...
Соціологія конфлікту PDF Печать E-mail

Соціологія конфлікту

Очевидним можна вважати факт, що будь-які соціальні системи, такі як суспільство в цілому, його окремі підсистеми, будь-які приватні структури і т.ін., повинні зберігати стабільність і стійкість як основні характеристики їх розвитку та функціонування. Проте стійкість соціальної системи, збереження соціальної стабільності не є такими характеристиками, які повністю описують процес функціонування системи. Усі системи, у тому числі й соціальні, розвива-ються. Змістовне навантаження поняття “розвиток” містить у собі інтерпретацію ряду послідовних позитивних змін, які відбуваються чи то всередині системи, чи то із самими системами. До того ж позитивність змін є необхідною умовою збереження систем, факто-ром, що запобігає їх розпаду та знищенню. У той самий час існування і функціонування соціальних систем має і свою особливість, яка полягає в тому, що функціонування системи супроводжується суперечливими тенденціями. У разі, якщо вбудовані механізми са-мозбереження системи нейтралізують суперечність, система продовжує нормально розвиватися, якщо система не здатна цього зробити, — суперечності починають проявлятися у формі конфлікту.
Зазначені вище положення і підходи найбільш активно розроб-ляються в сучасній соціології. Вона ставить “конфлікт” в один ряд з поняттями “консенсус”, “гармонія”, “стабільність”, “рівновага”, “суперечність” і т.ін., які описують процеси розвитку і функціонування соціальних систем.
Необхідно зауважити, що саме поняття “система” є універсальним за своєю природою. Застосування його зв’язано чи то з рівнем соціальної реальності, чи то з її різними сферами. Ось чому поняття “конфлікт” може бути узагальненою характеристикою сис-тем різного виду. Конфлікт може характеризувати систему суспільних зв’язків і відносин, систему соціальних інститутів, структу-ру міжгрупових і зовнішньогрупових взаємодій, міжособисту взаємодію, відносини між елементами у структурі суспільної, групової свідомості та ін. Можна сказати, що конфлікти є невід’ємною скла-довою соціального життя, що й привертає пильну увагу соціології до дослідження сфери конфліктів.
Існує безліч різноманітних концепцій, що так чи інакше інтерпретують конфлікт. Однак між ними існує спільне — практично всі визнають соціальний конфлікт вирішальним чи одним із найважливіших факторів соціального розвитку. Звернення до соціальних конфліктів у історії соціології зв’язано з такими впливо-вими іменами як М. Вебер, Ф. Тьоніс, Т. Веблен, Г. Зімель, Р. Парк, Е. Бьорджес, які вважали конфлікт соціальною формою боротьби за існування, змаганням за обмежені соціальні блага та пристосування. Власне кажучи, концепції соціальних конфліктів з’являються лише у 50-ті роки.
Американський соціолог Л. Козер визначає їх як ідеологічне явище, яке відображує намагання і почуття соціальних груп чи індивідів у боротьбі за об’єктивні цілі: владу, зміну статусу, перерозподіл доходів, переоцінку цінностей і т.ін. Він вважає, що кожне суспільство містить деякі елементи напруження і потенційного конфлікту та розглядає його як важливий елемент соціальної взаємодії, що сприяє руйнуванню чи зміцненню соціальних зв’язків. Якщо в “ригідних” (закритих) суспільствах конфлікти розколюють суспільство на дві ворожі групи чи два “во-рожих” класи, підривають основи колективної “згоди”, погрожують руйнуванням соціальних зв’язків та самої суспільної системи через революційне насильство, то у “відкритих”, “плюралістичних” суспільствах їм надається вихід, а соціальні інститути функціонують як інструменти зберігання суспільної згоди. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають застою у соціальних системах, відкривають канали соціальних нововведень.
Німецький соціолог Р. Дарендорф, який вніс помітний внесок у теорію соціальних конфліктів, протиставляє її як марксистській теорії класів, так і концепції соціальної згоди Л. Козера. Дарендорф визначає соціальні конфлікти як результат опору існуючим у будь-якому суспільстві співвідносинам панування та підкорення в їх соціальній ієрархії. Придушення конфлікту, за Дарендорфом, спричиняє його загострення, а “раціональна регуляція” — “еволюцію, яку можливо контролювати”. Причини конфліктів не можна усунути зовсім. Для демократичного суспільства існує можливість узгоджувати їх на рівні конкуренції між індивідами, соціальними групами та класами.
Існує також біхевіористський підхід до аналізу соціальних конфліктів, який пояснює конфлікти соціально-психологічними причи-нами, які знаходяться у сфері протиборства різноманітних соціальних груп, які зорієнтовані на несумісні цілі.
Теорія “постіндустріального суспільства” (Д. Белл) ставить ак-цент на класовій боротьбі як найбільш гострій форми соціального конфлікту, яка ведеться за перерозподіл доходів та інших соціальних благ. Згода інтерпретується нормальним станом суспільства, конфлікт — тимчасовим.
У цілому для сучасної соціологічної теорії конфлікту характер-ний розгляд його як неантагоністичного протиріччя, переконання у придатності соціальних систем до їх регуляції. Крім того, раніше конфлікти, які виникали в структурі зв’язків та відносин усередині соціальних систем, розглядалися лише як негативне явище, а основ-не завдання полягало в пошуку типових умов, що сприяють виник-ненню конфлікту, та в способах їх усунення. Сучасні соціологічні підходи грунтуються на тому, що повна відсутність конфлікту всередині соціальних систем — умова не тільки неможлива, але й небажана.
Можна стверджувати, що склалася певна традиція пояснення соціальних конфліктів через об’єктивне протиріччя інтересів вели-ких соціальних груп, які детермінують логіку, тривалість, міру напруженості боротьби за задоволення різноманітних інтересів. Конфлікти, у свою чергу, пов’язані з розумінням (суб’єктивним) та оцінкою індивідами суперечності їх інтересів і цілей як членів тих або інших соціальних груп.
Вищенаведене дозволяє зробити загальне визначення соціального конфлікту як зіткнення сторін, думок, сил. Водночас, соціальний конфлікт — найвища стадія розвитку протиріч у системах відносин між індивідами, соціальними групами, соціальними інститутами, суспільства в цілому, яка характеризується посиленням протилежних тенденцій та інтересів соціальних спільностей та індивідів. Найбільш важливою передумовою виникнення конфліктів є наявність проблемної ситуації, яка визначається як соціальне протиріччя, усвідомлюване суб’єктами (індивідами, групами і т.ін.) як таке, що має значення для них (невідповідність цілей результатам діяльності, яка виникає за відсутності або недостатності засобів для досягнення мети).
Залежність соціальної проблеми від певних умов завжди має ви-раз форми конфліктної ситуації, тобто ситуації загострення існуючих протиріч, із притаманною їй специфічною структурою: умови виникнення та протікання; образ ситуації, яка склалася в учасників конфлікту; дії суб’єктів, спрямовані на досягнення своїх цілей; наслідки конфліктної ситуації.
Соціальні конфлікти є динамічним явищем, або процесом, завдяки чому вони характеризуються певними узагальненими періодами і стадіями проходження. Узагалі в соціальному конфлікті визначають чотири основні стадії: передконфліктну, конфліктну, розв’язання конфлікту та післяконфліктну. У свою чергу, кожна з цих стадій може розподілятися на ряд фаз. Передконфліктна стадія розбивається на дві фази: латентну (характеризується формуванням конфліктної ситуації, загостренням протиріч у системі міжособистих та групових відносин на основі розбіжностей інтересів, цінностей та настанов суб’єктів конфліктної взаємодії) та початкову (починається з будь-якої зовнішньої події, яка активізує дії суб’єктів соціального конфлікту). Тут формуються усвідомлення та оцінка конфліктуючими сторонами їх мотивів (протилежності їх інтересів, цілей, цінностей та ін.).
Конфлікт переходить до відкритого в різноманітних формах конфліктної поведінки. Конфліктна поведінка характеризує другу, основну стадію розвитку конфлікту — це дії, спрямовані на те, щоб прямо або непрямо заважати протилежній стороні досягати її цілей та інтересів. Ця фаза потребує не тільки ідентифікації кожної зі сторін своєї протилежності, але й формування настанов на супер-ництво. Формування такої настанови є завданням першої фази конфліктної поведінки.
Конфлікт інтересів сприймає форму гострих розбіжностей, які індивіди та соціальні групи не тільки не прагнуть регулювати, але й усіляко посилюють, продовжуючи руйнувати попередні структури нормальних взаємозв’язків, взаємодій та відносин. Стадія конфліктної поведінки характеризується максимальним використанням сили, застосуванням усіх ресурсів, які знаходяться в розпорядженні конфліктуючих сторін. Сила означає здатність реалізовувати свою мету, не зважаючи на цілі протилежної сторони. Тому сила містить у собі засоби, які застосовуються як інструмент насильства; інформаційну форму свого застосування; соціальний статус, який виявляється в та-ких показниках, як дохід, рівень влади, престиж та ін.; інші ресурси — гроші, територію, кількість прихильників тощо.
Перша стадія конфліктної поведінки формує тенденцію до поси-лення конфлікту. Але вона може стимулювати учасників до пошуку шляхів його вирішення. Перелом у розвитку конфлікту притаманний другій фазі конфліктної поведінки (“переоцінка цінностей”). Процес оцінки конфліктної взаємодії здатний суттєво змінити самих носіїв конфлікту. Можна сказати, що фаза “переоцінки цінностей” є, разом із тим, фазою “вибору”. Конфліктуючі сторони можуть обирати різноманітні програми поведінки.
Розв’язання конфлікту здійснюється або через зміну об’єктивної ситуації, або через зміну суб’єктивного образу ситуації, який склав-ся у протилежної сторони. Цілковите розв’язання означає припи-нення конфлікту як на об’єктивному так і на суб’єктивному рівнях. При частковому розв’язанні конфліктів змінюється тільки зовнішня колективна поведінка, але зберігаються внутрішні спонукаючі на-станови до продовження протистояння.
На заключній — післяконфліктній — стадії остаточно ліквідуються протиріччя інтересів, цілей, настанов, соціально-психологічна напруженість та будь-яка боротьба, що сприяє поліпшенню соціально-психологічних характеристик як окремих груп, так і міжгрупової взаємодії.

 

Яндекс.Метрика >