...
Повідомлення на тему: «Діяльність Івана Виговського» PDF Печать E-mail


Іван Виговський. Смерть Богдана Хмельницького потрясла будоу Української Держави. Відразу виринув ряд важливих політичнх проблем, що вимагали негайного вирішення. Чи Україна буде самостійною державою, чи приєднається до котрогось із сусідів? Чи державна територія має обіймати всі українські землі, чи тільки Наддніп рянщину? Чи гетьманство залишиться в роді Хмельницького, чи знову стане виборним? Чи держава буде спиратися тільки на старшину і шляхту, чи матимуть слово також народні маси? Всі ці питання існували також і раніше, але старий гетьман умів поладнувати їх своїм авторитетом, так що з цього не виростали поважніші труднощі. Але коли не стало сильної руки Хмельницького, ці справи вийшли на поверхню життя і поставили український уряд у дуже важке становище.
Насамперед постала криза в проводі — усунення з гетьманства Юрія Хмельницького. Ідея спадщинної монархії була свіжа і не набула собі ще популярності в широких масах. Протидіяв їй січовий устрій, в якому вибір гетьмана був атрибутом ради. Прихильниками спадщинного гетьманства були тільки найближчі приятелі родини Хмельницьких і деякі далекозорі одиниці, які передбачали внутрішнє замішання, що мусило прийти при елекційній системі. Може передсмертний заповіт старого гетьмана знайшов би загальне признання, якби Юрій Хмельницький був визначною індивідуальністю і якби була надія, що він стане продовжувати велике володіння батька: але поки що це був недосвідчений юнак, що ніяк не міг керувати державним кораблем серед розбурханих хвиль, які почали на нього бити.
Козацька старшина, рахуючися з важкими обставинами, віддала гетьманську булаву досвідченому співробітникові Богдана Хмельницького, Іванові Виговському (1657—1659). Він походив із шляхетського роду, з Київщини, замолоду вчився в київській академії, пізніше служив у польськім війську, врешті пішов на адміністраційну посаду в луцькому старостві. В 1648 р. брав участь у поході проти козаків, у бою на Жовтих Водах попав у татарський полон, але Хмельницький викупив його і притягнув до української служби,— доручив йому вести писарство. Виговський зорганізував гетьманську канцелярію, дібрав талановитих співробітників і виховав ціле покоління канцеляристів та дипломатів. Незначний раніше уряд писаря набув тепер першорядного значення: сходилися в ньому всі нитки внутрішньої та закордонної політики. При боці Богдана Хмельницького Виговський відбув майже всі походи і вів усі переговори з Польщею, Московщиною, Швецією, Кримом та іншими державами. Він був правою рукою, дорадником і заступником старого гетьмана. Мав сильний вплив на Хмельницького, не раз гамував його надто гострі виступи і був посередником між ним та старшиною. При генеральному писарі витворилась його партія, зв'язана з ним становими інтересами та ідеологією — вона підняла його на становище гетьмана.


Державна програма. Виговський у головних лініях своєї політики ішов слідами Богдана Хмельницького. Він же сам був співтворцем великих планів свого попередника. Основне прагнення його було запевнити Україні повну самостійність. Це він висловив у переговорах із Швецією: "визнати й оголосити Запорізьке Військо з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий нарід". Україна повинна була стати такою незалежною державою, як Нідерланди або Швайцарія,— дві республіки, яким за вестфальським миром* остаточно загарантовано самостійність. При козацькій державі він бажав утримати всі українські землі, аж до Вісли і кордонів Пруссії,— а особливо всі ті території, що під кінець гетьманства Хмельницького прийняли протекторат Запорізького Війська, як Волинь, Полісся, Біла Русь.
В закордонній політиці Виговський бажав утримати приязні зв'язки з усіма сусідніми державами, не допускаючи ні одної до особливої переваги. Він уявляв собі, що може виникнути система рівноваги серед держав Східної Європи, яка забезпечить Україні її незалежність. В цьому напрямі ішли його дипломатичні заходи.


Отже, в жовтні 1657 р. він уклав союз із Швецією, підготовлений ще за Хмельницького. Союз мав оборонний характер: обидві сторони забезпечували собі допомогу на випадок ворожого нападу, мали повідомляти одна одну про плани ворогів і зобов'язувалися приступати до миру тільки за спільним порозумінням. Далі українці поставили такі домагання: Швеція мала визнати Україну вільною державою і обороняти її свободу; Українська Держава мала сягати до Вісли та через Білорусь до Березини і прусського кордону; обидві країни мають право вільної торгівлі через Пруссію; Україна має право наймати військо і офіцерів у шведських провінціях, спроваджувати ремісників і механіків, набувати зброю та амуніцію.


В той же час Виговський відновив союз із Кримом, що був зірваний відтоді, коли Україна ввійшла у зв'язки з Московщиною; татари знову стали союзниками українців. Нав'язано також персговори з Польщею, що почала відживати після шведського нападу і вживала заходів, щоб приєднати собі Україну. Поки що обидві сторони відділилися нейтральною смугою, яка займала край між Случем і Горинню.
Московщина. Ці дипломатичні пересправи зміцнили становище України на міжнародному полі і запевнили їй більшу самостійність супроти Московщини. Виговський не хотів розривати союзу з Москвою, але замість дотеперішньої васальної залежності хотів провести союз рівного з рівним. "Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна Україною — ми є військо непереможне",— сказав він московському послові, як той виступив з теорією, що Україна — це "гілля, відламане від природного кореня Великоросії". Виговський жадав, щоб Москва не втручалась у внутрішні справи України — у військо, фінанси, суспільний устрій, щоб воєводи в українських містах не узурпували собі цивільної влади. Він домагався, щоб московський уряд визнавав гетьмана одиноким репрезентантом Української Держави, щоб усі справи присилано на його руки, щоб Москва поза його плечима не вела переговорів із старшинами, духовенством чи Запоржжям. Але в Москві вже напередодні смерті Богдана Хмельницького ухвалено було повести гостріший курс щодо України. Коли ж Виговський став гетьманом, московський уряд вирішив використати цей момент для проведення нових планів. Москва не відразу визнала його гетьманство — довго зволікала, щоб вимогти від нього поступок. Отже, домагалася, щоб московських воєвод допустили, окрім Києва, також до Чернігова, Ніжина, Переяслава та інших міст, де вони мали побудувати замки для своїх залог; населення при замках мало підлягати воєводському присудові. На утримання московських військ мали йти деякі міські доходи. Московський уряд вимагав також, щоб українські війська залишили ту частину Білої Русі, що прийняла козацький протекторат. Щоб добитися цих поступок, вислано в Україну московське військо під проводом князя Ромодановського. Врешті московський уряд почав використовувати для себе соціальну боротьбу, що позначалась в Україні.
Соціальні справи. Виговський повів внутрішню політику іншим шляхом, як Хмельницький. Старий гетьман дбав за те, щоб утримати соціальну рівновагу: притягав до державної будови народні маси, але не дозволяв їм на анархічні виступи, протегував козацьку старшину, але гальмував її панські стремління. Виговський був того переконання, що "чернь" відіграла вже свою роль, і державну організацію думав оперти на вищі класи — на козацьку старшину та шляхту. Козацька старшина стала вже відмежовуватись від решти козацтва в окремий клас, намагалася скупчити в своїх руках велике землеволодіння та піддати під свою владу селян і дрібних козаків. Виговський не спиняв цього зросту старшини, а намагався скріпити її шляхетськими елементами, що були ще доволі сильні, особливо на західних землях; шляхта разом з заможним козацтвом мала утворити новий клас, на який могла спиратися держава.


Ця політика Виговського привела до вибуху соціальної боротьби. Старшина, не відчуваючи ніякого стриму з боку гетьмана, почала сильніше пригнітати нарід, заводячи давні чинші та данини і притягаючи селян до панщини. Народні маси відповіли на це повстанням. Головним тереном народного руху була Полтавщина, країна заможна і добре загосподарена, де на свіжо сколонізованих землях нарід почував себе вільним і незалежним. Коли ж тут "нові пани" почали гнобити "поспільство",— відразу спалахнув грізний селянський рух, почалися напади на панські двори, на міщан і купців. Гасла, що їх виголошували повстанці, були: повернути черні так звані козацькі вольності — право вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запоріжжя, також вибирати гетьмана "чорною радою".
Цей народний рух використали незадоволені з-поміж старшини, що неприхильно ставилися до Виговського і хотіли усунути його з гетьманства,— головно полтавський полковник Мартин Пушкар* і запорізький кошовий Яків Барабаш*. Вони зорганізували до 40 тисяч війська; особливого розголосу набули собі селянські ватаги "дейнеків" (дейнека—дрючок), слабо озброєні, але дуже завзяті.
Виговський спершу шукав порозуміння з опозицією, а далі почав уживати гостріших засобів — замкнув Полтавщину і Запоріжжя військовою блокадою, не допускаючи туди зброї та харчів. Але повстанці не хотіли миритися, і тоді почалась війна. У першому наступі Виговському не пощастило, але він зібрав більші сили, заатакував Полтаву і остаточно розбив збунтовані полки. Пушкар поляг у бою (червень 1658). Ця братня боротьба коштувала Україні до 50 тисяч жертв у людях — кільканадцять тисяч полягло в бою, а татари, що прийшли Виговському на допомогу, вивели з Лівобережжя багато ясиру.
Московщина намагалася використати цю домашню війну для своєї політики. Московські агенти поширювали гасла, що треба обмежити владу гетьмана і старшини, завести по містах московські залоги та піддати Україну безпосередньо під царську руку. Московський уряд провадив таємні переговори з Пушкарем і Барабашем, нацьковуючи їх до повстання. Але перемога під Полтавою піднесла авторитет Виговського, і він почував себе на силі протиставитися Москві.


Закордонна політика. Політична думка в Україні проходила тоді час великого піднесення. Широкі політичні плани з останніх років життя Хмельницького продовжувано з новою енергією. Великий вплив на Виговського мав Юрій Немирич, шляхтич визначного роду, освічена людина, що довго проживав у Голландії, Англії та Франції, пробував сили в літературі і віддавався дипломатії; спершу аріянин, він пізніше повернувся до православної віри своїх батьків, приїхав до Чигирина і вступив до Запорізького Війська. Він добре орієнтувався в міжнародних відносинах і в Україні підтримував "єретичні думки" (як висловлювалися поляки) про вільну Українську Державу, про "Руське Князівство", що мало існувати під гарантією сусідніх держав.


Новим кроком на цьому шляху мало бути нав'язання ближчих зв'язків з Польщею. Серед польських політиків уперше почав пробиватися погляд, що українську державність треба в якійсь формі визнати. Познанський воєвода Ян Лещинський* писав у своєму меморіалі: "Що досі з ними не прийшло до згоди, не козаки, а ми винні, бо дивилися на них згорда, не як на людей — не то що як на нерівних нам, але не вважаючи їх за людей! Та Бог показав, що це такі ж люди, як і інші, покарав нашу пиху, і тепер вони варті великої пошани — що так завзято стояли за свої вільності, що годилися радше погинути, ніж жити без свободи. Ми стали нижчими від них, бо вони билися за свободу, а ми за своє безсиле панування... Справді, треба їх визнати за націю, а не за партію; даймо вже їм спокій і ніяким штучним та неприродним способом не викликаймо інтриг і не розбиваймо їх. Нехай буде з ними така унія, як литовська; нехай один нарід над другим не має ніяких окремих прав, бо тільки законно унормованими відносинами держаться держави, а вивищення одного народу над другим приносить розлад".
Насправді це були погляди невеликого гурту поміркованих одиниць. Шляхетське громадянство не хотіло забути давнього панування над Україною і, щоб тільки приєднати собі козаків, не жалувало приманливих обіцянок. Виговський погоджувався на поновлення зв'язків із Польщею, але під умовою, що Польща визнає Руське Князівство як окрему державу, як "незалежного союзника".
Гадяцький договір. Але становище України почало погіршуватися. Московська армія стояла на кордоні, а приборкана опозиція почала знову підносити голову. Татари, хоч були в союзі з Україною, підтримували польську політику. В цій ситуації Виговський був примушений іти на поступки. Так 16 вересня 1658 р. під Гадячем укладено з Польщею договір.


Зміст його був такий: воєвідства київське, брацлавське і чернігівське мали творити одну цілість, що входила до складу литовськопольської держави з своєю автономією. Начальну владу мав гетьман, йому належало командування всіма військовими силами; він мав також держати уряд київського воєводи і бути першим сенатором на Наддніпрянщині. Далі утворено для Наддніпрянщини нові уряди канцлера, маршала та підскарбія і вищий судовий трибунал. В Києві або іншому місті мали утворити карбівню для вибивання грошей. Відновлено уряди воєвод і каштелянів; ці уряди в київському воєвідстві мала діставати шляхта грецької віри, в двох інших воєвідствах — на переміну православі і католики. Українське військо мало складатися з ЗО тисяч козаків і 10 тисяч найманих вояків. Польським військам не вільно було входити на Наддніпрянщину,— коли ж вони з'являлися як допомога, то мали стояти під владою гетьмана. Про законодавчу владу не сказано нічого; вибір кандидатів на гетьмана мали проводити спільно всі стани (козаки, шляхта, духовенство). Козакам забезпечено давні соціальні права. На пропозицію гетьмана з кожного полку по сто козаків могли дістати шляхетство. Повернено всі права православної церкви не тільки на Наддніпрянщині, але всюди, "як далеко мова руського народу сягає" — а саме, прилюдне виконування обрядів, закладання нових церков, зворот забраних. Духовенство мало підлягати тільки духовному присудові, а не світській владі або панам. Православні міщани без перешкоди діставали уряди по містах. Уніатська церква залишалася, але не дозволено було поширювати її в нових місцях. Латинська церква мала рівноправність. Київська академія дістала такі самі права, які мала краківська, але з застереженням, що не буде професорів і студентів аріян, кальвіністів і лютеран; другу академію мали заснувати в іншому місті України; в місцях осідків цих академій не можна було засновувати інших (тобто польських) шкіл. Середні школи і друкарні могли існувати всюди. Гадяцький договір був тільки новим, виправленим виданням зборівської угоди. Польські політики подбали про те, щоб різні другорядні справи формулювати так, щоб вони притягали українське громадянство: так владу гетьмана підвищено тим, що він мав носити титул київського воєводи і входити до сенату, генеральній старшині надано значніші назви канцлера, маршала тощо, козацькі "вольності" перераховано повністю за бажаннями козаків. Але в принципіальних справах Польща виявила давню непоступливість. Українці домагалися, щоб утворене було окреме Велике Князівство Руське — на зразок Великого князівства Литовського, щоб у склад його входили також західні українські землі — воєвідства волинське, подільське, руське та белзьке і пінський та мстиславський повіти; щоб воєводами і каштелянами були тільки православні; щоб козацького війська було 60 тисяч, окрім найманого. Але всі ті домагання поляки відкинули — не погодилися на державну рівноправність України, а дали тільки автономію, і то лише для самої Наддніпрянщини, усуваючи все те, що нагадувало б українську державність. Помітне було також те, що на Наддніпрянщину відкрито широко двері для шляхти:
вже не самі козаки мали вести справи України, а спільно зі шляхтою і під керівництвом польської держави. Так гадяцький договір у самій своїй основі не міг вдовольнити українських державників; це була тільки хвилинна комбінація, що не могла розраховувати на довговічність.
Війна з Московщиною. Виговський поспішав з укладанням угоди з Польщею, щоб мати вільну руку супроти Московщини. Розраховуючи на татарську і польську допомогу, він вирішив розірвати зв'язки з Москвою. Окремим маніфестом, в урочистій формі він вияснив причини війни: "Ми, все Військо Запорізьке, заявляємо і свідчимо перед Богом і всім світом цією нашою невинною і чистою маніфестацією, що великі війни, ведені з Польщею, не мали іншої мети, як оборону святої церкви і прадідної свободи, якої любов'ю ми держимося... Приватні наші справи, порівнюючи до прилюдних і Божих, держали ми завсіди далеко... І тому союзів, укладених з татарами, з королевою шведською, а згодом з найяснішим королем Густавом, ми завсіди дотримували, заховували їх непорушеними і додержували їм вірності. Навіть Польщі не дали ми ніколи причини порушити пакти... І не з іншої причини прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою і освячену проливом крові, могти зберегти, а після смерті передати нашим нащадкам. Але цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб держати нарід в ярмі.
Царські воєводи відмовляли гетьманові почестей, підтримували бунти, нищили край, фальшиво інформували царя про події в Україні. Та зрада підступної Москви слідна в усьому: вона готує нам ярмо — насамперед домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини. Все те ми виявили для нашої невинності, а тепер примушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів з проханням про допомогу для своєї свободи. Не в нас лежить причина війни, що розгорілася..." Війна розпочалася в половині серпня 1658 р. Виговський, окрім козацьких і найманих військ, мав татарську орду і невеликий відділ поляків. Свої сили він Поділив на дві частини. Один корпус під проводом Данила Виговського* пішов на Київ, щоб вибити звідти московську залогу; з облягаючими полками мав співдіяти з самого міста київський полковник Павло Хмельницький*; але воєвода Шереметьєв вчасно дізнався про наступ, вийшов проти козаків і погромив їх під Києвом. Сам гетьман, разом з татарами, пішов на Лівобережжя проти воєводи Ромодановського, що стояв на кордоні.
Московський уряд налякався виступу Виговського і пробував почати переговори. Погоджувався забрати з українських міст московські залоги, визнати умови гадяцького договору, надати Виговському становище київського воєводи, а старшині забезпечити землі і всякі свободи.
Конотоп. Але одночасно вислано в Україну нове військо під проводом князя Трубецького. Він почав наступ на Конотоп, де стояла сильна українська залога під рукою ніжинського полковника Григорія Гуляницького*. Козаки хоробро оборонялися тут 70 днів. Виговський із своїм військом прийшов на відсіч і під Конотопом 8 липня 1659 р. в завзятому бою розбив московські сили. Козацька піхота вогнем із рушниць знищила ворожу кінноту.


Ця невдача викликала в Московщині велике пригноблення. Після довгих років воєнних перемог московська армія вперше зазнала такої сильної поразки. Переполох був такий великий, що цар наказав укріплювати Москву новими фортифікаціями: боялися, що українські війська готові піти на столицю. Були чутки, що царський двір вибирається далеко на схід, за Волгу. Татари, союзники Виговського, з насміхом говорили московським послам: "Ваш цар хоче запанувати над запорізькими козаками; польський король також хотів панувати над ними, але й своє королівство потім віддав — те саме буде і з московським царством, загине через козаків". Бій під Конотопом, здавалося, вирішив війну на користь України.
Занепад Виговського. Але Виговський не зміг використати своєї перемоги. Проти нього виступила опозиція, яку за допомогою московських воєвід зорганізував полковник Іван Безпалий*. Виговському закидали, що він наново заводить польську владу: велике невдоволення спричинила поява польських військ, що грабували населення. Почалося народне повстання проти панів; жертвою його впав також Юрій Немирич, якого вбили селяни коло Ніжина. Прийшли знову страхіття громадянської війни: "Одно містечко воює проти другого, син проти батьки" багько проти сина —страшне тут твориться вивілонське замішання",— писав очевидець. Використала це Москва. Трубецькой зібрав знову свої полки і ввійшов на Лівобережжя, займаючи місто за містом і приводячи всіх до присяги на вірність цареві. Вигоський відступив на Правобережжя, пробував ще обороняти свою політику, але вже не здобув популярності і в жовтні 1659 р. зрікся булави.
Політика Виговського виявила ряд помилок. Передусім хибними виявилися його соціальні погляди. Він занадто довіряв силам козацької верхівки, а зокрема скозаченої шляхти" думаючи, що вона може стати певною основою держави, що, спираючися на неї, можна буде також, утримати в послусі народні маси і протиставитися наступові сусідів. Тим часом ця старшинсько-шляхетська верства показалася ще неодноцільною і хиткою в своїх виступах,— в моменти успіху трималася бадьоро, але, як приходили невдачі, тратила свою політичну орієнтацію. З другого боку, Виговський недооцінював сили селянсько-козацької маси — як творчі сили, так і руїнницькі, не хотів притягати народу до державної будови, а уявляв собі, що можна буде утримати його в покірливості самими адміністраціяними засобами. Він не зумів вийти на становище володаря, однаково справедливого для всіх, як це робив Богдан Хмельницький, а занадто гостро ставав по стороні панівної верстви і тим дратував і обурював козацтво та селянство, що жило недавніми традиціями боротьби за соціальну волю.


Із соціальних поглядів Виговського вийшла друга його помилка. Бажаючи створити аристократичну державу, Виговський за зразок собі брав польську Річ Посполиту — це наближало його до польських шляхетських кіл і до польської політики взагалі. Хоч він щиро стояв на позиціях незалежності Української Держави, а проте залишався прихильником близьких зв'язків з Польщею. Немов нічого не навчив його десятилітній досвід боротьби за визволення. Зустрівши гурт поляків, що прихильніше ставилися до української справи, а може тільки удавали прихильність, готовий був іти з ними на порозуміння та союз. Єднаючися з Польщею, Виговський знехтував здобутки національної революції, що знайшли свій вислів у козацькім устрої,— він намагався змінити йото і створити -шляхетську Україну,— на зразок шляхетської Польщі. Це ввело його в конфлікт не тільки з народними масами, але і з старшиною, що в козацьких формах добачала найвищі цінності.
Виговський не був позбавлений прикмет володаря. Він умів репрезентувати гетьманську гідність, твердо і ясно ставив справу української державності, "Руського Князівства", гідно держався в переговорах з Московщиною і Польщею, не дозволяючи їм легковажити Україну. Він мав високо розвинене розуміння ладу: дбав про те, щоб державну організацію завершити і впорядкувати в різних ділянках, чи йшлося про адміністрацію та військо, чи про дипломатію — отже, викінчував те, що за Хмельницького було складене нашвидку, в загальних обрисах. Але Хмельницькому не дорівнював у справді володарській умілості — всі класи громадянства єднати до спільної праці і знайти правильний шлях у міжнародніх відносинах.


Старшина, що стояла на боці Виговського, і далі залишилась у проводі держави. Це були державники зі школи Богдана Хмельницького, що розуміли значення держави і були готові обороняти її існування. З рівним недовір'ям ставились і до Польщі, і до Московщини, але, навчені досвідом, не надавали своїм виступам яскравих форм, радше лавірували, як ішли пробоєм. "У них це найвища державна рація — не бути ані під королем, ані під царем; сподіваються здобути це, зводячи і лякаючи короля царем, царя королем",— писав сучасник.

 

Яндекс.Метрика >