...
Курсова робота на тему: “Психолого-педагогічні умови соціалізації дітей молодшого шкільного віку.” PDF Печать E-mail

Зміст

Вступ……………………………………………………………………..…...3-4

Розділ I Формування особистості школяра як психолого-педагогічна проблема.................................................................................................................5-18

1.1. Світоглядно-філософські концепції соціалізації як підгрунтя її педагогічного розуміння.....................................................................................5-12

1.2.  Досвід теоретичного осмислення шкільної соціалізації в середньому дитинстві........................................................................................13-18

Розділ II Експериментальна перевірка умов ефективності шкільної соціалізації учнів початкової школи..............................................................19-24
2.1. Єдність навчання і виховання - важлива умова формування особистості...........................................................................................................19-24

Висновки......................................................................................................25-26

Список використаних джерел..................................................................... .27

Вступ
Поняття “соціалізація” (від лат. socialis – суспільний) дедалі активніше використовується як наукова категорія представниками широкого спектра наук – філософії, соціології, психології, політології, педагогіки та ін.
Соціалізація – це прийняття індивідом групових норм, прийняття особистістю переконань, цінностей і норм вищого чи нижчого статусу.  
Основними інститутами соціалізації визнають систему освіти й виховання. “Виховання є провідним і визначальним початком соціалізації. Ядро виховання складає процес передавання нагромаджених минулими поколіннями знань і культурних цінностей, тобто освіта”.
Особистість – це конкретна, жива людина, яка, як член суспільства, перебуває в певних відносинах з іншими людьми. Щоб стати особистістю, людина повинна досягти певного рівня психологічного розвитку і бути спроможною сприймати себе, як єдине ціле, відмінне від інших людей.
Актуальність проблеми полягає в тому. що педагоги по-різному її розв’язують: одні вважають, що ніякі глибокі зміни в природжену основу особистості внести неможливо, згідно з іншими теоріями природні анатомо-фізіологічні задатки мають значення, а все залежить від впливу навколишнього світу.
Багато педагогів вивчали дану проблему, вони вважали, що в процесі життя індивіда відбувається взаємодія його з навколишнім середовищем, яке впливає на нього. Але зовнішні обставини впливають на дитину через внутрішні умови, через ті якості, що в неї сформулювалися раніше. При цьому в організмі, що розвивається виникають суперечності між вимогами, які ставить життя і суспільство до особистості, і тим, чим воно вже володіє. Звідси прагнення людини до дальшого пізнання світу, до збагачення свого досвіду.
Об’єкт дослідження – розвиток особистості в середньому дитинстві.
Предмет дослідження – шляхи соціалізації особистості молодшого школяра.
Мета дослідження – полягає в тому, щоб дослідити як формується особистість молодшого школяра.
Гіпотеза – шкільна соціалізація учнів початкових класів буде ефективною за умови забезпечення єдності навчання і виховання в стінах школи та в сім’ї.
Завдання дослідження:
1)    Оглянути основні теорії соціалізації особистості;
2)    виділити сучасний стан дослідження проблем соціалізації в середньому дитинстві;
3)    виділити психологічні закономірності особистості в молодшому шкільному віці;
4)    охарактеризувати єдність навчання і виховання як важливу умову успішної соціалізації.

Розділ I. Формування особистості школяра як психолого-педагогічна проблема
1.1. Світоглядно-філософські концепції соціалізації як підґрунтя її педагогічного розуміння

Порівняльне дослідження педагогічних аспектів соціалізації молоді вимагає насамперед чіткого розуміння суспільної сутності цього явища як логічного підґрунтя визначення його педагогічного змісту та форм буття у середовищі різних культур. Це вихідний пункт усвідомлення проблемного поля та специфіки загально педагогічного та порівняльно-педагогічного вивчення цього явища.
Попри те, що поняття соціалізації порівняно нещодавно набуло науково-термінологічного значення і стало об’єктом філософського аналізу, воно привернуло неабияку увагу мало не всіх найзначущіших сьогодні західних філософських шкіл – прагматизму, феноменології, неотомізму та ін.
Філософське осмислення проблем соціалізації відбувається в усіх галузях філософування: філософській антропології, соціальній філософії культури та філософії історії, в етиці та естетиці й безпосередньо у філософії освіти та виховання.
Як засадові, стосовно будь-якого з філософських підходів до тлумачення та використання поняття соціалізації, знаходимо певні постулати щодо фундаментальних рис і визначень реальності поняття про людину та суспільство в їх взаємовідносинах, наголос на яких і створює специфіку тієї чи тієї філософської концепції соціалізації. Множина цих поглядів у західній філософії відображає багатовимірність соціальної реальності і місця людини в ній, а також надзвичайно високий рівень свободи наукового пошуку та думку у західному світі. Взаємодоповнюваність і взаємодія цих поглядів відображають культурну та смислову цілісність цього світу, який перебуває у постійній динаміці змін. Це підстава, яка робить можливим, необхідним і продуктивним діалог між різними філософськими школами, кожна з яких віднаходить особливий елемент істини.
Така ситуація в європейській і науковій думці у свою чергу свідчить про те, що реальним наслідком соціалізації цих процесів і зусиль у сучасному західному світі є, з одного боку, розвиток у особистості інтелектуальної і соціальної свободи, а з іншого – вдосконалення мистецтва соціального діалогу, взаємодії, кооперації. Але сама стрімкість розвитку цього суспільства виявляється спричиненою в тому числі й результативністю соціалізаційного процесу, спрямованого до свободи як передумови соціальної творчості генерації і відпрацювання високоефективних  механізмів інтеграції людських творчих зусиль. Цей висновок є своєріднім підсумком осмислення проблеми соціалізації в західній філософії. Людський розвиток від самісіньких першоджерел є сходженням до свідомості, а потім до вищої свідомості як єдиного центра духовного тяжіння, до “пункту  Омега” (point Omega).
Соціалізація разом з персоналізацією є двома сходинками, які минає людство у цьому русі і завдяки яким утворюється “духовний синтез” або “диференційована єдність” (union difference) [175, 256]. І якщо персоналізація – це етап виникнення і вдосконалення особистості, завдяки чому люди увінчують себе в організованому цілому, то соціалізація – це сфера, в якій окремі свідомості і самостійності об’єднуються, підкреслюючи глибину та непередбачуваність свого “Его” [175, 257].
Оцінюючи значення думок різних вчених для педагогічного розуміння проблеми соціалізації, яка і є формуванням “улитності” людини в людський світ, легко побачити, що вони безпосередньо наголошують на проблемі нерозривності психофізичного та соціального, інтелектуального та етичного, пізнавального та практичного, інтелектуального та чуттєвого аспектів людського становлення та буття. Висновки з цих аксіоматичних нібито істин сягають глибинних засад розуміння та організації процесу взаємодії дитини та оточення, дитинства та суспільства.
Соціальне середовище, в якому формується особистість, треба розуміти не тільки як оточення, але й як систему можливостей, вимог, та очікувань, яка виконує конструктивні й диригентські функції щодо цього процесу. Це множина викликів та очікувань складним чином відображається в самій архітектурі свідомості та почуттів особистості, у наборі алгоритмів, стандартів та правил поведінки й діяльності, в її пізнавальній структурі.
Мірою наростання значимості середовища для індивіда, тобто мірою наростання його причетності, включеності в середовище (соціаліз), збільшуються потужність, різноманітність і витонченість особистісно-формуючих впливів оточення на особистість. Процес соціалізації, таким чином, набуває автентичного характеру.
Подальший розвиток зазначеного напрямку філософських пошуків виводить у сферу питань характеру соціальних стосунків, якості суспільства та пануючого в суспільстві ладу з точки зору його ставлення до індивіда – дбайливого чи байдужого, або й ворожого.
У безпосередньому взаємозв’язку з філософською концепцією діяльності перебуває методологічний підхід до проблем соціалізації, який полягає в їх усвідомленні через категорії “суб’єкт” та “об’єкт”, з нього випливає необхідність педагогічного осмислення взаємовідносин категорій суб’єкта та особистості.
У зв’язку з цим самоочевидним є той факт, що якщо у суспільстві обмежується “суб’єктивність” особистості, то процеси становлення особистості, її соціалізації втрачають свою адекватність.
Розглядаючи проблему соціалізації, українські філософи Г.Заїченко, В.Саратовський, І.Кальний та інші розвивають, зокрема, її діалогічну концепцію й відокремлюють такі рівні або виміри цього процесу:
•    відношення “я – я” – внутрішній діалог, умова формування самосвідомості та самооцінки;
•    в “я – ти” – царина формування морального почуття, почуття любові, ненависті, дружби;

Дану роботу ви можете отримати по замовленню!

 

Яндекс.Метрика >