загрузка...
-->
Суспільство як соціальна система, його соціальна структура PDF Печать E-mail

Суспільство як соціальна система,
його соціальна структура


Поняття суспільства і системи. Упродовж усієї історії соціології однією з найважливіших її проблем була проблема: що являє собою суспільство? Соціологія всіх часів і народів намагалася відповісти на запитання: яким чином можливе існування суспільства? Які механізми соціальної інтеграції, що забезпечують соціальний порядок усупереч величезному розмаїттю інтересів індивідів і соціальних груп?
Соціологія по-різному тлумачить поняття “суспільство”. Е. Дюркгейм розглядав суспільство як надіндивідуальну духовну реальність, яка основана на колективних уявленнях. За М. Вебером, суспільство — це взаємодія людей, яка є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на інших людей, дій. Американський соціолог Т. Парсонс визначав суспільство як систему відносин між людьми, осно-вою якої є норми й цінності. З точки зору К. Маркса, суспільство — це сукупність, що історично розвивається, відносин між людьми, які складаються в процесі їх спільної діяльності.
Зрозуміло, що в усіх цих визначеннях так чи інакше відбито підхід до суспільства як до цілісної системи елементів, що знахо-дяться в стані тісного взаємозв’язку. Такий підхід до суспільства називається системним. Основна задача системного підходу в дослідженнях суспільства полягає в поєднанні різних знань про суспільство в цілісну систему, яка могла б стати теорією суспільства.
Суспільство складається з множини індивідів, їхніх соціальних зв’язків, взаємодії і стосунків. Та чи можна розглядати суспільство як просту суму цих елементів? Прихильники системного підходу до аналізу суспільства відповідають, що ні. З їхньої точки зору суспільство — це не сумативна, а цілісна система. Це означає, що на рівні суспільства індивідуальні дії, зв’язки і відносини створюють нову, системну якість.
Системна якість — це особливий якісний стан, який не можна розглядати як звичайну суму елементів. Суспільні взаємодії й відносини носять надіндивідуальний, надособистісний характер, тобто суспільство — це деяка самостійна субстанція, яка відносно індивідів є первинною. Кожен індивід, народжуючись, застає певну структуру зв’язків і відносин і в процесі соціалізації включається до неї.
Цілісній системі притаманна багатоманітність зв’язків, взаємодій та відносин. Найбільш характерними є корелятивні зв’язки, взаємодії та відносини, що включають координацію і субординацію елементів. Координація — це певна злагодженість елементів, той особливий характер їх взаємної залежності, який забезпечує збере-ження цілісної системи. Субординація — це підлеглість і сопідлеглість, що вказує на особливе специфічне місце, неоднакове зна-чення елементів у цілісній системі.
Отже, у результаті суспільство стає цілісною системою з якостя-ми, які відсутні у включених до нього елементів. Унаслідок своїх інтегральних якостей соціальна система набуває певної самостійності щодо елементів, що її складають, відносно самостійний спосіб свого розвитку. Системний підхід до суспільства додається в соціології детерміністським і функціоналістським підходами, а також індивідуалістичними теоріями соціальної взаємодії.
Детерміністський підхід найбільш яскраво виражений у марксизмі. З точки зору цього вчення, суспільство як цілісна система складається з таких підсистем: економічної, соціальної, політичної та ідеологічної, кожну з яких, у свою чергу, можна розглядати як систему. Щоб відрізняти ці підсистеми від саме соціальної, їх нази-вають соцієтальними. У взаємовідносинах між цими системами го-ловну роль відіграють причинно-наслідкові зв’язки. Це означає, що кожна з цих систем існує не сама по собі, а, згідно з марксизмом, перебуває у причинно-наслідковій залежності від інших систем. Усі ці системи являють собою ієрархічну структуру, тобто знаходяться у співвідношенні субординації, підлеглості в тому порядку, в якому вони перераховані. У марксизмі чітко вказується на залежність і зумовленість усіх систем від особливостей економічної системи, в основі якої лежить матеріальне виробництво, що базується на пев-ному характері відносин власності.
Ідеї функціоналізму більшою мірою притаманні англо-американській соціології. Основні положення функціоналізму були сформульовані англійським соціологом Г. Спенсером у його праці “Основа соціології” і розвинуті англійським етнографом А. Редкліфф-Брауном і американськими соціологами Р. Мертоном і Т. Парсонсом.
Так само, як і прихильники системного підходу, функціоналісти розглядали суспільство як цілісний, єдиний організм, що складається з багатьох частин: економічної, політичної, військової, релігійної та ін. Але при цьому підкреслювали, що кожна частина може існувати тільки в рамках цілісності, де вона виконує конкретні, цілком визначені функції. Функції частин завжди озна-чають задоволення певної суспільної потреби. Усі ж разом вони спрямовані на підтримку стійкості суспільства і відновлення людсь-кого роду. Оскільки кожна з частин суспільства визначає тільки їй притаманну функцію, то у випадку порушення діяльності цієї час-тини чим більше функції відрізняються одна від одної, тим складніше іншим частинам виконувати порушені функції.
Головною вимогою збереження суспільної цілісності є згода більшості суспільства з прийнятою в ньому системі цінностей.
Основна ідея методології і індивідуалізма зводиться до наступ-ного: будь-яке соціальне явище, у тому числі суспільне життя, може бути пояснене через сукупність індивідуальних дій. Отже, завдання соціологічної науки полягає, перш за все, у поясненні, що таке індивідуальна дія і що таке сукупність індивідуальних дій.
Соціальна система суспільства. Суспільство як цілісна соціокультурна система складається з великої кількості підсистем з різними системостворюючими інтегральними якостями. Одним із найважливіших типів соціальних систем є соціальні єдності.
Соціальна єдність — це реально існуюча сукупність індивідів, що емпірично фіксується і відрізняється відносною цілісністю та виступає самостійним суб’єктом соціальної дії, поведінки. У даному визначенні слід підкреслити ряд моментів.
По-перше, соціальні єдності не є абстракціями, що вичленуються науковцями з метою зручності аналізу суспільного життя або експе-риментальними штучними утвореннями, а існують реально в самій діяльності. Їх існування можна емпірично зафіксувати і перевірити.
По-друге, соціальні єдності — це не сума індивідів, соціальних груп або інших соціальних утворень, а цілісність з відповідними ха-рактеристиками цілісних систем.
По-третє, соціальні єдності є об’єктами соціальної взаємодії. Це означає, що вони самі є джерелами свого розвитку, саморуху. Ста-новлення і функціонування соціальної єдності відбувається на основі соціальних зв’язків, соціальної взаємодії і відносин.
Соціальні єдності відрізняються великою різноманітністю кон-кретно-історичних і ситуативно-зумовлених видів і форм.
Істотним у класифікації соціальних єдностей є виділення тієї чи іншої базової системостворюючої ознаки. Відповідно до цього відрізняють територіальні, етнічні, демографічні, культурні та інші єдності. Складна сукупність ознак дає можливість поділяти всі єдності на два найбільш широкі підкласи: масові та групові єдності.
Масові єдності характеризуються наступними ознаками:
1)    являють собою структурно нерозділені аморфні утворення з досить розсуненими кордонами, з невизначеним якісним і кількісним складом, не мають точно окресленого принципу входження до них;
2)    для них характерним є ситуативний засіб існування, тобто во-ни виникають і функціонують на базі та в межах тієї чи іншої конкретної діяльності;
3)    їм притаманна різнорідність складу, міжгрупова природа, тоб-то ці єдності розвивають класові, групові, етнічні та інші кордони;
4)    унаслідок свого аморфного утворення вони не здатні виступа-ти у складі більш широких єдностей як їх структурні одиниці.
Другим більш важливим різновидом соціальних єдностей є соціальні групи.
Соціальні групи, на відміну від масових єдностей, характеризу-ються:
1)    стійкою взаємодією, яка сприяє стійкості та надійності їх існування в просторі й часі;
2)    відносно високим ступенем спільності;
3)    чітко вираженою однорідністю складу, тобто наявністю ознак, притаманих усім індивідам, що входять у групу;
4)    входженням у більш широкі єдності як структурні угруповання.
Залежно від масштабів діяльності, форми здійснення зв’язків і членів, що їх складають, розрізняються великі й малі, первинні та вторинні соціальні групи. Основним об’єктом соціологічних досліджень є малі соціальні групи (від 2 до 15 чоловік).
Мала соціальна група малокількісна за складом, члени її об’єднуються спільною діяльністю і знаходяться в безпосередньому, стійкому, особистому спілкуванні. Характерними рисами малої соціальної групи є:
1)    малочисельний склад;
2)    просторова близкість членів;
3)    довгостроковість існування;
4)    єдність групових цінностей, норм і зразків поведінки;
5)    добровільність вступу до групи;
6)    неформальний контроль за поведінкою членів групи.
Значне місце у суспільному житті займають історичні єдності — етноси, які можуть бути представлені різними соціальними угрупо-ваннями: племенем, народністю, нацією. Етнос — це стійка сукупність людей, що історично склалася на певній території і має спільні риси і стійкі особливості культури та психологічного складу, відрізняється також поняттям своєї єдності й відмінності від інших подібних формувань. Зовнішньою формою вираження етноса є етно-ним — самоназва (росіяни, німці та ін.). Єдиною передумовою фор-мування того чи іншого етносу є спільність території, оскільки саме вона створює умови для тісного спілкування і об’єднання людей. Але пізніше, коли етнос сформувався, ця ознака набуває другоряд-ного значення і може бути зовсім відсутньою.
Іншою важливою умовою формування етноса є спільність мови. Але й ця ознака етносу не має абсолютного значення. Найбільший вплив в етнічній спільноті має єдність таких компонентів духовної культури, як цінності, норми й зразки поведінки, а також пов’язані з ними соціально-психологічні характеристики свідомості й поведінки людей.
Значну роль у формуванні етнічної спільності відіграє збіг з іншими видами спільнот: расовою, релігійною і т.ін. Інтегративним же показником етнічної спільноти, що сформувалася, є етнічна самосвідомість — відчуття належності до певного етносу.
Етнос, що сформувався, функціонує як цілісний соціальний організм і поступово відтворюється шляхом внутрішніх шлюбів, че-рез систему соціалізації.
Соціальна структура. Соціальна структура суспільства є части-ною соціальної системи і поєднує в собі два компоненти: соціальні зв’язки і соціальний склад. Про соціальні зв’язки йшла мова вище. Соціальний склад — це набір елементів, з яких складається соціальна структура.
Соціальна структура — це стійкий зв’язок елементів у соціальній системі. Основними елементами соціальної структури суспільства є індивіди, що займають певні позиції (статус) і вико-нують певні соціальні функції (ролі), об’єднання цих індивідів на основі їхніх статусних ознак у групи, соціально-територіальні, етнічні та інші спільноти. Соціальна структура виражає об’єктивний поділ суспільства на спільноти, класи, верстви, групи і т.ін., вказую-чи на різне положення людей відносно один одного за багатокількісними критеріями. Кожний з елементів соціальної структури, у свою чергу, є складною соціальною системою зі своїми підсистемами і зв’язками.
Поняття соціальної структури в суспільстві використовується в наступних основних значеннях. У широкому розумінні соціальна структура — це побудова суспільства в цілому, системи зв’язків між усіма його основними елементами. При такому підході соціальна структура характеризує всі багаточисельні види соціальних спільнот і відносини між ними. У вузькому розумінні термін “соціальна структура суспільства” частіше застосовується до соціально-класових і соціально-групових спільнот. Соціальна структура у цьому розумінні — це сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих класів, соціальних верств і груп.
У соціології існує велика кількість концепцій соціальної струк-тури суспільства, а історично однією з перших є марксистське вчен-ня. У марксистській соціології провідне місце відведено соціально-класовій структурі суспільства. Соціально-класова структура суспільства, за цим напрямом, являє собою взаємодію трьох основ-них елементів: класів, суспільних прошарків і соціальних груп. Ядром соціальної структури є класи. К. Маркс і Ф. Енгельс обгрун-тували економічні причини виникнення класів. Вони стверджували, що поділ суспільства на класи є результатом суспільного поділу праці й формування відносин власності. Процес виникнення класів відбувався двома шляхами: шляхом виділення в родовій общині експлуататорської верхівки, що спочатку складалася з родової знаті, і шляхом повернення в рабство військовополонених, а також збіднілих співплеменників, що потрапляли у боргову кабалу.
Цей економічний підхід до класів зафіксований у відомому визначенні класів, який сформулював В. І. Ленін у роботі “Вели-кий почин”. За Леніним, головна ознака класу — ставлення до засобів виробництва. Відносини власності, ставлення до засобів виробництва (володіння або неволодіння) визначає роль класів у суспільній організації праці, в системі влади (пануючі й підлеглі), їх добробут (багаті й бідні). Боротьба класів є рушійною силою суспільного розвитку.
Марксизм поділяє класи на основні й неосновні. Основними кла-сами є такі, чиє існування безпосередньо випливає з пануючих у даній суспільно-економічній формації економічних відносин, перш за все відносин власності: раби й рабовласники, селяни і феодали, пролетарії і буржуазія. Неосновні — це залишки попередніх класів у новій суспільно-економічній формації або класи, що зароджуються — які прийдуть на заміну основним і складуть основу класового розподілу в новій формації. Окрім основних і неосновних класів структурним елементом суспільства є соціальні верстви (чи про-шарки). Соціальні верстви — це проміжні або перехідні суспільні групи, які не мають яскраво вираженого специфічного відношення до засобів виробництва і, отже, не мають усіх ознак класу. Соціальні прошарки можуть бути внутрішньокласовими (частина класу) і міжкласовими.
Марксистському вченню про класи як основу соціальної струк-тури суспільства в немарксистській західній соціології протистоїть теорія соціальної стратифікації. Представники цієї теорії стверджу-ють, що поняття класу, ймовірно, підходить для аналізу соціальної структури попередніх суспільств, у тому числі й індустріального капіталістичного суспільства. Але в сучасному постіндустріальному суспільстві воно не спрацьовує, тому що в цьому суспільстві на основі широкого акціонування у сфері управління виробництвом з’являються наймані менеджери. Ось чому відносини власності ви-являються розмитими та втрачають свою визначеність. Тому понят-тя “клас” повинно бути замінено поняттям “страта” (від латинського stratum — верства) або поняттям “соціальна група”, а на заміну теорії соціально-класової побудови суспільства повинна прийти теорія стратифікації.
Теорії соціальної стратифікації базуються на уявленні, що стра-та, соціальна група являє собою реальну спільноту, що емпірично фіксує та об’єднує людей на якихось спільних позиціях або тих, що мають справу, яка сприяє конструюванню даної спільноти в соціальній структурі суспільства і протиставленню іншим соціальним спільнотам. В основі теорії стратифікації лежать об’єднання людей у групи і протиставлення їх іншим групам за статусними ознаками: владним, майновим, професійним, освітянським і т.ін. При цьому пропонуються різні критерії стратифікації. Німецький соціолог Р. Дарендорф поділяє все сучасне суспільство на тих, хто керує, і тих, ким керують. У свою чергу, керівників поділяє на дві підгрупи: керівників-власників і керівників-невласників — бюрократів, менеджерів. Група, якою керують, є теж різнорідною. У ній можна виділити, якнайменше, дві підгрупи: вищу — “робітничу аристократію” і нижчу — низькокваліфікованих робітників. Між цими двома соціальними групами знаходиться проміжний “новий середній клас” — продукт асиміляції робітничої аристократії і службовців з пануючим класом — керівниками.
Американський соціолог Б. Барбер провів стратифікацію суспільства за шістьма показниками: 1) престиж, професія, влада, могутність; 2) дохід або багатство; 3) освіта і знання; 4) релігійна й ритуальна чистота; 5) положення родичів; 6) етнічна належність. Французький соціолог А. Турен вважає, що в сучасному суспільстві соціальна диференціація відбувається не за відношенням до власності, престижу, влади, етносу, а за доступом до інформації. Панівне положення займають ті люди, що мають доступ до найбільшої кількості інформації.
Теорія соціальної стратифікації, яка висуває ті або інші критерії розподілу суспільства на соціальні верстви, групи, служить методологічною основою для формування теорії соціальної мобільності або соціального переміщення. Соціальна мобільність — це зміна індивідом або групою соціального статусу, місця, яке займається в соціальній структурі суспільства. Термін “соціальна мобільність” був уведений у соціологію в 1927 р. П. А. Сорокіним. Згідно з поглядами П. А. Сорокіна, соціальна мобільність означає переміщення за соціальною градацією у двох напрямках: 1) верти-кальному — рух униз і вгору; 2) горизонтальному — пересування на одному й тому самому соціальному рівні.
Проблемам соціальної мобільності присвячено багато конкрет-но-соціологічних досліджень у різних країнах світу. Дані про соціальну мобільність якоюсь мірою дозволяють судити про ступінь відкритості суспільства, його демократичність. Людям важливо зна-ти, наскільки те чи інше суспільство надає можливість для просу-вання індивідів і поколінь з нижчих категорій у вищі, яким шляхом формується керуюча еліта суспільства, чи можливе проникнення в керуючу еліту з інших соціальних груп.
Поняття “соціальний інститут”. Види й функції соціальних інститутів. Соціальні інститути (від латинського institutum — уста-нова) — це стійкі форми організації спільної діяльності людей. Термін “соціальний інститут” застосовується в різних значеннях. Говорять про інститут сім’ї, інститут освіти, охорони здоров’я, інститут держави і т.ін. Перше значення, яке найчастіше використовується, пов’язано з характеристикою будь-якого роду впорядкування, формалізації і стандартизації суспільних зв’язків і відносин. А сам процес впорядкування формалізації і стандартизації називається інституціоналізацією.
Процес інституціоналізації об’єднує в собі ряд моментів. Однією з необхідних умов появи соціальних інститутів виступає відповідна соціальна потреба. Інститути покликані організовувати спільну діяльність людей з метою задоволення тих чи інших соціальних потреб.
Соціальний інститут виникає на основі соціальних зв’язків, взаємодії та відносин конкретних осіб, індивідів, соціальних груп та інших спільнот. Але він, як і інші соціальні системи, не може бути зведений до суми цих осіб і їх взаємовідносин. Соціальні інститути мають надіндивідуальний характер, свою особисту системну якість. Отже, соціальний інститут являє собою самостійне суспільне утво-рення, яке має свою логіку розвитку. З цієї точки зору соціальні інститути можуть бути розглянуті як організовані соціальні системи, що характеризуються стійкістю структури, інтегрованістю їх елементів і певною мінливістю їх функцій.
Кожний соціальний інститут характеризується наявністю мети своєї діяльності, певними функціями, що забезпечують досягнення такої мети набором соціальних позицій і ролей, типових для даного інституту. На основі всього вищезазначеного можна зробити таке ви-значення: соціальні інститути — це організовані об’єднання людей, що виконують певні соціально вагомі функції та забезпечують спільне до-сягнення цілей на основі соціальних ролей, що їх виконують члени, які задаються соціальними цінностями, нормами і зразками поведінки.
Кожний інститут виконує свою, притаманну йому соціальну функцію. Сукупність цих соціальних функцій складається в загальні соціальні функції соціальних інститутів як певних видів соціальної системи. Представники інституціональної школи соціологїї виділили чотири основні функції соціальних інститутів:
1)     відтворення членів суспільства. Головним інститутом, що виконує цю функцію, є родина, але до неї причетні й інші соціальні інститути, такі як держава;
2)     соціалізація — передача індивідами встановлених у даному суспільстві зразків поведінки й способів діяльності — інститути ро-дини, освіти, релігії та ін.;
3)     виробництво й розподіл. Ця функція забезпечується економічно-соціальними інститутами управління й контролю — ор-ганами влади;
4)     функції управління й контролю здійснюються через систему соціальних норм, які реалізують відповідні типи поведінки: моральні й правові норми, звичаї, адміністративні рішення і т.ін. Соціальні інститути управляють поведінкою індивіда через систему заохочень і санкцій.
Соціальні інститути відрізняються один від одного за видами і функціональними якостями.
1.    Економічно-соціальні інститути — власність, обмін, гроші, банки, господарчі об’єднання різного типу — забезпечують усю сукупність виробництва й розподілу суспільного багатства, поєднуючи, разом із тим, економічне життя з іншими сферами соціального життя.
2.    Політичні інститути — держава, партії, профсоюзи й інші суспільні організації, які переслідують політичні цілі, що спрямовані на встановлення і підтримку певної форми політичної влади. Їх сукупність складає політичну систему даного суспільства. Політичні інститути забезпечують відтворення та стійке збереження ідеологічних цінностей, стабілізують домінуючі в суспільстві соціально-класові структури.
3.    Соціокультурні й виховні інститути мають на меті засвоєння та подальше відтворення культурних і соціальних цінностей, вклю-чення індивідів у певну субкультуру, а також соціалізацію індивідів через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки і, нарешті, захист певних цінностей і норм.
4.    Нормативно-орієнтуючі — розробляють механізми морально-етичної регуляції поведінки індивідів. Їх мета — надати поведінці й мотивації моральну аргументацію, етичну основу. Ці інститути стверджують у суспільстві імперативні загальнолюдські цінності, спеціальні кодекси та етику поведінки.
5.    Нормативно-санкціонуючі — здійснюють суспільно-соціальну регуляцію поведінки на основі норм та правил, закріплених в юри-дичних та адміністрітивних актах. Обов’язковість норм забезпечується примусовою санкцією.
6.    Церемоніально-символічні й ситуаційно-конвенціональні інститути. Основані на більш або менш тривалому прийнятті конвенціональних (за договором) норм, їх офіційному і неофіційному закріпленні. Ці норми регулюють повсякденні кон-такти, різні акти групової і міжгрупової поведінки. Вони визначають порядок і спосіб взаємної поведінки, регламентують методи передачі й обміну інформацією, спілкування та ін., порядок зборів, засідань, діяльність певних об’єднань.
Порушення нормативної взаємодії із соціальним середовищем, яким виступає суспільство чи громада, називається дисфункцією соціального інституту.
Незадоволена суспільна потреба може викликати до життя стихійний прояв нормативно неврегульованих видів діяльності, які прагнуть заповнити дисфункцію інституту, однак за рахунок пору-шення існуючих норм і правил. У своїх крайніх формах активність подібного роду може проявлятись у протиправній діяльності. Так, дисфункція деяких економічних інститутів виступає причиною існування так званої “тіньової економіки”, виливається у спекуляцію, хабарництво, крадіжки і т.ін. Виправлення дисфункції може бути до-сягнуто зміною самого соціального інституту або ж створенням нового соціального інституту, який задовольняє дану суспільну потребу.
Концепції та теорії розвитку суспільства. Однією з найважливіших проблем соціології є проблема соціальних змін, їх механізм та спрямованість. Поняття “соціальні зміни” носить за-гальний характер. Соціальна зміна — це перехід соціальних систем, інститутів і організацій з одного стану в інший. Поняття “соціальна зміна” конкретизується поняттям розвитку. Розвиток — це незво-ротна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів. Розвиток передбачає перехід від простого до складного, від нижчого до вищо-го і т.ін. Соціологи виділяють різні типи механізмів соціальних змін і розвитку: еволюційний і революційний, прогресивний і регресив-ний, імітаційний та інноваційний та ін.
Еволюційний та революційний процеси часто розглядаються як протилежні типи зміни матеріальних та ідеальних об’єктів. Еволюційні процеси трактуються як поступові, повільні, плавні, якісні перетворення об’єктів; революційні — як відносно швидкі, докорінні, якісні зміни. Абсолютизація того чи іншого типу зміни соціальних об’єктів породила дві методологічно різні течії в соціології: соціальний еволюціонізм і революціонізм.
Соціальний еволюціонізм представляє собою спробу глобально-го осмислення історичного процесу як частини загального, нескінченно різноманітного й активного процесу еволюції Всесвіту, планетної системи, Землі, культури. Найбільш яскраво соціальний еволюціонізм представлено в системі англійського соціолога
Г. Спенсера. Він розробив найбільш повну схему еволюційного про-цесу, яка включає в себе кілька принципових моментів. Ядро цієї схеми становить диференціація, оскільки будь-які однорідні системи нестійкі через різні умови для їх окремих частин і неоднакову дію різноманітних зовнішніх сил на їх різні елементи. У процесі збільшення складності й різнорідності в системах прискорюється темп диференціації, оскільки кожна диференційована частина виступає не тільки результатом диференціації, але й подальшим її джерелом. Диференціація, за Спенсером, передбачає спеціалізацію, розподіл функцій між частинами і відбір найбільш стійких струк-турних співвідношень. Еволюційні зміни відбуваються у напрямку підвищення гармонізації, структурної та функціональної відповідності всіх складових цілого. Отже, диференціація завжди супроводжується інтеграцією.
Значний внесок у розвиток ідей соціального еволюціонізму вніс французький соціолог Е. Дюркгейм. Саме він вперше розгорнуто обгрунтував положення, що розподіл праці є причиною і наслідком зростаючого ускладнення суспільства.
На основі соціального еволюціонізму виник ряд теорій, які по-ставили перед собою мету показати поступальний розвиток суспільства через порівняння його минулого й теперішнього стану. Першу спробу створення такої теорії зробив німецький соціолог Ф.Тенніс у своїй відомій книзі “Община й суспільство”.
На основі протиставлення традиційного й сучасного суспільства, базуючись на соціальному еволюціонізмі, сформувалася теорія індустріального суспільства. Вона була розроблена у двох варіантах французьким соціологом Р.  Ароном і американським економістом і політологом У. Ростоу (1960 р.). Теорія індустріального суспільства описує поступальний розвиток суспільства як перехід від відсталого аграрного “традиційного” суспільства, в якому панують натуральне господарство й станова ієрархія, до передового, промислово розви-неного, “індустріального” суспільства.
Популярна у 60-х роках ХХ ст. тоерія індустріального суспільства в 70-х роках отримує свій розвиток в теорії “постіндустріального суспільства”. Найбільш відомі її представники — американські соціологи й політологи Д. Белл, З. Бжезинський, А. Тоффлер і французькі соціологи й політологи А. Турен, Ж. Фураст’є. Відповідно до даної теорії суспільство у своєму поступальному розвитку прохо-дить три основні стадії: 1) доіндустріальну (аграрну), 2) індустріальну й 3) постіндустріальну.
Концепція соціального еволюціонізму займає домінуюче поло-ження в соціології при тлумаченні соціальних змін. Однак поряд з нею досить широке розповсюдження мала теорія революційного пере-творення суспільства, засновником якої були К. Маркс та Ф. Енгельс. Марксистська концепція суспільного розвитку базується на формаційному підході в тлумаченні історії. Згідно з цим підходом, людство у своєму розвитку проходить п’ять основних стадій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну й комуністичну. Перехід від однієї суспільно-політичної формації до іншої здійснюється на основі соціальної революції. Соціальна революція — це докорінний якісний переворот у всій системі суспільного життя. Економічною основою революції виступає конфлікт, що поглиблюється, між зростанням продуктивних сил суспільства й застарілою, консервативною системою виробничих відносин, який проявляється в посиленні соціальних антагонізмів і загостренні класової боротьби між пануючим класом, зацікавленим у збереженні існуючого ладу, і пригніченими класами. Першим актом соціальної революції виступає завоювання політичної влади. На основі інструментів влади клас, що переміг, здійснює перетворення в усіх інших сферах суспільного життя і таким чином створюються пе-редумови для формування нової системи соціально-економічних і ду-ховних відносин.
Поряд з еволюціоністськими й революціоністськими теоріями суспільства, які базуються на ідеях прогресу, існують теорії, які за-перечують можливість прогресивного розвитку. Однією з таких теорій є концепція культурно-історичних типів розвитку суспільства. У цій концепції робиться акцент на багатолінійності розвитку суспільства і культури, виділяються певні типи соціальної й культурної систем, підкреслюється їх своєрідність, а в деяких ви-падках висувається ідея замкненості, локальності культур і цивілізацій. Теорія культурно-історичних типів формувалася як ан-титеза лінійної європоцентристської теорії суспільного розвитку, згідно з якою весь історичний розвиток відбувається в межах єдиної й неподільної цивілізації і являє єдиноспрямований, закономірний процес прогресивного розвитку, переходу від нижчих ступенів до вищих.
Нині ідея про становлення єдиної цивілізації на всій нашій планеті отримала широке розповсюдження і розвиток. Її укріпленню в науці і в суспільній свідомості сприяло усвідомлення глобалізації соціальних і культурних процесів у сучасному світі. Термін “глобалізація” пов’язаний з латинським словом “глобус”, тобто Земля, і означає за-гальнопланетний характер тих чи інших процесів. Однак глобалізація процесів — це не тільки те, що вони охоплюють всю земну кулю. Глобалізація пов’язана, перш за все, з інтернаціоналізацією всієї суспільної діяльності на Землі. Ця інтернаціоналізація означає, що в су-часну епоху все людство входить до єдиної системи соціально-культурних, економічних, політичних та інших зв’язків, взаємодій і відносин. Таким чином, у сучасну епоху, в порівнянні з минулими історичними епохами, незрівнянно зросла загальнопланетарна єдність людства, яка являє собою принципово нову суперсистему, поєднану загальною долею і загальною відповідальністю. Тому, не зважаючи на значні соціально-культурні, економічні, політичні контрасти різних регіонів, держав і народів, соціологи вважають доцільним стверджувати про становлення єдиної цивілізації.
Однак глобалізація соціальних, культурних, економічних і політичних процесів у сучасному світі, поряд із позитивними сторонами, порушила ряд серйозних проблем, які отримали назву “глобальні проблеми сучасності”: екологічні, політичні, демографічні і т.ін. Сукупність цих проблем поставила перед людством глобальну про-блему виживання.

 

Яндекс.Метрика >