...
ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ І ТЕРИТОРІАЛЬНА СТРУКТУРА ГОСПОДАРСТВА PDF Печать E-mail

ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ І ТЕРИТОРІАЛЬНА СТРУКТУРА ГОСПОДАРСТВА

Районування відображує територіальну диференціацію господарства на основі системи територіального поділу праці, тобто воно є важливим методом аналізу розміщення і територіальної організації продукт ивних сил. Методологічні основи економічного районування закладені М. М. Колосовським, М. М. Баранським, П. М. Алампієвим, Ю. Г. Саушкіним, А. М. Колотієвським, І. В. Нікольським та іншими вче-ними-районологами. Певний позитивний внесок у розробку проблем територіально-виробничого комплексоу творення та економічного районування зробили українські вчені М. М. Паламарчук, Л. М.Корецький, Ф. Д. Заставний, В. А. Поповкін, М. Д. Пістун, С. Ф. Іщук, О. І. Шаблій та інші (табл. 1).
Економічний район будь-яких розмірів розглядається у вітчизняній науці як цілісна складна територіальна система продуктивних сил, яка є нерозривною ланкою, складовою господарського комплексу країни і виконує певну функцію в межах національного ринку.
На думку М. М. Колосовського, організація продуктивних сил економічного району набуває форми комплексу різної форми, залежно від наявних видів енергії, сировини та інших ресурсів. Вчений застосував нові методи аналізу діяльності районних комплексів, зокрема метод епергови-робиичих циклів, за допомогою якого йому вдалося глибоко вивчити структуру виробництва районів та міжгалузеві зв'язки.
Система економічного районування відображує територіальний поділ праці, тому районоутворення є важливою умовою регіонального управління господарством. Раціональна територіальна організація продуктивних сил в економічних районах сприяє більш повному використанню природних, трудових і матеріальних ресурсів, підвищенню ефективності виробництва в усіх територіальних ланках країни.

Завдання економічного районування на сучасному етапі зводиться до виявлення на території країни науково обгрунтованих господарських комплексів. Мережа економічних районів сьогодні використовується для прогнозування розвитку й розміщення продуктивних сил. зокрема районних господарських комплексів. Досить ефективний для цього програмно-цільовші метод. Економічний ефект від його використання полягає в досягненні високого рівня комплексності господарства, раціо-налізації системи внутрішньо- та міжрайонних зв'язків, у найбільш повному використанні природних, матеріальних і трудових ресурсів. Наукове і практичне значення економічного районування в сучасних умовах розвитку господарства України полягає у формуванні раціональної структури виробництва, в основу якої має бути покладена система районних виробничих комплексів.
Значний внесок у розробку нового економічного районування України зробили в останні роки Ф. Д. Заставний і В. А. Поповкін, М. Д. Пістун, О. І. Шаблій та інші вчені. Зокрема, Ф. Д.Заставний виділив дев'ять мезорайонів у складі трьох макрорайонів — Східного, Західного та Південного. На його думку, в межах України доцільно залишити мережу макрорайонів, проте необхідно уточнити межі мезорайонів.
Останні вчений уточнював згідно з економічним принципом, враховуючи господарську однорідність територій, відмінності в господарській спільності груп адміністративних областей, відмінності за рівнем розвитку та профілем господарства, обсяг виробництва товарної продукції з розрахунку па одного жителя. Він запропонував створити внутрішньоре-спубліканські економічні райони (за його термінологією - підрайони) у складі Донецького (Луганська і Донецька області). Придніпровського (Дніпропетровська І а Запорізька), Північно-Східного (Полтавська, Сумська, Харківська), Центрально-Поліського (Житомирська, Київська, Чернігівська), Причорноморського (Миколаївська, Одеська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим), Карпатського (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька), Подільського (Вінницька, Тернопільська і Хмельницька), Центрально-Україпського (Кіровоградська і Черкаська) і Західно-Поліського (Волинська і Рівненська).
В. А. Поповкін у праці «Регіонально-цілісний підхід в економіці» (1993) обгрунтував поділ України на п'ять макро- і дев'ять мезорайонів. Його наукова концепція враховує природні, економічні, соціально-демографічні та історико-етнічні умови і фактори, які так чи інакше впливають на регіональне районування. На думку вченого, мережа макро- і мезорайонів сприяла б регулюванню основних економічних пропорцій, вдосконаленню територіального поділу праці, слугувала б науково-аналі-
пічним та прогностичним цілям. Структура макроекономічних районів України, вважає вчений, має включати такі райони:
1) Центрально-Український (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області, або райони Київського Полісся і середнє Придніпров'я);
2) Донбас і Нижнє Придніпров'я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська та Запорізька області, або райони Донбасу і Катеринославського Придніпров'я);
3) Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);
4) Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим);
5) Західно-Український (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Чернівецька області, або райони Волинського Полісся, Поділля та Українських Карпат) (табл. 1).
Група вчених ПАН України (М. І. Долішній, М. М. Паламарчук, О. М. Паламарчук, Л. Т. Шевчук) виділили 6 макрорайонів у межах держави, керуючись результатами дослідження природи, населення і господарства України. Опрацьовуючи схему районування, вчені враховували нерозривність економічних і соціальних процесів в різних районах. На їхню думку, така схема необхідна для реалізації стратегії соціально-економічпого розвитку регіонів, зокрема для розроблення моделі регіональної політики (табл. 2).

С. І. Дорогунцов пропонує наступну мережу економічних районів:
І)    Кримський (АР Крим, м. Севастополь);
!|   Донецький (Донецька, Луганська області);
3) Карпаїський (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська області);
4|    Подільський (Тернопільська, Хмельницька, Вінницька області);
зі Поліський (Волинська, Рівненська, Житомирська, Київська, Чернігівська області, м. Київ):
Й    Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька області);
1] Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області);
8)    Східний (Харківська, Сумська, Полтавська області);
5)    Центральний (Черкаська, Кіровоградська області).
Найбільш прийнятною за сучасних умов є мережа економічних районів, запропонована професором Ф. Д. Заставним (табл. З, рис. 1). яку підтримують учені Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка Здійснене ним економічне районування грунтується на використанні економічних та адміністративних принципів районування і їх поєднанні при розробленні сучасної моделі мезорайонів.
Економічний район - це економічно цілісна частина території країни, якій властиві такі ознаки, як спеціалізація і комплексність господарства.
Економічне районування - науково обгрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або у процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці. Економічне районування сприяє раціональній територіальній організації господарства. Разом з тим спеціалізація економічних районів, як і спеціалізація у виробництві взагалі (предметна, поде І альна, технологічна), сприяє економії суспільної праці.
Галузі спеціалізації визначають місце району в територіальному поділі праці, беруть участь у міжрайонному обміні продукцією або послугами.
Спеціалізація промисловості тісно пов'язана з науково-технічним прогресом, розвитком продуктивних сил суспільства, оскільки науково-технічний прогрес поглиблює суспільний поділ праці в промисловості завдяки виникненню й розвитку спеціалізованих галузей, підприємств, цехів, дільниць.

Спеціалізація тісно пов'язана з територіальним поділом праці, спеціалізованим виробництвом на основі використання природних ресурсів. Річну економію поточних витрат від спеціалізації умовно визначають як різницю між сумарними витратами (собівартість виробництва плюс витрати на транспортування готової продукції до споживача) при колишньому і ново\гу рівнях спеціалізації:

де С, С, - повна собівартість одиниці продукції відповідно до і після проведення спеціалізації; Т(Т2 - транспортні витрати з розрахунку на одиницю продукції відповідно до і після проведення спеціалізації; В - річний випуск продукції після проведення спеціалізації.
У період переходу до ринкових відносин на території країни загострюються питання зниження собівартості й підвищення якості продукції та продуктивності праці. В розвинених країнах, особливо в США та Японії, спеціалізація виробництва є переважно подетальиою і техноіогічпою. Очевидно, саме в цих напрямах розвиватиметься спеціалізація промисловості в Україні, що в майбутньому сприятиме поглибленню територіального поділу праці в окремих частинах країни. Завдяки цьому значно зміниться мережа економічних районів. Це стосується спеціалізації як промисловості, так і сільськогосподарського виробництва, де до того ж враховується ного специфіка (природні та біологічні умови для рослин і тварин, особливості використання землі, матеріальних і трудових ресурсів, транспортних засобів тощо), залежно від головної галузі формуються господарства різного виробничого напряму: зернові, льонарські, буряківницькі, молочні, м'ясо-молочнітаін.
Галузі спеціалізації визначають за системою певних коефіцієнтів: коефіцієнта локалізації галузі в районі, коефіцієнта виробництва продукції галузі на душу населення і коефіцієнта міжрайонної товарності продукції певної галузі.
Коефіцієнт локспізації, або концентрації, певного виробництва в районі

Коефіцієнт міжрайонної товарності
КЧІ = ВІМР/ВІІР
де Вп І , / Ви ^ - вартість продукції певної галузі району, що вивозиться за його межі; продукції, яка виробляється у районі.
Простіше цей коефіцієнт визначати за відношенням обсягу вивезеної з району продукції галузі до обсягу ЇЇ виробництва у районі в натуральних показниках.
Для галузей спеціалізації показники К,у і К завжди більші за одиницю, а К - менший або дорівнює одиниці. Сьогодні немає даних про частку різних галузей промисловості у вартісному вираженні, тим більше про частку вивезення продукції різних галузей за межі певних економічних районів. Тому виникають певні труднощі з визначенням коефіцієнта локалізації або міжрайонної товарності. В цілому високі рівні спеціалізації або високу активність у міжрайонному поділі праці має, наприклад, чорна металургія в Донецькому економічному районі, цукрова промисловість - у Подільському.
Частка сукупного суспільного продукту, який вивозиться за межі району, менша від частки сукупного суспільного продукту, котрий виробляється у районі. Тому рівень спеціалізації району не може становити 100%, бо це означало б, що вироблювана у районі продукція вивозиться за його межі.
Рівень комплексного розвитку господарства району визначають (у %) за формулою
К = (Рк/Р.)100,
де Рк - частка сукупного суспільного продукту, який споживається у районі. Р - сукупний суспільний продукт району у вартісному вираженні.
Частка сукупного суспільного продукту, який споживається в районі, завжди менша за частку сукупного суспільного продукту району, тому 100%-п показник неможливий. Іншими словами, 100%-на комплексність є нонсенсом, оскільки тоді райони могли б самозабезпечувати і
обмежувати себе, а це суперечить поняттям «економічне районування» і «територіальний поділ праці». Між поняттями «спеціалізація» та «комплексний розвиток» існує обернено   пропорційна залежність:
Отже, підвищення рівня спеціалізації призводить до зниження рівня комплексного розвитку і навпаки.
Отримані за наведеними формулами показники дають лише загальне уявлення про спеціалізацію та комплексний розвиток економіки району. Більш точні й достовірні дані можна мати, користуючись сучасними балансовими розрахунками стосовно всіх галузей матеріального виробництва та невиробничої сфери, методичними вказівками із застосування економіко-математичних методів та ЕОМ при вивченні курсу «Розміщення продуктивних сил».
Із впровадженням ринкової економіки проблема управління економічними районами і територіально-виробпичими комплексами стає актуальнішою. Система управління окремими регіонами потребує розробки цільових програм розвитку регіональних ТВК, вдосконалення їх структури і організації.
Економічне районування тісно пов'язане з управлінням регіонами. Виділення системи районів допомагає створити в межах держави раціональні регіональні ТВК з урахуванням прогресивних тенденцій в територіальному поділі праці, спеціалізації господарства, внутрішньо- та міжрайонних економічних зв'язках. Управління народним господарством поєднує господарський підхід з комплексним розвитком економічних районів та адміністративних областей з метою підвищення ефективності виробництва. Особливо важливо правильно визначити стратегію розмі-щення продуктивних сил в кожному з виділених районів.
Територіальна структура господарства - одна із складових загальної структури суспільного виробництва країни, регіону, яка визначається сукупністю територіальних відносин між виробничими об'єктами. Найважливішими з них є: відносини взаєморозташування і доступності, територіальна спільність виробничих підприємств, територіальна концентрація, місце розташування. Територіальна структура господарства відображує розміщення продуктивних сил певними терито-ріальними сукупностями у вигляді виробничих пунктів, ареалів, промислових центрів, агропромислових зон і районів, різних типів виробничо-територіальних систем. Територіальними пропорціями господарства характеризується розподіл виробництва між ланками територіального поділу праці. Вдосконалення територіальної структури сприяє підвищенню ефективності виробництва, раціональному використанню природних і трудових ресурсів, основних виробничих фондів, транспортних засобів, розв'язанню інших економічних та соціальних проблем.
Елементами територіальної структури є: ареальні - виробничий центр, вузол, агломерація; дискретні - район, зона; регіональні - мікрорайон, мезорайон, район, зона.
Вдосконалення територіальної структури передбачає насамперед: обмеження надмірного зосередження промисловості в агломераціях і вузлах; раціоналізацію галузевого складу елементів територіальної структури, ного переорієніацію (першочерговий розвиток виробництва товарів на-родного споживання); поліпшення екологічної ситуації.
Основні напрями підвищення регіональної ефективності виробництва - поглиблення комплексного розвитку господарства районів; вдосконалення структури і виробничих зв'язків районних комплексів; створення раціональних систем виробництва на базі промислових вузлів; підвищення ефективності регіональної спеціалізації і кооперування виробництва; формування міжгалузевих об'єднань; реорганізація виробничої інфраструктури в районах; раціональне використання науково-технічного потенціалу і науково-технічних комплексів.

1.4. НАУКОВІ   ОСНОВИ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ
Державна регіональна економічна політика - це сукупність організаційних, правових та економічних заходів, здійснюваних державою у сфері регіонального розвитку відповідно до її поточних і стратегічних цілей. Ці заходи спрямовуються на: стимулювання ефективного розвитку і розміщення продуктивних сил окремих регіонів; раціональне використання природного, виробничого і трудового потенціалів; створення нормальних (здорових) умов життєдіяльності населення; забезпечення економічної безпеки та вдосконалення територіальної організації суспільства. Державна регіональна економічна політика є складовою державної регіональної політики, яка охоплює економічний, соціальний, демографічний, екологічний, поселенський і науково-технічний аспекти. Необхідність розроблення та реалізації державної регіональної політики зумовлена наявністю значних відмінностей і суперечностей між окремими регіонами, що особливо чітко виявляються в умовах переходу до ринкових відноснії. У нашій країні існують значні відмінності в рівнях концентрації промисловості по регіонах, що впливає на рівень життя людей, умови їхньої життєдіяльності, екологічну ситуацію. В економічному відношенні високий рівень концентрації промисловості в окремих регіонах сьогодні не супроводжується аналогічним рівнем ефективності функціонування господарства цих регіонів. Особливої уваї й заслуї овує економічна ситуація в старопромислових регіонах, яка значною мірою склалася історично й зумовлена переважно їх моноспеціалізацією. Загострення економічних,
екологічних і соціальних проблем у цих регіонах вимагає регулювання їх розвитку через установлення відповідних пріоритетів, тобто надання переваг окремим галузям господарства або видам діяльності. Особливо актуальною як в окремих регіонах, так і в державі в цілому є проблема забезпечення населення робочими місцями, тобто розвиток галузей і видів діяльності, які б могли запобігти масовому вивільненню робочої сили і водночас сприяти створенню нових робочих місць. Забезпечення оптимальної зайнятості населення - важлива умова економічної стабільності в державі та сталого економічного розвитку.
Активна регіональна полі піка в умовах реформування в країні відносин власності, реструктуризації економіки передбачає вироблення програм, які базуються на пріоритет ах, встановлених державою для окремих регіонів. У цілому ж державна регіональна політика є складовою соціально-економічних перетворень у нашій державі за останні роки. Утвердження незалежності України, її економічна безпека значною мірою залежать від державницького підходу до вирішення регіональних проблем, від правильного вибору основних напрямів регіональної економічної полі гики.
Основні напрями державної регіональної економічної політики визначає вищий орган законодавчої влади - Верховна Рада України. Правда, попередньо вона мас затвердити концепцію розвитку і розміщення продуктивних сил країни в цілому, а також концептуальні підходи до розвитку економіки окремих регіонів. На найвищому рівні мають затверджуватись і регіональні програми розвитку та розміщення продуктивних сил депресивних регіонів.
Особливо актуальною є проблема вироблення регіональних програм в умовах реструктуризації економіки, коли необхідно перекваліфікувати, перерозподілити сотні тисяч економічно активного населення, сі ворити для нього нові робочі місця. Можливості і проблеми територіального перерозподілу населення, наприклад, чітко простежуються в АР Крим.
Суб'єктами державної регіональної економічної політики виступають центральні й місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції вирішують питання соціально-економічного розвитку регіонів; об'єктами - територіальні утворення, у межах яких здійснюються державне управління та місцеве самоврядування. Склад останніх визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням України.
Державна регіональна економічна політика передбачає поєднання широких повноважень місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування з координуючою роллю держави для забезпечення збалансованого розвитку господарства та стабілізації соціальпо-економічної ситуації в кожному регіоні. Вона спрямовується
на забезпечення однакових умов функціонування регіональних господарських комплексів та збереження територіальної цілісності Української держави і грунтується на таких основних принципах'
правове забезпечення подальшого посилення економічної самостійності регіонів шляхом чіткого розмежування повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, зміцнення їхньої фінансово-економічної бази, підвищення відповідальності за вирішення завдань життєзабезпечення і комплексного розвитку територій;
дотримання пріоритетів загальнодержавного значення та органічної єдності розвитку продуктивних сил регіонів і завдань соціально-економічного розвитку країни в цілому;
врахування вимог екологічної безпеки під час реформування структури господарських комплексів регіону і розміщення нових підприємств.'
Цілями державної регіональної економічної політики с:
збільшення національного багатства країни шляхом ефективного використання природно-ресурсного, трудового і науково-технічного потенціалів кожного регіону й тісної співпраці між ними;
послідовне здійснення заходів щодо поступового вирівнювання рівнів соціально-економічпого розвитку регіонів, підвищення ефективності територіального поділу праці, раціоналізації системи розселення, врахування економічних, соціальних, історико-культурних та інших особливостей регіонів під час проведення економічних реформ на місцях;
підтримка внутрішньорегіональної збалансованості економічного розвитку, екологічного стану, соціально-демографічного та суспільно-політичного процесів.
Головні завдання державної регіональної економічної політики в економічній сфері полягають у:
досягненні економічно та соціальне виправданого рівня комплексності й раціональності структури господарства регіонів, поліпшенні функціонування галузей виробництва в ринкових умовах,
створенні сприятливих умов розвитку підприємництва й ринкової інфраструктури, активному проведенні приватизації державного майна, земельної реформи, реформи системи державного оподаткування та інших ринкових перетворень;
формуванні та розвитку спеціальних (вільних) економічних зон з визначенням насамперед локальних територій для їх розміщення, а також облаштування державних кордонів і налагодженні на новій основі системи зв'язків між прикордонними регіонами;
удосконаленні економічного районування України, узаконенні на найвищому рівні мережі економічних районів країни.
До завдань державної регіональної економічної політики в соціальній сфері належать:
гарантування соціальних прав громадян, встановлених Конституцією України, забезпечення зайнятості населення через удосконалення функціонування ринків праці та регулювання міграційних процесів;
підвищення рівня добробуту, забезпечення єдиних мінімальних соціальних стандартів та соціального захисту населення незалежно від економічних можливостей регіонів;
стабілізація рівня життя населення, створення міцних засад для його підвищення в усіх регіонах;
гарантування продовольчої забезпеченості регіонів, створення високопродуктивних І алузеіі в аграрному виробництві, вихід на продовольчі ринки свігу;
запобігання погіршенню демографічної ситуації і депопуляції населення;
здійснення економічних і соціальних заходів щодо продовження життя і природного приросту населення в регіонах;
формування раціональної системи розселення шляхом збереження існуючих і створення нових населених пунктів, активізація функціонування сіл та міських поселень, регулювання розвитку великих міст і сприяння якісним перетворенням у них.
Завданнями державної регіональної економічної політики в екологічній сфері є:
регулювання природногосподарської збалансованості регіонів, запобігання забрудненню довкілля, ліквідація наслідків цього забруднення;
ефективне використання та відтворення природних ресурсів, збереження генетичного фонду живої природи, унікальних територій і природних об'єктів;
впровадження економічного механізму природокористування;
екологічно обгрунтоване розміщення продуктивних сил регіонів.
Державна регіональна політика має забезпечувати передусім розмежування повноважень між центром і регіонами. Економічні реформи, які проводяться в Україні, матимуть успіх лише за умови децентралізації управління, підвищення ролі територій у проведенні економічних пере-творень, розвитку нових форм власності, соціальної інфраструктури, підприємництва. Розмежування повноважень центру й регіонів сприятиме формуванню інфраструктури ринку. Роль регіонів зростатиме у багатьох сферах і насамперед в управлінні державним майном, регулюванні використання природних ресурсів, забезпеченні належних умов праці й охорони здоров'я населення. Для України, яка намагається стати повноправним членом європейськоїспільноти, провідну роль у цьому процесі відіграватимуть західні й приморські регіони. Особливого значення набуває транскордонне співробітництво між регіонами України, Польщі, Словаччини, Угорщини.
Вельми важливим напрямом поглиблення економічного співробітництва є зовнішньоекономічні зв'язки прикордонних регіонів України й Росії, зокрема їх поглиблення через створення вільних економічних зон у прикордонних регіонах. Згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», економічний розвиток її регіонів значною мірою залежить від посилення ролі міст, органів їх виконавчої влади.
Зростає роль держави й у сприянні та координації діяльності місцевих органів виконавчої влади у сфері забезпечення економічної безпеки країни, фінапсово-економічної стабільності, зміцненні грошового обігу, фінансово-бюджетної дисципліни, валютного й митного контролю, реа-лізації загальнодержавної, структурної, промислової, аграрної, науково-технічної політики та інших національних пріоритетів і проірам.
Важливою сферою розмежування повноважень центральних органів влади та органів місцевого самоврядування є управління економікою, підвищення якості прогнозування, посилення управління економічними процесами. Таке розміщення регламентується Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», іншими державними законодавчими та нормативними актами.
Повноваження виконавчої влади складаються з повноважень: органів виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети га інші органи центральної влади), Ради Міністрів АР Крим, місцевих органів виконавчої влади (обласні. Київська і Севастопольська міські, районні, районні у містах Києві й Севастополі державні адміністрації), сільських, селищних, міських, районних та обласних рад і відповідних виконавчих комітетів. Повноваження сільських, селищних і міських рад делеговані їм Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні». Повноваження центральних органів влади поки що законодавче не оформлені, особливо це стосується Закону «Про Кабінет Міністрів України».
Влада усіх рівнів управління економікою здійснюється за трьома основними принципами:
визначення і розмежування повноважень органів виконавчої влади та місцевого самоврядування;
підпорядкування в системі органів виконавчої влади та у сфері реалізації делегованих повноважень виконавчої влади;
взаємодія і партнерство різних рівнів органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в областях, містах Києві та Севастополі, районах, районах міст Києва і Севастополя.
Важливою сьогодні є проблема прав, обов'язків та відповідальності органів виконавчої влади, особливо центральних.
Започаткована в Україні адміністративна реформа зумовила багато проблем стосовно управління економікою на рівні районів, міст, областей і країни в цілому. Центральні органи влади, маючи повнова-
ження щодо управління окремими сферами економіки, повинні нести особливу відповідальність за результати своєї діяльності.
Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» дає змогу захистити інтереси регіонів, проте відсутність затвердженої на законодавчому рівні концепції регіональної економічної політики стримує проведення економічних перетворень на мікрорівні, не дає чіткого уявлення про реформування влади на обласному та районному рівнях.
Реформування відносин-власності, втілення в життя основних положень Конституції України вимагають вироблення регіональної політики управління державним та комунальним секторами економіки. Реалізація державної регіональної економічної політики пов'язана з розробленням заходів щодо формування нової територіальної структури державного сектора економіки з урахуванням інтересів держави, національної безпеки та особливостей окремих адміністративно-територіальних одиниць. При цьому істотну роль мають відігравати органи місцевого самоврядування. Реформування управління державним сектором економіки передбачає делегування місцевим органам виконавчої влади окремих функцій управління (призначення керівників або погодження їх призна-чення, представництво в наглядових радах, контроль за ефективним використанням майна). Місцевим органам влади можуть делегуватись усі функції управління майном деяких державних підприємств, які мають важливе регіональне значення. Особливої уваги місцевих органів влади потребують підприємства, які повністю або частково фінансуються з державного бюджету. Ефективне функціонування таких підприємств може забезпечити відповідні фінансові надходження до бюджету регіонів і тим самим сприяти успішному розв'язанню гострих соціально-економічних проблем на регіональному рівні.
Життєзабезпечення територіальних громад значною мірою залежатиме від зміцнення економічних основ місцевого самоврядування, якому сприятиме передача в комунальну власність частини державного майна. Для мешканців сіл і селищ вагомим актом може бути передача їм у влас-ність земель, які можуть бути використані для надання в оренду працівникам бюджетних установ.
Питання розширення бюджетної автономії регіонів сьогодні є досить дискусійним. Органи місцевого самоврядування домагаються пріоритетності при розробці державного бюджету.
Здійснення державної регіональної економічної політики передбачає поетапний перехід до збалансування доходів і витрат на всіх рівнях бюджетної системи з урахуванням рівня забезпеченості регіонів країни об'єктами соціальної інфраструктури та застосування системи фінансових нормативів забезпеченості потреб населення.
Зміцнення місцевих фінансів і розширення прав місцевих органів виконавчої влади у бюджетній політиці України здійснюватимуться шляхом:
збільшення частки закріплених у бюджетах доходів на всіх рівнях бюджетної системи;
розширення ролі місцевих податків і зборів;
розроблення науково обгрунтованих критеріїв встановлення нормативів відрахувань від загальнодержавних податків до місцевих бюджетів;
визначення засад надання місцевим бюджетам дотацій, субсидій і субвенцій.
Складовою державної регіональної економічної політики має сгати механізм бюджетного регулювання на основі створення загальнодержавних, регіональних га місцевих цільових фондів для вирівнювання доходів територій, у тому числі і шляхом надання відповідних субсидій та субвенцій.
Державна регіональна економічна політика у фінансовій сфері має бути спрямована на зміцнення доходної бази депресивних територій, а також сільських адміністративних районів, розширення повноважень і відповідальності органів місцевого самоврядування у сфері управління місцевими фінансами, посилення державного контролю за раціональним використанням фінансів.
За роки незалежності в нашій державі істотно змінилася економічна ситуація, що особливо простежується на рівні регіонів. Спостерігається значний спад промислового й сільськогосподарського виробництва, загрозливі масштаби безробіття, різке загосірення проблеми енергозабезпеченості, особливо в аграрному секторі економіки. Екологічна ситуація в окремих регіонах є настільки складною, що не тільки стримує розвиток їх продуктивних сил, але й вимагає величезних фінансових ресурсів для її поліпшення. Внаслідок зазначених вище негативних процесів знизився рівень життя людей, різко погіршилася демографічна ситуація і, як результат, зменшилася чисельність населення держави майже на 3 млн осіб.
В умовах затяжної економічної кризи, загострення соціальних проблем і погіршення екологічної ситуації регіональні аспекти державної концепції розвитку і розміщення продуктивних сил передбачають послідовне виконання таких завдань:
реструктуризації економіки насамперед промислових регіонів та центрів з надмірною концентрацією підприємств важкої промисловості та складною економічною ситуацією. Особливо це стосується Донецьке-
го і Придніпровського економічних районів та міст Києва, Харкова, Одеси, Кривого Рогу, Маріуполя, Макіївки;
розвитку експортних та імпортозамінних виробництв у регіонах, де для цього є сприятливі умови, - вигідне транспортно-географічне положення, необхідний економічний і науковий потенціали;
нарощування масштабів виробництва товарів народного споживання, продовольства, сільськогосподарського і транспортного машинобудування, товарів основної хімії та хімії органічного синтезу;
інтенсифікації сільськогосподарського виробництва в регіонах з метою максимального забезпечення продовольством та нарощування експортного потенціалу па основі реформування виробничих і земельних відносин, інтеграції переробних галузей з виробництвом сільськогосподарської продукції і сировини, організації ринків збуту;
стримування вивільнення робочої сили із сфери виробництва, створення нових робочих місць у галузях, що розвиваються, у споживчих галузях та організаціях ринкової інфраструктури;
поліпшення екологічної ситуації в Донецькому і Придніпровському економічних районах і на територіях, що зазнали впливу катастрофи на Чорнобильській АЕС;
розширення в Україні індустрії відпочинку й оздоровлення за рахунок якомога повнішого використання рекреаційних ресурсів Криму, узбережжя Чорного й Азовського морів, окремих районів Закарпатської, Львівської, Волинської, Івано-Франківської, Полтавської, Вінницької та інших областей, створення розгалуженої мережі транспортних комунікацій, об'єктів виробничої і соціальної інфраструктури;
прискореного розвитку регіональної і міжрегіональної інфраструктури, що сприятиме підвищенню ефективності територіального поділу праці;
вироблення активної регіональної демографічної політики з метою припинення депопуляції населення, стримування масштабів його еміграції;
поступового істотного підвищення рівня життя населення шляхом розширення сфери його зайнятості, забезпечення гарантованого рівня доходів населення регіонів, доступу до безплатної освіти і медичного обслуговування, підтримка державою процесів збереження та відродження його духовної культури.

 

Яндекс.Метрика >