...
ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ І СИСТЕМА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА. НАУКА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА PDF Печать E-mail

ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ І СИСТЕМА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА.
НАУКА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА


1. Поняття та завдання кримінального права України. Конституція України як концептуальне джерело кримінального права.
2. Функції кримінального права, предмет і метод кримінально-правового регулювання.
3. Система кримінального права України.
4. Принципи кримінального права України.

1. Поняття, завдання та система кримінального права України. Конституція України як концептуальне джерело кримінального права
Поняття „кримінальне право”, зазвичай, в теорії розглядається                  в чотирьох його значеннях:
1) кримінальне право як галузь законодавства, що виявляється в єдиному законодавчому акті – КК України;
2) кримінальне право як галузь юридичної науки;
3) кримінальне право як галузь права;
4) кримінальне право як навчальна дисципліна.
Кримінальне право як галузь законодавства – це сукупність кримінально-правових норм, сформульованих і прийнятих, зазвичай, парламентом України як законів, які визначають підстави та принципи кримінальної відповідальності, а також те, які суспільно небезпечні діяння                      є злочинними і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх вчинили.
Основні ознаки кримінального права як галузі законодавства є такі:
• його норми встановлює лише вищий орган законодавчої влади – Парламент України;
• воно набуває прояву в законах;
• метод реалізації кримінального закону є специфічним, притаманним лише цьому законові – це покарання особи за порушення кримінально-правової заборони.
Предмет кримінального права як галузі законодавства – відносини, що виникають у результаті вчинення злочину та застосування відповідного покарання за його вчинення.
Завдання кримінального права як галузі законодавства викладено  в ст. 1 КК: правове забезпечення охорони прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку й громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру та безпеки людства, а також запобігання злочинам.
Кримінальне право як наука – це певна система поглядів, ідей, концепцій щодо теорії кримінального закону, практики його застосування та шляхів реформування, генези кримінального права.
Наука кримінального права – це фундаментальна наука. Вона є науковим підґрунтям для інших наук кримінального циклу – кримінології, судової психології, судової психіатрії, судової медицини, статистики, криміналістики та ін. Водночас, вона використовує дані цих прикладних наук. Так, кримінологія – це юридична наука, що вивчає причини злочинності, особу злочинця, розробляє спеціальні заходи щодо попередження злочинів. Поняття, вироблені в науці кримінального права (злочин, форми вини, вік відповідальності за певні види злочинів та ін.), широко використовуються в кримінології. Кримінологічні ж дані про динаміку, структуру, стан, коефіцієнти злочинності тощо запозичує кримінальне право.
Основні завдання науки кримінального права:
1) розробка фундаментальних проблем теорії кримінального права;
2) вироблення рекомендацій щодо вдосконалення КК і практики його застосування;
3) подальше вивчення всіх інститутів кримінального права з метою визначити їхню ефективність;
4) зміцнення тісних зв’язків з правотворчими та практичними органами;
5) подальше вдосконалення всієї науково-педагогічної діяльності для підготовки висококваліфікованих фахівців-правознавців;
6) вивчення кримінального законодавства та практики його застосування в країнах близького й далекого зарубіжжя.
Сьогодні важливим завданням науки кримінального права є підготовка змістовних коментарів до КК.
Наука кримінального права та відповідна юридична дисципліна (курс кримінального права) мають власну систему. Система курсу Загальної частини визначається системою Загальної частини КК. Та система курсу (науки) Загальної частини кримінального права охоплює більш широке коло питань. До неї належить вступний розділ курсу, в якому розглядаються поняття кримінального права, предмет його регулювання, з’ясовуються його завдання, місце в системі права. У цьому курсі також висвітлюються питання історії кримінального права України та його окремих інститутів.
Кримінальне право як галузь права – це сукупність кримінально-правових норм, які визначають злочинність і караність діяння. Кримінальне право як галузь права (М. Коржанський) – це сукупність суспільних відносин, які дозволяють і забезпечують особі суспільну можливість жити, володіти, користуватися найціннішими благами суспільного життя та забороняють решті членів суспільства шкодити й руйнувати ці можливості.
Кримінальне право як навчальна дисципліна – це систематизована у певному порядку (у теми, модулі) сукупність знань про теоретичні засади кримінального закону та його історичні витоки, про чинний КК України та слідчо-судову практику його застосування, про закордонне кримінальне законодавство.
Конституція України має фундаментальне значення для кримінального права. Норми кримінального права повинні цілком відповідати положенням Конституції. Якщо ж яка-небудь норма суперечить нормам Основного Закону, вона не може бути застосована. Нові кримінальні закони мають відповідати нормам Конституції, бо не можуть мати розбіжностей з нею. Норми Основного Закону є нормами прямої дії та можуть застосовуватися при вирішенні кримінальних справ.


2. Функції кримінального права, предмет і метод кримінально-правового регулювання
Соціальні цінності, створені багатовіковою діяльністю людей, кримінальне право (разом з іншими соціально-правовими регуляторами) охороняє від потенційних (можливих) злочинців і злочинних посягань. У цьому й виявляється охоронна функція кримінального права.
Охоронна функція кримінального закону здійснюється через регулювання кримінально-правових відносин, які виникли під час вчинення злочину, та застосування відповідного покарання до особи, що вчинила злочин. Тут регу-лювальна дія кримінального закону є формою вияву його охоронного завдання. Водночас кримінальний закон набуває прояву й у забороні вчинення злочинного діяння (профілактична функція) та загрозі покарання тим, хто може вчинити таке діяння (загальна превенція), і в застосуванні покарання до особи, що вчинила злочин (спеціальна превенція).
Отож, охоронна функція кримінального закону здійснюється через регулювання кримінально-правових відносин і за допомогою загальної та спеціальної превенцій (попередження злочинів).
Слід зазначити, що деякі норми кримінального права виконують регулятивні функції. Це норми про необхідну оборону (ст. 36), про завдання шкоди злочинцю при його затриманні (ст. 38), про крайню необхідність (ст. 39) тощо.
Закон про кримінальну відповідальність виконує також виховну функцію. Наприклад, звільнення неповнолітнього від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру на підставі ч. 1 ст. 105 КК можливе при вчиненні ним злочину невеликої чи середньої тяжкості за умови, що його щире розкаяння та подальша бездоганна поведінка свідчать про те, що на момент постановлення вироку він не потребує застосування покарання.
Якщо образно уявити сукупність суспільних відносин, які підлягають охороні кримінально-правовими засобами як величезний склад, то кримі-нальне право, на думку М. Ковальова, відіграватиме роль сторожа (варто-вого), готового відбити будь-яке вторгнення на охоронюваний об’єкт.            Сторож (вартовий) – досить примітивна модель однієї з основних функцій кримінального права, хоча вона досить точно відображає її суть.
Природно, що зазначені функції нерівнозначні з погляду умовно очіку-ваного соціального результату їхньої реалізації. Одна з них (регулятивна) вирішує, насамперед, тактичні завдання, інша (охоронна) розрахована на далеку перспективу. Однак, діючи разом, взаємопов’язано, вони становлять суть механізму кримінально-правового регулювання.
Виходячи із загальнотеоретичного постулату, утворення окремих галузей права можна пояснити й обґрунтувати, насамперед, специфікою предмета регулювання.
Предметом правового регулювання кримінального права як галузі законодавства є відносини, що виникають у результаті вчинення злочину та застосування відповідного покарання за його вчинення.
Розкриваючи сутність предмета кримінально-правового регулювання, можна виділити дві основні сфери людського буття, в яких активно функціонують норми кримінального права:
1) сфера правомірної поведінки громадян при заподіянні шкоди                       за наявності обставин, які виключають злочинність діяння (необхідна оборона, крайня необхідність, затримання особи, що вчинила злочин та ін.);
2) злочинна поведінка.
Єднальним компонентом цих сфер є кримінально-правове (аномальне) відношення, що свідчить про наявність соціального конфлікту, породженого злочинним актом однієї зі сторін цих відносин. Власне ці відносини і є предметом кримінально-правового регулювання, тому що тільки наявність цього виду відносин між людьми знімає запобіжник регулятивного механізму, що завжди перебуває у стані підвищеної готовності. Зі зникненням цього відношення, регулятивна функція поступається місцем функції охоронній, котра (на відміну від регулятивної функції) не зупиняється. Вона діє неперервно від моменту вступу в чинність відповідного кримінального закону й до його повного скасування.
Метод правового регулювання – це сукупність певних засобів, за допомогою яких регламентуються й охороняються відносини між людьми, між громадянами та організаціями, між громадянами й державою.
Метод регламентування кримінально-правових відносин примусовий і застосовується, зазвичай, лише до особи, що вчинила злочин через покарання. Кримінально-правовий метод застосовується тільки, якщо: 1) учинене діяння є суспільно небезпечним і, відповідно до закону, містить склад конкретного злочину; 2) особа, що вчинила це діяння, була у стані осудності, досягла на час його вчинення встановленого законом віку та підлягає пока-ранню. У деяких випадках, передбачених законом (статті 75, 47), суд може відстрочити виконання призначеного кримінального покарання чи не застосо-вувати таке покарання взагалі.
Методи науки – це ті способи, прийоми, за допомогою яких пізнаються явища об’єктивної дійсності, що складають предмет конкретної науки. Існують різноманітні методи, якими користується наука кримінального права. Серед них можна виділити основні та допоміжні. Однак усі вони тісно пов’язані між собою, доповнюють один одного.
До основних методів науки кримінального права (як, певно, й усієї юриспруденції) належать: філософський, або діалектичний, метод пізнання; юридичний, або догматичний, метод; соціологічний метод; метод системного аналізу; метод порівняльного правознавства, або компаративістський; історичний (генетичний) метод дослідження.

3. Система кримінального права
Кримінальне право структурно поділяється на Загальну й Особливу частини. У наш час ні в кого не викликає сумніву необхідність такої градації. Однак ще до ХVIII століття діяли окремі кримінальні закони, що визначали конкретні злочини та передбачали за них певні санкції.
Загальна частина об’єднує норми, що визначають: завдання, принципи й основні інститути кримінального права. Вони закріплюють підстави кримінальної відповідальності; чинність кримінального закону в просторі й часі; поняття злочину та його види; осудність і неосудність; форми вини; співучасть; покарання та його види; порядок застосування деяких видів покарання, правила їх призначення; регулюють інститути, пов’язані зі звільненням від кримінальної відповідальності й покарання, погашенням і зняттям судимості; визначають особливості відповідальності          неповнолітніх. Особлива частина кримінального права конкретизує обсяг і зміст кримінальної відповідальності щодо кожного складу злочину.
Між нормами обох частин кримінального права існує тісний і нерозривний зв’язок, тому що практично неможливо застосувати норми Особливої частини без правил, закріплених у Загальній частині. Їхня нерозривність визначена єдністю змісту. Інститути Загальної частини відіграють роль своєрідної кримінально-правової матриці; вони є фундаментальними положеннями, що визначають усю систему кримінального права й структуру його Особливої частини, коло її інститутів і перелік діянь, визнаних злочинами.
Отож, норми Загальної частини об’єднують найзагальніші кримінально-правові положення й таким чином делегують їхні ознаки інститутам Особливої частини, орієнтуючи законодавця на оптимально допустимі обсяги та зміст складів злочинів, види й розміри покарань. Власне тому норми Загальної частини кримінального права й мають переважно зобов’язальний характер, пропонують органам правосуддя керуватися положеннями, передбаченими в них, або брати їх до уваги, застосовуючи норми Особливої частини. У цьому проявляється органічний зв’язок Загальної й Особливої частин кримінального права на рівні правозастосовної діяльності.
Кримінальний кодекс України в обох своїх частинах юридично закріплює елементи кримінального права – кримінально-правові інститути.
Слово “інститут” означає “установлення”, з цього випливає, що в найзагальнішому розумінні, усе в галузі права можна назвати інститутом, починаючи від власне права та закінчуючи його певними нормами.
Кримінально-правову науку цікавить юридичне поняття, що було б наповнене чітким і відповідним змістом. Не можна обмежуватися при визначенні інституту тільки певним видом чи аспектом однорідних суспільних відносин, які він регулює. Це може призвести до неможливості виявлення в різнобарвній правовій матерії окремого, якісно нового інституту. Однак не можна погодитися й із позицією професора О. Йоффе, котрий вважав, що дійсно надійним критерієм для розв’язання цього питання є властивий інституту внутрішньогалузевий метод. Адже інститути Особливої частини КК України застосовують лише один, можливий у цій сфері права, метод установлення кримінальної відповідальності. Погоджуючись із професором В. Якушевим, ми вважаємо, що правовий інститут – це “заснована на законі сукупність норм, яка повинна забезпечити регулювання в межах предмета цієї галузі права певне, відносно самостійне суспільне відношення, а також, пов’язані з ним, похідні відносини”.
Як вважає Є. Тенчов, “у кримінальному праві закономірно виникають і відповідно закріплюються в структурі кодексів дві підсистеми юридичних інститутів (загальна й спеціальна). Найбільш великими з яких є інститути злочину й покарання”.
Як відомо, професор О. Йоффе вперше зазначив, що “інститут – це не тільки не останній після норми підрозділ галузі права (існують ще підгалузі), але й не завжди перший підрозділ, який випливає з неї, адже самостійні органічні утворення іноді бувають і всередині інституту. Такі утворення можна було б назвати субінститутами”. Тобто інститути у свою чергу охоплюють дрібніші за обсягом від них, але значні за змістом субінститути: наприклад, стадії злочину, співучасть, множинність, систему покарань, судимість тощо.
Субінститути складаються з окремих норм (зазвичай, статей кримінального закону), що містять не тільки гіпотезу, диспозицію й санкцію, але й у певних випадках різні види складів злочинів (частини статей кримінального закону): простий, привілейований, кваліфікований і особливо кваліфікований.
Викладене переконує в одному – розвиток кримінально-правової системи, в основі якої лежить чинне кримінальне законодавство, має здійснюватися постійно й зважаючи на найрізноманітніші фактори: соціальні, політичні, правові й історичні.

4. Принципи кримінального права
Принципами кримінального права визнаються найзагальніші засади кримінального законодавства, що встановлені законом або безпосередньо з нього випливають і які мають пряму дію, пряму регулятивну функцію.
Усі принципи кримінального права можна поділити на загальні та спеціальні.
Загальні принципи притаманні не тільки кримінальному праву, але й іншим галузям права. Це, зокрема: законність, рівність громадян перед законом, невідворотність відповідальності, принципи справедливості, гуманізму та демократизму.
• Принцип законності випливає з положень Загальної декларації прав людини: ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину та покараний інакше, ніж за вироком суду й відповідно до закону. Крім того, принцип законності виявляється в тому, що особа може бути засуджена тільки за вчинене нею діяння, що містить склад злочину, передбачений КК.
• Принцип рівності громадян перед кримінальним законом. Злочинець підлягає кримінальній відповідальності незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового стану та посади, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, належності до громадських об’єднань, а також інших обставин.
• Принцип демократизму, хоча й не в повному обсязі, виявляється в кримінальному праві в різних формах участі представників громадських об’єднань і приватних осіб у призначенні покарання, його виконанні й, зокрема, у звільненні від кримінальної відповідальності (передача на поруки), звільненні від покарання.
• Сутність принципу гуманізму полягає у визнанні цінності людини (не тільки злочинця, а насамперед, потерпілого). Зокрема, він виражається в тому, що покарання, що передбачає істотне обмеження правового статусу засудженого, переслідує одну мету – захистити інтереси інших, законослухняних громадян, від злочинних посягань.
• Принцип невідворотності кримінальної відповідальності полягає в тому, що особа, яка вчинила злочин, підлягає покаранню в кримінально-правовому порядку. Під останнім варто розуміти й своєчасне притягнення злочинця до відповідальності, й те, що перед кримінальним законом ніхто не повинен мати привілеїв. Зневіра людей у справедливості спричиняє факти нерозкриття злочинів. За даними МВС України, у 2003 р. не розкрито: умисних вбивств – 280, умисних тяжких тілесних ушкоджень – 916, крадіжок державного чи колективного майна – 21 000, крадіжок приватного майна – 89 500, зокрема й із квартир – 29 700, грабежів – 18 300, розбійних нападів – 887 тощо.
• Принцип справедливості означає, що кримінальне покарання чи інший захід кримінально-правового впливу, застосовувані до злочинця, повинні відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, а також особі злочинця.
Цей же принцип, зокрема, означає, що ніхто не може бути двічі притягнутий до кримінальної відповідальності за одне й те ж злочинне діяння.
Спеціальні принципи притаманні, зазвичай, тільки кримінальному праву. Розглянемо їх:
• Принцип законодавчого визначення злочину (nullum crimen sine lege – немає злочину, не передбаченого Законом). Це один із найважливіших загальних принципів кримінального права. Його визначено в статтях 1, 2, 3 та 11 КК України. Реалізація цього принципу не залишає місця для аналогії кримінального закону, що, до речі, прямо заборонено в ч. 4 ст. 3 КК.
• Принцип особистої відповідальності – кримінальна відповідальність можлива лише за власні дії (бездіяльність). Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за злочин, учинений іншою особою. Цей принцип безпосередньо випливає зі змісту ч. 2 ст. 2 КК “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”.
• Принцип винної відповідальності – кримінальна відповідальність настає тільки за наявності вини, тобто лише якщо особа ставиться до злочину та до його наслідків навмисно чи необережно (ст. 23).
Невинно спричинена шкода (казус), незалежно від її тяжкості, злочином не визнається та за неї не може передбачатися кримінальна відповідальність.
• Принцип суб’єктивної осудності. Кримінальна відповідальність ґрунтується лише на суб’єктивній осудності. Об’єктивна осудність від-хиляється, оскільки вона не бере до уваги, не припускає участі в діях свідомості та волі особи.
Окрім вини як підґрунтя суб’єктивної сторони злочину, кримінальна відповідальність вимагає, щоб винна особа усвідомлювала всі ознаки складу злочину. Найбільш переконливо принцип суб’єктивної осудності діє при ексцесі виконавця. Співучасники не підлягають відповідальності за ті дії виконавця, що не охоплювалися їхнім умислом.
• Принцип повної відповідальності. Повнота осудності означає вимогу поставити в провину особі все скоєне нею, незалежно від того, якою кількістю кримінально-правових норм цього передбачено. Ніяких обмежень така вимога не має, незалежно від того, створює все вчинене реальну чи ідеальну сукупність злочинів. У рішеннях вищих судових органів будь-яка неповнота осудності визнається безумовною підставою для повернення кримінальної справи на додаткове досудове слідство.
• Принцип переваги пом’якшуючих відповідальність обставин. При конкуренції обтяжуючих і пом’якшуючих відповідальність обставин перевагу мають пом’якшуючі обставини вчинення злочину.
Так, наприклад, при вчиненні навмисного вбивства вагітної жінки з особливою жорстокістю (обтяжуючі обставини – пункти 2 і 4 ч. 2 ст. 115), але в стані фізіологічного афекту (пом’якшуюча обставина ст. 116), скоєне кваліфікується лише за ст. 116 КК.
• Принцип більшої караності групового злочину. За невеликим винятком, усі чи переважна більшість правових норм про відповідальність за навмисні злочини містять кваліфікуючі ознаки – вчинення його групою осіб або організованою групою. Крім того, п. 2 ст. 67 КК визнає вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою обставиною, що обтяжує відповідальність винної особи.
Принцип більшої караності групового злочину ґрунтується на особливостях спільної злочинної діяльності, що забезпечує порівняно більшу ефективність і прихованість даної діяльності, меншу ймовірність для злочинців бути викритими та покараними.
Можна дійти такого висновку – чим більша ця злочинна група та чим міцніше вона організована, тим більшої кари вона заслуговує.
• Принцип повної компенсації заподіяної злочином шкоди є частковою реалізацією нової концепції кримінального закону – концепції захисту, заміни каральної функції кримінального закону функцією захисту, функцією поновлення порушених прав та інтересів особи.
Кара за злочин може й має бути засобом захисту, а не покарання (ст. 50). Карати – щоб захистити, а не карати – щоб покарати. Принцип повної компенсації заподіяної злочином шкоди відповідає законодавству правового суспільства. Можна погодитися з професором М. Коржанським, що норма, в якій містився б цей принцип, могла б мати таку редакцію: “Незалежно від міри та виду призначеного судом покарання, особа, що заподіяла злочином шкоду, зобов’язана відшкодувати заподіяну цим злочином шкоду в повному обсязі, а також всі витрати на проведення дізнання, слідства та суду”. Злочинність завдає суспільству великої шкоди. За даними МВС України у 2003 р., матеріальні збитки від злочинів за порушеними кримінальними справами складають 1 млрд. 552 млн. грн., зокрема у сфері економіки – 988 млн. грн. Від насильницьких злочинів потерпіло 351 900 осіб; кожна третя з них – жінка (113 700). Серед потерпілих було 8 600 неповнолітніх, 41 600 – пенсіонерів.
• Принцип економії кримінальної репресії – це практичне визначення оптимальної, найбільш відповідної рівню економічного та культурного розвитку суспільства, межі для відокремлення злочину від незлочинного діяння (дії, бездіяльності), межі між криміналізацією та декриміналізацією злочинів.
Особлива важливість принципів кримінального права робить доцільним їх законодавче визначення в одній із перших статей кримінального закону.

 

Яндекс.Метрика >