...
ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ PDF Печать E-mail

ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ

1. Загальна характеристика кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.
2. Види покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх та їх призначення.
3. Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності.
4. Особливості звільнення неповнолітніх від покарання та його відбування.
5. Погашення та зняття судимості щодо неповнолітніх.

1. Загальна характеристика кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх
Неповнолітніми вважаються особи, котрі не досягли 18-річного віку. Серед неповнолітніх у КК виокремлюється ще низка категорій осіб, зокрема: малолітні, тобто ті, що не досягли 14-річного віку; новонароджені діти; діти, котрі не досягли 16-річного віку, тощо.
Рівень підліткової злочинності в 2003 р. збільшився на 3,6%. У 2003 р. неповнолітніми чи за їх участю вчинено 33 500 злочинів, із них 1 300 особливо тяжких і 21 600 тяжких злочинів. Питома вага тяжких і особливо тяжких злочинів у структурі злочинності серед неповнолітніх становить 68,4%. Неповнолітні вчинили 195 умисних убивств, 135 зґвалтувань, 768 розбійних нападів; зареєстровано 480 проявів незаконного заволодіння автомобілями, вони також заподіяли 296 умисних тяжких тілесних ушкоджень. Дві третини (67%) злочинів, скоєних неповнолітніми,  це крадіжки чужого майна, їх учинено 22 100, зокрема й із квартир – 5 200. Тож у підлітковій злочинності кількісно переважав саме зазначений вид злочинів. Кожний третій підліток вчинив злочин у віці 14–15 років (усього 8 900 осіб).
Коли йдеться про кримінальну відповідальність і покарання неповнолітніх, то має значення виокремлення серед них тих, що досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. У такому сенсі неповнолітніми слід вважати осіб, які досягли 16-річного, у деяких випадках 14-річного віку, та яким ще не виповнилося  18 років. Особа вважається такою, що досягла відповідного віку не в день свого народження, а з 00.00 годин наступної доби.
Беручи до уваги біологічні, психологічні та соціальні особливості не-повнолітніх, закон, по-перше, забезпечує їх посилену кримінально-правову охорону, по-друге, передбачає особливості притягнення їх до відповідальності, звільнення від відповідальності, призначення покарання, звільнення від покарання та його відбування. Ця позиція базується на міжнародно-правових актах, зокрема Декларації прав  дитини, у Преамбулі якої зазначається, що неповнолітні, у зв’язку з їх фізичною та розумовою незрілістю, потребують спеціальної охорони й захисту, і належного правового захисту також.
Норми, спрямовані на забезпечення нормального фізичного та психічного розвитку неповнолітніх, уміщені в низці статей Загальної частини КК. До них належать ті, які: регламентують вік, із якого може наставати кримінальна відповідальність (ст. 22); передбачають, що обставиною, яка пом’якшує покарання, є вчинення злочину неповнолітнім (п. З ч. 1 ст. 66), а обставинами, що обтяжують покарання, – вчинення злочину щодо малолітнього (п. 6 ч. 1 ст. 67) або з використанням малолітнього (п. 9 ч. 1 ст. 67).
В Особливій частині КК є значна кількість норм про злочини, потерпілими від яких можуть бути лише неповнолітні (чи певні їх категорії), або ж караність яких посилюється при вчиненні їх щодо неповнолітніх. Потерпілий, що характеризується відповідними рисами, є ознакою основних або кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складів низки злочинів.
Посилена кримінальна відповідальність встановлена щодо посягань, спрямованих проти:
1) малолітніх (п. 2 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 135, ч. 2 ст. 136, ч. 2 ст. 146, ч. 4 ст. 152, ч. З ст. 153, ч. 2 ст. 156, ч. 2 ст. 299, ч. З ст. 307);
2) новонароджених дітей (ст. 117, ч. 2 ст. 135, ст. 148);
3) неповнолітніх, які не досягли віку, з якого чинним законодавством дозволяється працевлаштування (ст. 150);
4) осіб, які не досягли 16-річного віку (ч. 1 ст. 156);
5) осіб, які не досягли 15-річного віку (ст. 167);
6) неповнолітніх або непрацездатних дітей, що перебувають на утриманні батьків (ст. 164);
7) дітей, які не досягли статевої зрілості (ч. 1 ст. 155);
8) просто дітей (ч. З ст. 120, ч. З ст. 130, ч. 2 ст. 133, ст. 137, ч. 2  ст. 140, ст. 141,  ч. 2 ст. 142, ч. 2 ст. 144, ч. 2 ст. 147, ч. 2 ст. 149, ч. 3 ст. 149, ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 153, ч. 2 ст. 155, ч. 2 статті 156, 164, 166, 168, 169, ч. 2 ст. 172, ч. 1 ст. 181, частини 2 і 3 ст. 300, частини 2 і 3 ст. 301, ч. З ст. 302, ч. З ст. 303, ст. 304, ч. 2 ст. 307, ч. З ст. 309, ч. 3 ст. 314, ч. 2 ст. 315, ч. 2 ст. 317, статті 323, 324, ч. 1 ст. 442).
Разом із посиленням кримінально-правового захисту неповнолітніх КК передбачає специфіку вирішення цілої низки питань відповідальності за злочини, вчинені власне неповнолітніми. Такі норми об’єднано в розділі XV Загальної частини КК.
Необхідність виокремлення спеціальних норм про кримінальну відповідальність неповнолітніх зумовлена принципами справедливості, гуманізму, економії кримінальної репресії. Особливості психології неповнолітніх, зокрема їх схильність до сприйняття стороннього впливу, з одного боку, спонукають максимально обмежувати їх спілкування з повнолітніми злочинцями, що розміщуються в окремих установах із відбування покарання, а з другого – дає змогу обмежитися щодо таких осіб порівняно більш м’якими заходами, достатніми для забезпечення їх виправлення та перевиховання. Суспільство не має права висувати до неповнолітніх настільки суворі ви-моги, як і до своїх дорослих членів. Тож часто щодо неповнолітніх достатніми є заходи виховно-педагогічного, а не карального характеру.
Підстава кримінальної відповідальності неповнолітніх та “й принципи такі ж, як ті, що діють стосовно повнолітніх осіб”. У розділі XV Загальної частини КК зосереджено лише норми, що стосуються особливостей кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх:
1) установлюють більш широкі, ніж щодо повнолітніх, умови звільнення від кримінальної відповідальності, зокрема із застосуванням примусових заходів виховного характеру;
2) містять обмеження щодо суворості видів і розмірів покарань та інших заходів кримінально-правового характеру;
3) передбачають більш м’які вимоги (умови) для звільнення від кримінального покарання;
4) регламентують вимоги щодо погашення та зняття судимості.
Якщо ж якісь питання не регламентовано статтями розділу XV Загальної частини, то при розгляді справ неповнолітніх слід керуватися положеннями, викладеними в інших розділах Загальної та Особливої частин КК.

2. Види покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх та їх призначення
Закон передбачає вичерпний перелік видів покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітнього.
Відповідно до ч. 1 ст. 98 КК, це такі основні види покарань:
1) штраф;
2) громадські роботи;
3) виправні роботи;
4) арешт;
5) позбавлення волі на певний строк.
На підставі ч. 2 ст. 98 КК до неповнолітнього можуть бути застосовані й додаткові покарання у виді штрафу і позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю.
Застосування до осіб, які на час постановлення вироку не досягли 16-річного віку, таких покарань, як громадські та виправні роботи, а також арешт, законом не передбачено.
Так, вироком Білозерського районного суду Херсонської області від 26 лютого 2002 р. засуджено неповнолітнього Л., 1984 р. народження, та ін. за ч. 1 ст. 296 КК до одного року обмеження волі кожного. На підставі ст. 45 КК 1960 р. постановлено покарання засудженим вважати умовним із іспитовим строком на рік. Скасовуючи вирок щодо Л., апеляційна інстанція зазначила, що призначаючи йому покарання у виді обмеження волі, суд не взяв до уваги, що на день постановлення вироку він був неповнолітнім, а відповідно до ч. 3 ст. 61 КК, обмеження волі не застосовується до неповнолітніх.
Перелік видів покарань, визначений у ст. 98 КК, є вичерпним. Інші основні та додаткові покарання до неповнолітніх не застосовуються, навіть якщо на час розгляду справи судом вони досягли повноліття.
Згідно зі ст. 99 КК, штраф застосовується лише до тих неповнолітніх, які мають самостійний дохід, власні кошти чи майно, на яке може бути звернено стягнення. Відповідно до п. 12 ППВСУ “Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх” від 16 квітня 2004 р. № 5, суди повинні досліджувати докази щодо наявності в неповнолітнього достатнього для сплати штрафу доходу, коштів або майна та наводити у вироку відповідні мотиви прийнятого рішення.
Суд визначає розмір штрафу неповнолітньому в межах від 30 (ч. 2 ст. 53) до 500 (ч. 2 ст. 99) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Громадські роботи згідно з ч. 1 ст. 100 КК призначаються неповнол-ітньому віком від 16 до 18 років на строк від 30 до 120 годин (не більше, ніж дві години на день) і полягають у виконанні ним у вільний від навчання чи основної роботи час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.
Виправні роботи, відповідно до ч. 2 ст. 100 КК, призначають неповно-літнім віком від 16 до 18 років, які мають постійну чи тимчасову роботу, на строк від двох місяців до одного року за місцем роботи. Суд у вироку визначає розмір відрахувань у дохід держави із заробітку неповнолітнього засудженого в межах 5–10%.
Арешт застосовується до неповнолітнього, що на момент постановлення вироку досяг 16 років, на строк від 15 до 45 діб (ст. 101).
Позбавлення волі на певний строк є найсуворішим покаранням, яке може бути призначене особам, котрим на момент вчинення злочину не виповнилося 18 років. Це покарання має застосовуватися до таких осіб тільки тоді, коли в суду є переконання, що застосування більш м’якого покарання не сприятиме виправленню засудженого.
Згідно зі ст. 102 КК, встановлено ряд особливостей призначення неповнолітнім покарання у виді позбавлення волі. За вчинення вперше злочину невеликої тяжкості позбавлення волі до неповнолітнього не застосовується; за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості таке покарання не може перевищувати двох років; за злочин середньої тяжкості – чотирьох років; за тяжкий злочин – семи років; за особливо тяжкий – десяти років; за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням людини життя, – п’ятнадцяти років. При призначенні покарання неповнолітньому за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати п’ятнадцяти років (ч. 2 ст. 103 КК).
Відповідно до ст. 64 КК, довічне позбавлення волі до особи, котра вчинила злочин у віці до 18 років, не застосовується.
Застосовуючи покарання, суди мають зважати на всі обставини в їхній сукупності, що впливають на його вид і розмір. Однак при призначенні неповнолітнім покарання суди припускаються помилок, не завжди беруть до уваги передбачені законом особливості особи неповнолітнього й інші обставини.
У 2002 р. у зв’язку з пом’якшенням покарання в апеляційному порядку змінено вироки стосовно 174 неповнолітніх, що на 9,4% менше, ніж у попередньому році. При пом’якшенні покарання неповнолітнім засудженим апеляційні та касаційні інстанції здебільшого звертають увагу, крім ступеня тяжкості вчиненого злочину, й на такі обставини, як учинення злочину в неповнолітньому віці, щире каяття й активне сприяння розкриттю злочину, відшкодування завданих збитків, відсутність тяжких наслідків злочину, умови життя та виховання, зокрема й тяжкі сімейні обставини, наявність або відсутність батьків чи осіб, що їх замінюють, рівень їхньої турботи про дитину, матеріальні умови життя й виховання неповнолітнього, інші особливості особи неповнолітнього, рівень його фізичного, інтелектуального розвитку, дані про попередні судимості, а також, як неповнолітній характеризувався, якою була його поведінка після вчинення злочину, зокрема – ставлення до потерпілого.
Так, вироком Хмельницького міського суду від 20 травня 2002 р. засуджено Р., 1984 р. народження, за ч. 3 ст. 185 КК на три роки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК йому частково приєднано невідбуте покарання за попереднім вироком і остаточно призначено три роки й один місяць позбавлення волі. Р. засуджено за те, що він 25 лютого 2002 р. проник у приміщення ресторану та викрав спиртні й солодкі напої на суму 208 грн. Проте Апеляційний суд Хмельницької області змінив вирок, пом’якшивши засудженому Р. покарання до одного року та п’яти місяців позбавлення волі, оскільки місцевий суд недостатньо взяв до уваги деякі обставини, що в своїй сукупності пом’якшують покарання (щире каяття, вчинення злочину у віці до 18 років унаслідок збігу тяжких особистих обставин, зокрема те, що він виховується в школі-інтернаті та є сиротою). Зазначені обставини давали суду підстави застосувати до Р. ст. 69 КК та призначити йому більш м’яке покарання.

3. Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності
Закон передбачає два види звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності:
1) звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97);
2) звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 106).
Відповідно до чинного законодавства примусові заходи виховного характеру можуть застосовуватися до особи, що у віці від 14 до 18 років вчинила злочин невеликої чи середньої тяжкості, а також до особи, котра у період від 11 років до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК.
У 2002 р. суди застосували примусові заходи виховного характеру до 4 228 неповнолітніх, що на 9,8% менше, ніж попереднього року. Більше, ніж половина неповнолітніх (57,2%), до яких застосовано примусові заходи виховного характеру, є дітьми, що вчинили суспільно небезпечні діяння у віці від 11 до 14 років. Відповідно до ч. 2 ст. 105 КК суди минулого року застосували до неповнолітніх такі примусові заходи виховного характеру: застереження – до 406 підлітків (9,6%);  передача під нагляд батьків або осіб, які їх замінюють, – 3 246 (76,8%); зобов’язання відшкодувати заподіяні майнові збитки – 12 (0,3%); обмеження дозвілля – 65 (1,5%); направлення до спеціальної навчально-виховної установи: до школи – 432 (10,2%), до училища – 67 (1,6%).
Примусові заходи виховного характеру, зокрема, застосовуються:
• у разі прийняття судом рішення про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ч. 1 ст. 97 КК;
• до особи, котра до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння за ч. 2 ст. 97 КК;
• при звільненні неповнолітнього від покарання відповідно до ч. 1 ст. 105 КК.
Звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ч. 1 ст. 97 КК може статися лише при вчиненні ним уперше злочину невеликої тяжкості та за умови, що його виправлення можливе без застосування покарання. Якщо неповнолітній ухиляється від застосованих до нього примусових заходів виховного характеру, вони скасовуються судом, а неповнолітній притягується до кримінальної відповідальності.
Звільнення неповнолітнього від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру на підставі ч. 1 ст. 105 КК можливе в разі вчинення ним злочину невеликої чи середньої тяжкості за умови, що його щире розкаяння та подальша бездоганна поведінка свідчать про те, що на момент постановлення вироку він не потребує застосування покарання.
У такому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру:
1) застереження;
2) обмеження дозвілля та встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;
3) передання неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх замінюють, або під нагляд педагогічного чи трудового колективу за його згодою, а також певних громадян на їхнє прохання;
4) покладення на неповнолітнього, що досяг 15-річного віку та має майно, кошти чи заробіток, обов’язку відшкодувати заподіяні майнові збитки;
5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.
Під обмеженням дозвілля та встановленням особливих вимог щодо поведінки неповнолітнього слід розуміти: обмеження перебування поза домівкою в певний час доби; заборону відвідувати певні місця, змінювати без згоди органу, що здійснює за ним нагляд, місце проживання, навчання чи роботи, виїжджати в іншу місцевість; вимогу продовжити навчання, пройти курс лікування при хворобливому потягу до спиртного чи вживанні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів; тощо (п. 5 ППВСУ “Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру” від 31 травня 2002 р. № 6).
Передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх замінюють, допускається лише за наявності даних про їхню здатність забезпечити позитивний виховний уплив на нього та постійний контроль за його поведінкою. Під особами, що замінюють батьків, слід розуміти усиновителів, опікунів і піклувальників.
Судова практика свідчить, що примусовий захід виховного характеру через передачу під нагляд батьків у багатьох випадках є малоефективним. Багато з таких неповнолітніх давно вийшли з-під контролю батьків або батьки негативно впливають на них чи позбавлені батьківських прав, тобто діти передані під нагляд батьків, які виявилися неспроможними виховувати свою дитину належним чином, або й самі втягнули її у злочинну діяльність.
Так, Нахімовський районний суд м. Севастополя за вчинення неодноразово суспільно небезпечних діянь, які підпадають під ознаки крадіжок чужого майна на значну суму із проникненням у житло (відеомагнітофон, радіотелефон, радіоприймач, фотоапарат та ін.), направив П., 1986 р. народження, котрому на момент вчинення злочину виповнилося 13 років, до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків строком на два роки. Скасовуючи цю постанову, Апеляційний суд м. Севастополя в ухвалі зазначив, що в матеріалах справи є довідка про те, що П. перебуває на обліку в дитячого психіатра, та суд не перевірив із залученням спеціаліста-медика, чи може він за станом здоров’я перебувати в спеціальній навчально-виховній установі. При новому розгляді справи суд змушений був передати неповнолітнього під нагляд матері. Однак мати не мала на сина жодного впливу та не могла контролювати його поведінку, учнем у школі він був лише формально, провчився там усього два тижні, схильний до правопорушень, вчинив три суспільно небезпечних діяння, зокрема й таке, що підпадає під ознаки тяжкого злочину, останнє – після звільнення з приймальника-розподільника.
Передача неповнолітнього під нагляд педагогічного чи трудового колективу можлива тільки за згодою цього колективу. Неповнолітній може бути переданий і під нагляд певних громадян на їхнє прохання. Як педагогічний або трудовий колектив, так і громадянин зобов’язані при цьому здійснювати виховний уплив на нього та постійний контроль за його поведінкою.
Вирішуючи питання про передачу неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, або певних громадян, суд має виходити з даних, що їх характеризують. Неприпустимо передавати неповнолітнього під нагляд батька чи матері, що позбавлені батьківських прав, а також батьків або інших осіб, котрі через свою поведінку не здатні позитивно впливати на нього.
Неповнолітній може бути переданий під нагляд педагогічного колективу навчального закладу тільки за місцем навчання, а трудового колективу – за місцем роботи за наявності даних про те, що цей колектив спроможний здійснювати належний контроль за поведінкою неповнолітнього та позитивно впливати на його виховання.
Покладення обов’язку відшкодувати заподіяні майнові збитки як примусовий захід виховного характеру може застосовуватися лише до неповнолітнього, який досяг 15 років і має власне майно, кошти чи заробіток.
До спеціальних навчально-виховних установ, передбачених п. 5  ч. 2 ст. 105 КК, направляються неповнолітні, котрі вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх замінюють, не піддаються виховному впливу та не можуть бути виправлені застосуванням інших примусових заходів виховного характеру. У ці установи не можуть направлятись особи, визнані інвалідами, а також ті, яким згідно з висновком відповідних спеціалістів перебування в таких установах протипоказане за станом здоров’я (п. 8 ППСВУ № 6).
До спеціальних навчально-виховних установ належать загальноосвітні школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації. Статус зазначених установ визначений Законом України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24 січня 1995 р. Мережа цих установ і положення про них затверджені постановою КМ України від 13 жовтня 1993 р. № 859 (зі змінами, внесеними постановою від 11 серпня 1995 р. № 646).
Неповнолітній, якого направлено до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації чи професійного училища соціальної реабілітації, за правовим статусом є учнем з обмеженнями, передбаченими положеннями про ці навчально-виховні установи.
Слід мати на увазі, що згідно зі ст. 8 Закону до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14 років включно, а до професійного училища соціальної  реабілітації – від 14 років.
Учні тримаються в зазначених установах у межах установленого судом строку, але не більше від трьох років: у загальноосвітніх школах соціальної реабілітації – до досягнення ними 14, у професійних училищах соціальної реабілітації – 18 років, а у виняткових випадках (якщо це необхідно для завершення навчального року чи професійної підготовки) за рішенням суду – відповідно до 15 і 19 років.
Учні загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації, яким виповнилося 15 років, але які не стали на шлях виправлення, за рішенням суду за місцем розташуванням зазначеної установи за правилами, передбаченими статтями 409, 411 КПК, можуть бути переведені до професійного училища соціальної реабілітації. У таких випадках загальний строк перебування учня в спеціальних навчально-виховних установах теж не може перевищувати трьох років.
Дострокове звільнення зі спеціальної навчально-виховної установи учня, що довів своє виправлення, провадиться на підставі постанови судді районного (міського) суду за клопотанням ради загальноосвітньої школи чи професійного училища за місцем їх розташування. До клопотання має бути долучена особиста справа учня з даними, що характеризують його ставлення до навчання та праці, а також поведінку за весь час перебування в загальноосвітній школі чи професійному училищі соціальної реабілітації.
Відповідно до вимог ст. 9 цього ж Закону в державній системі охорони здоров’я мають бути створені центри медико-соціальної реабілітації для неповнолітніх, які вживають алкоголь, наркотики, а також для неповнолітніх, що за станом здоров’я не можуть бути направлені до шкіл соціальної реабілітації та професійних училищ соціальної реабілітації. Однак центри медико-соціальної реабілітації (станом на 2003 р.) створено лише в Автономній Республіці Крим і трьох областях та тільки для неповнолітніх, які вживають алкоголь та наркотики. За повідомленням МОЗ України та Міністерства освіти і науки України, центри медико-соціальної реабілітації для неповнолітніх, які за станом здоров’я не можуть бути направлені до шкіл і училищ соціальної реабілітації, як того вимагає ст. 9 зазначеного Закону, до цього часу не створено. Водночас за даними Міністерства освіти і науки України, станом на 3 червня 2003 р. школи соціальної реабілітації укомплектовані вихованцями на 33,1%, а професійні училища – на 72,1%.
Згідно з п.4 ППВСУ № 6, перелік примусових заходів виховного характеру (ч. 2 ст. 105 КК) є вичерпним. Поряд із застосуванням одного чи кількох із них суд може в передбаченому законом порядку призначити неповнолітньому вихователя.
Стаття 106 КК передбачає особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до такої відповідальності. Відповідно до ч. 1 ст. 106 КК, для застосування цієї норми суду необхідно, насамперед, взяти до уваги загальні підстави застосування інституту давності притягнення до кримінальної відповідальності передбачені в ст. 49 КК (закінчення передбачених законом строків після вчинення злочинів і до дня набрання вироком законної сили, невчинення під час цих строків нового злочину, відсутність ухилення від слідства чи суду).
За наявності загальних підстав і умов застосування такого звільнення суд повинен зважати на його особливості щодо неповнолітніх. Такі особливості, відповідно до ст. 106 КК, є: по-перше, можливість її застосування до осіб, які не досягли 18 років до вчинення злочину, незалежно від їх віку на момент вирішення питання про звільнення; по-друге, встановлення знижених строків давності. Частина 2 ст. 106 КК передбачає такі строки давності;
1) два роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості;
2) п’ять років – у разі вчинення злочину середньої тяжкості;
3) сім років – у разі вчинення тяжкого злочину;
4) десять років – у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

4. Особливості звільнення неповнолітніх від покарання та його відбування
Аналіз норм КК про звільнення неповнолітніх від покарання дає змогу виділити низку особливостей, що відбивають, безумовно, прояв принципу гуманізму стосовно цієї категорії осіб. Це виявляється в тому, що: по-перше, ст. 105 КК передбачає такий вид звільнення від покарання, що може застосовуватися лише до неповнолітніх, – звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру; по-друге, ті види звільнення від покарання, котрі можуть застосовуватися і до повнолітнього, і до неповнолітнього, щодо останніх мають пільгові умови, що дозволяє більш широко застосовувати їх до неповнолітнього.
Аналіз статистичних даних за 2002 р. засвідчив, що 13 508, або 67,2% від усіх засуджених неповнолітніх були звільнені від покарання з випробовуванням із застосуванням ст. 104 КК.
Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру.
Обов’язкові умови звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру:
• вчинення злочину невеликої чи середньої тяжкості;
• наступне, після вчинення злочину та до постановлення вироку, щире розкаяння й бездоганна поведінка.
Якщо суд унаслідок оцінки цих обставин дійде висновку про те, що неповнолітній для досягнення мети виправлення та попередження вчинення нових злочинів на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання, він може звільнити його від покарання із застосуванням зазначених заходів. У такому разі суд постановляє обвинувальний вирок без призначення покарання й особа вважається такою, що не має судимості. Одночасно суд призначає певні примусові заходи виховного характеру. Частина 2 ст. 105 КК містить вичерпний перелік примусових заходів виховного характеру.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням. Стаття 104 КК передбачає, що для застосування цього виду звільнення від відбування покарання необхідно брати до уваги: по-перше, загальні підстави й умови, передбачені в статтях 75–78 КК; по-друге, особливості, передбачені в цій статті.
Ці особливості полягають у такому:
• звільнення від відбування покарання з випробуванням неповнолітніх можливе при засудженні їх тільки до одного виду покарання – позбавлення волі;
• іспитовий строк встановлюється тривалістю від одного до двох років;
• у разі звільнення неповнолітніх від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на певну особу (за її згодою чи на її прохання) обов’язок щодо нагляду за засудженим і проведення з ним виховної роботи.
Відповідно до п. 2 ст. 104 КК звільнення від відбування покарання з випробовуванням може бути застосоване до неповнолітнього лише в разі його засудження до позбавлення волі. Однак іноді суди звільняли неповнолітніх з випробовуванням при засудженні до арешту.
Наприклад, вироком Комсомольського районного суду м. Херсона від 31 жовтня 2001 р. засуджено неповнолітнього Н., 1984 р. народження, та ін. (усього п’ять осіб) за ч. 1 ст. 296 КК до 30 діб арешту, та на підставі ст. 104 КК всі засуджені звільнені від відбування покарання з випробовуванням строком на один рік. Апеляційна інстанція скасувала цей вирок як незаконний, оскільки неповнолітні були звільнені від відбування покарання з випробовуванням у виді арешту, хоча законом передбачено таке звільнення лише від позбавлення волі.
Суди також допускають порушення вимоги ст. 104 КК щодо встановлення іспитового строку при звільненні неповнолітніх від відбування покарання з випробуванням понад два роки.
Так, Славутський міський суд Хмельницької області у справі стосовно неповнолітніх братів Д. за ч. 3 ст. 185 КК звільнив їх від призначеного покарання у три роки позбавлення волі з іспитовим строком на три роки. Однак на момент постановлення вироку їм не виповнилося 18 років. Отож суд не взяв до уваги, що ч. 3 ст. 104 КК встановлює при звільненні від відбування покарання неповнолітньому іспитовий строк меншої тривалості, ніж дорослим засудженим (ст. 75 КК), – від одного до двох років.
Звільнення від покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку. Стаття 106 КК передбачає звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку. Загальна норма про цей вид давності передбачена в ст. 80 КК і нею, насамперед, повинен керуватися суд при звільненні неповнолітніх від покарання, зважаючи потім на особливості, зазначені у ч. З ст. 106 КК.
Для закінчення давності виконання обвинувального вироку ч. З ст. 106 встановлює такі строки:
1) два роки – у разі засудження до покарання, не пов’язаного з по-збавленням волі, а також при засудженні до покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;
2) п’ять років – у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більший від п’яти років за тяжкий злочин;
3) сім років – у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більший від п’яти років за тяжкий злочин;
4) десять років – у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за особливо тяжкий злочин.
Якщо порівняти ці строки з тими, що встановлені в ст. 80 КК стосовно повнолітніх, то очевидно, що вони є значно меншими за тривалістю.
Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.  Стаття 107 КК передбачає підставу та правові умови умовно-дострокового звільнення осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років, незалежно від їх віку на момент звільнення.
Особливістю умовно-дострокового звільнення неповнолітніх порівняно із загальною нормою про умовно-дострокове звільнення (ст. 81) є те, що його підставою є виправлення засудженого, доведене сумлінною поведінкою та ставленням до праці й навчання (ч. 2 ст. 107). Мають особливості й правові умови застосування ст. 107 КК: по-перше,  ст. 107 КК застосовується до осіб, які вчинили злочин до досягнення 18 років, незалежно від віку на момент умовно-дострокового звільнення; по-друге, умовно-дострокове звільнення застосовується лише до осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі; по-третє, застосування його не залежить від тяжкості вчиненого злочину; по-четверте, воно застосовується при відбуванні певної частини призначеного покарання, що за розміром є меншою, ніж це передбачено в  ст. 81 КК щодо повнолітніх.
Відповідно до ч. З ст. 107 КК умовно-дострокове звільнення від відбування покарання осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років, може бути застосоване після фактичного відбування:
1) не менше, ніж третини призначеного строку покарання у виді по-збавлення волі за злочин невеликої чи середньої тяжкості й за необережний тяжкий злочин;
2) не менше від половини строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний тяжкий злочин або необережний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення чи зняття судимості знову вчинила у віці до 18 років новий умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;
3) не менше за дві третини від строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного за умисний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі та була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, але до закінчення невідбутої частини покарання й до досягнення 18-річного віку знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі.
Стосовно повнолітніх ці терміни відповідно складають: не менше від половини; не менше від двох третин; не менше від трьох чвертей фактично відбутого покарання (ст. 81).
Аналіз ст. 107 КК дає можливість зробити важливий висновок: щодо осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років, закон не містить заборони на їх умовно-дострокове звільнення незалежно від тяжкості злочину та навіть наявності рецидиву.
Якщо умовно-достроково звільнений протягом невідбутої частини покарання вчинить новий злочин, то суд призначає покарання за правилами, передбаченими в ст. 71 КК, тобто за сукупністю вироків, із дотриманням правил складання покарань і зарахування строку попереднього ув’язнення, встановлених ст. 72 КК.
До осіб, які не досягли до вчинення злочину 18 років, заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням не застосовується.

5. Погашення та зняття судимості щодо неповнолітніх
Погашення та зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення ними 18-річного віку, відбувається на підставі статей 88–91 КК, але зважаючи на особливості, передбачені в ст. 108 КК. Ці особливості стосуються:
• тривалості строків погашення судимості;
• умов дострокового зняття судимості.
Частина 2 ст. 108 КК визнає такими, що не мають судимості, неповнолітніх:
1) засуджених до покарання, не пов’язаного із позбавленням волі, після виконання цього покарання;
2) засуджених до позбавлення волі за злочин невеликої чи середньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня відбування покарання не вчинять нового злочину;
3) засуджених до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбування покарання не вчинять нового злочину;
4) засуджених до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом п’яти років з дня відбування покарання не вчинять нового злочину.
Дострокове зняття судимості з осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років, застосовується на підставах, передбачених у ст. 91 КК:
• відбування покарання у виді позбавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий злочин;
• закінчення не менше, ніж половини строку погашення судимості, визначеного в пунктах 3 і 4 ч. 2 ст. 108 КК, тобто, якщо вони відбули покарання за тяжкий злочин, то дострокове зняття судимості можливе після одного року та шести місяців після відбування покарання, а якщо вони відбули покарання за особливо тяжкий злочин – то після двох років і шести місяців.
Однак загальною умовою залишається невчинення в ці строки нового злочину.

 

Яндекс.Метрика >