селян переписати окремо і не дозволити їм користуватися козацькими правами. Суперником Сомка був ніжинський полковник Василь Золотаренко, також заможна і амбітна людина. Для вибору гетьмана зібралася в червні 1663 р. під Ніжином "Чорна рада", де козаки, селяни і міщани мали рівний голос; чернь рішуче виступила проти старшини, покарала смертю Сомка і Золотаренка, а булаву віддала своєму кандидатові, запорізькому кошовому Іванові Брюховецькому (1663—1668).


Іван Брюховецький. Брюховецький був спершу "старшим слугою" нв дворі Богдана Хмельницького і тут набрався загального знання і вміння; бував також у посольствах; пізніше подався на Січ і там вибився на перше місце, як зручний демагог і промовець. Він з'єднав собі популярність тим, що виступав проти забагатілої старшини, заступався за бідний нарід і домагався широких прав для черні. Він умів промовляти до юрби, висловлювався гарною, образовою мовою. Про старшину він писав: "Вони хочуть бути гетьманами над Запорізьким Військом і заздрять нашій луговій саламасі: ми з ними заміняємося на їхню городову, нехай посмакують, яка солодка лугова саламаха..." Вороже і з ненавистю ставився він до Польщі,— цю нехіть він виніс, мабуть, із двору Хмельницького, а ствердив її завдяки знайомству з історією. Він писав так: "Ляцькій державі не належиться панування на Русі, і не по правді Польща приписує собі дідицтво над Руссю, бо Русь мала свого дідичного монарха; а як через зрадливу допомогу, подану руським князям, ляхи заволоділи Малою Росією, так тепер через меч з ляцької неволі Русь вибилася і природному своєму монархові піддалася". Отже, за правного володаря України Брюховецький уважав царя. Незрозуміле було для нього стремління до власної держави; він заявляв себе прихильником підданства цареві без ніяких застережень. "Мене ні страх, ні ласка неприятеля, ні меч, ні вогонь від православного і єдиновірного монарха нашого розлучити і відділити не може..." Брюховецький і Тетеря — це два представники занепаду політичної думки, який принесла Руїна: ці кар'єристи закинули широкі державницькі плани, а вели нарід під чужу владу — один під царя, другий піц короля.


Між прихильниками польської та московської орієнтації прийшло до зудару. Року 1663 Тетеря схилив Яна Казимира, щоб він виправився на Лівобережжя і здобув собі землі, що перед повстанням належали до Польщі. Але польські війська не змогли зайняти ані Києва, ані Переяслава, а також інші міста боронилися завзято. Король, не вдіявши нічого, мусив вертатися за Дніпро. Шукаючи винних у невдачі, поляки розстріляли під Новгород-Сіверським полковника Івана Богуна (1664). Відступ польського війська дав гасло до народного повстання проти Польщі. Провід вели Іван Сірко, Василь Дрозд, давній сотник з полку Нечая в Білій Русі, Іван Сербин*, колишній сербський капітан, що вступив до українського війска, Семен Височан, давній галицький повстанець, та ін. Всюди знищено польські відділи та польську шляхту, що повернулася на Наддніпрянщину. Поляки також жорстоко відплачували повстанцям; між іншими польський воєнний суд засудив на смерть Івана Виговського, якого підозрівали, що він взяв участь в організації повстання. Тетеря співдіяв з поляками, але не був спроможний стримати народний рух; зневажуваний усіма, він склав булаву і виїхав до Польщі (1665).
Договори з Москвою. Довше, як Тетеря, утримався лівобічний гетьман Брюховецький. Невдача польського походу скріпила його становище, а правобічне повстання давало надію, що й Правобережна Україна перейде під його булаву. Але Московщина не давала йому допомоги, і Брюховецький мусив вдовольнитися владою на Лівобережжі. Без ніякого стриму він проводив свою легкодушну політику — закріпити в Україні московську владу. Зараз же після обрання на гетьмана він відновив у Батурині (1663) договір з Московщиною на основі статей Богдана і Юрія Хмельницьких; зобов'язався також постачати безплатно харчі московським залогам в Україні. В 1665 р. він — перший з українських гетьманів — поїхав до Москви "побачити пресвітлі очі государя", поїхав з великим почтом, що складався з-понад 500 людей. Засліплений почестями, з якими його тут прийняли, він погодився прийняти титул боярина і оженитися з московкою,— що більше, підписав новий договір, яким іще більше обмежено права України. Всі податки, які платили міщани і селяни, мали перейти до царського скарбу; на Україну поширено також московську горілчану монополію. Вибори гетьмана мали відбуватися при царському делегаті, а вибраний гетьман мав приїздити з поклоном цареві до Москви.


Московські залоги в числі 11 600 людей мали перебувати в Києві, Чернігові, Ніжині, Новгороді, Полтаві, Кременчуці, в новій гетьманській столиці Гадячі, на Запоріжжі і в деяких місцях на Правобережжі. У зв'язки з іншими державами гетьман міг увіходити тільки за дозволом царя. На київську митрополію мав прийти московський ставленець.
Московський договір Брюховецького був важким ударом для української державності. Всі права, за які так завзято боролися попередні гетьмани, він легковажно запропастив. Наслідки цього невдовзі дали себе відчути. До всіх більших міст увійшли московські воєводи з залогами; українське населення, відповідно до умови, мусило доставляти їм харчі,— це викликало безнастанні суперечки і непорозуміння. В Україну наїхали також московські списувачі, що списували всі податки та повинності і стягали їх з невідомою дотепер безоглядністю. Духовенство було схвильоване чутками, що українська церква має перейти під зверхність московського патріарха. Управитель київської митрополії Методій (Максим Филимонович), що перше був гарячим прихильником московської влади в Україні,— став на чолі опозиції: "Якщо цар дозволить, щоб їх вольності та права відняли і щоб у них був московський митрополит,— радше нехай би цар покарав їх смертю, якщо вони мали б на те погодитися. А як приїде до Києва московський митрополит, вони запруться в монастирях, і хіба їх за шию і ноги поволочуть — тоді московський митрополит у Києві буде".


Але найбільше сколихнув усіх мир Московщини з Польщею, укладений в Андрусові, на Білій Русі, в січні 1667 р. Українських делегатів не закликано до переговорів; Москва потайно, без порозуміння з Україною, зреклася на користь Польщі — Києва! Вісті ці викликали незвичайне обурення по всій Україні. Київ в очах тогочасного громадянства був старовинною столицею України, з якою в'язалися спогади про давню могутню державу; Київ з митрополією і академією був центром релігійного і культурного життя; з розвитком політичної свідомості Київ став також символом державної єдності: "за ким Київ, за тим уся Україна". Коли ж московський уряд погоджувався передати Київ у руки Польщі, це означало, що Москва зовсім не рахується з українськими традиціями і настроями.
Зміни настроїв. Обурення на московську політику було таке загальне, що стрепенувся і головний спричинник цих подій, Брюховецький. Побачивши, що народний гнів може повернутися проти нього, він сам рішився виступити проти Москви. У своїх універсалах він повідомив, що мусив "від руки і приязні московської відлучитися" і через те саме, що Московщина разом з Польщею задумала "Україну, отчизну нашу милу", руйнувати, пустошити і на ніщо обернути, вигубивши в ній усіх великих і малих мешканців". Московських воєвод закликав вийти з залогами за московський кордон. Але Брюховецький не зміг уже повернути симпатій народу — козаки його вбили.
Політична деморалізація, що її представниками і жертвами були Брюховецький і Тетеря, не охопила всього громадянства. Носіями дезорганізації і безідейності були тільки одиниці без культурних і політичних традицій, амбітні і безпощадні, що для своєї кар'єри не цуралися ніяких засобів. За знаряддя служили їм ватаги здекласованих "голяків", яких війни викинули з нормальних обставин і які в боротьбі та грабунках шукали наживи. Вони поривали за собою також маси темного козацтва і селянства, що були невдоволені своїми соціальними недогодами і дали приманювати себе гучним гаслам про вольності та свободу. Ці кар'єристи, не вбачаючи користі в своїй державі, шукали собі московської або польської протекції, готові на всякі послуги за добру плату. Але це руїнництво недовго утрималося на здобутих позиціях: виявилася його безідейність і егоїзм, і воно заломилось. Що Тетеря мусів утікати з України, а Брюховецький загинув, убитий недавніми прихильниками,— це були прояви нових настроїв. Скомпрометувалися також обидві орієнтації — польська, що приносила масам нову шляхетську неволю, і московська, яка привела гніт царської бюрократії.


Грунт був очищений — і до слова дійшли знову творчі державники, яких роки анархії усунули були від проводу. Але тепер вони знаходили більше зрозуміння — не тільки серед старшини, але і серед народу. Наново пробудився патріотизм, любов до "милої отчизни", стремління до єдності. Гурти, що наново почали організовувати державне життя, не йшли одним шляхом; вони шукали виходу з тяжкого становища в різних політичних комбінаціях — але спільне їм було те, що на першому місці вони ставили громадські інтереси, "посполите добро".

 

Яндекс.Метрика >