...
Державний устрій України у період її автономії у другій половині 17 ст. PDF Печать E-mail

Державний устрій України у період її автономії у другій половині 17 ст.

Період по смерті Б.Хмельницького історики називають Руїною, роками смути,  анархії, міжусобиць і боротьби за владу між старшинськими угрупуваннями, коли з втратою харизматичного провідника, здатного об`єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, державорозбудовчі процеси були загальмовані, а згодом і придушені російським царатом. Початок смуті поклала близька до Б.Хмельницького особа – генеральний писар, професійний юрист Іван Виговський, який відібрав гетьманство (1657-1659) у спадкового гетьмана Юрія Хмельницького. Та він не зумів порозумітись ні зі старшинськими колами, ні з іншими станами, не знайшов підтримки у Росії і, врешті, уклав з Польщею Гадяцький договір 1658 р., за яким Україна втрачала незалежність і поверталась у склад Речі Посполитої як автономія  під назвою Велике князівство Руське, до якого входили Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства. Це князівство зберігало самостійність у внутрішніх справах – найвища законодавча влада належала Раді, в яку входили посли від усього князівства; гетьман, який обирався довічно, мав найвищу виконавчу владу; найвищу судову владу здійснював трибунал. Князівство мало свою скарбницю, у яку надходили усі доходи і податки; карбувало свою монету; мало власних найвищих урядовців-українців і своє військо у 30 тис. козаків (або й більше) і 10 тис. постійних вояків. Скасовувалась церковна унія, і митрополит і 5 православних владик мали засідати у польському Сенаті нарівні з католиками. У князівстві мало діяти 2 українських університети (1 у Києві), українські школи та друкарні. Гетьман міг подавати польському королю список козаків і міщан для надання їм шляхетства. Натомість, Велике князівство Руське втратило право на міжнародні зносини з іноземними державами. А інші українські землі ставали польськими територіями, де відновлювався старий адміністративно-територіальний поділ та землеволодіння повертались їх колишнім польським землевласникам. Однак, цей договір не був зреалізований – гетьманування І.Виговського викликало народне обурення, що призвело до громадянської війни і втечі І.Виговського до Польщі, внаслідок чого гетьманом став Юрій Хмельницький (1659-1663).
Отож, міжусобиці і війни по смерті Богдана Хмельницького у 1657 р. призвели до географічно-політичного поділу території України на 2 частини: Правобережну (Велике князівство Руське) і Лівобережну (яка за новими Переяславськими статтями 1659 р. називалась Малоросія). Цей поділ реально позначився у 1663 р. з обранням 2 гетьманів – лівобережного Івана Брюховецького (1663-1668) та правобережного Павла Тетері (1663-1665). А юридично поділ був оформлений Андрусівським перемир`ям 1667 р., укладеним Річчю Посполитою і Росією без участі України, за яким до Росії входила Лівобережна, а до Польщі – Правобережна Україна. Та у 1674 р. на Лівобережжя передислокувалися Брацлавський і Уманський полки, а у 1675 р. – Корсунський полк; а у 1676 р. правобережний гетьман Петро Дорошенко (1665-1676) здав Москві Чигирин з усіма його жителями і присягнув на вірне підданство Росії. А договір про вічний мир між Польщею і Росією 1686 р. підтвердив положення Андрусівського перемир`я про входження Правобережної України до складу Речі Посполитої з поправкою про закріплення Києва і Запорізької Січі та Слобожанщини за Росією. Поділ України на Правобережну і Лівобережну був закріплений створенням між ними нейтральної зони, яку заборонялось заселяти.
Гетьман Ю.Хмельницький на противагу Гадяцькому договору вирішив укласти новий договір з Росією. На скликаній у Жердовій Долині Раді було вироблено статті, спрямовані на збереження суверенітету України при конфедеративному зв`язку з Росією. Вони передбачали включення до складу Української держави північної Чернігівщині і частини Білорусії, вільне обрання козаками гетьмана, право на зовнішньополітичну діяльність, забороняли перебування на території України російського війська і воєвод тощо. Однак, командувач російськими військами О.Трубєцкой, вдавшись до шантажу, відхилив ці статті і домігся на скликаній у жовтні 1659 р. Раді ухвалення Нових Переславських статей, які містили підроблені московським урядом умови Переяславського договору 1654 р. і додаткові положення. Їхній зміст докорінно змінював характер українсько-російських взаємовідносин, зводячи їх з пропонованого Ю.Хмельницьким конфедеративного зв`язку до обмеженої автономії України у складі Росії.
Гетьмана обирала  Військова (козацька) Рада, у якій брав участь увесь козацький стан, що реально було можливим лише в умовах воєнного стану (так було обрано гетьманом у 1687 р. І.Мазепу – на Раді за участю 2 тис. козаків, скликаній у військовому таборі під Коломаком). Та найчастіше гетьмана обирала Старшинська Рада (Збори генеральної старшини, полковників і сотників) – так були обрані Д.Многогрішний і І.Самойлович. Іноді гетьмана обирала Чорна Рада – Рада генеральної старшини з участю представників від інших станів (так був обраний Ю.Хмельницький). За війтами міст, наділених магдебурзьким правом, теж визнавалось право обирати гетьмана. Для обрання гетьмана певне значення мала підтримка його кандидатури Запорізькою Січчю, хоча ні вона у цілому, ні її представники, зазвичай, не брали участі у його виборах; так, саме Січ вплинула на обрання гетьманом Січового кошового І.Брюховецького, та після його чолобитної Москві Запорізька Січ вже не втручалась у вибори гетьмана. Для виконання окремих владних повноважень за відсутності законно обраного гетьмана, як виняток, призначали тимчасового гетьмана – наказного, що було передбачено ще за Б.Хмельницького, навесні 1662 р. наказним гетьманом став дядько Ю.Хмельницького І.Сомко, а у 1668 р., коли П.Дорошенко проголосив себе гетьманом обох сторін Дніпра, він залишив наказним гетьманом на Лівобережжі Д.Многогрішного.
За Березневими статтями 1654 р. царя повідомляли вже про факт обрання гетьмана, та по смерті Б.Хмельницького царський уряд зажадав, щоб його попередньо повідомляли про обрання гетьмана. Цю вимогу не було виконано при обранні гетьманом І.Виговського, тому в Москві його обрання не визнали, і довелось проводити вибори удруге - у присутності посла Росії, а деякі історичні джерела свідчать, що Москва не погодилась і з цим обранням, і Виговського обирали утретє – на початку лютого 1658 р. у Переяславі, де, врешті, московський посол вручив йому булаву. За новими Переяславськими статтями Ю.Хмельницького 1659 р. попереднє повідомлення царя про обрання гетьмана спричинилось до обов`язкового отримання від нього згоди на обрання пропонованого кандидата. Московські статті І.Брюховецького 1665 р. підтвердили обрання гетьмана за волею царя і при його послі, та обов`язкове прибуття новообраного гетьмана з поклоном до Москви для затвердження його царем; тобто, обрання глави Української держави стало лише формальністю. За Коломацькими статтями І.Мазепи 1687 р. вибори гетьмана відбувались за указом царського уряду - так, у 1708 р., коли старшина у Глухові хотіла обрати гетьманом полковника Павла Полуботка, Петро І не погодився з цією кандидатурою, вручивши булаву полковнику Стародубського полку Івану Скоропадському. При погодженні кандидатури і затвердженні вже обраного гетьмана царський уряд послуговувався характеристиками, наданими його агентами, головно воєводами, перебуваючими в Україні. Обрані гетьмани присягали на вірність царю, а з 1660 р. гетьман мав отримувати клейноди (відзнаки його верховної влади) і грамоту на гетьманування від російських послів або безпосередньо від царя у Москві.  Обрання нового гетьмана, зазвичай, супроводжувалось складанням статей, які визначали взаємовідносини України з Росією, гетьмана і царя; і, присягаючи на вірність царю, гетьман також присягав на вірність цим статтям.
Строк правління гетьмана не визначався. Спершу Військова або Старшинська Рада мала право усувати гетьмана за вагомих підстав – так, І.Виговського було усунуто з гетьманства за перехід на бік Польщі. За Переяславськими статтями Ю.Хмельницького 1659 р. Рада не могла усувати гетьмана без дозволу царя. Та у 1663 р. Старшинська Рада скинула з гетьманства Ю.Хмельницького, а його наступник І.Брюховецький згодом був убитий під час військового повстання. За Конотопськими статтями І.Самойловича 1674 р. гетьмана можна було позбавити влади за зраду – так, при усуненні І.Самойловича його звинуватили у невдачі російсько-українських військ у кримському поході та змові з кримським ханом. Коломацькі статті І.Мазепи 1687 р. передбачили можливість відставки гетьмани лише за вказівкою царського уряду.
По смерті Б.Хмельницького влада гетьмана поширювалась на Лівобережжя і Правобережжя, та після утвердження Польщі на Правобережжі у 1663 р. там було засновано самостійне гетьманство, і певний час паралельно правили правобережний і лівобережний гетьмани. Першим правобережним гетьманом був обраний однодумець і зять Б.Хмельницького Павло Тетеря (1663-1665), а потім Петро Дорошенко (1665-1676), який очолив боротьбу за незалежність України та об`єднання усіх її земель, а на початку 1668 р. проголосив себе гетьманом усієї України, але Лівобережжя і Запорізька Січ його не підтримали; по його гетьманству на Правобережжі гетьманів більш не обирали. Першим лівобережним гетьманом був І.Брюховецький (1663-1668)  - перший український гетьман, що прибув до Москви з чолобитною царю. І.Мазепа відразу ж по обранні його гетьманом у 1687 р. був пожалуваний гетьманом обох сторін Дніпра, тобто номінально і Правобережної України (т.зв. двогетьманство), хоча з укладення Вічного миру 1686 р. влада гетьмана визволеної з-під Речі Посполитої України обмежувалась Лівобережжям. Влада гетьмана не поширювалась на Запорізьку Січ і Слобідську Україну, які безпосередньо підлягали російській адміністрації.
Обсяг повноважень гетьмана був доволі широким – у внутрішніх справах йому спершу належала законодавча, виконавча і судова влада. Як законодавець, глава і офіційний представник України гетьман підписував важливі нормативні акти, передусім гетьманські статті. Як верховний адміністратор він особисто розпоряджався землею, що належала усьому козацькому війську. Гетьман був головнокомандувачем - “зверхником над військом”. Він відав фінансовими коштами держави – керував збиранням податків і розпоряджався державною військовою скарбницею; тривалий час його особисті і державні кошти не відмежовувались, що призвело до зловживань, у чому Мазепа звинуватив свого попередника Самойловича, що стало однією з підстав усунення його з гетьманства, а згодом була заснована посада генерального підскарбія, що відав військовою казною. За Глухівськими статтями Д.Многогрішного 1669 р. гетьман подавав царю кандидатури для пожалування дворянського звання.
Та поступово влада гетьмана обмежувалась разом з обмеженням автономних прав України. Було обмежено повноваження гетьмана у внутрішньому управлінні Україною - офіційні документи набували юридичної сили лише після затвердження їх царем або вищими урядовцями Росії, а згодом цей порядок було поширено на усі нормативні акти гетьмана – так, Глухівські статті встановлювали обов`язковість підтвердження царськими грамотами універсалів гетьмана про пожалування земель за службу. Гетьмана також було позбавлено права призначати і усувати без участі Генеральної Ради полковників і генеральних старшин. Звужувались права гетьмана і в міжнародних відносинах -  Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. не дозволяли гетьману мати зносини з іншими державами, приймати послів, починати війну, брати участь у військових походах та надсилати військо на допомогу сусіднім державам без попереднього дозволу царського уряду. Глухівські статті 1669 р. заборонили гетьману підтримувати безпосередні дипломатичні зв`язки з іноземними державами, тож усі переговори можна було здійснювати лише через царя; щоправда, представникам від України дозволялось бути присутніми на переговорах Росії з іншими посольствами, та це право скасували Конотопські статті І.Самойловича 1674 р., зберігши лише обіцянку Москви повідомляти про ведені нею переговори. Коломацькі статті І.Мазепи 1687 р. підтвердили заборону для України приймати послів, а усі документи, отримані від інших держав, мали передаватись до Москви у Малоросійський приказ.
По смерті Б.Хмельницького Військова Рада скликалась рідше, а згодом і зовсім зникла, внаслідок малореальної змоги скликання представників усіх верств населення та протистояння між ними. Гетьман правив за участю Ради генеральної старшини (або Старшинської Ради), яка збиралась кілька разів на рік для вирішення найважливіших питань – обрання гетьмана і генеральних старшин, охорони кордонів тощо, а також за вимогою Генерального уряду, який за відсутності гетьмана здійснював вищу владу в Україні. Генеральні старшини, як і гетьман, за виконання своїх повноважень отримували з казни оплату та пожалування землі у ранг. Полковники і сотники спершу обирались, згодом стали призначатись гетьманом з-поміж пропонованих 2-3 кандидатур з козаків, а потім їх почав призначати цар. У суперечках з гетьманом козацька старшина апелювала до царя – так, після усунення Д.Многогрішного представники старшини просили царя заборонити гетьману зноситись з іноземними державами, а також карати козаків і селян без вироку військового суду, а Коломацькі статті І.Мазепи заборонили гетьману карати старшин без погодження із Старшинською Радою.
Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. підтвердили обов`язок гетьмана залучати козацьке військо до участі у воєнних походах Росії, а також реєстрове військо використовувалось для охорони кордонів Росії, особливо на півдні, та на різних роботах – будівництві доріг, мостів, фортець тощо. У цих походах козаки підлягали російському командуванню, проте у другій половині 17 ст. ще зберігали організаційну відокремленість. Полки Слобідської України підпорядковувались царському воєводі. За Московськими статтями І.Брюховецького 1665 р. реєстр було скорочено до 30 тис. козаків, та, поза тим, гетьман отримав право створювати наймане “затяжное” військо у 1000 чол., тобто 1 полк, а реально існувало кілька найманих полків: сердюцький (піхотний) і компанійський (кінний) – вони створювались за потреби, утримувались за рахунок додаткового оподаткування населення та отримували грошову оплату, харчі і одяг. А вперше найманці з`явились в Україні ще за Б.Хмельницького – з іноземців: кроатів, німців, італійців і поляків.
У другій половині 17 ст. в Україні зберігалась судова система часів Б.Хмельницького; притому, феодали утримали право на доменіальний і вотчинний суди. Доменіальний суд, якому підлягали селяни магістратських і ратушних сіл, здійснювали магістрати і ратуші, а також право доменіального суду отримали козацька старшина, українська шляхта, землевласники і “царські люди” в Україні. Собором 1667 р. був санкціонований церковний суд. З другої половини 17 ст. міські суди потрапили під значний вплив сотенної адміністрації, самостійність зберегли лише магістратські суди великих міст – Києва, Переяслава, Ніжина, Чернігова та ін.
Спершу відносини Росії з Україною, як і з іншими державами, регулював Посольський приказ. Та у ході перетворення України в автономне утворення у складі Росії царський уряд створює спеціальні установи для регулювання своїх відносин з нею. Так, у 1663 р. був заснований Малоросійський приказ у складі Посольського приказу, очолений наближеним царя - Артамоном Матвеєвим; з його утворенням козацьке самоврядування було істотно обмежено, оскільки він відав адміністративними, військовими і судовими справами, зокрема: санкціонував вибори нового гетьмана і старшини, контролював українську церкву і духовенство. Після скасування приказної системи у першій чверті 18 ст. повноваження Малоросійського приказу було передано до Колегії іноземних справ.
Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. санкціонували перебування російських воєвод у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві і Умані. Поступово воєводи почали втручатись у місцеве управління і збирання податків. Московські статті І.Брюховецького 1665 р. передбачили збільшення російських гарнізонів у вказаних містах, а також розміщення воєвод у інших містах, зокрема у Кодаку (на Запоріжжі) і Кременчуку, з розширенням їх поліційних і фіскальних функцій; щоправда, козаки не підпорядковувались їм. Та Глухівські статті 1669 р. обмежили перебування російських військ в Україні 5 містами – Києвом, Переяславом, Черніговом, Ніжином і Уманню, і вони не мали права втручатись у місцеві справи. Згодом полк московських стрільців охороняв резиденцію І.Мазепи у Батурині.
Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. підтвердили, що православне духовенство України на чолі з митрополитом переходить під благословення Московського патріарха, який, однак, не втручається у його справи. І.Брюховецький просив Москву надіслати митрополита для України, та ієрархи української православної церкви опротестували це, але у 1675 р. по смерті Київського митрополита Тукальського Москва перешкодила виборам нового митрополита і заснувала тимчасову посаду місцеблюстителя. Вагомого удару по автономії української православної церкви завдав І.Самойлович, за змовою якого з Москвою у 1685 р. Київським митрополитом було висвячено у Москві його свояка Луцького єпископа Гедеона, ща затвердив Московський патріарх Іоаким і погодив Константинопольський патріарх; щоправда, попри те, Київська митрополія не підлягала Московському патріарху, хоч і перебувала під його благословенням і формально була йому підвідомчою. Вище духовенство (митрополит і єпископи) обирались на козацьких радах, а священики – на сільських сходах; їх обрання затверджував гетьман, тобто церква входила до системи військово-адміністративної організації.

 

Яндекс.Метрика >