...
ГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ PDF Печать E-mail

ГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ

1. Галузева структура господарства
Рівень освоєння території України відносно високий. Досить розвинені галузі матеріального виробництва та невиробничі. Господарський комплекс України охоплює всі ланки суспільного виробництва, розподілу та обміну на всій території. Економіка України має складну, досить диференційовану й диверсифіковану структуру. Для неї характерні: переважання важкої індустрії, недостатній розвиток галузей і виробництва товарів народного споживання, наявність галузей і виробництв, що забезпечують науково-технічний прогрес і розширення та поглиблення внутрішньо- і міжгалузевих виробничих зв'язків.
Однак переважна орієнтація на розвиток важкої індустрії в Україні деформувала структуру всієї економіки, тому в перспективі потрібні рішучі структурні зміни на користь прискореного розвитку виробництва товарів народного споживання, що сприятиме не лише розвитку легкої і харчової промисловості а й активному залученню машинобудівного та оборонного комплексів до випуску товарів народного споживання.
На галузеву структуру економіки України впливають різні економічні та природні чинники, в тому числі наявний рівень розвитку продуктивних сил, темпи зростання (занепаду) виробництва, рівень забезпечення сировинними та паливно-енергетичними ресурсами, інтенсивність реалізації досягнень науки й техніки, міжнародний поділ праці, економічна інтеграція.
Функціонування та вдосконалення господарського комплексу України пов'язані з раціональним використанням природних, матеріальних і трудових ресурсів, забезпеченням відповідних пропорцій у межах галузей, регіонів, всього господарства, переведенням економіки на інтенсивний шлях розвитку, підвищенням рівня суспільного виробництва, охороною навколишнього середовища.
Економіка України розвивалася також за міжреспубліканським поділом праці, дво- і багатосторонніми економічними угодами. У процесі розвитку докорінно змінилася її структура. Провідну роль почала
відігравати важка промисловість, на яку в 1989 р. припадало 69,5% продукції промисловості. Це змінило співвідношення між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання, між видобувною та обробною промисловістю, а також між різними галузями промисловості й міжгалузевими комплексами.
З 1990 р. структура господарства України значно змінилася. Так, зменшилися промислове виробництво - на 50%, частка сільського господарства у ВВП - з 20,8% у 1992 р. до 13,8% у 1998 р. Будівельний комплекс не зазнав змін (8-10%), а частка послуг у ВВП зросла з 23% до 37,5% у 1998 р. Тіньова економіка, за оцінками спеціалістів, становить біля 60%.
Значення промисловості в економіці країни (табл. 19) визначають обсяги її продукції у галузях економіки (в основних цінах), промислово-впробничі фонди і частка промислово-виробничого персоналу.
За даними табл. 19, обсяги промислової продукції у галузях економіки зменшилися на 1/5, знизилася і частка промислово-виробничих фондів. Частка промислово-виробничого персоналу зменшилася лише па 9%, що пояснюється прихованим безробіттям. У промисловості значно зросла частка збиткових підприємств (з 2% у 1990 р. до 54% у 1998 р.), а рентабельність продукції промислових підприємств за цей період знизилася з 16,8% до 6.3%.

чні зміни у виробництві продукції провідних галузей. Тоді перші позиції •займали галузі, що виробляли не проміжну, а кінцеву продукцію: машинобудування (28,4%), харчова (18,7%) і легка (11,6%). Найбільшого занепаду зазнала легка промисловість, яка в 1998 р. виробляла 1,5% продукції.
У галузях групи А, що займаються виробництвом засобів виробництва, майже чверть становить виробництво предметів праці. Разом з тим спостерігається тенденція до збільшення частки засобів виробництва, які спрямовуються у легку та харчову промисловість, сільське господарство.
Структура галузей, що виробляють засоби виробництва, включає видобувні та обробні галузі. До видобувних належать: видобуток мінерального палива, виробництво електроенергії на гідроелектростанціях, видобуток руд чорних і кольорових металів, гірнпчо-хімічної і мінерально-будівельної сировини: лісозаготівлі; вилов риби і морських продуктів.
Видобувна промисловість має підвищену фондомісткість. На її частку припадає майже 1/5 всіх основних виробничих фондів, тобто стільки, як у машинобудуванні. Крім того, фондовіддача видобувної промисловості менша, ніж обробних галузей.
Спеціалізуються галузі за ознаками однорідності, тобто подібності між собою за призначенням вироблюваної продукції (наприклад, галузі паливної промисловості), спільністю використовуваної сировини (галузі машинобудування) або за характером технології. Вони групуються у так звані комплексні галузі. Тому галузі можна групувати в паливно-енергетичний (паливна промисловість і електроенергетика), металургійний, машинобудівний, хіміко-лісовиіі (хімічна і нафтохімічна, лісова, деревообробна та целюлозно-паперова промисловість) комплекси.
Територіальний поділ праці і відмінності в окремих регіонах України за економічними і природними умовами впливають на диференціацію, формування та вдосконалення структури промисловості. РІауково-техні-чнип прогрес посилює динамічність зрушень у ній, міжгалузеві пропорції в сучасних умовах залежать від соціальних аспектів, пов'язаних з матеріальним становищем населення, тому виробництво товарів народного споживання має бути пріоритетним.
У 1995 р. в галузях матеріального виробництва працювало майже 74% населення України. За період 1985-1995 рр. частка працівників галузей матеріального виробництва зменшилася лише на 14%. Перше місце за кількістю працівників у 1995 р. посідали промисловість і будівництво -24,3%; далі сільське і лісове господарство - 22,5%; освіта, охорона здоров'я, культура, мистецтво, наука і наукове обслуговування - 17,3%; транспорт і зв'язок - 6.1%: торгівля, громадське харчування, матеріально-технічне забезпечення, збут, заготівля - 6,9%; житлово-комунальне господарство, виробничі види побутового обслуговування населення -
3,4%. В апараті органів державного управління, в органах управління кооперативними та громадськими організаціями, кредитування і державного страхування було зайнято 3,0%.
У 1995 р. будівлі становили 32,0% промислово-виробничих основних фондів, споруди - 25,0%, передавальне обладнання - 13,0%; машини та устаткування - 26,0%, транспортні засоби - 3,2%, інші основні фонди -0,8%.
Значні відмінності спостерігалися в територіальній концентрації промислового виробництва південно-східних (Донецька, Луганська, Запорізька, Дніпропетровська) і деяких західних та центральних (Волинська. Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Вінницька, Черкаська) областей, у структурі господарства яких відносно високою була частка аграрного сектора економіки.
Агропромисловий комплекс України - складна виробничо-економічна система, яка становить групу технологічно й економічно взаємопов'язаних галузей сільського господарства, промисловості та інфраструктури. В АПК є три основні сфери: 1) забезпечує сільське господарство різним устаткуванням і засобами виробництва; 2) власне сільське господарство; 3) заготівля, зберігання і переробка сільськогосподарської продукції. Центральна ланка АПК - сільське господарство.
Причинами кризових явищ у галузях економіки України є недостатнє і несвоєчасне врахування змінних умов виробництва, можливостей інтенсифікації, а також зміни у методах господарювання та ін. Темпи виробництва різко сповільнилися (табл. 20), а намагання стримати його спад екстенсивними методами не дало належних результатів, спричинило зменшення фондовіддачі.
За відносно високого рівня розвитку економіки Україна може забезпечити свою економічну незалежність, проте в разі конверсії оборонного потенціалу та належної економічної оцінки мінерально-сн-ровинної бази. Сьогодні вітчизняна економіка має виразне сировинне спрямування: видобуток 40 основних видів корисних копалин перевищує 1 млрд т на рік, або майже 5% світового обсягу. У зв'язку з цим високою є частка галузей мінерально-сировинного комплексу в економіці України.
За пріоритетної підтримки мінерально-сировинних галузей господарства та наявного виробничого потенціалу можливе збільшення валютних фондів країни, а при спрямуванні в ці галузі значних коштів і великій їх фондомісткості Україна надовго закріпить за собою роль постачальника сировини для інших країн за нерівноправних економічних відносин
Товарна продукція гірничо-видобувної промисловості України у цінах 1980-1990 рр. становила 11-12 млрд грн., в цінах на світовому ринку - 25-28 млрд грн. Деякі економісти розглядають цю різницю в цінах як світову гірничу ренту, або доход чи економічну вигоду. Великі масштаби
видобутку корисних копалин призвели до виснаження найбільш якісної і рентабельної частини запасів вугілля, залізних та окисних марганцевих руд. самородної сірки та ін. Диференційована інвестиційна політика сприятиме забезпеченню внутрішніх потреб і створенню експортного потенціалу мінеральної сировини. Насамперед необхідно здійснити геолого-економічну переоцінку виявлених запасів корисних копалин, обгрунтувати пріоритетні напрями розвитку й освоєння сировинної бази, впроваджувати інтенсивніші методи її використання.

У конверсії галузей мінерально-сировинного комплексу першочерговими є такі довгострокові заходи, як припинення будівництва Криворізького гірничо-збагачувального комбінату оксидних руд, освоєння Госфортського родовища вапняків для забезпечення потреб металургійної промисловості Криму, експлуатації Камиш-Бурунського залізорудного комбінату та ін. Тривала конверсія в комплексі полягати-ме у заміні потужностей, що вивільнятимуться, виробництвом дефіцитної для господарства продукції (високотехнологічні метали, меліорантп, сорбенти, будівельні матеріали тощо). Пріоритетними ресурсними джерелами для такого виробництва мають стати виробничі відходи, супутня мінеральна сировина, техногенні родовища.
Слід звернути уваїу на доцільність створення малих підприємств з незакінченим циклом виробництва Прикладом подібної стратегії може бути освоєння Мужіївського золоторудного родовища на Закарпатті, де будівництво комбінату з повним виробничим циклом маловиправдане, незважаючи на потребу держави в золоті.
Конверсія має бути спрямована на розвиток найпрогресивніших технологій видобутку, збагачення та комплексної переробки корисних копалин, різке зниження витрат, загальну екологізацію виробництва. На вторинну ресурсну базу слід орієнтувати виробництво ванадію, нікелю, ртуті, стронцію, галію, германію, скандію, заліза, марганцю, калійної та кухонної солей, флюсів, хімічних меліорантів. За рахунок гірничопромислових відходів можна розширювати й диверсифікувати сировинну базу промисловості будівельних матеріалів.
У процесі переструктуризації господарства варто виявити всі можливості для економічно обгрунтованої переорієнтації зовнішніх виробничо-сировинних зв'язків на внутрішні, що стосується виробництва мінеральних добрив, насіння соняшнику, марганцевої руди, окремих видів озброєння, деревини та ін.
Пріоритетним має бути фінансування розвитку ресурсно-техноло-гічних ланок одержання нових перспективних видів продукції. На випадок виникнення та поглиблення кризових явищ у сировинних галузях слід заздалегідь передбачати можливість переорієнтації потужностей на інші види корисних копалин або перехід на інші типи виробництва.
З динамічністю економіки пов'язане посилення її комплексності у різних формах на різних рівнях (паливно-енергетичний, агропромисловий). Постійного вдосконалення потребують базові галузі, а також ті. що є своєрідним каталізатором технічного прогресу (електроенергетика, хімічна і нафтохімічна промисловість, машинобудування), забезпечують його прискорення (радіоелектроніка, виробництво обчислювальної техніки та ін). Дальший розвиток економіки неможливий без її електронізації,
інформатизації усіх сфер діяльності людини, впровадження цехів і підпри-ємств-автоматів, систем автоматизованого управління.
У багатоструктурній системі господарства України виділяють три основні структури: соціально-економічну, галузеву й територіальну. Соціально-економічну структуру слід враховувати при вивченні розміщення продуктивних сил, галузева структура відображає співвідношення, взає-мозв'язки і пропорції між складовими частинами господарства і реалізується в його територіальній структурі.
За функціональною класифікацією розрізняють галузі первинні (видобувна промисловість, сільське господарство) і вторинні (обробна промисловість, у тому числі переробна). У структуру народного господарства входять також транспорт, торгівля, житлове будівництво, охорона здоров'я, сервісні галузі, управління, наука й наукове обслуговування.
Стратегічними напрямами розвитку галузі енергетики є переорієнтація паливно-енергетичного комплексу на застосування енергозберігаючих технологій, заміну рідкого палива вугіллям, глибшу переробку нафти, перехід АЕС па використання найпрогресивніших видів турбін; у металургійній промисловості - перехід від мартенівського до киснево-конверторного виробництва сталі, впровадження установок неперервного її розливу, збільшення частки холоднокатаного листа, поліпшення якості металу та розширення його сортаменту; у хімічній промисловості - переобладнання продуктивним устаткуванням, зростання обсягів виробництва продукції хімічної промисловості за рахунок сучасних видів пластмас, синтетичних волокон, фармацевтичних препаратів тощо.
Темпи економічного зростання значною мірою залежать від розвитку машинобудування, оскільки в ньому матеріалізуються основні науково-технічні ідеї, що визначають прогресе інших галузях господарства.
Мають бути технічно переоснащені виробнича інфраструктура, насамперед транспорт і зв'язок, та харчова і легка промисловість.
Докорінного поліпшення потребує також капітальне будівництво, зокрема, організаційний та індустріальний рівні будівельного комплексу повинні зрости не менш як удвічі. Треба скоротити інвестиційний цикл у процесі як реконструкції старих підприємств, так і спорудження нових.
Нові завдання ставляться і перед наукою: вона має бути спрямована на потреби господарства, впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу.
У сфері продовольчого постачання завдання полягають у забезпеченні норм споживання надушу населення м'яса, молока, овочів і плодів, поліпшенні соціально-економічної ситуації на селі, створенні умов для глибокої інтенсифікації сільського господарства, гарантованого виробництва продукції з акцентами на економічних методах господарювання,
розширенні самостійності та підвищенні відповідальності за результати праці.
Підвищенню ефективності використання в галузях економіки виробничого потенціалу сприятимуть зростання родючості землі, створення умов для стабільного розвитку сільського господарства, зменшення втрат продукції полів і ферм, розвиток сільськогосподарського машинобудування, впровадження різних форм господарювання - орендні, селянські (фермерські) господарства, кооперативні товариства, асоціації, акціонерні товариства, підряд та ін.
Перетворення форм власності у галузях економіки триватиме не менш ніж 10-15 років. Держава на найближчий період збереже за собою функції прогнозування розвитку галузей, визначення цілей і пріоритетів, регулювання економічних процесів.
Для поглиблення взаємодії всіх галузей економіки України потрібні: кардинальна зміна структурної та інвестиційної політики, яка має передбачати спрямування виробничих капітальних вкладень на реконструкцію і технічне переоснащення підприємств, котре є набагато ефективнішим за будівництво нових; визначення пропорцій використання капітальних вкладень з метою забезпечення соціальної орієнтації економіки, пропорційного і збалансованого розвитку різних галузей. Має бути посилена залежність між обсягом ресурсів, спрямованих на соціальний розвиток областей і окремих регіонів, та результатами діяльності підприємств, розміщених на їх територіях.
Треба й надалі обмежувати створення у великих містах України нових промислових підприємств, крім об'єктів обслуговування населення, повніше використовувати можливості господарського розвитку малих та середніх міст (розміщувати тут невеликі спеціалізовані підприємства, філії і окремі цехи заводів і фабрик, підприємства з переробки продукції і виготовлення виробів з місцевої сировини).
Важливим є розв'язання проблем конкуренції у всіх сферах господарства (між державним і комерційним секторами економіки; у науково-технічній сфері - конкурсні проекти, паралельні дослідження і розробки, конкурси на одержання державних ресурсів, раціональне розміщення підприємств, виявлення резервів виробництва, соціальна орієнтація окремих галузей).
Потрібна система противаги монополізації, надання підприємствам прав вступу до міжгалузевих об'єднань, створення великих господарських утворень типу концернів або комбінатів.
У новостворюваній системі самоуправління має домінувати держава. Вона повинна забезпечувати в масштабі господарства баланс кількості робочих місць і наявних трудових ресурсів у великих регіонах і галузях та відповідного соціально-економічного забезпечення.

2. Виробничий потенціал
Виробничий потенціал" визначається як сукупність засобів виробництва, здатних виробляти певну кількість матеріальних благ, необхідних для держави Він характеризується передусім величиною (вартістю) основних виробничих фондів, парком машин та устаткування.
До основних виробничих фондів належать знаряддя праці, що функціонують у сфері матеріального виробництва і багаторазово використовуються у виробництві матеріальних благ. Зберігаючи при цьому натуральну форму, вони поступово зношуються і переносять свою вартість на створений продукт частинами у вигляді амортизаційних відрахувань. Кількісний і якісний рівні основних виробничих фондів, передусім їх активної частини - машин і обладнання, характеризують виробничий потенціал господарства. Виробничі фонди становлять 2/3 вартості всіх основних фондів і майже половину національного багатства. Одним з основних показників, що характеризують основні виробничі фонди, є виробнича потужність - здатність знарядь праці виробляти максимальну кількість продукції.
Територіальний розподіл виробничого потенціалу (заводів, фабрик, сільськогосподарських підприємств, транспортних засобів) - найважливіша умова розвитку і розміщення продуктивних сил.
У 1998 р. в структурі основних виробничих фондів України майже 49,4% припадало на промисловість, 23,2% - на сільське господарство, 19,4% - на транспорт і зв'язок, 2,8% - на будівництво.
Від рівня використання основних виробничих фондів і фондоосна-щеності матеріального виробництва залежать територіальні показники продуктивності праці. Відносне забезпечення виробництва виробничими фондами територіальне диференційоване. Різними є, наприклад, рівні механізації та технічного оснащення основних і допоміжних галузей промисловості, забезпеченості сільського господарства тракторами і набором причіпних знарядь до них
Поки що основним джерелом нарощування основних фондів є капітальні вкладення. З переходом регіонів і підприємств до ринкових відносин головним джерелом розширеного відтворення фондів стануть власні кошти (прибуток) і банківські кредити. Централізовані державні капіталовкладення спрямовуватимуться лише на фінансування найважливіших державних програм, оборонні об'єкти.
Технічне переоснащення та реконструкція підприємств - основні напрями нарощування виробничого потенціалу, його інтенсивного розвитку. На їх здійснення спрямовується не менше половини загальної суми капіталовкладень.

3. Науково-технічний потенціал
В Україні створено потужний науково-технічний потенціал. Здобули світове визнання фундаментальні дослідження українських учених у різних галузях знань. На їх основі створено і впроваджено принципово нові технологічні процеси й устаткування', роторно-конвеєрні лінії, мало-габаритні преси надвисокого тиску, сучасні машини неперервного розливу металу, обладнання для безверетенного прядіння та нечовникового ткацтва, верстати для електрофізичної та електрохімічної обробки металів.
На сучасному етапі розвитку продуктивних сил особлива увага приділяється вдосконаленню існуючих і впровадженню принципово нових технологій (електронно-променевих, плазмових, імпульсних, біологічних, радіаційних, мембранних, хімічних), у сільському господарстві - індустріальних, Інтенсивних технологій, методів біотехнології та генної інженерії.
Впровадження новітніх досягнень науки і техніки у виробництво впливає на розміщення продуктивних сил; розширюються територіальні межі застосування нової техніки, використання якої є вигідним, коли витрати на неї менші за вартість продукту, створеного робітником, якого замінила машина.
Науково-технічний прогрес впливає на територіальний поділ праці, спеціалізацію та комплексний розвиток господарства. З одного боку, розширюються можливості для більш рівномірного розміщення підприємств на тери горії, а з другого - виникає потреба у врахуванні регіональних вимог до нової техніки.
Досягнутий рівень науки і техніки, виробництво промисловістю високопродуктивних машин, механізмів і обладнання сприяли освоєнню ефективних природних ресурсів, що, у свою чергу, привело до територіальних зрушень у розвитку та розміщенні продуктивних сил.
У багатьох країнах потужні родовища корисних копалин, придатні для господарського освоєння, розміщені в районах з екстремальними умовами. Тому перед науково-технічним прогресом постала проблема створення регіональних модифікацій високопродуктивних машин і механізмів, зокрема техніки із застосуванням холодостійкого металу, незамерзаючих палива і масел, комфортабельних кабін для нормального фізіологічного функціонування і трудової діяльності працівників. При цьому мають враховуватись не тільки природні (клімат, сейсмічність, вічна мерзлота, особливості залягання корисних копалин), а й економічні (густота населення, кваліфікація кадрів, транспортна освоєність тощо) та регіональні особливості. Регіональні модифікації техніки і технологій повинні забезпечувати зниження затрат живої праці і, відповідно, використання трудових ресурсів, нових джерел сировини, скорочення строків
будівництва об'єктів, норм витрат палива, електроенергії, сировини на одиницю продукції.
Досягнення науково-технічного прогресу сприяють удосконаленню розміщення продуктивних сил. Так, при розміщенні обробної промисловості важливим чинником вважається наявність трудових ресурсів. Проте у разі впровадження комплексної механізації, автоматизації і роботизації виробництва потреба в робочій силі різко зменшується і водночас зростає потреба у кваліфікованих кадрах. Це дає підстави для висновку, що галузі матеріального виробництва з високим рівнем механізації га автоматизації можна розміщувати в районах з дефіцитом трудових ресурсів.
Науково-технічний прогрес зумовлює не тільки підвищення продуктивності праці, а й прискорене оновлення техніки. Наприклад, впроваджуються нові, високопродуктивні гірничотранспортні механізми в гірничорудній промисловості, верстати, устаткування з автоматизованим управлінням у промислових центрах і вузлах. Наука стоїть на порозі створення таких автоматизованих систем управління виробництвом, які дають змогу розвивати виробництва і функціонуватимуть у так званому «безлюдному режимі» цілодобово.
Сучасний рівень науки й техніки дає змогу створювати нові види матеріалів, палива, енергії, експлуатувати родовища мінерально-сировинних ресурсів, які в минулому розробляти було економічно невигідно. Сьогодні, наприклад, є рентабельним видобуток нафти з великих глибин і морського шельфу, можна комплексно використовувати деякі кольорові метали, повніше вилучати корисні компоненти з бідних руд, виробляти матеріали із заданими технічними характеристиками, що істотно знижує вплив чинника матеріаломісткості на розміщення легкої і навіть машинобудівної промисловості; ефективно замінювати сировину, яка раніше вважалася основною для виробництва відповідної продукції, наприклад, виробництво азотних туків з природного газу.
Неабиякими є досягнення науково-технічного прогресу у сфері охорони навколишнього природного середовища і раціонального природокористування. Зокрема, створено ефективні засоби та прилади для очищення промислових І комунальних викидів у воду, атмосферу, грунти; прогресивні технології, які забезпечують перехід до замкненого водопостачання, утилізацію відходів, економію трудових, рослинних та мінеральних ресурсів, раціональне використання земель (зменшення площ під забудову, рекультивація). Разом з тим, науково-технічний прогрес супроводиться зростанням територіальної концентрації виробництва, яка може відповідати галузевим інтересам, не враховуючи регіональних умов (дефіциту трудових, паливних, водних ресурсів, збільшення сировинних зон переробних підприємств тощо). Як правило, оптимальні розміри підприємств визначаються економічними показниками, проте в сучасних
умовах чи не найголовнішим став екологічний чинник, особливо стосовно підприємств хімічної, металургійної, енергетичної, гірничодобувної'та деяких інших галузей промисловості.
Науковий потенціал - це сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), що дає змогу за наявних форм організації та управління ефективно вирішувати господарські завдання. Складовими наукового потенціалу є кадри, кошти, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення Поняття «науковий потенціал» можна застосовувати щодо будь-якої'сукупності наукових організацій (об'єднань у галузях господарства, міністерствах, відомствах), а також галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній території. Відтак, можна говорити про науковий потенціал держави, оскільки вона об'єднує наукові організації різного підпорядкування.
Науковий потенціал є невід'ємною частиною науково-технічного потенціалу суспільства. Найважливіший його елемент- наукові кадри. В 1980 р. в науці та науковому обслуговуванні України було зайнято 600 тис. осіб, у 1989 р. - 549 тис. У 1998 р. в Україні налічувалося 10,4 тис. докторів наук і до 6 тис. кандидатів наук, в тому числі у вузах - відповідно 5,2 тис. і 21,9 тис. Понад 700 докторів і 18 тис. кандидатів наук зайняті в державному управлінні, освіті, медицині, галузевих науково-дослідних інститутах і установах.
Реалізація закономірностей розміщення виробництва і принципу вирівнювання економічного, соціального та культурного розвитку економічних районів сприяла створенню наукових центрів в усіх регіонах України.
Від наукового потенціалу країни, безперечно, залежить розміщення наукомістких галузей господарства та невиробничої сфери. Наукові заклади досліджують продуктивні сили в усіх регіонах країни, а продуктивні сили впливають на спеціалізацію наукових підрозділів. Такий їх взаємозв'язок дає змогу вирішувати економічні та соціальні проблеми. Інакше кажучи, науковий потенціал слід розглядати як важливу передумову розміщення нових (або реконструкції діючих) підприємств та вищих закладів освіти.
Наукові інститути, що спеціалізуються на теоретичних дослідженнях, як правило, розміщують у великих науково-інформаційних центрах, а ті, що займаються прикладними проблемами певної галузі, - поблизу провідних підприємств галузі та органів управління ними. При цьому враховують сучасний стан розміщення наукових установ, насичення регіонів науковими кадрами, оскільки поки що територіальна диференціація чисельності науковців по регіонах України є досить значною.
Науково-дослідні установи, що займаються фундаментальними дослідженнями, зосереджені переважно у великих економічних та культурних центрах країни. Більш рівномірною є мережа галузевих
науково-дослідних інститутів прикладного профілю, що тяжіють до виробничих баз. Більшість їх розміщена в центральних районах, а їхні філії, відділення й лабораторії- на периферії.
Посилення інтеграційних процесів сприяло створенню науково-виробничих об'єднань (НВО), в яких поєднуються творчі зусилля вчених і виробничників. До складу таких об'єднань, як правило, входять головне підприємство, його філії, науково-дослідні та проектно-конструкторські інститути, які можуть бути розміщені в різних пунктах, але майже завжди в одному районі. Провідні проектні інститути займаються проектуванням великих промислових підприємств, транспортних магістралей, гідротехнічних споруд, а також складанням генеральних планів міст та районів.

4. Потенціал соціальної сфери
Найбільш загальним показником розвитку соціальної сфери є обсяг перевезень вантажів транспортом загального користування. У 1985 р. він становив 200,7 млрд пасажиро-кілометрів і 985,6 млрд т/км вантажів,, у 1995 р. знизився до 544,0 млрд т/км, в 1998 р. - до 391,7 млрд т/км вантажів. Пасажирооборот зменшився з 120,2 млрд пасажиро-кілометрів у 1996 р. до 109млрд.
Потенціал соціальної сфери характеризується також виробництвом окремих видів продукції з розрахунку чи одного жителя. На жаль, по більшості вироблюваних видів продукції цей показник не відповідає нормам.
Соціальна інфраструктура складається з галузей, що забезпечують нормальні умови життєдіяльності людей, її географія тісно пов'язана з районним плануванням та містобудуванням. Вона є похідною від розвитку виробництва та розміщення галузей господарства і разом з тим впливає на його розвиток і темпи урбанізації.
Одна з важливих галузей соціальної інфраструктури - роздрібна торгівля - забезпечує людей товарами народного споживання. Нині спостерігається тенденція зменшення кількості підприємств роздрібної торгівлі в Україні (з 145,7 тис. у 1990 р. до 133,7 тис в 1995 р. та 121 тис. у 1998р.).
Кількість підприємств масового харчування (кафе, бістро, ресторани та ін.) у 1990 р. становила 62,7 тис., у 1995 р. - 121 тис. За 1990 -1998 рр. внаслідок економічної кризи товарооборот як торгівлі, так і масового харчування скоротився утричі. Нині значна частка підприємств торгівлі належить приватному сектору на міських ринках як в організованих, так І в стихійних формах продажу товарів. В обласних центрах середнього розміру таких ринків налічується по кілька десятків.
Житловий фонд значною мірою застарів - не менше як 30% його потребує заміни й модернізації. Найбільш якісний житловий фонд розміщений в агломераціях, великих промислових вузлах і центрах, обласних містах. Якість його визначається комплексом послуг (ліфт, гаряча вода, телефон) та зелених зон поблизу житлових масивів, транспортної мережі тощо.
Сфера побутового обслуговування в незначних масштабах збереглася лише у великих містах та обласних центрах, у сільській місцевості ця галузь практично відсутня.
Середній рівень забезпеченості дошкільними закладами в Україні низький - 49%, а в Івано-Франківській та Львівській областях - менше 30%, у Рівненській, Тернопільській, Чернівецькій, Закарпатській, Волинській областях - 32-38%. У Харківській, Дніпропетровській і Черкаській областях цей показник вищий за середній (54- 60%).
У галузі охорони здоров'я у 1998 р. працювали 227 тис. лікарів усіх спеціальностей та 557 тис. осіб середнього медичного персоналу, або відповідно 45,5 та 111,7 фахівця з розрахунку на 10 000 населення. Кількість лікувальних закладів різного типу становила 3,3 тис. на 483,0 тис. лікар-няних ліжок, або по 97 ліжок на 10 000 населення.
Більшість лікарів та середнього медичного персоналу, а також лікарняних ліжок зосереджена в Донецькій, Харківській, Дніпропетровській, Одеській областях, АР Крим та в м.Києві.
Із закладів культури в Україні в 1995 р. було 22954 клубні установи, у т. ч. 19756 в сільській місцевості, а в 1998.р. - відповідно 20912 та 18061; бібліотек 23816 Із загальним книжковим фондом 369,9 млн. 21073-з фондом 350,3 млн примірників. Розміщені заклади культури на території України здебільшого рівномірно.
Розміщення інтелектуального потенціалу, тобто спеціалістів з вищою освітою, що працюють у різних галузях господарства, залежить від розміщення закладів освіти Ш-ІУ рівнів акредитації. Історично склалося так, що ці заклади розміщені у великих містах і у зв'язку з цим концентруються у певних регіонах. Зокрема, в Харківській області їх кількість зросла з 22 у 1990 р. до 38 у 1998 р., у Дніпропетровській -відповідно з 12 до 20, Донецькій - з 10 до 24, Одеській - з 15 до 21, у м. Києві - з 18 до 60, в АР Крим - з 3 до 14. В решті областей по 3 - 9 вузів. Загальна кількість їх в Україні зросла з 149 до 298. Кількість вищих закладів І-ІІ рівнів акредитації в 1998 р. зменшилася порівняно з цим показником у 1990р. з 742 до 653, або на 10%. По окремих регіонах і областях вони розміщені рівномірно.
Найсприятливіші умови для розвитку санаторно-курортного комплексу (кліматичні, водні), туризму, відпочинку є в АР Крим, Карпатах, Приазов'ї (табл. 21).
Якщо Крим і Карпати є сформованими санаторно-курортними районами, то Приморські райони перебувають у стадії становлення (крім Одеської області). Перспективними є Херсонська та Миколаївська області, кліматичні умови яких сприятливі для розвитку санаторно-курортного комплексу.
Забезпеченість сільського населення об'єктами соціальної інфраструктури та інженерними спорудами є надзвичайно низька. Так з 28834 сільських населених пунктів в Україні (станом на 01.01.97 р.), забезпеченість загальноосвітніми школами становила 53% (від 18% у Закарпатській області до 77%-у Тернопільській), у дитячих дошкільних закладах - 37% (від 13% у Львівській області до 66% у Закарпатській і Херсонській областях), з яких працювали 10% (відсутні у Миколаївській області, 1% - у Вінницькій і Тернопільській, до 36% - у Чернівецькій областях).
Забезпеченість сільських населених пунктів клубами та будинками культури становила 67% (від 3% у Донецькій області, 7% - у Закарпатській та Київській до 90% - в Івано-Франківській).
Дільничних лікарень було 4% від потреби і лише в чотирьох областях - більше 10% (Чернівецька - 17%, Донецька - 50%, Київська - 69%, Закарпатська - 93%), а фельдшерсько-акушерських пунктів 37-79% при середній забезпеченості ними сільської місцевості в Україні 57%.
Середня забезпеченість шляхами сполучення у державі становила 22%, у Херсонській, Чернігівській, Вінницькій та Одеській областях - 10%; у Чернівецькій, Кіровоградській, Житомирській, Волинській, Запорізькій, Луганській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській, Миколаївській, Рівненській - до 20%; у Полтавській, Тернопільській, Харківській, Львівській, Івано-Франківській, Київській, Донецькій, Дніпропетровській-від 20 до 50%; в АР Крим - 86%, у Закарпатській області -100%.

Як показують наведені дані, соціальна інфраструктура села перебуває в катастрофічному стані і практично гальмує піднесення продуктивності праці не тільки нині, але й на віддалену перспективу.

 

Яндекс.Метрика >