...
Державний устрій Козацько-гетьманської держави Державний устрій України за Березневими статтями 1654 р. PDF Печать E-mail

Державний устрій Козацько-гетьманської держави
Державний устрій України за Березневими статтями 1654 р.


Березневі статті 1654 р. не визначали територіальний склад Української держави – вважалось, що у підданство до Росії переходять землі України, на яких проживали українці, що звільнились з-під влади Польщі. Ці землі охоплювали великий простір: на лівому березі Дніпра – Чернігівщина і Полтавщина, на правому – Київщина, східне Поділля, частина Волині; а навесні 1654 р. у Польщі була відвойована частина Білорусії, яка приєднувалась до України як Білоруський полк; Запорізька Січ теж входила під владу Росії як невід`ємна частина України на автономному становищі. За Березневими статтями навесні 1654 р. Б.Хмельницький вже у союзі з Росією розпочинає війну з Польщею (1654-1667), щоб завершити об`єднання українських земель в етнічних межах, аж до Вісли і угорського кордону.
Лівобережну Україну місцеве українське населення називало Гетьманщиною (за її політичною організацією), а російський уряд – Малоросією; до неї належало 11 великих міст, 126 містечок і близько 1800 сіл, у 1700 р. її населяло близько 1,2 млн.чол., що становило майже ? усього населення тогочасної України.
За Березневими статями в Україні зберігався військово-адміністративний апарат влади і управління у формі полково-сотенної організації (до Гетьманщини входило 10 полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Луб`янський, Миргородський і Полтавський) часів народно-визвольної війни, який очолював гетьман, що обирався Військовою Радою, а іноді Радою генеральної старшини (наприклад, гетьман Дем`ян Многогрішний). Гетьман Б.Хмельницький, покладаючись на свій авторитет, намагався зробити посаду гетьмана спадковою – за його наполяганням Військова Рада у Чигирині у квітні 1657 р. визнала його спадкоємцем молодшого сина 16-річного Юрія (попри його слабке здоров`я і відсутність управлінських здібностей), та по смерті Богдана 27 липня 1657 р. гетьманом став генеральний писар Іван Виговський, а Юрій Хмельницький згодом був обраний гетьманом у загальному порядку. Іноді гетьман призначався як наказний, тобто тимчасово – за відсутності законно обраного гетьмана. Строк правління гетьмана не визначався – він міг бути змінений (перенесений) Військовою чи Старшинською Радою; так, Військова Рада позбавила гетьмана Івана Самойловича цієї посади за зловживання владою. За Березневими статтями будо достатньо лише повідомити царя про обрання гетьмана. Влада гетьмана поширювалась на всю територію України, офіційно він носив титул гетьмана Лівобережної України. Спершу він володів широкою владою – законодавчою, військовою і судовою; виступав офіційним представником України, підписував найважливіші документи від її імені.
Після 1654 р. полково-сотенний устрій і, відповідно, полково-сотенна адміністрація поширились і на Слобожанщину, де у 1652 р. було створено Острозький полк, а потім Ізюмський, Охтирський, Сумський і Харківський. Острозький полк заснували переселенці-козаки і селяни Чернігівського полку, полкова організація у ньому відрізнялась лиш тим, що в адміністративних і військових справах вона підпорядковувалась безпосередньо білгородському воєводі, а через нього – Розрядному приказу. Харківський полк підлягав харківському воєводі.
Влада полкової організації поширювалась і на ратушні міста, які розташовувались на території полку і не мали привілеїв щодо управління за магдебурзьким правом. А органи самоврядування привілейованих міст, які не підлягали полковій адміністрації, перебували під владою гетьмана.
Основу військово-адміністративної організації України становили власні збройні сили. За Березневими статтями до реєстрового війська входило 60 тис. козаків. Воно було постійною професійною армією, яка виділилась із 300-тисячного українського війська, що боролось за національне визволення з-під Речі Посполитої; на відміну, основу армій більшості країн Європи у той час становили королівські завербовані частини і найманці-чужинці. Б.Хмельницький збільшив реєстр до 80-100 тис.чол., виправдовуючи це потребами війни. До реєстрового козацтва входила кіннота, піхота, артилерія, річково-морські підрозділи.
Після 1654 р. реєстрове військо стало називатись “Войско его царского величества Запорожское”. За договором 1654 р. Україна мала надавати Росії військову допомогу, тому війська України брали участь у всіх воєнних діях Російської держави, у т.ч. у її війні з Польщею. Невдовзі після 1654 р. російський уряд відмовився надавати реєстровцям платню, обгрунтувавши це тим, що цар воює за визволення України і що його казна зазнає великих витрат; внаслідок чого відбулось скорочення українського війська, оскільки служити за власний кошт були спроможні лише заможні козаки.
Царська Жалувана грамота 1654 р. визнавала за Україною право мати власні суди і судитись за своїми попередніми правами. Спершу судові функції виконували уряди різних рівнів, та невдовзі у їх складі виділяються колегії і окремі урядовці, яким доручається постійно здійснювати судові повноваження, тобто в Україні відбувається поступова диференціація органів публічної влади та оформлення судової системи у самостійну гілку влади, що випереджало її розвиток і у Росії, і у Речі Посполитій. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд, до якого входили генеральний суддя (у 1654 р. їх було 3, згодом – 2, а потім – 1) і генеральна старшина.
Б.Хмельницький не підкорився обмеженням Березневих статей у сфері міжнародних відносин – Україна налагоджувала дипломатичні зв`язки, про які не повідомляла Росію. Австрія, Прусія, Швеція та інші держави підтримували з Україною відносини як із самостійною державою - у документах, адресованих гетьману Б.Хмельницькому, до нього звертались як до глави держави; у договорі зі Швецією 1657 р. вказувалось, що українці – вільний, нікому не підлеглий народ. Туреччина-Порта пропонувала Україні протекцію; а Польща лякала своїх сусідів могутністю України і закликала повернути її у підданство до Речі Посполитої.
Найважливіші для України положення договору 1654 р. про невтручання Росії у її внутрішні справи спершу дотримувались, оскільки у Росії не було спеціальних органів управління Україною. Відносини Росії і України регулював, як і з іншими державами, Посольський приказ, і нагальні питання вони вирішували шляхом постійного обміну посольствами, тобто на початках Україна не входила до складу Російської держави, а залишалась суверенною. Україна також мала власний митний кордон з Росією.
Невдовзі по укладенні договору 1654 р. Росія порушила свої зобов`язання про невступ на територію України і невтручання у її внутрішні справи. Ще у січні 1654 р. один із військових підрозділів Росії – загін з 3 тис.чол., який прибув з посольством Бутурліна, нібито випадково просунувся до Києва і розмістився там. У 1653 р., передбачаючи війну з Польщею, Б.Хмельницький просив у царя військо для захисту Києва, і воєводами у Києві царем були призначені князі Куракін і Волконський. У 1654-1656 рр. під час спільних воєнних дій Росії і України проти Польщі у великі українські міста було введено російські війська на чолі з воєводами, які усупереч умовам Березневих статей і протестам Б.Хмельницького залишились на території України і після укладення на порушення Березневих статтей у жовтні 1656 р. російсько-польського Віленського перемир`я, про зміст якого Україну повідомили лише на початку грудня. Але у червні 1657 р. Б.Хмельницький заборонив царським воєводам перебувати у Києві, Ніжині, Переяславі і Чернігові та заборонив надавати землю в Україні російським стрільцям, які прибули разом з воєводами.
В усіх великих містах Слобідської України воєводи з військовими загонами закріпились під час заселення цієї території переселенцями з Росії для їх захисту і управління ними. У 1654-1656 рр. воєводою усіх російських військ у Слобідській Україні був боярин І.Ромодановський, який затверджував обраних старшиною полковників, очолював Білгородський приказ і підлягав Розрядному приказу у Москві.

 

Яндекс.Метрика >