...
НАСЕЛЕННЯ І ТРУДОВІ РЕСУРСИ УКРАЇНИ PDF Печать E-mail

НАСЕЛЕННЯ І ТРУДОВІ РЕСУРСИ УКРАЇНИ
1. Демографічна ситуація
Населення країни - чинник її комплексного економічного та соціального розвитку. Його роль особливо зростає в густозаселених регіонах з недостатніми природними ресурсами. Головну роль воно відіграє як елемент продуктивних сил, тобто як трудові ресурси, хоч не слід ігнорувати і його роль як споживача (тут мається на увазі все населення, а не тільки його працездатна частина).
Від населення значною мірою залежить формування міжрайонних функцій виробництва, потужність і структура потоку продукції, яка вивозиться за межі певної території, розвиток місцевого виробництва. Трудові ресурси створюють можливості для повнішого використання наявних природних ресурсів, сприяючи тим самим підвищенню рівня комплексного розвитку території. На території, добре забезпеченій трудовими ресурсами, розвивається система виробництв з високою трудомісткістю продукції.
Населення як споживач значно впливає на розвиток галузей, які забезпечують його потреби в продуктах харчування і промислових товарах, послугах. За кількістю населення, його статево-віковою структурою, розподілом між містом і селом, рівнем зарплати, культурно-освітнім рівнем визначають обсяги й асортимент продукції галузей виробництва.
Для визначення багатогранного впливу населення на процес економічного й соціального розвитку країни треба детально дослідити як його демографічні параметри, так і особливості розселення, трудову діяльність.
Чисельність населення, його динаміка та статево-вікова структура - найважливіші показники демографічної характеристики народонаселення. Важливим є також показник природного приросту населення (табл. 8).
За останні 80 років населення України збільшилося в 1,4 раза. Водночас були величезні людські втрати внаслідок війн, політичних репресій, голодомору 30-х років. Результатом таких механічних втрат населення є його сучасна деформована вікова структура/Зростання загальної чисе-льності населення зумовлює потребу у значних капітальних вкладеннях для забезпечення зростання матеріального й культурного рівня життя.
Починаючи з 1993 р. загальна чисельність населення України почала зменшуватись. Цього року в державі народилося 634 тис., а померло 669 тис. (природне скорочення населення становило мінус 35 тис. осіб). Загальне скорочення чисельності населення (внаслідок природного й механічного відтоку) в 1992 р. становило вже мінус 117 тне. осіб, в 1993 р. мінус 180 тис. У 1996 р. народилося 467,2 тис. осіб, а померло 776,7 тис. осіб (природне скорочення становило мінус 309,5 тне. осіб), в 1998 р. -відповідно 419,2 тис. осіб і 719,9 тис. (мінус 300,7 тис. осіб, або -6,0%»).
Найважливішим чинником динаміки загальної чисельності населення України є його природний рух. За останні 55 років коефіцієнт смертності практично не змінився (становив 14,3%» у 1940 р., 14,9%» у 1997 р. і 14,3%» у 1998 р.). Проте різко знизився коефіцієнт народжуваності (з 27,3%<> у 1940 р. до 8,7%п у 1997 р. і 8,3 7т, у 1998 р.) і, як наслідок, коефіцієнт природного приросту населення (з 13,0%» у 1940 р. до -6.2%<. у 1997 р. і -6,0%,. у 1998 р.) (рис. 2).
Значне зниження народжуваності та зростання смертності населення зумовлені погіршенням умов його життя. Певну роль відіграє також складна екологічна ситуація, яка особливо загострилася після катастрофи на ЧАЕС. Усі регіони держави зазнали впливу радіоактивного забруднення. Що підтверджується різким зростанням смертності після 1986 р. Найвища вона серед осіб старших вікових груп. Зросла смертність серед чоловіків віком понад 40, а серед жінок - понад 50 років. Основні причини смертності-хвороби серцево-судинної системи, новоутворення, нещасні випадки, отруєння, травми та ін.
За даними досліджень, особливо збільшилася смертність від хвороб системи кровообігу (з 642 осіб на 100 000 населення у 1990 р. до 867 у 1998 р.), нещасних випадків, отруєнь і травм (відповідно 107 і 140). Зростає емер шість від захворювання на СН1Д, туберкульоз.

Досить висока в Україні смертність дітей у віці до року. У 1998 р. вона становила 12,8%о, у тому числі в міських поселеннях - 12,9%о, в сільській місцевості - 12,7%о. Хоча загалом спостерігається її зниження (у 1985 р. - 15%о), у регіонах зі складною екологічною ситуацією, особливо прилеглих до Чорнобильської зони, вона зростає.
Регіональні особливості відтворення населення України можна простежити за даними табл. 9.
Величина коефіцієнта народжуваності залежить від багатьох названих вище чинників. Окремо слід виділити показники шлюбності та розлучень, питання формування сім'ї. В Україні кількість зареєстрованих шлюбів постійно зменшується (9,3 на 1000 осіб у 1990 р. і 6,2 - у 1998 р.). Разом з тим незначно, але зменшилася кількість зареєстрованих розлучень (3,6 на 1000 осіб у 1998 р. проти 3,7 - у 1990 р.).
Сучасні процеси формування сім'ї в Україні мають такі особливості: тенденція до збільшення кількості ранніх шлюбів і високі показники розлучень; практично не реалізується настанова сімей на народження 2 -З дітей; малозабезпечені сім'ї відкладають народження першої дитини. В результаті для України характерна в середньому така сімейна структура: батько, мати, 1,1 дитини.
З метою підвищення народжуваності необхідно прийняти закон про адресні допомоги окремим молодим сім'ям на випадок народження дитини. Таке заохочення здійснюється у багатьох країнах світу.


Низькі показники народжуваності та зростання показників смертності свідчать про несприятливу демографічну ситуацію практично на всій території України. Проте найгірша вона у північних і східних областях (Чернігівська, Сумська, Луганська, Донецька та ін.), де найнижчі показ-ники природного приросту населення. Додатний приріст, хоч і незначний, у Закарпатській та Рівненській областях. У всіх областях України природний приріст поступово знижується, особливо це відчутно там, де значна частка населення проживає в селах. Причиною цього є насамперед досить висока частка людей старшого віку в сільській місцевості. Позитивний природний приріст зафіксовано тільки в селах Закарпатської області.
Демографічна ситуація в Україні характеризується також показником середньої тривалості життя, тобто кількістю років, яку в середньому належить прожи ги даному поколінню народжених, якщо припусти! й, що впродовж життя цього покоління рівень смертності в окремих вікових групах буде такий, як зараз. Для тих. хто народився в 1997-1998 рр., цей показник становить до 68,1 року, причому чоловіків - 62,7, жінок - 73,5 року. За цим показником Україна посідає 52-ге місце в світі. Середній вік жителя України - 37 років.
Зниження природного приросту населення спричинює деформацію його вікової структури, зниження природного приросту трудових ресурсів. «Старіння» населення призводить до збільшення демографічного навантаження на працездатних, до певних труднощів у формуванні трудових ресурсів та забезпеченні господарства робочою силою, є одним з найтривожніїпих симптомів погіршення демографічних умов його відтворення. Висока частка осіб у віці, старшому за працездатний (вже в 1998 р. - 23,3 % проти 22,6% у 1996 р.), скорочує обсяги трудового потенціалу держави (рис. 3). Якщо частка пенсіонерів серед населення зростає, то представників молодшого покоління - скорочується (в 1998 р. - 20.1% проти 21.5% у 1996). Людей працездатного віку в країні понад 50% (у 1998 р. їх було 56,6% проти 55,8 у 1996 р.). Кількість жінок в Україні залишається стабільною і становить 54 % населення.
Проблеми етатевої-віковоїструктури населення значно відрізняються по регіонах. Наприклад, у Закарпатській і Донецькій областях вони є діаметрально протилежними. Певні особливості спостерігаються в сільській і міській місцевостях. Зокрема, в більшості сільських адміністративних районів України природного приросту населення немає, а в багатьох з них відбувається процес депопуляції, тобто коефіцієнт народжуваності тут менший за коефіцієнт смертності. В селах вікова й статева структури населення різко погіршуються, що, безперечно, негативно впливає на розвиток продуктивних сил.

Особливості статево-вікової структури свідчать про високе демографічне навантаження на населення працездатного віку. Так, у 1998 р. цей показник становив 781 непрацездатну особу па 1000 працездатних (у сільській місцевості 1036, а в містах 680 осіб).
Наведені відомості про демографічну ситуацію в країні необхідні для вивчення процесів відтворення трудових ресурсів, визначення їх кількісної та якісної структури
2. Міграція населення
Складовою розвитку населення і трудових ресурсів є міграція, причини і мотиви якої можуть буї й різними. Як показує досвід, міграцію населення ніколи не вдавалося зупинити, а в окремі періоди вона набирала особливо великих масштабів і охоплювала віддалені простори. Вона може бути пов'язана з постійною або тривалою зміною місця проживання, тимчасовими чи сезонними переміщеннями людей тощо.
За сучасними статистичними даними можна лише в загальних рисах відтворити обсяги внутрішньодержавної міграції, оцінити її наслідки для економічного розвитку України. Аналіз статистичних даних дає підстави говорити про те, що в державі постійно зменшується чисельність населення внаслідок міграційного відтоку. Якщо в 1990 р. коефіцієнт чистої міграції становив +1,5%о, в 1993р.-+1,0, 1994р.--2,8, 1995р.--1,8, 1996 р. - -2,6, 1997 р. - -1,6, то в 1998 р. - -1,9%о.
Рівень міграції населення залежить від регіональних особливостей. Так, тільки Полтавська область має, хоч і незначне, проте ще позитивне сальдо міграції, а всі інші області втрачають населення й трудові ресурси (як і вся Україна) на користь інших держав світу. Причини цього різні, їх не можна зводити тільки до погіршення економічного стану в Україні. В міграційному процесі держави багато важать свобода пересування, наявність відповідних занять тощо. Проте, звичайно, зростання міграційної рухомості населення України більше спричинене економічними, ніж будь-якими іншими чинниками (політичними, національними, релігійними тощо). Перебудова економіки України призвела до великих змін у жиїті держави: політична і фінансова нестабільність, значний спад виробництва, банкрутство й закриття багатьох підприємств. Це, у свою чергу, викликало повальне вивільнення працівників, зниження рівня заробітної плати, затримки з її виплатою і, як наслідок, зниження рівня життя населення в цілому.
За офіційною статистикою, в 1997 р. за межами України працювали, осіб: 18741, в тому числі в Росії- 1552 (9%), Греції- 5702 (38%), Польщі - 797 (4%), у Чехії - 3287 (19%), Німеччині - 497 (3%), США - 353 (2%), Ізраїлі - 575 (3%), на Кіпрі - 472 (3%), у Франції- 23, Великобританії- 236 (1%), Швейцарії-71 особа, в інших країнах- 18%. За неофіційними даними за кордоном проживають 5-7 млн українців (20 - 25% працездатного населення держави) (рис. 4).

Наведені цифри ілюструють втрату молодою українською державою трудового потенціалу, що особливо важливо для розвитку її
економіки. Зрозуміло, що в економічно розвинені країни мігрує найпотужніший, найякісніший (фізично й інтелектуально) трудовий потенціал нації. Більшість мігрантів - це економічно активне населення та населення молодих вікових груп, що мають середню спеціальну та вищу освіту. •
Значними є також внутрішні міграції населення в Україні, тобто між регіонами, областями, населеними пунктами.
За тривалістю переміщення населення виділяють безповоротну і тимчасову міграції. Тимчасові міграції включають сезонні та маятникові переміщення.
11 Сезонні міграції населення - це тимчасове (сезонне) його переміщення. Вони бувають внутрішньо- та міждержавними, а також економічними (забезпечення робочою силою певних галузей господарства на період сезонного збільшення робіт) та соціально-культурними (поїздки на навчання, лікування, відпочинок, туризм).
Значних розмірів в останні десятиріччя набули маятникові трудові поїздки населення («маятникові міграції»), тобто регулярне переміщення населення з одного населеного пункту в інший на роботу або навчання без зміни місця проживання.
Основною причиною зростання кількості людей, які працювали за межами свого населеною пункту, був посилений промисловий розвиток міст. Цьому сприяли також недостатній вибір професій на селі, низький рівень механізації виробництва, широке використання ручної праці асіль-ському господарстві та Ін.
Скорочення діяльності, зменшення потужності, ліквідація та пере-профілювання багатьох підприємств і установ, де були зайняті «маятникові мігранти», а також зменшення кількості рейсів автобусів та приміських поїздів, подорожчання транспортних послуг, зменшення (а здебільшого невиплата) зарплати - всі ці та інші причини зумовили різке скорочення кількості таких мігрантів. Багато з них стали безробітними, дехто знайшов собі роботу у місці проживання або включився в сезонні міграції за межі області чи держави.

3. Рівень життя населення
Відповідно до закону економії суспільної праці, раціональне розміщення продуктивних сил розглядається як найважливіша передумова підвищення рівня життя людей. Оскільки статистичні органи покищо не публікують синтетичних показників рівня життя людей в розрізі областей та економічних районів, виникає потреба в порівнянні господарського розвитку цих регіонів. Для цього використовують систему загальноекономічних показників, які характеризують рівні регіонального господарського розвитку. Ця система дає змогу ранжувати області й ра-
иони за рівнем розвитку продуктивних сил, виявляїи причини відсгаванця окремих регіонів. Такими показниками є:
розподіл національного багатства, виробництво сукупного суспільного продукту та національного доходу по регіонах;
розвиюк основних галузей матеріального виробництва промисловості, сільського господарства і транспорту;
використання трудових ресурсів та рівень продуктивності праці.
Статистика ще не обліковує створеного по областях та економічних районах національного доходу. Цей показник, зазвичай, можна було б використовувати для зіставлення рівнів економічного розвитку.
Важливим завданням науки нині є розроблення показників для виявлення конкретної залежності між рівнем розвитку продуктивних сил та рівнем спеціалізації, комплексності, станом розвитку виробничої і соціальної інфраструктури як у районах, так і між районами на різних стадіях господарського розвитку.
У системі показників раціональності розміщення продуктивних сил найважливішими є рівень життя населення та його регіональні відмінності. Водночас зазначимо, що аналіз рівня життя людей мас певні особливості. Насамперед слід враховувати відмінності в умовах життя населення, спричинені природними, національними та соціально-еконо-мічпими чинниками. Для цього треба знати сьогоднішні й перспективні потреби населення окремих регіонів, особливості способу життя людей різних районів країни. З цією метою розробляють науково обгрунтовані норми споживання матеріальних благ і послуг, складають раціональний бюджет цього споживання, який відображує ці потреби па перспективу. Рівень задоволення потреб населення визначають як співвідношення фа-ктично досягнутого рівня споживання матеріальних і духовних благ з раціональними нормами споживання, розрахованими для населення певного регіону. Крім того, І рсба враховувати конкретні умови життя людей, які визначають характер споживання матеріальних і духовних благ. Ці відмінності відображують специфіку споживання матеріальних благ міським і сільським населенням, їх доступність (віддаленість населених пунктів від великих міст).
Рівень життя характеризується рядом синтетичних показників, до яких належать: фонд споживання у використовуваному національному доході; реальні доходи населення; номінальна заробітна плата робітників і службовців; реальна заробі гна плата робітників і службовців; доходи селян від громадського господарства; суспільні фонди споживання; обсяг роздрібного товарообороту.
Для визначення рівня життя порівнюють розміри й динаміку споживання продуктів харчування та непродовольчих товарів, житлових і комунально-побутових послуг, а також послуг транспорту, зв'язку, соціально-культурної сфери, умов відпочинку та праці тощо.
Міжнародна статистика розраховує показник життєвого рівня за валовим внутрішнім продуктом (ВВП) або валовим національним продуктом (ВНП) на душу населення. За цим показником Україна значно відставала від розвинених країн ще до проведення реформ. Так, у 1990 р ВВП в Україні становив $ 5560 на душу населення, годі як у високорозви-ненич країнах світу вій був у 3-4 рази більшим і становив: у Великобританії -514637; Канаді-$20783, Німеччині-$19183; США- $ 20630; Франції -$17061; Швеції - $22360, Японії - $23305'.
За роки реформування життєвий рівень в Україні знизився більш як у 6 разів, тобто до $900 на душу населення у 1996 р. Внаслідок цього Україна перемістилася з 45-го місця, яке вона займала за рівнем людського розвитку у 1994 р., на 95-те у 1997 р. і 102-ге-в 1999р.
Упродовж останніх років в Україні істотно змінилися структура й розміри грошових доходів населення У структурі грошових доходів зберігається тенденція до зниження частки заробітної плати. Якщо в 1990 р. вона становила 70,9° о заробі І ноі плати 1985 р. (1985 р. - 100%), гов 1998 р -лише 48.2° о, в 1999 р. - 49.7° о За 1999 р. номінальні грошові доходи населення становили 61776 млн грн.. або на 13,6% більше, ніж у 1998 р. Грошовий дохід на душу населення в 1999р. дорівнював 1238 грн., або був більшим, ніж у 1998 р. на 14,5% 2.
Реальні грошові доходи населення порівняно з 1990 р. зменшилися в 4,4 раза, реальна заробітна плата - в 3,8, реальна пенсія - в 6,5 раза, а в 1999р. реальні грошові доходи порівняно з 1998р. знизилися на 10,9%. За купівельною спроможністю грошових доходів, заробітної плати та пенсій Україна опинилася майже на рівні 1994р.
Реальна заробітна плата в грудні 1999 р. порівняно із зарплатою у грудні 1998 р. зросла на 3,4%. Проте в грудні 1999 р. у зв'язку із закінченням фінансового року були здійснені значні грошові виплати, якіперевпщилн виплати в інші місяці року більш як на 30%. В доларовому еквіваленті середня заробітна плата в грудні 1999 р. становила $43,2, що на 17,7% менше, ніж у грудні 1998 р. Незважаючи на підвищення у вересні 1999 р. мінімальної трудової пенсії за віком, реальна пенсія залишилася нарівні 1998р.
Співвідношення між найвищими та найнижчими рівнями заробітної плати на галузевому рівні становило 6 разів, на регіональному - 2,7 раза.
Разом з тим у структурі грошових доходів зростає частка інших доходів, які перебувають у «тіні» й не оподатковуються.
Найвідчутшшпші наслідками зниження реальних доходів і платоспроможного попиту населення є зниження обсягів споживання продуктів
харчування, погіршення його структури, якості та асортименту, що призводить до скорочення тривалості життя населення.
Падіння індексу людського розвитку спричинилося, крім зростання бідності, зниженням рівня освіти, несприятливою екологічною ситуацією, погіршенням стану здоров'я та скороченням тривалості життя населення. За останні роки зниження людського потенціалу держави зумовило від'ємний приріст населення та відтік висококваліфікованих спеціалістів.

4. Національний склад населення
У 1989 р. українців в Україні було 37,4 мли (72,7% від усього населення), а решту населення становили росіяни (11,4 мли осіб, або 22,1%), євреї (486 тис., або 0,9%), білоруси (440 гис., або 0,69%), молдавани (324 гис., або 0,6%), поляки (219 тис., або 0,4,%). болгари (233 тис., або 0,5%) та ін. Всього в Україні проживають представники більш як 100 національностей. Понад 7,5 млн українців мешкають у близькому і майже 4 млн -у далекому зарубіжжі. Українці майже рівномірно розміщені на території України. Проте в областях Поділля (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька), Полісся (Волинська, Житомирська, Київська, Рівненська, Чернігівська), Прикарпаття (Івано-Франківська, Львівська), Центральній частині (Кіровоградська, Черкаська), а також у Сумській і Полтавській областях вони становлять 80-90 % населення. Значно менше українців у національному складі населення східних та південних областей, де завжди був високим приплив мігрантів з інших регіонів колишнього СРСР. Сьогодні практично кожен третій українець змушений проживати і пра-цювати за кордоном через складну економічну ситуацію в державі (рис. 5).
Серед національних меншин перше місце посідають росіяни. Вони в Україні почали оселюватися ще з XV ст. Найбільше їх в АР Крим (67,0%), Донецькій (43,7%), Луганській (44,8%), Харківській (33,2%), Одеській (27,4%) та Запорізькій (32,0%) областях.
Євреї з'явилися в Україні ще за часів Київської держави. Вони прибували сюди з кримських, грецьких колоній та хазарських областей. Сьогодні понад 20% євреїв проживає в м. Києві, значна кількість їх в Одеській, Дніпропетровській, Харківській, Донецькій, Вінницькій, Житомирській, Чернівецькій областях та АР Крим. Білоруси оселилися переважно на сході та півдні України. Більшість молдаван проживає на території Одеської та Чернівецької областей, менше-в Кіровоградській, Дніпропетровській областях та АР Крим. Осіли вони в Україні ще в XVI - XVII ст., рятуючись від турецького гноблення.
Болгари проживають компактно на території Одеської та Запорізької областей, поляки — в областях давньої осілості (на Волині, Поділлі, в Галичині, зокрема у Житомирській, Хмельницькій, Львівській областях та м. Києві, у Вінницькій, Тернопільській і Донецькій областях).

5. Міське і сільське розселення
Для характеристики розміщення населення використовують поняття «розселення». Розрізняють розселення міське і сільське. Основними чинниками розселення, а також ного інтенсивності й напрямів є соціаль-по-економічпі (розвиток та розміщення продуктивних сил тощо), природні й демографічні. Природні чинники позначаються па процесі розселення внаслідок територіальних відмінностей природного середовища (поверхні, клімату, гідрографічної мережі, корисних копалин, якості земельних ресурсів та ін.). Територіальне розселення, крім того, залежить від інтенсивності та напрямів постійних і маятникових переміщень населення.
В Україні існує сонна система розселення, основу якої становлять адміністративне-, виробниче- та культурно-побутові передумови й чинники. Виділяють регіональні (Центральна, Західна, Північно-Східна і Південна, а іноді Подільська) й обласні (всього 24) системи розселення. Останні являють собою сукупність міських і сільських поселень, об'єднаних навколо обласних центрів і керованих ними. Виділяють ще ткальні системи у межах областей: міжрайонні, кущові й елементарні. Всі вони формуються навколо якогось центру на основі виробничих, трудових, культурно-побутових, адміністративних та родинних зв'язків.
Міське розселення. На розміщення населення, в гому числі міського, на території України впливають три основні чинники, найважливішим з яких е соціалмю-економічпий чинник, тобто розміщення продуктивних сил, від якого залежать виникнення міст і значний приплив сільського населення до них. Так, міське населення з 1913 до 1999 рр. зросло у 5 разів, а сільське - зменшилося в 1,6 раза. Нині в Україні є 448 міст і 896 містечок. Між цими видами міських поселень існує істотна відмінність. Місто--це населений пункт, який виконує промислові, транспортні, культурно-торгові га адміністраіивні функції, а його населення складається переважно з робітників, службовців та їхніх сімей. Міста поділяють па економічні (промислові, транспортні, торгово-розподільчі) та неекономічні (адміністративні, культурницькі, рекреаційні тощо). Часто міста виконують якусь одну функцію, тому їх називають малофупкціональнимії (мопофункціональїнімн). Проте найчастіше вони є поліфункціональпими
Найгустіша мережа міст у Донецькій (51), Луганській (37), Київській (26), Одеській та Харківській (відповідно 19 і 17) областях. Найменше їх у Миколаївській та Херсонськії"! (по 9 у кожній), Рівненській, Закарпатській та Волинській (відповідно 10, 10, 11) областях.
Більшість міських жителів припадає па так звані містечка - проміжну між містом і селом ланку поселень. Розміщуються вони навколо промислових підприємств, залізничних вузлів, курортів чи санаторіїв. У них мешкають дві та більше тисяч, переважно робітників і службовців, членів їхніх сімей.
Розрізняють містечка індустріальні, агропромислові, сільськогосподарські, несільськогосподарські та мішаного типу. В 1999 р. їх у країні було 897, або 66,7% загальної кількості всіх міських поселень України, проте проживало в них тільки 13,2% загальної кількості міського населення.
В Україні виділяють такі групи міських поселень: малі (до 50 тис. осіб), середні (50-100 тис.), великі (100-500 тис.), дуже великі (500-1000 тис.), міста-мільйонсри (понад 1000 тис. осіб).
Найчисельніша група - малі міста (до яких належать і містечка). Із загальної кількості міст (1345) вони становлять 1242, тобто 92,3%, проте в них проживає всього 31,8°/» міського населення України. Середніх.міст 55 (в них мешкає 11,3% міського населення), великих - 39 (26,9% міських жителів), дуже великих - 4 (8,4% мешканців). У п'ятьох містах-мільйонерах проживає 21,6% міського населення (табл. 10). Отже, у великих, дуже великих і містах-мільйонерах проживає 56,9% міського населення України.
До міап-міпьйонерів належать Київ (2,6 мли осіб), Харків (1,6 млн). Більш як по 1 млн осіб у містах Дніпропетровську, Донецьку, Одесі. Серед дуже великих міст-Запоріжжя (863 тис. осіб), Львів (794 тис.). Кривий Ріг (715 тис.), Маріуполь (500 тис.), Миколаїв (518 тис.) і Луганськ (475 тис. осіб).
Малі й середні міста, як правило, викопують адміністративні та торгово-розподільчі функції та є центрами областей і адміністративних районів України. У них часто зосереджуються переробні підприємства поблизу джерел сільськогосподарської сировини, родовищ корисних копалин. Ці міста використовують власну робочу силу й трудові ресурси навколишніх сільських місцевостей.
На сході й півдні України є низка великих міст, які обслуговують потужну промисловість Донбасу й Подніпров'я, морський транспорт, курортно-рекреаційну галузь. Це - Горлівка. Єнакієве, Костямгипівка, Алчевськ, Макіївка, Севастополь, Сімферополь, Керч та ін. У них за 1989-1999 рр. чисельність населення зменшилася на 1,7%. Те саме сталося й у великих містах і містах-мільйонерах (див. табл. 10).
Існує пряма залежність між рівнем урбанізації та загальною густотою населення. В Україні високий рівень міського населення в областях: Донецькій - 90,2% (густота населення - 189,0 осіб/км'), Дніпропетровській - 83,6% (120,8 осіб/км'), Харківській - 79% (95,5 осіб/км ), Львівській -60,8% (125,2 осіб/км') та ін. Густота населення в цих та інших областях зростала за рахунок міського населення (рис. 6).
В Україні 19 міських агломерацій - зосереджень функціонально по-в язаних між собою міських поселень, в яких сконцентровано потужні виробничий, культурний, освітній і торговий потенціали. Проте надмір-
на концентрація великих міських агломерацій породжує негативні явища: через надмірну концентрацію промисловості зменшуються рекреаційні зони і взагалі вільні території для озеленення та ін. Моноцентричні агломерації (міста Київ, Харків, Одеса, Львів) зумовлені значним виробничим та невиробничим потенціалом, транспортом.
Бщеїчпричиі й поїщентричиі міські агломерації характерні для районів інтенсивного розвитку сучасної важкої індустрії - Донецького та Придніпровського: Донецько-Макіївеька, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Горлівсько-Єнакпвська та ін.
У всіх 19 агломераціях України проживає понад 16 мли осіб міського населення.
Проблемами розвитку й планування міст у державі займаються науково-дослідні та проектні інститути (у м. Києві) та їх філіали в обласних центрах.
До невеликих міст, які виконують організаційно-господарські, про-мпслово-переробні та культурно-освітні функції місцевого значення, належать Жпдачів, Коломия, Косів, Стрий, Кременець, Дубно, Острог, Славута. Літпн, Ніжин та ін.
Центрами рекреації й оздоровлення населення є такі міста, як Мо-ршнн, Хмільник, Трускавець, Євпаторія, Ялта та ін.

Сільське розселення. На сучасному етапі розвитку територіальної оріаиізації суспільства питання сільського розселення е дуже актуальним. . Чисельність сільського населення в Україні постійно зменшується. Якщо і в 1913 р. його частка становила 81% всього населення України, то в 1999 ''; р. -лише 32%, тобто зменшилася в 1,76 раза. Сільське населення ще переважає у Вінницькій (52%), Закарпатській (61%), Івано-Франківській (56,6%), Рівненській (52,4%), Тернопільській (56%), Чернівецькій (57,3%) областях, тобто в західному регіоні України та на Поділлі, де промисловість розвивалася повільніше, ніж на сході. Найменша частка сільського населення в Донецькій (10%), Луганській (13,6%), Дніпропетровській (16.4%), Харківській (21%) областях та ін. Сільське населення живе в селах, загальна кількість яких зменшується (з 42 229 у 1961 р. до 28 775 у 1999 р., або майже в 1,5 раза). Половина сіл (54.8%) зосереджена в Захід-4 ній економічній зоні.
За кількістю жителів села поділяють на малі (1 тип - до 500 осіб) -57,7%, середні (\\-пт- 500-1000 осіб)-22,4%і еІ'лша(Штип-понад 1000 осіб) - 19,9%. Більшість сільського населення проживає в середніх і великих селах. Територіальні відмінності сільського розселення у різних природних зонах і районах України зумовлені природними, суспільно-економічними умовами та історичним минулим. Так, па Поліссі з його мозаїчними сільськогосподарськими угіддями села переважно невеликі за людністю, хоча існують певні відмінності між правобережним і лівобережним Поліссям. У Лісостепу густота сільського населення висока і багато сільських поселень, розмішених поблизу одне від одного; у Сіеп) мережа сільських поселень зріджена, вони розміщені біля водотоків. гус-! тота сільського населення незначна.
У районах Закарпаття та Прикарпаття села великі, в Криму - розі ^ міщені уздовж водотоків та па крутих гірських схилах. ! Сільські поселення виконують функції сільськогосподарські й не-5
••• сільськогосподарські (біля промислових підприємств, транспортних|
вузлів, лісопромислових закладів та іп.). і На терені країни в системі сільського населення й розселення по-|
ширене таке негативне явище, як депопуляція, особливо в Чернігівській,!
••  Сумській, Полтавській, Житомирській. Черкаській. Вінницькій. Кірово-|
І  градській. Дніпропетровській та інших областях. Іншими словами,!" смертність тут перевищує народжуваність, спостерігається природний
і, регрес населення. За 1979-1999 рр. кількість сільського населення зменшилася на 3,2 мли, або на 16,6%. Це свідчить про несприятливу
І  демографічну ситуацію.
Сільське розселення на сучасному етапі деградує, село знелюдню-ється. На постійне мешкання тут залишаються переважно люди старшого
:   віку (28%).
Сільське розселення в тій чи іншій місцевості України має свої особливості. Це й зрозуміло, оскільки села розміщені в різних соціально-економічних та географічних умовах. Загалом по Україні виділяють 26 класів сільського розселення. Найтиповішим є Східноукраїнський регіон сільського розселення (за площею він становить трохи більше тре-т ипи території країни - 38%). Ту І низька гус го га сільського населення (21 особа/км ). невелика людність - у середньому 423 особи на одне поселення. Цей регіон займас значну територію Лівобережної України, простягається до АР Крим, заходить на Правобережну частину в районі Київсько-Житомирського Полісся, а на півдні - до Одеської й Кіровоградської областей. У цьому регіоні с й великі сільські поселення, проте в цілому для нього характерне дрібне розселення.
Другим за площею є Подільський регіон сільського розселення, розміщений на Подільській височині (Хмельницька, Вінницька області). Його середні показники розселення: гусюта сільського населення - 34 особи/ км і людність сільських поселень в середньому 620 осіб. Села розміщені в лісосіеповій частині України вздовж численних річок та шосейних шляхів.
На Поділлі розрішяють сільське розселення східноподільське (па сході Поділля і на Придніпровській височині) та західноподільське (клином від Луцька - Гоїш Рівненської до Бара Вінницької області). Для першого характерні густота розселення 41 особа/км і людність 869 осіб на одне село, для другого — відповідно 48 осіб/км- і 600 осіб.
Українське село по гребує додаткових потужностей для прискорення будівництва і впровадження в дію низки об'єктів сфери послуг, соціальмо-екопомічпої інфраструктури, вжиття заходів щодо зменшення відпливу населення, закріплення молоді на селі, оптимізації маятникової міграції до міста, а саме:
остаточного закінчення приватизації землі, її роздержавлення та паювання різних колективних організацій і підприємств, здебільшого нерентабельних:
поліпшення умов сільськогосподарської праці (впровадження комплексів сільськогосподарських машин, трудозберігаючих технологій тощо), істотного зменшення ручної праці:
розширення в сільськогосподарських районах будівельної індустрії, збільшення послуг для будівництва й ремонту житлових будівель;
збільшення обсягів будівництва водопровідних та газових мереж тощо.
Назагал треба визнати, що: сільське розселення України зазнало змін через хибну аграрну політ ику й диференціацію сіл на перспективні й неперспективні, геноцид і депортації; важкі умови життя та праці селянина, відсталість сфери послуг і побуту спонукали до масових виїздів, °собливо молоді, не лише з села, а й за межі країни, що призвело до зне-•'"однення українського села, його деградації, депопуляції, старіння "зселення і від'ємного сальдо в природному прирості. ,и., ,„ ..,,„., ,<д^
Сільське розселення може якісно відродитися лише на основі докорінної зміни виробничих відносин на селі та приватизації землі.

6. Трудові ресурси
Наведені вище відомості про демографічну ситуацію в країні необхідні для вивчення процесів відтворення трудових ресурсів, визначення їх кількісної та якісної структури.
Поняття «трудові ресурси» вперше запропонував академік С. Г. Струмилін. Вони складаються переважно з працездатного населення у працездатному віці. Нині нижня межа працездатного віку встановлена 16 років, а верхня - 55 років для жінок та 60 років для чоловіків. До трудових ресурсів належать також пенсіонери, зайняті в суспільному виробництві, а також підлітки віком 14-15 років, які з тих чи інших причин працюють у сфері матеріального виробництва або невиробничій. З трудових ресурсів потрібно вилучити інвалідів праці чи дитинства праце-зда гного віку, які не зайняті в господарстві, а також незайнятих пенсіонерів працездатного віку. Зауважимо, що в розвинених країнах ринкової економіки замісі ь терміна «трудові ресурси» вживається поняття «економічно активне населення».
Кількість трудових ресурсів не завжди пропорційна чисельності населення, а залежить насамперед від його вікової структури. Чим більша в структурі населення частка осіб віком до 16 або понад 60 років, тим менша чисельність трудових ресурсів. Вона може зростати за рахунок додаткового залучення у виробництво людей пенсійного та підліткового віку. Кількість трудових ресурсів можна регулювати й за рахунок зміщення меж працездатного віку. Важливим резервом збільшення трудових ресурсів с поліпшення умов праці, техніки безпеки, охорони здоров'я, що сприяють зниженню смертності та інвалідності осіб у працездатному віці, зменшенню чисельності Збройних сил або скороченню строку служби в армії, ліквідації пільг для передчасного виходу па пенсію тощо. Істотно впливає на кількість трудових ресурсів статевий склад населення. Збільшенню чисельності чоловіків веде до зростання трудового потенціалу держави, оскільки вік виходу їх на пенсію на 5 років більший, ніж жінок.
В умовах зниження природного приросту трудових ресурсів велике значення має поліпшення їх якісного складу. Прогресивною вважається структура трудових ресурсів, у якій більше осіб віком до 40 років. В умовах науково-технічного прогресу це найважливіший чинник 'трудозабезпечепня майже всіх галузей економіки. Аналіз тенденцій природного приросту населення, зрушень у його статево-віковій структурі є основою для прогнозування на перспективу чисельності й структури тру-дових ресурсів. Мета застосування різних методів прогнозування -отримання найбільш репрезентативних даних про майбутні кількісні та якісні параметри трудового потенціалу.
Під трудовим потенціалом розуміють систему, що має просторову та часову орієнтацію, елементами якої виступають трудові ресурси з урахуванням усієї сукупності їхніх кількісних та якісних характеристик, зайнятості й робочих місць.
Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними чинниками (природним приростом, станом здоров'я, міграційною рухомістю та ін.)> потребами суспільного виробництва в робочій силі й відповідно можливостями задоволення потреби працездатного населення в робочих місцях.
Якість трудового потепцтіу - поняття відносне. Воно характеризується показниками якості працездатного населення, трудових ресурсів, сукупного робітника або робочої сили. Ці якісні характеристики можуть бути розкриті за допомогою сукупності ознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психофізичних, моральних та ін.
Чисельність населення в Україні, як уже зазначалося, постійно зменшується через від'ємні показники природного приросту, його механічну рухомість та інтенсивний відтік осіб молодого віку за кордон, що зумовлює деформацію вікової структури працездатних. У перспективі очікується зменшення приросту трудових ресурсів, що позначиться на розширеному їх відтворенні та зумовить потребу в орієнтації на впровадження трудоз-берігаючих технологій.
Нерівномірне розміщення трудових ресурсів у країні, зниження абсолютних розмірів їх природного приросіу в більшості адміністративних районів, низький рівень ефективності використання робочої сили в галузях матеріального виробництва зумовлюють потребу в наукових дослідженнях і практичних заходах щодо раціонального використання ресурсів живої праці не тільки в галузях, але і в окремих районах України. Розв'язання цієї проблеми можливе завдяки підвищенню продуктивності праці на основі максимального використання досягнень науково-технічного прогресу. У пропорційному розвитку економіки важливу роль відіграє економія не тільки затрат живої праці, а й матеріалів, сировини, енергії, а також раціональне використання виробничих фондів, раціоналізація транспортних вантажопотоків на основі науково обгрунтованого розміщення продуктивних сил. Економія затрат живої праці передбачає впровадження грудозберігаючих технологій, що дасть змогу зменшити виконання робіт вручну.
Нині на ручних роботах зайнята у промисловості, будівництві та в сільському господарстві значна кількість робітників. За умови підвищення рівня механізації та автоматизації виробничих процесів вони, безперечно, будуть вивільнені з цих галузей господарства.
У сільському господарстві однією з найважливіших є проблема під-в1Щепин ефективності використання трудових ресурсів. У багатьох адміністративних районах сільськогосподарські підприємства сезонно по-
гребують додаткової робочої сили, незважаючи на те, що в цій галузі матеріального виробництва зосереджено майже 5 млн осіб, або майже 22,1% середньорічної чисельності зайнят их у господарстві. Причини такого явища неоднозначні. Насамперед різко погіршилася статево-вікова структура сільського населення. Низький рівень механізації й електрифікації виробничих процесів зумовлює значну трудомісткість продукції. Недосконалі також форми організації виробництва та оплати праці. Все це зумовлює порівняно високий рівень зайняюсті населення в сільському господарстві. Зазначені причини зумовлюють відтік із сіл (особливо віддалених) трудових ресурсів, насамперед молоді га кваліфікованих працівників, за кордон.
В умовах переходу до ринкової економіки урізноманітнюються форми зайнятості населення. Зростає кількість зайнятих у кооперативах, малих підприємствах. Багато хто займається індивідуальною трудовою діяльністю. У зв'язку з цим дедалі більше загострюються проблеми забез-печення робочою силою суспільною сектора виробництва, особливо будівництва та сільською господарства.
Скорочується чисельність працівників у матеріальному виробництві, водночас збільшуючись у кооперативному, індивідуальному га приватному секторах. Виникли нові сфери зайнятості - кооперативи для виробництва товарів, надання послуг І а індивідуальні селянські, фермерські І осподарсгва, помітно зросла кількість особистих підсобних господарств, малих і спільних підприємств, спілок орендарів. Значна кількість населення, особливо молоді, зайнята в тіньовій економіці. Водночас у країні зростає безробіття. Тому потрібно шукати додаткові можливості для розширення сфери зайнятості населення. Оскільки попит на товари широкого вжитку і послуги високий, а можливості його задоволення незначні, створення нових та розширення діючих підприємств можна вважа ги досить місткою сферою додаткової зайнятості населення.
Аналіз зайнятості населення в Україні показує, що у нас є певні надлишки працездатного населення, насамперед у малих містах. Наявність їх посилює можливість виникнення безробіття в умовах проведення радикальної економічної реформи.
Безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку через відсутність роботи, яка їм підходить, зареєстровані в державній службі зайнятості, справді шукають роботу та здатні приступити до неї.
Формування ринкових відносин призвело до зменшення потреби в кадрах у державних адміністраціях та установах і до одночасного збільшення чисельності працівників, вивільнених із суспільного виробництва. Значна частина робітників і службовців перебуває у вимушених відпуст-ках.
Заданими Державного комітету статистики України, на кінець 1998 р. зареєстровано 1003,2 тис. безробітних, у тому числі у Львівській області - 90,144 тис. осіб (8,98%), Донецькій - 79,61 (7,93%), Дніпропетровській _ 69,2 (6,89%), Івано-Франківській - 57,1 тис. осіб (5.69%). Найменше безробітних було в Одеській 12,04 (1,2%) та Херсонській - 16,2 тис. осіб (1,6%) областях.
Заслуговує на увагу питання розподілу безробітних за віком та освітою. Так, станом на 01.01.99 р. безробітними у віці до 28 років були 319,064 тис. осіб, або 31,8%. Жінки серед них становили 620.4 тис., або 61,8%. Серед усіх безробітних повну вищу освіту мали 228 тис. осіб, професійно-технічну - 621,8 тис., повну загальну й середню - 624,6 тис., початкову -10.4 тис. осіб.
Проблема безробіп я дедалі загострюється, кількість безробітних постійно зростає. Для того щоб створити умови для реалізації права громадян на працюй забезпечити соціальний захист тимчасово безробітного населення, на всій території України створено обласні, міські та районні центри зайнятості.
На державну службу 'зайнятості покладаються:
аналіз ринку праці, прогнозування попиту та пропозиції на робочу силу, підготовка із зацікавленими організаціями республіканської та територіальних програм зайнятості населення, забезпечення їх реалізації;
облік громадян, які звертаються з питань працевлаштування, надання їм допомоги в пошуках роботи та працевлаштуванні;
забезпечення населення достовірною, повною, оперативною інформацією про можливості працевлаштування на основі обліку вільних робочих місць та вакантних посад;
професійна орієнтація та консультування населення, в тому числі молоді;
організація професійної підготовки й перепідготовки працівників, вивільнених з підприємств, установ та організацій, осіб, які відчувають труднощі в працевлаштуванні, та інших категорій незайнятого населення;
надання підприємствам, установа"м та організаціям, незалежно від форм власності та господарювання, допомоги в доборі кадрів, консультуванні й забезпеченні їх інформацією про ринок праці;
підготовка пропозицій та висновків щодо використання праці іноземних громадян в Україні, у виконанні робіт за міжурядовими угодами та ліцензіями;
забезпечення у межах компетенції соціального захисту незайнятих громадян;
здійснення контролю за виконанням підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності та господарювання, законодавства про зайнятість населення.
Крім галузевих, не менш важливими е регіональні проблеми раціонального використання трудових ресурсів, їх актуальність зумовлена насамперед нерівномірним розміщенням населення на території України (табл. Л).

Області різняться густотою населення, його природним приростом, рівнем розвитку продуктивних сил, спеціалізацією господарства, рівнем урбанізації. Відтак, існують об'єктивні умови для територіальної диференціації процесів формування і використання трудових ресурсів, їх раціональне використання вимагає насамперед структурних змін в інвестиційній політиці. Це стосується місцевостей з надлишком трудових ресурсів, де слід передбачати витрати на створення нових робочих місць, а також відповідні капіталовкладення в соціальну сферу. Здійснення заходів раціонального використання трудових ресурсів - одна з найважливіших умов пропорційного розвитку економіки України. Ефективне використання трудових ресурсів значно залежить від розподілу їх по галузях господарства. Аналіз галузевої структури зайнятості населення (табл. 12) свідчить про те, що останніми роками у ній відбуваються справді прогресивні структурні зрушення.
В Україні знижуються чисельність і частка зайнятих у промисловості та будівництві і зростає - в галузях нематеріального виробництва. Щоправда, ці зрушення дуже повільні. У невиробничій сфері це пояснюється певними об'єктивними причинами. Однак невиробнича сфера залишається основним споживачем робочої сили, що вивільняється та вивільнятиметься з галузей матеріального виробництва.
Як видно з табл. 12, у 1990 р. в усіх галузях господарства було зайнято 25,4млн осіб, а в 1998 р. -22,3 мли (або 87,8% проти рівня 1990р.). У промисловості чисельність зайнятих зменшилася майже вдвічі (з 7,8 мли у-1990 р. до 4,7 мли у 1998 р.), у будівництві у 2,2 раза (відповідно 2,4 млн і 1,1 млн осіб). Підвищення зайнятості спостерігається у фінансуванні, страхуванні та пенсійному забезпеченні (з 0,1 млн осіб у 1990 р. до 0,2 млн у 1998 р.) та апараті органів державного й господарського управління, органах управління кооперативними та громадськими організаціями (відповідно 0,4 і 0,8 млн осіб).
Не менш важливим є питання розподілу зайнятого населення за формами власності (табл. 13). Більшість населення зайнята на підприємствах колективної (39,5%) і державної (36,3%) форм власності. В галузевому розрізі найбільше населення зайнято у формуваннях з державною формою власності, в апараті органів державного та господарського управління, органах управління кооперативними та громадськими організаціями (93,9 %), в установах охорони здоров'я, фізичної культури та соціального забезпечення (92,7%), освіти, культури, мистецтва, науки та наукового обслуговування (92,6%); найменше -у сільському господарстві (7,1%).

На підприємствах з колективною формою власності найбільше зайнятих у будівництві (75,2%), торгівлі, громадському харчуванні, матеріально-технічному постачанні та збуті, заготівлі (75,1%), промисловості (67,4%); найменше - в апараті органів державного та господарського управління, органів управління кооперативними та громадськими організаціями (6,0%). Серед усіх форм власності менше чверті (24,2%) населення зайнято у формуваннях з приватною формою власності.
З Іабл. 13 видно, що в державі постійно зменшується чисельність зайнятого населення майже по всіх областях, крім Одеської (у 1998 р. було зайнято 1138,5 тис. осіб проти 1127,3 тис. осіб у 1995 р.) і Тернопільської (відповідно 518,3 і 516,2 тис. осіб).
Регіональні відмінності в зайнятості населення України відображає табл. 14.
Для раціонального розміщення виробництва, пропорційного розвитку продукт ивних сил економічних районів та облас гей велике значення має аналіз балансу їх трудових ресурсів. Цей документ характеризує наявність і склад трудових ресурсів, їх розподіл за видами зайнятості, сферами і галузями господарства та суспільними групами (табл. 15).
Баланси трудових ресурсів поділяють на звітні й прогнозні. У звітних балансах відображують фактичний стан трудових ресурсів на певну календарну дату, в прогнозних - використання їх відповідно до завдань економічного та соціального розвитку (основні джерела й форми забезпечення господарства кадрами, зрушення в пропорціях затрат праці між сферами і галузями господарства). Баланс складається з двох частин: ресурсної (трупові ресурси) і витратної (розподіл трудових ресурсів). Обидві частини балансу мають кореспондувати. На регіональному рівні інколи виникає невідповідність між структурними частинами балансу. У разі, якщо переважає ресурсна частина звітного балансу, в прогнозному балансі треба передбачити заходи щодо створення додаткових робочих місць з метою забезпечення повної зайнятості. Для аналізу регіональних балансів трудових ресурсів з урахуванням тенденцій до їх природного приросту відповідні органи розробляють заходи щодо оптимального використання трудових ресурсів у районах, де спостерігається їх надлишок, зниження трудомісткості виробництва та підвищення ефективності використання наявних трудових ресурсів у районах з дефіцитом робочої сили.
Нині надлишок трудових ресурсів с практично в усіх регіонах держави. Аналіз ресурсної частини балансу показує, що в районах з надлишковою робочою силою переважають особи старших вікових груп. При цьому враховують також тенденції до природного приросту населення. При зниженні на перспективу природного приросту населення працездаї ного віку та «старінні» трудових ресурсів навіть у районах з їх надлишком доцільно розширювати сферу прикладання праці на місці та досить обережно підходити до питань їх територіального перерозподілу.
Такий підхід виправданий у прогнозуванні раціонального використання трудових ресурсів сільської місцевості районів з їх надлишком. Практика показує, що в окремих районах сільське господарство достатньо забезпечене трудовими ресурсами. Однак вважати працездатне сільське населення резервом для галузевого перерозподілу доцільно за умови відповідного зниження затрат жпвозї праці на виробництво сільськогосподарської продукції на основі впровадження досягнень науково-технічного прогресу.

Слід зазначити, що в господарстві України сьогодні с великі резерви робочої сили у зв'язку із зменшенням чисельності зайнятих на ручних роботах, реструктуризацією та перепрофілюванням ряду підприємств. Значні резерви трудових ресурсів є і в структурі зайнятості. Наприклад, у господарстві України ще високою є частка керівників та фахівців. Таке становище, коли кожен четвертий працівник є керівником чи фахівцем, не сприяє зростанню продуктивності праці, а отже, скорочення зайнятості в управлінському апараті, перехід на нові форми організації та управління зумовлюють потребу в галузевому перерозподілі значної частини робочої сили.
Тривалий час великі підприємства будувалися у великих містах, що призводило до надмірної концентрації в них населення. Звичайно, чинник агломерації при розміщенні промисловості має вирішальне значення і дає вагомий економічний та соціальний ефекти завдяки створенню єдиної системи виробничої і соціальної інфраструктури. Проте в сучасних умовах концепція розміщення продуктивних сил має враховувати необхідність обмеження будівництва великих підприємств у містах, особливо галузей матеріального виробництва, не пов'язаних з обслуговуванням населення. Умовою реконструкції підприємств с глибокі якісні зміни в технології та організації виробництва. При відборі галузей виробництва для великого міста треба враховувати отримання не тільки високого економічного ефекту, а й захист довкілля, створення нешкідливих умов для населення, раціональне використання землі тощо. Нині поліпшення використання трудових ресурсів означає також повніше використання можливостей господарського розвитку малих і середніх міст. У них, як правило, є резерви робочої сили. Крім того, тут зосереджені підприємства для переробки сільськогосподарської сировини з сезонним характером виробництва. Тому значна частина трудових ресурсів використовується впродовж року лише частково. В малих містах і містечках зосереджені однопрофільні підприємства, особливо в регіонах, які спеціалізуються на розвитку гірничої та металургійної промисловості. На таких підприємствах зайняті переважно чоловіки, а сфера прикладання жіночої праці обмежена. Більшість малих і середніх місг розташовані в добре забезпе-чених транспортом регіонах, а це підвищує їх значення для майбутнього розміщення підприємств обробної промисловості, особливо філіалів великих підприємств, з урахуванням того, що в середніх і малих містах середня вартість інженерної підготовки, обладнання й устаткування порівняно нижча, ніж у великих.
Важливим резервом підвищення ефективності використання наявних трудових ресурсів у малих і середніх містах с розвиток сфери послуг. Ці міста виконують роль центрів соціального обслуговування сільського населення. Зростання зайнятості людей у невиробничій сфері таких міст
матиме велике соціальне значення й водночас д<^сть змогу створити умови для залучення у виробництво певної кількост і працездатних жінок.
Питання зайняіосіі населення в умовах переходу до ринкової економіки вимагають теоретичного й методичн ого переосмислення. З розвитком індивідуальної та кооперативної трудової діяльності, впровадженням нових форм організації праці, особливо оренди, виникають принципово нові проблеми у сфері зайнятості.
Якісно новою формою зайнятості є розвиток індивідуальної й кооперативної трудової діяльності. З одного боку, ця сфера поглине значну кількіс гь вільної робочої сили, а з другого - намагатиметься обмежитися меншою кількістю працівників з розрахунку на одиницю вироблюваної продукції. Загальна чисельність зайнятих при масовому розвитку цієї сфери зросте завдяки додатковому залученню пенсі онерів і непрацездатних у працездатному віці. Зросте також повторна зайнятість певної частини населення. Отже, ускладниться процес складання витратної частини ба-лансу трудових ресурсів.
Імовірно, зросте конкуренція між державними і кооперативними та приватними підприємствами у сфері зайнятості, в умовах переходу до ринкової економіки одним з найважливіших її структурних елементів є ринок праці.
Впровадження орендних форм організації сільськогосподарського виробництва позитивно впливає на забезпечень^ його робочою силою. Сільське господарство зможе вивільнити певну частину робочої сили тільки за високих темпів зростання продуктивності праці. Розвиток власне агропромислової інтеграції сприятиме ефективному використанню залишкової частини робочої сили. Це саме необхідно здійснити в сфері обслуговування, яка в сільській місцевості недостатньо розвинена.
Кооперація відкриває нові можливості д^я розширення трудової діяльності усіх членів суспільства, особливо у сфері обслуговування, що дасть змогу залучити до праці насамперед кваліфікованих працівників, які перебувають на пенсії. Розширення кооперативних форм у цій сфері є не тільки резервом для досягнення ефективної Зайнятості населення, а й найважливішим чинником раціонального використання трудових ресурсів.

 

Яндекс.Метрика >