...
ЗАКОН ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ PDF Печать E-mail

ЗАКОН ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

1. Поняття кримінального закону, його ознаки та значення.
2. Структура Кримінального кодексу України. Співвідношення Загальної та Особливої частини кримінального права.
3. Структура статей Кримінального кодексу України. Види диспозицій і санкцій.
4. Тлумачення кримінального закону: поняття та значення. Види, засоби й обсяг тлумачення.
5. Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі. Конституційні положення щодо дії закону про кримінальну відповідальність у просторі.
6. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі. Конституційні положення щодо дії закону про кримінальну відповідальність у часі.
7. Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність.

1. Поняття кримінального  закону, його ознаки та значення
У юриcпруденції та судово-слідчій практиці термін “законодавство” застосовується в широкому значенні – сукупність законів й інших нормативно-правових актів, які забезпечують правове регулювання суспільних відносин на території держави, та у вузькому значенні – лише як сукупність законів, прийнятих парламентом або референдумом.
Закон про кримінальну відповідальність (кримінальний закон) – це сукупність систематизованих і окремих законодавчих актів, які визначають загальні принципи та підстави кримінальної відповідальності, призначення покарання, звільнення від відповідальності та покарання, а також визначають злочинність і караність діянь.
Характерна особливість законодавства про кримінальну відповідальність є те, що воно фактично складається з одного закону – КК.
Кримінальний кодекс України – це прийнятий, зазвичай, ВР України закон, який містить систему взаємопов’язаних і взаємозумовлених юридичних норм, що розкривають загальні поняття та принципи кримінального права України, умови й підстави притягнення до кримінальної відповідальності та звільнення від неї і визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання слід застосовувати  до осіб, котрі їх вчинили.
Основні ознаки закону про кримінальну відповідальність: загальнообов’язковість, формальна визначеність, прийняття його тільки парламентом України й тільки цей закон визначає злочинність і караність діяння.
Основне призначення закону про кримінальну відповідальність – забезпечення правовими засобами охорони прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру й безпеки людства, а також запобігання злочинам. При цьому, звичайно, кримінальне законодавство ґрунтується на загальних принципах і конкретних положеннях норм Конституції, що є основою всього національного законодавства, і жоден нормативно-правовий акт не може їй суперечити. Так, КК дослівно відтворює низку положень Конституції. Водночас суттєве значення для законодавства про кримінальну відповідальність мають загальновизнані принципи та норми міжнародного права. Це зумовлено визнанням Україною пріоритету загальнолюдських цінностей і загальновизнаних принципів міжнародного права, а також її прагненням долучитися до системи правових відносин між державами на основі взаємної поваги державного суверенітету.
Після набрання чинності КК України закони України, що регулюють питання, пов’язані з кримінальною відповідальністю, не можуть застосо-вуватись як самостійні нормативно-правові акти.

2. Структура Кримінального кодексу України. Співвідношення Загальної та Особливої частин кримінального права
Закон про кримінальну відповідальність складається із Загальної та Особливої частин, кожна з яких складається з розділів, а розділи – зі статей.
Статті Загальної частини КК містять норми, що встановлюють принципи та загальні положення кримінального права, чинність кримінального закону в просторі й часі, визначають поняття злочину, стадії вчинення умисного злочину, ознаки суб’єкта злочину, зміст вини, поняття співучасті, види множини злочинів, обставини, що виключають злочинність діяння, підстави звільнення від кримінальної відповідальності, від покарання та його відбування, загальні засади призначення покарання тощо. Загальна частина складається з 15 розділів.
Більшість статей Особливої частини КК складається з однієї чи декількох частин, кожна з яких є окремою кримінально-правовою нормою, що містить самостійний склад злочину. Норми Особливої частини КК визначають, які саме суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання передбачено за їх скоєння. Особлива частина складається з 20 розділів, назва кожного з них відображає певну групу вміщених у ньому злочинів, схожих між собою за родовим об’єктом посягання. Наприклад: “Розділ VI. Злочини проти власності”.
Фактори, що зумовлюють єдність Загальної та Особливої частин сучасного кримінального права України:
1) норми Загальної та Особливої частин кримінального права виражені в одному й тому ж кримінальному законі – КК України;
2) Загальна й Особлива частини мають єдине завдання – опір злочинності; у них відображена воля одного й того ж законодавця – вищого органу державної влади України;
3) Загальна й Особлива частини виражають єдину кримінально-правову політику держави в боротьбі зі злочинністю. Основні напрямки цієї політики:
– посилення відповідальності за тяжкі та особливо тяжкі злочини, застосу-вання суворих заходів упливу до ociб, які вперто не бажають стати на шлях виправлення;
– пом’якшення чи повне усунення відповідальності за діяння, що не становлять великої суспільної небезпеки, широке застосування  покарань, не пов’язаних із позбавленням волі за необережні злочини, до ociб, які вперше та випадково порушили кримінальний закон, учинили малозначні злочини;
4) в основу як Загальної, так i Особливої частин покладені одні й ті ж принципи (персональної відповідальності, індивідуалізації відповідальності та покарання, економії кари та ін.);
5) норми й Загальної, й Особливої частин застосовуються лише взаємо-пов’язано. Жодна норма Загальної частини не може бути усвідомлена та застосована, якщо не конкретизувати її зміст щодо певних видів злочинів положеннями Особливої частини. І навпаки, жодна норма Особливої частини не може бути застосована у відриві від положень, які містяться в нормах Загальної частини кримінального права;
6) структурні елементи кримінально-правової норми виражені i в Загальній, i в Особливій частинах;
7) зміна змісту норм Загальної частини тягне за собою відповідні зміни в нормах Особливої частини (наприклад, при зміні тривалості виправних робіт, скасування смертної кари).
Відмінність між Загальною та Особливою частинами сучасного кримінального права України полягає:
1) у змісті норм: регламентовані положення Загальної частини  спільні (загальні) для всіх або більшості злочинів; в Особливій частині – специфічні (особливі) для деяких видів злочинів;
2) у структурі норм: норми Загальної частини, зазвичай, складаються з гіпотези та диспозиції, норми Особливої частини – із диспозиції та санкції (крім норм-дефініцій (“роз’яснювальних”) і норм про умови звільнення від кримінальної відповідальності за деякі злочини (“заохочувальних”);
3) в умовах подолання прогалин: при застосуванні норм Загальної частини допускається аналогія, в Особливій же частині кримінального права вона повністю виключається.

3. Структура статей Кримінального кодексу України. Види диспозицій і санкцій
Загальна й Особлива частини КК органічно взаємозв’язані й взаємо-зумовлені та складають єдину систему кримінально-правових норм.
Заборонювальні норми Особливої частини КК поділяються на диспозицію та санкцію. Диспозиція – частина норми-заборони Особливої частини КК, в якій називається конкретне злочинне діяння чи описуються його ознаки.
За технікою побудови та способом описування ознак конкретного виду злочину в КК розрізняють чотири види диспозицій:
1) простою вважається диспозиція, що тільки називає суспільно небезпечне діяння, не розкриваючи його змісту (ч. 1 ст. 369);
2) описовою визнається диспозиція, в якій описуються найбільш суттєві ознаки злочину (ч. 1 ст. 185);
3) бланкетною є диспозиція, що, не називаючи конкретних ознак злочину чи називаючи тільки частину з них, відсилає для встановлення їхнього змісту до інших нормативних актів, які не є кримінальними законами (законів, наказів, правил, статутів, положень тощо). Наприклад, бланкетною є диспозиція ч. 1 ст. 286 КК;
4) відсильною називають диспозицію, що відсилає до іншої статті чи іншої частини статті кримінального закону (ст. 365 відсилає до ст. 364, у якій наведено визначення “службової особи”).
Санкція – це частина норми-заборони Особливої частини КК, що встановлює вид і розмір покарання за злочин, указаний у диспозиції. Сучасне кримінальне законодавство використовує два види санкцій:
1) відносно визначена санкція передбачає основне покарання (лише одного) виду в певних межах, указуючи чи не вказуючи текстуально його нижню межу, та обов’язково зазначаючи його верхню межу (ч. 2 ст. 200);
2) альтернативна санкція передбачає не один, а два й більшу кількість видів основних покарань, із яких суд може призначити тільки одне (ч. 1 ст. 185).

4. Тлумачення кримінального закону: поняття та значення. Види, засоби й обсяг тлумачення
Тлумачення кримінально-правових норм – це з’ясування та визначення змісту правової норми, тобто волі законодавця, відображеної у прийнятому законі. Тлумачення кримінального закону поділяється на види залежно від суб’єкта, способів та обсягів тлумачення.
• За суб’єктом тлумачення поділяють на:
– офіційне тлумачення (іноді його називають легальним) – це тлумачення чинних законів або деяких їхніх положень КС України. Згідно зі ст. 147 КУ, КС України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів КУ і дає офіційне тлумачення КУ та законів України;
– судове тлумачення кримінального закону поділяється на два підвиди: 1) казуальне відбувається в процесі судового розгляду кримінальних справ. Коли суд будь-якого рівня застосовує в кожній справі певні кримінально-правові норми, з’ясувавши їхній зміст і відповідність КУ. У разі невідповідності кримінального закону КУ суд повинен застосувати норму КУ як норму прямої дії. У разі невизначеності  питання про те, чи відповідає КУ застосовуваний закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу чи з власної ініціативи зупиняє розгляд справи та звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до ВС України, який відповідно до ст. 150 КУ, може порушувати перед КС України питання про відповідність КУ законів та інших нормативно-правових актів; 2) правозастосовче (судове) тлумачення кримінального закону здійснюється Пленумом ВС України через його постанови щодо певної категорії кримінальних справ. При цьому таке тлумачення не повинно підміняти закон, звужувати чи розширювати його зміст. Положення, що містяться в таких постановах Пленуму, є рекомендаційними для судів;
– доктринальне тлумачення кримінального закону – це наукове тлумачення, котре дають фахівці в галузі права (вчені та практики) у монографічних роботах, наукових статтях, коментарях тощо. До прийняття КУ 1996 р. парламент нашої держави мав право тлумачити чинні закони та певні їхні положення. Таке тлумачення мало назву – автентичне. Тепер ВР при прийнятті законів за необхідності дає визначення певних понять і термінів у примітці до закону (деяких його частин). У зв’язку з цим автентичне тлумачення, під яким прийнято розуміти роз‘яснення закону власне законодавцем (ВР України), не застосовується.
• За обсягом кола суспільно небезпечних діянь, які охоплюються певною кримінально-правовою нормою, тлумачення кримінального закону поділяються на:
– буквальне – з’ясування змісту кримінально-правової норми через повну відповідність тексту закону;
– поширювальне – надання дії закону ширших меж, ніж це безпосередньо випливає з буквального тлумачення кримінально-правової норми, оскільки певні аспекти цього діяння зрозумілі контекстуально;
–  обмежувальне – надання дії закону вужчих меж, ніж це передбачає буквальний зміст певної кримінально-правової норми. Це тлумачення має обов’язкову силу, евентуально впливає на формування законодавства та кримінально-правової політики в державі, на свідомість правозастосовувачів та ін.
• За способами тлумачення поділяються на:
– філологічне – аналіз власне тексту;
– логічне – з’ясування змісту закону й обсягу його правової регламентації, визначення моменту закінчення злочину тощо;
– системне – зіставлення змісту відповідного кримінального закону з іншими положеннями цього чи будь-якого іншого закону, визначення юридичної природи цього положення в системі;
– історичне – з’ясування умов, причин, які зумовили прийняття законів, вивчення проектів КК та історії розвитку законодавства.

5. Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі. Конституційні положення щодо дії закону про кримінальну відповідальність у просторі
Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі базується на двох основних принципах – територіальному та принципі громадянства.
Територіальний принцип дії закону про кримінальну відповідальність сформульовано у ст. 6 КК, і він полягає в тому, що особи, котрі вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності на підставі КК України. Такими особами є громадяни України, іноземці (крім тих, стосовно яких питання про кримінальну відповідальність у разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом), а також особи без громадянства.
Злочин вважається вчиненим на території України, якщо:
• він розпочатий і закінчений на території України;
• він підготовлений за межами України, а діяння, що утворюють його, вчинено на території України;
• суспільно небезпечні діяння було розпочато за межами України,  а закінчено чи злочинний наслідок настав на території України (наприклад, вибухівку закладено в потяг Москва–Київ у Москві, а вибухнула вона в Конотопі).
Поняття території України визначається нормами державного та міжнародного права. Згідно зі ст. 1 Закону України “Про державний кордон України” державний кордон України є лінія та вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території  України – суші, вод, надр, повітряного простору.
Поняття “територія України” охоплює:
1) сушу, море, озера й інші водойми, надра землі в межах кордонів України, а також повітряний простір над сушею та водним простором, зокрема й над територіальними водами (територіальним морем);
2) військові кораблі, приписані до портів на території України, що перебувають під прапором України у відкритому морі, у територіальних водах або в портах іншої держави;
3) невійськові кораблі, приписані до портів на території України, що перебувають під прапором України у відкритому морі;
4) військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на території України, що під розпізнавальним знаком України перебувають у відкритому повітряному просторі, у повітряному просторі чи на аеродромі іншої держави;
5) невійськові повітряні судна України, що приписані до аеропортів на території України та перебувають поза її межами у відкритому просторі під розпізнавальним знаком України. Територіальна чинність кримінального закону України поширюється й на іноземні невійськові судна, що перебувають у територіальних водах або портах України. Згідно з п. 5 ст. 28 Закону прикордонні війська мають право знімати із судна та затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання та слідства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.
Принцип громадянства (національний) означає, що громадяни України й особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, при вчиненні злочину за її межами підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана ВР України (ч. 1 ст. 7). Якщо громадянин України чи особа без громадянства, що постійно проживає в Україні, за вчинений за кордоном злочин зазнали кримінального покарання за межами України, то вони не можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності за ці злочини в Україні повторно (ч. 2 ст. 7). Це положення випливає зі ст. 61 КУ, в якій сказано, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те ж порушення.
У кримінальному законодавстві вирізняють іще три додаткові принципи: універсальний (космополітичний), реальний і екстрадиції.
Універсальний принцип полягає в тому, що іноземці чи особи без громадянства, котрі не проживають постійно в Україні та вчинили злочин за її межами, підлягають відповідальності в Україні у випадках, передбачених міжнародними договорами (ст. 8 КК).
Реальний принцип полягає в тому, що іноземці та особи без громадянства, які постійно не проживають в Україні, підлягають кримінальній відповідальності в Україні за вчинені за її межами особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України чи інтересів України.
Вирішення питання про злочинність і караність діяння, вчиненого на території України іноземним громадянином або особою без громадянства, що проживає в іншій державі, у певних випадках може відбуватися відповідно до їхнього національного законодавства, якщо Україна передасть відповідній договірній державі повноваження кримінального переслідування таких осіб (принцип екстрадиції). Передача кримінального провадження передбачена Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р. (Україна приєдналася 22 вересня 1972 р.; набрала чинності для України 1 січня 1996 р.). Згідно зі ст. 2 Конвенції, передача кримінального провадження полягає в тому, що одна держава передає іншій договірній державі “повноваження переслідувати в судовому порядку згідно зі своїм кримінальним законодавством будь-який злочин, до якого застосовується кримінальне законодавство іншої договірної держави”.
Юрисдикція України може обмежуватись і при виконанні вироку стосовно іноземних громадян певних договірних держав в Україні до позбавлення волі за вчинення злочину у випадках передачі Україною цих громадян договірній державі для виконання вироку (Конвенція про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 р. – Україна приєдналася 22 вересня 1995 р.; чинна в Україні з 1 січня 1996 р.; учасники – 37 країн). Підстави для передачі засудженого для відбування покарання в державі, громадянство якої він має: 1) засудження іноземного громадянина українським судом за злочин, учинений на території України, до позбавлення волі на строк, який на момент отримання запиту іноземної держави про передачу засудженого становив би не менше, як шість місяців (ч. 2 ст. 2, п.”с” ч.1 ст.3 Конвенції); 2) наявність у засудженої особи громадянства договірної держави (п.”а” ч.1 ст. 3 Конвенції); 3) добровільна згода засудженої особи щодо її передачі для відбування покарання у своїй державі чи згода законного представника засудженої особи, якщо вона за віком або станом здоров‘я не здатна прийняти самостійне рішення (ч. 2 ст. 2, ч. 2 ст. 4, п. ”d” ч. 1 ст. 3 Конвенції); 4) вчинене засудженим діяння визнається злочином згідно з кримінальним законодавством держави винесення вироку та з законодавством держави виконання вироку (п. ”е” ч.1 ст. 3 Конвенції).
Юрисдикція України може передаватись іншій договірній державі й щодо нагляду за особами, що мають постійне помешкання на території цієї держави, засудженими в Україні за вчинення злочину та звільнених від покарання з випробуванням або умовно-достроково звільнених від покарання, для застосування цією державою до переданої особи визначених українським судом заходів, здатних сприяти виправленню та соціальній реабілітації цієї особи, і для здійснення контролю за її поведінкою й для застосування санкції (Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками від 30 листопада 1964 р.; Україна приєдналася 22 вересня 1995 р.; чинна для України з 1 січня 1996 р.; учасники 16 країн).
Мінська конвенція країн СНД про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 р. бере до уваги при кваліфікації діяння чи індивідуалізації покарання судимості за злочин, учинений на території договірних країн, використання делегованих повноважень іншої договірної держави. Для цього (ст. 79 Конвенції) кожна зі сторін щорічно сповіщає учасників Конвенції про обвинувальні вироки, що набули чинності, винесені її судами стосовно громадян відповідної договірної сторони, одночасно пересилаючи відбитки пальців засуджених; надає відомості про судимість осіб, засуджених раніше їхніми судами (на запит).

6. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі. Конституційні положення щодо дії закону про кримінальну відповідальність у часі
Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі – це можливість застосувати кримінальний закон залежно від часу вчинення злочину. Згідно з ч. 2 ст. 4 КК злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час учинення цього діяння.
Порядок набрання чинності законом про кримінальну відповідальність визначено у ст. 94 КУ. Відповідно до цієї статті, закон підписує Голова ВР та одразу направляє його Президентові України. Президент України протягом 15 днів після отримання закону підписує та офіційно оприлюднює його. У цей же термін Президент України може скористатися правом вето й повернути закон з умотивованими та сформульованими пропозиціями до ВР України для повторного розгляду. Якщо при повторному розгляді закон буде прийнятий ВР України не менш, ніж двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати й офіційно оприлюднити протягом 10 днів.
Офіційне оприлюднення закону про кримінальну відповідальність є опублікування його в газетах “Голос України” й “Урядовий кур’єр”, “Президентський вісник”, а також у журналах “Відомості Верховної Ради України” та “Офіційний вісник України”. Днем оприлюднення закону про кримінальну відповідальність є дата першого опублікування його в будь-якому з названих видань.
Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через 10 днів після дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено законом, але не раніше від дня його опублікування (ч. 1 ст. 4). Зміст цього положення й аналіз опублікованих законів свідчать про те, що новий закон може набрати чинності, по-перше, після 10 днів від дня його офіційного оприлюднення (опублікування); по-друге, від дня оприлюднення закону чи від строку, зазначеного у ньому. Наприклад, новий КК був прийнятий 5 квітня 2001 р., а набрав чинності з 1 вересня 2001 р. Закони, в яких вказано день набрання ними чинності, застосовуються щодо діянь, учинених у цей день.
Припинення чинності закону про кримінальну відповідальність означає, що його норми не можуть застосовуватися до передбачених у ньому діянь.
Підстави припинення чинності закону про кримінальну від-повідальність:
• скасування закону про кримінальну відповідальність;
• заміна закону про кримінальну відповідальність новим законом;
• закінчення строку дії, на який закон був виданий.

7. Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність
Відповідно до ч.1 ст. 58 КУ, закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Детальніше це питання окреслено в рішенні КС України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень ст. 58 КУ, статтей 6, 81 КК України (справа про зворотну дію кримінального закону в часі) від 19 квітня 2000 р.
Закріплений у КУ принцип неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів узгоджується з міжнародно-правовими актами, зокрема Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (ст. 15), Конвенцією про захист прав і основних свобод людини (ст. 7). Суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їхні приписи поширюються на  правовідносини, що виникли до набрання  чинності закону, за умови, якщо вони  скасовують  або  пом’якшують відповідальність особи. Та їх реалізація з використанням підзаконних нормативно-правових актів неможлива в деяких галузях права, зокрема в кримінальному праві.
Згідно з ч. 2 ст. 58 КУ  ніхто не може  відповідати за діяння, що на час їх скоєння не визнавалися законом як правопорушення. Із  цього  конституційного припису випливає, що діяння як певне правопорушення може визнаватися тільки законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом. Такий висновок підтверджується положеннями п. 22 ч.1 ст. 92 КУ про те, що виключно законами визначаються “засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисци-плінарними правопорушеннями, та відповідальність за них”.
В Україні визнається та діє принцип верховенства права, КУ має найвищу юридичну силу. Закони й інші нормативно-правові акти приймаються на основі КУ й повинні відповідати їй (ст. 8 КУ).
Відповідно до положення ч. 2 ст. 4 КК, злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв на час його вчинення. За змістом              ч. 1 ст.  5 КК, закон, який скасовує караність діяння чи  пом’якшує  покарання, має зворотну дію в часі. Приписи цих норм Кодексу відповідають положен-ням, викладеним в ст. 58 КУ. Зворотна дія кримінального закону         означає поширення його на осіб, які вчинили діяння до набрання чинності таким законом. Зіставлення положень статтей 8, 58, 92, 152, п.1 розділу XV “Перехідні положення” КУ та ст. 5 КК дає підстави дійти висновку, що тільки кримінальними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується через кримінальні закони в разі, якщо вони скасовують або пом’якшують відповідальність особи.
Кримінально-правова норма має зворотну дію в часі в тій її частині, в якій вона  пом’якшує чи скасовує  відповідальність особи.  Це стосується випадків, коли в диспозиції норми зменшено коло предметів посягання; виключено зі складу злочину якісь альтернативні суспільно небезпечні наслідки; обмежено відповідальність особи через конкретизацію в бік звуження способу вчинення злочину; звужено зміст кваліфікуючих ознак тощо.
Конституція України встановила, що діяння, котрі є злочинами, та відповідальність за них визначаються виключно законами України (п. 22 ч.1 ст. 92), а не підзаконними актами. Кримінальний закон, який визначає діяння як злочин, може містити посилання на положення інших нормативно-правових актів. Якщо ці положення надалі змінюються, загальний зміст кримінального закону в такому разі (диспозиція його норм) змін не зазнає. Протилежне означало б можливість зміни кримінального закону підзаконними актами, зокрема постановами ВР України, указами Президента України й актами КМ України, що суперечило б вимогам п. 22 ч.1 ст. 92 КУ (п.1 висновку Рішення КС).
Положення абзаців 2 і 3 примітки до ст. 81 КК – 1960 р., ст. 185 КК – 2001 р. є нормами-дефініціями для кримінально-правових норм, які встановлюють кримінальну відповідальність за розкрадання державного чи колективного  майна (крадіжку чужого майна) у великих і особливо великих розмірах. Ці розміри розкрадання визначаються на підставі критеріїв, установлених абзацами 2 і 3 примітки до ст. 81 КК, беручи    до уваги мінімальний розмір заробітної плати, встановлений законодавством, чинним на момент  закін-чення або припинення злочину. Встановлення нормативно-правовими актами іншого мінімального розміру заробітної плати не тягне за собою зміни кваліфікуючих ознак злочинів, передбачених частинами четвертими статей 81, 82, 84, ч. 3 ст. 83, частиною другою ст. 86 і ч. 1 ст. 86 КК. Положення ч. 2 ст. 6 КК 1960 р. (ч.1 ст. 5 КК – 2001 р.) щодо зворотної дії закону в часі на ці випадки не поширюється, і кримінальні справи не повинні переглядатись, якщо інше не передбачено законом (п. 3 висновку Рішення КС).
Це питання є актуальним у зв’язку зі вступом у дію з 1 січня 2004 р. Закону України від 22 травня 2003 р. “Про податок з доходів фізичних осіб”.
У п. 22.5 ст. 22 Закону, вказано, якщо норми відповідних законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для їх застосування використовується сума в розмірі 17 грн., крім норм адміністративного та кримінального законодавства в частині кваліфікації правопорушень або злочинів, для яких сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної підпунктом 6.1.1 п. 6.1 ст. 6 Закону для відповідного року (беручи до уваги положення п. 22.4 ст. 22 Закону).
Тож, згідно з п. 2 ППВСУ “Про деякі питання застосування судами України адміністративного та кримінального законодавства у зв’язку з набранням чинності Законом України від 22 травня 2003 р. “Про податок з доходів фізичних осіб” від 28 травня 2004 р. № 9, для вирішення питання про наявність складу адміністративного правопорушення чи злочину в діяннях, які були вчинені до 1 січня 2004 р., а також для їх кваліфікації положення Закону не застосовуються. У таких випадках розрахунки провадяться виходячи з неоподатковуваного мінімуму доходів громадян у розмірі 17 грн.
Тобто Пленум ВС України, ґрунтуючись на Рішенні КС України, фактично визнав, що в таких ситуаціях закон не має зворотної сили.

 

Яндекс.Метрика >