...
Державний устрій українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої Центральні органи державної влади і управління PDF Печать E-mail

Державний устрій українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої
Центральні органи державної влади і управління


Главою Великого князівства Литовського був Великий князь – господар. У період ранньофеодальної монарії 13–14 ст. до складу Литовської держави входили литовські, білоруські і українські князівства; взаємини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер – місцеві князі на вимогу Великого князя повинні були брати зі своїм військом участь у воєнних походах та великокнязівській раді, платити данину (підданщину). До початку 14 ст. Великий князь ніби поділяв владу з удільними князями, з яких кожен мав свою раду, до якої входили служилі бояри, вищі урядовці і духовенство, та на своїй землі був верховним суддею, адміністратором, командував військом, збирав податки, залишаючи частину собі; Великий князь не міг втручатись у внутрішню адміністрацію удільних князів та приймати апеляції на їхні присуди і рішення. Та, на відміну від Київської Русі, Литва не розпалась на окремі князівства, залишившись єдиною і централізованою, оскільки Великий князь мав і формальну, і реальну верховну владу – його укази і розпорядження були обов`язковими для місцевих князів, які були не співправителями, а лише дорадниками і виконавцями його волі, та намісників. Великі князі активно втручались у роздачу земель місцевим князями і у призначення ними місцевої адміністрації (урядників), а також розглядали скарги населення на місцевих князів. Процес централізації завершився експропріацією князівських наділів і перетворенням місцевих князівств у провінції – воєводства і староства. Позбавлені земельних володінь і влади над місцевим населенням, князі з васалів Великого князя перетворились на його слуг і поступово змішались з верхівкою служилої знаті. Землеволодіння стало нерозривно пов`язаним зі службою, передусім військовою, Великому князеві, завдяки чому він розпоряджався усіма матеріальними засобами держави і військовими силами. Різні землі мали своє самоуправління лише у господарських справах, опіці над церквою, судочинстві та інших незначних місцевих справах. Остаточно удільні князі втратили державницькі права і перетворились у підданих Великого князя після привілею 1434 р.
Вже з другої половини 14 ст. Великі князі стали майже необмеженими правителями – зосереджували верховну законодавчу, виконавчу і судову владу, були верховними головнокомандувачами збройних сил, відали дипломатичними зносинами з іноземними державами, оголошували війну і укладали мир, призначали і звільняли державних урядовців, розпоряджались державним майном і коштами. Престол переходив за спадком до старшого сина, та іноді Великий князь міг призначити спадкоємцем і молодшого сина. Литовський статут 1588 р. підтвердив доволі широкі повноваження Великого князя з питань внутрішньої і зовнішньої політики.
Та вже з кінця 15 ст. влада господаря значно обмежувалась Пани-Радою і Сеймом, без ухвали яких він не мав права вирішувати основні питання державної політики. До складу Пани-Ради входили найвпливовіші посадові особи князівства:  маршалок земський, який здійснював нагляд за порядком і етикетом при дворі Великого князя та головував на засіданнях Ради і Сейму; його заступник – маршалок дворний, який керував шляхтичами, що служили при дворі Великого князя; канцлер – глава канцелярії Великого князя і Пани-Ради та охоронець великої державної печатки, він редагував статути і рішення Ради, скріплював печаткою офіційні документи, вів переговори із сусідніми державами, очолював роботу канцелярії з її штатом писарів, дяків і тлумачів; підканцлер – заступник канцлера і охоронець малої державної печатки; підскарбій земський – відав скарбницею Великого князівства Литовського, наглядав за своєчасним збиранням податків; підскарбій двірний – відав скарбницею Великого князя; великий гетьман – головний воєначальник Великого князівства Литовського; намісники (управителі) земель, воєводи, каштеляни, окремі старости, а також верхівка пануючих станів – католицькі єпископи, що увійшли після Кревської і Городельської уній з Польщею, і великі феодали; спершу до неї входили також удільні й інші князі та пани-бояри; кількість її членів-урядовців доходила до 80 осіб. Виникнувши як допоміжний, дорадчий орган при господарі, Пани-Рада невдовзі набула значної самостійності, перетворившись в орган, який обмежував владу господаря. Формальним приводом до посилення впливу і значення Ради стало обрання у 1444 р. Великого князя Казимира королем Польщі – він переїхав до столиці Польського королівства Кракова (з 1596 р. столицею стала Варшава), лише зрідка навідуючись до Литви. Правове становище Пани-Ради як одного з найвищих органів державної влади Великого князівства Литовського було закріплене привілеями 1492 і 1506 рр. Виданий Пани-Радою привілей 1492 р. юридично обмежив владу Великого князя – він повинен був  узгоджувати з Радою усі питання зовнішньої політики, видання і відміну законів, призначення і звільнення вищих урядовців, здійснення видатків з державної скарбниці, спільно з Радою виносити важливі судові рішення; а також врегулював склад і компетенцію Пани-Ради. За привілеєм 1506 р. за відсутності Великого князя Пани-Рада керувала усією внутрішньою і зовнішньою політикою держави, навіть оголошувала мобілізацію і починала війну. Тож Пани-Рада стала постійно діючим законодавчим, виконавчо-розпорядчим, контролюючим і судовим органом; найважливіші державні справи вона вирішувала спільно з князем, а за його відсутності – самостійно; якщо ж князь не погоджувався з її рішенням, повинен був підкоритись їй. До її компетенції належало обрання Великого князя, оборона держави, міжнародні справи, видання законів, розгляд найважливіших судових справ. Зі збільшенням кількості членів Пани-Ради з неї виділився вужчий орган – Таємна Рада, члени якої стали називатись старшими панами; вона стала постійно діючим органом, а Пани-Рада скликалась Великим князем за потреби.
З часом впливовішим загальнодержавним колегіальним, більш представницьким, органом Великого князівства Литовського стає Великий вальний сейм, на який збирались: Великий князь, Пани-Рада, державні центральні і місцеві урядовники, усі княжата і магнати, яких закликали окремими листами, кілька латинських єпископів, спершу уся шляхта, а з 1512 р. - по 2 делегати від кожного повіту, обрані шляхтою на своїх сеймиках. Не існувало визначених строків скликання Сейму, він збирався за потреби, наприклад у разі війни; вперше був скликаний у 1507 р., коли Великий князь потребував грошей для війни з Росією, а до того сейми збирались лише по землях і областях (вперше – у 1446 р.). Литовський статут 1529 р. визнав Великий вальний сейм державним органом, що вирішував широке коло різних питань; до його виключної компетенції належало обрання Великого князя, оголошення про скликання ополчення, а за Литовським статутом 1566 р. ні Великий князь, ні Пани-Рада були не вправі починати війну і встановлювати податки без згоди Сейму.
У Польському королівстві вищими органами державної влади і управління були король, Королівська Рада і Сейм. У 1386 р. Великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі – відтоді утвердився принцип обрання глави держави. Королівська Рада як постійно діючий орган влади сформувалась приблизно у середині 14 ст. До її складу входили: королівський (коронний) канцлер і його заступник – підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором та здійснював нагляд і судочинство над придворними і його заступник – надвірний маршал; коронний підскарбій – охоронець королівської скарбниці та його заступник – надвірний підскарбій; воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У 15 ст. Рада стала називатись Великою.
З 14 ст. почали відбуватись наради глави держави з представниками пануючих верств – панами і шляхтою, на підставі чого у 15 ст. сформувався Великий вальний сейм, до складу якого входили члени Великої Ради і депутати від шляхти, що зумовило у подальшому поділ Вального сейму на 2 палати: Сенат, що постав із Королівської Ради, і Посольську ізбу, до складу якої входили представники земської шляхти. Сейм збирався щорічно, міг засідати і за відсутності короля. Він вирішував питання про податки і приймав законодавчі акти, а згодом його головною функцією стало обрання глави держави.
За Кревською унією 1385 р. литовський князь Ягайло став також польським королем, а Городельська унія 1413 р. передбачила  спільні засідання, польсько-литовські сейми і з`їзди; тобто, зв`язок Литви і Польщі мав характер особистої унії – обидві самостійні держави об`єднувала особа спільного монарха. За Люблінською унією 1569 р. Польща і Литва об`єднались в єдину державу – Річ Посполиту, а Великий князь Литовський став водночас Польським королем. “Генріхові артикули”, прийняті у 1572 р. внаслідок обрання королем Речі Посполитої французького принца Генріха Валуа, проголошували Річ Посполиту дворянською республікою на чолі з обраним королем. Король, за артикулами, визнавав вільну “елекцію”, тобто вільні вибори глави держави, відмовлявся від успадкування трону, зобов`язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки Сенату, не скликати посполитого рушіння без згоди Сенату, мати при собі 16 сенаторів, кожних 2 роки скликати Сейм, а також зберігати територіальну цілісність Речі Посполитої і домагатись повернення втрачених ним і його попередниками провінцій. У разі порушення королем прав і привілеїв шляхти, вона мала право відмовитись від покори йому.
За Люблінською унією законодавча влада передавалась Вальному сейму Речі Посполитої, який складався з 3 станів: короля, Сенату, главою якого у засіданнях був король, і Посольської ізби. Сенат об`єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої – воєвод, каштелянів, католицьких єпископів Литви і Польщі. Сенатори у Сеймі не голосували, а по черзі оголошували свою думку з розглядуваного питання, на підставі чого король або від його імені канцлер формулювали загальну думку сенаторів – “конклюзію” (висновок, підсумок). Найвпливовішою у Вальному сеймі була Посольська ізба, до складу якої входило 170 делегатів – послів від земської шляхти, з них - 48 послів від Литви, які попередньо збирались у Слонимі для узгодження своєї діяльності на Вальному сеймі. Посли обирались на шляхетських сеймиках, які також надавали депутатам накази шляхти; тобто, депутати Посольської ізби були уповноваженими шляхти відповідного воєводства, і по завершенні роботи Сейму вони звітували на повітових сеймиках. Скликалась Посольська ізба королівськими універсалами за кілька тижнів до відкриття Сейму. Усі питання на Сеймі вирішувались одностайно за відсутності “liberum veto” – висунутої будь-яким членом Сейму “вільної заборони”. Компетенція Сейму була доволі широка – мав право приймати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, приймати послів іноземних держав, визначати основні напрями зовнішньої політики. Постанови Сейму – конституції – оголошувались від імені короля з обов`язковою вказівкою про їхнє прийняття за погодженням із Сенатом. Для обрання короля Речі Посполитої збирались особливі сейми: “конвокаційні” – на них вирішувались питання про час і умови обрання короля, “елекційні” – на них обирали короля, “коронаційні” – на них відбувалась коронація і король складав присягу.
Центральна адміністрація. Центральне управління у Речі Посполитій здійснювали король і призначені за погодженням з Великим вальним сеймом урядовці, причому Литовське князівство і Польське королівство іноді мали власних вищих посадовців. Ще у Великому князівстві Литовському відав князівським двором і головував за відсутності князя на засіданнях Пани-Ради маршалок земський, князівськими дворовими відав маршалок двірський. Королівським двором відав коронний або великий маршалок, його заступником був надвірний маршалок; були також маршалок із судових справ, маршалок дипломатії та ін. Другою після маршалка посадовою особою був коронний (польський) канцлер, який відав разом з підканцлером королівською канцелярією, а у Литовському князівстві – литовський канцлер з підканцлером. Коронний підскарбій відав скарбницею корони, литовський (земський) підскарбій – скарбницею князівства, їхніми заступниками були двірські підскарбії. Коронний гетьман очолював коронне військо, литовський (земський) гетьман – литовське військо, були також польні гетьмани. До урядовців належали також кухмістер, чашник, кравчий, стольник, ловчий, які, крім відповідних придвірних функцій, часто виконували державні доручення – дипломатичні, адміністративні, судові тощо.



Місцеве управління
Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалась відповідно до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада перебувала у руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалась загальнодержавними актами, звичаєвим правом та рішеннями місцевих органів влади. Особливістю системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок, що зумовлювалось тим, що: 1. адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління в українських землях змінювались у міру поневолення сусідніми державами тих чи інших територій України; 2. окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема у сфері місцевого управління. Так, після приєднання у 14 ст. до Польського королівства у Галичині спершу зберігалась обмежена автономія і навіть карбувалась власна монета; однак, вже у 15 ст. польські королі почали проводити політику інкорпорації Галичини, призначаючи на її землі (у Львові, Самборі, Галичі, Сяноці, Холмській  землі) своїх старост, і врешті Галицькою землею став управляти генеральний староста, а згодом було введено посаду подільського генерального старости. У 15 ст. у Польщі почалась ліквідація удільних князівств і перетворення їх у воєводства, які поділялись на повіти; так, Галичина у 1434 р. стала Руським воєводством, а у 1462 р. як воєводство до складу Польського королівства увійшло Белзьке князівство. На Галичину було поширено структуру місцевого апарату, існуючу у Польщі. Очолював місцеве управління воєвода з широкими адміністративними і судовими повноваженнями, якому підпорядковувався земський уряд, а після утворення шляхетських сеймиків він став головувати на їх засіданнях.
Приєднання наприкінці 14 ст. більшості українських земель до Великого князівства Литовського спершу не змінило їх політико-адміністративного устрою – зберігались Київська, Волинська і Подільська землі у кордонах колишніх удільних князівств, у Чернігівській землі винило кілька удільних князівств. Всі ці українські землі вважались власністю великокнязівської династії, та, попри те, зберігали певну автономію і давні місцеві права і звичаї, що обіцяв їм Великий князь у своїх грамотах, включаючи їх до складу своєї держави. У більшості українських князівств і земель у 14-15 ст. зберігалась волосна система адміністративно-територіального поділу; а наприкінці 14 ст. у південних частинах Київського і Подільського князівств виникли нові судово-адміністративні одиниці – повіти, в які входило кілька волостей, і наприкінці 15 ст. повіти і волості стали основними адміністративно-територіальними одиницями в українських землях. Очолювали повіти і волості тіуни, а потім державці. Спершу у селах існували самоврядні общини – волості, сотні, сороки, десятки, які очолювали виборні старости, сотники, сорочники, десятники. Ці органи самоврядування сільських общин, в які входили, передусім, отамани (здебільшого у південних землях) або старости (на півночі) і підлеглі їм дрібні адміністратори (войтики, сорочники тощо), становили низову адміністративну ланку; вони, головно, забезпечували збирання податків у князівську скарбницю. Найважливіші питання вирішувались на сходках, вічах. Згодом внаслідок централізації держави і збільшення ролі шляхти селянське самоуправління було ліквідоване.
У другій половині 15 ст. уряд Великого князівства Литовського розпочав остаточне скасування автономії українських земель і ліквідацію удільних князівств. Так, у 1452 р. Волинське князівство було перетворене на провінцію Великого князівства Литовського, якою управляв намісник, що призначався Великим князем; у 1471 р. було ліквідовано Київське князівство, і наприкінці 15 ст. лише на Чернігівщині залишались невеличкі уділи українських князів. На початку 16 ст. за урядовою реформою було введено єдиний адміністративно-територіальний поділ на українських землях – Київщина поділялась на повіти з центрами у Києві, Овручі, Чорнобилі, Житомирі, Черкасах і Переяславі та Звягельську, Чуднівьску, Канівську і Черняхівську волості. Очолював місцеву адміністрацію воєвода, який призначався Великим князем фактично на необмежений строк; він наглядав за своєчасним стягненням державних і великокнязівських податків, відав організацією війська, вирішував судові справи. Впливовим посадовцем у місцевій адміністрації був староста, призначуваний Великим князем, який очолював повіт і мав широкі адміністративні і судові повноваження. Так, у Волинській землі уся повнота влади належала луцькому старості, на Поділлі – брацлавському і вінницькому старості, а у Київському воєводстві – київському воєводі. Воєводи і старости були не лише урядовцями, які від імені Великого князя здійснювали державне управління, а й управителями державних доменів з їх господарством; вони обороняли свою територію, наглядали за фортецями та забезпеченням їх зброєю і припасами, за порядком тощо. З появою місцевих шляхетських сеймиків воєводи і старости почали розв`язувати найважливіші питання на їх засіданнях спільно із шляхтою. Великі міста, у т.ч. Київ, мали своїх старост, у менші – призначались державці. Центральний повіт воєводства, де знаходився адміністративний центр воєводства, іноді називався каштелянія і очолювався каштеляном, який був помічником воєводи. До міської адміністрації належали помічники старост – тіуни і дітські, а також повітові маршалки, стольники, возні (виконували судові рішення), хорунжі, городничі, мостівничі та ін.
Віленський сейм 1564-1566 рр. суттєво реорганізував місцеве управління в українських землях, наблизивши його до існуючої у Польському королівстві системи, - уся територія Великого князівства Литовського (у т.ч. і українські землі) була поділена на 15 воєводств, у складі яких утворювалось 30 повітів; зокрема, Київське воєводство поділялось на Київський і Мозирський повіти, Брацлавське воєводство – на Брацлавський і Вінницький повіти. Внаслідок цих реформ у Литві виникли повітові сеймики на зразок польських, у яких брали участь усі шляхтичі, що мали земельні маєтки у даному повіті; повітові сеймики обирали кандидатів у судді у земські підкоморні суди та по 2 кандидати від кожного повіту на Вальний сейм Великого князівства Литовського.
Після утворення за Люблінською унією 1569 р. єдиної держави – Речі Посполитої – вона була адміністративно поділена  на 3 провінції: Велика Польща, Мала Польща, до складу якої входили більшість загарбаних польськими феодалами українських земель, і Литва. Провінції поділялись на воєводства і повіти, а у деяких воєводствах Малої Польщі поряд з повітами зберігались і землі. Литва зберігала певну автономію у законодавстві, державному управлінні і судочинстві; та чисельність воєводств у Литві скоротилась до 9, а повітів – до 22, оскільки за згодою литовської шляхти Київське, Волинське і Брацлавське воєводства були вилучені з її складу і передані Польщі. Своєрідною адміністративно-територіальною і господарською одиницею Речі Посполитої було староство, яке жалувалось королем за службу. Українські землі у складі Речі Посполитої остаточно втратили автономію і були адміністративно поділені на 6 воєводств за польським зразком: Руське воєводство (головно, Галичина) охоплювало 5 земель – Львівську, Галицьку, Перемишльську, Сяноцьку, Холмську; Белзьке воєводство об`єднувало 3 повіти – Бузький, Городельський, Гробовецький; Волинське – Володимирський, Луцький, Кремінецький повіти; Подільське  – Камінецький, Червоноградський, Литичівський повіти; Брацлавське – Брацлавський і Вінницький повіти; Київське – Київський, Овруцький, Житомирський повіти; а у 1630 р. було утворене Чернігівське воєводство. Очолювали воєводства воєводи, їх помічниками були каштеляни. Кожне воєводство мало свої шляхетські сеймики (станом на 1569 р. – 70, з яких 24 – у Литві), які доволі обмежували значення апарату місцевого управління, та делегувало своїх депутатів на Великий вальний сейм. У Волинському, Брацлавському і Київському воєводствах зберігали чинність Литовський статут та українська мова у діловодстві, а найвищою судовою установою для цих земель був Трибунал у Луцьку, перенесений у 1589 р. до Любліна. Місцеве управління, як і раніше, здійснювали воєводи, каштеляни, старости та інші громадські і земські посадовці; зокрема, у південній Київщині і на Поділлі – 8 коронних старост з широкими адміністративними і судовими повноваженнями. Низову ланку адміністрації Речі Посполитої становили волосні і сільські органи. Справами волості відав королівський волосний староста, якому підпорядковувався волосний писар. Справи села вирішував сільський схід, який обирав сільського старосту. З часом ці органи втратили свій вплив і на їх місце воєводи і старости стали призначати управителів, а на землях, які перебували у приватному володінні, управителів призначав власник.
Міста в Україні були самостійними територіальними одиницями. За правовим становищем міста і містечки поділялись на королівські, великокнязівські, приватні і церковні. У 14-15 ст. окремі міста отримали самоврядування за магдебурзьким правом, що було закріплено у Литовському статуті 1588 р., який поділяв міста на привілейовані (які мали магдебурзьке право) і непривілейовані. Система управління міста залежала від категорії, до якої воно належало. У королівських і великокнязівських містах органи управління формувались Польським королем або Великим князем; представниками адміністрації були воєводи, старости і війти. Воєводи і старости призначали усіх посадовців міської адміністрації, які відали певними галузями управління і суду; у великих королівських містах допускались окремі елементи самоврядування; війт призначався центральною владою фактично на необмежений строк, а верхівка міщан обирала його помічників – радовців. У приватних і церковних містах і містечках управління здійснювали магнати, шляхта, церква – вони призначали міську адміністрацію, до якої входили старости, війти, каштеляни. У деяких приватних містах міщани обирали ратуші.
Значного поширення в українських землях набуло міське самоврядування, засноване на магдебурзькому праві, яке наприкінці 15 ст. польський і литовський уряди почали надавати у формі грамот на “вільність” окремим українським містам. Жалувані грамоти на самоврядування проголошували 3 основних принципи: відміна діючих звичаїв литовського, польського і руського права; скасування влади і суду урядовців щодо міщан; утворення органу самоврядування – Ради, що обиралась міщанами. При отриманні права на самоврядування місто виходило з-під юрисдикції королівських і великокнязівських урядовців. Мешканці міст з магдебурзьким правом обирали адміністративний і судовий орган самоврядування – магістрат, який в українських містах складався з 2 колегій – міської ради і лави. До складу міської Ради щорічно обирались радці (”райці”) – 6-24 багатих міщан, які з-поміж себе обирали бурмістра, що головував на засіданнях Ради; у королівських містах підсумки виборів затверджував староста, а уприватних – пан міста, а часто староста чи власник міста сам призначав радців і бурмістрів. Міська Рада була головним органом самоврядування – виконувала функції міської влади і суду у цивільних справах, а також обирала чи призначала лавників і судового війта та іноді призначала цехових старшин. Лава – судовий орган, до складу якого входили лавники, очолював її війт; іноді її засідання відбувались під головуванням помічника війта – лентвійта. Суд лавників розглядав кримінальні справи міщан та їх претензії до феодалів. Упродовж 15 - першої половини 16 ст. самоврядування отримали: Київ у 1497 р., Луцьк у 1497 р., Дубно у 1498 р., Рівно наприкінці 15 ст., Львів у 1503 р., Дорогобуш у 1514 р., Ковель у 1518 р., Кремінець у 1536 р., Торчин у 1540 р., Берестечко у 1547 р., Брацлав у 1564 р. У цих та інших містах склалась певна процедура формування органів міського самоврядування – вибори здійснювались щорічно у заздалегідь визначений день; у виборах брали участь усі міщани міста, а для пасивного виборчого права встановлювались вимоги “законнонародженості, доброго імені, богобоязності, справедливості і правдивості, а також нерозголошення міських таємниць, твердості у словах і справах та нежадібності і некористолюбства”, віковий ценз у різних містах - 25-90 рр., та “осілість” (володіння нерухомим майном у місті) для кандидатів до Ради. Наприклад, у Ковелі схід міщан щорічно у перший понеділок осені обирав з-поміж себе 8 кандидатів на посади радців і бурмістра, відомості про яких передавались на розгляд міському старості, який затверджував на посаді радців 4-х з них та призначав з-поміж них бурмістра. Однак, річний термін перебування у складі Ради не дотримувався і іноді деякі особи були радцями упродовж 10 р., тому для нагляду за владними зловживаннями у деяких містах утворювались контрольні установи, які перевіряли міські рахунки; так, у Львові діяла Комісія 40 мужів, до якої входили 20 купців і 20 ремісників. Рада мала широкі повноваження – забезпечувала оборону міста і порядок у ньому, розглядала цивільні справи, вирішувала господарські питання міста, розподіляла податки між міщанами і наглядала за їх своєчасним збором, регулювала торгівельні операції, видавала міщанам доручення на укладення торгівельних угод, наглядала за дотриманням правил оренди промислових закладів, організовувала роботу броварень, солодовень та інших промислів, які належали Раді, санкціонувала акти купівлі-продажу нерухомого майна у межах міста, розпоряджала ділянками міської території – плацами, їй підпорядковувались ремісницькі цехи.
Поза тим, у самоврядних містах існували відокремлені міські території – юридики, які адміністративно і юридично повністю або частково контролювались феодальними власниками; на них не поширювалась судово-адміністративна влада міського самоврядування, управління їх населенням здійснювалось від імені феодала спеціальними посадовцями – війтами і тіунами. Поділ міста на юридики зумовлював і розподіл функцій  з управління містом між їх власниками. Юридики існували у Львові, Києві, Луцьку, Вінниці, Чернігові, Самборі та інших містах України.
Наприкінці 16 – у першій половині 17 ст. в Україні відбувся бурхливий розвиток міст, з`явились Конотоп, Фастів, Умань, Бориспіль та ін. У середині 17 ст. в Україні було понад тисячу містечок, які, здебільшого, налічували по 2-3 тис. мешканців, а Львів – 15-18 тис., Київ – 15 тис., Біла Церква – 10 тис. міщан. Більшість міст в українських землях належала феодалам і церкві, деякі магнати мали по кілька міст і містечок. У 80-х рр. 15 ст. в українських землях з`являються громадські організації православного міщанства – братства, які спершу мали економічні завдання – видавали грошові позики своїм членам, організовували позичкові каси, допомагали міщанам-боржникам, не дозволяли продавати будинки чужинцями, влаштовували притулки для збіднілих братчиків і старців; притому, усі братські книги і розрахунки ретельно контролювались. У 16 ст. вони поширили також політичну і культурну діяльність – організовували оборону міщанства від національного гніту, надсилали скарги до судів на міські магістрати, висилали посольство до королів, звертались по допомогу до шляхти і вельмож. Братства діяли на підставі статутів, які регулювали їхню організацію і діяльність. Принаймні, щомісячно відбувались сходи братства, а щорічно – загальні збори, на яких обирали старшину – старших братів; щоправда, не було налагоджено постійного зв`язку між різними братствами – не було скликано з`їзд усіх братств. Братство наглядало за дисципліною своїх членів – за кожну провину братчик сплачував штраф воском або відсиджував певний строк на церковній дзвіниці. Усі справи поміж братчиками вирішував братський суд, а не міський чи державний. Найактивніші братства намагались утворити самостійні органи міського самоврядування. Найвпливовішим в Україні було Львівське братство при церкві Успенія, до якого входило 20-30 заможних і високоосвічених членів; у 1539 р. воно домоглось відновлення галицького єпископства, яке було скасоване у 15 ст., а у 1570-х рр. – представництва у Колегії 40 мужів. Львівське братство зініціювало заснування братств у всіх містах і містечках України, тож братська організація поширилась по усій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі. Згодом братський рух поширився з міщан і на шляхту, духовенство і навіть вільне селянство, тож братства стали загальнонаціональними установами.
Військова організація
Основою збройних сил Польського королівства і Великого князівства Литовського було посполите рушіння, тобто шляхетське ополчення – загальнодержавне або окремих воєводств і земель. Організаційними одиницями шляхетського війська були родові або земські хоругові; у хоругву входило 200-600 чол. У рушінні були зобов`язані відбувати військову службу усі боєздатні чоловіки, а за Литовським статутом 1588 р. – усі повнолітні особи незалежно від їх станової приналежності. Ухилення від участі у посполитому рушінні каралось конфіскацією майна. Із зростанням фільваркової системи посполите рушіння витісняється найманим військом, яке стає основною частиною збройних сил. Вперше наймане військо було використане у Польщі у 15 ст.; формувалось воно, головно, на час війни. На Сеймі 1562-1563 рр. була прийнята постанова про утворення “кварцяного війська” для оборони південно-східних кордонів, яке утримувалось на відрахування ? (“кварти”) доходів держателів королівських маєтків. У 1678 р. з метою збільшення війська Сейм прийняв закон про вибранців, за яким королівські селяни від 20 ланів землі виставляли 1 жовніра (рекрута), який звільнявся від усіх податків та переходив на військову службу з придбаною на власний кошт зброєю і амуніцією (рушницею, шаблею, порохом, свинцем).
Основу коронного (королівського) війська становила шляхетська кіннота (гусари, легка кавалерія), іноземна піхота (спершу угорська, а потім німецька), кіннота (драгуни) і артилерія. Очолював коронне військо великий коронний гетьман. Прикордонними військами командували польні гетьмани. За Генріковими статутами на час війни гетьман мав право засуджувати солдат до страти, а за заслуги представляти їх до шляхетського звання. Власне військо (піхоту, кіноту, артилерію) мали окремі магнати, які часто володіли оборонними фортецями (у Барі, Кам`янці-Подільському, Холмі, Галичі, Львові, Перемишлі). З 14 ст. була введена вогнепальна зброя.
Складовою частиною коронного війська Речі Посполитої було реєстрове козацтво, гетьманом якого було призначено черкаського і канівського старосту Ю.Вишневецького, при якому перебували його помічник і писар реєстру. При створенні за королівським універсалом 1572 р. реєстр з низових козаків становив 300 чол., у 1578 р. – збільшився до 600 чол. за рахунок “кращих козаків”, які проживали у королівських маєтках; наприкінці 15 ст. – до 1000 чол., у 1625 р. – до 6 тис.чол., притому в Україні було засновано 6 реєстрових козацьких полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, які поділялись на сотні. У 1630 р. козацький реєстр зріс до 8 тис.чол., та у 1635 р. Сейм постановив, що чисельність реєстру не повинна перевищувати 7 тис.чол. Після придушення селянсько-козацького повстання 1637-1638 рр. польський уряд намагався скоротити реєстр і скасувати здобуті реєстровими козаками права і привілеї, про що видав “Ординацію війська Запорізького реєстрового“ 1638 р., за якою верховне керівництво належало коронному гетьману, військову і судову владу над реєстровим козацтвом здіснював замість раніше виборного гетьмана старший комісар, який обирався Сеймом із шляхтичів за поданням коронних гетьманів. Комісару підпорядковувались військові осавули і полковники, які не обирались козаками, а призначались польським урядом із шляхтичів, що мали досвід у військовій справі, а також сотники і отамани, які обирались з козаків, що мали заслуги перед польським урядом. Реєстр складався з 6 тис.чол. і поділявся на 6 полків.
Судові органи
Судова система грунтувалась на залежності суду від адміністрації - майже до кінця 14 ст. суд Великого князівства Литовського був подібний до суду Київської Русі – уся повнота судової влади належала Великому князеві, а на місцях – спершу удільним князям, а згодом намісникам, воєводам, старостам, державцям, тіунам; міські і сільські громади мали свої виборні суди. Князь як найвища судова інстанція розглядав скарги на рішення нижчестоячих судів, а як перша інстанція – справи удільних князів, бояр, панів, урядовців, справи про позбавлення феодалів честі, обвинувачення у державних злочинах тощо. Князь розглядав справи одноособово і сам виносив рішення; іноді він вирішував справи спільно з Пани-Радою, а іноді вона судила без участі князя, і тоді її рішення можна було оскаржити князю, який переглядав справу спільно з нею.
Діяв становий принцип побудови судових установ - представники панівних станів користувались “судом рівних” – магнати і шляхта судились у сеймовому і королівському судах, шляхта підлягала юрисдикції утворюваних нею повітових шляхетських судових органів – земських судів (шляхетських трибуналів). За Литовськими статутами земські суди розглядали кримінальні і цивільні справи, виконували функції нотаріату. До земського суду входили суддя, підсудок і писар; на кожну посаду повітові шляхетські сеймики обирали по 4 кандидати із писемних і знаючих право шляхтичів-християн, з-поміж яких Великий князь затверджував по 1 посадовій особі і призначав їх на необмежений строк. На першій сесії судді присягали справедливо судити; сесія земського суду відбувалась тричі на рік і тривала 2 тижін; у своїй діяльності вони керувались, головно, Литовськими статутами. Апеляційною інстанцією щодо земських судів були Коронний чи Литовський (Великого князя) трибунали.
Повітовими судами для шляхти і простого люду були гродські (замкові) суди, в яких головними суддями виступали намісники, воєводи і старости. Суди поділялись на вищі, до яких входили головні судді і представники місцевих феодалів, і які вирішували конкретні справи і були судом 2-ої інстанції; та нижчі, до яких входили намісник головного судді, шляхтич і писар, їх засідання починались щомісячно першого числа і тривали 2 тижні. Гродські суди розглядали справи щодо найтяжчих злочинів усіх вільних людей в разі затримання злочинця на місці злочину, справи про повернення невільної челяді і залежних селян, а також виконували вироки і рішення інших судів та здійснювали нотаріальні функції, для чого велись спеціальні “гродські книги”.
Спеціальним судово-адміністративним органом у Великому князівстві Литовському, який здійснював по повітах провадження щодо меж земельних володінь феодалів, встановлював межові знаки, був підкоморський суд, до якого входили призначені Великим князем підкоморій, коморник - його заступник, мірники, підкоморний писар і копачі. На Правобережній Україні (у Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах) підкоморські суди були запроваджені Литовським статутом 1566 р.
Правосуддя здійснювали також призначені воєводою за поданням земського суду і шляхти возні (дітські). У кожному повіті було кілька возних, головний з яких – генерал. За дорученням земського суду чи за зверненням зацікавлених осіб возний здійснював огляд місця злочину, визначав розміри заподіяної шкоди тощо, викликав сторони у суд, за потреби забезпечував явку відповідача чи обвинуваченого до суду.
На початку 16 ст. з`явився суд асесорів, що розглядав справи, які раніше належали до компетенції суду Великого князя, і діяв за його особливим дорученням. Оформився також маршалківський суд – роз`їзний суд з найважливіших справ під головуванням маршалка і за участю засідателів-шляхтичів.
В українських землях існувало 2 види церковних судів: 1. духовні, які розглядали справи про порушення догматів християнської віри і церковних обрядів, про розлучення, про майнові спори між подружжям, про спадщину тощо; судові функції у них виконували протопопи, єпископи і консисторський суд митрополита; 2. церковний доменіальний суд – суд церкви як феодала над залежними від неї людьми, який розглядав дрібні цивільні і кримінальні справи селян, що проживали на церковних землях, та справи про невиконання феодальних повинностей. Аналогічну юрисдикцію щодо ченців і підлеглого монастирям населення здійснювали монастирські суди. Єпископи і настоятелі монастирів управляли своїми маєтками через намісників і управителів, яким доручали здійснення доменіального суду щодо населення, проживаючого на церковних землях. Аналогічним був феодальний доменіальний суд – одноособовий суд пана-шляхтича над селянами і слугами та іншими залежними людьми. Доменіальні суди були узаконені привілеєм 1457 р., а Судебник 1468 р. врегулював їхню компетенцію; ці суди отримували від князя грамоти на право здійснення судочинства.
Щодо міщан королівських і приватних міст судові функції виконували судді, які призначались власниками цих міст, що, по суті, було різновидом доменіального суду. У самоврядних містах судові функції здійснювали магістрати і ратуші. У магістратських судах цивільні справи розглядала Рада на чолі з бургомістром, а кримінальні – Лава на чолі з війтом; найтяжчі кримінальні справи (убивство, замах на життя шляхтича, згвалтування, розбій,  підпал) розглядала магістратська Рада з міським старостою. Староста разом з війтом розглядали справи, у яких стороною виступали міщани і міські жителі. У ратушах судові справи розглядали війт або бургомістр під головуванням міського старости або іншого державця. Міські суди засідали двічі на тиждень; їхнє рішення можна було оскаржити підвоєводі, який виступав судом другої інстанції. Жалувані грамоти містам надавали міщанам право-привілей судитись за магдебурзьким правом. Самоврядними судами були поточний і виложений суди. Поточний суд збирався за потребою, але не пізніше як на третій день після подання позивачем скарги; до нього входили лентвійт (заступник війта), до 4-х бургомістрів, кілька радцв і лавників. Виложений суд діяв під головуванням війта; збирався тричі на рік, і кожна сесія тривала до 2 тижнів; він вирішував майнові спори, розглядав кримінальні і цивільні справи. У містах також діяли цехові суди, де суддею виступав цеховий майстер; вони розглядали дрібні спори між членами цеху у процесі їх трудової дільності – спори про неявку братчиків на раду цеху, про непристойні висловлювання у присутності цехмейстера, про кепкування з праці іншого майстра; тяжчі злочини ремісників розглядали загальні суди міста. Залежно від ступеня провини цеховика цехмейстер карав його грошовим штрафом, короткочасним позбавленням волі, виключенням із цеху. Рішення цехмейстера можна було оскаржити на цехових зборах.
В Україні, головно на королівських землях, тривалий час продовжували існувати общинні (копні) суди, які були судами сільської громади (територіально об`єднували кілька сіл) і виступали носіями віковічних традицій звичаєвого права. Засідання копного суду відбувались на заздалегідь визначеному місці – коповищі, куди збирались представники селянських дворів – сходаі, мужі, судді копні - 10-20 чол.; право належати до копи мали лише глави сімей, які постійно проживали у даному місці, а їхні дружини, брати і діти запрошувались на засідання копного суду лише як свідки. Запрошувались також селяни сусідніх громад – люди сторонні, які не мали права втручатись у справи, а лише спостерігали за перебігом подій. Засідання копного суду відбувались у присутності представника державної адміністрації – возного, який складав протокол і доповідну у гродський суд для запису рішення в актові книги. Копний суд розгляжав земельні спори між селянами, справи про заорювання     землі, крадіжку худоби, бійки і навіть убивства. Суд призначав покарання у вигляді штрафу, відшкодування збитків, тілесних покарань і навіть страти, але здебільшого застосовував умовні покарання. Копні суди самостійно здійснювали розшук обвинуваченого, розглядали справу по суті, виносили судові рішення, які були остаточними і виконувались негайно. Іноді копний суд розглядав справи, в яких однією із сторін був шляхтич, який, поза тим, мав право розгляду справи у гродському суді; та поступово шляхта вийшла з-під юрисдикції копних судів. Підсудність копних судів поступово звужувалась, і врешті вони були замінені вотчинними (доменіальними) судами феодалів.
Своєрідна судова система існувала у Запорізькій Січі, де судові функції здійснювали усі представники козацької старшини – кошовий отаман, довбиш, паланковий полковник, а іноді і весь кіш. Кошовий отаман був найвищою судовою інстанцією, так як зосережував вищу владу над усім запорізьким військом; спершу суд кошового отамана був судом першої інстанції у справах військової старшини і паланкових полковників, а з середини 17 ст. став вищою апеляційною інстанцією. У найскладніших справах судом першої інстанції іноді виступав увесь кіш. Основні функції у здійсненні правосуддя покладались на військового суддю, який розглядав на основі козацького права і традицій кримінальні і цивільні справи, а найскладніші справи передавав на розгляд кошовому отаману або Військові Раді. Судові повноваження інших козацьких старшин зводились, головно, до виконання окремих доручень: військовий осавул здійснював функції слідчого, наглядав за виконанням судових рішень; курінні отамани часто були суддями по своїх куренях, де розглядали справи козаків куреня і навіть мали право карати їх тілесно; паланкові полковники здійснювали судові функції у межах своєї паланки.
5. Характеристика права
Джерела права
Внаслідок перебування українських земель у складі кількох сусідніх держав в Україні діяли різноманітні джерела права, які грунтувались, передусім, на джерелах права Київської Русі, а саме, на звичаєвому праві і Руській Правді. У цілому правова система оформилась на основі поєднання місцевого звичаєвого права українських земель, яке тривалий час діяло поряд із нормами писаного права, та нормативних актів Польського королівства і Великого князівства Литовського – судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв тощо. Польське право не становило єдиної кодифікованої системи, натомість створювались збірки, які охоплювали видані раніше статути і конституції та норми звичаєвого права, особливого значення набули Генрікові артикули 1572 р. На відміну, у Великому князівстві Литовському було здійснено 2 великі кодифікації – Судебник Великого князя Казимира 1468 р. та 3 Литовські статути 1529, 1566 і 1588 рр., і навіть після Люблінської унії 1569 р. на українських землях, крім Галичини, продовжували діяти обласні привілеї і Литовські статути, а не польське право.
З кінця 14 ст. почала розвиватись законодавча діяльність литовських князів, які видавали привілеї (з лат. privata – приватний закон), які стосувались спершу окремих осіб чи питань і у письмовій формі підтверджували вже існуючі порядки і звичаї, а згодом почали видаватись групам осіб і навіть станам. Привілеї поділялись на: 1. пожалувані – виділення землі, шляхетського титулу, посади тощо; 2. пільгові – звільняли від сплати податків, підсудності тощо; 3. охоронні – видавались при порушенні чиїхось особистих чи майнових прав. Існували також земські привілеї – про взаємовідносини шляхти з іншими верствами населення чи державними урядовцями. Діяли обласні привілеї, які визначали організацію місцевого управління, правове становище якоїсь землі у складі держави, а також містили норми цивільного, кримінального і фінансового права. Багато привілеїв мали загальнодержавне значення – Ягайла 1387 р., Городельський 1413 р., Казимира 1437 р. – поширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмеження, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам залишати шляхетські маєтки, встановив доменіальні суди над селянами; Олександра 1492 р., 2 привілеї Сигізмунда І 1506 і 1522 рр. Згодом поширились нові назви законодавчих актів – постанови, устави, ухвали.
Окремим джерелом були Земські устави – законодавчі акти для князівств, земель-намісництв, воєводств. Вони стосувались не осіб чи станів, а усієї землі, усього населення, і видавались, головно, при скасуванні удільних князівств і для заспокоєння населення.
Судебник Великого князя Казимира був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і затверджений на провінційному Сеймі у Вільні (Вільнюсі) у 1468 р. Він містив деякі запозичення із Руської Правди, звичаєвого права, привілеїв, інших законодавчих актів та складався з 25 статей. Судебник закріплював норми земельного, кримінального і судового права та стосувався порушень кордонів, наїздів, крадіжок, панського суду над селянами.
І Литовський Статут (Старий) був прийнятий при Сигізмунді І на Вальному сеймі у 1529 р. як виключно світський кодекс, і юридично закріплював основи існуючого суспільного і державного устрою. Він містив норми державного, адміністративного, цивільного, земельного, зобов`язального, сімейного, кримінального та інших галузей права. Статут грунтувався на нормах Руської Правди, звичаєвого (українського, білоруського і литовського) права, окремих положеннях польських і німецьких судебників, у т.ч. Саксонського Зерцала, та поширювався на усе населення держави незалежно від станової приналежності, зокрема, закріплював отримані за привілеями права шляхти, яку зрівнював в єдиний стан, та водночас забезпечував певні права селян, у т.ч. право на землю. Він складався з 13 розділів і 264 артикулів (статей); не був надрукований, а переписувався для практичного ужитку.
Внаслідок невдоволення шляхти І Статутом вже у 1544 р. на Сеймі постало питання про його перегляд. Для розробки проекту ІІ Литовського Статуту у 1551 р. було створено комісію з 10 осіб (5 католиків і 5 православних) – радників маршалкових, урядників земських, хорунжих та інших шляхтичів, а також чужоземних докторів права. Статут було затверджено Вальним сеймом у 1554 р., але він набрав чинність лише з 1566 р.; так як ця редакція з`явилась внаслідок домагань волинської шляхти, яка виступала за злуку з Польщею, він називається також – Волинський. За рівнем кодифікаційної техніки він перевершував І Статут; поділявся на 14 розділів і 367 артикулів, містив норми різних галузей права. ІІ Статут закріплював соціально-економічні і політичні зміни, визначав становище Великого князя (господаря), захищав привілеї великих феодалів, встановлював права і вольності шляхти, обмежував права селян.
Після Люблінської унії 1569 р. постала потреба узгодження литовського законодавства із польським. За дорученням польського короля Стефана Баторія було створена кодифікаційна комісія на чолі з литовським підканцлером Стефаном Сапегою, яка розробила ІІІ Литовський Статут (Новий), що був затверджений привілеєм Сигізмунда ІІІ у 1588 р. і поширювався на усю Річ Посполиту, щоправда, у приєднаних до Польського королівства Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти ІІ Статут. ІІІ Статут складався з 14 розділів і 488 артикулів та визначав права і привілеї шляхти, детально регламентував порядок судочинства, оформляв закріпачення більшості селян. 
Усі 3 Литовські Статути – збірники високорозвинутого права. Вони були написані русько-українською мовою, а на початку 17 ст. ІІІ Статут було перекладено польською мовою. Видання Литовських статутів обмежило сферу застосування норм звичаєвого права, та воно продовжувало діяти поряд із писаним правом. Так, І Статут дозволяв суддям за відсутності писаної норми вирішувати справу на основі давнього звичаю, а ІІІ Статут зобов`язував Великого князя дотримуватись давніх звичаїв, привілеїв і вольностей. ІІІ Статут діяв в Україні, зокрема на Полтавщині і Чернігівщині, аж до першої чверті 19 ст.
Значного поширення в українських землях набуло магдебурзьке право у вигляді збірників німецького права у польському перекладі; це, передусім, “Статті магдебурзького права”, видані Бартоломеєм Троїцьким у 1556 р., після чого він видав ще 5 книг, присвячених різних розділам міського права, і які вважались офіційною інтерпретацією магдебурзького права. Містам магдебурзьке право надавалось грамотами чи привілеями.
До джерел права належало і канонічне (церковне) право. Правовими джерелами православної церкви в українських землях були кормчі книги, зокрема збірник церковного права “Номоканон”, та церковні устави князів Володимира і Ярослава (“Сувій Ярослава”). Найвідомішою католицькою кодифікацією, що діяла у Великому князівстві Литовському, був “Звід канонічного права” 1532 р. Частково містили норми церковного права привілеї польських королів Сигізмунда І 1511 р. і Стефана Баторія 1588 р.
Джерелами права були також міждержавні договори, зокрема, між Великим князівством Литовським та Тевтонським і Лівонським орденами, з Новгородом, Псковом, Московським князівством, з Польським королівством.
Особливим джерелом права були гетьманські (Військові) артикули, які видавались у Великому князівстві Литовському, а згодом у Речі Посполитій; вони були першими збірниками військово-судового і військово-кримінального права.
Важливе значення в українських землях мало звичаєве козацьке право – сукупність правових звичаїв козацтва; його визнавав польський уряд і навіть після приєднання України до Росії царська грамота 1654 р. надала Запорізькому війську право судитись за власним давнім правом. Норми звичаєвого права Запорізької Січі закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, деякі правила воєнних дій, порядок діяльності судових органів, порядок землекористування, укладення окремих договорів, види злочинів і покарань.

Право власності
У польському і литовському праві поняття власності з`явилось доволі рано – спершу термін “дідівщина”, тобто володіння речима, отриманими у спадок “від дідів”, який згодом витіснив термін “власність” (у польському праві); спершу термін “отчина”, а у І Литовському Статуті – “власність” (у литовському праві). Об`єкти права власності: маєток із залежними селянами, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господарства і ремісницького виробництва, будівлі тощо. Усі речі розподілялись на рухоме і нерухоме майно; нерухоме майно – усе, що пов`язане із землею (за польським правом), маєтки, землі, будови, ліси тощо (за литовським правом).
Правовий режим землеволодінь був різним, оскільки: 1. розрізнялись королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські і церковні землі; 2. за способом придбання маєтки поділялись на такі категорії – а) “отчини” або “дідини”, тобто отримані у спадок родові володіння; б) вислужені або отримані у користування (данини або держання) на визначених умовах, наприклад, “до волі панської”; в) набуті внаслідок купівлі-продажу. Відповідно, право розпорядження цими землеволодіннями було різне – якщо власник купленого землеволодіння розпоряджався ним вільно, то щодо отриманих іншим шляхом маєтків існували певні обмеження. Попри те, шляхетська земельна власність усіх видів (родова, вислужена чи куплена) вважалась недоторканою; щоправда, право володіти батьківськими землями втрачали дівчата, які вийшли заміж без згоди батьків або одружились з іноземцями; діти злочинця теж втрачали право на нерухоме майно; великокнязівські піддані, які втекли у ворожу землю, вважались державними злочинцями, тож їхні маєтки переходили до господаря (Великого князя).
Право володіння землею грунтувалось на пожалуванні, підтверджуваному великокнязівською грамотою або давністю володіння. При здійснюваній перевірці прав на володіння землею у ході аграрної реформи Сигізмунда Августа, якщо держатель землі не мав належних документів на право володіння землею, то вона відписувалась господарю. А І Статут вже гарантував шляхті недоторканість їхніх земель за строком давності володіння ними упродовж понад 10 р. Вже шляхетські привілеї 1413 і 1447 рр. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатись ним на власний розсуд. І Статут підтвердив право вільного розпорядження землевласників їхніми землями, але обмежив його щодо родового і вислуженого майна, власник якого мав право продавати, міняти, відчужувати і дарувати лише 1/3 такого майна. Та ІІ Статут скасував це обмеження – для шляхтичів не вимагався дозвіл Великого князя на відчуження “отчини”, а досить було повідомити про це земський суд, щоправда, вислужені маєтки (“вислуги”) відчужувались лише за згодою Великого князя. Остаточно усі обмеження шляхетської земельної власності скасував ІІІ Статут.
Власник володів землею виключно на умові відбування військової повинності. За І Статутом кожен землевласник був зобов`язаний відбувати військову службу на підставі земського рішення – кожен шляхтич повинен був з`явитись на війну особисто, а також відправити на війну певну кількість, залежно від розміру свого володіння, озброєних людей; аналогічну вимогу містив ІІІ Статут. Така військова служба вимагалась з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або іншим чином придбаних чи набутих. Притому, кожен землевласник повинен був особисто відбувати військову службу і міг не з`явитись лише внаслідок хвороби. У разі відмови від військової служби шляхтич втрачав право володіти землею, яка переходила до держави і господаря.
Було врегульовано права користування чужими речима – сервітути, які поділялись на речові і особисті; це – право користуватись чужим лісом (брати матеріал на будову, дрова на паливо), право користування сінокосом, місцями для полювання, право прогону худоби тощо. Водночас, володільцю землі можна було заборонити змінювати течію річки, будувати греблі, мости, млини, якщо це могло перешкодити сусідам.
На початку 15 ст. з`явилось заставне володіння – землі, які передавались кредитору у забезпечення боргу, і які він міг не лише експлуатувати, а й передати своє право іншим особам. Якщо земля не викуплялась із застави понад 30 р., то переходила у власність кредитора.

Зобов`язальне право
Види договорів: за умов натурального господарства найпоширенішими були договір міни, договір дарування; з розвитком обміну і грошових відносин з`явився договір купівлі-продажу - спершу рухомого, а згодом і нерухомого майна, договір найму, позики тощо; Литовські Статути дозволяли шляхті віддавати, продавати, дарувати, міняти, записувати на церкву, передавати за борги і  віддавати у заставу її маєтки.
Закон визначав форму і порядок укладення угод, встановлював строки позовної давності – 5 або 10 рр., умови припинення зобов`язань; широку сферу зобов`язальних відносин регулювали норми звичаєвого права. Усі угоди мали укладатись, як правило, у присутності свідків і з виконанням певних символічних дій і обрядів – контрагенти перебивали руки, часто виставлялось частування (могорич) – на підтвердження і закріплення договору. Іноді вимагалось дотримання письмової форми договору, зокрема для договорів позики на суму понад 10 коп грошей, а якщо такий договір не був оформлений письмово, то за ІІІ Статутом боржник міг повернути кредиторові, який присягав про факт і суму боргу, лише 10 коп грошей. При продажу чи даруванні батьківських, материнських, вислужених, куплених чи іншим способом придбаних маєтків продавець чи дарувальник мав скласти запис, скріпивши його своєю печаткою і поставивши підпис, а також запросити 3-4 свідків шляхетського походження із їхніми печатками, після чого занести цей запис до книги замкового суду, звідки він переносився до земських книг під час сесії земського суду. Аналогічний запис проводився, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі, а також при грошовій позиці.
На забезпечення виконання зобов`язань застосовувались різні засоби: 1. іноді договір скріплювали присягою; 2. використовувалась застава земель, отриманих на умовах служби, посад, а також рухомого майна, яке, якщо заставодавець не міг його викупити по завершенні строку договору, переходило у довічне користування заставоутримувача, який, однак, не міг його продати, так як за боржником зберігалось право його викупу або повернення простроченого боргу; 3. у 14-15 ст. поширилась порука, за якою відповідальність поручителя наставала у разі неплатоспроможності боржника.

Шлюбно-сімейне право
До прийняття християнства основною формою шлюбу було викрадення нареченої, що зберігалось тривалий час, хоч законодавство передбачало за це покарання. Після прийняття християнства шлюб оформлявся церковним вінчанням. До 1447 р. вимагався дозвіл на шлюб князя чи місцевих правителів. У литовському праві діяв принцип спільності майна пожружжя, тож дружина відповідала за борги чоловіка, і він навіть міг віддати її кредитору для відробітку боргу. Врегульовувалось правове становище приданого дружини, а чоловік повинен був записати на користь дружини частину свого майна або віно, і по його смерті віно ставало її власністю. Особисті права батьків були значні – могли віддавати діяте для відробітку боргу, мали право усіляко карати їх за непослух.
Спадкове право
У польсько-литовському праві розрізнялось спадкування за законом, заповітом, на основі звичаю. За законом спадкували діти; щоправда, у Польщі спершу спадкування дочок обмежувалось лише рухомим майном, а нерухоме майно і передусім земля переходили лише до синів, кожен з яких отримував рівну частку, та з 14 ст. шляхетські маєтки за відсутності синів спадкували дочки. За Литовськими Статутами за законом спадкували діти, брати, сестри, батьки та інші кровні родичі; іноді вони позбавлялись права на спадок – дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків чи опікуна, вдова-шляхетка, яка без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина, визнані незакононародженими діти, діти державних злочинців та деякі інші. Вдова отримувала довічне держання, яке по її смерті переходило до дітей.
Розрізнялось спадкування батьківського і материнського майна; так, ІІІ Статут передбачив, що спадщина, нерухоме і рухоме майно та коштовності переходять лише синам і близьким по зброї; тобто, батьківське майно, у т.ч. куплене, передавалось у “вотчину” лише синам, а дочкам, здебільшого, - лише придане з ? усього батьківського, у т.ч. купленого, майна. А материнське майно – як нерухоме у вигляді маєтків, так і рухоме, у т.ч. готівка, золото, срібло, одяг і прикраси, коні, вози, килими тощо – розподілялось порівно між усіма дітьми – і синами, і дочками.
Закон передбачав можливість розпорядження майном за заповітом; свобода заповіту поширювалась на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не належала до родової власності (вотчини або материнського майна). Не мали права заповідати майно нпвнолітні, ченці, не відокремлені від батьків сини, залежні люди тощо.
За відсутності синів, дочок, інших нащадків і родичів родове майно і набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії, а маетринське майно – до близьких по материнській лінії. За відсутності спадкоємців за законом і за заповітом майно визнавалось вимороченим і за ІІ і ІІІ Статутами переходило у державну казну - Великому князеві.
Поза тим, значна сфера відносин спадкування регулювалась нормами звичаєвого права і Руської Правди, до яких відсилали і Литовські Статути.

Кримінальне право
Польські статути Казимира Великого середини 14 ст. присвячували злочинам майже 2/3 статей, визначне місце займали вони і у Литовському Судебнику 1468 р. та 3 Литовських Статутах. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, передусім шляхти, захищались посиленими санкціями, натомість, за деякі злочини для шляхти передбачались значно менші покарання або й взагалі звільнення від покарання; так, за І Статутом образа шляхтича каралась ув`язненням, а нешляхтича – штрафом, за вчинене кількома шляхтичами вбивство карався лише одни з них, а решта сплачували гуртом головщину.
Спершу злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну “кривду”, заподіяну окремій особі або громаді, згодом – як “шкоду”, “злочинство”, потім – як “виступ”, “гвалт”, тобто порушення встановлених державою правових норм. Привілей 1457 р. встановив принцип особистої відповідальності.  Суб`єктами злочину вважались і вільні, і феодально залежні особи, віком з 7 р. (за І Статутом), 14 р. (за ІІ Статутом), 16 р. (за ІІІ Статутом). З 14 ст. законодавство і судова практика намагались розрізняти вину умисну і необережну; так, Статут Казимира Великого виділяв умисний підпал; Литовські Статути доволі чітко розмежовували умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, детально регламентувалась співучасть у вчиненні злочину, а також були відомі необхідна оборона і крайня необхідність.
Законодавство передбачало доволі широкий перелік злочинів, які розподілялись за об`єктом злочину на кілька видів. Найтяжчим злочином вважалось образа “маєстату” або злочинне посягання на життя і здоров`я господаря (Великого князя), короля. Державні злочини – втеча у ворожу землю, видача державної таємниці, здача замку ворогові, заколот (рокош), зрада, бунт, образа суду. Злочини проти релігії у церкви – богохульство, віровідступництво (вихід з християнства, перехід у жидівську чи мусульманську віру), чари, чаклунство тощо. Злочини проти особи – вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, фізичні і словесні образи; з них найтяжче – вбивство, яке поділялось на категорії за об`єктом, суб`єктом злочину, способом його вчинення, - вбивство пана, батьків, чоловіка, дітовбивство, вбивство під час нападу на садибу, на суді або у присутності пана,  під час бійки, при перевищенні меж необхідної оборони. Злочини проти власності – крадіжки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна, наїзд, грабіж – відкритий напад з метою заволодіння майном, розбій – умисний напад на чужий дім, двір, маєток; в разі вбивства при грабежі чи розбої усі учасники нападу, незалежно від їх ролі і ступені участі у злочині, карались смертю. Злочини проти сім`ї і моральності – примушування до одруження, двоєжонство, шлюб з близькими родичами, звідництво, згвалтування тощо.
У Литовських Статутах покарання  позначалось термінами “кара”, “страта” та ін. Мета покарання – ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди, притому головною метою було залякування, про що свідчить жорстокість і болючість покарання (особливо смертної кари) та публічність його виконання. Так, Грамота Великого князя Литовського 1522 р. зазначала, що залякування у писаному праві необхідне для попередження злочинів, утримання свавільних людей від злочинної поведінки та збереження у доброму стані всієї держави.
Найтяжче покарання – смертна кара, яка передбачалась спершу за державні і релігійні злочини, а згодом – за убивство, розбій, наїзд, насильство, крадіжку, злочини проти сім`ї і моралі, військові злочини тощо; застосовувалась переважно до простолюдинів. Розрізнялась проста смертна кара (відрубання голови, повішення) і кваліфікована, тобто особливо нестерпна (спалення, четвертування, посадження на кіл, закопування живим у землю тощо). Тілесні покарання були болісними (побиття батогом, киями, різками) і калічницькими (відрубання руки, ноги, відрізання вуха, носа, виколювання очей); вони застосовувались, головно, до непривілейованих станів. Позбавлення волі (ув`язнення у башті, фортеці, в`язниці – підземні і надземні) призначалось за незначні злочини  на строк від 3 тижнів до кількох років. У польсько-литовському праві склалась доволі складна система майнових покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину, відшкодування збитків, нав`язку. Головщина – це грошовий штраф “за голову убитого”, що сплачувався додатково, попри основне покарання (смертну кару), сім`ї або родичам убитого. Розмір головщини залежав від стану убитого – за шляхтича, за ІІІ Статутом, сплачувалось 100 коп грошей, за війта і бурмістра – 60 коп, за ремісника і міщанина самоврядного міста – 30 коп, за тяглову людину – 24 коп грошей. Нав`язка – грошовий штраф за заподіяння поранення, побоїв, вчинене упершу незначну крадіжку; вона могла бути основним і додатковим покаранням. Штраф надходив потерпілому і у державну казну (князеві, королеві); потерпілий отримував шкоду – винагороду за заподіяні збитки, та наклад – відшкодування судових витрат. До позбавлення прав і честі присуджувались покарані, які не підпорядковувались судовому рішенню; такі “виволанці” позбавлялись усіх прав і виганялись з держави, це покарання було довічним або тимчасовим. Позбавлення честі застосовувалось лише щодо панів і шляхти і могло поєднуватись з іншими покараннями. Так,  до шляхтичів застосовувалось виволання (викрикування), що пов`язувалось з публічним оголошенням вироку; воно призводило до громадянської смерті засудженого – така людина переставала існувати для закону як особа: втрачала шляхетство, права на майно, була змушена переховуватись за кордоном, оскільки у разі спіймання її належало убити. Від таких наслідків “виволання” міг звільнити лише великокнязівський охоронний лист – глейт. З 16 ст. виволання замінюється менш суворим покаранням – опалою; опальний шляхтич теж повинен був залишити кордони держави, проте, це була втрата лише громадянських прав, а не честі. До цього виду покарань належало і виставлення біля ганебного стовпа, яке застосовувалось, як правило, до непривілейованих станів. Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність – часто право визначало вид покарання, а не його розмір, тож судді встановлювали його на власний розсуд, практикувалось навіть умовне засудження.
Поза польсько-литовським законодавством перебувала система злочинів і покарань Запорізької Січі. З кримінальних злочинів найтяжчими вважались убивство козаком товариша, заподіяння побоїв, крадіжка, неповага до начальства, насильство у Запоріжжі чи християнських поселеннях (відібрання у товариша коня, худоби, майна), дезертирство, гайдамацтво (крадіжка коней, худоби, іншого майна у мирних жителів), приведення у Січ жінок (крім матері, сестри, дочки), пиятика у військовому поході. Покарання залежали від ступеню тяжкості вчиненого злочину. Найсуворіше покарання – смертна кара, здебільшого у кваліфікованій формі – закопування живим у землю, посадження на кіл, повішання на залізному гаку, забивання киями біля ганебного стовпа. Як покарання застосовувалось також прив`язування ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), побиття канчуками під шибеницею, калічення, розграбування майна.

Судовий процес
Процесуальне право фактично не розмежовувало цивільні і кримінальні справи, причому в українських землях тривалий час зберігався обвинувально-змагальний процес – судове провадження починалось за заявою зацікавленої сторони (потерпілого чи його родичів), увесь процес мав позовний характер – позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, пред`явити їх суду і підтримувати обвинувачення, і на будь-якій стадії процесу він міг відмовитись від позову чи обвинувачення або укласти мирову угоду. Однак, щодо найтяжчих злочинів, зокрема державних і проти церкви, слідство і судовий розгляд були обов`язковими, незалежно від заяви сторони, що передбачив вже ІІ Статут; таке провадження мало деякі елементи слідчого (інквізиційного) процесу – донесення, катування, таємниця судочинства.
У цілому обсяг процесуальних повноважень сторін був доволі значним, але залежав від того, у якому суді розглядалась справа, від класової і станової приналежності сторін. Представниками сторін на суді могли бути спершу прокуратори (речники), а згодом професійні адвокати, які перебували при судах, а в деяких справах їх участь була навіть обов`язковою, їх послуги були платними. Центральною у судовому процесі була “розмова сторін”, тобто процедура словесних змагань сторін. Якщо обвинувачений не з`являвся у суд, то за І Статутом суддя міг винести рішення чи вирок заочно, а за ІІ Статутом – лише після триразової неявки; за неявку з неповажних причин обвинувачений сплачував штраф.
За теорією формальних доказів судові докази поділялись на досконалі (“повні”) і недосконалі (“неповні”). Кількість і якість доказів встановлювалась для кожної категорії справ. Литовські статути передбачали як докази власне зізнання (для здобуття якого іноді застосовувались тортури – били різками, припікали вогнем), покази свідків, речові докази (“поличне”), письмові документи, присягу, характеристику підсудного “добрими людьми” та ін. Свідчили під присягою; покази шляхтича вважались значимішими за покази простолюдина. Так, присяга шляхтича визнавалась “доводом”, тобто безсумнівним доказом. Якщо не було свідків злочину шляхтича або його не було спіймано на гарячому, він міг очиститись присягою; якщо він обвинувачувався вдруге, очищався присягою 2 свідків, а втретє – 6 свідків. І лише після такої процедури винного шляхтича можна було судити, причому лише у державному суді, куди шляхтича викликали позовами. Найпоширенішими доказами були покази свідків, притому присяга і клятва були додатковими доказами. Литовські Статути визначали коло осіб, які могли бути свідками, - не могли бути свідками раніше засуджені за тяжкі злочини, слуги - проти своїх панів, співучасники злочинів, душевнохворі та ін.; найвірогіднішими вважались свідчення духовенства і посадових осіб. У майнових спорах велике значення надавалось письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди лише у письмовій формі.
Практикувалось і попереднє слідство, здійснюване державними посадовими  особами – старостами, їх намісниками, замковими суддями, які виїздили на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних, записували їхні покази і передавали до суду. На попередньому слідстві були присутні поняті – 2 варті довіри шляхтича.
Після виявлення злочину у копних округах мешканці найближчих поселень – “гаряча копа” - повинні були вжити заходів для віднайдення злочинця, здійснювати обшуки, опитувати потерпілих і очевидців. Для розгляду справи збиралась “велика копа” – усі “мужі” з представників сіл копного округу, а для виконання вироку збиралась 3-я – “завита копа” (“завити” означало “закінчити”).

 

Яндекс.Метрика >