...
ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ PDF Печать E-mail

ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ

1. Поняття й ознаки покарання. Теорії покарання.
2. Мета покарання в сучасних умовах розвитку суспільства.
3. Система та види покарань за чинним законодавством.
4. Штраф як вид покарання. Заміна штрафу іншими видами покарань.
5. Правова характеристика громадських робіт.
6. Правова характеристика обмеження волі.
7. Правова характеристика виправних робіт. Відмінність їх від громадських робіт.
8. Позбавлення волі на певний строк.

1. Поняття й ознаки покарання. Теорії покарання
Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав та свобод засудженого (ч. 1 ст. 50).
Ознаки покарання
1. Покарання – це примусовий захід. Поняття покарання як заходу означає, що кожен вид покарання має кількісні межі та визначений зміст, потенційно здійснений спосіб упливу на засудженого, чітко регламентований кримінальним законом. Ніхто не має права виходити за межі кількісних і якісних характеристик покарання, встановлених законом.
2. Державний характер примусового заходу. Ця ознака означає, що покарання може бути призначено тільки від імені держави, і є публічно-правовою, державною оцінкою діяння як злочинного, а особа, що вчинила цей злочин, зобов’язана перетерпіти покарання.
Покарання як захід державного примусу й засіб упливу на поведінку людини примушує особу до законослухняної поведінки. У цьому й полягає перша важлива ознака покарання – це, передусім, особливий захід державного примушування (порівняно з дисциплінарними, адміністративними, цивільно-правовими засобами), що є його складовою  частиною, яка визначає його соціальний зміст.
Держава має виняткову монополію на призначення кримінального покарання. Тільки вона визначає повноваження в сфері призначення та виконання покарання, встановлює підстави застосування покарання, види й мету покарання. Кримінальний кодекс встановлює систему покарань – вичерпний і обов’язковий перелік видів покарань, розташованих у визначеному порядку залежно від ступеня їхньої тяжкості (ст. 51).
3. Примусовий характер покарання як державного заходу. Всі учасники публічно-правової сфери зобов’язані коритися рішенням, які вступили в законну силу, про покарання, а держава може застосовувати для їхньої реалізації відповідні заходи впливу, тобто передбачені законом необхідні способи, що забезпечують підпорядкування осіб і органів таким рішенням, зокрема необхідні заходи фізичного впливу. Примусовий характер покарання також означає обов’язок засудженого перетерплювати позбавлення й обмеження, пов’язані із застосуванням до нього покарання.
4. Кримінальне покарання призначається за ті діяння, що є злочинами, тобто містять всі ознаки складу злочину, та застосовується  до конкретної винної особи. Якщо винність є однією з ознак злочину, то зрозуміло, що покарання застосовується до особи, визнаної винною у здійсненні злочину. Безвинне призначення покарання неможливе, і якщо суд не встановить провину конкретної особи в здійсненні конкретного злочину, то до такої особи не можуть бути застосовані заходи примусового впливу, тобто покарання.
5. Індивідуальний характер покарання означає, що призначення кримінального покарання та його виконання можливі лише щодо власне винного. Воно не може бути спрямоване на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить винному особисто, тощо. Іншими словами, особистий характер покарання призначається та застосовується тільки щодо власне злочинця й ніколи не може бути перекладений на іншу особу.
6. Покарання призначається тільки за вироком суду та від імені держави. Згідно ж із ст.124 КУ, “Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.”
Отож жоден інший державний орган не може призначити особі такий примусовий захід, як покарання. Положення закону про застосування покарання за вироком суду – обов’язкова вимога закону, характерна його особливість. Причому застосування покарання завжди відбувається від імені держави, що надає покаранню публічного характеру. До виняткової компетенції суду належить і звільнення від покарання. Обвинувальний вирок, винесений від імені держави, та визначення  покарання особі, винній у здійсненні злочину, означає офіційну державну оцінку скоєного злочину та власне злочинця.
7. Покарання, на відміну від інших примусових заходів, спричиняє особливий правовий наслідок – судимість, яка може бути знята чи погашена за певних умов, зазначених у кримінальному законі (ст. 88).
Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За змістом судимість – це не тільки властивість кари, вона також – певний правовий статус засудженого, пов’язаний із різними правообмеженнями й іншими негативними наслідками протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує відповідальність у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого й після відбування ним покарання (наприклад, тимчасове позбавлення права обіймати певні посади, займатися деякими видами діяльності тощо).
8. Покарання за своїм змістом є карою. Хоча терміна “кара” немає у визначенні покарання, наведеному в КК. Каральний характер покарання передбачається в обмеженні прав і свобод особи, визнаної винною у вчиненні злочину.
Кара є ознакою будь-якого кримінального покарання. Вона визначається строками покарання, наявністю фізичних і моральних страждань та втрат, покладенням обов’язків зазнати ганьби й сорому перед суспільством і різних правообмежень. У одних покараннях вона виражена більше, наприклад, довічне ув’язнення, позбавлення волі, матеріальні чи майнові втрати, в інших – переважають обмеження інших прав (займатися професійною діяльністю, мати звання, нагороди тощо). У кожному покаранні, безумовно, наявні й моральні страждання – ганьба, сором перед суспільством і своїми близькими. Усі ці якості й визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру та тяжкості злочину. Каральний уплив покарання має відповідати тяжкості злочину. Кара має обов’язковий характер для виконання всіма громадянами, посадовими особами й органами  на всій території держави. Багато авторів зводять її до страждань і позбавлень, яких завдає покарання засудженому. Так, М. Шаргородський зазначав, що покарання є позбавленням злочинця будь-яких належних йому благ і виражає негативну оцінку злочинця та його діяння державою. Покарання заподіює страждання тій особі, до якої воно  застосовується. Саме ця властивість, яка є необхідною ознакою покарання, робить його карою. Б. Утевський визначив кару як примус.  Б. Никифорова, критикуючи таке розширене тлумачення кари, відзначила: “Кара – це примус до такого страждання, що за своїм характером і тривалістю пропорційне зробленій злочинцем злій справі, злочину”.
Із критикою викладених поглядів виступив І. Ной: “…кара була б співмірна вазі скоєного злочину, якби за вбивство передбачалася лише страта”.
Виходячи з поняття злочину, можна зробити висновок, що під покаранням розуміють ті відносини, які виникають між державою та злочинцем. До сфери покарання належать лише юридичні наслідки злочину. Однак у житті юридичним аспектом розуміння покарання звичайно не обмежується. Так, під покаранням люди розуміють різні фізичні страждання, хвороби, матеріальні злидні, котрих зазнала винна особа незалежно від волі держави, і це пояснюється або випадком, або дією божих сил. Це, наприклад, якщо убивця сліпне, у ґвалтівника в сім’ї трапилося лихо тощо.
Зважаючи на ці обставини необхідно також відокремити юридичне покарання від моральних мук, докорів сумління, що їх відчуває злочинець.
Будь-яке покарання, за змістом, починаючи від довічного позбавлення волі та закінчуючи штрафом, є свідомим обмеженням для злочинця в здійсненні своїх прав і реалізації якихось інтересів. Тож, безумовно, зміст покарання розкривається в заподіянні особі, що вчинила злочин, страждання. І хоча є пряма залежність від того, яке покарання (фізичне чи моральне) призначено, але все ж тяжкість страждань призводить до певного психологічного відхилення в психіці людини. І на це не можна не зважати.
Якщо ж говорити про власне поняття покарання, то слід брати до уваги те, що термін “покарання” означав спочатку наказ, навчання. На нашу думку більш вдале теоретичне, на відміну від законодавчого, визначення покарання дав професор М. Коржанський: “Покаранням називається застосовуваний судом захід державного спонукання, що заподіює злочинцю певні втрати і встановлює йому від імені держави заперечливу, докірливу, юридичну та моральну оцінку його поведінки”. Кримінальне покарання, безумовно, слідує за злочином: там де є злочин, там же за злочином виникає покарання. Історичний духовно-культурний рівень розвитку сучасного українського суспільства такий, що не може обійтися без покарання (і це характерно загалом для всього людства).
Питання про філософські теорії покарання та пріоритетність деяких з них, упродовж усієї історії людства, було найбільш дискусійним. Тільки за даними відомого вітчизняного правника М. Бажанова, на початку ХХ століття нараховувалося біля 24 самостійних філософських систем і понад 100 юридичних теорій, присвячених лише цілям покарання, а нині їхня кількість значно зросла.
Розглянемо основні теорії покарання.
Теорія відплати (І. Кант). Вона ґрунтується на відомому принципі таліону. Життя за життя, око за око, зуб за зуб – така формула була висунута ще в Біблії та ґрунтується на праві інституту помсти. Ця теорія, завдяки різним матеріалістичним та ідеалістичним концепціям, поділяється на напрямки:
• матеріальної відплати;
• божої відплати;
• діалектичної відплати.
Усі теорії відплати ґрунтуються на таких принципах: вина є обов’язковим елементом покарання; обов’язкова відповідність покарання вчиненому злочину; покарання є звичайним елементом каральної діяльності держави та не має особливої мети. Основним же “позитивом” цих теорій можна вважати те, що вони передбачали використання покарання, що відповідало б злочину, було б встановлене законом і заздалегідь відоме, тобто ще до вчинення злочину.
Перехідна теорія (А. Фейєрбах). Назва цієї теорії зумовлена тими засадами, що є начебто “містком” між теорією відплати та теорією перевиховання.
Згідно з цією теорією, головна мета держави – підтримка панування права, тобто життя людей на підставі закону. Правопорушення суперечить меті суспільного життя й тому державна влада має право та обов’язок ліквідувати таке порушення закону. Така боротьба не може бути ефективною лише завдяки моральним факторам, тобто завдяки релігії, вихованню. Тільки примус може дати якийсь результат.
Фізичний примус А. Фейєрбах вважає недостатнім і неефективним засобом боротьби зі злочинами. Він звертається до суб’єктивної сторони злочину, у якій виділяє елемент почуттєвого, завдяки чому особа прагне задовольнити свої бажання та не звертає уваги на незаконні шляхи досягнення мети. Ці бажання можна “знешкодити” тим, що кожна особа буде знати, що страждання за злочин будуть перевищувати ту незадоволеність, яка виникне при недосягненні поставленої мети. Щоб таке положення насправді здійснилося, потрібно втілити такі рекомендації. Це, по-перше, щоб закон прямо вказав на те зло, яке є логічним і необхідним наслідком правопорушення (тобто це погроза законом), і по-друге, щоб цей зв’язок між злочином та покаранням (наслідком) мав дійсний характер, тобто злочин вчинюється одразу й після цього відбувається виконання погрози законом.
Теорія страхання (І. Бентам, Ч. Беккаріа). Покарання є стражданням, яким державна влада погрожує в законі та котре здійснюється завдяки цьому закону. Засади цієї погрози формуються в потребі встановлення й охорони загальної свободи всіх громадян через ліквідацію чуттєвих бажань, що викликають правопорушення. Тож, бачимо, що мета погроз – страхання всіх, хто є потенційним правопорушником. Мета виконання покарання полягає в тому, щоб погроза дійсно стала реальністю.
Теорія попередження (Грольман). Згідно з цією теорією юридичний порядок буде доти міцний, доки всі громадяни мають сильну волю не порушувати закон. За Грольманом, уже наявність у особи можливості посягання дає право державі певним чином попереджувати настання можливих суспільно небезпечних дій. Правові основи такого примусу наявні в свідомості суспільства та свідчать, що в певної особи нема достатніх мотивів для боротьби зі злом. І доки стан справ буде таким, буде існувати постійна небезпека цієї особи для правопорядку.
Теорія виправлення чи перевиховання (Платон). Платон вважав злочинців морально хворими людьми й тому лише лікування їхніх душ може реалізувати мету покарання. Підґрунтям теорії Платона є такі положення: “Злочинець – це хвора особа. Хвороба вбиває людину. Покарання – це ж лікування, що робить із хворої людини (злочинця) – здорову (виправлену, правосвідому особу). Держава уособлює “лікаря”, вказівки якого хоча може й неприємні для хворого (злочинця), але корисні й обов’язкові”. Платон казав, що “.. ніяке покарання за законом не призначається заради того, щоб завдати шкоди, а для того, щоб зробити стражденного кращим, ніж він був до покарання...”.
Теорія загладження шкоди (К. Велькер). Основна суть цієї концепції покарання полягає в тому, що покаранням має бути загладжена ідеальна шкода, що була заподіяна злочином. Якщо особа вчинює якийсь злочин, заподіює шкоду правопорядку, то внаслідок цього виникає правовий обов’язок загладити шкоду. Особа виконує цей правовий обов’язок добровільно чи під примусом держави.
2. Мета покарання в сучасних умовах розвитку суспільства
Метою покарання є кара, виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Визначення мети покарання – одне з найбільш принципових питань кримінального права. “Від його вирішення залежить не тільки побудова багатьох інститутів цієї галузі права, але і цілеспрямоване застосування власне кримінального законодавства” (І. Ной).
Ч. Беккаріа писав: “Мета покарання міститься тільки в тому, щоб перешкодити винному знову завдати шкоду суспільству й утримати інших від здійснення того ж”.
Н. Таганцев, визначаючи мету покарання, говорив: “Будучи особистим стражданням, заподіюваним винному за вчинене ним діяння, покарання повинне бути організоване так, щоб воно слугувало чи могло слугувати тій меті, що переслідує держава, караючи”.
Від цілей покарання варто відрізняти його функції, за допомогою яких вирішуються приватні задачі, досягаються проміжні результати на шляху до мети. Сплутування мети й функцій у літературі трапляється, і це не тільки заважає правильному їх з’ясуванню, але й призводить до перекручування соціального призначення покарання, спрямованості кримінально-правової політики.
Наприклад, це стається, коли як мету покарання визнають власне кару. При цьому М. Бєляєв пояснював: “Під карою як метою покарання ми розуміємо заподіяння правопорушнику страждань і позбавлень як відплату за вчинений ним злочин”. І. Карпець, відстоюючи такі ж погляди, міркував приблизно так: “Оскільки покарання карає та досягається якась мета, з цього виходить, кара є однією з цілей покарання”. Аргументи цих двох авторів неминуче приводять до висновку, що покарання як кара є самоціллю, чого власне кримінальний закон і не допускає.
Так у ч. 2 ст. 50 КК сказано: “Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.”
Отож цілі покарання:
• кара;
• виправлення засуджених;
• запобігання вчиненню нових злочинів засудженими;
• запобігання вчиненню злочинів іншими особами.
У попередньому КК 1960 р. було інше формулювання: “Покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але і має на меті виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного відношення до праці, точного виконання законів, поваги до правил соціалістичного співжиття, а також попередження здійснення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті заподіяння фізичних страждань чи приниження людського достоїнства”.
Відмова  нового КК від визначення покарання як кари за вчинений злочин має свої підстави. Основна причина цієї відмови полягає в тому, що слова “покарання” та “кара” – синоніми. Тож визначення покарання як кари нічого для з’ясування змісту цього явища не дає.
Аналіз тексту КК свідчить, що ідеї змішаних теорій набули законодавчого втілення в тому, що закон визнає як мету покарання злочинця.
Кара – це обмеження (позбавлення) засудженого прав і свобод, головною з яких є свобода в різних аспектах (свобода пересування, свобода вибору місця роботи, свобода вільного розпорядження майном тощо).
Незважаючи на вищезгадані положення закону, проблема мети покарання ще й досі викликає суперечки в літературі. Усі автори, що досліджували проблему, визнають метою покарання загальну та спеціальну превенції злочинів. Багато авторів визнають метою покарання виправлення засудженого. У КК 1960 р. було вказано на мету –  перевиховання засудженого.
Викликають сумніви положення щодо можливості покаранням перевиховувати злочинців. Так, опоненти цього положення (М. Коржанський та ін.) вказують, що людина виховується тільки у віці від шести до всімнадцяти місяців. І пізніше можна перевиховати лише при бажанні того, хто перевиховується. Як казав Конфуцій, “Усього можна навчитися, але не всього можна навчити”. Тобто дорослу людину з її сформованим характером, психікою досить важко перевиховати, та виправити – можливо.
Особливо це стосується нашої країни в період економічної кризи, коли праця (необхідний чинник ресоціалізації засудженого) стає привілеєм. Законослухняні громадяни не можуть знайти роботу, що ж говорити про осіб, які перебувають за гратами.
Виправлення особи – це ресоціалізація особи, коли у неї під упливом державних примусових заходів і обмежень формується стійка позитивна соціальна установка, що утримує її від вчинення злочинів.
Також слід згадати, що в КК передбачено ще дві основні мети: загальна превенція та приватна превенція.
Загальна превенція досягається: наявністю в законі певних санкцій (витоки з теорії відплати); невідворотністю покарання (витоки з перехідних теорій); судовим  розглядом справи про злочин; публічністю вироку (витоки з теорії страхання); правовою пропагандою (походить з теорії попередження).
Приватна ж превенція досягається: позбавленням винного істотних прав і благ; розривом різних злочинних зв’язків; ізоляцією винного від суспільства.

3. Система та види покарань за чинним законодавством
Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну систему. Система покарань, установлена ст. 51 КК, і є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів із застосування покарань. Законодавець, визначаючи систему покарань, створює цим базу й для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК, в яких передбачено види та межі покарань за певні злочини. Система покарань покликана визначати однаковість у правозастосовній діяльності та згідно з цим бути важливим засобом забезпечення законності.
Під системою покарань, зазвичай, розуміють установлений кримінальним законом і обов’язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.
Система покарань містить такі види покарань: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину чи кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади чи провадити певну діяльність; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі (ст. 51). Отже, КК передбачає 12 видів покарань.
Покарання класифікуються за порядком (способом) їх призначення; за суб’єктом, до якого застосовується покарання; за можливістю визначення строку покарання та ін. За порядком призначення покарань ст. 52 КК поділяє всі покарання на три групи:
1) основні покарання;
2) додаткові покарання;
3) покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові.
Основні покарання – це покарання, що призначаються у вироці лише як самостійні покарання. До основних покарань закон відносить: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному  батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.
Додаткові покарання – це покарання, що призначаються лише на додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть. До них ст. 52 КК відносить: конфіскацію майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.
Покарання, що можуть призначатись і як основні, і як додаткові – це позбавлення права обіймати певні посади чи провадити певну діяльність і штраф.
Цілі покарання досягаються різними видами та розмірами покарання. Звернемося до статистичних даних, які свідчать про кримінально-правову політику держави та потенційні можливості кримінального законодавства.
Так, у 2003 р. суди більш диференційовано застосовували міри кримінального покарання. До позбавлення волі на певний строк засуджено 60 983 особи. Намітилася тенденція до поступового зменшення частки засуджених до позбавлення волі на певний строк у загальній кількості засуджених.
Питома вага засуджених до позбавлення волі становила у: 1998 р. – 37,2% від усіх засуджених; у 1999 р. – 37,5%; у 2000 р. – 35,9%; у 2001 р. – 34,9%; у 2002 р. – 31,4%; у 2003 р. – 30,3%.
Альтернативні види покарань без позбавлення волі на певний строк (штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, обмеження волі та ін.) суди застосували до 20 822 осіб, або до 10,4% від кількості усіх засуджених.
У судовій практиці, як і раніше, широко застосовується покарання  у виді реального позбавлення волі, тому що в КК з 695 санкцій у 500, або в 71,9%, передбачено позбавлення волі як вид покарання.
До одного року позбавлення волі засуджено 1 843 особи, що на 34,5% менше, ніж у попередньому році.
Від одного року до двох років позбавлення волі засуджено 10 791 особу або на 6,5 % менше, ніж попереднього року; їх питома вага серед усіх засуджених зменшилася до 5,4%. Зменшилася до 17,7% частка таких осіб і серед засуджених до позбавлення волі.
До довічного позбавлення волі засуджено 130 осіб (у 2002 р. – 155 осіб).
Наявна стійка тенденція до зменшення застосування судами до засуджених виправних робіт і штрафу, що пояснюється безробіттям серед значної кількості громадян, невиплатою заробітної плати працівникам, а також відсутністю коштів для сплати штрафу в багатьох засуджених.
До 8 915, або на 15,2%, зменшилася кількість осіб, до яких суди застосо-вували штраф як основне покарання; їх частка складала в: 1998 р. – 6%; 1999р. – 3,9%; 2000 р. – 2,9%; 2001 р. – 3,1%; 2002 р. – 5,4%; 2003 р. – 4,4%. Найбільше засуджених осіб, до яких застосовано штраф як основну міру покарання, відмічено за злочини проти власності (статті 185–198) – 3 759 осіб, у сфері господарської діяльності (статті 199–235) – 838, проти безпеки руху й експлуатації транспорту (статті 276–292) – 605, проти громадського порядку та моральності (статті 293–304) – 536.
В останні роки суди значно рідше призначають покарання у виді виправних робіт; частка таких засуджених щороку зменшується. Так, до виправних робіт було засуджено: у 1998 р. – 11,5%; у 1999 р. – 9,8%; у 2000 р. – 7,7%; у 2001 р. – 5,1%; у 2002 р. – 2,3%; у 2003 р. – 1,6% від усіх засуджених осіб. Кількість засуджених до такого покарання минулого року зменшилася на 25% – з 4 390 до 3 292 осіб. Трохи більше, ніж половині, – 1 675 засудженим до виправних робіт – суди призначили таке покарання за вчинення злочинів проти власності (статті 185–198).
Водночас і новий вид покарання – громадські роботи, тобто виконання засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, і застосування якого в багатьох країнах світу виявилося досить ефективним, суди призначили лише 1,4% засуджених. Хоча загалом у 2003 р. по Україні громадські роботи застосовано до 2 761 засудженого або на 53,9% більше, ніж у попередньому році.
Незначна кількість осіб, яким суди призначили як основне покарання громадські роботи, частково пояснюється тим, що цей вид покарання передбачено лише в 14 статтях КК за злочини невеликої тяжкості. Наприклад, за умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125), побої і мордування (ст. 126), необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128) тощо. У більшості випадків громадські роботи передбачені в законодавстві як альтернатива до інших основних видів покарання. Часто суди призначали громадські роботи як більш м’яку міру покарання засудженим за іншими статтями КК, у санкціях яких вони не передбачені. Наприклад, за вчинення крадіжки (ст. 185, у санкції якої не передбачено покарання через громадські роботи) засуджено до такого покарання 888 осіб, або третину – 32,2% від загальної кількості осіб, яким суд призначив зазначену міру кримінального по-карання; за злочини у сфері господарської діяльності (статті 199–235) засуджено до громадських робіт 991 особу, або 35,9%.
Арешт, тобто тримання в умовах ізоляції від суспільства на строк  від одного до шести місяців, у 2003 р. призначено 1 995 засудженим,  що на 19,2% більше від показника попереднього року, або 1% від усіх засуджених. Арешт застосовано за злочини невеликої тяжкості до 1 365 осіб, за злочини середньої тяжкості – до 354, за тяжкі – до 269.
Обмеження волі з обов’язковим залученням до праці суди застосували до 3 514 осіб, або до 1,7% від загальної кількості засуджених. Зазначену міру кримінального покарання суди призначали за вчинення злочинів невеликої тяжкості 1 132 засудженим, середньої тяжкості – 1 532, за тяжкі злочини – 766 та за особливо тяжкі злочини – 84 особам. Найчастіше суди призначали обмеження волі за крадіжку. Усього за ст. 185 КК засуджено до обмеження волі 1 025 осіб, або 29,2% від загальної кількості засуджених до цього виду покарання.
Спостерігається тенденція до зменшення кількості засуджених, яким суди призначали додаткові заходи кримінального покарання. Так, у 2003 р. позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю застосовувалося до 2 499 засуджених, що на 3,4% менше, ніж попереднього року. Як додаткове покарання позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю суди призначили за привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191) усього 705 особам, або 27,1% (засуджено за цей злочин 2 627 осіб); за зловживання владою або службовим становищем (ст. 364) щодо 331 особи, або 27,9% (засуджено 1 186 осіб); за порушення правил дорожнього руху й експлуатації транспорту особами, що керують транспортними засобами (ст. 286), щодо 609 осіб, або 15,4% (засуджено 3 964 особи).
Зміни в кримінальному законодавстві викликали різке зменшення порівняно з 2001 р. кількості засуджених, яким суди призначили додаткове покарання – конфіскацію майна. Так, якщо в 2001 р. конфіскація майна як додаткове покарання була застосована до 33 907 засуджених, то в 2002 р. – до 4 607, а в 2003 р. – до 4 430 осіб. Така тенденція щодо застосування як додаткового покарання конфіскації майна частково пояснюється тим, що раніше суди, застосовуючи ст. 461 КК 1960 р. при відстрочці виконання вироку, могли призначити засудженому додаткове покарання у виді конфіскації майна. За новим КК (ст. 77) застосування як додаткового покарання конфіскації майна в разі звільнення засудженого від відбування основного покарання з випробу-ванням не передбачена.
Конфіскація майна відповідно до ст. 59 КК встановлена за тяжкі й особливо тяжкі корисливі злочини та може бути призначена у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК. Згідно з даними судової статистики, питома вага засуджених, до яких суди застосовували конфіскацію майна за статтями, у санкціях яких передбачено цю додаткову міру кримінального покарання, становить усього 26%.

4. Правова характеристика штрафу
Штраф – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах визначених санкцією кримінально-правової норми Особливої частини КК та тягне судимість особи.
Судам необхідно мати на увазі, що штраф як основне й додаткове покарання призначається у випадках і в межах, установлених санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК (п.14 ППВСУ “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7).
Штраф може бути як основним, так і додатковим видом покарання. Як основний він накладається у випадках і межах, встановлених Особливою частиною КК. Як додаткове покарання штраф може бути призначений лише, якщо його спеціально передбачено як додаткове покарання в санкції певної статті Особливої частини КК. Нині чинний КК має лише дві статті, що передбачають штраф як додатковий захід покарання – це ч. 1 ст. 144 КК (насильницьке донорство) та ч. 2 ст. 367 КК (службова недбалість).
Законом передбачено й деякі інші випадки застосування штрафу як заходу покарання: суду надано право за певних умов призначити винній особі більш м’яке покарання, що не зазначене в санкції Особливої частини КК, за якою ця особа обвинувачується (ст. 69). Таким більш м’яким видом покарання може бути й штраф, межі якого визначаються ст. 53 КК (п.14 постанови ).
При цьому закон зазначає ще й таке:
1) один місяць виправних робіт рівноцінний трьом неоподатковуваним мінімумам доходів громадян;
2) у разі звільнення від відбування основного покарання з випробуванням (ст. 77) суд може призначити особі додаткові покарання, зокрема й штраф у межах, передбачених ст. 53 КК;
3) особам, які відбувають покарання через обмеження чи позбавлення волі, невідбута частина покарання за певних умов може бути замінена судом на більш м’яке покарання, зокрема й на штраф (ст. 82) у межах, передбачених ст. 53 КК;
4) вирішуючи питання про звільнення від відбування покарання через обмеження чи позбавлення волі на строк до п’яти років вагітних жінок і тих, які мають дітей до трьох років, суд може замінити покарання на більш м’яке, це може бути й штраф (ч. 4 ст. 83) у загальних межах, передбачених ст. 53 КК;
5) більш м’яким покаранням (зокрема й штрафом) може бути замінений визначений вироком суду вид покарання згідно з амністією та актом про помилування (статті 85 та 86).
Штраф визначається не в конкретній сумі гривень, а як сума, що відповідає певній кількості неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, офіційно встановленого державою.
Загальний розмір штрафу становить від 30 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Можливі винятки, коли розмір штрафу в санкціях норм Особливої частини КК може бути вищим (ч. 2 ст. 212, ст. 220). Законодавець надав суду можливість самостійно визначати в кожній справі розмір штрафу та зазначив критерії такого розсуду: залежно від тяжкості вчиненого злочину; зважаючи на майновий стан винного.
Якщо засуджена особа не може сплатити штраф, то суд замінює йому штраф на покарання через громадські чи виправні роботи. При цьому використовується розрахунок: десять годин громадських робіт за один неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Або один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімуми доходів громадян, але на строк не більший за два роки. Порядок заміни передбачений ст. 410 КПК України.
Згідно зі ст. 26 КВК засуджений  зобов’язаний сплатити штраф у місячний строк після набрання вироком суду законної сили та повідомити про це відповідний суд через представлення документа про сплату штрафу. У разі  несплати засудженим штрафу в місячний строк, його стягнення провадиться примусово.
Якщо засуджений злісно ухиляється від сплати штрафу, то примушення до виконання судових рішень забезпечується притягненням до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 389 КК.
Згідно з п. 2 ППВСУ “Про деякі питання застосування судами України адміністративного та кримінального законодавства у зв’язку з набранням чинності Законом України від 22 травня 2003 р. “Про податок з доходів фізичних осіб” від 28 травня 2004 р. № 9 судам необхідно брати до уваги, що запровадження Законом податкових соціальних пільг не впливає на розмір покарання й адміністративного стягнення у формі штрафу, якщо він визначений у відповідних санкціях у неоподатковуваних мінімумах доходів громадян.

5. Правова характеристика громадських робіт
Громадські роботи – покарання, яке полягає в тому, що особа примусово залучається до суспільно корисних робіт.
У переліку видів покарання (ст. 51) вважаються більш м’якими, ніж виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, конфіскація майна, обмеження чи позбавлення волі.
Змістом цього виду покарання є покладення на засудженого трудового зобов’язання, від кількості, характеру й умов якого він ухилятися не має права.
У ст. 55 КК передбачаються ознаки цього покарання: роботи безоплатні; роботи суспільно корисні; засуджений виконує їх у вільний від роботи чи навчання час і не більше як чотири години на день.
Такий вид покарання є лише основним. Строк громадських робіт передбачений у кількості від 60 до 240 годин, що складає 7,5–30 повноцінних 8-годинних робочих днів, або від 15 до 60 4-годинних робочих днів.
Місце громадських робіт визначається органами місцевого самоврядування, на які покладається: відповідальність за дотримання правил безпеки проведення робіт; створення певних умов для їх виконання; надання можливостей для відбування цього покарання засудженим у безпосередній близькості від місця його основної роботи, навчання чи місця проживання; контроль за виконанням засудженим доручених робіт; облік проведеної роботи; повідомлення спеціальних органів із виконання судових рішень у кримінальних справах про хід виконання робіт і поведінку засудженого.
Засуджені до громадських робіт повинні виконувати такі умови:
– дотримуватися правил внутрішнього розпорядку організацій, у яких відбувають покарання;
– добросовісно ставитися до трудових обов’язків;
– працювати на визначених для них об’єктах і відробити визначений судом строк;
– інформувати органи, на яких покладено виконання вироків, про зміну місця проживання й основної роботи тощо.
Не призначаються громадські роботи: інвалідам першої та другої груп; вагітним жінкам; особам, які досягли пенсійного віку; військовослужбовцям строкової служби.
Громадські роботи призначаються судом, якщо вони вказані у відповідних санкціях статей Особливої частини КК.
Вони можуть також призначатися у разі:
1) заміни на них штрафу при неможливості його сплати (ст. 53);
?? призначення більш м’якого покарання, ніж те, що передбачене санкцією відповідної статті (ст. 69);
3) заміни невідбутої частини покарання у виді обмеження чи позбавлення волі на більш м’яке  (ст. 82);
4) заміни покарання у виді обмеження чи позбавлення волі на строк не більший за п’ять років на більш м’яке покарання жінкам після досягнення дитиною трирічного віку чи в разі смерті дитини (ч. 4 ст. 83);
5) заміни на більш м’яке покарання на підставі закону про амністію чи акта помилування (ст. 85).
Звільнення від відбування громадських робіт можливе лише на підставі статтей 84 та 85 КК.
Ухилення від відбування громадських робіт тягне за собою кримінальну відповідальність за ч. 2 ст. 389 КК.

6. Правова характеристика обмеження волі
Обмеження волі – це вид кримінального покарання, що полягає в триманні за вироком суду засудженої особи у спеціалізованих кримінально-виправних установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням до праці.
Відповідно до ст. 52 КК, обмеження волі може застосовуватися тільки як основна міра покарання.
Можливий строк обмеження волі – від одного до п’яти років.
У зв’язку з тим, що цей вид покарання пов’язаний з обов’язковим за-лученням засудженого до праці, до обмеження волі, згідно з ч. 3 ст. 61 КК, не можуть бути засуджені: неповнолітні, вагітні жінки та жінки, що мають дітей віком до 14 років; особи, які досягли пенсійного віку; інваліди першої та другої груп, військовослужбовці.
У разі заміни покарання у виді обмеження волі на позбавлення волі, згідно зі ст. 72 КК, до одного дня позбавлення волі прирівнюються два дні обмеження волі.
Згідно зі ст. 56 КВК, особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у виправних центрах, зазвичай, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їхнього постійного місця проживання до засудження.
Засуджені до обмеження  волі  залучаються до праці, звичайно, на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності за умови забезпечення належного нагляду за їхньою поведінкою. Праця засуджених до обмеження волі регулюється законодавством про працю, крім правил прийняття на роботу, звільнення з роботи, переведення на іншу роботу. Засудженим, незалежно від усіх відрахувань, належить виплачувати не менш як 75% від загальної суми заробітку (ст. 60 КВК).
Засуджені до обмеження волі мають право: носити цивільний одяг; мати при собі гроші та цінні  речі; користуватися грішми без обмежень; відправляти листи, отримувати посилки (передачі) й бандеролі; одержувати короткострокові побачення без обмежень, а тривалі побачення – до трьох діб один раз на місяць.
Засудженим може бути дозволено короткочасні виїзди за межі виправного центру за обставин, передбачених законом для осіб, засуджених до позбавлення волі, а також з інших поважних причин у таких випадках: за необхідності звернутися в  медичний заклад з  приводу захворювання чи лікування  за наявності відповідного  медичного висновку; для складання іспитів у навчальному закладі; за викликом судових і слідчих органів – на період провадження слідства чи дізнання; для попереднього вирішення питань трудового та побутового влаштування після звільнення – строком до семи діб, без урахування часу на дорогу; у разі виникнення інших життєво необхідних обставин, які потребують присутності засудженого.
Особи, засуджені до обмеження волі, зобов’язані: виконувати законні вимоги адміністрації виправного центру, що стосуються порядку відбування призначеного покарання; сумлінно працювати в місці, визначеному адміністрацією виправного центру; постійно перебувати в межах виправного центру під наглядом, залишати його межі лише  за спеціальним дозволом адміністрації цього центру, проживати за особистим посвідченням, яке видається замість паспорта; проживати, зазвичай, у спеціально призначених гуртожитках.
Перебування засудженого у вільний від роботи час поза гуртожитком допускається з дозволу адміністрації виправного центру, котра з цього приводу виносить вмотивовану постанову (ст. 59 КВК).
Засудженим до обмеження волі забороняється: доправляти та зберігати на території, де вони проживають, предмети, вироби й речовини, перелік яких визначений нормативно-правовими актами Державного департаменту України з питань виконання покарань. У разі виявлення таких предметів, виробів і речовин у засудженого вони підлягають вилученню. Речі, вилучені з обігу, знищуються, гроші, цінності й інші речі за рішенням суду можуть бути передані в доход держави.

7. Правова характеристика виправних робіт. Відмінність їх від громадських робіт
Виправні роботи є основним видом покарання, яке характеризується тим, що особа примусово залучається до роботи на вказаний у вироку строк з утриманням у доход держави визначеного судом відсотка від її заробітку.
Виправні роботи мають такі ознаки:
1) втілюють докір держави;
2) обмежують права засудженого на зміну місця роботи та побічно можливості професійної кар’єри в деяких сферах (на державній службі, в банківській діяльності, системі освіти тощо);
3) породжують майнові наслідки, зменшуючи заробіток засудженого;
4) час відбування покарання, зазвичай, не включається до загального та неперервного стажу. Втім, за певних умов час відбування виправних робіт може бути включений до загального трудового стажу.
Виправні роботи як вид покарання, загалом, мають економічний характер і не пов’язані з розривом позитивних суспільних зв’язків засудженого.
Згідно з п.12 ППВСУ “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7, виправні роботи можуть бути призначені, зазвичай, особам, котрі вчинили менш небезпечні злочини та не потребують ізоляції від суспільства. Виправні роботи призначаються тільки особам, які працюють, і відбуваються за місцем роботи засуджених. Місцем роботи засудженого можуть бути підприємства, установи й організації будь-якої форми власності, тому що на кожне з них поширюються конституційні гарантії та норми трудового законодавства. Роботою засудженого є його діяльність, щодо здійснення якої складений трудовий договір.
Суди не повинні призначати виправні роботи особам, які вчинили злочини, пов’язані з виконанням службових або професійних обов’язків, коли залишення винного на тій же роботі може призвести до послаблення виховного та запобіжного впливу покарання чи до вчинення таких же злочинних діянь.
Під час відбування покарання засудженому забороняється звільнятися з роботи за власним бажанням без дозволу спеціальних органів, які здійснюють виконання вироків. Дозвіл може бути виданий після перевірки обґрунтованості причин звільнення. Відмова у виданні дозволу на звільнення має бути мотивованою та може бути оскарженою в установленому законом порядку. Якщо засуджений не має місця роботи, він повинен самостійно працевлаштуватися чи стати на облік в органах служби зайнятості. В останньому випадку засуджений не може відмовитися від запропонованої органами служби зайнятості роботи чи перекваліфікації.
Виправні роботи є строковим видом покарання. Кримінальним кодексом встановлений їх мінімальний строк призначення – шість місяців. Максимальний строк виправних робіт – два роки. Строк відбування виправних робіт, який обчислюється роками та місяцями, розглядається як строк, упродовж якого засуджений працював і з його заробітку проводилися відрахування. Якщо під час перебігу строку засуджений не працював із причин, які визнані нормативно-правовими актами поважними, цей час включається в строк відбування покарання. Обчислення строку відбування покарання може мати юридичне значення при заміні невідбутого покарання чи при призначенні покарання за сукупністю вироків. Отож, строк покарання продовжується до повного відпрацювання засудженим належної кількості робочих днів, враховуючи час, коли він не працював з поважних причин, але отримував заробітну плату, час, коли він хворів, час відпустки за вагітністю та пологами.
Розміри відрахувань у доход держави мають бути в межах від 10% до 20%. Відрахування проводяться від усієї суми заробітку, без виключення з неї податків та інших платежів, а також претензій за виконавчими документами. Відрахування не проводяться від пенсій, допомоги, що отримується в порядку соціального забезпечення та соціального страхування, виплат одноразового характеру й не передбачених системою заробітної плати. При скасуванні вироку та закритті справи суми, відраховані із заробітку, повертаються засудженому.
Виправні роботи застосовуються як основний вид покарання у випадках, передбачених санкціями статей Особливої частини КК.
У той же час передбачаються випадки призначення виправних робіт навіть тоді, коли вони не передбачені санкцією статті, за якою засуджується особа, а саме у разі: заміни штрафу при неможливості його сплати (ч. 4 ст. 53) у порядку, передбаченому ст. 410 КПК; призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69); заміни невідбутої частини покарання на більш м’яке (ст. 82); заміни на більш м’яке покарання для жінки, засудженої до обмеження чи позбавлення волі на строк до п’яти років, після досягнення дитиною трирічного віку чи смерті дитини (ч. 4 ст. 83); заміни покарання на більш м’яке на підставі закону про амністію чи акта про помилування (ст. 85).
Звільнення від відбування виправних робіт можливе: при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання (ст. 81); за хворобою (ст. 84); при звільненні від відбування покарання на підставі закону про амністію чи акта про помилування.
Частина 2 ст. 57 КК передбачає випадки, коли виправні роботи не застосовуються: до вагітних жінок і тих, що перебувать у відпустці з догляду за дитиною; до непрацездатних; до осіб, які не досягли 16 років; до осіб пенсійного віку; до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.
Якщо особа стала непрацездатною після постановлення вироку про застосування виправних робіт, суд може в порядку, передбаченому ст. 410 КПК, замінити виправні роботи штрафом із розрахунку: три встановлені законодавством неоподатковувані мінімуми доходів громадян за один місяць виправних робіт, але на строк не більший від двох років.
Ухилення засудженого від відбування виправних робіт передбачає кримінальну відповідальність за ч. 2 ст. 389 КК.
Основні відмінності виправних робіт від громадських:
1) виправні роботи є більш суворим видом покарання, ніж громадські роботи;
2) у місці відбування покарання (виправні – на місці роботи, а громадські – поза місцем роботи);
3) у характері робіт (виправні – особа виконує свої трудові обов’язки, а громадські –  виконує суспільно корисну роботу (прибирання вулиць);
4) у часі відбування (виправні – під час виконання обов’язків за місцем роботи, а громадські – у вільний від роботи чи навчання час);
5) у строках відбування (виправні –  від шести місяців до двох років, а громадські – від 60 до 240 годин);
6) у майновому обмеженні (виправні – особа отримує заробітну плату, а розміри відрахувань у доход держави складають від 10% до 20%, а громадські –  особа працює безоплатно).

8. Позбавлення волі на певний строк
Позбавлення волі на певний строк – один із найсуворіших видів покарань, який призначається за вчинення злочинів, що становлять підвищену суспільну небезпеку, та полягає в примусовій ізоляції засудженого на визначений строк у спеціально призначених для цього виправно-трудових установах, і поєднаний з обмеженням прав (свободи пересування, вибору роботи та роду діяльності, спілкування з сім’єю, знайомими тощо) та з жорсткою регламентацією часу роботи й відпочинку. Відбування покарання в таких умовах характеризується виправно-трудовим упливом на осіб, які вчинили злочини, та проведенням з ними виховної роботи.
Згідно зі ст. 86 КВК, вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається Державним департаментом України з  питань виконання покарань.
Позбавлення волі на певний строк є строковим видом покарання, чим відрізняється від довічного позбавлення волі. Цей вид покарання застосовується як основний, і лише у випадках, передбачених статтями Особливої частини чинного КК. Застосовується це покарання до будь-якої особи як самостійно, так і разом із додатковими. Позбавлення волі на певний строк з огляду на суворість покарання застосовується лише тоді, коли досягнення цілей покарання, зокрема виправлення засудженого, через застосування інших видів покарання неможливе. Якщо санкція статті, за якою засуджується винний, передбачає позбавлення волі на певний строк альтернативно з іншими, більш м’якими видами покарань, суд у вироку має мотивувати, чому власне призначається чи не призначається вказаний вид покарання.
У ст. 63 КК встановлюються єдині для всіх злочинів межі визначення строку позбавлення волі: від одного до п’ятнадцяти років. Отже, законодавець встановив більш жорсткі строки позбавлення волі, а нижню межу визначено в один рік. Конкретні межі строків позбавлення волі вказано в санкціях статей Особливої частини КК. Нижня межа строку позбавлення волі в деяких статтях чинного КК може бути не вказана. Якщо нижня межа позбавлення волі не вказана, мінімальним строком позбавлення волі є передбачений у ст. 63 КК один рік.
Особі, що до вчинення злочину не досягла 18-річного віку, покарання у виді позбавлення волі може бути призначене на строк не більший за десять років, а у випадку вчинення нею особливо тяжкого злочину, поєднаного з умисним позбавленням людини життя, – п’ятнадцяти років (ст. 102) (п. 27 ППВСУ “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7).
До неповнолітнього, котрий уперше вчинив злочин невеликої тяжкості, покарання у виді позбавлення волі не застосовується.
Остаточне покарання у виді позбавлення волі, призначене за сукупністю злочинів або вироків особі, що вчинила злочини у віці до 18 років, не може перевищувати п’ятнадцяти.
Кримінальний кодекс не передбачає заміни інших покарань (штрафу, виправних робіт тощо) на позбавлення волі. Утім, допускається можливість заміни позбавлення волі строком не більшим за  два роки, зважаючи на обставини справи й особу засудженого, на службове обмеження для військовослужбовців (ст. 58) і тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62) на той же строк.
Закон про кримінальну відповідальність, на відміну від попереднього, не передбачає видів режиму відбування покарання у виді позбавлення волі та необхідності визначення їх судом. Ці обов’язки покладено на відповідні служби виконання судових рішень на підставі та в порядку, передбачених КВК.

 

Яндекс.Метрика >