...
СКЛАД ЗЛОЧИНУ PDF Печать E-mail

СКЛАД ЗЛОЧИНУ

1. Поняття та значення складу злочину. Функції складу злочину.
2. Елементи й ознаки складу злочину. Обов’язкові та факультативні ознаки злочину.
3. Види складу злочину.
4. Склад злочину та кваліфікація злочину. Значення складу злочину для кваліфікації злочинів.

1. Поняття та значення складу злочину. Функції складу злочину
Склад злочину – це сукупність установлених кримінальним законом та іншими нормативними актами юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), які визначають суспільно небезпечне діяння як злочин.
Термін (склад злочину) “corpus delicti” було введено ще в XVI столітті на позначення сукупності речових доказів злочину, що мають суто процесуальне значення.  Потім поступово ця назва поширилася не тільки на кримінальні сліди, але й на об’єктивний прояв злочинної поведінки,  а відтак і на внутрішню, суб’єктивну сторону злочину.  Отож, термін “склад злочину” в науці кримінального права починає вживатися для позначення поняття про складові частини власне злочину, тобто основних елементів суспільно небезпечного діяння.  Це ж розуміння складу злочину прослідковується в роботах російських правознавців XIX століття й радянських учених аж до середини XX століття.  Цілком очевидно, що у своєму первісному значенні термін “склад злочину” означав лише істотні (необхідні) ознаки, без яких немислимий жоден злочин. Оскільки, з погляду формальної логіки, сукупність усіх ознак явища і є власне явище, то склад злочину рівнозначний злочину, і саме в цьому значенні він був підставою кримінальної відповідальності.
У кожному складі злочину заведено вирізняти його елементи. Це об’єкт злочину, об’єктивна сторона злочину (їх називають об’єктивними ознаками складу) та суб’єкт, суб’єктивна сторона злочину (суб’єктивні ознаки складу).
Формулюючи ознаки певного складу злочину, законодавець завжди виходить  із тих закріплених в нормах Загальної частини КК ознак злочину, що мають загальний характер і належать до складу  будь-якого злочину. Наприклад,  завжди  зважають на закріплені  в статтях 18–22 КК вимоги щодо суб’єкта злочину (досягнення певного віку й  осудність). Тож при конструюванні конкретних кримінально-правових норм немає необхідності кожного разу вказувати на вимоги до загальної характеристики суб’єкта злочину. Також не потрібно в кожній статті КК розкривати зміст умислу та необережності, оскільки зміст цих понять питань закріплено в статтях 24, 25 КК.
Найчастіше в конкретній кримінально-правовій нормі законодавець найбільш повно закріплює ознаки об’єктивної сторони. Це викликано тим, що вони переважно індивідуальні та притаманні  тільки цим злочинам.
Слід мати на увазі й те, що в кримінально-правовій нормі вказані ознаки закріплюються  зважаючи на дії виконавця в закінченому злочині. Відбивати ж у певній нормі особливості цих злочинів, беручи до уваги стадії вчинення злочину та різні ролі в ньому всіх співучасників, не варто, тому що ці особливості мають загальний, типовий для всіх злочинів характер і закріплені в Загальній частині КК (статті 14, 15, 27).
Тож, у нормах Загальної частини КК містяться тільки ті об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу, що притаманні всім злочинам або багатьом із них.
Важливо зазначити й те, що склад злочину – це реальна система ознак, а не плід людської фантазії чи вигадка. Якщо ж це  об’єктивна  реальність, то її можна пізнати й використати у практичній діяльності.
Так, у ст.  185 КК досить детально закріплено ознаки складу крадіжки як таємного викрадення чужого майна. У статті вказано предмет посягання (чуже майно), описано характер дії (таємне викрадення), визначено мету поведінки (заволодіння чужим майном), але водночас нічого не сказано про суб’єкт злочину й інші ознаки цього складу.  Усі ці ознаки загальні за характером і тому закріплені в нормах Загальної частини, до яких слід звертатися. Наприклад, зі змісту ст. 22 КК випливає,  що суб’єктом  крадіжки може бути  лише осудна людина, що досягла 14-річного віку.  Аналіз ст. 185 КК показує,  що крадіжка як дія, свідомо спрямована на одержання наживи,  може бути вчинена лише з прямим умислом.  Вивчаючи місцерозташування ст. 185 КК в системі Особливої частини КК (розд. VІ “Злочини проти власності”), бачимо, що об’єктом крадіжки є відносини власності.
Застосування відповідних статей КК відбувається на основі з’ясовування ознак певних складів злочинів. При цьому в разі застосування норм Особливої частини чітко виявляються функції складу злочину: фундаментальна, розмежувальна, процесуальна та гарантійна.
Склад злочину, насамперед, є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності (фундаментальна функція складу злочину). Кримінальній відповідальності підлягає лише особа, в суспільно небезпечному діянні якої є ознаки складу злочину, передбачені кримінальним законом (ч. 1 ст. 2). Ці ознаки необхідні для кримінальної відповідальності, за їх відсутності вона неможлива. Водночас встановлення цих ознак вичерпує склад, тобто вони достатні для кримінальної відповідальності.
Ознаки складу злочину виконують й іншу функцію: вони відмежовують злочини від діянь, які не є злочинними, або один склад злочину – від іншого (розмежувальна функція складу злочину).
Розмежування складів злочинів можна пояснити на такому прикладі. Якщо винний таємно вилучив гроші з квартири потерпілого, то його дії будуть кваліфіковані як самоправство за ст. 356 КК, за умови що він вважав, що має на них дійсне чи вигадане право (зокрема, що вилучає ці гроші в рахунок боргу, який йому, незважаючи на нагадування, не віддавав потерпілий). Якщо таким самоправством не було заподіяно значної шкоди потерпілому, то це випадок цивільно-правового делікту. Якщо ж за такого вилучення винний розумів, що не має на це майно (гроші) жодних прав, що воно є чужим, вчинене підпадає під ознаки крадіжки та кваліфікується за ст. 185 КК.
Процесуальна функція складу злочину означає, що він є базовим поняттям при визначенні предмета доказу, впливає на межі дослідження в кожній кримінальній справі. Власне опис ознак складу злочину в законі має вирішальне значення. Чим більше ознак уведено законом до складу злочину, зазначеного в диспозиції, тим більше коло фактичних обставин слід встановити у справі, тим ширші межі дослідження. І навпаки, якщо склад описаний у законі вужчий, це, безумовно, звужує межі. Нечіткість ознак складу злочину, введення так званих “розпливчастих” диспозицій робить межі дослідження кримінальної справи досить невизначеними. Тож точний опис ознак складу злочину в законі – важлива умова ефективності процесуальної діяльності. Зазвичай, установленням складу злочину не обмежуються межі дослідження у кримінальній справі, вони набагато ширші, та ознаки складу мають все ж вирішальне значення.
Склад злочину виконує також функцію охорони прав і законних інтересів громадян. Описом точних складів злочинів і фіксацією їхніх ознак законодавець гарантує громадянину захист від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності (гарантійна функція складу злочину).

2. Елементи й ознаки складу злочину. Обов’язкові та факультативні ознаки злочину
Об’єкт злочину – ознаки, що характеризують злочин у його спрямованості на заподіяння шкоди у сфері відповідних суспільних відносин, які охороняються законом. До обов’язкових ознак об’єкта злочину належать суспільні відносини, до факультативних – предмет злочину та потерпілий від злочину.
Об’єктивна сторона злочину – це ознаки, що характеризують зовнішній прояв злочину, тобто зміни в суспільному середовищі, котрі спричиняє вчинення злочину. Це – дія чи бездіяльність (обов’язкові ознаки об’єктивної сторони злочину), злочинні наслідки діяння, причиновий зв’язок між діянням і злочинними наслідками, місце, час, спосіб, обставини вчинення злочину, знаряддя та засоби вчинення злочину.
Суб’єктом злочину, згідно з ч. 1 ст. 18 КК, “є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу може наставати кримінальна відповідальність”. До обов’язкових ознак суб’єкта належать: фізична особа, вік особи, осудність; до факультативних: спеціальні ознаки суб’єкта (спеціальний суб’єкт) громадянство, стать та ін.
Суб’єктивна сторона – це ознаки, що характеризують злочин із його внутрішнього боку. До обов’язкових ознак належать: вина у формі умислу чи необережності; до факультативних: мотив злочину, мета злочину, емоційний стан.

3. Види складу злочину
Виділення окремих видів складів злочинів (їх класифікація) має велике значення для пізнання складів злочинів і встановлення їхніх суттєвих ознак, та зрештою – для точної кваліфікації злочину. Склади злочину можна класифікувати за ступенем суспільної небезпечності, за характером їхньої структури, тобто за способом описування ознак складу в законі, і за особливостями законодавчого конструювання.
• За ступенем суспільної небезпечності вирізняють:
1) основний склад злочину – містить основні ознаки злочину та не містить ні обтяжуючих, ні пом’якшуючих обставин. Так, у ч. 1 ст. 185 КК дається визначення крадіжки й передбачено покарання за крадіжку без пом’якшуючих і без обтяжуючих обставин;
2) кваліфікований склад злочину, або склад злочину з кваліфікуючими ознаками, тобто з такими, що обтяжують відповідальність і впливають на кваліфікацію. До них слід віднести, наприклад, вбивство за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 115);
3) особливо кваліфікований склад злочину, тобто склад злочину з ознаками, що додають злочинові особливої небезпечності (розбій, поєднаний зі спричиненням тяжких тілесних ушкоджень, – ч. 4 ст. 187);
4) склад злочину з пом’якшуючими обставинами – характеризується обставинами, що значно знижують суспільну небезпечність і караність цього виду злочину (умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання – ст. 116).
• За характером структури складів злочину, тобто за способом описування їхніх ознак безпосередньо у кримінальному законі, усі вони можуть бути поділені на:
1) прості – містять ознаки одного суспільно небезпечного діяння,  що посягає на один об’єкт (ч. 1 ст. 115);
2) складні, законодавча конструкція ускладнена якими-небудь обставинами. Тож складними слід визнати склади з двома об’єктами (банди-тизм – ст. 257, розбій – ст. 187), і з двома формами вини (умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, – ч. 2 ст. 121) тощо. До складних відносять також альтернативні склади злочину, об’єктивна сторона яких може виражатися в кількох діях (державна зрада – ст. 111) або способах дії чи в різних наслідках (порушення вимог законодавства про охорону праці – ч. 2 ст. 271).
• За особливостями конструкції вирізняють злочини з формальним складом, злочини з матеріальним складом, злочини з формально-матері-альним складом і злочини з усіченим складом. Таке конструювання ґрунтується на тому, що будь-який злочин у своєму розвитку може пройти низку стадій: готування, замах і закінчений злочин.
Злочином з формальним складом звичайно називають злочин, який не має суспільно небезпечних наслідків, а тому вважається закінченим від моменту вчинення зазначеного у законі діяння (ст. 201).
Злочином з матеріальним складом вважають злочин, закінчення якого пов’язується з настанням суспільно небезпечних наслідків (ст. 185).
Злочином з усіченим складом звичайно визнають злочин, у якому момент закінчення злочину за законом переноситься на стадію готування чи на стадію замаху (ст. 187).
Злочином із формально-матеріальним складом є злочин, закінчення якого пов’язується з моментом вчинення діяння чи з настанням наслідків (ч. 4 ст. 187).

4. Склад злочину та кваліфікація злочину. Значення складу злочину для кваліфікації злочинів
Поняття “кваліфікація злочину” широко використовується в кримінальному праві, кримінології, кримінальному процесі, судовій статистиці, інших галузях права та юридичної науки, в правозастосовчій практиці. У низці норм кримінально-процесуального закону вживається відповідне словосполучення (статті 114, 114', п. 5 ст. 242, п. 3 ст. 246, статті 277, 334, п. 3 ст. 278, статті 374, 376, 394, 395 КПК України).
Однак законодавчого визначення це поняття не набуло, а теоретично розробляє проблему найбільш повно та послідовно наука матеріального кримінального права.
У літературі найбільш поширеним, по суті загальновизнаним, є формулювання поняття кваліфікації злочинів, яке ще в 1963 р. дав, а в 1972 р. повторив В. Кудрявцев. На думку цього автора, кваліфікація злочинів – це встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння й ознаками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою. Це визначення підтримали й інші криміналісти – О. Наумов та О. Новиченко, Б. Кудрявцев, В. Малихін, С. Tapapyxiн.
Дещо інше визначення пропонує М. Коржанський. Він вважає, що кваліфікація злочинів – це кримінально правова оцінка вчиненого діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально правової норми, яка найповніше описує його ознаки. Це питання, хоча й заслуговує теоретичної дискусії, однак не має принципового значення в навчальному процесі.
Отож кваліфікація злочинів складається з таких етапів:
1) пошук норми, що передбачає відповідальність за скоєне. При цьому робиться попередній висновок про те, що посягання є саме злочином,  а не адміністративним проступком, цивільним деліктом або іншим право-порушенням, висуваються версії щодо того, яка з кримінально-правових норм може бути поставлена у вину саме в цьому випадку.  Водночас констатується, що скоєне не підпадає під ознаки інших кримінально-правових норм (проводиться розмежування злочинів);
2) установлення відповідності між фактичними ознаками вчиненого посягання й ознаками злочину, передбаченими законом. Для цього з yciєї інформації про злочин виділяють ту, що, по-перше, зібрана законним процесуальним шляхом – тільки така інформація має доказове значення, а, по-друге, ту, що характеризує ознаки юридично значущі,  з якими закон пов’язує наявність певного злочину. З обраної ж норми виділяють ознаки, що належать до вчиненого посягання – за наявності в диспозиції статті кількох альтернативних ознак вибирають ті з них, котрі характерні для посягання, що підлягає кваліфікації. Наприклад, при кваліфікації викрадення за ст. 191 КК, визначають, що підлягають оцінці ознаки, які характеризують спрямованість посягання проти чужого майна, cпociб викрадення – привласнення, розтрата чи зловживання службовим становищем, особу, котра вчинила злочин та ін. Одночасно відбувається зіставлення – констатація відповідності (тотожності) фактичних ознак посягання й ознак злочину, вказаних у законі. При цьому використовується конструкція складу злочину. За висловом В. Кудрявцева, склад злочину є “з’єднувальним містком” між конкретним діянням i вимогами закону. Саме тому склад злочину безпосередньо є юридичною підставою кваліфікації злочину. Розвиваючи цю думку, можна сказати, що склад злочину є “інструментом”, “знаряддям”, за допомогою якого встановлюється відповідність між ознаками діяння й ознаками норми. Це юридична конструкція, правове поняття, створене, насамперед, для того, щоб впорядкувати зіставлення факту та права.
При цьому склад злочину:
а) дозволяє визначити коло ознак, які слід порівнювати;
б) дає можливість окреслити послідовність зпівставлення певних ознак;
в) дає можливість абстрагуватися від ознак, які не мають значення для кваліфікації;
г) за відсутності тотожності хоча б однієї ознаки дозволяє зробити висновок про відсутність певного складу злочину й перейти до встановлення наявності іншого складу злочину;
ґ) за відсутності тотожності з ознаками жодної з чинних кримінально-правових норм Особливої частини КК є підставою для висновку, що таке діяння не є кримінально караним;
д) при констатації наявності вcix ознак складу злочину є підставою для переходу до вирішення інших кримінально-правових питань, зокрема призначення покарання та звільнення від покарання.
Склад злочину – це система ознак, тобто сукупність взаємопов’язаних елементів, розташованих у певному порядку. Тож при кваліфікації дотримуються послідовності аналізу ознак складу злочину: спочатку аналізуються об’єктивні ознаки складу, потім – суб’єктивні. Установлення одних ознак дає змогу виявити iншi (наприклад, спосіб посягання може визначати вид умислу п. 4 ч. 2 ст. 115).
При тотожності всіх обов’язкових ознак об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта та суб’єктивної сторони роблять висновок, що скоєне має бути кваліфіковане за обраною кримінально-правовою нормою.
Процесуальне закріплення   висновку про наявність або відсутність відповідності між фактичними ознаками вчиненого посягання й ознаками злочину, передбаченими кримінально-правовою нормою, – це закріплення результатів кваліфікації злочинів.
Кримінально-правова оцінка (кваліфікація діяння) може дійти таких висновків:
1) злочин наявний;
2) діяння передбачено кримінальним законом, але вчинене у стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні злочинця чи за інших обставин, які виключають суспільну небезпечність і протиправність вчиненого;
3) наявна добровільна відмова від вчинення злочину;
4) діяння через малозначність не становить суспільної небезпеки;
5) скоєне не має ознак будь-якого злочину, передбаченого кримінальним  законом.
Рішення органів досудового слідства, прокуратури та суду про кваліфікацію скоєного як злочину й відповідно про необхідність застосування тієї чи тієї статті Особливої частини набуває закріплення у процесуальних документах – постановах органів дізнання та досудового слідства, обвинувальному висновку, вироку, ухвалах суду. Кваліфікація, що закріпилася у процесуальних документах, стає обов’язковою, тягне певні правові наслідки для учасників процесу. Наприклад, застосувати як запобіжний захід утримання під вартою можна лише тоді, коли скоєне кваліфіковано за статтею закону, що передбачає покарання у виді позбавлення волі.
Кваліфікація здійснюється на вcix стадіях кримінального процесу. При цьому змінюються суб’єкти кваліфікації, їxні повноваження з кваліфікації та її зміни.

 

Яндекс.Метрика >