...
СУБ’ЄКТ ЗЛОЧИНУ PDF Печать E-mail

СУБ’ЄКТ ЗЛОЧИНУ

1. Поняття й ознаки суб’єкта складу злочину. Співвідношення понять “суб’єкт злочину” та “особа злочинця”. Спеціальний суб’єкт складу злочину.
2. Вік кримінальної відповідальності.
3. Осудність як обов’язкова ознака суб’єкта злочину. Поняття осудності та її значення. Обмежена осудність як різновид осудності.
4. Поняття неосудності за кримінальним правом. Критерії неосудності: медичний (біологічний) і юридичний (психологічний).

1. Поняття й ознаки суб’єкта складу злочину. Співвідношення понять “суб’єкт злочину” та “особа злочинця”. Спеціальний суб’єкт складу злочину
Питання про суб’єкт злочину, фактично, є питанням про особу, що вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Це випливає і з назви розділу IV Загальної частини КК “Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб’єкт злочину)”.
Суб’єктом злочину, згідно з ч. 1 ст. 18 КК, “є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу може наставати кримінальна відповідальність”.
Ознаки суб’єкта злочину: фізична особа, осудність і вік.
Для визнання суспільно небезпечної дії злочином необхідний суб’єкт – людина, людська особистість. У словнику В. Даля поняття “суб’єкт” і “особи-стість” ототожнюються. Загалом це правильно, якщо мова йде і про кримі-нальне право, оскільки суб’єкт – це та особа, котра вчинила злочин. Тож суб’єкт злочину як фізична особа, що його вчинила, є у кримінальному праві необхідною ознакою складу злочину. Та суб’єктом злочину може бути не будь-яка особа, а тільки та, що відповідно до кримінального закону має визначені якості. До них належать установлений законом вік, по досягненні якого можлива кримінальна відповідальність, і осудність. Разом ці якості забезпечують здатність особи, що вчинила небезпечні для суспільства дії, бути винною в здійсненні злочину.
Суб’єкт злочину в реальному житті – це завжди людина, яка володіє не тільки названими обов’язковими ознаками, але й іншими якостями, що можуть мати визначене кримінально-правове значення. Мова йде як про біологічні, так і про соціальні ознаки: статева належність, стан здоров’я, службове становище й інші дані, що визначають становище людини в суспільстві.
Поряд з поняттям “суб’єкт злочину” в кримінальному праві й у кримі-нології існує поняття “особа злочинця”, що розкриває індивідуальні риси кожного суб’єкта злочину. Розмежовуючи ці поняття, слід підкреслити, що ознаки суб’єкта злочину впливають передовсім на вирішення питання про те, чи наявні в певному скоєному суспільно небезпечному діянні ознаки складу злочину, передбачені кримінальним законом. Дані ж, які характеризують особу злочинця, мають суттєве значення для індивідуалізації кримінальної відповідальності, зокрема й для призначення покарання.
Фізична особа – це завжди людина, яка має не тільки всі названі обов’язкові ознаки, а й інші якості, що можуть мати певне кримінально-правове значення. Тварини, неживі істоти, предмети, сили природи, юридичні особи не можуть бути суб’єктами злочинів, а заходи, до яких вдаються для відвернення завданої шкоди, не є покаранням.
За останні роки великої актуальності набуло й питання про те, чи можуть бути суб’єктами злочину юридичні особи. Раніше в юридичній літературі воно вирішувалося однозначно – не можуть, оскільки “кримінальна відповідальність юридичних осіб характерна для кримінального законо-давства імперіалістичних держав”. Опоненти встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб звичайно посилаються на принцип “особистої відповідальності”, сформульований класичною школою кримінального права, що має важливе значення для кримінальної відповідальності фізичних осіб.
Однак у ХХ столітті підхід до відповідальності юридичних осіб у світі змінився. Починаючи з Нюрнберзького процесу над проводирями фашистської Німеччини та її нацистських організацій, узяла гору обґрунто-вана думка про те, що і держава, і її організації є суб’єктами, наприклад, міжнародних злочинів та несуть відповідальність за їх здійснення. У 1973 р. Європейський комітет із проблем злочинності Ради Європи рекомендував парламентам країн-членів Ради визнати юридичних осіб суб’єктами кримінальної відповідальності. У 1985 р. ця рекомендація була підтверджена Сьомим Конгресом ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками. У багатьох країнах такі рекомендації реалізовано. Так, юридичні особи визнаються суб’єктами злочинів у багатьох розвинених державах не тільки сім’ї загального права (Англії, США, Канаді, Австралії), а й романо-германської правової сім’ї (передусім, державах Європи – Франції, Нідерландах, Данії, Швеції тощо).  
Юридична особа може бути суб’єктом й інших галузей права. Приміром, визнання юридичних осіб суб’єктами кримінальної відповідальності закріплено нормами міжнародного права. Існування ж інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб у його сьогоденному розумінні, є закономірною спробою держави посилити контроль за негативними наслідками передусім ділової активності великих корпорацій. Саме в цей період різко визначилася тенденція великого бізнесу до монополізації та ігнорування у ряді випадків інтересів споживачів, суспільства та держави в цілому. Застосування цивільно-правових і адміністративних санкцій виявляється недостатнім для відновлення соціальної справедливості та захисту нормального укладу відносин у сфері господарювання й підприємницької діяльності.
Осудність – це психічний стан особи, що полягає в її здатності за станом психічного здоров’я, за рівнем соціально-психологічного розвитку та соціалізації, а також за віком усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність своїх дій, керувати ними під час скоєння злочину й нести у зв’язку з цим кримінальну відповідальність. Кримінально-правове визначення осудності дало можливість законодавчо в ст. 19 КК закріпити формулу осудності через поєднання двох критеріїв: юридичного (психологічного) та медичного (біологічного).
Вік особи – це такий календарний період психофізіологічного розвитку особи, з яким пов’язані біологічні, соціально-психологічні та правові наслідки для юридичного статусу особи. У ч. 1 ст. 22 КК зазначено, що “кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років”. Цей вік називається загальним віком кримінальної відповідальності. У ч. 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності – чотирнадцять років – за деякі, прямо перелічені законом, злочини.
Згідно з п. 6 ППВСУ “Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх” від 16 квітня 2004 р. № 5, вік неповнолітнього підсудного встановлюється за документами, в яких вказано дату його народження, – за паспортом або свідоцтвом про народження. У разі їх відсутності відповідні дані можна отримати із книги реєстрації актів громадянського стану, довідок органів внутрішніх справ за місцем реєстрації громадян, журналів обліку новонароджених тощо.
За відсутності відповідних документів і неможливості їх одержання вік неповнолітнього встановлюється судово-медичною експертизою (п. 5 ст. 76 КПК). У такому разі днем народження вважається останній день року, названого експертом. При визначенні віку мінімальною та максимальною кількістю років суд приймає рішення виходячи з установленого експертом мінімального віку.
Суб’єкти злочинів поділяються на загальні та спеціальні. Поняття загального суб’єкта наведено в ч. 1 ст. 18 КК. Поряд із поняттям загального суб’єкта КК передбачає і поняття спеціального суб’єкта.
Частина 2 ст. 18 КК визначає, що спеціальним суб’єктом злочину є “фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа”. Отож, спеціальний суб’єкт – це особа, що крім обов’язкових загальних ознак (фізична осудна особа, котра досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини КК для суб’єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб’єкта доповнюють загальне поняття суб’єкта злочину, постаючи як до-даткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та ін.
У більшості випадків ознаки спеціального суб’єкта прямо зазначено в законі. Так, у статтях КК про злочини, передбачені статтями 364–370, йдеться про те, що вони можуть бути вчинені тільки службовими особами. Більше того, у примітці до ст. 364 КК дається законодавче поняття службової особи. А в статті 375 КК зазначається, що спеціальні суб’єкти цього злочину є судді, винні в постановленні завідомо неправосудного вироку, рішення, постанови.
В інших же випадках спеціальний суб’єкт у законі може бути прямо й не названо, але скоєний злочин припускає його наявність. Так, у ст. 371 КК прямо не сказано, хто є суб’єктом завідомо незаконного затримання, приводу чи арешту. Однак очевидно, що ці злочини можуть бути вчинені лише працівниками правоохоронних органів або суду, наділеними правом застосовувати затримання, привід або арешт.
Найчастіше ознаки спеціального суб’єкта законодавець вказує при описуванні основного складу злочину. Так, у ч. 1 ст. 114 КК передбачено, що суб’єктом шпигунства є тільки іноземець чи особа без громадянства, а в ст. 117 КК прямо вказується, що відповідальність за вбивство своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів несе тільки мати цієї дитини.
Однак нерідко трапляється, що ознаки спеціального суб’єкта використовуються законодавцем і при описуванні кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складів злочинів. Так, у ч. 2 ст. 368 КК кваліфікуючою ознакою одержання хабара є здійснення цього злочину службовою особою, що обіймає відповідальну посаду.
Отож, ознаки спеціального суб’єкта певною мірою є обмежувальними, бо вони визначають, що той чи той злочин може вчинити  не будь-яка особа, а тільки та, яка має такі ознаки. Особи ж, які не мають таких ознак, не можуть нести відповідальність як виконавці за конкретним кримінальним законом, у якому зазначено спеціальний суб’єкт. Так, якщо в убивстві дитини разом з матір’ю новонародженої дитини брали участь й інші особи, вони несуть відповідальність не за ст. 117 КК, а за ст. 115 КК (за просте чи навіть кваліфіковане вбивство).

2. Вік кримінальної відповідальності
Вік – це визначений за документами юридичний період життя людини. Вік вимірюється часом. За наявності документів вік особи визначається документами. За відсутності документів вік встановлює судово-медична експертиза.
Особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступної доби. Для цього треба взяти  до уваги поясовий час, літній і зимовий час.
Якщо вік неповнолітньої особи встановлює судово-медична експертиза, то при визначенні року народження, наприклад, “народився в 1980 році”, днем народження вважається останній день цього року – 31 грудня 1980 р. Якщо ж судово-медична експертиза визначила вік неповнолітнього мінімальною та максимальною кількістю років, наприклад, “неповнолітній має вік 15–16 років”, то вважається, що ця особа має вік 15 років, а днем  її народження також буде остання доба року народження.
В історії радянського законодавства питання про мінімальний вік кримінальної відповідальності вирішувалося по-різному. Декретом РНК РСФСР від 14 січня 1918 р. було встановлено, що відповідальність за злочини настає з 17 років. У ст. 3 Керівних засад кримінального права 1919 р. встановлювалося, що неповнолітні віком до 14 років не підлягають суду та покаранню. До них застосовували лише виховні заходи. Такі ж заходи застосовували й до осіб віком 14–18 років, які діяли, не усвідомлюючи злочинність свого діяння. Стаття 18 КК 1922 р. встановила мінімальний вік кримінальної відповідальності з 16 років, а неповнолітні віком 14–16 років підлягали відповідальності тільки у виняткових випадках, якщо не можна було обмежитися засобами виховного чи медичного характеру.
Такий же вік кримінальної відповідальності був визначений КК УРСР 1927 р.
Постановою ЦВК та РНК СРСР від 7 квітня 1935 р. був встановлений вік кримінальної відповідальності з 12 років за найбільш поширені та небезпечні злочини – крадіжки, тілесні ушкодження, вбивства.
Указом Президії ВР СРСР від 31 травня 1941 р. був визначений вік кримінальної відповідальності за всі злочини з 14 років.
Основами кримінального законодавства СРСР та Союзних республік 1958 р. був встановлений вік кримінальної відповідальності від 16 років, а за деякі злочини – з 14 років, який зберігся до сьогодні.
Вік кримінальної відповідальності в різних країнах дуже різниться: у Греції та Франції – 13 років, у ФРН – 14 років, у Швеції – 15 років, в Єгипті, Лівані, Іраці – 7 років, в Ізраїлі – 9 років.
Беручи до уваги психофізичні особливості підлітків, закон зобов’язує суд у кожному випадку обговорювати питання про можливість застосування до них примусових заходів виховного характеру.
Згідно з ч. 1 ст. 18 КК суб’єктом злочину може бути тільки фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність. Цей вік визначається саме на час вчинення злочину. Тож дуже важливо при розслідуванні та розгляді кримінальної справи встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). Скоєння суспільно небезпечного діяння особою, котра не досягла на час вчинення злочину визначеного законом віку, свідчить про відсутність суб’єкта злочину, а, отже, про відсутність складу злочину, внаслідок чого виключається і кримінальна відповідальність.
У частині 1 ст. 22 КК прямо зазначено, що “кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років”. Цей вік називають загальним віком кримінальної відповідальності. У частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності – 14 років – за деякі, прямо перелічені законом злочини. Серед цих злочинів зазначено, наприклад, такі: умисні вбивства (статті 115–117), умисне нане-сення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121; частини 3 статей 345, 346, 350, 377, 398); диверсія (ст. 113), бандитизм (ст. 257), зґвалтування (ст. 152), крадіжка, грабіж і розбій (статті 185, 186, 187) та деякі інші. Передбачений ч. 2 ст. 22 КК перелік злочинів, за які настає відповідальність із 14 років, є вичерпним.
Аналіз цих злочинів дає підставу для висновку, що законодавець знизив вік кримінальної відповідальності за дві групи злочинів: 1) насильницькі злочини; 2) майнові злочини. В основу зниження віку кримінальної відповідальності за ці злочини покладені такі критерії:
• рівень розумового розвитку, свідомості особи, що свідчить про можливість уже в 14 років усвідомити суспільну небезпечність і протиправність злочинів, перерахованих у ч. 2 ст. 21 КК;
• значну поширеність більшості з цих злочинів серед підлітків;
• значну суспільну небезпечність (тяжкість) більшості з цих злочинів.
Особа віком від 14 до 16 років не відповідає за злочини, за які встанов-люється відповідальність із 16 років, навіть якщо вона брала в них участь як співучасник. У таких випадках особа віком від 14 до 16 років може нести відповідальність тільки, якщо в конкретних діях містяться ознаки іншого злочину, за який законом встановлена відповідальність із 14 років. Наприклад, якщо неповнолітній віком до 16 років бере участь разом з іншими особами, що досягли 16 років, у такому злочині, як примушування до ви-конання чи невиконання цивільно-правових  зобов’язань шляхом насильства, небезпечного для життя та здоров’я  (ч. З ст. 355), то він може відповідати тільки за вчинення, наприклад, тяжкого тілесного ушкодження за ст. 121 КК.
У деяких випадках кримінальна відповідальність можлива лише за злочини, вчинені повнолітніми особами, тобто особами, що досягли 18-річного віку, бо за характером цих злочинів їх фактично не можуть вчинити неповнолітні. До таких злочинів слід віднести, наприклад, ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304).

3. Осудність як обов’язкова ознака суб’єкта злочину. Поняття осудності та її значення. Обмежена осудність як різновид осудності
Питання про осудність особи виникає тільки у зв’язку з вчиненням нею злочину. У ч. 1 ст. 19 КК вказано, що “осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними”.
Осудність можна поділити на два види: повна й обмежена. Поняття повної осудності наведено в ч.1 ст.19 КК, а обмеженої – у ст. 20 КК.
Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильно розуміти фактичні об’єктивні ознаки складу злочину (об’єкта, суспільно небезпечного діяння, обставин, часу та місця, способу його вчинення, суспільно небезпечних наслідків). Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) має бути пов’язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. У такому разі свідомість і воля взаємозалежні й лише сукупно визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації.
Стан осудності – це норма, типовий стан психіки людини, характерний для її певного віку. Здебільшого, стан осудності презюмується, бо він характерний для переважної більшості людей. Тож на практиці питання встановлення осудності виникає тільки за наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, що вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Із станом осудності пов’язане й досягнення (реалізація) мети покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК покарання “має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами”. Тільки осудна особа здатна правильно усвідомлювати сутність скоєного злочину, а тому розуміти обґрунтованість і справедливість призначеного покарання. Лише за таких умов призначене покарання багато в чому визначає подальшу поведінку засудженого, спонукає його не вчинювати нових злочинів.
Такий стан психіки особи визначає її право вибору, свободу волі У разі скоєння декількох злочинів питання про осудність розглядається щодо періоду скоєння кожного суспільно небезпечного діяння. Висновок про осудність робить суд на основі оцінки психічного стану особи під час вчинення нею діяння, тобто стан осудності (чи неосудності) має межі часу та визначені параметри. Встановлення осудності особи в період здійснення нею злочину не виключає можливості наявності в неї якогось психічного розладу в минулому чи на момент скоєння нею злочину, але ступінь змін психіки в такому разі не позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії та керувати ними під час вчинення діяння. Важливість установлення осудності особи зумовлена тим, що осудність є передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної відповідальності й покарання.
Однак на практиці трапляються випадки, коли особа під час вчинення злочину була осудною, але після його вчинення до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Згідно із законом (ч. 3 ст. 19), до такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, а після одужання вона  (на відміну від особи, визнаної неосудною) може підлягати покаранню на загальних засадах (ч. 4 ст. 95).
Обмежена осудність – це психічний стан особи під час вчинення злочину, що характеризується неможливістю особи повністю через психічний розлад усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними.
Виходячи зі змісту ст. 20 КК, можна дійти таких висновків:
• обмежена осудність пов’язана з наявністю в суб’єкта певного психічного розладу, психічної аномалії;
• унаслідок такого психічного стану особа неповністю здатна усвідомлювати фактичні ознаки та суспільну небезпечність вчиненого діяння. Однак, на відміну від неосудної особи, здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними не виключається;
• обмежена осудність не виключає осудності як обов’язкової ознаки суб’єк-та, а отже, не виключає і кримінальної відповідальності за вчинене.
Значення обмеженої осудності полягає в тому, що вона береться до уваги судом при призначенні покарання як обставина, що пом’якшує покарання, та є підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

4. Поняття неосудності за кримінальним правом. Критерії неосудності: медичний (біологічний) і юридичний (психологічний)
Поняття неосудності є похідним від поняття осудності, бо воно виступає як його антипод. Особа, що перебуває в стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності та покаранню за скоєне суспільно небезпечне діяння, оскільки вона не є суб’єктом злочину. У частині 2 ст. 19 КК дається законодавче визначення поняття неосудності, з якого випливає, що неосудною визнається особа, що під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, “не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки”.
Наведену в законі сукупність ознак, які характеризують неосудність, називають формулою неосудності. Причому ця формула містить як медичні, так і юридичні ознаки (критерії). У науці кримінального права така формула дістала назву змішаної формули неосудності. Поєднавши в цій формулі медичні та юридичні ознаки, законодавець у такий спосіб увів поняття неосудності в чіткі, суворо окреслені законом рамки. Закріплені в законі ознаки є однаково обов’язкові як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання про неосудність конкретної особи.
Відповідно до ст. 19 КК неосудність (як, до речі, й осудність) визначається тільки щодо часу вчинення особою суспільно небезпечного діяння й тільки у зв’язку з ним. Неприпустимо за межами такого діяння порушувати питання про неосудність або осудність особи.
Як уже зазначалося, у КК поняття неосудності трактується через два критерії: медичний (біологічний) і юридичний  (психологічний). Хоча в кримінально-правовій теорії існує й інший погляд. Так, Є. Стрельцов вважає, що слід виділяти три критерії: юридичний, психологічний і медичний. Відмінність від загальноприйнятого погляду полягає в тому, що виділяється окремо психологічний критерій, який відповідає юридичному у вищезгаданій структурі неосудності. За Є. Стрельцовим, юридичний критерій – це факт вчинення злочину.
Медичний критерій окреслює всі можливі психічні захворювання, що істотно впливають на свідомість і волю людини. У ч. 2 ст. 19 КК зазначено чотири види психічних захворювань:
1) хронічна психічна хвороба;
2) тимчасовий розлад психічної діяльності;
3) недоумство;
4) інший хворобливий стан психіки.
Хронічна психічна хвороба – досить поширений вид захворювання психіки. До цих захворювань належать: шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч, маніакально-депресивний психоз та ін. Усі ці хвороби є прогресуючі, важковиліковні чи взагалі невиліковні. Хоча і при цих захворюваннях можливі так звані “світлі проміжки”.
Тимчасовим розладом психічної діяльності визнається гостре, нетривале психічне захворювання, що виявляється у нападах. Це захворювання раптово виникає (часто як наслідок тяжких душевних травм) і за сприятливих обставин раптово минає. До таких захворювань належать різні патологічні афекти, алкогольні психози, біла гарячка та ін.
Недоумство (олігофренія) – найтяжче психічне захворювання (психічне каліцтво). Це постійний, природжений вид порушення психіки, що вражає розумові здібності людини. Існують три форми слабоумства: ідіотія (найбільш глибокий ступінь розумового недорозвитку), імбецильність (менш глибокий), дебільність (найлегша форма). Ці захворювання різняться між собою різною тяжкістю вираження хвороби.
Під іншим хворобливим станом психіки розуміють такі хворобливі розлади психіки, що їх не охоплюють раніше названі три види психічних захворювань. До них належать важкі форми психастенії, явища абстиненції при наркоманії (наркотичне голодування) та ін. Це не є психічні захворювання в чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями вони можуть бути прирівняні до них.
Для наявності медичного критерію неосудності досить встановити, що на час вчинення суспільно небезпечного діяння особа страждала хоча б на одне із зазначених захворювань. Інші можливі психічні стани, що негативно впливають на поведінку особи, наприклад, фізіологічний афект, не виключають осудності. У певних випадках вони можуть розглядатися лише як обставини, що пом’якшують відповідальність (наприклад, стан сильного душевного хвилювання при умисному вбивстві – ст. 116).
Установлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи на час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Наявність медичного критерію є лише підставою для встановлення критерію юридичного, що остаточно визначає стан неосудності.
Юридичний критерій неосудності виражається в нездатності особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного. У ч. 2 ст. 19 КК юридичний критерій неосудності передбачає дві ознаки:
1) інтелектуальну – особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність);
2) вольову – особа не могла керувати ними.
Під “своїми діями” (бездіяльністю) мають на увазі не будь-яку поведінку психічно хворого, а тільки ті його суспільно небезпечні дії (бездіяльність), які передбачені певною статтею КК.
Інтелектуальна ознака критерію неосудності набуває вияву, по-перше, в тому, що особа не здатна усвідомлювати фактичну сторону, тобто не розуміє справжнього змісту своєї поведінки (не розуміє, що скоює вбивство, підпалює будинок  тощо), а тому не може розуміти і його суспільної небезпечності. Так, душевнохвора мати закривала свою малолітню дитину в кімнаті, не давала їжі, думаючи, що таким чином вона вилікує її від тяжкої недуги. Дитина померла.
По-друге, інтелектуальна ознака виявляється ще й у тому, що особа не здатна усвідомлювати того, що її дія має суспільно небезпечний характер. У деяких випадках це не виключає того, що особа при цьому розуміє фактичну сторону своєї поведінки. Так, хворий, що страждає на ідіотію, підпалив у вечірній час будинок сусіда для того, щоб освітити вулицю. Тут він розумів фактичну сторону своїх дій, однак унаслідок психічного захворювання не усвідомлював їхньої суспільної небезпечності.
Вольова ознака критерію неосудності свідчить про такий ступінь руйнування психічною хворобою вольової сфери людини, за якого вона не може керувати своїми діями (бездіяльністю).
Відомо, що вольова сфера людини завжди органічно пов’язана зі сферою свідомості. Тож у всіх випадках, коли особа не усвідомлює своїх дій (бездіяльності), вона не може й керувати ними.
Однак можливі й інші ситуації, коли особа усвідомлює фактичну сторону свого діяння, може усвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій та їх наслідків, проте не може керувати своєю поведінкою. Такий стан спостерігається в піроманів, клептоманів, наркоманів у стані абстиненції та ін. Ці хворі можуть цілком зберігати здатність усвідомлювати фактичну сторону діяння, що вчиняється, і навіть розуміти його суспільну небезпечність, однак вони втрачають здатність керувати своїми вчинками. Піроман, наприклад, під час підпалу житлового будинку розуміє фактичну сторону своєї поведінки, правильно оцінює суспільну небезпечність діяння та його наслідків, однак він не може керувати своїми діями. Також не може утримати себе й клептоман, коли трапляється нагода, від спокуси вчинити крадіжку чужого майна.
Зазначені особливості інтелектуальної та вольової ознак зумовили те, що в кримінальному законі (ч. 2 ст. 19) вони розділені сполучником “або”. У такий спосіб законодавець підкреслив не тільки їх порівняну самостійність, але, головне, він закріпив їхню рівнозначність при визначенні неосудності особи.
Отож юридичний критерій містить ознаки, що визначають тяжкість захворювання, глибину враження психіки, ступінь упливу психічного захворювання на здатність усвідомлювати характер вчинюваного діяння, його наслідки та керувати своїми вчинками. Це свідчить про нерозривний зв’язок медичного та юридичного критеріїв, що й зумовило  необхідність у ч. 2 ст. 19 КК закріпити змішану формулу неосудності.
У літературі зазначається, що юридичний критерій неосудності відіграє подвійну роль:
1) визначає справжній зміст неосудності, бо тільки він дає змогу визначити, чи усвідомлювала особа на момент учинення суспільно  небезпечного діяння свої дії (бездіяльність) і чи могла вона в цей момент керувати ними;
2) встановлює межі дії медичних критеріїв і таким чином проводить межу між осудністю і неосудністю.
Отже, особа може бути визнана неосудною тільки, якщо встановлена одна з ознак юридичного критерію на підставі хоча б однієї з ознак медичного критерію.
Відповідно до закону особа, що визнана неосудною, не підлягає кримінальній відповідальності незалежно від тяжкості вчиненого нею суспільно небезпечного діяння. До такої особи, на підставі ч. 2 ст. 19 КК, можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, передбачені ст. 94 КК. Такі заходи не є кримінальним покаранням,  однак, на відміну від звичайного психіатричного лікування, є примусовими та спрямовані як на лікування хворого, так і на охорону суспільства й держави від можливого повторення ним нових суспільно небезпечних діянь.

 

Яндекс.Метрика >