...
ЗЛОЧИН І ЙОГО ВИДИ PDF Печать E-mail

ЗЛОЧИН І ЙОГО ВИДИ

1. Поняття й ознаки злочину в кримінальному праві України.
2. Відмінність злочину від інших правопорушень.
3. Малозначність діяння (ч. 2 ст. 11 КК).
4. Класифікація злочинів (ст.12 КК).

1. Поняття й ознаки злочину в кримінальному праві України
“Злочин” – ключове поняття кримінального права, що відображає соціальну суть законодавства, його основні інститути, а також кримінальну політику держави в боротьбі зі злочинністю.
Злочин, за ст. 11 КК, – це “передбачене цим Кодексом суспільно  небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину”.
Основні ознаки злочину: суспільна небезпечність, протиправність, винність, діяння, вчинення його суб’єктом злочину.
Суспільна небезпечність злочину виражається в тому, що він посягає на наявні й гарантовані державою певні суспільні відносини, а саме суспільний устрій, права та свободи людини, власність, громадський порядок і громадську безпеку, довкілля та ін.
У теорії кримінального права суспільна небезпечність визначається двома критеріями: характером і ступенем.
Характер суспільної небезпечності – це якісний показник, що визначається групою суспільних відносин, на які посягає злочин, а також зіставленням у межах одного й того ж об’єкта окремих складів злочину. Якраз за характером суспільної небезпечності злочинів і побудована Особлива частина КК.
Ступінь суспільної небезпечності – це кількісне вираження порівнюваної небезпечності діянь одного й того ж характеру. Наприклад, зґвалтування, вчинене групою осіб (ч. 3 ст. 152), становить більшу небезпеку, ніж зґвалтування, вчинене однією особою (ч. 1 ст. 152).
Ступінь суспільної небезпечності злочину визначається сукупністю істотних ознак діяння, що впливають не лише на його юридичну оцінку (кваліфікацію), але й дають можливість розрізнити злочини одного виду. Він залежить від тяжкості наслідків, які настали, та їхнього характеру: загибель людей, матеріальна чи моральна шкода; способу, яким було скоєно посягання; форми вини: умисел або необережність; мотивів,  якими керувався винний під час учинення злочину, стадії розвитку злочинної діяльності, якщо остання не була доведена до кінця, та інших обставин.
Протиправність діяння. Особа, що вчинила правопорушення, відповідатиме за нього як за злочин тільки, якщо він передбачений кримінальним законом.
Винність виражається в тому, що особа вчинила суспільно небезпечне діяння умисно (ст. 24) чи необережно (ст. 25).
Діяння – вольова усвідомлена поведінка особи, спрямована на заподіяння шкоди суспільним відносинам.
Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, котра вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність.
У теорії кримінального права злочин визначають як протиправне, винне, суспільно небезпечне та каране діяння.
Під караністю як ознакою наукового поняття “злочину” слід розуміти передбачення в КК можливості призначення покарання за будь-який злочин.
Саме так більшість учених (В. Сташис, П. Матишевський та ін.) визначають цю ознаку. При цьому підкреслюється, що кримінальний закон, забороняючи певні діяння, передбачає за порушення цих заборон застосування покарання. Це не означає, що передбачені в кримінальному законі покарання обов’язково й у всіх випадках повинні застосовуватися за вчинення суспільно небезпечного діяння. Якщо таким чином визначати караність, то вона не може бути ознакою будь-якого злочину (П. Михайленко). Тому що низка статей КК передбачає можливість звільнення особи, винної у вчиненні злочину, від кримінальної відповідальності чи покарання (статті 44–49, 74). Покарання не може існувати без вчинення злочину й у зв’язку з цим може бути наслідком тільки реально вчиненого особою злочину. Вказана ознака логічно виводиться з ознаки протиправності, що передбачена в понятті злочину за КК.

2. Відмінність злочинів від інших правопорушень
Злочин відмежовується від інших правопорушень за такими основними критеріями, як характер і ступінь суспільної небезпечності, суб’єкт юрисдикції, тяжкість і вид стягнень, передбачених за їх скоєння, суб’єкт правопорушення.
Уперше на законодавчому рівні проблема співвідношення понять злочину й адміністративного правопорушення визначилася після прийняття в 1791 р. КК Франції. Цей законодавчий акт пропонує такий розподіл правопорушень: злочин, проступок, порушення. Ознакою, котру законодавець поклав у основу такого поділу, є тяжкість покарання,  встановленого за відповідне правопорушення.
На основі аналогічної ознаки законодавець Норвегії, Італії, царської Росії визначив два види діянь: злочин і проступок.
Критерієм для виокремлення злочину з-поміж інших правопорушень є формальна ознака.
У правовій науці цією проблемою протягом тривалого часу займаються юристи, існують два погляди на неї. Так, наприклад, А. Лунєв адміністративний делікт визначав як “суспільно небезпечну, протиправну, винну дію чи бездіяльність, яка тягне адміністративну відповідальність”. Це визначення тісно пов’язане з іншим твердженням цього ж автора про те, що “ступінь” суспільної небезпечності – це той критерій, який законодавець бере за основу при розмежуванні адміністративного проступку та злочину. Тож згідно з першою концепцією злочин відрізняється від інших правопорушень ступенем суспільної небезпечності.
Другий погляд (Д. Бахрах) спирається на те, що “злочини найбільш шкідливі для суспільства. Ступінь їх шкідливості такий, що виникає нова якість – суспільна небезпечність”.
Нам здається, перша концепція є більш обґрунтованою, адже автори останньої “забувають”, що між цими деліктами (мається на увазі злочин і адміністративний проступок) існує родова схожість, зумовлена належністю і злочинів, і адміністративних проступків до більш загальної категорії “правопорушення”.
Розмежування цих протиправних діянь доцільно провести на основі таких критеріїв, як ступінь шкоди, завданої суспільним відносинам, вид об’єкта правопорушення, суб’єкт юрисдикції, тяжкість і вид стягнень, передбачених за їх скоєння, суб’єкт правопорушення.
Тож злочин відрізняється від інших правопорушень характером і ступенем суспільної небезпечності.
Так, за характером суспільної небезпечності, вбивство, розбій, терористичний акт відрізняються від будь-якого іншого правопорушення.
За ступенем суспільної небезпечності вирізняються правопорушення, що посягають на один родовий об’єкт, але мають різні ознаки об’єктивної та суб’єктивної сторін правопорушення. Так, адміністративне правопорушення дрібне хуліганство (ст. 173 КпАП) за ступенем суспільної небезпечності (відсутність таких ознак, як особлива зухвалість або винятковий цинізм) відрізняється від злочину хуліганство (ст. 296 КК).
Отож ступінь суспільної небезпечності діяння як головна розмежувальна ознака між злочинами й іншими правопорушеннями визначається всіма його ознаками: формою та видом вини, мотивом і метою, способом, місцем, обстановкою вчинення діяння та його наслідками. Законодавець, найчастіше, здійснює розмежування за наслідками вчинення діяння і, насамперед, за розміром заподіяної шкоди. Від цивільних правопорушень злочин відрізняється переважно ступенем суспільної небезпечності, який, зазвичай, також визначається розміром заподіяної шкоди. Так, умисне знищення чи пошкодження чужого майна стає злочином лише тоді, коли завдало шкоди у великому розмірі (ч.1 ст. 194), а якщо такої шкоди не було завдано, то винна особа несе лише цивільно-правову відповідальність, якщо дії зі знищення майна не містять за об‘єктом посягання інших ознак, наприклад, хуліганства (ст. 296).
Відмінність полягає також у суб’єкті юрисдикції. Закон про кримінальну відповідальність приймає тільки парламент України, інші ж види відповідальності можуть визначати інші державні органи.
Тільки суд може призначати покарання за вчинений злочин, за інші правопорушення (наприклад, адміністративне) – й інші представники влади можуть визначати розмір стягнення.
Злочин тягне покарання, що має обов’язковий наслідок – судимість особи, а інші правопорушення тягнуть різні види стягнення за відсутності вказаного наслідку.
Ще одним критерієм розмежування адміністративного правопорушення та злочину є тяжкість і вид стягнення. Такі покарання, як довічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, обмеження волі, громадські роботи, арешт, передбачені лише за злочини.
Злочин обов’язково вчиняється з виною (умисел або необережність), а інші правопорушення можуть тягнути відповідальність і без вини. Так, якщо 18-річний син на підставі довіреності взяв у батька автомобіль і на ньому збив людину із необережності (потерпілий загинув) – син буде притягнутий до кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 286 КК, а батько до цивільної за ч. 2 ст. 1187 ЦК (хоча його вини немає), бо шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, котра на відповідній правовій підставі (право власності) володіє транспортним засобом, зберігання чи утримання  якого  створює  підвищену небезпеку.
За суб’єктом правопорушення кримінальні й інші правопорушення можуть бути також розмежовані. Цивільну відповідальність нестимуть як фізичні, так і юридичні особи, відповідальність за злочин – лише фізичні особи.

3. Малозначність діяння (ч. 2 ст. 11 КК)
У ч. 2 ст. 11 КК передбачено положення, згідно з яким, за певних умов діяння не розглядається як злочин. Мова йде про так звані малозначні діяння, у яких: формально містяться ознаки діяння, передбаченого КК, тобто формальна ознака злочину наявна; нема матеріальної ознаки злочину, тобто діяння або зовсім не містить суспільної небезпеки, або вона є неістотною.
У зв’язку з тим, що чинний КК декриміналізував низку діянь із 1 вересня 2001 р., вони не можуть розглядатись як малозначні, тому що відсутня кримінально-правова заборона їх.  Малозначність діяння у зв’язку з відсутністю суспільної небезпеки не містить складу злочину, та може містити склад іншого правопорушення, наприклад, адміністративного чи дисциплінарного. У такому разі до особи, яка його вчинила, можуть застосовуватися заходи адміністративного чи дисциплінарного впливу, що не є кримінальним покаранням.
У судово-слідчій практиці виникають іноді проблеми при визначенні малозначності діяння. Основна проблема полягає в тому, що законодавець не дає визначення поняття “істотної шкоди”, тому судово-слідчі органи вимушені самостійно тлумачити цю ознаку.
Так, спірною є постанова суду про відмову в порушенні кримінальної справи за заявою Ч. про заподіяння тілесних ушкоджень громадянином С. за малозначністю вчиненого. За матеріалами справи встановлено, що С. штовхав Ч., хапав за руки та давив руки. За актом судово-медичного дослідження, Ч. було заподіяно легкі тілесні ушкодження, що не спричинили короткочасного розладу здоров’я. Суд, беручи до уваги, що між Ч. і С. виникли непорозуміння щодо спадщини та вчинені дії С. не є суспільно небезпечними, відмовив у порушенні кримінальної справи за малозначністю вчиненого (Архів Ленінського районного суду   м. Полтави. Кримінальна справа № 41-414-03 за 2003 р.).
В іншій ситуації суд правильно визначив малозначність діяння. За вироком суду, беручи до уваги зміни, внесені касаційною інстанцією, С. визнано винною та засуджено за те, що вона, працюючи головним бухгалтером акціонерного товариства закритого типу “Київська торговельна компанія” (далі – АТЗТ) і будучи  посадовою собою, використала своє посадове становище  всупереч інтересам служби. З особистої заінтересованості за відсутності генерального директора  АТЗТ  протягом  29 червня – 22 липня 1999 р. підробила його підписи у 38 платіжних  дорученнях  і  направила  останні  до Залізничного відділення “Укрсоцбанку” в м. Києві, який здійснив за ними перерахування відповідних коштів.
За матеріалами справи, внаслідок  підроблення  С.  підпису керівника у платіжних документах,  матеріальної  чи іншої шкоди інтересам  АТЗТ або інших підприємств, установ чи окремим громадянам спричинено не було та не могло бути спричинено, оскільки  за  платіжними дорученнями  було здійснено платежі, обов’язкові для підприємства, та ті, що випливали  з договірних правовідносин і законів. Жодних обставин, які обтяжують відповідальність С., у справі не встановлено, а посилання суду на наявність особистої її заінтересованості не конкретизовано. Характеризується С. тільки позитивно, має на утриманні батька похилого віку – інваліда III групи, учасника Великої Вітчизняної війни. Трудовий колектив просив про передачу С. на поруки. Виходячи з наведеного, слід визнати,  що хоча дії С. формально й містять  ознаки діяння,  передбаченого ч. 1 ст. 172 КК 1960 р. (ч.1 ст.366 КК 2001 р.), але через малозначність не становлять суспільної небезпеки, а тому відповідно до ч. 2 ст. 7 КК 1960 р. (ч. 2 ст. 11 КК 2001 р.) не є злочинними. Верховний Суд України клопотання С. та подання суддів задовольнив, вирок Залізничного районного суду м. Києва  від 26 жовтня 1999 р.  й ухвалу судової колегії в кримінальних справах Київського міського суду від 3 грудня 1999 р.  щодо С. в частині її засудження за ч. 1 ст. 172 КК скасував, а справу закрив на підставі п. 2 ст. 6 КПК – за відсутністю в діях складу злочину (Вісник Верховного Суду – 2002. – № 2. – березень–квітень).
Водночас вважається неточним ужитий законодавцем в ч. 2 ст. 11 КК термін “істотна шкода”, адже цей термін уживається в деяких кримінально-правових нормах Особливої частини КК, що призводить до колізії між нормами. Якщо розповсюдження комп’ютерного вірусу шляхом застосування програмних і технічних засобів, призначених для незаконного проникнення в ці машини, системи чи комп’ютерні мережі та здатних спричинити перекручення або знищення комп’ютерної інформації чи носіїв такої інформації не заподіяло істотної шкоди, дії винної особи слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 361 КК, якщо була загроза завдання істотної шкоди – за ч. 2 ст. 15 і ч. 2 ст. 361 КК, а якщо  істотна шкода завдана – за ч. 2 ст. 361 КК. Виходячи з цього, дії передбачені ч. 1 ст. 361 КК можуть визнаватися малозначними, згідно з ч. 2. ст. 11 КК не є злочином дія чи бездіяльність, які хоча формально й містять ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становлять суспільної небезпеки, тобто не заподіяли та не могли заподіяти істотної шкоди фізичній або юридичній особі, суспільству чи державі.

4. Поняття та практичне значення класифікації злочинів
Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи за певним критерієм.
Можна виділити такі основні види злочинів: за ознаками та видами об’єкта злочину (щонайменше 20 видів за розділами Особливої частини КК: злочини проти життя та здоров’я особи, злочини проти власності й ін.); за наявністю чи відсутністю предмета злочину (предметні (ст. 185) та безпредметні (ст. 296); за формами вини (умисні, необережні та злочини з подвійною формою вини); за мотивами вчинення (з корисливих мотивів, хуліганських, з інших особистих мотивів та ін.); за суб’єктом (злочини із загальним суб’єктом і спеціальним); за ступенем тяжкості наслідків та ін.
Однак розвиток кримінального права останнім часом нерозривно пов’язаний із завданням індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання залежно від тяжкості злочину. Кримінальні кодекси багатьох зарубіжних країн класифікують злочини залежно від їхньої тяжкості.
Саме така класифікація міститься в ч. 1 ст. 12 КК, в основу якої покладено ступінь суспільної небезпечності, що виражається в санкціях статей. У КК 1960 р. не було чітко визначеної системи класифікації злочинів, що створювало певні труднощі на практиці.
При класифікації злочинів зважають на максимальний вид і розмір покарання, передбачені в кримінально-правових нормах Особливої  частини КК, а не ті, що визначаються судом при призначенні покарання для певної винної особи. Поряд із матеріальним критерієм класифікації законодавець у ст. 12 КК передбачає її формальний критерій – певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найбільш повно відображає тяжкість конкретної групи злочинів. Так, для злочинів невеликої тяжкості закон передбачає як граничний критерій покарання у виді позбавлення волі на строк не більший від двох років або інше, більш м’яке покарання; для злочинів середньої тяжкості – покарання  у виді позбавлення волі на строк не більший від п’яти років; для тяжких злочинів – покарання у виді позбавлення волі на строк не більший від десяти років, а для особливо тяжких – позбавлення волі понад десять років або довічне позбавлення волі.
За тяжкі й особливо тяжкі злочини у 2003 р. засуджено 103 327 осіб (у 2002 р. – 94 477), що на 9,4% більше від показника попереднього року. Також збільшилася на 23,2% кількість тяжких і особливо тяжких злочинів: органи МВС зареєстрували таких злочинів 286 477 (232 495). Питома вага засуджених за тяжкі і особливо тяжкі злочини становить 51,4% (48,6%) від усіх засуджених.
За статтями КК засуджено за злочини невеликої тяжкості 22 988 осіб, або 11,7%; за злочини середньої тяжкості – 73 206 осіб, або 37,1% від усіх засуджених за КК.
Згідно з п. 3 ППВСУ “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003р. №7 та відповідно до п. 18 “Прикінцевих та перехідних положень” КК, при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених КК 1960 р., які були вчинені до набрання чинності КК 2001 р., до злочинів невеликої та середньої тяжкості, тяжких  або особливо тяжких слід керуватися ст. 12 КК 2001 р., якщо це пом’якшує кримінальну відповідальність осіб і не обтяжує ступінь тяжкості злочину, вчиненого до набрання чинності КК 2001 р. В інших випадках необхідно застосовувати відповідні положення КК 1960 р.
Установлена в ст. 12 КК класифікація злочинів на чотири категорії набуває конкретного відображення в інститутах Загальної та Особливої частин КК.
Майже всі інститути й норми Загальної частини КК пов’язані з класифікацією злочинів. Так, віднесення злочинів до тої чи тої класи-фікаційної групи впливає на можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності, береться до уваги при призначенні покарання, умовно-дострокового звільнення від покарання, заміни  невідбутої частини покарання більш м’яким, при застосуванні амністії тощо. При цьому чітко виявляється позиція законодавця щодо застосування пільгових інститутів до осіб, які вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості. Наприклад, готування до злочину невеликої тяжкості не тягне кримінальної відповідальності взагалі (ч. 2 ст. 14); можливість звільнення від кримінальної відповідальності пов’язується з учиненням злочинів невеликої чи середньої тяжкості (статті 45–48).
Щодо злочинів тяжких або особливо тяжких, то з ними закон пов’язує  найбільш суворі правові наслідки. Наприклад, при складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, установлених санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Якщо ж хоча б один зі злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для цього виду покарання в Загальній частині КК (ст. 70). При складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п’ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один зі злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим за п’ятнадцять років, але не повинен перевищувати двадцяти п’яти років (ст. 71). Також КК передбачена можливість призначення за особливо тяжкий злочин довічного позбавлення волі (ст. 64) або призначення такого додаткового покарання, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54). Конфіскація майна може бути застосована лише за тяжкі й особливо тяжкі корисливі злочини (ст. 59). Найбільш тривалі строки давності, погашення та зняття судимості встановлюється саме за тяжкі й особливо тяжкі злочини (статті 49, 80) тощо.
Класифікація злочинів упливає і на побудову Особливої частини КК, зокрема на поділ складів злочинів на прості, кваліфіковані, особливо кваліфіковані та з пом’якшуючими обставинами. Класифікація злочинів зобов’язує при конструюванні санкцій за злочини зважати на наслідки віднесення злочинів до тої чи тої групи залежно від визначення верхньої межі позбавлення волі.
Наприклад, створення злочинної організації передбачає таку ознаку, як мета вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст. 255). У ч. 2 ст. 383 і ч. 2 ст. 384 КК кваліфікуючою ознакою визначається вчинення цих злочинів, якщо вони поєднані з обвинуваченням особи  в тяжкому чи особливо тяжкому злочині.
Класифікація злочинів безпосередньо впливає і на кваліфікацію злочинів. Наприклад, за заздалегідь не обіцяне приховування злочинів особу можна притягнути до кримінальної відповідальності, якщо воно пов’язане з приховуванням саме тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст. 396). Якщо особа вчинила готування до заволодіння комп’ютерною інформацією шляхом шахрайства (ч. 1 ст. 362), то потрібно згадати, що це злочин невеликої тяжкості (“...карається штрафом від п’ятдесяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років”), а готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності взагалі (ч. 2 ст. 14).

 

Яндекс.Метрика >