...
ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВІДБУВАННЯ PDF Печать E-mail

ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВІДБУВАННЯ

1. Поняття, підстави й види звільнення від кримінального покарання та його відбування.
2. Звільнення від відбування покарання з випробуванням. Умови та правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням.
3. Звільнення від покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку.
4. Умовно-дострокове звільнення від покарання та заміна невідбутої частини більш м’яким.
5. Звільнення від покарання за хворобою.
6. Правова характеристика амністії.
7. Правова характеристика помилування. Відмінність його від амністії.

1. Поняття, підстави й види звільнення від кримінального покарання та його відбування
Звільнення від покарання та його відбування  – це передбачені законом про кримінальну відповідальність обставини незастосування судом до особи, що вчинила злочин, покарання чи припинення його подальшого відбування.
У 2003 р. суди ухвалили рішення стосовно 201 081 засудженого (звільнили від відбування покарання всього 59,3% від засуджених) за вчинення ними злочинів: застосовано альтернативні види покарань без позбавлення волі до 20 822, або 10,4% від засуджених; звільнено від відбування покарання, зокрема й із випробуванням, унаслідок акта амністії та за іншими підставами 119 146, або 59,3% від засуджених.
Із випробуванням було звільнено від відбування покарання понад половину засуджених, тобто 55,4%. Так, зважаючи на тяжкість учиненого злочину, особу винного й інші обставини справи, було звільнено від відбування покарання з випробуванням 111 299 засуджених (100 192 у 2002 р.), або 55,4%. За тяжкі злочини звільнено від відбування покарання з випробуванням 52 686 засуджених (45 761), або 47,3% (45,7%); за особливо тяжкі злочини – 2 566, або 2,3% осіб.
За наявності визначених у КК підстав винна у вчиненні злочину особа може бути повністю або частково звільнена від покарання за вчинене. В аналізованому інституті кримінального права найбільшою мірою відобразилися принципи гуманізму й економії заходів кримінального впливу, покладені в основу нової політики держави загалом і кримінального права зокрема. На відміну від звільнення від кримінальної відповідальності звільнення від покарання застосовується тільки до вже засуджених осіб. Звільнення від покарання здійснюється тільки судом.
Звільнення від покарання можливе лише в тих випадках, коли його мета може бути досягнута без реального відбування покарання (загалом або його частини) чи коли її досягнення надалі стає неможливим і безцільним (важка хвороба засудженого) або недоцільним (давність виконання обвинувального вироку). Звільнення від покарання аж ніяк не підриває принципу невідворотності покарання. Безперечно, якщо покарання недоцільне, воно неспроможне досягти мети, що стоїть перед ним.
Кримінальний кодекс передбачає різні види звільнення від покарання, їх найчастіше об’єднують у дві групи: звільнення безумовне та звільнення умовне.
При безумовному звільненні перед особою не ставляться якісь вимоги у зв’язку з її звільненням. Умовне ж звільнення пов’язане з пред’явленням особі визначених законом вимог, які вона має виконати протягом певного іспитового строку, їх порушення тягне за собою скасування застосованого судом звільнення від покарання.
До умовного звільнення від покарання належать: звільнення від відбування покарання з випробуванням (статті 75–79), умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81), звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83). До безумовних – звільнення від покарання згідно з ч. 4 ст. 74 і ст. 49 КК, звільнення у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80), заміна невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82), звільнення від покарання за хворобою (ст. 84).
Особливим видом звільнення від покарання є звільнення від покарання в разі прийняття нового закону, що виключає чи пом’якшує призначене особі покарання (частини 2, 3 ст. 74). Конституція України (ч. 1 ст. 58) та КК (ст. 5) встановлюють принцип, згідно з яким, закони й інші нормативно-правові акти мають зворотну дію, якщо вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Дія такого закону поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання, зокрема й на осіб, які відбувають або вже відбули покарання, але мають судимість. Якщо новий закон пом’якшує караність діяння, за яке засуджений відбуває покарання, призначена йому міра покарання, що перевищує санкцію знову виданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого цим законом.
Амністія та помилування найчастіше мають безумовний характер, хоча можуть бути (особливо амністія) й умовними.

2. Звільнення від відбування покарання з випробуванням. Умови та правові наслідки звільнення від  відбування покарання з випробуванням
Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується судом до особи, котрій призначено як покарання виправні роботи чи службове обмеження для військовослужбовців, чи обмеження волі, чи позбавлення волі на строк не більший від п’яти років (ч. 1 ст. 75).
Неповнолітній може бути звільнений від відбування покарання з випробуванням лише в разі засудження його до позбавлення волі (ч. 2 ст. 104).
При цьому беруть до уваги тяжкість злочину, особу винного й інші обставини справи, що свідчать про можливість виправлення засудженого без відбування покарання. У такому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину та виконає покладені на нього обов’язки.
Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного до трьох років (ч. 3 ст. 75), а неповнолітньому – від одного до двох років (ч. 3 ст. 104). Цей строк обчислюється від дня постановлення вироку незалежно від того, судом якої інстанції застосовано ст. 75 КК.
У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання – штраф, позбавлення права обіймати певні посади чи провадити певну діяльність і позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.
У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на засудженого такі обов’язки:
1) попросити публічно чи в іншій формі пробачення в потерпілого;
2) не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи;
3) повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи чи навчання;
4) періодично з’являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи;
5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії чи захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.
Згідно з п. 9 ППВСУ “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7, перелік цих обов’язків є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Поклавши на засудженого обов’язок, передбачений п. 4 ч. 1 ст. 76 КК, суд повинен зазначити, як часто той має з’являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи.
Правові наслідки звільнення від відбування покарання з випро-буванням (ст. 78) визначаються поведінкою засудженого протягом іспитового строку. Ці наслідки можуть бути як сприятливими, так і несприятливими. Сприятливі: звільнення за рішенням суду від відбування призначеного винному покарання; погашення у зв’язку з цим судимості. Несприятливі: направлення засудженого для реального відбування призначеного покарання; призначення покарання за правилами, встановленими у статтях 71 і 72 КК.
Згідно з п. 9 ППВСУ, відповідно до ч. 2 ст. 75, ч. 3 ст. 78 КК, вчинення протягом іспитового строку нового злочину є підставою для направлення засудженого для відбування призначеного покарання, тому Пленум ВС України рекомендував судам не застосовувати повторно до таких осіб звільнення від відбування покарання з випробуванням під час розгляду справи про новий злочин.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років. Це спеціальний вид звільнення від відбування покарання з випробуванням, передбачений ст. 79 КК. Він має свої особливості. Таке звільнення застосовується лише стосовно вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років. Звільнення можливе щодо жінок, які засуджені до обмеження волі чи позбавлення волі, крім тих, кому позбавлення волі призначено на строк більший від п’яти років за тяжкі й особливо тяжкі злочини. Серед умов, що утворюють підставу такого звільнення, основні – вагітність засудженої чи наявність у неї дітей віком до семи років. Тривалість іспитового строку визначається в межах строку, на який жінка відповідно до закону (ст. 179 КЗпП) може бути звільнена від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами та доглядом за дитиною до досягнення нею семирічного віку.

3. Звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку
Обвинувальний вирок з тих чи тих причин (унаслідок стихійного лиха, втрати документів тощо) може вчасно не приводитися у виконання. У такому разі його подальше виконання може виявитися недоцільним з погляду як спеціального, так і загального попередження. Засуджений за цей час може виправитися, тому застосування до нього покарання, призначеного в минулому, може суперечити меті покарання та виявитися зайвим. З огляду на це, ст. 80 КК передбачає звільнення від покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку.
Під давністю виконання обвинувального вироку розуміють закінчення встановлених у законі строків з дня набрання обвинувальним вироком законної сили, у зв’язку з чим засуджений звільняється від виконання призначеного судом виду покарання. При цьому суспільна небезпечність вчиненого не змінюється (якщо не змінилися обставини чи власне санкція статті, відповідно до якої особі призначено покарання). Це пов’язано з тим, що суспільна небезпечність злочину встановлюється судом на момент його вчинення, і закінчення будь-якого строку без зміни обставин або закону, що встановлює відповідальність за злочин, не може змінити цю оцінку.
За загальним правилом, перебіг строку давності виконання покарання починається від дня набрання обвинувальним вироком законної сили. Проте з різних причин (тривала хвороба засудженого, що перешкоджає виконанню вироку, стихійне лихо, втрата кримінальної справи та ін.) вирок може не приводитися у виконання. Зважаючи на це, в кримінальному законі встановлюються особливі строки, після закінчення яких, якщо їх перебіг не був перерваний, засуджений підлягає звільненню від відбування покарання. Невчинення ним за цей період нового злочину свідчить про значну чи повну втрату ним суспільної небезпечності, а відтак про недоцільність застосування до нього покарання, призначеного вироком суду.
Зі ст. 80 КК випливає, що існують три умови застосування давності обвинувального вироку:
1) закінчення зазначеного в законі строку;
2) неухилення засудженого від відбування покарання;
3) невчинення ним протягом встановленого законом строку нового злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого.
Частина 1 ст. 80 КК встановлює диференційовані строки, закінчення яких виключає виконання обвинувального вироку. Тривалість цих строків залежить від виду й тяжкості призначеного судом покарання. Так, обвинувальний вирок не приводиться у виконання, якщо від дня набрання ним чинності минули такі строки:
1) два роки – у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі;
2) три роки – у разі засудження до покарання у виді обмеження волі чи позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;
3) п’ять років – у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більшим від п’яти років за тяжкий злочин:
4) десять років – у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк понад п’ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більший за десять років за особливо тяжкий злочин;
5) п’ятнадцять років – у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більший від десяти років за особливо тяжкий злочин.
Перебіг строку давності виконання обвинувального вироку може зупинятися та перериватися.
Підставою для зупинення перебігу строку давності виконання обвинувального вироку є ухилення засудженого від відбування покарання. Під ухиленням слід розуміти дії засудженого, спрямовані на те, щоб уникнути приведення обвинувального вироку у виконання, наприклад, систематична зміна місця проживання, проживання за фальшивими документами, зміна місця роботи, зміна зовнішності, втеча з виправно-трудової установи тощо. Перебіг строку давності відновлюється з дня з’явлення засудженого для відбування покарання чи з дня його затримання. При цьому строки давності у два, три та п’ять років подвоюються.
Підставою для перерви перебігу строку давності є вчинення протягом цього строку нового злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого. При перериванні давності обчислення строку починається з дня вчинення нового злочину. Час, який минув до вчинення нового злочину, не зараховується до строку давності.
У КК також вирішено питання про строки давності виконання обвину-вального вироку, яким призначено додаткове покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 80 КК, строки давності щодо додаткових покарань визначаються основним покаранням, призначеним вироком суду. Звільнення від покарання за ст. 80 КК настає автоматично. Проте, якщо особа засуджена до довічного позбавлення волі, стосовно неї діє спеціальне правило, закріплене в ч. 5 ст. 80 КК, відповідно до якого законодавець надає суду право вирішувати питання щодо того, застосовувати чи не застосовувати давність – залежно від ступеня суспільної небезпечності вчиненого раніше злочину й особи засудженого. Якщо суд не вважає за можливе застосувати давність, він зобов’язаний замінити довічне позбавлення волі позбавленням волі на певний строк. Водночас за наявності достатніх підстав суд може і застосувати давність. У такому разі ухвалений раніше вирок не приводиться у виконання.
Кримінальний кодекс встановлює обмеження застосування давності виконання обвинувального вироку. Так, відповідно до ч. 6 ст. 80 КК, давність не застосовується в разі засудження особи за злочини проти миру та безпеки людства, передбачені статтями 437–439 та ч.1 ст. 442 КК. Ця норма цілком відповідає положенням Лондонського статуту Міжнародного військового трибуналу від 8 серпня 1945 p., резолюціям Генеральної Асамблеї ООН, її конвенціям від 26 листопада 1968 p., до яких приєдналася Україна.
4. Умовно-дострокове звільнення від відбування  покарання
Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання – це  дострокове звільнення засудженого від подальшого відбування призначеного йому покарання за умови, що він своєю сумлінною поведінкою та ставленням до праці довів своє виправлення.
Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та заміна невідбутої частини покарання більш м’яким можливі лише після повного й усебічного вивчення даних про особу засудженого. При цьому головною умовою прийняття такого рішення є доведеність:
• при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання – того, що засуджений сумлінною поведінкою та ставленням до праці довів своє виправлення (ч. 2 ст. 81);
• при заміні невідбутої частини покарання більш м’яким – того, що засуджений став на шлях виправлення (ч. 3 ст. 82);
• при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання особи, що була засуджена до позбавлення волі за злочин, вчинений у віці до 18 років, – того, що вона сумлінною поведінкою, ставленням до праці та навчання довела своє виправлення (ч. 2 ст. 107).
Відповідно до ч. 1 ст. 81 КК умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може застосовуватися до осіб, які відбувають покарання у виді виправних робіт, обмеження чи позбавлення волі на певний строк, а також до військовослужбовців, які засуджені до службових обмежень або тримання в дисциплінарному батальйоні.
Це звільнення умовне тому, що воно здійснюється під певною, встанов-леною в законі умовою, недотримання якої тягне часткове чи повне відбування тієї частини строку покарання, від якої особа була умовно-достроково звільнена. Покарання в такому разі не анулюється, проте його реальне виконання припиняється. Тільки після закінчення певного строку, що дорівнює невідбутій частині покарання, умовно-достроково звільнений, котрий не порушив установлених законом умов звільнення, вважається таким, що відбув покарання.
Застосування цього інституту має надзвичайно важливе значення для виправлення осіб і попередження вчинення нових злочинів (п. 1 ППВСУ “Про умовно-дострокове звільнення від покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м’яким” від 26 квітня 2002 р. № 2).
Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання особи, що вчинила злочин до досягнення повноліття, застосовується лише за відбування покарання у виді позбавлення волі. Від інших видів покарань такі особи звільненню не підлягають (абз. 2 п. 3 ППВСУ  від 26 квітня 2002 р. № 2).
Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким на підставі ч. 1 ст. 82 КК може застосовуватися до осіб, які відбувають покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі на певний строк. При цьому більш м’яке покарання призначається в межах строків, установлених у Загальній частині КК для цього виду покарання, і вони не мають перевищувати невідбутий строк покарання, призначеного вироком.
До неповнолітніх заміна невідбутої частини покарання більш м’яким не застосовується (ч. 4 ст. 107).
Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та заміна невідбутої частини покарання більш м’яким можуть бути застосовані тільки після фактичного відбування тієї частини строку покарання, котра зазначена в ч. 3 ст. 81, ч. 4 ст. 82 та ч. 3 ст. 107 КК.
Особи, що їм покарання було замінено більш м’яким, можуть бути умовно-достроково звільнені й від цього, більш м’якого, покарання за правилами, передбаченими ст. 81 КК.
Згідно з ч. 1 ст. 81 КК особу може бути умовно-достроково звільнено (повністю або частково) від відбування та додаткового покарання. При цьому слід мати на увазі, що таке додаткове покарання, від якого можна звільнити достроково (тобто до закінчення строку), є лише позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (п. 7 ППВСУ  від 26 квітня 2002 р. № 2).
У разі заміни невідбутої частини основного покарання більш м’яким відповідно до ч. 2 ст. 82 КК засудженого також може бути звільнено й від додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Таке звільнення від додаткового покарання є безумовним.
Підстави застосування умовно-дострокового звільнення: доведеність виправлення засудженого (матеріальна підстава); фактичне відбування ним не менше, ніж половини, двох третин, трьох чвертей встановленого вироком суду строку покарання (нормативна підстава) (ст. 82).
Умовно-дострокове звільнення від покарання може бути застосоване після фактичного відбування засудженим:
• не менше, ніж половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої чи середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;
• не менше від двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин або необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення чи зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;
• не менше за три чверті строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, що раніше звільнялась умовно-достроково та знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

5. Звільнення від покарання за хворобою
Відомо, що неосудні особи не підлягають кримінальній відповідальності за вчинені ними суспільно небезпечні діяння (ч. 2 ст. 19). Не підлягають покаранню й особи, які вчинили злочин у стані осудності, але до винесення судом вироку захворіли на психічну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (ч. З ст. 19).
Водночас психічна хвороба може виникнути й під час відбування покарання. Це питання регулюється ст. 84 КК.
Стаття 84 КК передбачає три види звільнення від покарання за хворобою:
1) у зв’язку із захворюванням особи під час відбування покарання на психічну хворобу (ч. 1);
2) у зв’язку із захворюванням на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання (ч. 2);
3) у зв’язку з визнанням військовослужбовців, засуджених до службових обмежень, арешту чи тримання в дисциплінарному батальйоні, непридатними до військової служби за станом здоров’я (ч. 3)
При звільненні від покарання особи, що захворіла на психічну хворобу під час відбування покарання, вирішальне значення має характер психічного захворювання. Вичерпний перелік захворювань, які є підставою для направлення в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, затверджуються МОЗ України.
Обов’язковою умовою цього виду звільнення є тяжкість психічного захворювання: воно позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До таких осіб можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92–95 КК.
Особа, що захворіла на іншу тяжку хворобу, на відміну від психічно хворої, усвідомлює небезпечність вчиненого й адекватно сприймає виправно-трудовий уплив. Тож в основу звільнення таких хворих покладена впевненість суду в тому, що тяжкохворий значно втратив свою суспільну небезпечність, а тому є впевненість в тому, що він не вчинить нового злочину. При цьому закон має на увазі такі види тяжких хвороб, які об’єктивно перешкоджають відбуванню покарання. Якщо засуджений захворів на тяжку хворобу, та вона не перешкоджає відбуванню покарання, то немає підстав для його дострокового звільнення. Крім того, такий вид звільнення від покарання застосовується лише в тих випадках, коли тяжке захворювання виникло під час відбування покарання та подальше відбування покарання може призвести до серйозного погіршення здоров’я чи до інших тяжких наслідків.
При вирішенні питання про застосування ч. 2 ст. 84 КК суди беруть до уваги тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудже-ного й інші обставини справи.
Відповідно до ч. 4 ст. 84 КК, у разі одужання психічно хворих, а також осіб, які захворіли на іншу тяжку хворобу, вони повинні бути направлені для подальшого відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності чи немає інших підстав для звільнення від покарання. При цьому час, протягом якого до осіб застосовуються примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами ч. 5 ст. 72 КК, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру.
Військовослужбовці, засуджені до покарання у виді службового обмеження, арешту чи тримання в дисциплінарному батальйоні, звільняються від покарання у разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров’я.

6. Правова характеристика амністії
Відповідно до ст. 92 КУ, Закону України “Про застосування амністії в Україні” від 1 жовтня 1996 р. зі змінами, що конкретизують певні положення кожного року, амністія оголошується спеціальним законом про амністію, котрий приймає ВР України.
Амністія – це:
• повне звільнення від кримінальної відповідальності;
• повне звільнення від призначеного судом покарання;
• часткове звільнення від призначеного судом покарання.
Застосування кожного з цих заходів зумовлено  певними критеріями, залежно від: характеру (тяжкості) вчиненого злочину; соціально-демо-графічних особливостей осіб, які вчинили злочини; стадії притягнення винного до кримінальної відповідальності (досудове розслідування справи, розгляд  її в суді, відбування покарання); частки відбутого покарання.
Отож, чинність закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня вступу його в силу, тобто не тільки на засуджених, а й на осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, що ще не були предметом судового розгляду. Акт амністії може полягати у звільненні від покарання (основного та додаткового), скороченні строку покарання, звільненні від додаткового покарання.
Види амністії: повна, часткова й умовна.
Так, згідно із Законом України “Про амністію” від 11 липня 2003 р., повністю звільняються від відбування призначеного  судом покарання (позбавлення волі й інших покарань,  не пов’язаних з позбавленням волі) особи, засуджені:
• за умисні злочини, за які законом  передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більший за п’ять років;
• за необережні злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більший від десяти років.
Однак цей вид амністії поширюється не на всіх засуджених за такі  злочини, а лише на визначені у ст. 1 цього Закону вісім категорій осіб:
1) осіб, які на  момент вчинення  злочину  були  неповнолітніми;
2) жінок  і чоловіків, що мають неповнолітніх дітей або дітей-інвалідів;
3) вагітних жінок;
4) жінок віком понад 50 років і чоловіків віком понад 55 років;
5) жінок і чоловіків,  які  мають  батьків  віком понад 70 років, а також батьків-інвалідів І групи, котрі потребують стороннього догляду, за умови, що в цих батьків немає інших працездатних дітей;
6) ветеранів війни;
7) інвалідів першої, другої та третьої груп, а також хворих на певні тяжкі захворювання (туберкульоз, онкологічні хвороби тощо);
8) учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілих від Чорнобильської катастрофи.
Крім того, повне звільнення від відбування покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні було застосовано до військовослужбовців, засуджених до такого виду покарання вперше за злочини невеликої та середньої тяжкості.
Зазначені особи підлягали звільненню від покарання незалежно від того, яку частину призначеного судом покарання вони відбули на момент набуття чинності цим законом.
Закон передбачав можливість звільнення від  подальшого відбування покарання осіб, які вчинили й більш тяжкі злочини. Однак таке  звільнення залежало від фактичного відбування ними певної частини (половини чи третини) призначеного судом  покарання та тяжкості  злочину (у будь-якому разі злочин не може бути особливо тяжким).
Часткове звільнення від призначеного судом покарання (скорочення на половину невідбутої частини покарання у виді обмеження волі та позбавлення волі на певний строк) поширюється на осіб, які не підпадають під повне звільнення від покарання та які були засуджені:
1) за необережні злочини (з відбуванням покарання в колоніях-поселеннях);
2) за умисні злочини (з відбуванням покарання у колоніях-поселеннях, якщо вони відбули половину призначеного їм покарання);
3) до обмеження волі  (з відбуванням покарання у виправних центрах, якщо вони відбули не менше, ніж третину призначеного їм покарання);
4) за умисні злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більший як п’ять років, або за необережні злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більший від десяти років.
Повністю звільняються від кримінальної відповідальності особи, що підпадають під дію ст. 1 Закону (підлягають повному звільненню від покарання), та справи яких на момент набрання чинності цим  Законом перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи не розглянуті судами.
Закон (ст. 7) визначив коло осіб, до яких амністію застосовано бути не може на підставах: призначеного покарання (довічного позбавлення волі); тяжкості вчиненого злочину (існує перелік таких злочинів); попередньої неодноразової судимості за умисні злочини; попереднього застосовування до особи певних кримінально-правових пільг (умовного засудження, відстрочки вироку) чи застосування до неї протягом 1993–2003 рр. амністії та вчинення нею нового злочину. Традиційно закон  передбачає положення, відповідно до якого амністію навіть за наявності підстав для цього не може бути застосовано до осіб, які злісно порушують режим у період відбування покарання.
Застосування  амністії є винятковою прерогативою суду. Дія  вказаного закону поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня набрання ним чинності включно.

7. Правова характеристика помилування. Відмінність його від амністії
Виходячи із принципу гуманізації суспільних відносин, КУ (п. 27 ст. 106), а за нею ст. 87 КК зазначають, що Президент України здійснює помилування стосовно індивідуально визначеної  особи.
Помилування – акт глави держави, за яким певна особа повністю або частково звільняється від покарання чи повністю від кримінальної відповідальності, чи до неї застосовується більш м’яке покарання. Порядок здійснення помилування встановлений Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. в Положенні про порядок здійснення помилування.
У положенні помилування розглядається лише як вид звільнення від покарання, а в КК до того ж і як вид звільнення від кримінальної відповідальності. Це пояснюється тим, що КК прийнято у 2001 р., а положення – у 2000 р. Тож вважаємо, що КК має перевагу та слід привести у відповідність з ним інші нормативні акти.
Відповідно до цього помилування відбувається стосовно індивідуально визначеної особи, зазначеної в акті про помилування.
Помилування засуджених здійснюється як:
• заміна довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менший за двадцять п’ять років (ч. 2 ст. 87);
• повне або часткове звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарань;
• заміна покарання чи його невідбутої частини більш м’яким покаранням.
Згідно зі ст. 44 КК в результаті помилування особа може бути також звільнена від кримінальної відповідальності.
Помилування не залежить ні від ступеня суспільної небезпечності особи засудженого, ні від тяжкості вчиненого ним злочину.
Згідно з п. 3 Положення, право на клопотання про помилування має особа:
• котра засуджена судом України та відбуває покарання в Україні;
• засуджена  судом  іноземної держави та передана для відбування  покарання в Україну без умови про незастосування помилування;
• засуджена в Україні та передана  для  відбування покарання іноземній державі, якщо відповідна установа цієї держави погодилася визнати й виконати прийняте в Україні рішення про помилування;
• яка відбула покарання в Україні.
Із клопотаннями про помилування можуть звертатися  також захисник, батьки, дружина, чоловік, діти, законний представник, громадські організації тощо. Клопотання про помилування може бути подано після набрання вироком законної сили.
У разі засудження особи до довічного позбавлення  волі клопотання про помилування її може бути подано після відбування нею не менш  як двадцяти років призначеного покарання.
Підготовку матеріалів для розгляду клопотань про помилування та з’ясування ставлення засудженого до помилування здійснює Управління з питань помилування Адміністрації Президента України.
Клопотання про помилування, що подає засуджений  через установу виконання покарань або інший орган, який відає виконанням вироку,  надсилається до Адміністрації Президента України разом із копіями вироку, ухвалами та постановами судів, докладною характеристикою про роботу й поведінку засудженого із  зазначенням думки  керівника цієї установи чи органу і, зазвичай, думки спостережної комісії або служби у справах неповнолітніх за суттю клопотання й іншими документами та даними, що мають значення для розгляду питання про застосування помилування.
Згідно з п.12. Положення, під час розгляду клопотань про помилування береться до уваги: характер і ступінь тяжкості вчиненого злочину,  особа засудженого, його поведінка, ставлення до праці, участь  у громадському  житті в місцях відбування покарання, строк відбутого покарання й інші обставини; думка керівника установи  виконання покарань або  іншого органу, який відає виконанням вироку, спостережної комісії, служби у справах неповнолітніх, громадських організацій і трудових колективів,  а в необхідних випадках також думка місцевого органу виконавчої влади й органу місцевого самоврядування.
Особа, котру раніше було неодноразово (два та більше разів) засуджено за вчинення умисних  злочинів або до якої раніше було застосовано амністію, помилування, умовно-дострокове звільнення від  відбування покарання, заміну невідбутої частини покарання більш м’яким, звільнення від відбування покарання з випробуванням, якщо  вона до погашення чи зняття судимості знову вчинила умисний злочин, може бути помилувано лише у виняткових випадках.
Клопотання про помилування засуджених, які не стали на шлях ви-правлення,  відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, а також клопотання осіб, засуджених за особливо тяжкі злочини, виносяться на розгляд Комісії лише за наявності надзвичайних обставин.
У разі відхилення клопотання про помилування повторне клопотання особи, засудженої за особливо тяжкий злочин, за відсутності  нових  обставин, які заслуговують на увагу, може бути внесено на  розгляд Комісії, зазвичай, не раніш як через рік, а особи, засудженої за інший злочин, – не раніш як через шість місяців із часу відхилення  попереднього клопотання. Повторне клопотання, що надійшло до закінчення цих строків, повертається заявникові з відповідним роз’ясненням.
На відміну від амністії, акт помилування не розрахований на невизначену кількість випадків використання та є персоніфікованим актом одноразового застосування права стосовно конкретної особи чи групи індивідуально зазначених в указі Президента України осіб.
Амністія оголошується законом України стосовно певних категорій осіб, зазвичай, не частіше від одного разу протягом календарного року. Тож відмінність полягає в суб’єкті юрисдикції,  характері нормативного акта, який регламентує амністію та помилування, в періодичності їх прийняття та кількості осіб, на яких поширюється їхня дія.

 

Яндекс.Метрика >