...
ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК ХРИСТИЯНСТВА. PDF Печать E-mail


1. Виникнення християнства
2. Формування віровчення і культу християнства


Виникнення християнства. Другою за часом виникнення світова релігія але найбільш поширеною у світі є християнство.
Християнство відіграло величезну роль в історії багатьох народів світу. Під його впливом склалась сучасна цивілізація в Європі. Прихильників християнства в сучасному світі понад 1 млд. осіб, головним чином у Європі та Америці.
Християнство як світова релігія склалась поступово під впливом різних релігійних уяв i вірувань східного Середземномор'я i Передньої Азії, але переважно на ґрунті іудаїзму.
Церковна точка зору на походження християнства випливає з самого змісту богослов'я яке ґрунтується на євангеліях. Християнство як вчення засновано боголюдиною Ісусом Христом, яке він проповідував у Палестині в часи римських імператорів Августа i Тиберія, був страчений i воскрес, i передав своє вчення апостолам, які проповідували його i поширили серед людей.
Виникнення нової релігії пояснювали i пояснюють тим, що людство відступившись від бога захопившись ілюзією панування над силами природи за допомогою магії, все ж таки шукало шлях до бога. Цей шлях був довготривалим i складним, але все ж таки духовні пошуки поступово привели духовних провідників до ідеї єдиного бога. Тобто людство, пройшовши тяжкий шлях "дозріло" до визнання єдиного творця — "Коли прийшла повнота часу, послав Бог сина свого" (апостол Павло).
Інша точка зору на походження християнства виходить з традиції яка була закладена в епоху Просвітництва i мала антиклерикальне (антицерковне) спрямування. Прибічники міфологічної школи розглядали християнство як неоригінальну, синкретичну релігію, яка увібрала у себе риси всіх впливових культів Передньої Азії i Середземномор'я. Історичну особу Христа вони заперечували, вбачали в ньому поєднання рис культів Осірiса, Діонiса, Мітри, інших сонячних божеств, відтак євангельське життя Христа розглядали як астральні алегорії.
Представники історичної та соціологічної шкіл та прихильники матеріалістичної філософії (зокрема марксизму) пояснювали причини виникнення християнства через аналіз політичних та соціально-економічних процесів у Римській імперії І ст. Вбачали у ньому своєрідний синтез східних (іудейських) та західних (еліно-римських) релігійно-філософських ідей, що став наслідком певних причин і обставин.
Римська імперія, що охоплювала майже всю тодішню ойкумену створила спільне для багатьох різних культур і народів середовище, в якому поширювались нові ідеї та вчення, зокрема і релігійні. Сприяли взаємопроникненню ідей також елліністична культура, що була синтезом різних релігійних і культурних традицій Середземномор’я і поширення грецького діалекту "койне" – своєрідної мови міжетнічного спілкування в поліетнічному та полікультурному середовищі імперії.
На початку I ст. Палестина стала провінцією Римської імперії. Включення її до світової імперії сприяло певній інтеграції юдейської релігійно-філософської думки з греко-римською. Сприяли цьому і чисельні громади юдейської діаспори, що неухильно збільшувались в різних кінцях імперії.
Розвиток складних політичних, економічних, міграційних та культурних процесів в Римській імперії посилили кризові явища і створили умови для зростання кількості людей, що втрачали не тільки економічний, але й духовний "ґрунт під ногами" і потребували упевненості, заспокоєння чітких життєвих орієнтирів та перспектив існування.
Економічний розвиток імперії призводив до руйнації дрібного вільного виробника, що перетворювався на залежного орендаря, або поповнював лави жебраків, що складали населення великих міст імперії і жили за рахунок подачок влади. Експлуатація рабської праці досягла свого апогею, перетворивши мільйони людей на "тяглову худобу", позбавлену людської гідності. Спроби визволитись з рабства були з показовою жорстокістю придушені силою римських легіонів. Сподівань на краще "на цьому світі" у мільйонів людей не залишилось. Не почували себе впевнено і представники родової аристократії та римського патриціату в умовах свавілля зростаючої влади імператорів. Все це створювало ґрунт для пошуків нового, замість втраченого, сенсу буття. Ці пошуки спирались на і на ідеї висловлені грецькими філософськими школами: стоїцизм, епікурейство, скептицизм, еклектизм, новопіфагорейство, платонізм, неоплатонізм, і на нові, переважно східні, містичні вчення, що поширювались в імперії – грецькі культи Аполлона і Діоніса, єгипетські культи Ізиди та Серапіса, малоазійські культи Кібели, Адоніса та Аттіса, індоіранський культ Мітри та інші. В свою чергу на сході були відомі з часів еллінізму грецькі філософські ідеї
Для складного синкретичного релігійно-філософського світогляду населення римської імперії часів її занепаду були характерні наступні уяви, що були пізніше розвинені християнством:

- ідея умираючого та воскресаючого Бога (культ Діоніса);
- ідея необхідності спасіння людської душі як умови вічного блаженства;
- впевненість у здатності кожної людини долучитись до Божества через засвоєння утаємниченої істини та участь у спеціальних обрядах;
- необхідність посвячення і життя в громаді посвячених як умови спасіння;
- ідея Бога-посередника між Богом-творцем і людьми;
- поклоніння богині-матері (як у культі Ізіди), яка своєю самовідданістю рятує Божественне єство;
- уява про трояку долю душ у потойбічному світі: вічні муки для невиправних, муки для здатних до зцілення і вічне блаженство для праведників.

Під час еллінських (македонських) завоювань на Сході стають відомі філософські вчення греків: скептицизм, епікурейство, кiнiкізм та стоїцизм. Крім традиційних питань філософії про суть речей (фізика) та їх пізнання (логіка) ці школи дедалі більше осмислювали питання етичні – впорядкування людського життя. Разом з тим неоплатонізм розробив положення про безумовну цінність світу ідей та пов’язав досягнення щастя з пізнанням світу духовного – Богопізнанням.
Отже підґрунтя для поширення християнства складалось поступово під впливом елліністичної філософії, східної містичної релігійно-філософської традиції та внутрішнього розвитку самого іудейства.
Отже на зламі епох склались i філософські (Сенека, Фiлон Олександрійській, іудейські секти т. iн.), соціально-економічні i духовні (пошуки сенсу буття в світі, що змінюється) підстави для виникнення нової релігії, яка при певних умовах i якостях могла перетворитись на релігію, що могла задовольнити духовні запити більшості населення Римської імперії часів її занепаду.
Хоч християнство і виникло на ґрунті іудаїзму як альтернативне йому вчення, але не привело до витіснення іудаїзму серед євреїв. Крім того, воно поширилось не тільки в межах Римської імперії, а досить швидко вийшло за її межі.
Своїм походженням християнство все ж нерозривно пов’язано з іудаїзмом. До головних ідей, якi були покладені в основу нового релігійного вчення відноситься вчення про Месію. В іудаїзмі месія це очікуваний спаситель – цар (месія давньою єврейською мовою "машіах" – "помазаник", як називали царя в зв'язку з ритуалом інтронізації - помазання), про прихід якого вказано в книгах Пророків, з ним пов'язуються есхатологічні очікування кінця світу, Страшного Суду i створення небесного Граду, воскресіння мертвих, перемога над силами пітьми силами добра на чолі з архангелом Михаїлом.
Саме з образом Месії пов'язується засновник нового вчення Ісус Христос.

Навколо постаті Ісуса Христа точаться дискусії. Одні схиляються до точки зору згідно з якою Христос – історична постать, галiлейський проповідник, що був страчений. Вчення якого було пізніше розвинуто, доповнено, а на самого Ісуса перенесено уяву про Месію та наділено рисами боголюдини i (історична школа). Марксисти та iншi атеїсти взагалі заперечують існування історичного Ісуса Христа. Так само як i прибічники мiфологiчноi школи, вони вважають його пізнішим творенням, реконструкцією релігійних ідей в особі боголюдини.
Церковна християнська точка зору на постать Христа діаметрально протилежна. Саме Христос e віссю християнства. Хоча i церква навколо природи Ісуса Христа вела досить довготривалу i запеклу боротьбу.
Перші відомості прохристиян відносяться до 60-х р. н.е., але згадуються вони в "Аналлах" Тацита (І-ІІ ст.) де описуються жорстокі гоніння на християн за імператора Нерона. Деякі дослідники вважають це пізнішою вставкою, перепищика - християнина. Є згадки про християн у Светонiя, якi відносяться до 50 р. — часiв iмператора Клавдiя. Вiдомі згадки про Христа у листах Плiнiя Молодшого до імператора Траяна (111-112), але їх деякі дослідники, теж вважають підробкою. Але вже у ІІ половині ІІ ст. достовірних відомостей про християн уже багато.
Раннє християнство. Вчення Христа не поривало з іудаїзмом. Він був єврей, а відтак іудей, а отже цінував i шанував Писання — "Не думайте, що я прийшов порушити закон" – говорив Христос (Мф. 5.17). А пізніше іудейське Писання увійшло до християнського канону як Ветхий Завіт. Основні догмати іудейства про створення світу i людини включена в склад віровчення християн. Яхве шанується християнством як Бог-Отець. А ранні християнські громади деякий час притримувались таких суто іудейських звичаїв як шанування суботи i обрізання. Християнства була перейнята від іудаїзму ідея гріховності людини, i другою стороною цієї ідеї - ідея спасіння. Первородний гріх (гріхопадіння) – це порушення волі Божої першими людьми Адамом та Євою. За цей гріх вони були суворо покарані, а їх провина перейшла на все людство. В чому ж полягала новизна вчення Ісуса Христа.
Люди грішні перед Богом - саме це рівняє всіх їх: іудеїв, греків, римлян, варварів, рабів i вільних, багатих i бідних - всі грішники, всі "раби Божі". Але Бог любить своїх дітей i посилає свого сина Месію, який своєю смертю спокутував первородний гріх i показав шлях (вчення) до спасіння. Той хто приєднується до вчення Христа, спокутує гріхи і спасеться (через хрещення). Нове тут те, що викупна жертва Христа принесе спасіння не тільки богообраному народу, а всім, хто приєднається до Христа.
Особливістю християнства є також те, що джерело вчення – слово Боже, його об'явлення. Істина явлена людям не через земного посередника-пророка, а через Бога – сина Божого, боголюдину Ісуса Христа. Через Ісуса Бог уклав Новий Заповіт з усім людством. Стрижнем нового релігійного вчення стало проголошення вищого блага і вищої мети для людини не в земному житті, не у світі чуттєвому, а за його межами. Метою людини повинно стати духовне служіння Богові і прагнення Царства Божого.
Формування християнської церкви. Християнська церковна організація склалась не відразу. Спочатку християнську громаду складали учні Христа — апостоли. Вони після смерті, воскресіння, вознесіння Христа i сходження на них Духа Святого повинні були нести слово Боже людству. Апостоли (вiд гр.- apostolos - посланець) почали проповідувати нове вчення у всіх кінцях Римської імперії. Сходження Святого духу через 10 днів після Вознесіння у свято П’ятидесятниці вважається днем заснування церкви.
Ранньохристиянськi громади складались з iудео-християн i християн, якi колись були язичниками. Язичниками називали тих хто не був iудеєм. В слов'янському варіанті “язичники” від "язики" – "народи". Латинською мовою нехристиян пiзнiше почали називати paganus - вiд лат. сiльський, оскiльки село довше трималось за старi вiрування.
Спочатку християнськi громади були нечисленні i розпорошені. Вчення поширювалось апостолами i пророками. Громади керувались пресвітерами-старійшинами. Всіх хто проповідував вчення: проповідників та учiтелiв-дидаскалів називали харизматиками. Харизма – „дари Святого Духа”.
Пізніше в громадах з'явились диякони - (вiд гр. deiakonos служитель), якi прислужували громадi пiд час спiльних трапез, i єпископи (вiд слова episkopos - наглядач) яки наглядали за майном і грошима громади. Поступово в християнських громадах єпископи займають особливе місце i претендують не тільки на майновий вплив, але й на ідеологічний. Їх починають називати пастирями (pastor) а громаду "стадом", яке стереже пастор. Таким чином, громада (ecclesiа - зiбрання) поступово перетворюється на організацію, що об’єднує громади підпорядковані єпископам - церкву. З часом серед єпископів виділяються ті, що очолювали більш важливі, багатi, відомі, богаточисельнi єпархії. Вони починають отримувати адміністративну владу над iншими єпископами. Серед найвпливовіших були: Римський, Олександрiйський, Антiохiйський, Єрусалимський єпископи. Римська громада - єпархія претендувала на особливий вплив i авторитет серед iнших. Римський єпiскоп намагався досягти визнання за Римом не тiльки почесноi першостi (preimatus honoris), але й юридичної, прагнув стати "єпископом єпископiв". Для цього посилались на авторитет легенди про Петра як намісника Бога на землі, князя апостолів (Матфiй ХVI, 18-19).
В ІІІ ст. для підкреслення своєї особливості римськiй єпископ почав називати себе грецьким словом "papas" – "отець”, З VI ст. так почали називати тільки Римського eпископа.
Всi окремi церкви - еклесii складали Вселенську (кафолічну) Церкву як єдність просякнуту сутнiстю вчення.

В 303 роцi Дiоклетiан почав переслiдування християн (за те що вони вiдмовились давати йому шану як богу). Але в 311 р. був виданий едикт Галерiя (підписали співправителі Констянтин i Лiцiнiй) - акт про віротерпимість. Так Християнство було дозволено в межах Римської імперії. Це підтверджує Констянтин Мiланським едиктом 313 р. За імператора Констянтина християнство перетворилось на панiвну релiгiю. З перенесенням столицi імперії в Вiзантiю (Константинополь) починає зростати значення Константинопольської єпархiї.
Органiзацiя християнських церков узгоджуeться з адмiнiстаривним подiлом імперії. Ускладнення церковної організації привело до формування церковної ієрархії. У ІІІ ст. з'являються митрополити, а з ІV-Vст. - патрiархи.
2. Формування віровчення і культу християнства. Становлення християнської церкви проходило на тлі боротьби в самому християнстві з різними єресями і розколами. Відсутність чіткого канону сприяла рiзним тлумаченням основ вiровчення. Крiм того християнство поширювалось на територiях, де були сильнi мiсцевi вiрування, що накладали свій відбиток на християнство.
В ІІ ст. на основi схiдних фiлософсько-релiгiйних та елiнiстичної філософії виникло вчення - гностицизм. Гносис - з грецькоi означає знання, пiзнання. Гностики стверджували що розумом можна пiзнати тайну Бога i сутнiсть свiту. В основi гностицизму лежав дуалiзм i дуалiстичнi протиставлення свiтлого, доброго духа i темної, повної страждання не матерiї. Добрий великий бог Плерома (гр. повнота) не мiг бути творцем такого невдосконаленого свiту. Свiт створений iншим, злим духом (Яхве). Мiж свiтом добра i твiрним свiтом нема контакту. Але є посередник Логос (слово, смисл, розум), який може спасти людство, але не все, а тільки обраних людей духу (пневматикiв). Вчення про Логоса перейшло в християнство, але спроби вiдкинути Вiтхий Завiт було засуджено.
Посилились у ІІ ст. есехатологiчнi настрої, особливо яскраво вони проявились у вченнi Монтана (монтанiзм), який вимагав повного аскетизму i попереджував що близький Страшний Суд.
В ІІІ ст. виникло вчення Манi (Манеса, Манiхея) — проповiдника з Персii (Сасанiдiв), відомо, що страчений він був у 276 р. Його вчення, яке поєднувало елементи християнства i Зороастризму було дуже впливовим i не зважаючи на жорстокi переслiдування відроджувалось в Європi пiд рiзними назвами, навiть у пiзньому середньовiччi (богомiльство, катаренство, альбiгойство, павлiкiнство та iн.)
Таким чином, раннє, християнство виникло з вчень, що їх передавали дидаскали і харизматики — ранньохристиянські проповідники на основі свідчень переданих апостолами в усній формі - логіях та писемних євангеліях.
Раннє християнство характеризувалося відсутністю єдності віровчення і перебувало під впливом різних східних релігійних вчень, що перекручували основні ідеї християнства.
Необхідність виділення християнського віровчення від інших привело до скликання Вселенських соборів і опрацювання Символу віри.
В IVст. поширилось вчення Олександрійського священника Арiя. Як стверджував Арiй Ісус Христос не був народжений богом, а створений ним. Тобто Христос не "єдиносущий" богу, а "подiбносущий". Це вчення торкалось головних положень вiри, тому боротьба з ним була особливо жорстока. Для боротьби з арiанством був зiбраний І Вселенський собор (Нiкейський 325р), який поклав початок опрацювання Символу вiри християнства, i засудив арiанство.
Але виникла нова єресь - несторiанство. Несторiй (єпископ Константинопольський) вчив, що Ісус Христос був людиною, в якого вийшов Дух Святий. Таким чином, Марiя не богородиця а людинородиця (христородиця).
Несторiанство було засуджено на ІІІ (Ефеському) Вселенському соборi, але несторiанство поширилось серед схiдних (азiйських) християн.
Боротьба навколо христологiчних питань привели до виникнення нового вчення - монофiзитства (monos - один, physis - природа), яке започаткував єпiскоп Євтiхiй.
Монофiзити вважали, що в Христi божеська природи придушила людську, тому вважали Христа тільки богом. Монофiзiтiйство було засуджено на IV Вселенському соборі (Халкiдонському 451).
Але воно залишилось у деяких східних церквах (вірмено-григорiанської, коптської, ефiопської).

Християнське віровчення, складалось поступово i супроводжувалось боротьбою з іншими релігіями та iх впливом на нього. Довготривала боротьба, яка підсилювалась внутрішньою суперечкою мiж рiзними єпархiями та ієрархіями за вплив в християнському свiтi, породжували рiзнi тлумачення основих положень вiровчення, обрядностi i т. iн.
Потрiбно враховувати також рiзнi впливи не тiльки релiгiйнi, але культуний (римо-елiнський, малоазiйський, варварський тощо).
Тому вже на початку iснування церкви потрiбно було виробити якiсь чiткi пiдходи до унiфiкацii основ християнського вчення.
Ще апостол Павел рiшуче пориває з впливом іудаїзму, що привело до формування виразного антиіудаїзму в ранньохристиянських текстах.
Першi пiдвалини основ вiровчення були закладенi у ІІ пол. І ст. i ІІ ст. в час, коли були створенi першi кононiчнi тексти Нового Завiту (Откровiння Иоана Богослова 69 р., чотири Євангелiя i Дiяння Апостолiв). Була ще цiла низка релiгiйних творiв, яких не визнали канонiчними .
На перших двох Вселенських Соборах було опрацьовано християнський Символ вiри. Символ вiри - коротке зведення головних догматiв, якi складають основу вiровчення.
В християнствi вiдомi декiлька Симовлiв вiри (Нiкео-Царгородський, Сим. в св. Афанасiя, який бiльш детально торкався вчення про трійцю i втілення Христа, Тридентський Символ вiри, Англiканський). Детальне тлумачення символу вiри дається в катехізисах, або в спеціальних документах, якi мають назву "сповiдання вiри".
На церковних соборах протягом IV-VII ст. з великоi кiлькостi християнськоi лiтератури було обрано 27 книг, якi було оголошено Святим письмом. Символ Вiри i Святе письмо (Новий Завiт) i складають основу християнського вiровчення.
Проте Священне Писання має самостійну та більш глибоку історію, ніж просто християнську.

Біблія (грец. Biblia - книги) — збірка книг, що складають Священне Писання християн. Ці книги зібрані у дві частини: Вітхий (Старий ) заповіт (50 книг) і Новий Заповіт (27 книг). Книги Вітхого Заповіту писались на давньоєврейській мові (іврит) або на розмовній мові тодішніх євреїв (арамейська мова). Ті книги, що збереглись на івриті та арамейській були визнані Палестинським каноном і визнаються канонічними у християн включно з протестантами та іудаїзмом (39 книг). Решта 11 книг, що дійшли до нас у перекладі на грецьку мову і увійшли у так звану Септуагінту (перший переклад Біблії, що був здійснений у ІІ-ІІ ст. до н.е. у Олександрії і має назву Олександрійського канону) канонічними визнаються тільки у католиків, православні вважають їх корисними для души і включають у текст Біблії, протестанти не вважають канонічними і не включають до Біблії.
Перші біблейські книги виникли у ХІІ ст. до н.е. - останні у ІІ ст. н.е. Найдавніші біблійні тексти увібрали в себе деякі релігійні тексти і уяви, що побутували серед євреїв, до утворення іудаїзму. Книги Вітхого Завіту увібрали в себе релегійний, життєвий та історичний досвід єврейського народу. За свїм сюжетом Біблія - це звернення Бога до свого народа, а також розповідь про те як люди слухали свого Творця. Для християн єдність Біблії полягає у розповіді про Ісуса Христа, або пророцтва про нього, як у Вітхому Завіті..
Євангелія це розповіді про життя, проповіді, стражданнях, смерті та воскресіння Ісуса Христа.
"Діяння апостолів" та їх послання - це розповідь про перші кроки християнства, перші християнські громади, поступове творення Церкви. Апокаліпсіс підводить до другого пришестя Христа. Тут викладено есхатологічні уяви християн.
Біблію поділено на книги, кожна з яких має свою назву "Вихід", "Книга Пророка Даниїла", "Євангеліє від Івана" тощо.
Вперше поділено Біблію на глави було у ХІІІ ст. англійським ченцем Стефаном Ленгтоном. Поділ глав на вірші та нумерацію їх зробив французький друкар Робер Стефан у ХI ст.
Для захисту основ вiровчення вiд нападiв iнших релiгiй та eретикiв, перекручень змiсту та тлумачення догматiв в християнствi розвинулась цiла система обгрунтування та захисту релiгiйного вчення про Бога, його якостях, ознаках, комплекс доводiв про iстиннiсть догматiв, релігійної моделi, правил i норм життя i поведiнки вiруючих i священникiв, яка має назву теологiя, або богословiє (teos - Бог). Формування християнського богослов'я спиралось на рiшення раннiх Вселенських соборiв та праці найбiльш авторитетних авторів церкви (т.з. Отцi церкви, до яких причисляли авторiв, вчення яких визнано ортодоксальними), що мали великi заслуги перед церквою. Останнiми Отцями церкви визнано на Заходi Ісидора Сивільського на Сходi Іоана Дамаскiна (8 ст.).
Формування християнського богослiв'я пройшло в ранньому середньовiччi (до схизми) два основних етапи 1) апологетика (вiд гр. "апологiя" - захист) представники якого виступили з обґрунтуванням і захистом християнства проти античної фiлософiї, 2) патристика - (патер - отець) діяльність Отцiв церкви.
Але вiд самого початку християнська теологiя мала два напрямки:
1) еллiнiстичну (пiзнiше еллiно-вiзантiйську)
2) римську (пiзнiше латинсько-захiдноєвропейську).

Для першої притаманне споглядання "внутрішньої" людини, глибин духу, тлумачення мiстичних тайн священних текстiв. Для другої - заснований на формально-логiчному методi рацiоналiстично-формалiстичний пiдхiд.
У середньовiччi склалась система богослов'я. Хоча єдиної християнської системи богослов'я не iснує. Кожна конфесiйна теологiя має свої специфічні риси, але є риси якi єдинi для всiх християнських систем.
Пiд богословською системою розумiють сукупнiсть рiзних богослiвських дисциплiн, кожна, з яких викладає рiзнi сторони вiровчення i культу. Вона складається з основного богослов'я, догматичного богослов'я, морального богослов'я, пастирського богослов'я, аскетики, гомiлетики, лiтургики, викриваючого богослов'я, екзигетики, церковної археології, церковного права i т. iн.
Основне богослов'я (християнська апологетика вiд гр.- захищаю) - галузь теології яка захищає, виправдовує i викладає вiровчення за допомогою аргументiв звернених до розуму.
Догматичне богослов'я перш за все повинно формувати ортодоксальнi уяви про догмати як незмінну богооткровенну iстину, по-друге розкрити змiст догматiв, враховуючи дух часу, сучасні уяви i свiтогляд.
Моральне богослов’я тлумачить проблеми християнської моралі її сутність i природу, а також пояснює значення моралі, необхідності дотримуватись її для досягнення вічності блаженства. Тому моральне богослов'я часто називають діяльним або практичним богослов'ям.
Екзегетика - розділ богослов'я, який займається тлумаченням бiблiйних текстiв, роз'ясненням змiсту i смислу релігійних символів, а також важко зрозумілих текстів Біблії. Екзегетика в рiзних конфесiях має свою специфіку в підходах до розуміння священних текстів.
Лiтургiка - розділ богослов'я який пояснює зміст i необхідність церковного богослужіння ( в прав. - обiдня, в кат.- месса).
Таким чином, віровчення християнства склалось протягом раннього середньовіччя. Його догматика була прийнята першим і другим Вселенськими соборами у ІV ст. і викладена у Символі віри. Подальша розробка основної догматики відбулась протягом V-VIII ст. на ІІІ - VII соборів та теологічно опрацьована у працях отців і вчителів церкви.
Тоді ж було закладено основу християнського культу та церковної організації.
Проте подальший розвиток віровчення культу та організації пов'язаний з розколом церкви на окремі християнські гілки.

 

Яндекс.Метрика >