...
Повідомлення на тему: «Гетьман Петро Дорошенко» PDF Печать E-mail


Петро Дорошенко. На Правобережжі загальна рада, що відбулася в Чигирині, вибрала гетьманом Петра Дорошенка (1665—1676). Він походив із старого козацького роду; його дід, Михайло, був гетьманом в 1620-их роках — Дорошенко цінив цю родинну традицію і з гордістю згадував свого лицарського предка. Сам він розпочав військову службу за гетьманства Богдана Хмельницького, пізніше співпрацював з Виговським та Юрієм Хмельницьким. Перебуваючи в Чигирині, під час найбільшого розвитку державницьких змагань, він виробив собі широкий погляд на справи України.


Основою політики Дорошенка було ясне переконання про єдність та окремішність українського народу. Як границі української території він визначав Перемишль, Ярослав, Віслу і Німан на заході, а Сівськ і Путивль на сході. В таких границях була колись "держава або Князівство Руське", і такі кордони повинна також мати козацька держава. Головним його гаслом була "цілість отчизни", з'єднання всіх українських земель, "щоб в одній раді, а не в розбитті Україна перебувала". Будову держави він хотів оперти на фундамент згоди і єдності всього народу. "Хоч Божою волею український нарід обох сторін Дніпра роздвоєний і видаємося собі ворогами, одначе ніхто чужий не є нам такий прихильний, як ми самі собі є приятелями". Дорошенко рахувався з настроями маси; він знав усі добрі і лихі її прикмети — і стихійну силу, і необчислиму хиткість та непостійність. "Наш нарід подібний до тростини: під більшою силою подається без ніякого опору". "У цього легкодушного народу більше зможе ласкавість, як суворість". Він не проводив ніякої справи без підготовлення народної опінії. Часто скликав раду, а щоб не впливати на рішення, під час голосування виходив. Ця його уважливість до голосу народу здобула йому велику симпатію. Львівський єпископ Шумлянський*, що був гостем у Чигирині, писав: "Дорошенко дуже скріпився, панує вповні і абсолютно і має найвищу любов серед народу — злого не чував я про нього слова". Найближчим дорадником Дорошенка був київський митрополит Йосип Тукальський*,— "духом якого і гетьман живе, і вся Україна".
В організації держави Дорошенко провів важливу реформу: утворив постійне військо з найманих частин, т. зв. серденят (з турецької мови — одчайдухи). Те, що його попередники робили врядигоди, він поставив як основу армії. Це була піхота, в числі до 20 тисяч, почасти з місцевого населення, почасти з молдаван, сербів та ін.,зорганізовані досвідченими старшинами, ці частини виявляли велику хоробрість і вірність гетьманові. Таким робом Дорошенко досягнув незалежності від козацької старшини, що не раз піддавалася чужим впливам. Щоб утримати це військо, Дорошенко пильно дбав про державні фінанси, провів на кордоні нову митну лінію, заходився бити власну монету; також проводив планову колонізацію на спустошених околицях Правобережжя, а на степовому пограниччі утворив новий торговицький полк.
Зовнішня політика. У зовнішній політиці Дорошенко йшов слідами Богдана Хмельницького і існування держави намагався поставити на ширших міжнародних основах. Найважливішим його кроком був союз з Туреччиною. Україна була тоді наражена на безнастанні наступи з боку Польші, Московщини та Криму. Поляки намагались утримати в своїх руках Правобережжя, і їхні залоги обсадили Білу Церкву, Полісся і на деякий час навіть Чигирин. Москва з Лівобережжя пробувала поширити свої впливи також на правий берег Дніпра. Татари нищили Україну своїми загонами. Щоб твердіше поставити ногу, чужі держави висували своїх кандидатів на булаву запорізького писаря Петра Суховія* або уманського полковника Михайла Ханенка*. Дорошенко, хоч і мусив вести переговори з усіма сусідами, ставився проте до них з недовір'ям і обережністю. Польщі закидав, що вона не дотримує умов: "Король дав козакам привілеї, а згодом присилає поляків, і вони всі зольності від них віднімають і православних християн, не тільки козаків, але й полковників та старшину, б'ють, мучать, беруть усякі побори, а в багатьох містах Божі церкви збезчестили і попалили, а інші обернули на костели". І війною, і переговорами Дорошенко намагався здобути для своєї держави поки що давній кордон на Случі; але в дальшому часі він мав надію поширити свою владу також на західні землі, "як далеко сягає мова руського народу". Проти Московщини виступав із закидом, що цар зламав давній договір з Україною і Київ відступив Польщі:
вістка про умови андрусійського миру так на нього подіяла, що він аж захворів. Не довіряв також татарам, допомогою яких не раз користувався: "Не зрікаюся я ще моєю шаблею Крим догори ногам обернути".


Не маючи довір'я до цих непевних сусідів, що намагалися знищити Україну, Дорошенко повернув до давнього плану Богдана Хмельницького — укласти союз із Туреччиною. В той час турецька держава почала проявляти знову більшу активність, і Дорошенко мав надію приєднати її до своїх замірів. Перше посольство до Константинополя вислав у 1667 р. і відразу здобув допомогу з яничарів і татар проти Польщі. Після боїв під Підгайцями в Галичині поляки були примушені визнати кордон козацької держави на Горині. Заохочений цим успіхом, Дорошенко почав підготовляти договір про постійні зв'язки з Туреччиною. Основою союзу мала бути давня умова Богдана Хмельницького; Українська Держава мала дістати територію від Перемишля по Путивль; за Запорізьким Військом залишається право свобідно вибирати гетьмана; українська церква має автономію під царгородським патріархом; султан не буде вимагати ніяких данин з України; допоміжні війська, прислані в Україну, стоятимуть під владою гетьмана; султанські грамоти для України мають бути писані українською мовою, і посли також мають володіти цією мовою;
турки не будуть ставити в Україні мечетів, брати ясиру, ані руйнувати осель; Туреччина та Крим не укладуть миру без згоди України. Султан Мохаммед погодився на деякі з цих пунктів, а саме — на свобідний вибір гетьмана і звільнення від данини; Україна мала стояти під зверхністю Порти, як Молдавія і Волощина. Для Дорошенка найважливіше було те, що Туреччина в 1672 р. оголосила війну Польщі. Польські війська спершу вдарили сильно, але гетьман розбив їх під Четвертинівкою і разом з турками рушив на Поділля і Галичину. Кам'янець турки здобули, а Львів відкупився. Під Бучачем поляки уклали з Туреччиною мир: зобов'язалися платити гарач султанові, передали туркам Поділля, а щодо України (Наддніпрянщини), то вона "в давніх границях" залишалася за козаками,— поляки мали вивести звідси свої залоги.
Невдачі. Вислід війни розчарував Дорошенка — плани про поширення державних кордонів аж до Перемишля не здійснились. І навіть на цій невеликій території, яку йому забезпечував мир, він не досягнув усього, чого бажав. Турецькі залоги обсадили важливіші міста, а султан домагався, щоб гетьман зруйнував фортифікації та відібрав народові зброю; почав також вимагати данини. З Поділля, обсадженого турецькими залогами, приходили страхітливі вісті, що турки руйнують церкви або обертають їх на мечеті, забирають дзвони, накладають великі податки, грабують і в'язнять людей, вивозять малих дітей. Також на полі бою турки виявилися слабі — поляки почали їх перемагати. Серед народу настало знеохочення і жах перед новою війною. Цілими сотнями і тисячами населення почало втікати на лівий берег Дніпра.
Дорошенко щораз більше втрачав авторитет. Кидали його всі давні прихильники, не міг знайти послуху і віри навіть у своїх серденят. Простір його влади дедалі меншав, врешті зостався йому самий тільки Чигирин. Тут, серед неприступних укріплень, оточений спогадами і пам'ятками з часів Хмельниччини, він, "останній козак", в самоті і одчаї доживав кінця свого гетьманства. В листах до приятелів та ворогів він викладав мету своїх замислів: "Коли Божою волею був я примушений взяти цей печальний уряд і держав його близько десяти років, не в чому іншому був мій замір, а тільки в тому, щоб помножити вольності Запорізького Війська та заховати безпеченство і цілість отчизни, щоб процвітанням благочестивих церков нарід християнства українського міг утішатися. Тому не тільки з християнами, але і з бусурменськими народами я завсіди намагався поводитися прихильно та згідно, щоб Україну бачити в бажаному мирі". Врешті Дорошенко зрікся булави на користь лівобічного гетьмана Івана Самойловича*. Цар зажадав його приїзду до Москви, і Дорошенко на чужині прожив до смерті (1698).

 

Яндекс.Метрика >