...
ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ PDF Печать E-mail

ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ

1. Принципи та загальні засади призначення покарання.
2. Обставини, що пом’якшують покарання.
3. Обставини, що обтяжують покарання.
4. Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом.
5. Призначення покарання за сукупністю злочинів.
6. Призначення покарання за сукупністю вироків.

1. Принципи та загальні засади призначення покарання
Загальні засади призначення покарання – це ті встановлені законом критерії, якими повинен керуватися суд у призначенні покарання в кожній конкретній справі. Відповідно до ст. 65 КК, загальні засади призначення покарання складаються з таких трьох критеріїв. Суд призначає покарання:
1) у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК,  що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
2) відповідно до положень Загальної частини КК;
3) беручи до уваги ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного й обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання.
У 2003 р. за вироками, що набрали законної сили, засуджено 201 081 особу (у 2002 р. – 194 212), зокрема й за злочини публічного обвинувачення – 199 125 (192 281). Кількість засуджених осіб збільшилася на 3,5%, що пояснюється переважно зростанням рівня злочинності. Так, минулого року ОВС зареєстрували 556 351 злочин, що на 23,5% більше, ніж у 2002 р. Згідно з даними – звіт за формою № 2 МВС, у 2003 р. до кримінальної відповідальності притягнуто 242 145 осіб.
1. Суд призначає покарання в межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Ця вимога означає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції статті Особливої частини КК, за якою кваліфіковано дії винного. Проте закон знає два винятки з цього правила, коли судові надається право вийти за межі санкції, що встановлює покарання за вчинений злочин. Перший випадок передбачено у ст. 69 КК, відповідно до якого з огляду на обставини, що пом’якшують покарання й істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, зважаючи на особу винного, суд може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено в статті Особливої частини КК. Другий випадок передбачено ст. 70 КК, відповідно до якої суд може вийти за верхню межу санкції. Це може бути стаття (ст. 70) при призначенні покарання за сукупністю злочинів ст. 71 КК або за сукупністю вироків.
Коли санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з по-збавленням волі на певний строк передбачає більш м’які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. У разі обрання покарання у виді позбавлення волі це рішення має бути вмотивовано у вироку.
2. Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК. Це означає, що суд повинен керуватися тими положеннями, які передбачені в Загальній частині КК і належать як до злочину й умов відповідальності за нього, так і до покарання, його мети, видів, умов їх призначення тощо. Наприклад, призначаючи покарання за замах на злочин, суд повинен зважати на ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68). Суд зобов’язаний брати до уваги й інші положення Загальної частини КК, зокрема надані йому широкі можливості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання згідно зі статтями 44 і 74 КК.
Призначаючи як покарання штраф або виправні роботи й визначаючи їхні межі та строки, суди мають зважати на майновий стан підсудного, наявність на його утриманні неповнолітніх дітей, батьків похилого віку тощо.
При призначенні покарання неповнолітньому підсудному відповідно до ст. 103 КК крім обставин, передбачених у статтях 65–67 КК, необхідно брати до уваги умови життя й виховання неповнолітнього, вплив на нього дорослих, рівень розвитку й інші особливості його особи.
3. Призначаючи покарання, суд бере до уваги ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного й обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання.
Ступінь тяжкості злочину визначається характером конкретного злочину. Ось чому суд повинен брати до уваги цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто цінність об’єкта злочину.
Визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди мають виходити з класифікації злочинів (ст. 12), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, які настали, тощо).
Так, якщо винний заподіяв тяжкі тілесні ушкодження не одній, а двом особам, то в межах санкції ч. 1 ст. 121 КК (від п’яти до восьми років позбавлення волі) йому може бути призначено покарання, наближене до максимуму чи навіть рівне максимуму санкції. Ступінь тяжкості злочину визначається й характером наслідків: що тяжчі наслідки, заподіяні злочином, що більший розмір шкоди, то більш суворе покарання буде призначене винному. При визначенні ступеня тяжкості злочину великого значення набуває спосіб скоєння злочину, мотиви вчиненого й інші конкретні обставини справи.
Згідно з п. 2 ППВСУ “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7, зважаючи на ступінь тяжкості, обставини цього злочину, його наслідки та дані про особу, судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп або за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого – особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували в стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку й тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.
Відповідно до п. 18 “Прикінцевих та перехідних положень” КК, при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених КК 1960 р., які були вчинені до набрання чинності КК 2001 р., до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких потрібно керуватися ст. 12 КК 2001 р., якщо це пом’якшує кримінальну відповідальність осіб і не обтяжує ступінь тяжкості злочину, скоєного до набрання чинності КК 2001 р. В інших випадках необхідно застосовувати відповідні положення КК 1960 р.
Досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з’ясувати його вік, стан здоров’я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність незнятих або непогашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім’ї (наявність на утриманні дітей і осіб похилого віку), його матеріальний стан тощо.

2. Обставини, що пом’якшують покарання
Пом’якшуючі обставини – це встановлені судом різні відомості, що свідчать про менший ступінь небезпечності особи винного та вчиненого ним злочину й дають підстави для застосування до нього менш суворого покарання.
Пом’якшення покарання може відбуватися в межах одного виду покарання чи ж у обранні іншого, більш м’якого виду покарання за альтернативної санкції. За певних умов ці обставини можуть бути підставою для призначення покарання в розмірі, нижчому від найнижчої межі санкції статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 69), для непризначення додаткового покарання, якщо воно передбачене санкцією статті як обов’язкове (ч. 2 ст. 69) або як факультативне.
За наявності інших, передбачених законом обставин, пом’якшуючі обставини можуть упливати на вирішення питання про можливість звільнення особи від відбування призначеного покарання з випробуванням (ст. 75).
Перелік обставин, які пом’якшують покарання, міститься в ч. 1 ст. 66 КК. Передбачені ч. 1 ст. 66 КК пом’якшуючі обставини за змістом характери-зують: подію злочину чи особу винного.
До них належать:
1) з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину. Вирішуючи питання про наявність такої пом’якшуючої обставини, як з’явлення із зізнанням, суди повинні перевіряти, чи були подані до органів розслідування, інших державних органів заява або зроблене посадовій особі повідомлення про злочин (у будь-якій формі) добровільними та чи не пов’язано це з тим, що особа була затримана як підозрюваний і, будучи викритою, підтвердила свою участь у вчиненні злочину. Якщо у справі, порушеній за фактом вчинення злочину, не встановлено, хто його вчинив, добровільні заява чи повідомлення особи про вчинене нею мають розглядатись як з’явлення із зізнанням. Аналогічно розцінюється заява особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, про вчинення нею іншого злочину, про який  не було відомо органам розслідування.
За сукупності вчинених злочинів з’явлення із зізнанням має розглядатись як обставина, що пом’якшує покарання при призначенні останнього за злочин, у зв’язку з яким зроблено це зізнання;
2) добровільне відшкодування завданого збитку чи усунення заподіяної шкоди;
3) скоєння злочину неповнолітнім;
4) вчинення злочину жінкою у стані вагітності;
5) скоєння злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних або інших обставин;
6) вчинення злочину під упливом погрози, примусу або через матеріальну, службову або іншу залежність;
7) вчинення злочину під упливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними чи аморальними діями потерпілого;
8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації,  поєднане з вчиненням злочину в передбачених КК випадках.
Згідно з п. 5 ППВСУ “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7, судам треба мати на увазі, що наведений у ч. 1 ст. 66 КК перелік обставин, які пом’якшують покарання, не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати пом’якшуючими й інші обставини, не зазначені в ч. 1 цієї статті (наприклад, вчинення злочину внаслідок збігу випадкових обставин або неправильної поведінки потерпілого, відвернення підсудним шкідливих наслідків злочину, часткове відшкодування шкоди, відшкодування моральної шкоди). Визнання обставини такою, що пом’якшує покарання, має бути вмотивовано у вироку.
Якщо будь-яка з обставин, які пом’якшують покарання, передбачена у статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз узяти її до уваги при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує (ч. 3 с. 66). Наприклад, у разі кваліфікації дій обвинуваченого за ст. 116 КК як умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, суд при призначенні покарання не може посилатися на наявність обставини, що пом’якшує покарання та передбачена в п. 7 ч. 1 ст. 66 КК – учинення злочину під упливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними чи аморальними діями потерпілого.
Водночас при призначенні покарання деякі суди припускаються помилок, не беручи до уваги обставини, що пом’якшують покарання й істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину.
Так, вироком Братського районного суду Миколаївської області від  23  квітня 2002 р. Ф. засуджено за ч. 3 ст. 289 КК до десяти років позбавлення волі. До призначеного покарання суд також приєднав частково невідбуте покарання та за сукупністю вироків призначив Ф. одинадцять років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна. У вироку зазначено, що Ф., будучи неповнолітнім, у стані алкогольного сп’яніння незаконно заволодів трактором вартістю понад 20 000 грн., що більш ніж у 250 разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, з метою покататися на ньому, але доїхавши до околиці села, трактор зупинився, і Ф., залишивши його, пішов додому.
Верховний Суд України вирок щодо Ф. змінив, застосувавши ст. 69 КК, і на підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків призначив Ф. п’ять років позбавлення волі, виключивши з вироку застосування до Ф. як додаткового покарання конфіскації майна. В ухвалі ВС України зазначено, що при призначенні Ф. покарання суд взяв до уваги лише ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу й обставини, що обтяжують покарання, зокрема те, що Ф. раніше притягався до кримінальної відповідальності та злочин вчинено ним у стані алкогольного сп’яніння.
Обставини, що пом’якшують покарання, всупереч вимогам статтей 65 і 66 КК, суд не взяв до уваги. Проте Ф. вчинив злочин у неповнолітньому віці, щиро розкаявся у вчиненому, матеріальної шкоди злочином заподіяно не було. Наявність обставин, які пом’якшують покарання й істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, давало суду право застосувати ст. 69 КК та призначити підсудному покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції ч. 3 ст. 289 КК. Окрім того, суд на порушення вимог ч. 1 ст. 102 КК призначив Ф., який вчинив злочин у неповнолітньому віці, покарання за сукупністю вироків у виді позбавлення волі на одинадцять років, незважаючи на те, що законом за цей вид злочину покарання неповнолітнім не може перевищувати десяти років. На порушення вимог ст. 98 КК суд безпідставно застосував до засудженого додаткове покарання – конфіскацію майна, адже вона до осіб, які вчинили злочин у неповнолітньому віці, не застосовується.

3. Обставини, що обтяжують покарання
Обтяжуючі обставини – це встановлені судом відповідно до ч. 1 ст. 67 КК різні відомості, що свідчать про підвищену небезпечність особи винного та вчиненого ним злочину й дають підстави для застосування до нього більш суворого покарання.
Згідно з ч. 1 ст. 67 КК, до обставин, що обтяжують покарання, чинне кримінальне законодавство відносить:
1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;
2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;
3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;
4) вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового чи громадського обов’язку;
5) тяжкі наслідки, завдані злочином;
6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку чи особи, що перебуває в безпорадному стані;
7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;
8) вчинення злочину щодо особи, що перебуває в матеріальній, службовій або іншій залежності від винного;
9) вчинення злочину з використанням малолітнього чи особи, що страждає на психічне захворювання або недоумство;
10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;
11) вчинення злочину з використанням умов воєнного чи надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;
12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;
13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння чи у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.
Так, за даними МВС у стані алкогольного сп’яніння вчинено в 2003 р. 37 900 злочинів, що на 17,3% більше, ніж у 2002 р.: 1 807 умисних убивств, або 45,7% від кількості розслідуваних злочинів цього виду; 2 068 умисних тяжких тілесних ушкоджень, або 38,6%; 479 зґвалтувань, або 48,4%; 4 800 випадків хуліганства, або 37%.
Згідно з п. 6 ППВСУ „Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7, наведений у ч. 1 ст. 67 КК перелік обставин, які обтяжують покарання, є вичерпним, тому суд не може посилатись у вироку як на обтяжуючі та зважати при призначенні покарання на інші обставини, не передбачені цією статтею.
Водночас суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати за фактичної наявності деякі із зазначених у цьому переліку обставин такими, що обтяжують покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку (ч. 2 ст. 67). До таких відносять обставини, викладені у пунктах 1, 3, 4, 5, 8, 11, 13 зазначеного переліку. За наявності у справі обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12 ч. 1 ст. 67 КК, закон зобов’язує суд зважати на них при призначенні покарання.
Якщо будь-яка з обставин, які обтяжують покарання, передбачена у статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз взяти її до уваги при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.
Обставини, які обтяжують покарання, свідчать про підвищену небезпечність вчиненого злочину й особи винного, що дає підстави суду призначити йому покарання найбільш суворе з можливих. За наявності обтяжуючих обставин суд може:
а) призначити більш суворе покарання в межах одного виду;
б) за альтернативної санкції обрати більш суворий вид покарання;
в) призначити додаткове покарання, передбачене санкцією як факультативне;
г) обрати принцип, за яким призначене остаточне покарання буде найсуворішим (наприклад, не принцип поглинання менш суворого покарання більш суворим, а принцип часткового чи повного складання);
ґ) не застосувати звільнення від відбування покарання в порядку, передбаченому ст. 75 КК.

4. Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом
Призначення основного покарання, нижчого від найнижчої межі, передбаченої законом за певний злочин, або перехід до іншого, більш м’якого виду основного покарання, або непризначення обов’язкового додаткового покарання (ст. 69) може статися лише:
• за наявності декількох (не менше від двох) обставин, які пом’якшують покарання й істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину;
• особа вчинила особливо тяжкий, тяжкий або середньої тяжкості злочин;
• зважаючи на особу винного.
У кожному такому випадку суд зобов’язаний у мотивувальній частині вироку зазначити, які ж обставини справи чи дані про особу підсудного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину та впливають на пом’якшення покарання, а в резолютивній – послатися на ч. 1 ст. 69 КК. При цьому необхідно брати до уваги не тільки мету й мотиви, якими керувалась особа при вчиненні злочину, а і її роль серед співучасників, поведінку під час і після вчинення злочинних дій тощо.
Покарання, призначене судом із застосуванням ст. 69 КК, не може бути нижчим від мінімальної межі відповідного виду покарання, встановленої в Загальній частині КК, тобто меншим, ніж один рік позбавлення чи обмеження волі, шість місяців виправних робіт, один місяць арешту тощо.
Із підстав, зазначених у ч. 1 ст. 69 КК, суд може не призначати додаткового покарання, передбаченого санкцією статті Особливої частини КК як обов’язкове.
Щодо особи, винної у вчиненні декількох злочинів, суд може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачене законом, окремо за кожний злочин або тільки за один із них і остаточно визначити покарання за правилами ст. 70 КК. Застосування положень ст. 69 КК щодо покарання (як основного, так і додаткового), призначеного за сукупністю злочинів або за сукупністю вироків, є неприпустимим.
Призначенню покарання, нижчого від найнижчої межі, передбаченої санкцією статті Особливої частини КК, не перешкоджає наявність у цій же санкції альтернативних, більш м’яких покарань.

5. Призначення покарання за сукупністю злочинів
За сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне та додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання поглиненням менш суворого покарання більш суворим чи повним або частковим складанням призначених покарань (ст. 70).
Застосовуючи принцип поглинання, суд бере до уваги не санкції статей КК, за якими кваліфіковано злочини, а конкретні покарання, призначені в межах цих санкцій за кожен із вчинених злочинів. До того ж менш суворе покарання поглинається більш суворим. Так, якщо суд призначив особі за ч. 1 ст. 185 КК покарання у виді позбавлення волі на два роки, а за ч. 3 ст. 296 КК – на строк чотири роки, то більш суворе (чотири роки позбавлення волі) поглинає менш суворе (два роки позбавлення волі).
При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, установлених санкцією статті Особливої частини КК, що передбачає більш суворе покарання. Складання покарань, призначених за окремі злочини, може бути повним або частковим, але в будь-якому разі остаточне покарання має бути більш суворим, ніж будь-яке із призначених окремо. При повному складанні остаточне покарання за сукупністю дорівнює сумі покарань, які складаються. За часткового – до більш суворого покарання, призначеного за один зі злочинів, приєднується частина покарання, призначеного за інший злочин.
Якщо хоча б один зі злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для цього виду покарання в Загальній частині КК. Тож, якщо, наприклад, особа засуджена судом за вбивство за ч. 1 ст. 115 КК до восьми років позбавлення волі та за крадіжку, вчинену групою осіб (ч. 2 ст. 185), – до п’яти років позбавлення волі, суд може остаточне покарання визначити повним складанням і призначити винному тринадцять років позбавлення волі. У такому разі суд виходить за межі максимуму санкцій, встановлених у зазначених статтях закону за вбивство та крадіжку, оскільки вбивство в цьому випадку є особливо умисним тяжким злочином і загальна сума покарань не перевищує п’ятнадцяти років – максимуму цього виду покарання. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається поглинанням будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.
До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.
За правилами, передбаченими частинами 1–3 ст. 70 КК, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще й у іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У такому разі в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в ст. 72 КК.
Згідно з п. 24 ППВСУ “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7, суд може перекваліфікувати кримінально каране діяння з однієї статті на декілька статей кримінального закону, що передбачають відповідальність за менш тяжкі злочини, якщо при цьому не погіршується становище засудженого та не порушується право останнього на захист. Призначене за сукупністю злочинів покарання має бути не більш суворим, ніж максимальне покарання, передбачене санкцією статті КК, за якою було кваліфіковане кримінально каране діяння в постанові про притягнення особи як обвинуваченого та в обвинувальному висновку. Ці положення слід брати до уваги під час розгляду справи в апеляційному, касаційному порядку та в порядку виключного провадження.

6. Призначення покарання за сукупністю вироків
Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбування покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком (ст. 71).
Згідно з п. 26 ППВСУ “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7, невідбутою частиною покарання за попереднім вироком слід вважати:
1) покарання, від відбування якого особу звільнено з випробуванням (статті 75, 79, 104), крім часу тримання під вартою в порядку запобіжного заходу чи затримання, перебування в медичному закладі тощо;
2) частину покарання, від відбування якого особу звільнено умовно-достроково (статті 81, 107);
3) невідбуту частину більш м’якого покарання, призначеного судом особі в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82, ч. 3 ст. 86);
4) частину покарання, від відбування якого звільнено вагітну жінку чи жінку, що має дитину (дітей) віком до трьох років (ст. 83);
5) невідбуту частину певного строку позбавлення волі, яким замінено довічне позбавлення волі (ст. 87);
6) невідбуту засудженим частину будь-якого основного покарання;
7) додаткове покарання (або його невідбуту частину) за попереднім вироком;
8) покарання, від відбування якого звільнено неповнолітнього із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105).
Оскільки за сукупності вироків новий злочин вчиняється після засудження особи за першим вироком, наявна ситуація, що свідчить про підвищену небезпечність винного. Тож за інших однакових умов сукупність вироків становить більшу суспільну небезпеку, ніж сукупність злочинів, де обидва злочини вчиняються до засудження, до постановлення вироку хоча б за один із них.
У разі складання покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для цього виду покарання в Загальній частині КК.
У разі складання покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п’ятнадцяти років, а якщо хоча б один зі злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим  за п’ятнадцять років, але не повинен перевищувати двадцяти п’яти років. Під час складання покарань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається поглинанням менш суворих покарань довічним позбавленням волі.
Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання чи невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків. Принцип складання покарань за сукупністю вироків, зазначений у ст. 71 КК, стосується не тільки основних, а й додаткових покарань. Отже, незалежно від того, призначено додаткове покарання лише за одним (попереднім) вироком або за другим вироком, до остаточного основного покарання за сукупністю має бути приєднане покарання додаткове. Призначаючи за сукупністю додаткові покарання, суд під час їх складання має керуватися їхньою максимальною межею, зазначеною в Загальній частині КК. У разі ж призначення різних додаткових покарань обидва ці покарання приєднуються до остаточного основного покарання, призначеного за сукупністю, та використовуються самостійно.
Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.
При призначенні покарання за вчинення нового злочину особі, котрій унаслідок акта амністії чи помилування невідбуту частину покарання було замінено більш м’яким покаранням, невідбута частина останнього приєднується повністю або частково до покарання за новий злочин.
Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбування покарання вчинив два чи більше злочинів, суд призначає покарання за ці нові злочини за правилами, передбаченими у ст. 70 КК, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, установлених у ч. 2 ст. 71 КК.

 

Яндекс.Метрика >