загрузка...
-->
НАУКОВІ МЕТОДИ АНАЛІЗУ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ГОСПОДАРСТВА PDF Печать E-mail

НАУКОВІ МЕТОДИ АНАЛІЗУ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ГОСПОДАРСТВА

1. Економічні методи аналізу розміщення продуктивних сил
Розміщенням галузевих комплексів, соціальної інфраструктури, а також господарства економічних районів характеризується системи територіальної організації господарства. Розміщення продуктивних сил є об'єктом територіального планування, яке передбачає розроблення схем розвитку й розміщення галузей господарства, продуктивних сил областей та економічних районів. За галузевими і територіальними схемами складають генеральну схему розміщення продуктивних сил країни. Складання схем є частиною передпланових територіальних досліджень. Для вирішення найважливіших проблем розвитку господарства розробляють цільові комплексні програми, утому числі територіальні. Проекти будівництва підприємств, схеми та проекти районних планів розробляють на проектній стадії обгрунтування розміщення виробництва і його терито-ріального розвитку.
У наукових дослідженнях територіальної організації господарства використовують багато методів, провідним з яких є системний аналіз. За його допомогою можна порівнювати різні варіанти розв'язання проблем удосконалення розміщення виробництва та вибирати для практичного використання кращі, враховуючи інтереси регіонів і держави в цілому. Застосування принципів системного аналізу дає змогу розглядати кожну велику економічну проблему як особливу систему у взаємодії з іншими системами. Це дає змогу раціонально використовувати різну інформацію, чітко визначити кожну проблему, мсту та обрати найефективніші методи її розв'язання. Застосування економіко-математичпих методів не тільки розширило використання системного аналізу розміщення продуктивних сил, а й забезпечило більш цілеспрямований і варіантний характер економічних розрахунків.
У проектних розробках, що обґрунтовують розміщення продуктивних сил, застосовуються переважно економічні методи. Нескладні балансові розрахунки виробництва та споживання продукції в районах здійснюють наближеними або традиційними, складні балансові розрахунки на ЕОМ - точними або новими методами.
У плануванні територіального господарства віддають перевагу балансовому методу Система матеріальних, фінансових та інших балансів широко використовується у прогнозних дослідженнях. Розробляються звітні й прогнозні баланси трудових ресурсів, грошових доходів і видатків населення, які узгоджуються з товарними фондами; територіальні
баланси потужностей будівельних організацій; баланси місцевих будівельних матеріалів, виробів металообробної промисловості міжгалузевого використання та ін. Науково-дослідні заклади постійно проводять спеціальні дослідження з удосконалення регіональної системи балансів. Особливе значення мають розробки звітних міжгалузевих балансів виробництва, розподілу та споживання продукції в областях, економічних районах.
ТехІІіко-еканомічнірозрахунки здійснюють переважно на проектній стаді'І обгрунтування розміщення підприємств і територіального розвитку виробництва. Порівняльну ефективність різних варіантів районного розміщення підприємств і комплексів визначають на основі розрахунку поточних (собівартості) і порівняння разових (капітальних) витрат. При виборі місць розміщення враховують показники матеріале-, еперго-, фо-ндо- га трудомісткості продукції. Особливе значення мають показники водомісткості й транспортабельності продукції.
Техніко-економічні показники аналізу територіальної організації господарства розраховують за розмірами відповідних витрат на виробництво одиниці продукції. Витрати окремих ресурсів і випуск нової продукції доцільно визначати у вартісному або натуральному обчисленні:

де В^ і Вм - вартість сировини, матеріалів, палива, енергії та інших предметів праці й амортизаційних відрахувань, грн.; Зо- витрати на оплату праці та реалізацію продукції, гри.
При визначенні ефективності функціонування підприємства використовують систему вартісних показників валова і товарна продукція, чисельність працівників, продуктивність праці, вартість основних виробничих фондів, матеріальні витрати і капітальні вкладення.
Під час аналізу територіальної організації господарства використовують скоиоміко-статнсшичні методи. Найпоширенішими з них є обчислення індексів і середніх величин, кореляційний аналіз, групування та графоаналітичний метод.
До традиційних методів аналізу розміщення продуктивних сил належать порівняльний метод вивчення економічних та економіко-гео-графічни.х явищ,їх конкретизація й генералізація. У прикладних розробках широко застосовують картографічний метод, запозичений з економічної географії Економічне картування - наочний і конкретний інструмент дослідження території, аналізу особливостей розміщення та взаємозв'язку предметів і явищ, особливо для вимірювання економічних відстаней (за ізолініями тарифів на перевезення пасажирів і вантажів), густоти населення. Певний інтерес становлять карти статистичних поверхонь (вартість основних фондів з розрахунку на 1 км поверхні і на 1000 осіб), за якими можна встановити взаємозв'язки економічних явищ з місцевими умовами.
У моделюванні розміщення виробництва на перспективу поширений нормативний метод, значення якого зростає в нових умовах господарювання, за яких існує потреба в подоланні так званого витратного механізму. Саме це спонукає до ширшого впровадження ресурсозберігаючих технологій, раціонального використання матеріальних, насамперед сировинних та людських, ресурсів. Нормативи, які закладаються в проекти, мають бути науково обгрунтованими й зорієн-тованими на застосування найновіших досягнень науки і техніки.

Проте сучасні економічні явища і процеси, пов'язані з територіальним розміщенням виробництва, часто мають масовий характер і зумовлені складним комплексом причин. Тому аналізувати їх можна тільки за допомогою точних кількісних, тобто економіко-математичних методів. Суть їх полягає у формалізованому описі економічних явищ і процесів у вигляді відповідних моделей - систем математичних рівнянь. Найчастіше розробляють два види економіко-математичних моделей - балансові й оптимізаційні.
Балансові моделі будують у вигляді систем шахових таблиць (баланси витрат і випуску продукції, капітальних вкладень, витрат трудових і природних ресурсів). Складають також міжгалузеві й міжрайонні баланси виробництва та розподілу продукції.
Опіпилтаційпі моделі - вища форма техніко-економічних розрахунків. Основне їх призначення - вибір оптимального варіанта розміщення не тільки підприємств і галузей, а й територіально-виробничих комплексів. В цих моделях умови задач і їх розв'язок можуть бути подані в табличній (матричній) або графічній (мережній) формі. Номенклатура готової продукції в країні налічує мільйони одиниць, що виробляються і споживаються в тисячах пунктів з властивими їм технологіями та видами транспорту. Тому кількість зв'язків, які реально виникають у господарстві, може досягти астрономічної цифри. Через це розробити детальну модель розвитку й розміщення продуктивних сил у масштабі країни практично неможливо, тому треба використовувати систему моделей.
Нині здійснюється екопоміко-математичне моделювання територіальних пропорцій розвитку господарства, формування господарства регіонів країни. Проблему створення економіко-математичних моделей територіальних пропорцій вперше обгрунтував академік В. С. Нємчинов. Під керівництвом М. М. Албєгова розроблено систему моделей розміщення галузей господарства, основу якої становить модель розміщення промислового виробництва, котра має такі дві характерні особливості:
умови розвитку й розміщення кожного виробництва в окремому районі подано у вигляді функції, котра характеризує зміну витрат по галузі в цілому залежно від обсягу виробництва її продукції в даному районі;
економічні показники виробництва і перевезення продукції в окремих районах подано у вигляді коефіцієнтів цільової функції, в розрахунках якої широко використовуються прямі витрати. Метою досліджень за допомогою цієї моделі с визначення основних територіальних пропорцій розміщення галузей промисловості. Модель дає змогу зробити варіантні розрахунки для визначення впливу найважливіших чинників розміщення виробництва. Так, змінюючи обчислені на гранично допустимі розміри використання трудових, водних та інших ресурсів в окремих районах, можна досліджувати вплив на формування територіальних пропорцій
розміщення виробництва таких важливих чинників, як, наприклад, співвідношення чисельності зайнятих у промисловості в різних районах країни.
Цільовою функцією оптпмізаційної моделі розміщення виробництва є мінімум витрат, а обмеженнями - розміри потреб у продукції, обсяги й випуску, ресурси сировини, палива і матеріалів, капітальні вкладення.
Для вибору оптимального варіанта розміщення підприємств галузі можна використати найпростішу економіко-математичну модель транспортної задачі:
- приведені витрати на виготовлення одиниці продукції в /-му пункті або районі розміщення; ІІ -витрати на транспортування одиниці продукції з ;-го пункту виробництва в /-й пункт споживання; А' -шуканий обсяг постачання продукціїз ;-го пункту виробництва в /-й пункт споживання.
При розв'язанні цієї задачі слід дотримуватись таких обмежень:
- обсяг постачання з І-го пункту розміщення виробництва в І-й пункт споживання не може бути від'ємною величиною;
- сума поставок з усіх пунктів розміщення виробництва і в усі пункти споживання не повинна перевищувати обсягів виробництва або має дорівнювати їм;
- сума поставок з усіх пунктів розміщення виробництва в пункти споживання повинна дорівнювати сумі споживання продукції;   - витрати сировини на всю продукцію не повинні перевищувати ліміту або мають дорівнювати йому;
- капітальні вкладення в усю продукцію, що постачається з усіх пунктів виробництва в усі пункти споживання, не повинні перевищувати ліміту або мають дорівнювати йому.
За розв'язком цієї задачі виробництво продукції розміщують в усіх можливих пунктах, коли загальні витрати на випуск і доставку продукції в пункти споживання будуть мінімальними. Ця модель зазвичай не враховує різноманітності чинників розміщення, тому пункти розміщення підприємств мають бути виділені з урахуванням впливу інших чинників, не врахованих у цій моделі. Серед них чи не найважливішими є соціальні чинники.
Завершальним етапом дослідження і прогнозування територіальної організації господарства є визначення.можливого економічного ефекту від нового розміщення продуктивних сил Серед низки способів такої оцінки найпоширенішими є підсумовування ефекту, обчислюваного по окремих галузях та їх елементах. При цьому спочатку визначають економію від розміщення кожної галузі виробництва, порівнюючи сумарні
виграти на виробництво і транспортування продукції для споживача за різних варіантів розміщення і не враховуючи економії від впровадження елементів технічного прогресу, концентрації і спеціалізації виробництва, не пов'язаних з розміщенням. Слід уникати повторного обчислення. Водночас треба враховувати міжгалузевий ефект від комплексного розвитку в кожному районі різних галузей, а також від групового розміщення підприємств у безпосередній близькості одне від одного на компактній території в межах промислового куща чи вузла.
Аналізують також ефективність розміщення виробництва, передусім окремого підприємства, груп підприємств, територіально-виробничого комплексу. Для цього застосовують широкий спектр методів аналітичної геометрії, математичного аналізу, транспортної задачі, порівняльного аналізу та ін.
З розвитком у світі ринкової економіки в кінці XIX ст., освоєнням нових територій виникла потреба у прийнятті обгрунтованих рішень щодо інвестування капіталу з меюю одержання бажаного ефекту. В цей час багато вчених започа гкували теорію просторової економіки. Так, У. Тюнен запропонував теорію «концептуальних кілець», А. Вебер - «теорію штан-дорту», В. Кристалл ер -теорію «центральних кілець», а А. Льош -власну теорію просторової економіки. Ці теорії широко використовувалися в економічних дослідженнях. У США послідовники просторової економіки фактично створили науку «регіональну економіку», найвідомішим представником якої є американський учений У. Ізард.
Для порівняльного аналізу рівня економічного розвитку регіонів можна використовувати низку показників, найпоширенішими серед яких є:
виробництво національного доходу надушу населення (співвідношення величини виробленого національного доходу і чисельності населення в регіоні);
продуктивність суспільної праці (співвідношення величини виробленого національного доходу і чисельності зайнятих у матеріальному виробництві);
виробництво національного доходу на 1 грн. поточних витрат, які включають матеріальні витрати, амортизаційні відрахування, заробітну плату.
Проведення відповідних розрахунків для визначення економічної ефективності розміщення продуктивних сил ускладнюється відсутністю відповідних статистичних даних по регіонах України. У такому разі аналіз територіальної організації господарства буде неповним, а висновки будуть не зовсім репрезентативними.

2. Методи економічного обгрунтування галузевого розміщення виробництва
Розвиток і розміщення промисловості та інших галузей господарства досі обґрунтовувалися перед складанням планових документів. Зокрема, перед складанням планів розробляли схеми розвитку та розміщення галузей господарства (промисловості, транспорту, сільського господарства) і промисловості (машинобудування, чорної металургії, текстильної, харчової тощо). З переходом до ринкової економіки роль таких галузевих прогнозних економічних розробок зберігається. Так, у США майже 50%, а в Італії - 70% економіки регулюється державою, особливо такі важливі галузі виробництва, розвиток яких не під силу навіть великим фірмам: паливно-енергетичного комплексу, гірничодобувних підприємств, чорної і кольорової металургії, деяких галузей машинобудування та хімічної промисловості. Однак у країнах світу з розвиненою ринковою економікою методи обгрунтування базуються не на адміністративно-бюрократичних, а на економічних заходах (наприклад, здійснення податкової політики стимуляційного або гальмівного характеру), велике значення мають правові важелі управління економікою. Пошукові розробки - це особливі державні програми розвитку певної галузі виробниці ва. Віді ак. галузеві схеми розміщення господарства України повинні бути аналогічними закордонним, науково обгрунтованими, мати здебільшого рекомендаційний, а не директивний характер. Важливими також є техпіко-екопомічпі обгрунтування (ТЕО) розвитку й розміщення окремих об'єктів господарства (як нових, так і старих, котрі потрібно реконструювати). Після уточнення й затвердження ТЕО стає підставою для підготовки проектної документації.
Отже, прогнозні або техніко-економічні обгрунтування розвитку й розміщення галузей і їх підприємств у майбутньому матимуть велике значення для раціонального й ефективного розвитку та розміщення господарства. Проте на такі галузі, як сільське господарство, частково легка й харчова промисловість, сфера побутових послуг та інші подібні виробництва, де найефективніше розвинені малі форми організації, приватні засоби господарювання, такі розробки впливатимуть значно менше.
Процес економічного обгрунтування галузевого розміщення виробництва в загальному вигляді складається з таких найважливіших етапів: аналіз сучасного розвитку і розміщення галузі; визначення основних умов і чинників розвитку галузі та окремих підприємств на перспективу; вибір варіантів і визначення оптимального варіанта розміщення галузі.
На першому етапі виявляють диспропорції (невідповідності між окремими стадіями) в розвитку і розміщенні виробництва, виробничі резе-
рви (потенційні можливості) та визначають шляхи їх усунення. При цьому враховують показники:
забезпечення сировинними ресурсами (машинобудування - металом, видобувних галузей - запасами корисних копалин тощо);
обсягу виробництва продукції в натурі (в тоннах, метрах, кубометрах, літрах) і вартісному (у гривнях) вираженні;
собівартості і реалізації продукції:
вартості сировини й матеріалів, палива та енергії, амортизаційних відрахувань, заробітної плати працівників тощо;
матеріаломісткості (витрати сировини й матеріалів на одиницю продукції): енергомісткості продукції (затрати енергії на одиницю продукції);
капітальних вкладень (фінансові витрати на відтворення основних фондів - будівель, споруд, машин й устаткування, транспорту тощо) з виділенням коштів на розширення, реконструкцію, технічне переоснащення і нове будівництво;
обсягу незавершеного будівництва та вартості невстановленого устаткування;
приросту продукції на 1 грн. капітальних вкладень;
рентабельності (показник прибутковості і збитковості виробничої діяльності, зокрема рентабельність виробництва - відношення прибутку до вартості основних фондів, рентабельність продукції-відношення прибутку до собівартості продукції) і строків окупності (період відтворення коштів з прибутку виробництва, рівнозначних капітальним вкладенням);
вартості основних фондів, фондовіддачі (відношення кількості виробленої продукції до вартості основних фондів), впровадження в дію виробничих потужностей; продуктивності праці (кількість продукції, виробленої одним працівником, зайнятим у матеріальному виробництві);
фінансового становища галузі або окремих підприємств, кількості власних коштів, можливого постачання за рахунок державного бюджету, кредитних можливостей тощо.
Додатковими до галузевих є показники, що характеризують взаємозв'язки певного виробництва з різними галузями господарства, а саме:
співвідношення досягнутого рівня виробництва і потреб господарства країни (ринку) в певному виді продукції;
технічний рівень галузі (структура устаткування, нові види продукції, їх відповідність світовим стандартам, вплив галузі на навколишнє середовище і раціональне використання природних ресурсів - обсяг забруднювальних викидів, відходів виробництва, використаних вторинних ресурсів тощо);
забезпечення в територіальному розрізі трудовими, паливно-енергетичними, мінеральпо-сировинними, сільськогосподарськими, лісовими, водними та іншими ресурсами;
удосконалення управління і територіальної організації галузі (створення концернів, акціонерних, приватних та інших форм господарювання, спільних з іноземними фірмами підприємств тощо);
потреби галузі (підприємства) в перевезеннях, міжрайонні та внут-рішньорайонні транспортно-економічні зв'язки з постачальниками і споживачами;
участь галузі в міжнародному поділі праці (процес поглиблення господарських взаємозв'язків між країнами).
На другому етапі аналізу досліджують основні умови й чинники можливостей розвитку й розміщення виробництва. Вирішальним чинником розвитку виробництва є потреба господарства (ринку) в певному виді продукції. Забезпечення ци\ потреб залежить від можливостей розвитку суміжних галузей. Тому вибір оптимальних обсягів виробництва слід узгоджувати з розвитком взаємозалежних виробництв (наприклад, зростання обсягів видобутку вугілля та виробництво необхідного для цього обладнання).
Важливим є і таким чинник, як внробннчо-технічні особливості та оівснь науково-технічного прогресу галузі. Наприклад, підприємства, які випускають однакову продукцію за різними технологічними процесами, характеризуються різними чинниками розміщення (виробництво аміаку з природного газу тяжіє до магістральних газопроводів, а з коксівного газу - до коксохімічних виробництв).
Для розміщення багатьох виробництв вирішальним є ресурсі/ні/ чинник. Різні галузі та їхні структурні підрозділи відповідно до виробничо-технологічної специфіки, розрізняють за показниками енерго-, матеріале-, водо-, трудо- і капіталомісткості, які враховують витрати за-значених ресурсів на виробництво одиниці продукції. У зв'язку з посиленням ролі екологічних чинників у розміщенні виробництва актуальними є показники екологоємкості виробництва (нормативів і стандартів), що характеризують рівень зменшення негативного впливу виробництва на навколишнє природне середовище.
При розміщенні виробництва враховують також транспортний пш споживчий чинники. Одним з методів такого урахування є виробничо-збутове 'зонування - визначення економічних меж рівнозначних внробнпчо-транспортних витрат. Раціональний радіус перевезення продукції Р розраховують за приведеними витратами на одиницю продукції в пунктах П}, П. з урахуванням відстані між ними Ц\ транспортних витратна 1 т/км при перевезенні від одного пункту до другого 7', і від другого до першого Т,

Обґрунтовуючи розміщення збутових зон, слід звертати увагу й на ге, що в реальному житті на межі зонування може виявлятися вплив по-
літичних, соціальних та інших чинників. Тому пов'язані з цим обгрунтуванням розрахунки с лише теоретичними оптимальними моделями збутового районування.
При розміщенні наукомістких виробництв враховують наявність у регіоні наукових центрів і висококваліфікованих кадрів, можливості навчання їх.
На розміщення багатьох підприємств впливають кілька чинників. Наприклад, у виробництві калійних добрив основним є сировинний чинник, тоді як у виробництві паперу, крім сировинного, має значення й чинник забезпечення водою.
Галузі промисловості класифікують за рівнем впливу на них чинників розміщення. Так, за матеріаломісткістю виробництва розрізняють галузі високо-, середньо- і нематеріаломісткі. Високоматеріаломісткі галузі мають чітко визначену сировинну орієнтацію. Серед них - окремі галузі кольорової металургії, чорна металургія, важке машинобудування, лісова промисловість та ін. До енергомістких належать виробництва синтетичного каучуку, хімічного волокна, синтетичних смол, пластмас, алюмінієва промисловість тощо; до трудомістких - приладобудування, радіотехнічна, текстильна, взуттєва, швейна тощо: до галузей, зорієнтованих па споживача, - нафтопереробна промисловість, сільськогосподарське машинобудування, меблева, хлібопекарська та ін.
У зв'язку із значною диференціацією економічних, соціальних і природних умов на території країни сукупність умов розміщення у кожному регіоні має свою специфіку, за якою можна визначити, сприятливі чи несприятливі райони для розміщення в них конкретних типів підприємств. Так, територія України в цілому несприятлива для розміщення ресурсомістких, особливо водо- та енергомісгких підприємств, тому що, по-перше, майже всі регіони належать до вододефіцитних (особливо південна й південно-східна частини), деякі можливості, але невеликі, для розміщення водомістких виробництв є на півночі, північному заході; по-друге, можливості розвитку традиційних видів енергетики у країні є недостатніми, а нові або не виправдали себе (атомна енергетика) або ще не мають значної науково-технічної бази для розвитку. Незначними є також резерви для розміщення великих гірничодобувних підприємств (відкритої розробки) на основі відчуження земельного фонду, оскільки більшість земель має сільськогосподарське призначення.
Проте Україна, будучи відносно добре забезпечена трудовими ресурсами і маючи високий науковий потенціал, відчуває дефіцит товарів народного споживання. Тому майже вся її територія є сприятливою для розвитку і розміщення підприємств легкої, харчової, машинобудівної про-мисловості. Під час вибору місця локалізації нових підприємств потрібне використання територіальних балансів різних ресурсів:
1) обсяг ресурсних можливостей і забезпечення виробництва сировиною обґрунтовуються балансовими та промисловими запасами ресурсів району;
2) забезпечення виробництва ресурсами багатоцільового призначення (паливно-енергетичні, лісові, водні, земельні тощо) здійснюється відповідно до територіальних балансів цих видів ресурсів з урахуванням плати за їх використання;
3) потреби в трудових ресурсах розглядаються з урахуванням забезпечення ними як основного виробництва, так і інфраструктури на основі територіальних балансів трудових ресурсів, які розробляють за демографічними показниками руху населення.
У перспективі на вибір району розташування виробництва найбільше впливатиме районна диференціація ринкових цін, деяких тарифів, податків та інших економічних важелів господарської діяльності.
На третьому етапі відповідно до вибраних місць розташування підприємств та обсягів виробництва розробляють кілька можливих напрямів (варіантів) розвитку галузі. Для всіх варіантів визначають обсяги й технології виробництва, разові (капітальні вкладення) й поточні (на екс-плуатацію) витрати, які обчислюють за діючими нормативами та "стандартами виробництва. Після цього оцінюють економічну ефективність вироблених варіантів розміщення із застосуванням економіко-математичних методів та обчислювальної техніки. Критерії оцінки ефективності можуть бути різними, в т.ч. й максимальні прибутки за певних витрат. Це факт ично означає необхідність аналізу можливих прибутків підприємства або галузі при фіксованих коштах, які можна спрямувати на їх створення або реконструкцію
Варіанти розміщення обґрунтовують також методом мінімізації приведених витрат, які обчислюють за формулою

де С - собівартість продукції з урахуванням транспортування до споживача; - нормативний коефіцієнт ефективності капітальних вкладень (по господарству в цілому він становить на сучасному рівні 0,12); К-капітальні вкладення.
З усіх варіантів вибирають той, у якому приведені витрати є найменшими. Це й буде оптимальний варіант розташування виробництва.
З наведених у табл. 4 прикладів розрахунку приведених витрат оптимальним є третій варіант.
Оптимальний варіант доповнюється галузевими показниками рівня інтенсифікації виробництва: фондовіддачі, рентабельності, продуктивності праці тощо. На основі вибраного варіанта уточнюють і розробляють інші показники розвитку галузі.
Можна використовувати ще так званий «мішаний» метод оцінки. Він полягає у порівнянні доходу (обсягу чистої продукції у вартісному вираженні, або прибутку) і приведених витрат на його виробництво:

де - економічна ефективність; - річний дохід підприємства або галузі;  - приведені витрати.
Може бути й кілька варіантів оцінки, найефективнішим з яких є той, що дає змогу отримати найбільший дохід (прибуток) за найменших витрат.
Розглянуті методи обгрунтування розміщення й розвитку галузі або підприємства по суті є елементами економічної експертизи (оцінки) перспективного розвитку виробництва.
Важливе значення мають також інші оцінки нового розміщення, зокрема екологічна оцінка. Згідно з чпіпнім законодавством, екологічну експертизу обов'язково мають проходити всі прогнозні розробки (схеми розвитку й розміщення галузей виробництва та регіональні схеми розвитку й розміщення продуктивних сил), техніко-економічне обгрунтування нових і реконструкція старих підприємств, а також проекти їх будівництва, усі нові технології, нові товари, обладнання та інша продукція. Позитивний висновок державної екологічної експертизи є підставою для відкриття фінансування всіх програм і проектів. Мета екологічної експертизи - визначення екологічної безпеки будь-якої господарської діяльності, критерії-діючі стандарти й нормативи природного середовища та впливу на нього людської діяльності. Екологічна експертиза передбачає: оцінку впливу на навколишнє середовище (ОВНС); прогнозування стану природного середовища; висновки й рекомендації щодо зменшення негативного впливу; експертні висновки щодо можливості реалізації проекту.

Еколого-економічна оцінка проектів проводитися в чотири етапи.
На першому етапі здійснюють оцінку екологічного допуску виробництва. При цьому сумарний обсяг його викидів не може бути більшим за гранично допустиму концентрацію (ГДК) їх у повітрі й воді:

де -фактична концентрація i-Ї речовини; -граничнодопустима концентрація i-Ї речовини.
Якщо таке співвідношення неможливо забезпечити, розрахунок здійснюють за формулою

де - обсяі викидів забруднювальних речовин:  - гранично допустимий їх викид.
У зв'язку з розробкою нових нормативів і стандартів ГДК та ГДВ можна замінити іншими показниками.
На другому етапі розраховують і порівнюють витрати на охорону навколишнього природного середовища за проектним і базовим (прийнятим за норматив чи еталон) варіантами:

де - приведені витрати у 1 - й варіант будівництва; - приведені витрати на базовому підприємстві.
З кількох варіантів обирають оптимальний.
Третій етап пов'язаний з потребою подолання негативного впливу виробництва в регіонах, де забруднення більше за ГДК, тобто з мінімізацією негативного впливу забруднювальних речовин. У загальному вигляді критерієм екологічної оптимальності проекту є мінімум впливу об'єкта будівництва на природне середовище:

де - ресурсомісткість об'єкта   - обсяг спожитого ресурсу; - економічна оцінка ресурсу; А -річний обсяг виробництва продукції);  - коефіцієнт забруднювального впливу об'єкта будівництва  - економічна оцінка одиниці умовних викидів;   -умовний обсяг викидів у повітря або воду; А -річний обсяг виробництва продукції).
З усіх варіантів вибирають варіант з мінімальними показниками.
Упродовж четвертого етапу оцінюють економічну ефективність природозахисних заходів:

де   - поточні витрати базового і проектованого підприємства на одиницю продукції;  - питомі капітальні вкладення; А - річний
обсяг виробництва; -річне запобігання втратам на одиницю продукції.
З усіх варіантів обирають один з найбільшим ефектом (?)
Існують також інші методики оцінки екологічної ефективності проекту.
Разом з екологічною експертизою (оцінкою) раціональності розвитку й розміщення виробництва треба оцінювати також соціальну небезпеку цих розробок. Проте поки що вітчизняного досвіду в цій галузі знань немає. Соціальна безпечність проектів розвитку виробництва, яка враховує безробіття, соціальне напруження, національні особливості й народні традиції, рівень та особливості життя населення, - це найважливіший чинник поліпшення економічного розвитку країни. Методи ного регулювання можуть бути правовими, адміністративними, економічними.
Крім означених вище етапів економічної, екологічної та соціальної оцінки прогнозів і проектів розміщення виробництва необхідний ще один етап, на якому можна було б скласти рекомендації для органів влади, правових організацій та інших урядових структур щодо змін у податковій політиці, заходів регулювання розміщення й розвитку об"єктів господарства та ін. Наприклад, у США гірничодобувна промисловість регулюється за допомогою як адміністративно-законодавчих, так і економічних заходів: орендна система видобутку корисних копалин, рентні платежі за розробку надр (роялті), система податків стимуляційного та гальмівного характеру (знижка на «виснаження надр», на інвестиції та прискорення амортизації гірничого обладнання тощо).
Крім висвітлених вище методів обгрунтування розвитку й розміщення виробництва застосовують також спеціальні методи. Усі методи можна поділити на:
1) загальні (системний аналіз, історико-порівняльні, картографічні);
2) спеціальні, або математичні (факторний аналіз; методи економі-ко-математпчного моделювання - балансові; оптимізаційні, або моделі оптимального планування - матричні, сітьові тощо; економіко-статистн-чне моделювання - кореляційні, регресивні, графо-аналітичні, методи індексів тощо).
У розрахунках використовують також затверджені техніко-еконо-мічні та нормативні показники, звідси і назви методів -техніко-економічні, нормативні.
Найбільше значення для дослідження взаємозв'язків між підприємствами різних галузей мають балансові методи розрахунків ресурсів, готової продукції, їх застосовують для аналізу, прогнозування й регулювання розвитку динамічних систем з постійними потоками ресурсів і продукції («витрати - випуск», «виробництво - споживання», «завезення
- вивезення», в загальному вигляді «прибуток - витрати»). Типові баланси застосовують у прогнозуванні та управлінні економікою (баланси трудових ресурсів, палива й енергії, грошових витрат тощо).
Для розміщення виробництва, врахування ііого зв'язків з підприємствами інших галузей використовують міжгалузеві баланси (табл. 5).
Балансовий метод передбачає використання економіко-математн-чпої матричної моделі, по горизонт алях якої показано розподіл продукції 1-і галузі, а її вартість виражається рівнянням

По вертикалях балансу зазначається структура вартості продукції галузі: матеріальні витрати, витрати па робочу силу , чистий дохід  вартість усієї продукції виражається рівнянням

Рівність правих частин обох рівнянь є необхідною ознакою міжгалузевого балансу.
Модель має чотири квадранти: - розподіл між галузями проміжної продукції;  - речова структура національного доходу - кінцева продукція (її важливі складові частини - фондова продукція необхідна продукція  кінцева продукція   - вартісна структура національного доходу (по господарству в цілому обсяг кінцевих показників квадрантів має бути однаковім); - крім загальної суми крайніх горизонталей і вертикалей (їх рівність є третьою обов'язковою умовою міжгалузевого балансу) показує доходи трудящих і підприємств невиробничої сфери внаслідок перерозподілу доходу, утвореного в сфері матеріального виробництва.
Міжгалузеві баланси розробляють як у межах країни, так і по регіонах (територіальні баланси). Територіальні баланси розробляють також для земельних, лісових, водних, трудових ресурсів тощо. Останні використовують також за простою формулою (без   квадрантів) і у внутрішньогалузевих розрахунках.
До економіко-математичнпх належить і метод моделювання. Власне, вироблення галузевих і територіальних схем, складання балансів слугують створенню певних моделей розвитку та розміщення виробництва. Найпростішою, але надійною моделлю для одержання достовірного результату є закрита виробничо-тринспортна задача (табл. 6). За її умовою, з пунктів 1 і 2 (постачальники) необхідно відправити вантаж (продукцію) в пункти  (споживачі).

Як видно з табл. 7, для споживача ? вигідніше одержати всю продукцію від постачальника 1. Це означає, що максимальний ефект для всієї системи не забезпечує оптимальних показників для окремих її елементів.
Економіко-математичне моделювання треба використовувати дуже обережно, оскільки економічні системи (об'єкти моделювання) є настільки складними, що навіть детальне моделювання їх елементів вимагає значної кількості обмежень та генералізації, а це наперед спрощує реальну картину. Тому навіть добротна модель визначає тільки деякі напрями й тенденції, а отже, її потрібно доповнювати іншими науковими обґрунтуваннями.

Ознайомимося з досвідом економічного обґрунтування галузевого розміщення виробництва у високорозвинених країнах світу. Розвиток і розміщення галузей на перспективу в них досліджують на двох рівнях: І) на окремих підприємствах, у фірмах, компаніях; 2) у вигляді державних програм сприяння розвитку галузей капіталомістких і тих, що відчувають труднощі, а надалі - тих, що перебувають у «депресивному» стані та ні. До початку 80-х років на більшості великих та середніх підприємств були створені відділи стратегічного планування (стратегічного маркетингу)1 . Вони розробляли переважно короткотермінові (на 1-2 роки) плани розвитку, в яких приділялася увага також проблемам розміщення. Нині розробляються прогнози розвитку па 3- 5 років і більше, які мають міжгалузевий характер, оскільки практично не існує однопрофільних (1-2 види продукції) компаній. Обов'язковим їх елементом є регіональні га міжнародні (для ТНК) дослідження.
У межах перспективного планування виникла ще одна нова наука, котра вивчає поведінку людей, у тому числі в регіональному аспекті, - географія поведінки. Такі дослідження більше стосуються сфери стратегічного менеджменту - питань ухвалення рішень щодо подальшого розвитку та розміщення підприємств.
Найбільш поширеними є три групи методів досліджень: 1) експертних оцінок; 2) екстраполяції (перенесення сучасних тенденцій розвитку на майбутні процеси); 3) фонометричного (математико-економічного) моделювання Ефективним вважається метод регресійннх рівнянь. З усіх розроблюваних прогнозів 65% становлять короткострокові, 26% - середньострокові і лише 9% - тривалі прогнози.

Основним критерієм ефективності усіх розробок раніше вважалася мінімізація витрат з метою отримання максимального прибутку (що характерно і для наших розробок). Нині максимально враховують якість вироблюваної продукції (витрати можуть збільшуватись за рахунок підвищення якості товару).
На державному рівні галузеві перспективні розробки здійснюють на основі досліджень великих компаній га фірм. Спеціальні дослідницькі центри розробляють багатоваріантні прогнози розвитку окремих галузей і сфер господарства, на основі яких створюються спеціальні державні програми. За цими програмами здійснюється відповідна економічна та науково-технічна політика. Так, у США діють федеральні програми розвитку енергетики, транспорту, освоєння космосу та ін.; у Великобританії - програми освоєння Північного моря, модернізації вугільної промисловості, транспорту і зв'язку. Значний досвід у цій сфері мають також Японія, Німеччина, Франція.
В Україні на сучасному етапі розробляються переважно програми розвитку окремих галузей або міжгалузевих комплексів: «Національна енергетична програма України», програми розвитку гірничо-металургійного комплексу, окремих галузей кольорової металургії, машинобудування, хімічної і лісопереробної промисловості. Але розробці програм передують галузеві прогнозні розробки, які подібні до колишніх галузевих схем. Вони різняться лише деталізацією досліджень. В окремих випадках розробляють «концепції» розвитку галузей, які відрізняються від програм ще більшою узагальненістю.
На впорядкування розробки прогнозів та програм розвитку і розміщення продуктивних сил України спрямований Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» (5.05.2000р.). Закон передбачає обов'язковість формування та виконання прогнозних і програмних документів на рівні всієї України, окремих галузей господарства, а також АР Крим, областей, районів, міст. Обґрунтування перспективного розвитку галузей економіки розраховується на середньостроковий період (5 років). Перелік галузей економіки, по яких розробляються прогнози та програми розвитку, порядок і терміни їх розроблення визначаються Кабінетом Міністрів України.
У прогнозі розвитку галузі розглядаються: аналіз її розвитку за попередній період; характеристика використання нею виробничого потенціалу; оцінка задоволення потреб у товарах і послугах, що виробляються підприємствами галузі, на внутрішньому ринку; характеристика головних проблем розвитку галузі; прогноз кон'юнктури на внутрішніх і зовнішніх ринках; можливі шляхи розв'язання головних проблем розвитку галузі; цілі й пріоритети її розвитку та пропозиції щодо напрямків державної політики у ній; пропозиції щодо структурної перебудови галузі та впровадження досягнень НТП; основні показники розвитку галузі на перспективу: висновки щодо тенденцій її розвитку протягом серсдньострокового періоду.
Зміст прогнозів та методи дослідження, як бачимо практично не відрізнятимуться від колишніх галузевих схем розвитку з урахуванням ринкових особливостей їх нового формування (ринкової кон'юнктури, розвитку конкуренції тощо).
Програми розробляються на основі прогнозів і конкретизують комплекс заходів і завдань, фінансове та ресурсне забезпечення їх виконання і термін виконання, механізм управління та контролю за ходом виконання програм.
Подальша конкретизація цього Закону дасть змогу поліпшити наукове обґрунтування перспективного розвитку галузей господарства нашої країн й.

3. Методи економічного обґрунтування територіально-комплексного розміщення виробництва
Основним в економічному обґрунтуванні територіально-комплексного розвитку та розміщення продуктивних сил країни, її економічних районів є метод територіальних схем (програм). Це передпланові (прогнозні) наукові схеми економічного розвитку окремих територіальних одиниць, які розробляються на 15 і більше років. У них визначаються завдання й основні показники економічного та соціального розвитку регіонів, забезпечення комплексного використання природних ресурсів, розв'язання соціальних, економічних га екологічних проблем. Розробкою схем займаються колективи наукових і науково-дослідних інститутів, проектних організацій.
Аналогічні прогнозні територіальні розробки у вигляді особливих програм існують також у розвинених країнах світу. Як на Заході, так і в Україні вони мають переважно рекомендаційний характер і є базою для вироблення різних способів регулювання економічного розвитку країни: податкової системи, економічних та правових нормативів тощо.
Територіальні схеми складаються з таких розділів.
/. Аналіз сучасного етапу економічного й соціального розвитку та розміщення продуктивних сій регіону.
Аналізують рівень соціального та економічного розвитку за попередні 15 років, встановлюють відповідність досягнутого рівня розвитку продуктивних сил, їх розміщення економічним і природним умовам та ресурсам, раціональному поділу праці; виявляють диспропорції, негативні процеси та явища, проблемні питання розвитку. У розділі аналізують показники:
фондоозброєності, фондовіддачі, продуктивності праці в галузях господарства;
виробництва основних видів продукції в натуральних величинах;
собівартості, капітальних вкладень, співвідношення темпів зростання заробітної плати і продуктивності праці, ефективності капітальних вкладень, матеріальних витрат, рентабельності, зменшення частки ручної праці;
особливостей міжрайонних та внутрішньорайонних зв'язків.
При цьому виявляють тенденції до зміни пропорцій між галузями спеціалізації та обслуговуючими галузями, зміни у співвідношенні виробництва і споживання в самому районі, транспортно-економічних зв'язках.
Крім основних техніко-економічних і екологічних показників, треба проаналізувати соціальний розвиток регіону, особливо рівень життя населення. Для цього використовують показники реальних його доходів2, зміни в структурі споживання продовольчих та непродовольчих товарів, забезпечення житлом, об'єктами культурно-побутового призначення, охорони здоров'я, освіти, дошкільними закладами тощо.
Одночасно оцінюють територіальну структуру господарства (економічне районування, формування на території ТВК, промислових вузлів га інших форм територіальної організації господарства). Визначають науковий потенціал, розміщення різних наукових закладів, відповідність їх виробничій спеціалізації регіону, чисельність і характеристику наукових кадрів тощо. Виявляють диспропорції та недоліки в розміщенні продуктивних сил, резерви й можливості вдосконалення перспективного розвитку регіону.
2. Оцінка природних, економічних і соціальних передумов подальшого розвитку продуктивних сил та їх розміщення.
Вивчають природні умови розвитку господарства - стан земельних, водних, лісових, мінеральних і енергетичних ресурсів. Земельні угіддя оцінюють і класифікують за якістю з урахуванням форм власності й типів угідь. Визначають площі земель, придатні для використання в різних сферах господарювання (сільськогосподарському, промисловому, будівництві житла тощо). Тобто, встановлюють структуру земельного фонду регіону, його сучасний стан і можливості змін на перспективу.
Водні ресурси оцінюють з урахуванням потреб у воді як населення, так і господарства району. Об'єм водоспоживання визначають за фактичним забором води всіма категоріями споживачів. Обґрунтовують заходи щодо комплексного використання й охорони водних ресурсів. Економічну оцінку водних ресурсів здійснюють за приведеними витратами (на 1 м води) па постачання води споживачеві.
Оцінюють стан лісового фонду, його розміщення, якісну структуру (хвойні, твердо- і м'яколистяні, спілі, переспілі ліси тощо). При цьому розрізняють ліси захисного й заповідного фонду. Встановлюють можливу площу вирубок деревини, перспективи використання лісових ресурсів, їх охорону, економічну оцінку.
Мінеральні й паливні ресурси оцінюють за балансовими даними про запаси корисних копалин за категоріями А + В + С . Дають геолого-економічну оцінку родовищ, аналізують техніко-економічні показники видобутку й комплексного використання сировини.
Трудові ресурси оцінюють заданими аналізу демографічних показників у розрізі адміністративно-територіальних одиниць району. Потребу в трудових ресурсах виробничої сфери визначають за обсягом перспективного зростання виробничих та інших підприємств регіону з урахуванням змін у продуктивності праці. Останні розраховують за галузевими нормативами трудомісткості, які з часом змінюються за рахунок впровадження досягнень науково-технічного прогресу: нових технологій, устаткування, форм організації виробництва. Потребу в трудових ресур-сах невиробничої сфери встановлюють за чисельністю населення і нормативами його обслуговування. Визначають також витрати на підготовку й перепідготовку кадрів, можливу кількість безробітних і напрями забезпечення їх роботою.
Обсяг усіх ресурсів визначають балансовим методом (для всіх видів ресурсів складають спеціальні територіальні баланси, в яких враховують наявні ресурси, потребу в них та напрями використання).

3. Обґрунтування основних напрямів виробничої спеціалізації  комплексного розвитку господарства.
Розробляють концепцію (основні напрями) подальшого розвитку району, передбачаючи загальні, основні тенденції розвитку і розміщення господарства, вирішення соціальних та економічних проблем (наприклад, визначають для регіону потребу у зменшенні обсягу ресурсомістких виробництв, подальшого розвитку переробних галузей, змін у структурі господарства тощо).
Визначають структуру й спеціалізацію господарства регіону. Структуру господарства визначають, використовуючи показники частки окремих галузей у загальному виробництві (з чистої продукції, кількості зайнятих, основних виробничих фондів).
ччтг Галузі спеціалізації, які поділяють па профільні й непрофільні, визначають за такими показниками (індексами):
коефіцієнт міжрайонної спеціалізації (відношення кількості продукції галузі, що вивозиться, до кількості всієї виробленої в галузі продукції у міжрайонному обміні країни);
коефіцієнт товарності (відношення вартості продукції, що вивозиться з регіону, до загальної вартості продукції, яка виробляється тут; в окремих випадках можна визначити кількість продукції в натуральних показниках);
коефіцієнт локалізації галузі на території району (відношення частки її в загальному виробництві всієї продукції в районі' до частки тієї самої галузі в країні);
коефіцієнт виробництва продукції в районі на одного жителя (відношення частки продукції галузі району в товарній чистій продукції країни цо частки населення регіону відносно населення країни).
Галузі, в яких коефіцієнти локалізації та виробництва продукції на одного жителя більші за одиницю і продукція яких вивозиться переважно за межі регіону, належать до галузей виробничої спеціалізації регіону. Загальний індекс районної спеціалізації визначають за формулою

де  - індекс або коефіцієнт локалізації;  - індекс ефективності (відношення обсягу виробництва на одиницю витрат у районі до аналогічного показника в країні; він показує, у скільки разів одержаний районний ефект на одиницю витрат більший або менший від загального по країні ефекту); при  це галузь спеціалізації господарства району, при  вона має обслуговуюче значення. Індекси  ще називають показниками рівня розвитку міжрайонних зв'язків.
Рівень комплексного розвитку господарства регіону визначають із співвідношення пропорцій між галузями спеціалізації і економічно виправданою кількістю обслуговуючих галузей виробництва, об'єктів виробничої і соціальної інфраструктур.
Кількісну оцінку рівня районної комплексності визначають так:

де  - частка району в країні за основними економічними ресурсами, наприклад, трудовими, паливними;  - частка відповідних галузей, наприклад, трудо- і енергомістких. Застосовують також показники використання внутрішньорайонних ресурсів або освоєння різних ресурсів.
Обґрунтування виробничої спеціалізації і комплексного розвитку господарства району здійснюють у кількох варіантах, за окремими стадіями. Спочатку спеціалізацію визначають з урахуванням особливостей і оцінки природно-ресурсного потенціалу та соціально-економічних умов регіону. Потім розрахунки уточнюють на основі галузевих і міжгалузевих економічних розрахунків - територіальних балансів. Враховують екологічний стан навколишнього середовища і транспортний чинник.
Темпи розвитку виробництва, міжгалузеві пропорції уточнюють за допомогою міжгалузевого балансу виробництва і розподілу суспільного продукту. На основі балансових розрахунків визначають нестачу деяких видів ресурсів; обґрунтовують можливості та ефективність їх ввезення (вивезення) або імпорту (експорту) з інших районів і країн, а також можливості заміни їх менш дефіцитними ресурсами.
Нарешті вибирають найоптимальніший варіант за мінімумом витрат:
де  - приведені витрати; С-собівартість продукції; Е-нормативний коефіцієнт ефективності капітальних вкладень; К - капітальні вкладення.
До приведених відносять витрати не тільки на виробництво, а й на охорону природного середовища. Окремо обґрунтовують обсяг і структуру видобувної та обробної промисловості (при цьому враховують результати галузевих досліджень розміщення підприємств - схеми розвитку й розміщення галузей, документи техніко-економічного обґрунтування розвитку окремих підприємств), сільськогосподарського виробництва, будівництва, розвитку й розміщення сфери обслуговування. Враховують особливості кожної з них. Наприклад, сільськогосподарське виробницт-во треба розміщувати на основі районування, яке враховує природні й економічні умови та чинники - ґрунти, клімат, структуру угідь, характер розміщення і кількість сільського населення тощо. В розрахунках розвитку й розміщення транспорту зважають на особливості транспортної мережі, можливості раціонального поєднання різних видів транспорту тощо. За галузями матеріальної і нематеріальної сфер розраховують капітальні вкладення в основні й суміжні підприємства.
Обсяг обслуговуючої сфери (житлово-комунального господарства, побутових послуг, торгівлі, харчування, освіти, культури, охорони здоров'я, соціального забезпечення тощо) розраховують за розробленими і діючими нормативами обслуговування. Розвиток і розміщення галузей сфери обслуговування населення мають бути спрямовані на зменшення територіальних відмінностей у рівнях життя людей, стимулювання закріплення трудових ресурсів у районах їх дефіциту, зростання зайнятості.
4. Обґрунтування розміщення продуктивних сил у межах регіону (економічного району).
Розглядають питання взаємопов'язаного розміщення підприємств різних галузей господарства на території району з перспективою формування й розвитку територіальних комплексів. Вихідними є показники обсягу приросту виробництва продукції з попереднього розділу. Розподіл визначених обсягів приросту продукції на підприємствах (з урахуванням потреби у будівництві нових об'єктів) і розрахунок їх оптимального розміщення здійснюють за допомогою різних економіко-математичних методів та ЕОМ (балансових, оптимізацій них), а також за сумарними витратами по кількох варіантах розміщення, з яких вибирають найперспективніший. Критерієм ефективності є мінімум приведених витрат.
Обґрунтовують детальне економічне районування: визначають ТВК. промислові зони й вузли, інші територіальні угрупування. Виділяють території, на яких неможливе розміщення деяких підприємств (наприклад, у зв'язку з великим забрудненням природного середовища) або, навпаки, на яких є умови для нового будівництва великих підприємств, населених пунктів. Для кожного ТВК розробляють схеми його формування та розвитку з урахуванням загальних досліджень регіональних схем. У деяких випадках розробляють схеми ТВК, формування яких лише прогнозується. Дослідження у них здійснюють аналогічно регіональним схемам, з тією лише різницею, що попередньо визначають територіальні межі комплексу.
У результаті поетапних досліджень обґрунтовують пріоритетність (черговість) формування галузей, виробництв, певних територіальних угрупувань. Реєструють населені пункти, в яких заборонено нове будівництво і розширення діючих підприємств. Визначають основні напрями та черговість розвитку середніх і малих міст, заходи щодо стабілізації зростання великих міст, обґрунтовують систему внутрішньорайонного розселення.
Нарешті, формують перелік найважливіших Територіальних проблем регіону, для розв'язання яких необхідні цільові комплексні територіальні програми та застосування інших методів регулювання.
5. Головні висновки, оцінка ефективності передбачуваних напрямів і пропозицій подальшого розвитку її розміщення продуктивних сил.
Визначають основні показники розвитку й розміщення продуктивних сил району за рекомендованим варіант ом: населення, трудові ресурси, сукупний суспільний продукт, національний дохід, структура господарства, капітальні вкладення, основні виробничі фонди, темпи зростання, товарна, чиста продукція та основні показники розвитку промисловості, сільського господарства (його основних галузей), будівництва, транспорту, невиробничої сфери; важливі об'єкти нового будівництва, зрушення в розміщенні продуктивних сил в регіоні. Дають головні висновки щодо розвитку господарства регіону.
показником зростання національною доходу (чистої продукції) відносно витрат на передбачені обсяги виробництва. Додатково використовують показники зростання продуктивності праці, рентабельності, фондовіддачі основних виробничих фондів, окупності капітальних вкладень; зниження ресурсомісткості виробниці ва, показники рівня життя населення тощо, ефективності окремих сфер господарювання. Порівнюють ці показники з відповідними даними в цілому по країні, інших регіонах, визначаючи за їх співвідношенням територіальні індекси. Відносний показник загальної ефективності господарства району (так званий індекс змінного складу) визначають за формулою

де - сумарний обсяг виробництва на одиницю витрат у районі; - аналогічний показник по країні в цілому.
Цей показник характеризує своєрідну «рентабельність» господарства району.
Для розрахунків рівня ефективності виробництва, який підвищується внаслідок процесів інтенсифікації, використовують показники територіального рівня інтенсифікації виробництва, які визначають за часткою приросту продукції за рахунок підвищення продуктивності праці, фондоозброєності і фондовіддачі. За допомогою індексів їх порівнюють також з аналогічними показниками Інших районів, країни в цілому. Крім того, можна використовувати загальні показники ефективності, наприклад зростання національного доходу на одного жителя, виробництво національного доходу на 1 І рп. витрат, на 1 гри. основних виробничих фондів; матеріальні витрати на 1 гри. суспільного продукту тощо.
Окремо вивчають проблеми охорони навколишнього середовища: 1) оцінка впливу господарської діяльності на навколишнє середовище (ОВНС); 2) прогнозування стану навколишнього середовища; 3) проекти охорони, або територіальні комплексні програми охорони навколишнього середовища.
Розглянутий метод розробки територіальних схем (послідовно доповнений спеціальними економіко-математичними методами) дає змогу раціонально й комплексно обгрунтувати на належному науковому рівні розвиток та розміщення продуктивних сил в окремих регіонах країни. Цей метод вимагає подальшого вдосконалення.
У перехідний період до ринкової економіки можливі значні зміни методів раціонального обгрунтування територіального розміщення продуктивних сил, особливо спеціальних методів аналізу. Проте в цілому основний напрям досліджень залишиться, оскільки за будь-яких умов ви-рішення проблем прогнозування розвитку економіки регіонів має велике значення для ефективної І осподарської діяльності.
к* Регіональне стратегічне планування в країнах Заходу. На Заході регіональні прогнозні дослідження стали проводити значно пізніше, ніж галузеві стратегічні дослідження. Потреба в них була пов'язана з дедалі більшою диференціацією рівнів розвитку окремих регіонів країн, з появою так званих «депресивних», або «бідних», «катастрофічних» регіонів розвитку економіки. В США вперше ці дослідження поширилися в період правління Р. Рейгана, у Великобританії- М. Тетчер і впроваджувалися з метою забезпечення найбільш ефективної регіональної державної політики.
На першому етапі розвитку стратегічного планування (50-ті - початок 60-х років) з'явились експериментальні розробки в окремих дослідницьких центрах. Із середини 60-х років почало розвиватися галузеве й підприємницьке прогнозування економічного розвитку. З кінця 60-х років почався період складання прогнозів і вироблення на їх основі національних державних програм розвитку економіки окремих країн. Значний вклад в економетричне моделювання зробили такі вчені, як Л. Клейн, Дж. К. Гелбрейт, Р. Лекечмеп, Р. Хейлбронер, В. Леонтьсв та ін. На основі цих методів макроекономічного моделювання у високорозвинених країнах Західної Європи почали постійно виробляти так звані «індикативні» (необов'язкові) плани розвитку економіки країн для вибору найбільш ефективних напрямів державного впливу на розвиток економіки. Аналогічна ситуація склалася і в Японії.
У США найбільше поширилася система багатосторонніх заходів для окремих пріоритетних напрямів розвитку економіки. Цей підхід передбачає вироблення «програм національних цілей» (наприклад, у галузі розвитку військово-промислового комплексу, науково-технічної політики, охорони навколишнього середовища та ін.).
Відносно сповільнене впровадження регіонального стратегічного планування пояснювалося, поряд з іншими чинниками, відносно відсталим рівнем розвитку науки про розміщення продуктивних сил порівняно із загальною економічною теорією. В теорії регіонального розміщення виділялися два основних напрями: регіонального автоматичного балансу та регіонального дисбалансу.
Перший розвивався на основі робіт А. Вебера, А. Льоша, Б. Оліна та їх послідовників. На думку цих учених, вільна конкуренція, повне залучення до господарської діяльності чинників виробництва, повна мобільність робочої сили й капіталу, рівноцінна технологія створюють умови для самостійного й рівномірного розвитку регіональних систем, тобто раніше чи пізніше економіка регіонів автоматично збалансовуєгь-ся на певному рівні розвитку. Проте, як виявилося, на практиці ці умови не виконуються. Г. Мюрдаль (основоположник другого напряму) вважав, що ринкові умови обов'язково призводять до незбалансованого регіонального розвитку. Міграція робочої сили в економічно розвинені регіони ще більше збіднює відсталі райони. Необхідне втручання держави, яке полягає у створенні «контрполюсів зростання», тобто залученні до райо-
ну «штучного полюсу зростання регіону» - головної фірми, що веде до появи її філій і викликає «мультиплікаційний ефект» зростання за рахунок розвитку інфраструктури. Останнє положення дістало назву «теорії експортної бази», підтверджене й розвинене концепцією «центральних місць», або «полюсів зростання», у працях Я. Тінбергена, X. Боса та ін.
Значно вплинули на практичне розв'язання проблем збалансованого розвитку реї іонів «гравітаційні моделі» (на основі міжгалузевих, міжрегіональних балансів «витрати - виробництво») В. Леонгьсва, У. Ізарда та ін. На основі цих моделей було розроблено програми економічного розвитку району р. Саскачеван (США), дев'ятирайонну модель для американської обробної промисловості, регіональні моделі розвитку Великобританії.
Згодом з'явилися такі нові регіональні економетричпі моделі як КК (Кейнс - Клейн); РВ (Філліпс - Берготром);
По сут і ці розробки є регіональними цільовими комплексними програмами, за допомогою яких федеральна й місцева влади вирішують проблеми розвитку окремих регіонів, розробляють заходи щодо створення сприятливих умов для зростання (пільгові кредити, державні субсидії та ін.). За науковою суттю вони мало відрізняються від загальних економічних досліджень, тільки розробляються для регіонів. У США вони не набули великого поширення і не охоплюють усієї території країни. Найефективнішими вважаються програми розви гку долини р. Теннессі, району Апалачів. Найбільше «прижилися» вони у Великобританії, ФРН (наприклад, програма вуїледобувної промисловості землі Північний Рейн-Вестфалія), Канаді (програми освоєння північних районів), Франції (програми прискорення розвитку Бретані, Ліможу, Оверні), Італії (програми розвитку півдня країни та Сицилії), Австрії, Швейцарії (розвиток гірських територій) та ін.
У мікрорегіональному розрізі велике значення мають розробки районного планування (на рівні міст. районів міст, окремих сільських районів тощо), поширені практично в усіх високорозвинених країнах.
Отже, світовий досвід показує, що і для України потрібні нові методи вирішення регіональних питань економічного розвитку, насамперед методи поглибленого вивчення загальноекономічної теорії розвитку ринкової економіки, оскільки вона є основою регіонального стратегічного планування. Нині регіональні схеми в Україні, а на їх основі регіональні програми розвитку й розміщення продуктивних сил, практично не розробляються через їх велику вартість та відсутність потрібного для цього фінансування. Найактуальнішими можна вважати програми відновлення господарства Донбасу, зони впливу Чорнобильської АЕС, тобто регіонів із найгіршими соціально-економічною і екологічною ситуаціями.
Новим Законом України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічної о і соціального розвитку України» від 5.05.2000 р. передбачається розробка прогнозів і програм на рівні країни, а також на рівні АР Крим, областей, районів та міст на середньостроковий (5 років) і короткостроковий (на наступний рік) періоди. Тобто перспективний розвиток господарства обґрунтовується на основі адміністративно-територіального принципу, а не економічного районування. На всіх територіальних рівнях у прогнозах відображені:
аналіз соціально-економічного розвитку відповідної адміністративно-територіальної одиниці за попередні роки та основні проблеми розвитку;
стан використання природного, науково-виробничого й трудового потенціалів з урахуванням екологічних наслідків;
прогноз кон'юнктури на ринках основних видів товарів та послуг:
можливі шляхи розв'язання головних проблем розвитку регіонів;
цілі й пріоритети розвитку та пропозиції заходів щодо вдосконалення соціально-економічного розвитку:
основні показники майбутнього розвитку, висновки та тенденції розвитку господарства.
На рівні України враховуються також очікувані зміни зовнішньополітичної й зовнішньоекономічної ситуацій, оцінка впливу можливих заходів державної політики в прогнозному періоді.
На основі прогнозів розробляються відповідні програми соціально-економічного розвитку України в регіональному розрізі, де конкретизуються напрями і заходи, джерела фінансування, терміни та відповідальність за виконання прогнозних розробок.

4. Основи районного планування
Районне планування є засобом вироблення та деталізації господарських планів розвитку й розміщення продуктивних сил країни, уточнює й деталізує пропозиції відповідних органів щодо розміщення виробництва. Основою для районного планування є прогноз розвитку національної економіки і Генеральна схема розміщення продуктивних сил України.
Територія, яку охоплює районне планування, за розмірами коливається від масштабів сільського адміністративного району до масштабів країни, залежно від місцевих природних умов, спеціалізації господарства, розміщення приміських зон, будівельних баз, зон відпочинку. Районне планування здійснюється на рівні промислових, сільськогосподарських, курортних і приміських адміністративних районів.
Особливістю сучасного розвитку господарства України є те, що поряд з реконструкцією виробничих об'єктів, конверсією підприємств військово-промислового комплексу створюються нові територіально-ви-
робничі комплекси. Районне планування має відігравати значну роль не тільки у формуванні ТВК, а й у підвищенні ефективності їх функціонування, у комплексному використанні природних ресурсів району та його території в цілому.
Основна мета районного планування - комплексне розміщення всіх галузей виробництва й невиробничої сфери в районі нині й на перспективу з урахуванням раціонального використання території для всебічного підвищення продуктивності суспільної праці, зниження вартості будівни-цтва і витрат виробництва за одночасного поліпшення умов праці, побуту й відпочинку населення.
Головні завдання районного планування:
раціональне розміщення промислових об'єктів з огляду на максимальне наближення їх до джерел сировини, палива, районів споживання з мстою зниження витрат на перевезення сировини й готових виробів;
раціональне розміщення населення, яке передбачає і наближення його до місць праці та помешкання з метою створення належних санітарно-гігієнічних умов життя;
раціоналізація транспортної мережі для організації внутрішніх і зовнішніх перевезень вантажів та пасажирів;
комплексне розміщення об'єктів інженерного забезпечення території: водогону, каналізації, енергопостачання тощо;
комплексний розвиток усіх галузей господарства району;
раціональне розміщення зон масового відпочинку населення з урахуванням місцевих природних та рекреаційних ресурсів;
забезпечення охорони навколишнього природного середовища у разі нового будівництва або реконструкції старих підприємств;
максимальне використання місцевих природних ресурсів при організації баз будівельної індустрії;
раціональне зонування території при організації її функціонального використання;
комплексне використання природних умов і ресурсів з метою їх раціональної експлуатації.
Розробка схем районного планування грунтується на таких основних принципах
наближення виробництва до джерел сировини, палива, районів споживання продукції, яке сприятиме раціональному використанню 'Іранспорту й зниженню його витрат;
забезпечення правильного територіального поділу праці між економічними районам завдяки чіткій спеціалізації виробництва й комплексному розвитку господарства;
зближення сільськогосподарського виробництва з промисловим через формування різногалузевих АПК, створення в аграрних районах нових промислових центрів і вузлів;
досягнення найповнішої І найрацюнальнішої зайнятості населення з урахуванням регіональної демографічної ситуації;
екологічне обгрунтування нового будівництва або реконструкції старих об'єктів.
Схеми й проекти районних планів є підставою для вибору майданчиків під промислові підприємства, житлове, культурне та побутове будівництво, а Іакож під інженерні споруди й мережі, транспортні засоби у межах району.
Основною інформаційно-статистичною базою для схем і проектів районних планів є прої нози розвитку економіки області, економічного району, країни.
Важливими видами районного планування є планування промислових районів і вузлів, районів великих міст, сільських адміністративних районів, санаторно-курортних районів.
Основними проблемами районного планування промислових районів і вузлів є розміщення промисловості та розселення населення. Для створення економічної основи районних планів треба визначити перспекіиви господарського розвитку промислового району.
Економічно обгрунтоване визначення перспектив розвитку промислового району дає змогу встановити насамперед розміри території, потрібної для промислового будівництва, кількіс гь зайнят их у пром исло-вості для розрахунку проектної чисельності населення та його розселення, виявити придатні для нового будівництва ділянки.
У процесі розміщення нового промислового будівництва в межах району треба розглянути можливості комплексного використання його природних ресурсів. Раціональне розміщення нового промислового будівництва дає змогу знизити витрати на будівництво, передусім транспортне.
Важливою складовою районних планів промислових районів є схема розселення, за якою встановлюють чисельність зайнятих у районі чи на підприємстві людей: прогнозну кількість мешканців у населених пункіах, шляхи розвитку останніх. Крім того, в ній зазначають території для житлового й культурно-побутового будівництва з обгрунтуванням їх розміщення.
Важливим розділом районного планування є організація внутріш-ньорсійопного транспорту, котра забезпечує зв'язки між підприємствами і населеними містами району та зовнішніми транспортними магістралями. Поряд з розвитком транспортної мережі враховують розвиток інженер-них комунікацій, можливості кооперування засобів підприємств району для спорудження водогонів, каналізаційних ліній, теплових мереж тощо.
Схеми й проекти районних планів мають містити пропозиції щодо охорони водних ресурсів, грунтів, повітря, рекультивації відпрацьованих кар'єрів, а також меліорації та благоустрою території.
Важливим є планування санаторно-курортних районів. Місця масового відпочинку планують поблизу населених пунктів, щоб забезпечити
зручний транспортний зв'язок. У схемі мають бути пропозиції щодо організації мережі шляхів і видів транспорту для зв'язків населення з місцями масового відпочинку. У них обґрунтовують також вибір місця під будівельні бази.
Процес розробки схем районного планування промислових районів складається з кількох етапів:
вибір території для промислового будівництва;
врахування можливостей реконструкції великих промислових підприємств;
планування транспортної мережі й транспортних засобів;
встановлення санітарно-захисних зон;
інженерна підготовка та обладнання території;
проектування промислового району.
При складанні схеми /панування районів у великих містах викори-ст^вують такі техніко-економічні показники:
загальна площа території промислового району, га;
площа території, зайнята промисловими підприємствами, га;
площа громадського центру району, резервних територій, га;
невикористані території району, га;
площа під відвалами й відходами, а також під підприємствами з утилізації відходів, під житловими і громадськими будівлями, зеленими насадженнями, га;
загальна протяжність залізничної колії, автошляхів, інших видів транспортних комунікацій, км;
загальна площа під залізничними коліями, вулицями, дорогами та автостоянками, га;
площа, яку займають інші види транспорту, га;
загальний вантажообіг району, в тому числі окремих видів транспорту, т/км;
коефіцієнти використання території та її озеленення;
довжина транспортних шляхів, км/га території;
площа вулиць, доріг, стоянок, озеленення на 1 га території району;
всього працівників у районі, кількість їх на 1 га території району.
При плануванні сільських адміністративних районів враховують пропозиції щодо оптимізації розмірів господарств, розміщення промислових комплексів, чисельності населення, його розселення, вибору територій для розміщення перспективних населених пунктів, організації системи культурно-побутового обслуговування населення, капітального будівництва та організації будівельних баз, інженерного обладнання території, транспорту, зв'язку, меліорації та ін.
У процесі складання схем районного планування сільських адміністративних районів розробляють перелік і проекти розміщення в межах району основних його виробничих центрів, у тому числі ремонтно-технічних станцій, центральних садиб, тваринницьких ферм, підприємств для
зберігання й первинної переробки сільськогосподарської продукції, виробництва будівельних матеріалів. Метою районного планування сільських районів є раціоналізація розміщення в їх межах господарства населених пунктів, промислових комплексів підприємств для зберігання й переробки сільськогосподарської продукції, шляхів, водогосподарських об'єктів і різноманітних інженерних споруд. Складаючи такі схеми, враховують інженерно-економічні умови району, його ресурси, сучасний стан виробництва й перспективи його розвитку.
Вихідними матеріалами для складання схем районних планів є урядові рішення про розвиюк та інтенсифікацію сільського господарства, схеми розвитку і розміщення продуктивних сил економічного району, планування області, районні плани суміжних районів, генеральні плани міст і приміських зон, а також завдання, інструкції та рекомендації щодо складання схем районних планів.
Схеми районного планування складають у кількох варіантах і в результаті їх техніко-економічного аналізу визначають найекономічніший з них.
Основними етапами складання схеми районного планування сільських адміністративних районів є: встановлення меж району; організація території району; розміщення будівельних баз виробничого призначення; визначення форм розселення і розмірів населених пунктів; розміщення підприємств і закладів культурно-побутового та комунального обслуговування, виробничих баз і підприємств сільського будівництва; інженерне устаткування та благоустрій території району.
Районне шанування санаторно-курортних районів і зон масового відпочинку має забезпечити зручне розміщення всіх лікувальних закладів і місць відпочинку з метою оптимального використання природно-кліматичних і ландшафтних умов та лікувальних чинників. Водночас схеми районного планування санаторно-курортних районів та зон відпочинку мають забезпечити охорону навколишнього природного середовища і раціональне природокористування відповідно до чинного природоохоронного законодавства. Основою для складання схем районного планування с спеціальне медичне зонування території, яке сприяє її правильному використанню. Велике значення при виборі місць для санаторно-курортних районів має розміщення пляжів, мінеральних джерел, рельєфу й рослинності. Створення захисних зон навколо міст, ефективне функціонування водоканалізаційних споруд, очисного устаткування сприяє створенню належних умов для оздоровлення й відпочинку людей.
У санаторно-курортних районах не планують розміщення промислових підприємств, які забруднюють атмосферу, воду, згубно впливають на рослинний світ. Особливу увагу звертають на створення раціональної внутрішньорайонної транспортної мережі з ефективним виходом на зо-
внішні транспортні артерії. Стоянки, дороги, огорожі, малі архітектурні форми мають вписуватись у ландшафт території, доповнювати його. Важливим у курортних районах є забезпечення їх комплексом інженерних споруд і устаткування, особливо в гірських районах, на морській береговій лінії з огляду на захист територій морських пляжів.
Важливим елементом схем планування санаторно-курортних районів є розміщення населених пунктів як джерел забезпечення курортів і санаторіїв обслуговуючим персоналом.
Нині погіршилося навколишнє природне середовище, передусім у рекреаційних зонах Чорноморського узбережжя та Карпат. Тому тут важливим елементом схем районного планування санаторно-курортних районів е екологічне обгрунтування нового будівництва або реконструкції старих курортних здравниць і санаторіїв. Такі схеми повинні містити пропозиції щодо поліпшення охорони атмосфери, водних, земельних і біологічних ресурсів.
Високі темпи урбанізації в нашій країні, збільшення кількості міст, особливо великих, зумовили потребу складання схем районних планів приміських зон великих міст, які виконують санітарно-гігієнічні, постачальницькі, обслуговуючі га розвантажувальні функції.
Набуває виняткової ролі районне планування спеціального призначення. Його схеми розробляють у районах, що сформувалися переважно на основі розвитку видобувних галузей промисловості або в зонах потужних гідротехнічних та енергетичних споруд, зрошувальних систем. При розробці цих схем максимально враховують масштаби ресурсної бази розвитку відповідної галузі промисловості й перспективні можливості зміни спеціалізації господарства району.
Доцільність будівництва будь-якого об'єкта або промислового комплексу, а також рішень, передбачених схемами районних планів, визначають за допомогою глибокого техніко-економічного обгрунтування і визначення відповідного показника економічної ефективності.
Основним показником економічної ефективності районного планування є роль:
районів у забезпеченні випуску запланованого асортименту промислових виробів і сільськогосподарської продукції;
промислових комплексів у розвитку економічних (адміністративних) районів країни та зростанні культурного рівня населення;
промислових комплексів у зміцненні обороноздатності країни.
Економічна ефективність схем районного планування забезпечується передусім за рахунок:
групового розміщення промислових підприємств (створення спільних підсобних і допоміжних підприємств, єдиної тепло-, електро-шляхової мережі і транспортних засобів, єдиної системи інженерних комунікацій, спільної будівельної бази);
раціонального вибору території для розміщення в межах районів нового промислового будівництва і нових населених пунктів;
своєчасного вилучення з обігу територій, що знаходяться в зоні перспективних гірничих розробок.

 

Яндекс.Метрика >