...
ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ ТА ПРИМУСОВЕ ЛІКУВАННЯ PDF Печать E-mail

ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ ТА ПРИМУСОВЕ ЛІКУВАННЯ

1. Поняття та мета примусових заходів медичного характеру.
2. Особи, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру.
3. Види примусових заходів медичного характеру. Їх продовження, зміна чи припинення.
4. Примусове лікування. Підстави призначення та порядок відбування.

1. Поняття та мета примусових заходів медичного характеру
Розділ XIV чинного КК регламентує підстави застосування та порядок здійснення медичного впливу всупереч волі хворого – примусових заходів медичного характеру. Цей вид державних заходів стосується й прав і свобод людини, гарантованих КУ, а тому потребує правової регуляції. Застосування інституту примусових заходів медичного характеру створює гарантії від необґрунтованого призначення кримінального покарання особі, що внаслідок психічного захворювання не може усвідомлювати свої дії та керувати ними, відповідати за свої вчинки. Мета примусових заходів медичного характеру – попередити вчинення нових суспільно небезпечних діянь або виправити засуджених у разі застосування до них примусових заходів медичного характеру.
У 2003 р. примусові заходи медичного характеру застосовано щодо 1 128 неосудних осіб (950 – у 2002 р.).
Примусові заходи медичного характеру – це заходи державного примусу у формі різних лікувально-реабілітаційних заходів, які призначаються судом у рамках кримінального процесу стосовно осіб з різними психічними розладами, що вчинили суспільно небезпечні діяння, спрямовані на лікування цих осіб і запобігання скоєнню ними нових суспільно небезпечних дій та суворе дотримання непорушності їхніх прав і законних інтересів.
Примусові заходи медичного характеру мають подвійний характер. З одного боку – це заходи примусу, тобто юридичні, з другого – це заходи медичні, оскільки зміст їх зводиться до діагностичного обстеження, лікування, клінічного нагляду, проведення реабілітаційних заходів.
Примусові заходи медичного характеру не можна розцінювати як покарання, оскільки вони принципово відрізняються від нього своєю метою та методами, але вони є заходами примусу, бо призначаються й припиняються тільки судом, незалежно від згоди хворого чи його   законних представників.
Примусові заходи медичного характеру застосовуються до психічно хворих, які становлять суспільну небезпеку внаслідок психічного розладу та скоєння суспільно небезпечних дій. Заходи медичного характеру не мають каральних ознак, не вважаються судимістю та не переслідують цілі виправлення.
Особа, направлена судом на примусове лікування, не може бути амністована чи помилувана.
Застосування примусових заходів медичного характеру є правом, а не обов’язком суду.
Призначення примусових заходів медичного характеру можливе в разі встановлення судом сукупності умов:
• доведено вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що має ознаки конкретного злочину;
• встановлено, що особа на момент його вчинення перебувала в стані неосудності чи обмеженої осудності чи після вчинення злочину захворіла на психічну хворобу, яка виключає можливість призначення або виконання покарання;
• особа перебуває в такому психічному стані, що становить небезпеку для себе чи інших осіб.
Не можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру до особи, що вчинила суспільно небезпечні діяння у стані неосудності чи захворіла на психічну хворобу після вчинення злочину, але до винесення вироку одужала чи її психічний стан змінився настільки, що вона перестала бути суспільно небезпечною (див. п. 10 ППВСУ “Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру” від 19 березня 1982 р. № 2).
Застосовуючи примусові заходи медичного характеру, суд не має підстав для визначення строку примусового лікування, бо сенс питання тут становить не термін лікування, а стан здоров’я. Слід також зауважити, що постановка питання про залежність тривалості примусового лікування від характеру та тяжкості вчиненого діяння є неправомірною.
Єдине, від чого залежить тривалість примусового лікування, – це особливості психічного стану особи та зумовлення цим її небезпечності для себе й інших осіб. Отож можливі випадки, коли психічно хворий, що вчинив незначні за тяжкістю дії, може довгий час перебувати на примусовому лікуванні, а до іншої особи це лікування може зовсім не застосовуватися, не зважаючи на те, що вона скоїла тяжкий або особливо тяжкий злочин.
Висновок судово-психіатричної експертизи про характер і тяжкість захворювання та вибір виду примусового лікування психічно хворому має для суду рекомендаційний характер, оскільки експертиза не зважає на тяжкість учиненого діяння, що є компетенцією суду (див. п. 9 вказаної вище ППВСУ).
Застосування примусових заходів медичного характеру в психіатричних закладах регламентується Законом України “Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 р. та відповідними інструкціями МОЗ  України.

2. Особи, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру
У ст. 93 КК чітко окреслене коло осіб, яким суд може призначити примусові заходи медичного характеру. Перелік відкривають особи, що вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності та на підставі ч. 2 ст. 19 КК звільняються від кримінальної відповідальності. До цієї категорії належать особи з наявністю у них під час вчинення суспільно небезпечних діянь широкого спектру психічних розладів (хронічні психічні захворювання, тимчасові розлади психічної діяльності, недоумство, інші хворобливі стани психіки), що позбавляли  їх можливості усвідомлювати свої дії чи керувати ними.
Застосування примусових заходів медичного характеру можливе до осіб, які страждають на психічний розлад, через який вони були не здатні повністю усвідомлювати свої дії та керувати ними під час вчинення злочину, й тому, підпадаючи під дію ст. 20 КК, судом були визнані обмежено осудними. Дії таких осіб чітко визнаються злочином, який тягне покарання. Виконання останнього може поєднуватись із застосуванням примусових заходів медичного характеру, в чому їх принципова відмінність від застосування таких заходів до осіб, указаних у пунктах 1 і 3 ст. 93 КК.
Примусові заходи медичного характеру згідно з ч. 2 ст. 20 КК не повинні застосовуватися до всіх осіб, визнаних судом обмежено осудними, а лише в тих випадках, коли психічний розлад може бути небезпечним “для себе або інших осіб”.
До осіб, які вчинили злочин у стані обмеженої осудності, може бути застосований лише один вид примусових заходів медичного характеру – надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку (відповідно до частин 3, 4, 5 ст. 94 інші види примусових заходів медичного характеру застосовуються до психічно хворих, у категорію яких не входять особи з обмеженою осудністю). Своєрідність надання примусової амбулаторної психіатричної допомоги особам з обмеженою осудністю полягає в тому, що вона надається одночасно з відбуванням ними покарання. Якщо покарання пов’язане з позбавленням волі, то здійснення примусових заходів медичного характеру покладається на медичну службу кримінально-виконавчих установ. Якщо покарання не пов’язане з позбавленням волі, то проведення примусового амбулаторного лікування покладається на психіатричні заклади охорони здоров’я.
Групу осіб,  вказаних у п. 3 ст. 93 КК, об’єднує та обставина, що вони вчинили злочин у стані осудності та визнаються винними щодо нього, а психічні хвороби в одних розвивалися до постановлення вироку, а в інших – після винесення вироку під час відбування покарання. У перших випадках психічна хвороба перешкоджає можливості  усвідомлювати зміст пред’явленого обвинувачення, свідчити, здійснювати свій захист, усвідомлювати значення покарання, тобто такі особи не можуть через психічний стан брати участь у процесуальних діях. В інших випадках психічна хвороба перешкоджає можливості усвідомлювати суспільну небезпечність вчиненого та значення призначеного покарання і, таким чином, не може бути досягнута мета покарання,  що робить його виконання беззмістовним. Примусові заходи медичного характеру можуть застосовуватися після відбування частини покарання та можуть змінитися покаранням, якщо відбулося одужання та не сплинули строки давності.

3. Види примусових заходів медичного характеру. Їх продовження, зміна чи припинення
У ст. 94 КК дається перелік видів примусових заходів медичного характеру та типів психіатричних закладів, у яких вони проводяться. Різниця між ними полягає в характері обмежень прав і свобод особи та специфіці нагляду: мінімальні обмеження при наданні амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку та більш значні при примусовому лікуванні у психіатричних стаціонарах, яке надається з організацією звичайного, посиленого та суворого видів нагляду. Встановлення диференційованих режимів утримування психічно хворих, які скоїли суспільно небезпечні діяння, спрямоване на виключення можливості здійснення ними нових суспільно небезпечних діянь.
Критерії вибору судом виду примусових заходів медичного характеру, викладені у ч. 1 ст. 94 КК, залежать від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, беручи до уваги небезпечність психічно хворого для себе й інших осіб.
У кожному окремому випадку при виборі виду примусових заходів медичного характеру суду необхідно оцінювати суспільну небезпечність хворого, що визначається як ризик скоєння хворим повторного суспільно небезпечного діяння. Ступінь суспільної небезпечності психічно хворого визначається на підставі аналізу тяжкості вчиненого діяння  та типу його суспільної небезпечності (активного чи пасивного), зважаючи на можливості повторення суспільно небезпечних діянь.
Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку – новий для вітчизняного законодавства вид примусових заходів медичного характеру. Кримінальний кодекс не вказує на конкретні ознаки психічного розладу як підстави для призначення примусової амбулаторної психіатричної допомоги.
Підкреслюється, що головною умовою є такий психічний стан особи, що не потребує госпіталізації до психіатричного стаціонару, тобто за якого можливе проведення обов’язкового систематичного нагляду та необхідних лікувально-реабілітаційних заходів амбулаторно. Такий вид примусового лікування може застосовуватися до осіб, здатних усвідомлювати зміст примусового заходу й організувати свою поведінку в амбулаторних умовах згідно з приписами лікаря.
Психіатричний заклад зі звичайним наглядом призначений для психічно хворих, які за психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребують примусового лікування, але без значних обмежень або посиленого нагляду.
Психіатричний заклад із посиленим наглядом призначений для психічно хворих, стан яких потребує тримання та лікування в умовах посиленого нагляду, хоча вони не скоїли суспільно небезпечних дій проти життя інших осіб і не становлять загрози для суспільства.
Психіатричний заклад із суворим наглядом призначений для психічно хворих, які за своїм психічним станом і характером діянь становлять особливу небезпеку для суспільства, зважаючи на великий ризик скоєння агресивних дій проти життя інших осіб.
Стаття 94 КК не розкриває якісь ознаки психічного стану осіб, яким призначаються примусові заходи медичного характеру, оскільки це компетенція судово-психіатричних експертів. Висновок судово-психіатричної експертизи про психічний стан особи є юридичною підставою для застосування примусових заходів медичного характеру, та він потребує, як і будь-який експертний висновок, оцінки судом. Рекомендації експертів не є обов’язковими для суду. Суд, керуючись положеннями КК і КПК, самостійно виносить рішення. Суд не вказує назву конкретного психіатричного закладу, в якому має проводитися лікування винного. В ухвалі суду вказується вид примусових заходів медичного характеру. Вибір конкретного психіатричного закладу здійснюється органами охорони здоров’я, беручи до уваги вид примусових заходів медичного характеру, місце проживання особи, котрій вони призначені. Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку обмежено осудними особами, яким обрано покарання з позбавленням волі, і проводиться за місцем відбування покарання. Суд також не вказує строків лікування.
Якщо суд встановлює, що психічний стан особи не становить небезпеки ні для неї, ні для інших осіб, він може передати хворого на піклування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом. Такий лікарський нагляд належить до непримусових заходів медичного характеру. Непримусові заходи призначаються судом, але, на відміну від примусових, за яких призначення, припинення та контроль за проведенням здійснюються судом, ці заходи медичного характеру забезпечуються й контролюються тільки органами охорони здоров’я.
Строки застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру визначаються особливостями психічного стану, тяжкістю захворювання та його перебігом.
Основним критерієм для перегляду застосування примусових заходів медичного характеру є усунення суспільної небезпечності хворого, зумовленої психічними розладами.
Примусові заходи медичного характеру припиняються в разі повного одужання особи, стійкого покращення її психічного стану чи такої зміни психічного стану, за якої попередня небезпека для цієї особи інших осіб повністю зникає або суттєво змінюється. Слід пам’ятати, що зникнення чи зниження суспільної небезпечності може наставати не тільки в разі покращення психічного стану, але й у результаті його погіршення. Наприклад, при поглибленні деменції (слабоумства), при значному погіршенні соматичного стану (інсульт із паралічем тощо), коли зникає активність хворого.
Заміна одного виду примусових заходів медичного характеру іншим здійснюється, якщо загальна підстава для їх застосування зберігається, але вид, обраний раніше, не є оптимальним для хворого, зважаючи на динаміку його психічного стану.
Поступове скасування примусових заходів медичного характеру через заміну більш суворого його виду на менш суворий не є обов’язковим.
Застосування обраного судом виду примусових заходів продовжується за відсутності стійкого покращення психічного стану хворого, відсутності позитивної динаміки тих психопатологічних феноменів, із якими було пов’язано суспільно небезпечне діяння.
Порядок розгляду обставин, які свідчать про необхідність припинення застосування примусових заходів медичного характеру чи порядок зміни їх виду, детально описані у ч. 2 ст. 95 КК. Установленням максимального строку періодичного огляду хворого комісією лікарів-психіатрів “не рідше одного разу на шість місяців” уводиться принципово нова правова норма – продовження застосування примусових заходів медичного характеру кожного разу на строк, який не може перевищувати шести місяців.
Регулювання процедури прийняття судом рішення про продовження, зміну чи припинення примусових заходів медичного характеру правовими нормами чинного КК гарантує захист прав осіб, які страждають на психічні розлади.
Застосування примусових заходів медичного характеру в психіатричних закладах охорони здоров’я регламентується відповідною інструкцією МОЗ України “Про порядок застосування заходів медичного характеру до осіб з психічними розладами, які скоїли суспільно небезпечні діяння”.
Зазначений у ч. 2 ст. 95 КК порядок продовження чи зміни примусових заходів медичного характеру застосовується також до осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку, та до осіб, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання. Отже у разі видужання від психічної хвороби після припинення примусових заходів медичного характеру такі особи відповідно підлягають покаранню на загальних підставах або можуть підлягати подальшому відбуванню покарання. При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк призначеного чи відновленого покарання (ч. 4 ст. 84).

4. Примусове лікування. Підстави призначення та порядок відбування
Примусове лікування – захід кримінально-правового примусу,               що може бути застосований судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.
У разі призначення покарання у виді позбавлення волі чи обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється в спеціальних лікувальних закладах.
У ст. 96 КК вказуються особливості застосування примусового лікування до осіб, які вчинили злочин і мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.
Примусове лікування відрізняється від примусових заходів медичного характеру:
• хворобою;
• можливістю застосування примусового лікування й за місцем відбування покарання, а примусові заходи медичного характеру тягнуть направлення особи, зазвичай, у спеціалізовані психіатричні заклади;
• часом лікування.
До хвороб, які становлять небезпеку для здоров’я інших людей, належать тяжкі інфекційні хвороби: проказа, холера, чума, туберкульоз легенів у фазі розпаду тощо. Вказані хвороби мають різні форми перебігу, заразливості, тому в кожному конкретному випадку суд повинен приймати рішення про застосування примусового лікування на підставі висновку судово-медичної експертизи.
Місце проведення примусового лікування залежить від виду призначеного покарання. У разі покарання у виді позбавлення чи обмеження волі примусове лікування проводять заклади медичної служби кримінально-виконавчих установ, за інших видів покарання – спеціальні лікувальні заклади.

 

Яндекс.Метрика >