...
ЕТНІЧНІ РЕЛІГІЇ PDF Печать E-mail


План:
1. Структура етнічних релігій
2. Ранні етнічні релігії
3. Пізні етнічні релігії

Структура етнічних релігій
Досить часто у навчальних посібниках з релігієзнавства можна зустріти типології релігії, що значною мірою, перейшла із старих радянських підручників. Відомо, що в радянському суспільствознавстві поняття "етнос" і "нація" часто використовували як синоніми, причому перевага надавалась використанню останнього. І хоча виникнення націй пов'язувалось з формуванням капіталізму, термінами похідними від "нації", позначали явища і процеси, що були притаманні докапіталістичним епохам. У відповідністю із цим підходом вирізнялись родоплемінні, національні та світові типи релігій. Відтак до національних релігій відносили і сучасний іудаїзм, і вірування стародавнього Єгипту. Поділ національних релігій на ранні національні та пізні національні, термінологічної суперечності не знімав, адже поняття "національне" переносилось на явища донаціональні за визначенням. Та й критерій поділу на ранні і пізні національні релігії був суто формальним – ранні це ті, назви яких утворюються за допомогою префіксів "старо-" і "давньо-". Сьогодні такий підхід є вже певним анахронізмом і тільки загострює термінологічні суперечності, оскільки поняття "нація" мають хоч і різні, але чіткі визначення. Відомо декілька теорій, що пояснюють сутність нації, серед них: політична теорія нації, психологічна, культурологічна, історико-економічна (марксистсько-ленінська) та етнічна теорія нації. Найбільш поширеними є політична та етнічна теорії нації. Часто їх протиставляють, ще частіше не розрізняють, і тоді виникають непорозуміння. Ці непорозуміння викликані тим, що поняття "нація" використовується для позначення різних за своєю суттю спільностей: "політичної нації" або “громадянської нації” та "етнічної нації" (етнонації). Під "політичною нацією" найчастіше розуміють спільноту, яка об'єднує громадян однієї держави, що усвідомлюють свою політичну єдність незалежно від етнічного походження. Під "етнонацією" розуміють певний етнос, що створив власну державу і усвідомлює свою політичну єдність. У цьому випадку наголошується на усвідомленні своєї політичної єдності - наявності національної самосвідомості, яка реалізується через розбудову своєї власної держави, де цей етнос є домінуючим. Таким чином, нацією стає той етнос, який усвідомлює необхідність творення своєї власної держави. Але обидві концепції нації виходять з того, що народ який творить націю є вільним і повноправним у своїй політичній волі, є носієм суверенітету. Отже Ернст Ренан мав рацію, коли писав: "В цьому розумінні нації – почасти нове явище в історії. Стародавній світ не знав їх; Єгипет, Китай, Халдея зовсім не були націями. Це були групи людей якими правили Син Сонця або Син Неба. Не було єгипетських громадян, не було громадян китайських". Дійсно, використання поняття "нація" для позначення населення держав античності і середньовіччя не зовсім виправдане і пов’язане з англо- і франкомовною традицією, де слово "нація" означає "держава", "підданство", "громадянство". В перших двох значеннях, слово "нація" позначало держави і державні утворення, що виникали на поліетнічній або метаетнічній основі й могли бути і деспотіями, і монархіями від станової до абсолютної, і олігархічними республіками. Отже ініціатором створення нації визнається держава, а не навпаки. В значені "громадянство", поняття "нація" увійшло в європейський вжиток у зв'язку з буржуазними революціями кінця XVIII - першої половини XIX століття і означало населення, що політично самовизначилося і, отже, утворило націю як політичну спільноту. Саме під час соціальних революцій вчорашні піддані відчужені від справ країни, перетворюються в повноправних громадян, що розпоряджаються її долями, тоді і відбувається метаморфоза етносу в націю. Оскільки ця трансформація відбувалась в межах певної держави, то ототожнення "нації" і "держави" для західних дослідників притаманне і сьогодні. Але, колишні бездержавні східноєвропейські народи, мали дещо інші обставини націогенезу – для того, щоб стати нацією, їм потрібно було стати державою. З огляду на це, немає достатніх підстав відносити до національних релігій не тільки релігійні системи стародавнього світу, але й деякі сучасні. Адже треба доводити, що ці релігії були виразними чинниками націотворення, або консолідації нації і ними залишаються. Причому це стосується і нації політичної, і етнічної. Так, до національних релігій відносять, серед інших: іудаїзм, джайнізм, сикхізм, даосизм, синтоїзм. Дійсно, іудаїзм був тією підвалиною на якій збудовано державу Ізраїль і єврейську націю, що складалась з різномовних переселенців, вихідців з різних етнокультурних середовищ. Синтоїзм був офіційною ідеологією, яка забезпечувала формування японської модерної нації в епоху Мейдзі і залишається символом японської нації і сьогодні. Сикхізм також став ґрунтом для формування національної свідомості сикхів, яка проявляється зокрема і в боротьбі за власну державу – Халістан. Проте даосизм, практично ніколи не претендував на соціально-політичну функцію в Китайській історії. Цю роль відігравало конфуціанство. Як зазначає Мел Томпсон: "Даосизм принципово відрізняється від конфуціанства тим, що базується на особистісному осягненні і не має соціальної складової... В межах особистого життя китаєць сповідує даосизм, але коли йдеться про суспільні норми поведінки, він стає конфуціанцем". Та й поширений даосизм не тільки в Китаю і не тільки серед китайців. Джайнізм навпаки залишається релігією меншості в Індії, яка не прагне політичного самовизначення.
Отже використання терміну "національні релігії" в окремих випадках потребує обґрунтування або уточнення, а в окремих випадках не достатньо коректне. Проте релігії, що їх відносять до національних, мають етнічну основу. І джайнізм, і сикхізм, і синтоїзм, і даосизм та інші релігії пов’язані з певними етнічними культурами і зберігають з ними стійкий зв’язок. Особливо це стосується етногенезу та раннього племінного (трібального) етапу етнічної історії, коли релігія виконує етноінтегративну функцію. З розвитком етносу, з перебігом подій етнічної історії, його релігійність може ускладнюватись за рахунок іноетнічних запозичень і зовсім змінитись. Це не приведе до зникнення етносу – лише до зміни його етнорелігійної самобутності. Власне етнічна релігія і релігія етносу не одне і те ж саме.
Етнічна релігія розвивається разом із своїм носієм – етносом. Коли етнос тільки народжується, переживає племінний період, йому притаманна родо-племінна релігія, коли етнос перебуває на стадії розкладення родо-племінного устрою – йому притаманна рання етнічна релігія, яку доречно називати язичництвом. Адже термін "язичництво", який традиційно пов'язують з політеїзмом, а інколи і з ідолопоклонством, в першу чергу позначає етнічну релігію. Словом "язичництво" книжники Київської Русі позначали релігійний комплекс, що був поширений серед народу і протистояв християнству. Слов'янське "язик" мало декілька значень: "член тіла", "мова", "мовлення", "рід", "плем’я", "народ". В часи протистояння християнства як нової надетнічної віри і традиційних народних (етнічних) вірувань, тих, хто тримався їх і називали "язичниками". В цьому значенні слово "язичники" збігається із словом "поганці" (лат. "paganus") – "селюки" – селяни, що не прийняли християнства". Пізніше, з утвердженням християнства в Русі, "язичниками" або "поганцями" стали називати нехристиянські народи.
Деякі релігії в силу історичних обставин відігравали роль офіційних державних культів в поліетнічних державах і нав’язувались підкореним етносам силою. В таких випадках їх слід розглядати як державні, оскільки умовою їх поширення є державний примус, а не надетнічні і кроскультурні властивості. Прикладами таких державних релігій можуть бути офіційні культи в давньоазійських деспотіях, або культ імператора у Римській імперії. Октавіан Август підкреслено ототожнював свій культ з державою і наказав, щоб храми на його честь були посвячені і Риму. Зрештою, світові релігії теж розвивались на основі певних етнічних релігійних комплексів, поступово набуваючи універсальних рис, що перетворило їх на надетнічні – світові. Певні етнічні релігії в процесі етногенезу та міжетнічної взаємодії могли набути поширення тільки серед певної частини етносу, або в певному регіоні, що охоплює різні етнічні території. Такі релігії відносяться до локальних або етнолокальних, в другому випадку до регіональних. В окремих випадках етнічне і релігійне утворює такий нерозривний етнокультурний комплекс, який стає основою, духовним стрижнем формування етнополітичного організму – власне нації. Такі релігії і є національними.
Отже, етнічна релігія є складним і динамічним комплексом, що має синхронні і діахронні зв’язки і структури, відтак може слугувати основою для визначення типу релігії. Виходячи з цього, термін "етнічні релігії" використовується для позначення типу релігії. В залежності від ступеня розвитку, етнічні релігії поділяються на ранні етнічні (язичництво) та пізні етнічні релігії. Деякі з пізніх за певних умов набувають статусу національних. За показником території і поширення, і ранні і пізні етнічні релігії можуть бути локальними, регіональними або (за показником умови поширення – носія) державними.
Ранні етнічні релігії. Релігії давніх народів Передньої Азії та Ірану.
На протязі багатьох тисяч років людство розвивалося дуже повільно. Повільно розвивалась не тільки матеріальна але й духовна культура, зокрема релігійні вірування.
Існує думка що таке уповільнення розвитку людства є результат панування магії.
Магія давала з одного боку ілюзію можливість впливати на матеріальний світ, підкоряти сили природи, але з другого боку проводило до страху подужати стан речей якоюсь зміною в традиційному способі життя, який набув сакрального змісту, перетворюючи повсякденне життя в священнодійство.
Перші великі міграції племен, які несли з собою інший тип господарства, нові елементи світогляду, культури підривали традиційний застиглий спосіб життя. Саме внаслідок цього утверджувались умови для виникнення великих цивілізацій.
Одною з перших таких цивілізацій був стародавній Єгипет.
Релігія Єгипту складалась під час засвоєння долини річки Ніл і утворення єдиної держави. Вона увібрала в себе багато племінних релігій і релігійних вірувань, мала багато елементів ранніх форм релігії і головне магії.
В ІV-ІІІ т. до н.е. давньоєгипетські держави - номи злились в єдину державу на чолі з обожненим правителем - фараоном. Але різні номи зберігали своїх архаїчних богів - тотемів, які з часом перетворились з родових в територіальних: барана, корову, шакала, павіана, крокодила, кішку, шуліку, водяну лілію, змію, бджолу. Ієрогліфи, які означали чотири останніх тотеми стали символи об`єднаного Єгипту. Пізніше на основі тотемів розвинулись боги надприродні з елементами священних тварин. Богиня Бастет зображувалась з головою кішки, Тот - з головою ібіса, Анібус - з головою собаки, Гор - з головою сокола, Собек - крокодила та ін.
Деякі племінні боги з часом перетворилися в загально-єгипетських. Одним з найдавніших таких богів був Гор - сокіл який перетворився в бога сонця. Пізніше головним богом Єгипту став бог Птах, ще пізніше Ра (Атон), а з часом місце Ра зайняв бог Амон (Ра). Інші боги втратили своє значення головних богів і отримували нові функції. Так, бог Тот (ібіс) став покровителем учених і писців, Анібус (пес) - богом загробного царства, Сохмет (левиця) - богинею війни тощо.
Одних богів пов`язували з сонцем (Амон, Гор, Атум, Осіріс, Собек та ін.) інших з місяцем (Тот, Ісіда), небом (Хатор, Нут), землею (Мін, Геб).
Одним з найдавніших і складних в Єгипті був землеробський культ. Божествами плодючості в Єгипті були різні боги, але головним був Осіріс. Він зображувався з рослинними атрибутами. Єгиптяни кожний рік святкували смерть і воскресіння Осіріса. В цих образах Осіріс уособлював хліб. Згідно з міфом він був вбитий своїм братом Сетом, тіло його було розрубано на шматки і розкидано по всім частинам країни. Сестра-дружина Осіріса богиня Ісіда зібрала шматки тіла бога і народила він нього сина - бога Гора, який вбив Сета і воскресив свого батька. Цей міф уособлював посіяне і проросле збіжжя. Культ Осіріса і особливо Ізіди, був надзвичайно поширений не тільки в Єгипті, але й в Середземномор`ї.
Але головним державним богом був, починаючи з 5-ї династії (2700 р. до н.е.), бог сонця Ра (Амон). З 5-ї династії фараони співвідносились з сином сонячного бога Ра, їм поклонялись як символам багатства і розквіту держави, носіям вищої божественної сили.
Фараон виконував найбільш важливі ритуали і проводячи першу борозну, він буцімто запліднював нільську долину від імені богів.
Велику роль в державному і релігійному житті відігравали жерці які поєднували функції жерців і адміністрації. Вони тримали під своїм контролем всі галузі суспільного життя і були носіями таємного сакрального знання.
На деяких етапах історії Єгипту вони навіть впливали на фараонів. Але найбільше релігійні уяви Єгиптян розкрилися в поховальному культі. Про що свідчать піраміди, усипальниці фараонів i жерців, "місто мертвих" та “книги мертвих”.
Спочатку перших фараонів ховали в невеликих усічених пірамідах, а з 3-ї династії — у великих пірамідах. Тіло померлого бальзамували перетворювали на мумії. Найбільш величними піраміди були за 4-ї династії.
Згідно з єгипетськими віруваннями вмирає тільки тіло людини, проте живуть його ім'я (рен), душа (ба), яка відлітає з тіла у вигляді птаха на небо, і двійник людини, який займає головне місце в релігійних загробних уявах. Ка пов`язаний з тілом покійного і може загинути від втрати тіла, або може бути знищене загробними потворами. Тому потрібно було зберегти як можна довше тіло і захистити його (ка) магічними формулами і т. ін. Єгиптянам відома уява про суд над душами померлих. Суддєю був Осіріс і його помічниками були боги номів, а також Тот, Анібус і пекельна потвора, яка з`їдає души засуджених. Всі ці уяви були описані в “Книзі мертвих”, яка складалась з близько 180 розділів. В цій книзі виразно простежується ідея відповідальності за земне життя.
Але поширені були також уяви про можливість врятувати свою душу завдяки магії. Магічні дії взагалі переважали над моральними в релігії давніх єгиптян. Магічні дії характерні і для медицини, про що свідчить так званий "Папірус Еберса", і для повсякденного життя. Дуже поширені були різні закляття і амулети.
З часом релігія єгиптян зазнавала впливу інших релігій, поширювались культи інших богів (лівійська Нейт, фінікійські Ваал, Астарта та інші). Тобто єгипетська релігія набуває все більше рис релігійного синкретизму.

Релігії народів Месопотамії.
На відміну від Єгипту де дуже рано склалися централізовані держави в Межиріччі існувало багато держав, що змінювали одна одну. (Шумер, Аккад, Асірія, Вавилон).
Внаслідок цього там не склався культ, обожнення царів (фактично вони мали прерогативи першосвященника). Поступово з родоплемінних богів, які мали переважно антропоморфний характер (сліди тотемізму тут простежуються не яскраво) формується головний пантеон. До нього належали: Ану (небо), Еа (людини-риби) та Енліль (дух , вітер, тінь).
У Вавілоні головне місце в пантеоні зайняв Мардук. Згідно з міфами Мардук переміг богиню темряви Тіамат розсік її тіло і утворив з її частин небо і землю.
Шумерська міфологія була не тільки багатою, але й вплинула на релігійні уяви багатьох народів. Міф про всесвітній потоп вважається шумерського походження. Як зазначають дослідники-шумерологи, в Шумері були винайдені гончарне коло, колесо, плуг, закладені основи наукових знань. Звідти пішли звичаї поділяти тиждень на дні, назви сузір'їв зодіаку, сама астрологія, астрономічні знання і т. ін.
Є серед шумерської міфології і міфи про помираючих і воскреслих богів. Богинею любові і плодючості були Іштар (у акадійців вона звалась — Ештар, у асірійців — Істар, у семітів — Астарта), чоловічою іпостассю плодючості був Тамуз - уособлення рослинності. Тамуз був відомий у Передній Азії і в Греції як Адоніс ( від семітського Адоні - господин).
Уяви про загробне життя душі і загробну винагороду у шумерів не було розвинуто. Зате надзвичайно поширена була мантика. У Межиріччі ворожбити називались - бару. Ворожили вони за летом птахів, тлумачили сни, за формі масляних плям на воді, але найчастіше по печінці тварин (гепатоскопія). Ця техніка мантики була поширена пізніше у римлян. Початок окультних знань традиційно пов`язувався з Вавилоном: астрономія, хіромантія, нумерологія різні види мантики. Саме з вавилонськими жерцями пов`язували найдавніші езотеричні знання.
Вплив культури Месопотамії відчувався у Передній і Малій Азії. Хеттська держава багато запозичила від шумеро-акадців, але мала і своїх богів, які потім впливали на релігії Середземномор`я. Велика мати - Кібела (Рея, Ма) та її чоловік Аттіс, культ який супроводжувався храмовою оргаїстичною проституцією і самооскопленням жерців. Смерть і воскресіння Аттіса святкувалося ранньою весною. Отже у ньому простежуються риси землеробського культу.
У фінікійців боги покровителі міст не мали власних назв (або були табуйовані і не дійшли до нас). Культ фінікійських богів особливо Баала, Таніт, Молоха вимагав багаточисельних людських жертвоприношень, особливо дітей.
Релігія давніх іранців одна з найдавніших і відома під різними назвами: маздеїзм - від головного бога Ахурамазди, зороастризм - від імені легендарного засновника релігії пророка Зороастри (Заратустри): релігія Авести (авестизм) - від назви священної книги, вогнепоклонство - від культу вогню, пізніше - від бога Мітри - мітраїзм. Існуюча і зараз але вже дуже змінена релігія називається парсизм.
Витоки зороастризму в релігійних уявах індоєвропейців предків давніх іранців.
Гілка індоєвропейців - аріїв, прабатьківщиною яких були Причорноморські та Прикаспійські степи розселялися на південний схід розбились на два народи індоарії та іранців. Давні релігії індоєвропейських народів мають спільне походження, але з розселенням вони набувають нових рис і особливостей.
Релігія давніх іранців викладена в священній книзі Авесті. Сучасні дослідники вважають що Авеста була складена в Північно-Східному Ірані пророком Зороастром в УІ ст. до н.е. (по іншим даним в сер. ІІ ст. до н.е.).
Суть вчення Зороастра зводиться до поділу всього сущого на два початки. Світу добра і світла та світу зла, пітьми. Добро і світло в цій дуалістичні системі уособлює Агура - Мазда (гр Ормузу), зла і пітьми - Ангра-Майн`ю (Аріман). Поряд з Ахура-Маздою стоять світлі духи (аман-снепта безсмертні святі і язати) їм протистоять духи пітьми - деви. Серед них особливо виділяли Андра (Індра) і Ешмо (Асмодей - в середньовічній Європі одна з назв диявола). Обидва великих духа (бога) визнаються рівноправними творцями всього існуючого. Авестійський дуалізм етичний: Ахурамазда - дух правди, мудрості, добра, Анхра - Майнью - дух брехні, зла, моральної нечистоти. Зороастр закликає стати на бік сил добра у вічній битві сил добра і зла, зо що вони придбають вічне щасливе життя. Ідея гріха, рая і пекла, залежності долі від віри, активних дій зустрічається не вперше. Пізніше ці ідеї будуть розвинуті в інших релігіях.
Але авестійський дуалізм характерний тільки для зороастризму. Вважається що коріння дуалізму в поділі аріїв між якими виникла ворожнеча і боротьба. Так деви - племінні боги аріїв перетворилися в зороастризмі у духів зла.
Зороастризму притаманні етичність релігійних вірувань. Бог Ахура Мазда не втілює природні явища, він уособлює моральні якості добра, правди, мудрості. (Мазда - мудрість)
Зороастризм закликає людину бути праведним: обробляти землю, вирощувати рослини, творити добро, говорити правду. Тяжкі гріхи пов`язані з порушенням ритуальної чистоти. Три самих найтяжчих неспокутуємих гріха: спалення трупу, вживання падалі в їжу, статеві збочини.
Для Маздаїзму притаманне вчення про кінець світу і страшний суд (есхатологія). Згідно з Авестою з`явиться спаситель - Саошиант (або син Заратустри, або нове його втілення) він народиться від діви і спасе людський рід. Дух зла буде знищено і настане вічне царство Ахуромазди.
Разом з авестійськими богами і духами іранці зберігали культ давнього бога Мітри який уособлював сонце, вірність. Культ Мітри поширився не тільки в Передній Азії але й в Римі (особливо серед легіонерів).
Його зображували великим воїном, переможцем великого бика. День його народження справляли в день зимового сонцевороту - 25 грудня. Мітра вважався захисником і спасителем.
Уява зороастрійців про загробне життя значно відрізнялись від інших релігій - вони не були прив`язані з поховальним обрядом. Тіло покійного вважалося не чистим. Він не повинен був торкатися чистих стихій - землі, вогню, води.
Тіла покійних складали в особливих баштах щоб їх знищили стерв`ятники. Душа покійного в залежності від земного життя праведного чи неправедного попадає або в рай, або в пекло.
Маздеїстський культ складався в принесенні жертв, обрядових очищеннях, шануванні священного вогню. Культові обряди здійснювались жерцями - атраванами.
Пройшовши складну еволюцію на протязі тисячоліть зороастризм вплинув на формування іудаїзму, мітраїзму, маніхейства, християнських єресей павлікіан і катарів. У наш час зороастризм елементи зороастризму простежуються серед інших релігійних вірувань. Сліди впливу маздаїзма зберігаються до нашого часу у деяких народів Кавказу, особливо в поховальному обряді (осетині, інгуші). Храм вогнепоклонників існував у Баку до початку ХХ ст. Як національна релігія маздеїзм зберігся у населеній групі гебрів в Ірані, а головним чином у парсів (парсизм) в районі Бомбею та в Західній Індії. Парсів небагато — біля 130 тисяч. Вони живуть тісними грамадами, які керуються жерцями - дастурами мобедами і гербадами. Вони суворо дотримуються вимоги обрядової чистоти. Моляться в храмах вогню, ховають померлих в дакмах (баштах тиші).
Іудаїзм. Релігія євреїв - іудаїзм - одна з небагатьох національних релігій Стародавнього світу, яка зберігалася лише з невеликими змінами до нашого часу.
Іудаїзм одна з трьох монотеїстичних релігій. Монотеїзм релігії давніх євреїв вплинув й на інші монотеїстичні релігії - християнство та іслам. Іудаїзм як релігія і її формування нерозривно пов`язані з історії єврейського народу. Основним джерелом вивчення давньоєврейської релігії є Біблія (д. гр. “книга”). Оскільки Біблія не один твір, а значна кількість різних релігійних текстів, які включають й християнські до іудейських відносять найбільш давні т. з. Ветхий завіт.
На підставі усіх наявних джерел відокремлюють декілька етапів розвитку іудаїзму.
Найдавніший період охоплює час від початку руху частини арамеїв з Північної Месопотамії на захід в землю Ханаанську (Палестину). Очолив цей рух Авраам, який на чолі свого клану (роду) кочовиків пустився в небезпечну подорож крізь пустелі в пошуках землі "обітованої" (обіцяної). В давніх текстах євреїв названо хабірі (ібрі - кочовники), але завдяки Союзу (беріт) або завіту з Богом було обіцяно перетворення кочовиків у осілий народ і отримання у володіння землю Ханаанську. Свого бога євреї звали Елогім (Бог). В цей час монотеїзм давніх євреїв тільки складався. У їх віруваннях ще відчутні риси політеїзму. До таких рис можна віднести міфологічний образ Азазела, якому приносили у жертву козла. Цього козла виганяли живим у пустелю і “накладали” на нього всі гріхи народу. До рис племінних культів відносять також багаточисельні заборони - табу та ритуал обрізання.
У релігії євреїв існує чимало заборон: одні пов`язані з статевими відносинами (вважається пережитком общинно-родового ладу), інші з їжею. Євреями заборонялось вживати в їжу м`ясо верблюда, тушканчика, зайця, свині, гадів, багатьох птахів тощо. Заборонено було також вживати в їжу кров яка вважался душою тіла. М`ясо тварин зарізаних для їжі повинно бути знекровлено.
Ритуал обрізання, який приписується Аврааму як символ завіту з Богом коліна Авраамового вчені вважають пережитком племінного ритуалу ініціації. (деякі вчені вважають що цей обряд був властивий в найдавніші часи не тільки семітам-євреям але й єгиптянам і у багатьох народів Африки).
Друга хвиля переселенців з Месопотамії пов`язана з патріархом Іаковом (Ізраїлем) біля 1750 р. до Різдва Христового. Іаков очолює коліна (клани) євреїв які називали себе Бене-Ісраель, тобто сини Ізраїлю. Ізраїль давнє ім`я, яке зустрічається у євреїв у 2-3 тисячоліттях до н.е. і означає “пануючий”, “Бог панує”. (Патріархами в Біблії називають Авраама, його сина Ісаака та Іакова).
Біля 1700 р. землі Ханаану і Єгипту завоювали азійські кочовики гіксоси. Внаслідок чого плем`я Ізраїлеве переселилося в “Землю Міцраїм” (Єгипет) оселилися в дельті Нілу. Майже чотири сторіччя мешкали сини Ізраїлю в Єгипті.
Біблійна традиція пов`язує виникнення монотеїзму з подіями приблизно 1230 р. до Р.Х. Тоді очолив єврейську громаду пророк Мойсей (Моше), якого вважають засновником вітхозавітної релігії. Саме Мойсею явився Бог Авраама Яхве. Вважається, що Вітхозавітний Бог Яхве (застаріла назва Ієгова) був племінним богом кочовників на Сінайському півострові. Іудаїзм забороняє вимовляти ім`я Яхве, замість нього читають і говорять - “адонай”- “господь”, або вживали різні епітети - найбільш вживаний Саваоф, що значить “бог воїнів”.
На горі Сінай (Хорів) Мойсей отримав Завіт з Яхве. Заповеді були накреслені на кам`яних плитах - скрижалях (Декалог) (Ср. Вих. 20; 1-17).
Другий етап пов`язаний з завоюванням євреями Палестини (землі Ханаанській) і створення Іудо-Ізраїльського царства. В цей час після перемоги над філістимлянами культ Ягве стає остаточно панівним у євреїв.
Близько 950 р. до Р. Х. цар Соломон побудував у Єрусалимі Храм Ягве. Храм став центром культу і богослужіння. Культ здійснювався жерцями-левітами (нащадки коліна Левії). Великий вплив на релігійне життя євреїв мали назореї (від давньо євр. “назар” - відмовлятися, утримуватися) - проповідники аскези, які не вживали вина і не підстригали волосся. В першому тисячолітті до н.е. з`являються пророки (набіїм), які привнесли в релігію євреїв нові мотиви морального гріха, а не тільки ритуального. Вони стверджували, що причини бід народу Ізраїлю – в моральних провинах перед Богом.
У 557 і 586 р до Р. Х. Ассірія завоювала Єрусалим, Храм було зруйновано, а частину євреїв переселено у Вавілон (Вавілонський палон).
Після відновлення у 538 р. до Р. Х. Храма (т.з. Другий Храм) починається Третій період розвитку іудаїзму. В “післяполонний” період остаточно формуються основні риси ідуаїзму: суворий монотеїзм та ідея богобраності, сувора централізація культу, канонізація священних текстів (перш за все Тора - п`ятикнижжя Мойсеєво).
Вавилонський полон не минув без сліду, в іудаїзмі під впливом маздаїзму з`являються поняття і образи які уособлюють сили зла - сатана, антагоніста бога (книга Іова). Серед іудеїв в цей час збільшується увага до “закону”. З`являються різні течії в іудаїзмі які кожна на свій лад намагаються зберегти чистоту віри і саддукеї, які наполягали на суворому дотриманні давнього карного права, для чого створили раду старійшин - Синедріон; фарисеї, які зосередили свою увагу на вивченні і тлумаченні не тільки Біблії але й усні придання; ессеї, які перетворились у замкнену секту і намагалися зберегти праведний спосіб життя для чого прагнули Нового Завіту (Кумранські общини).
Наступна епоха іудаїзму - діаспора. Розсіяння євреїв почалося ще за вавилонського полону. Але після зруйнування у 70 р. Другого Храму, а після придушення іудейського повстання і зруйнування Єрусалиму у 133р. євреї були позбавлені свого релігійного центру і вимушені були залишити Палестину. У діаспорі з`являється синагогальна організація єврейських общин. Синагога (гр. сходка, зібрання) стали центрами не тільки культу але й громадського життя.
На деякий час іудаїзм став більш відкритий для впливів еллінізму і навіть навернення у іудаїзм неєвреїв став можливий. В період діаспори, коли посилилась ізоляція євреїв був створений кодекс релігійно-юридичних правил Талмуд (від др. євр. – ламейд – вивчення). Як усна традиція Талмуд виник в 2-1 ст. до Р. Х., як письмова пам`ятка у 3-5 ст. В Талмуді були відображені нові риси іудаїзму: есхатологічні ідеї (уява про кінець світу, страшний суд, воскресіння мертвих та загробне воздаяння), закріплена розроблена іудейська обрядність (248 приписів та 365 заборон). В ньому також викладені норми релігійного законодавства, карного, громадянського права. Талмуд мав два варіанта тексту: Баллі (Вавилонський), і Єрусалим (Палестина). Він складається з двох головних частин: Мішна - тлумачення закону і Гемара - тлумачення тлумачень. Вона в свою чергу складається з Гальхи (сбірка законів та ритуалів) і Агада (легенди, притчі, юридичні казуси та ін.) Мішна писана давньоєврейською мовою, Гемара - арамейською. В VI - Х ст. до Талмуду було додано різноманітні коментарі - Мідраши.
Проти талмудистів виступила частина євреїв - караїма (ананіти - від засновника Анана бен Давіда), які відкидали Талмуд. (Караїмами були - Хазари у VIII-X ст. ).
Під впливом східної містики серед частини іудеїв поширюються спроби реформувати іудаїзм у різних напрямах від раціоналізації і спрощення (Маймонід в Єгипті у сер. ХІІ на поч. ХІІІ ст.) до вкрай містичних.
Найбільш містичним напрямком іудаїзму є каббалізм. Він виник під впливом мусульманського містицизму, особливо поширеним був у Іспанії, де увібрав у себе також деякі ідеї неоплатоніків, та як стверджують деякі дослідники містить у собі стародавні езотеричні знання які таємно передавались на протязі тисячоліть.
Каббала (д. євр. - традиція, передання) складалася з декількох творів. Перша була створена у VIII ст. “Сефар Ієцира” (“Книга творіння”), а головною є “Загар” (“Сяйво”).
Каббалісти стверджували що основа усього сущого є Бог безкінечний, безособовий, який не має ніяких атрибутів. Щоб наблизитись до пізнання Бога можна тільки через тлумачення 32 символів (10 цифр і 22 букв єврейської абетки), що уособлюють еманацію Божої сили. Каббалісти вивчали різні комбінації символів, складали магічні формули, розробляли мантичні системи і магію. Вони вірили в переселення душ, що триває доти, доки душа грішника не очиститься.
У XVIII ст. в Україні виникла ще одна містична течія-хасидизм. Хасид (до євр. - благочестивий. Засновником хасидизму був Ізраїль Бешт (1700-1760). Хасиди вважали, що Бог присутній у всьому, що оточує людину. Цадики (святі) можуть спілкуватись з Богом у стані релігійного екстазу і глибокої молитви.
Раціоналістичні напрямки, особливо поширились у Німеччині. Їх прихильники намагалися пом`якшити і через це посилити релігійні приписи. Згодом на його основі виник сіонізм.
Сіонізм (від наз. гр. Сіон) рух за відновлення єврейської держави на основі переселення усіх іудеїв в Палестину. Організаційно сіонізм сформувався у 1897р. в Базелі (Швейцарія) на І сіонійському конгресі, який підготував Т.Герцель, тим, що видав у 1896р. свою брошуру “Єврейська держава”.
Після створення у 1948р. держави Ізраїль іудаїзм став там офіційною релігією. Релігійно-національні символи Могед-Давид (зірка Давида) і менора (семисвічник) стали й державними символами. Діють чисельні синагоги, релігійні учбові заклади, але держава є світською.

Віровчення іудаїзму має такі головні риси:
1. Вчення про єдиного живого Бога, який править світом через Закон і Любов. Він - всюдисущий і понад часом і простором.
2. Людина створена за Божою подобою. Має душу і тіло. Безсмертя душі це повернення її в тіло. Первородного гріха іудаїзм не знає. Тому не потрібен Спаситель. Визнають свободу волі. Спасіння у вірі, дотримання закону і каяття. Механізм винагороди не розроблений детально.
3. Царство Боже буде збудовано на землі під керівництвом Бога але руками людей. Оголосить Боже царство Месія - народний вождь. Остання фаза понадісторична - воскресіння мертвих і Судний день.
Іудейська обрядність надзвичайно складна. Кожний вірний повинен молитися щонайменше тричі на день. Під час синагогального служіння по понеділках, четвергах, суботах, у свята і дні нового місяця читається Тора.
Мова молитов - іврит, частина богослужіння, виголошується арамейською. Чоловіки на вранішню молитву одягають талес - квадратне покривало з китицями, а також таріллін - дві пергаментні коробочки з біблійним текстом. Повсякденний одяг повинен бути довгим і мати кишені нижче поясу, голова повинна бути завжди покрита, навіть уві сні. Іудей має носити бороду і на скронях довгі пейси.
Особливо суворі заборони і приписи торкаються їжі. Їсти дозволяється лише тварин які жують жуйку та мають роздвоєні копита, певні різновиди птахів і риб, що мають луску і плавники. Тварин повинен забивати в їжу певним способом спеціаліст. Таке м`ясо вважається кошерним. Інше - треф - нечисте.
Одним з головних свят в іудаїзмі свято суботи. Його супроводжує ретельний ритуал. В суботу забороняється працювати (існують 39 головних різновидів робіт, які не можна виконувати в суботу).
З календарних свят головними є: Песах (Пасха) - 14 нісана за староєврейським календарем (місячний), у пам`ять при Вихід євреїв з Єгипту. Ритуальна їжа маца - прісні млинці без дріжджів і солі.
Шавуот - п`ятидесятий день після пасхи, свято збирання врожаю, і Десяти заповідей.
Рош-хатана - новий рік, сьомий день місяця тітрі. З ним пов`язане свято Йом-Кіпур (Судний день) на десятий день після нового року. Цих десять днів найсуворіший піст у іудеїв, дні спокути. Інші пости пов`язані з пам'яттю про трагічні події єврейської історії. (кінець вересня, поч. жовтня). Свято Суккот - відносяться до останніх свят врожаю (свято Кущів). Будується намет - сукка де набожні люди тиждень приймають їжу. Мета значними святами є Пурум і Ханука. Пурум - на честь позбавлення давніх євреїв від кознів Амана під час вавілонського полону (Біблія “Есфірь”). Ханука - свято в пам`ять про очищення Храму.
Крім євреїв у наш час іудаїзм сповідають караїми (нащадки хазарів), кримчаки, деякі горські народи Кавказу, хорезмійці (бухарські євреї), фелаші (чорні євреї з Ефіопії).
Пізні етнічні релігії На відміну від Близького Сходу і Середземномор`я де з часом запанував монотеїзм у вигляді іудаїзму, християнства та ісламу, на Далекому Сході та Індії розвивалися релігійні системи більше містичні, філософськи розроблені і обґрунтовані, спрямовані на індивідуальний пошук шляху спасіння.
Одна з найбільш складних релігійних систем у світі склалася в Індії. Вона увібрала в себе вірування і культи багатьох народів, дала початок величезній кількості релігій, релігійних напрямків і сект. Історію релігії Індії поділяють на три періоди: ведичний, брахманський та індуїстський.
Ведичний період починається з часу арійського завоювання Індії (кінець. ІІ тис. до н.е.). Основою вірувань, що склались в Індії після Арійського завоювання була релігійна уява скотарських племен Індоєвропейців та їх синтез з примітивними віруваннями автохтонного населення - носіїв культури Мохенджо-Даро (прододравідів) на які у свою чергу мали вплив вірування Месопотамії.
В кінці ІІ тис. до н.е. складні релігійні уяви індоаріїв сформувалися у вигляді священних текстів Вед. Веди (від. санскрит. - "відати") складаються з 4-ох основних збірок - самхітів. Найбільш давніми вважають Рігведу, яка містить 1028 гімнів зібраних у 10-ти розділах - мандалах. Самаведа - збірка обрядів і молитв. Яджурведа - книга поклоніння, вона складається з “білої” і “чорної” яджурвед. В них викладено в різних варіантах заклинання та гімни. Найбільш пізньою є Атхарваведа, як збірка магічних заклинань.
Пантеон Вед надзвичайно складний. У ведичний період панував політеїзм. Вважають, що кількість богів Вед налічує близько 33 (хоча у Ведах зустрічається згадка про 3399 богів). Проблема ієрархії богів Вед не з'ясовано. Було висунуто припущення , про панування у ведичний період такого типу політеїзму — багатобожжя, який М. Мюддер назвав генотеїзмом — коли визнається багато богів але поклоняються тому до якого в певний момент звертаються.
Одним з найдавніших богів вважають Д`яуса - бога Неба, отця богів (спільний для індоєвропейців Д`яус-Зевс-Теос-Тео, у слов`ян Див). Головним богом Вед називають Індру - бога війни, грому, блискавки, володаря неба і сонця. Його у текстах Вед згадують найчастіше - йому присвячено близько 250 гімнів. Особливе місце у Ведах займає Варуна - володар нічного неба (Варуна - від коріння “вар” - "покриваючий", давньослов`янське “вар”- “вор”- охорона). Варуна та Індра уособлюють Парджан`я - персоніфікацію плодючого дощу.
Сонце, у ведичній міфології, мало багато уособлень. Одне з них — Сур`я, що значить сонце, інше уособлення сонця Савітрі - оживлювач. Пушан - сонячний вогонь, який виконує роль "культурного героя", покровителя худоби та захисник людей і т. ін.
До другорядних богів вед відносились: Вішну, Рудра (бог грози та бурі), Адіті - бог, що уособлює безмежний простір, пізніше матір-землю, Агні - уособлення вогню, але вогню священного, жертовного.
Із культовою практикою пов'язаний ще один персонаж пантеону — божество Сома. Це уособлення священного напою, який використовують під час жертвоприношень.
Головні боги поділяються на дві протидіючі групи: Асури і Деви. У Іранців - землеробів згодом Асури (Агури) стали благодійними богами, Деви - силами зла, у індоаріїв - навпаки. В Індійському пантеоні до асурів відносяться Д'яус, Варуна, Мітра, Савітар, Адіті; до девів більшість інших. Функції ворожих духів виконували також ракшаси. Ракшасів пов'язують із уособленням ворожих до індоаріїв місцевих дравідійських племен.
Відомі ведам і напівбоги: Апсари - щось на зразок грецьких Німф.
Поряд з богами і богоподібними духами, шануються предки - пітари.

Головне місце ведичного культу займають жертвоприношення. Вони були головним способом спілкування з богами. Веди велику увагу приділяють жертвам безкровним (сома, молоко, хліб). Жертва супроводжувалась магічними замовленнями, які повинні були діяти на богів. Уява про потойбічний світ у ведах не розроблена. Це стосується і космогонічної, і антропогонічної міфології. Є міф про велетня Пурушу, якого вбили боги, а з його частин тіла утворили видимий матеріальний світ. Відомий міф про Яму - першого смертного, який після смерті став богом (царем) потойбічного світу.
В цілому релігія ведичного періоду досить проста. Пантеон хоча і багаточисельний але мало розроблений, тому легко трансформується. Боги поступово перебирають на себе чужі функції, переходять один в одного. Майже нема жіночих божеств, що свідчить про панування у цей період патріархату.
В текстах Вед не згадуються храми, святилища, інші культові споруди.
На початку І тис. до н.е. арії перейшли до осілого землеробства, утворили велику кількість деспотичних держав, зберігаючи своє пануюче становище по відношенню до місцевих племен. Серед аріїв посилюються диференціація і розпад родоплемінних відносин. Все це знайшло вираз у розвитку релігійних уяв і формування брахманізму.
Витоки брахманізму у ведизмі, але брахманізм відрізняється більш розробленою системою релігійно-філософських поглядів. Розшарування давньоіндійського суспільства закріпилось у варнах. Кастовий поділ суспільства складався з чотирьох головних варн (каста - слово португальського походження, що означає “клас”, “розряд”, слово “варна” на санскриті означає колір, якість, варни потрібно відрізняти від сучасних каст - джаті) : брахмани, кшатрії, вайш`ї, шудри.
Панівною варною були брахмани- жерці. Вони здійснювали обряди, жертвоприношення, служили радниками у царів, були знавцями священних текстів.
Кшатрії - воїни, друга панівна варна, з неї виходили князі і царі (санскритське слово кшатрія озн. "влада").
Вайш`я - землероби, скотарі, торгівці - вільне населення, нащадки завойовників аріїв. Брахмани, кшатрії, вайш`я вважалися арійцями і мали назву двічі народжених (дваджаті). Вони проходили обов'язковий обряд посвящення (упанайяна): брахмани на сьомому році життя, кшатрії на десятому, вайш'ї на одинадцятому. Четверта варна - шудри (слуги) - раби і нащадки поневолених автохтонів. Поділ на варни був закріплений в Законах Ману (5-те ст. до н.е.)
Разом з варною у цей період на перше місце у релігійних уявах висуваються нові боги і з`являються нові риси релігії. На перше місце вийшов Брахма - бог всесвіту, уособлення сили, яка містить у собі все суще, поряд з ним Вішну і Шива атрибутика яких всебільше ускладнюється. Головні боги набули характеру покровителів варн (Брахма - брахмани, Індра - кшатріїв, Рудра - вайш`їв). Згідно з міфом варни пішли від різних частин тіла Брахми: з уст його - брахмани (браміни), з рук - кшатрії, із стегон - вайш'ї, з ніг - шудри.
Поряд з Брахмою головне значення отримують Вішну і Шива. З Вішною пов'зується богиня Лакшмі, з Шивою — богиня Парваті, яку також називають Дурга, Калі.
Разом з тим з`являються боги, які уособлюють філософські абстракції: Калі - час, Кама - любов, сексуальна практика, Скамбха - життя та ін. Брахма все більше набирає рис Абсолюта - брахмана. Схильність до магічних дій і містичного філософствування привели до розробок віровчення брахманізму, які найбільш повно викладені у філософсько-релігійних трактатах, що мають назву Упанішад. Витоки Упанішад у текстах-доповненнях до брахманів (назва філософських текстів) - Аран`яках - книгах, які створювались муні-гуру. Упанішад - означає “сидіти біля”, тобто біля ніг учителя - гуру (муні означає - мудрець, пустельник). Існує багато збірок Упанішад (від 150 до 235) однак, головними вважаються 10. Серед різних систем Упанішад шість вважаються ортодоксальними; Веданта, Міманса, Санкх`я, Йога, Н`яя, Вайшишика. Неортодоксальними Чарвака і Локаята. В Упанішадах викладено основні поняття брахманізму. Віра перевтілення та ідея карми. Брахманізм стверджував, що смерть не веде до зникнення душі, а до її втілення в іншу істоту. Теоретичне пояснення перевтілення спирається на ідею карми (дія, обов`язок). Карма - це сукупність дій людини, які визначають його посмертну долю - форму наступного перевтілення. Вважається, що ідеї реінкарнації - переселення душ, було взято з релігійних уяв автохтонів (дравідів та мунда), оскільки, у ведичний період вчення про загробну долю людини майже не розроблено.
Ідеалом Упанішад було пізнання Брахмана - злиття з Абсолютом, вихід з ланцюга перевтілень і досягнення благодаті (Ананди). В Упанішадах розроблено складну систему понять для визначення різних аспектів еманації Абсолюта - Брахман, Атман, Пуруша, Тот, Аум. Різні школи виходячи з таких понять як Пракріті (матерія, енергія), і пуруша ( дух, свідомість) пропонують різні шляхи для виходу із сансари (перевтілень) і злиття з Брахманом.
Виникнення на основі Упанішад різних філософських систем і шляхів розриву сансари підштовхнуло до осмислення буття і небрахманів. Вони створили релігійні системи, які певною мірою протистояли брахманізму. Одною з перших таких систем був джайнізм. Засновником джайнізму вважається кшатрія Махавіра Джина (VI ст. до н.е.), якого називають останнім з 24 Тхиртханкарів (тих, що знайшли шлях, тобто розірвали сансару). Послідовники Джини прагнуть позбавити душу від матерії і досягти Мокші. Вони вважають карму матеріальною, яка накопичується протягом століть. Для того щоб позбутись карми треба припинити її накопичування, отже потрібно дотримуватись певного способу життя досягти припинення накопичення карми, її “засушення” і таким чином вийти із сансари. Для цього потрібно: бути впевненим у вірності обраного шляху, пізнати сутність доктрини за допомогою Гуру, і дотримуватись праведного життя. Праведне життя передбачає п`ять головних обітниць: не робити шкоди живому (ахімса), не красти, не прилюбодіяти, не стяжати, бути відвертим, благочестивим, дотримуватись суворого способу життя (самоконтроль, аскетизм, сувора моногамність, дотримання вегитеріянства та інше). Найбільш суворо дотримуються ахімси. Тому серед джайністів немає селян ( можна пошкодити плугом те що живе в землі), здебільшого вони ремісники і купці. Особливий прошарок джайністів ченці-аскети спосіб життя яких - надзвичайно суворий ( включно з формою. Аскези — тапас'я та ченцями дігамбарі - "одягнені вітром"). Джайністи відігравали відчутну роль в суспільному житті Індії, незважаючи на їх невелику кількість (приблизно пів відсотка населення).
На початку першого тисячоліття нашої ери релігійне життя Індії було надзвичайно строкатим. Протистояння брахманізму , буддизму, джайнізму пошуки філософсько-релігійного забезпечення, спасіння, існування різних напрямів і сект, а пізніше вплив ісламу - все це було включене в релігію Індії. Поступово на основі ведизму і брахманізму та інших місцевих вірувань формується індуїзм.
В індуїзмі зберігається багато богів ведичного і брахманічного періодів, але на перше місце вийшли три: Брахма, Шива і Вішну (Тримурті). Брахма був важливою іпостассю - причиною всього сущого, але культу Брахми в Індуїзмі немає.
Індуїсти поділяються на Шиваїтів та Вішнуїтів. Шива - бог змін, руйнації, смерті. Але в культі Шиви на перший план вийшли творчі сили енергії Шиви - Шакті. Шакті спочатку ототожнювалось з чоловічою сексуальною силою - лінгамом, а пізніше була перенесена і на жіночу в особі дружин Шиви: Шакті, Дурги і Калі. Атрибутами Шиви були тризубець, третє око, чотири руки, танок і бичок Нанді.
З культом Шиви і Шакті пов`язана одна з головних цінностей індуїзму - задоволення чуттєво-сексуальних прагнень (кама) до інших цілей цінностей відноситься дхарма, виконання релігійних, сімейних і суспільних приписів, артха - придбання і використання матеріальних цінностей, мокша - звільнення від сансари. Одним з головних понять індуїзму є карма.
Вішну пов`язується з функцією збереження охорони, спасіння. Вішну періодично з`являються в матеріальному світі у вигляді аватар (втілення), яких нараховується дуже багато але головних 10. До головних аватар належать Рама, Крішна, Будда, Калка (якій ще має з`явитись).
Крім основних напрямів існує також різні секти. Традиційно в Індії склалося досить терпима релігійна система, в якій знаходиться місце всім різновидам. Проте кастова система, яку підтримують індуїсти викликала багато спротиву і спроб реформувати індуїзм. Ці спроби робилися під впливом ісламу і навіть християнства.
Одною з таких спроб є сикхізм, який виник в 15-16 ст. Його засновником вважається гуру - Нанак. Виступаючи проти кастового поділу на основі ідей про рівність всіх людей перед богом, сам сікхізм перетворився у своєрідну військово-релігійну касту.
Спроби реформування індуїзму робилися і пізніше.
На основі індуїзму в Індії розвивалась і розвивається цілком самобутна поліетнічна і глибока культура. Складна міфологічна система індуїзму, його течій сект, школ спричинила розвиток філософії. Яка впливає на розвиток і сучасної філософії.
Ведична поезія сприяла розвитку глибоко поетичних і філософських творів, як у самій Індії, так і у світовій літературі.
Складний культ індуїзму спричинив розвиток величної і водночас витонченої храмової архітектури та образотворчого мистецтва.

Релігії Китаю та Японії
Якщо релігія Індії була просякнута містицизмом і схильна до абстракції та філософського обґрунтування, то релігійні уяви Китаю були більш приземлені, раціоналістичні і мали етичний характер.
Стародавні китайці в середині ІІ тис. до н.е. (епоха Шань-Інь) поклонялись Небу (Тянь), яке іноді ототожнювали з Шаньді. Шаньді вважався загальним предком китайців. Для стародавніх китайців було притаманне прагнення до стрункої ієрархічності буття. Верховним початком було небо, культ якого набув не стільки сакрального, скільки морально-етичного змісту. Свою країну вони називали Піднебесною (Тянь-Ся) а себе синами неба (Тянь-Дзи), державу - “Серединною державою” (Джун-Чо).
Для стародавнього Китаю не характерно виокремлення особливого прошарку жерців. Функції жерців виконували державні чиновники. З давніх часів у Китаї розвивалися різні форми мантики, найдавнішою з яких було гадання на баранячій лопатці, за допомогою знаків символів (протоієрогліфів). Поступово, на основі цих знаків була розвинута філософськи осмислена символіка.
Всі явища природи мали відповідні символи. Земля – квадрат, сонце – коло, причому вони уособлювали два початки жіночий і чоловічий.
Дуалістична картина світу як взаємодія жіночого початку - Інь і чоловічого - Янь проходить скрізь всю філософію Китаю. Чоловічий початок Янь асоціювався з сонцем, зі всім світлим, яскравим, сильним, жіноче, інь - з місяцем, з темним, слабким, холодним, вологим. Взаємодія цих початків у різних варіантах пояснювали різноманітність буття. На цих комбінаціях побудована “Книга перемін” - Іцзин. Крім того китайці уявляли світ як взаємодію п`яти першоелементів (вода - вогонь - дерево - метал - земля). Закони буття як втілення порядку і благості уособлювалися поняттям Дао (шлях).
Таким чином, давньокитайська цивілізація виходила з імперативу і “Небо, як символ вищого порядку, - земля, суспільство засновано на благодійності". Порядок в стрункій ієрархії, непохитність існуючого ладу - головний принцип кофуціанства філософії і релігії Китаю, яка була стрижнем китайської цивілізації на протязі тисячоліть. Засновником конфуціанства був Кун-цзи (Кун чжун-ці) Конфуцій (551-479 до н.е.).
В умовах глибокої кризи в суспільстві Конфуцій запропонував спертися на давні традиції як ідеал і умову стабільності суспільства.
Конфуцій розробив ідеал досконалої людини цзюнь-цзи, як взірець.
Цзюнь - цзи повинен був мати дві головних якості: гуманність (жень) та почуття відповідальності (і). Серед інших рис необхідних для суспільства були вірність, відвертість (чжен), і благопристойність (лі).
Лі - це той порядок, який забезпечує стабільність суспільства і проявляється через ритуали, церемонії, традиції що дають можливість здійснити жень. Одним з найголовніших елементів лі є - сяо - повага, культ предків і взагалі, уособлення ієрархії. У книзі “Чжун-юн” весь традиційний спосіб життя зведено до “5 відношень”: між державою і чиновниками, між батьками і дітьми, чоловіком і жінкою, старшими і молодшими братами, між друзями.
У конфуціанстві майже нема культу у звичайному розумінні. До нього можна віднести культ предків і жертвоприношення, що супроводжуються співанням гімнів (викладені в “Ши-цзин - книзі пісень”) та обряди і церемоніал (“Лі-цзин” - “книга церемоній”).
Велике значення має мантика (“І-цзин”).
Конфуцій не цікавився містикою, космогонією, потойбічним. Він говорив: “Ми не знаємо що таке життя, чи можемо ми знати що таке смерть?” Таким чином, Конфуцій вважав вищою цінністю земне життя і бачив спасіння в морально-етичних засадах суспільного буття.
Інший шлях запропонував старший сучасник Конфуція філософ Лао-Цзи (“Старе дитя”, або “Старий мудрець”). Цей напівлегендарний мудрець створив релігійну систему яка має назву Даосизм. Вона викладена в Дао-де цзин (“Книга про шлях до доброчинності”). У центрі доктрини вчення про велике Дао - всезагальне, Абсолют. Закон, якому підлягає все у світі навіть Небо. Дао всюди і у всьому, вічне і необмежене. Воно не створене, але все виходить з нього. Пізнати Дао, злитися з ним - мета людини. В своїх загальних рисах Дао схоже на Брахман, але в диосизм практика Дао раціоналістична. Досягнути Дао можна тільки позбавившись від пристрастей, сповідуя принципи у-вей (бездіяльності). Пізніше під впливом буддизму даосизм розробив складну систему саморегуляції на основі уяв про енергію інь і янь. Але головною умовою досягнення Дао було морально-етичне самовдосконалення (Для досягнення Дао потрібно здійснити не менше 1200 доброчинних акцій). Китайські даоси розробили складні багаточисельні системи езотеричних знань і різні системи мантики (геомантака-феншуй), алхімії, астрології, медицини.
Даосизм, конфуціанство та буддизм співіснували в Китаї на протязі тисячоліть і створили яскраве забарвлення і основи китайської культури. Даосизм і конфуціанство хоча і мали деякий вплив на сусідні народи, але залишалися національними релігіями Китаю.
Одною з далекосхідних національних релігій є також японський синтоїзм.
Синтоїзм це давньояпонська релігійна системи, яка зберігає дуже багато архаїчних і родоплемінних рис. Пізніше під впливом і в процесі боротьби з буддизмом вона набула більш-менш стійких рис і сучасну назву. Напротивагу буддизму японці називали свою релігію камі-но-міті, що дослівно, означає “шлях камі” тобто “шлях місцевих богів” - в китайській кальці - син-то, під такою назвою вона й стала відомою в Європі.
Найдавніші боги японців були родоплемінними покровителями - камі (той що наверху), Японці поклонялись також й духам природи, землі, гір, річок тощо.
Головною богинею, яка уособлювала сонце була богиня Аматерасу (богиня, що сяє на небі), вона вважається предком імператорів Японії, перш за все першого з них - Дзімму - тено. Богиня Аматерасу є уособленням сонця, покровительниця землеробства.
Японський імператор (мікадо) вважався головою синтоїстського культу. Палац імператора - святилище. Культ синтоїзму має певну обрядність і храми (хонуси) в яких служать жерці. Культ дуже простий і зводиться до молитов та жертвоприношень.
До пантеону належать Аматресу (богиня сонця), Суси-но-во (бог урагану), Інарі (рисова людини), сюди ж відносять деяких імператорів, поклоняються священним місцям особливо розвинутий культ Фудзіями.
Міфологічна система синтоїзму викладена у стародавніх текстах — Кодзіки, Ніхонгі, Когосюї. Переважають, перш за все , міф космогонічні та антропогонічні.
Значний вплив на розвиток синтоїзму мали релігії Китаю: конфуціанство та буддизм (дзен). Культова практика розвивалась також під впливом цих релігій.
В синтоїзмі склалося дуже багато сект, особливо у ХІХ початку ХХ ст.
У післявоєнний період широко поширились секти неосинтоїзму.

Висновки.
Ранні етнічні релігії — це релігійні системи, що умовно визначаються як такі, що вже не існують. Проте Деякі та. зв. пізні етнічні релігії виникли не пізніше ніж ті, що ми відносимо до ранніх етнічних.
Основні відмінності.
1. ранні етнічні як правило політеїстичні, пізні мають елементи генотеїзму або тенденцію до монотеїзму.
2. ранні охоплюють не все суспільство, є прошарки позбавлені обслуговуванням релігії( раби, полонені, чужинці). Пізні релігії охоплюють усе суспільство.
3. Ранні обслуговуються скоріше посвяченими ніж професійними священнослужителями, як в пізніх.
4. Обрядність ранніх більш важлива, у пізніх обряд спрощено.
Етичні (локальні або національні) релігії невичерпне багатство людської культури. І стародавні етнорелігії, що вже зникли і ті що існують сьогодні збагатили не тільки загальнолюдську культуру, але й вплинула на розвиток сучасних релігійних систем і світових і т. з. нетрадиційних релігійно-містичних культів.

 

Яндекс.Метрика >