...
СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНУ PDF Печать E-mail

СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНУ

1. Поняття суб’єктивної сторони складу злочину та її ознаки.
2. Вина як головна ознака суб’єктивної сторони злочину. Форми та види вини. Конституційні положення щодо встановлення вини при притягненні особи до кримінальної відповідальності.
3. Поняття й види умислу. Різновиди умислу, вироблені кримінально-правовою теорією та судовою практикою.
4. Особливості змісту умислу в злочинах із формальним складом.
5. Поняття та види необережності.
6. Випадок (казус). Його відмінність від злочинної недбалості.
7. Подвійна (складна чи змішана) форма вини. Її значення для кваліфікації.
8. Поняття та види помилок у кримінальному праві. Їхній уплив на кримінальну відповідальність.

1. Поняття суб’єктивної сторони складу злочину та її ознаки
У ч. 2 ст. 2 КК України закріплено один із найважливіших принципів кримінального права – можливість відповідальності лише за наявності вини: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”. Чітке законодавче формулювання цього принципу є важливою гарантією дотримання законності в діяльності правоохоронних органів.
Суб’єктивна сторона – це ознаки, що характеризують злочин із внутрішнього боку.
До обов’язкових ознак суб’єктивної сторони належать: вина у формі умислу чи необережності; до факультативних: мотив злочину, мета злочину, емоційний стан.
Вина – це психічне ставлення осудної особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння, а в злочинах із матеріальним складом – і до його наслідків у формі умислу чи необережності (ст. 23).
Мотив злочину – усвідомлене спонукання особи, що викликало в неї рішучість вчинити злочин; інтегральне психічне утворення, що спонукає особу до вчинення суспільно небезпечного діяння та є його підставою. Мотиви злочину можна поділити на три види (А. Савченко): 1) суспільно-негативні; 2) суспільно-нейтральні; 3) суспільно-позитивні.
Мета злочину – уявлення про бажаний результат, досягнути якого прагне особа.
Умисел поділяється на прямий і непрямий.
Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки та бажала їх настання (ч. 1 ст. 24).
Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки й хоча не бажала, та свідомо припускала їх настання (ч. 2 ст. 24).
Умисел у формальному складі злочину, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння та бажала вчинити його.
Необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.
Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, та легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2  ст. 25).
Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була й могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25).
Практичне значення суб’єктивної сторони злочину: вона є елементом складу злочину та входить до підстави кримінальної відповідальності; ознаки суб’єктивної сторони визначають суспільну небезпечність злочину; від визначення її ознак залежить правильна кваліфікація злочину; вона допомагає розмежувати злочини, а також відмежувати злочинні діяння від незлочинних.

2. Вина як головна ознака суб’єктивної сторони злочину. Форми та види вини. Конституційні положення щодо встановлення вини при притягненні особи до кримінальної відповідальності
Вина – це психічне ставлення осудної особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння та до його наслідків у формі умислу чи необережності (ст. 23). У ст. 62 КУ закріплено один із найважливіших принципів кримінального права – можливість відповідальності лише за наявності вини: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”. Чітке законодавче формулювання цього принципу є важливою гарантією дотримання законності в діяльності правоохоронних органів і свідчить про недопустимість об’єктивного ставлення у вину. Спираючись на це, можна визначити вину як обов’язкову ознаку суб’єктивної сторони злочину.
Форми вини: умисна, необережна та подвійна.
Категорії вини: зміст, сутність і ступінь.
Зміст вини – це відображення у свідомості людини об’єктивних ознак злочину.
Сутність вини – негативне ставлення злочинця до суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом.
Ступінь вини характеризується тяжкістю вчиненого діяння та небезпечністю особи винного.
Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки та бажала їх настання (ч. 1 ст. 24).
Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки й хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 2  ст. 24).
Необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.
Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, та легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25).
Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була й могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25).
Подвійна (складна) форма вини – особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його проміжні суспільно небезпечні наслідки та бажала їх настання й при цьому до інших (кінцевих) наслідків ставилася необережно.

3. Поняття й види умислу. Різновиди умислу, вироблені кримінально-правовою теорією та судовою практикою
Умисел поділяється на прямий і непрямий.
Прямий умисел – особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки та бажала їх настання (ч. 1 ст. 24).
Інтелектуальний момент утворюють усвідомлення суспільної небезпеки своєї поведінки та передбачення її шкідливих наслідків. Свідомість охоплює не тільки чітке розуміння фактичного боку злочину, його змісту, характеру й усіх інших об’єктивних ознак, а й певне розуміння соціально-політичної значущості вчиненого діяння, його соціальної шкідливості. Передбачення означає, що у свідомості цієї особи склалося певне уявлення про можливі чи неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут має конкретний характер. Особа  чітко уявляє, що саме її конкретні діяння спричинять або можуть спричинити суспільно небезпечні наслідки.
Вольовий момент прямого умислу – це бажання настання передбачуваних наслідків свого діяння. Зазвичай особа прагне досягти якоїсь мети, задовольнити якусь потребу.
Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки й хоча не бажала, та свідомо припускала їх настання (ч. 2  ст. 24).
Інтелектуальний момент. Розуміння свідомості за непрямого умислу аналогічне розумінню свідомості в прямому умислі. Передбачення за непрямого умислу має свою розпізнавальну особливість. Як і за прямого умислу, воно має конкретний характер. Особа в такому разі чітко усвідомлює, що саме її конкретні дії чи бездіяльність можуть потягти суспільно небезпечні наслідки. Однак наслідки ці особа передбачає лише як можливі наслідки свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідків за непрямого умислу виключається через особливості вольової сфери психічної діяльності, що дійсно пов’язана з її інтелектуальною діяльністю.
Різниця між прямим і непрямим умислом полягає як у вольовому, так і в інтелектуальному моментах.
За часом виникнення та формування визначають умисел, заздалегідь обдуманий, і такий, що виник раптово.
За спрямованістю і конкретизацією бажаного результату умисел поділяється на визначений і невизначений. Визначений умисел в одних випадках може бути простим, коли винний передбачає та бажає настання одного конкретного результату, досягнення певної мети, наприклад, смерті потерпілого за пострілу впритул, або альтернативним, якщо винний передбачає та все ж бажає чи свідомо припускає настання одного з двох або більшої кількості, але індивідуально визначених наслідків.
4. Особливості змісту умислу в злочинах із формальним складом
Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на деякі особливості змісту умислу при вчиненні злочинів із формальним складом, які, як відомо, визнаються закінченими в момент скоєння діяння та не потребують настання й установлення будь-яких наслідків (погроза вбивством). Структура цих злочинів така, що наслідки лежать за рамками необхідних ознак об’єктивного боку, а отже, і складу злочину. Уже тому суб’єкт не може бажати їх настання. Та ця обставина не виключає умисної вини. Інтелектуальна сфера в таких випадках охоплює лише свідомість, розуміння суспільної небезпечності скоюваного діяння; ставлення до наслідків не виникає, та й не може виникнути. А вольова сфера обмежується бажанням скоїти конкретне діяння.
У літературі немає єдиної думки з цього приводу. Деякі автори вважають, що в злочинах із формальним складом зміст вини містить психічне ставлення не тільки до діяння, але й до його суспільно шкідливих наслідків. Б. Нікіфоров робить висновок, що у “формальних злочинах суспільно небезпечний результат органічно включається в діяння. У цих випадках вчинення злочину є водночас спричинення результату, а передбачити результат окремо від діяння тут не можна”.
Позиція ця не була сприйнята судовою практикою. А в наукових дискусіях справедливо зверталась увага на її невідповідність чинному законодавству й інші недоліки. Так, на думку О. Рарога, вона має ряд уразливих місць. По-перше, в ній переплітаються два різних питання: про відсутність безнаслідкових злочинів, у розумінні їх безневинності для певних суспільних відносин, і про існування злочинів, які тягнуть конкретні, кількісно та якісно визначені наслідки, передбачені законом. По-друге, вона нехтує наявною в законі конструктивною відмінністю між матеріальними та формальними складами злочину. По-третє, висновки авторів про можливість непрямого умислу в формальних складах злочину не відповідають законодавчому опису умислу та роблять предметом бажання не наслідки, а сутність діяння. До цього можна додати, що прихильники цієї позиції, стверджуючи думку про наявність у формальних складах психічного ставлення до наслідків, не конкретизують їх ні за характером, ні за іншими ознаками. Тож незрозуміло, про передбачення яких наслідків тут іде мова – про ті, що настали, але перебувають за рамками об’єктивного боку, чи про передбачення в конкретній ситуації об’єктивної небезпечності свого діяння для певних суспільних відносин. Відповідь на це питання не усуне, однак, відзначених недоліків і, більше того, виникне ще один аргумент на користь необхідності зміни опису умислу власне в законі.
Переконливішою є позиція П. Дагеля й інших учених, які вважають, що воля особи в цих випадках спрямована власне на діяння, тобто вольовий момент при вчиненні злочинів із формальним складом переміщується з наслідків на діяння. На думку І. Філановського, “при вчиненні формальних злочинів свідомість особи характеризується бажанням скоєння цих діянь. При такому становищі особа повинна бути визнана такою, що діє з прямим умислом”.
Торкаючись цієї проблеми, П. Дагель також вважає, що “у формальних складах, де наслідок не є елементом складу, психічне ставлення до нього або відсутнє взагалі, якщо відсутні наслідки, або не впливає  на форму вини та кваліфікацію злочинів. Тому в формальних складах форма вини визначається психічним ставленням до діяння”. Поділяючи цю вихідну позицію у визначенні умислу в формальних складах, не можна погодитися з твердженням П. Дагеля, що “для характеристики формального складу злочину як умисного достатньо усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння чи бездіяння” і заснованим на цьому висновком, що “поділ умислу в формальних складах на прямий і непрямий позбавлений сенсу. У формальних складах правильніше говорити про умисел або лише про прямий умисел”.
Виходить, що крім прямого й непрямого умислів існує ще якийсь “універсальний умисел”, “умисел взагалі”, але подібного умислу ні чинне законодавство, ні судова практика не знають. Більше того, “універсальний умисел” сконструйований на основі лише однієї ознаки інтелектуального моменту – усвідомлення суспільної небезпечності діяння, тобто в ньому зовсім немає вольової ознаки. Подібне міркування не тільки не узгоджується із загальним поняттям вини, але й суперечить законодавчому опису деяких видів умислу.
Критикуючи таку позицію, С. Рарог наводить переконливі аргументи того, що вольовий зміст умислу має визначатися ставленням суб’єкта до суспільно небезпечної дії чи бездіяльності. Психічне ставлення особи до скоюваного суспільно небезпечного діяння виявляється не тільки в усвідомленні об’єктивної суспільної небезпеки, але й у бажанні його вчинити. “Стосовно формальних складів воля людини мобілізована на скоєння або нескоєння діянь, які є об’єктивно небезпечними, і як такі сприймаються свідомістю суб’єкта”.
Бажання скоїти суспільно небезпечне діяння передбачає наявність у цих складах прямого умислу. Непрямий умисел виключається, бо свідоме допущення стосується виключно наслідків суспільно небезпечної дії чи бездіяльності, що в злочинах із формальним складом перебувають поза межами об’єктивної сторони цих злочинів. Саме тому виключається й необхідність визначення психічного ставлення суб’єкта до цих наслідків. Воно переноситься власне на діяння. У зв’язку з цим вимагає уточнення твердження О. Рарога про те, що наслідки належать не тільки до об’єктивної сторони матеріальних складів, що “об’єктивна сторона формальних складів не виключає суспільно небезпечних наслідків як обов’язкової ознаки”. Подібне твердження не узгоджується зі змістом об’єктивної сторони, її обов’язкових ознак.
Відомо, що безнаслідкових злочинів узагалі не існує. Інша справа, що в деяких складах злочинів унаслідок більш вагомого значення діяння при визначенні суспільної небезпечності злочину через складність, а іноді  й неможливість, установити межі й тяжкість наслідків законодавець виносить їх за межі складу злочину й одночасно не вимагає встановлення психічного ставлення суб’єкта до цих наслідків. Вважається, що саме через це їх називають злочинами з формальним складом. Формально тут наявні всі обов’язкові ознаки об’єктивної сторони, та внаслідок згаданих причин і власне конструкції закону не всі з них підлягають аналізу й установленню.

5. Поняття та види необережності
Необережність, поряд з умислом, є основною формою вини у кримінальному праві України. Необережна форма вини характерна для порушень правил безпеки руху й експлуатації транспорту, порушень правил охорони праці та безпеки виробництва, для деяких господарських і службових злочинів та інших злочинів.
Необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.
Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, та легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25).
Інтелектуальний елемент злочинної самовпевненості. У законі він відображений вказівкою на ставлення суб’єкта до суспільно небезпечних наслідків. Особа, здійснюючи певний вчинок і усвідомлюючи фактичний бік власного діяння, не оцінює свою поведінку як суспільно небезпечну. При цьому суб’єкт передбачає, що діяння, подібні вчиненому ним, взагалі призводять до суспільно небезпечних наслідків, однак саме вчинена ним дія (бездіяльність) таких наслідків не повинна спричинити.
Вольовий елемент злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа легковажно розраховує на відвернення суспільно небезпечних наслідків. При цьому особа розраховує на цілком реальні обставини, котрі за своїми властивостями дійсно здатні відвернути настання наслідків.
Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була й могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25).
Інтелектуальний елемент злочинної недбалості. Непередбачення особою наслідків свідчить про зневажливе ставлення до суспільних інтересів, недостатню передбачливість у здійсненні службових обов’язків, виконанні спеціальних правил, які регулюють певну діяльність.
Вольовий момент злочинної недбалості означає обов’язок особи передбачити можливість настання суспільно небезпечних наслідків за дотримання обов’язкових для цієї особи запобіжних заходів (об’єктивний критерій); при цьому особа, маючи реальну можливість передбачити суспільно небезпечні наслідки своєї поведінки, не мобілізує свої психічні здібності для того, щоби здійснити вольові дії, необхідні для запобігання таких наслідків (суб’єктивний критерій).

6. Випадок (казус). Його відмінність від злочинної недбалості
Від злочинної недбалості треба відрізняти поняття “випадок” (“казус”). Особливо поширений “випадок” у справах із заподіяння шкоди життю та здоров’ю людини, виробничого травматизму, порушення правил безпеки руху й експлуатації транспорту.
“Випадок” – це такий психічний стан особи, за якого вона не передбачає настання суспільно небезпечних наслідків, не повинна була чи (і) не могла їх передбачити. Випадок виключає вину в поведінці особи.
При визначенні злочинної недбалості в поведінці особи важливе місце посідає встановлення обов’язку та можливості особи передбачити суспільно небезпечні наслідки. Обов’язок або повинність передбачити наслідки (“повинна була”) в теорії кримінального права називають об’єктивним критерієм злочинної недбалості; можливість передбачення (“могла”) – суб’єктивним критерієм. Для констатації злочинної недбалості необхідно сполучення об’єктивного та суб’єктивного критеріїв.
Обов’язок бути уважним і обачливим під час здійснення певних дій, передбачити настання їхніх небезпечних наслідків може випливати із вимог законів, спеціальних правил (інструкцій, положень), які регулюють певну службову чи професійну діяльність, а також із загальновизначених норм людського спілкування. Вирішальне значення має встановлення фактичної можливості особи передбачити вказані в законі наслідки. Ця можливість пов’язується: по-перше, з індивідуальними якостями особи (вік, освіта, ступінь підготовленості та кваліфікації, знання загальних і спеціальних правил обережності, наявність життєвого та професійного досвіду, стан здоров’я тощо); по-друге, з тією конкретною ситуацією, в якій діяла ця особа.
На відміну від необережності, “випадок” характеризується відсутністю об’єктивного чи суб’єктивного критеріїв, які визначають необережність як вид вини, або одночасною відсутністю цих критеріїв.
Так, поняттям “випадок” охоплюється ситуація, коли, незважаючи на наявність у особи обов’язку передбачити суспільно небезпечні наслідки (об’єктивного критерію), вона, внаслідок певних обставин, не має реальної можливості їх передбачити (відсутній суб’єктивний критерій). Випадкове спричинення суспільно небезпечних наслідків може бути зумовлено також відсутністю тільки об’єктивного критерію необережності – обов’язку передбачити суспільно небезпечні наслідки.
Наприклад, завідувачку магазину Н. було віддано під суд за службову недбалість, яка полягала в тому, що вона не перевірила якість ремонту печі, внаслідок чого виникла пожежа. Судова колегія з кримінальних справ ВС України закрила справу стосовно Н. за відсутністю складу злочину, вказавши, що Н. не зобов’язана була передбачити можливість неякісного ремонту печі, оскільки вирішення цього питання не входило до її службових обов’язків.
Отже, “випадок” виключає кримінальну відповідальність саме за відсутністю ознак суб’єктивної сторони складу злочину.

7. Подвійна (складна чи змішана) форма вини. Її значення для кваліфікації
У юридичній науці значного поширення набула концепція подвійної (змішаної, складної) вини, що розглядає окремо психічне ставлення особи до діяння та її психічне ставлення до його наслідків. При цьому усвідомленість скоєння діяння ототожнюється з умисністю. Відповідно психічне ставлення до порушення тих чи тих правил перестороги визнається умисним, оскільки суб’єкт свідомо їх порушує та бажає цього, а ставлення до наслідків – необережним. Подвійна вина виникає й тоді, коли діяння суб’єкта породжує різні наслідки, до одних із яких він ставиться умисно, до інших – необережно (ч. 2 ст. 121, ч. 4 ст. 152 та ін.). Теорія подвійної вини набула втілення й у новому КК Росії (ст. 27).
Існує і протилежна позиція. Вона базується на уявленнях сучасної психології, що розглядає психічне життя людини як цілісний, інтегрований процес, роздвоєння якого веде до патології. З такого погляду злочин із матеріальним складом – це розтягнутий у часі процес розвитку причиновості – від діяння до наслідків, а психічне ставлення суб’єкта до процесу від початку до кінця є єдиним цілісним ставленням.
Психічні процеси, що складають психологічну тканину вини, можуть мати різну природу, та загалом це не порушує цілісності психічного ставлення особи до злочину. Отож цілком свідоме порушення певних правил, яке потягло непередбачувані для суб’єкта небезпечні наслідки, охоплюється єдиним психічним ставленням, що повністю підпадає під законодавчі ознаки злочинної недбалості. Питання про “змішування” умислу з необережністю у подібних випадках не повинно виникати. Попри всю структурну складність, поведінка людини залишається цілісною, і психічне ставлення суб’єкта до своїх актів і пов’язаних з ними причиново наслідків також є цілісним ставленням, і є таким навіть, якщо діяння вчиняється свідомо, але його результати не усвідомлюються (не передбачаються). Тому-то, визнання існування подвійної вини означає визнання штучного розриву єдиного психічного процесу, що становить зміст певної форми вини, адже кримінально-правові категорії умислу та необережності характеризують злочин загалом.
Виходячи з цього, свідомий і вольовий характер дій особи, що скоїла необережний злочин, ще не дає підстав говорити про умисність  її діянь у кримінально-правовому сенсі. За умисного ставлення до одних наслідків діяння та необережного до інших також наявна ідеальна сукупність злочинів, якщо однією дією заподіюється різна шкода. У деяких статтях Особливої частини КК подібна ідеальна сукупність виражена в одній нормі. Маються на увазі такі злочини, як, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121) та ін. Така конструкція норми використовується законодавцем, очевидно, щоб підкреслити високу ймовірність заподіяння з необережності конкретних небезпечних наслідків під час скоєння певних умисних злочинних дій і щоб пов’язати з цими наслідками підвищену відповідальність.

8. Поняття та види помилок у кримінальному праві. Їхній уплив на кримінальну відповідальність
Помилка у кримінальному праві – це неправильне уявлення особи про дійсний юридичний або фактичний характер учиненого нею діяння та його наслідки.
Характер помилки може значно вплинути на правильне встановлення дійсного змісту суб’єктивної сторони злочину, а також на вирішення питання про правову оцінку вчиненого. Залежно від змісту неправильного уявлення особи розрізняють два види помилки: юридичну та фактичну.
Юридична помилка – це неправильне уявлення особи про юридичну природу вчиненого діяння, його правову оцінку та наслідки. Вирізняють такі види юридичної помилки:
а) помилка в злочинності діяння;
б) помилка у кваліфікації вчиненого;
в) помилка у виді та мірі покарання.
За помилкового уявлення особи про те, що вчинене нею є злочином, тоді як насправді закон його таким не визнає, наявний так званий “уявний злочин”. У такому разі кримінальна відповідальність за вчинене виключається, оскільки воно не є злочином. Помилка у злочинності діяння може полягати й у іншому, а саме, неправильному уявленні особи про незлочинність діяння, тоді як за законом воно є злочинним. За таких обставин кримінальна відповідальність не виключається. Відповідно до ч. 2 ст. 68 КУ, незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.
Неправильне уявлення суб’єкта про кваліфікацію скоєного ним діяння чи про вид і міру покарання, що може бути призначене за вчинений злочин, не мають принципового значення для відповідальності особи.
Фактична помилка – це неправильне уявлення особи про обставини, що утворюють об’єктивні ознаки конкретного складу злочину.
Залежно від того, у змісті яких саме об’єктивних ознак помиляється особа, розрізняють такі види фактичної помилки:
а) помилка в об’єкті;
б) помилка в характері діяння (дії чи бездіяльності);
в) помилка в розвитку причинового зв’язку;
г) помилка щодо суспільно небезпечних наслідків.
Помилка в об’єкті, тобто в характері тих суспільних відносин, на які здійснюється посягання, наявна, якщо винний спрямовує свої дії проти одного об’єкта, помилково сприймаючи його як інший. У разі помилки в предметі злочину шкода спричиняється саме тому об’єктові, який є мішенню злочинця, але безпосередньому впливу піддається не намічений винним, а інший предмет. Помилка в особі потерпілого полягає в тому, що винний вирішив, наприклад, убити певну особу, помилково приймає за неї іншу особу, на яку й здійснює посягання.
Помилка в характері вчиненого діяння полягає в неправильному уявленні особи про наявність або відсутність у її діянні фактичних ознак, які утворюють об’єктивну сторону конкретного складу злочину.
Помилка в розвиткові причинового зв’язку означає неправильне уявлення особи про дійсний розвиток причинового зв’язку між вчиненим нею діянням і злочинним результатом, який настав. Помилка щодо суспільно небезпечних наслідків найчастіше полягає в помилковому уявленні особи про розмір спричиненої злочином шкоди.

 

Яндекс.Метрика >