...
ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА PDF Печать E-mail

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

5.1. Поняття основних принципів міжнародного права
Принципи міжнародного права – це юридично узагальнене правило поведінки суб’єктів міжнародного права в певній сфері правовідносин.
Основні     принципи    міжнародного    права   –    це        система    основоположних    норм міжнародного    права,    які     регулюють    відносини    між    його    суб'єктами    і    є    критерієм правомірності  міжнародних  правотворчого  і  правозастосовчого  процесів,  дійсності  інших міжнародно-правових норм.
Не    всі    принципи    міжнародного    права   є    універсальними    нормами.    Існують    також регіональні принципи (принцип непорушності державних кордонів), партикулярних (локальних) принципів міжнародного права. Не всі міжнародно-правові принципи є імперативними нормами в повному обсязі.

5.2. Функції основних принципів міжнародного права
Функції   основних   принципів   міжнародного   права  -   це   основні   напрямки   впливу принципів міжнародного права на зовнішнє середовище.

За І.І.Лукашуком основними функціями принципів міжнародного права є:
1.  Зміцнення  існуючої  системи  міжнародних  відносин  і  сприяння  її  передбачуваному розвиткові.
2. Сприяння становленню і розвитку системи міжнародного права як безпосередньо, так і шляхом об'єднання норм, інститутів і галузей навколо власних загальнообов'язкових правил.
3.  Закріплення  основних  прав,  обов'язків  і  законних  інтересів  суб'єктів  міжнародного права, визначення основ їх взаємодії шляхом встановлення правових статусів.

4. Забезпечення основних засад правотворчого і правозастосовчого процесів.
5.   Є   головним   критерієм   визначення   стану   міжнародної   законності   як   її   головний структурний компонент.

6. Визначення системи і напрямів розвитку міжнародного правопорядку.

7. Заповнення прогалин в міжнародному праві.

8. Формування і розвиток міжнародної правосвідомості.


5.3. Природа основних принципів міжнародного права
Основні  принципи  є  основою  і системоутворюючим фактором міжнародної нормативної системи.

Більшість основних принципів мають юридичну обов'язковість на рівні норм jus cogens.
Але є і такі принципи міжнародного права, від яких держави відступають в своїх міжнародних договорах, не порушуючи міжнародного права.
Суб'єкти  міжнародного  права  можуть  відступити  від  взятих  міжнародних  зобов'язань шляхом укладення нового міжнародного договору, на випадок докорінної зміни обставин (rebus sic   stantibus),    чи    утворення   імперативної   норми,   якій   суперечить   відповідне   міжнародне зобов'язання.
Принцип  добросовісного  виконання  міжнародних  зобов'язань  є  принциповою  вимогою сучасного  міжнародного  права.  Проте,  як  свідчить  практика  застосування  загальних  принципів міжнародного   права   до   держави,   яка   порушила   принцип   незастосування   сили,   може   бути призупинена    дія    принципу    добросовісного    виконання    міжнародних    зобов'язань.    Отже обов'язковість  принципу  добросовісного  виконання  міжнародного  зобов'язання  не  значить,  що він є нормою jus cogens.
Не  можна  вважати  принцип  самовизначення  народів  імперативним,  адже  юридично  не встановлено  суб'єкту  його  застосування.  На  сьогодні  в  міжнародному  праві  немає  визначеного поняття "народ".

Такі  основні  принципи  міжнародного  права  як  невтручання  у  внутрішні  справи,  не

застосування  сили  чи  загрози  силою,  мирного  вирішення  міжнародних  спорів,  поваги  прав
людини  і  основних  свобод  тощо  є  імперативними  нормами.  Вони  не  допускають  взаємної домовленості щодо відступу від зобов'язань за ними.
Отже  всі  основні  принципи  сучасного  міжнародного  права  є  юридично  обов'язковими  і підлягають безумовному виконанню. В системі самих принципів виділяють принципи jus cogens, тобто  такі  норми,  які  не  допускають  взаємної  відмови  від  виконання  обов'язків,  і  такі,  які допускають по домовленості заміну одних зобов'язань іншими як і зміни у відповідних правах.

5.4. Ознаки основних принципів міжнародного права
Основним принципам міжнародного права властиві певні ознаки, завдяки яким їх можна виділити серед інших норм міжнародного права.

Ознаки основних принципів міжнародного права:
1.   Вони   є   загальновизнаними   як   основні   принципи   сучасного   міжнародного   права. Закріплені  в  Статуті  ООН;  в  Декларації  про  принципи  міжнародного  права,  які  стосуються дружніх  відносин  і  співробітництва  у  відповідності  з  Статутом  ООН, 1970  р.;  Заключному акті Наради по безпеці і співробітництву в Європі, 1975 р. та в інших міжнародних документах.
2. Основні принципи міжнародного права формулюють права, обов'язки і законні інтереси безвідносно суб'єктів міжнародного права.

3.  Основні  принципи  міжнародного  права  мають  перевагу  над  іншими  нормами  цієї
системи  права.  Ст. 103  Статуту  ООН,  ст. 53  Віденської  конвенції  про  право  міжнародних договорів,  1969  р.,  Віденській  конвенції  про  право  міжнародних  договорів  між  державами  і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями, 1986 р.
Основний  принцип  міжнародного права може бути змінений чи скасований  лише новим принципом.
4. Формально основні принципи не підпорядковані один одному. Але фактично в процесі застосування, їм надається різне значення. Принцип незастосування сили, наприклад, є головним, при забезпеченні миру і безпеки.

5.  Порушення  основних  принципів  міжнародного  права  кваліфікується  більш  серйозно,

ніж порушення звичайної норми.
6.  Основні  принципи  міжнародного  права  застосовуються  при  наявності  прогалин  в міжнародному праві. Зокрема, в нових сферах міждержавного співробітництва.
7.  Принципи  констатують  існуючий  стан  міжнародних  відносин  та  визначають  головні напрями їх розвитку, тобто формулюють програму розвитку на перспективу.
8.  Основні  принципи  міжнародного  права  функціонують  лише  у  взаємодії.  Вони  мають комплексний    характер,    взаємно    обумовлюють    одне    одного.    Декларація    про    принципи міжнародного  права,  які  стосуються  дружніх  відносин  і  співробітництва  між  державами  у відповідності  зі  Статутом  ООН,  1970  р.:  "При  тлумаченні  і  застосуванні  викладені  вище принципи  є  взаємозв'язаними  і  кожний  принцип  повинен  розглядатися  в  контексті  всіх  інших принципів".

5.4. Класифікація основних принципів міжнародного права
При визначенні основних принципів міжнародного права до уваги беруться три джерела, в яких  держави  прямо  ставили  за  мету  сформулювати  основні  принципи  міжнародного  права: Статут  ООН,  Декларація  про  принципи  міжнародного  права  1970  р.  і  Заключний  акт

Хельсінкі 1975 р.

Статут і Декларація називають лише сім принципів:

1) незастосування сили або загрози силою;

2) мирного вирішення міжнародних спорів;

3) невтручання;

4) співробітництва;

5) рівноправ'я і самовизначення народів;

6) суверенної рівності держав;

7) добросовісного виконання зобов'язань за міжнародним правом.

Гельсінський акт 1975 року додатково назвав ще три принципи:

8) територіальної цілісності;

9) поваги прав людини;

10) непорушності кордонів.
Останній принцип визнаний лише стосовно європейського регіону та не може вважитись за універсальний.
Отже,    основні    міжнародно-правові    акти    принципово    визнають    9    універсальних принципів міжнародного права.

Всі основні принципи міжнародного права поділяються на:

1) універсальні;

2) регіональні (принцип непорушності державних кордонів);

3) локальні чи партикулярні (наприклад, Принципи співробітництва СРСР і Франції 1971

р.; Основи взаємовідносин СРСР і США 1972 р. та ін.).

Окремо можна виділити:

1) загальносистемні принципи;

2) галузеві принципи;

3) принципи інституту міжнародного права.


5.5. Зміст основних принципів міжнародного права
Основні принципи міжнародного права за своїм походженням є звичаєвими нормами. Всі основні принципи можна охарактеризувати за такими ознаками:
А.  Юридичний  зміст.  Для  кожного  принципу  важливо  встановити  джерела,  в  яких  він закріплений.  Якщо  принцип  випливає  з  міжнародно-правових  звичаїв  і  не  був  кодифікований, необхідно підтвердити його наявність відповідною згодою держав. Принцип повинен вміщувати конкретні права і обов'язки суб'єктів міжнародного права.
Достатнім    підтвердженням    наявності    основного    принципу    міжнародного    права    є застосування його в такій якості в міжнародній судовій практиці.
Міжнародний  Суд  ООН  встановив,  що  "принципи  міжнародного  права  залишаються обов'язковими як звичаєві, не дивлячись на те, що вони були також включені в договірно-правові постанови".
Б.  Сфера  застосування.  Кожний  принцип  міжнародного  права  має  свій  об'єкт  правового регулювання - конкретні міждержавні відносини.

Одні і ті ж самі відносини не регулюються двома принципами.

В.    Механізм    застосування    принципу.    На    етапі    встановлення    юридичного    змісту принципу міжнародного права необхідно виявити юридичні факти, при яких наступає відповідна реакція принципу, тобто, коли переходять в стан динаміки права і обов'язки.
Міжнародно-правові відносини - важливий компонент механізму застосування принципу. Вони  є  свідченням  ефективності  регулюючої  дії  принципу  на  міжнародні  відносини.  Кожен основний принцип міжнародного права має власні правовідносини.

Співвідношення    основних    принципів    системи,    принципів    галузі    і    інституту,

універсальних, регіональних і партикулярних принципів.

Декларація  принципів  Заключного  акту  Наради  по  безпеці  і  співробітництву  в  Європі
(1975  р.)  формулює  принцип  непорушності  державних  кордонів,  а  універсальне  міжнародне право такого принципу не знає, то очевидно, що цей принцип - є нормою регіональної сфери дії.
Статут ОАЄ сформулював принципи, які відображали специфіку африканського регіону, а саме: "відданості справі повного звільнення тих африканських територій, які ще залишились залежними",  "засудження   вбивств   з   політичних   мотивів   і   підривної   діяльності".   На   базі проголошених вказаних принципів розвивалися стабільні правові відносини і вони застосовувалися в судових справах саме як норми права.
Регіональні  і  партикулярні  принципи  міжнародного  права,  як  правило,  конкретизують основні принципи (а партикулярні - основні і регіональні), стосовно певного регіону чи сторін. В цьому їх основне призначення.
Важливим  фактором  прийняття (вироблення) регіональних  і партикулярних  принципів є потреба заповнити існуючі прогалини в міжнародному праві, при неможливості домовитись про більш конкретне нормативне регулювання.

Принципи міжнародного права можна розмістити в ієрархічну залежність:

-    партикулярні від регіональних і універсальних,

-    регіональні - від універсальних.
1.  Принципи  "нижчого  порядку"  приймаються  для  конкретизації  принципів  "вищого порядку".
2.  Принципи "нижчого  порядку"  інколи  приймаються  з  метою  заповнення  прогалин  в праві, тобто вирішення тих проблем, які не врегульовані основними принципами.
3.  Регіональні  і  партикулярні  принципи  частіше  всього  створюються  з  метою  більш сприятливого  регулювання,  ніж  то  випливає  з  універсальних  принципів.  Це  не  суперечить загальним принципам.
Інститутські і галузеві принципи  міжнародного права базуються на основних принципах міжнародного  права.  Вони  доповнюють  основні  принципи  в  складному механізмі  міжнародно-правового  регулювання,  заповнюють  відповідні  прогалини  в  міжнародному  праві.  Галузеві  і інститутські принципи відіграють роль системоутворюючого фактору на своєму рівні.



5.6. Принцип заборони застосування сили або загрози силою
Становлення  принципу  незастосування  сили  або  загрози  силою  можна  дослідити  по нормативно-правових актах, які втілили цю ідею в юридичне правило поведінки:

Вперше  -   Гаазька   Конвенція  про  мирне  вирішення  міжнародних   сутичок  (1899  р).,

Конвенція  про  обмеження  застосування  сили  при  відшкодуванні  за  борговими  зобов'язаннями

(1907 р.), Декларація про агресивні війни (1927 р.), Паризький договір або Пакт Бріана-Келлога

(1928 р.)
Етап  становлення  цього  принципу  завершується  прийняттям  Статуту  ООН,  ст. 2,  п. 4 якого  закріпила:  "Всі  члени  Організації  Об'єднаних  Націй  утримуються  в  їх  міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної  незалежності  будь-якої  держави,  так  і  яким-небудь  іншим  чином,  несумісним  з Цілями Об'єднаних Націй".
Тлумачення  принципу  містяться  в:  Декларації "Про  принципи  міжнародного  права,  які стосуються  дружніх  відносин  держав  у  відповідності  з  Статутом  ООН" 1970  р.;  Декларації
"Про   посилення   ефективності   принципу   відмови   від   загрози   силою   або   її   застосування   в міжнародних   відносинах",  1987   р.;   резолюції   ГА   ООН  1974   р.  "Про   визначення   агресії"; Заключному акті Наради з безпеки і співробітництву в Європі 1975.
Принцип   заборони   застосування   сили   або   загрози   силою   стосується   всіх   суб'єктів міжнародного права без винятку. Він покладає на них зобов'язання:

1) утримуватися від застосування сили (прямої чи опосередкованої);

2) утримуватися від загрози силою;
3) утримуватися від будь-яких дій, які є проявом сили з метою примусити іншу державу відмовитися від повного здійснення її суверенних прав;

4) відмовитися від актів репресії з допомогою сили;

5) відмовитися від сили або загрози силою як засобу врегулювання спорів тощо.

Це - нормативний зміст принципу, основні напрями його застосування.
Міжнародне  право  в  Статуті  ООН  чітко  визначає  всі  випадки  можливого  правомірного застосування сили:

1) застосування збройної сили з метою самооборони (ст. 51);

2)  застосування  збройної  сили  за  рішенням  Ради  Безпеки  на  випадок  загрози  миру,

порушення миру або акту агресії (ст. 39 і 42).

Право на самооборону може використати як держава-жертва агресії, так і, на прохання останньої, інша держава.
Принцип незастосування сили або загрози силою поширюється не лише на безпосередні дії чи їх погрозу, а й на пропаганду таких дій.



5.7. Принцип суверенної рівності держав
Принцип  суверенної  рівності  склався  і  розвивався  на  основі  двох  нормативно-правових начал:  поваги  суверенітету  всіх  держав  і  їх  рівноправності  у міжнародних  відносинах.  Обидва правові  начала  міжнародно-правового  статусу  держави  в  середині  ХХ  століття  оформилися  як один принцип міжнародного права.
Статут  ООН  (п.1,  ст.  2)  закріплює  його  як  один  принцип:  "Організація  заснована  на принципі суверенної рівності всіх її членів".
Цей  принцип  також  міститься  в  Декларації  про  принципи,  які  стосуються  дружніх відносин держав (1970 р.), в Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1975 р.)
Тлумачення    принципу    суверенної    рівності     держав    розкривається    в    Підсумковому документі    Мадридської    зустрічі    представників    держав-учасниць    Наради     з    безпеки    і співробітництва  в  Європі 1983  р.,  Підсумковому  документі  Віденської  зустрічі  НБСЄ 1989  р., Паризькій хартії для нової Європи 1990 р. та інших документах.

Принцип суверенної рівності держав забезпечує останні наступними правами:

1) право кожної держави на юридичну рівність;

2) право на територіальну цілісність;

3) право на свободу і політичну незалежність;
4)  право  вільно  вибирати  і  розвивати  свої  політичні,  соціальні,  економічні  і  культурні системи;

5) право встановлювати свої закони і адміністративні правила;
6) право визначати і здійснювати на власний розсуд свої відносини з іншими державами у відповідності з міжнародним правом;
7)    право    змінювати    кордони    згідно    міжнародного    права    мирним    шляхом    і    за домовленістю;

8) право належати чи не належати до міжнародних організацій;

9) право бути чи не бути учасником двосторонніх або багатосторонніх міжнародних угод;

10) право бути чи не бути учасником союзних договорів;

11) право на нейтралітет.

Зазначений принцип також покладає на держав певні обов’язки:

1) поважати правосуб'єктність інших держав;

2) виконувати повністю і добросовісно свої міжнародні зобов'язання;

3) жити в мирі з іншими державами;
4) не нав'язувати групових правил поведінки іншим державам та ін. Таким чином принцип суверенної рівності держав функціонально забезпечує: а) оптимальне співвідношення їх прав і обов'язків;

б) статус держав, як суб'єктів міжнародного права;
в)  засади  правомірного  прийняття  рішень,  і  г)основні  начала  правового  регулювання міждержавних відносин.
Принцип суверенної рівності держав не слід ідеалізувати, рівність держав за міжнародним правом більше стосується рівності при застосуванні права, а не при його створенні.

5.8. Принцип невтручання
Як норма міжнародного права невтручання відоме було більше тисячоліття тому. На рівні двосторонніх  договорів  держави  тривалий  час  включали  норму  про  невтручання  у  внутрішні справи.
В багатосторонньому правовому акті вперше закріплено в Конвенції про права і обов'язки держав,  прийнятій  на  Конференції  американських  держав (1933  р.),  Декларації  американських принципів (1938 р.)
В  Статуті  ООН  (п.7  ст.2)  заборона  втручання  "в  справи,  по  суті  такі,  які  входять  у внутрішню  компетенцію  будь-якої  держави"  сформульовано  як  основний  принцип  сучасного міжнародного права.
Тлумачення  принципу  невтручання  міститься  в  Декларації  ООН  про  недопустимість втручання  у  внутрішні  справи  держав,  про  оберігання  їх  незалежності  і  суверенітету  від 21 грудня   1965    р.,    Декларації    про    принципи    міжнародного    права   1970    р.,    Декларації    про недопустимість  інтервенції і втручання у внутрішні справи держав 1982 р.; Заключному акті НБСЄ 1975 р. та ін.

Принцип невтручання покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання:

1) утримуватися від безпосереднього втручання;

2) опосередковано не втручатися у внутрішні справи інших держав;

3) уникати як індивідуального, так і колективного втручання;
4)  утримуватися  від  втручання  як  у  внутрішні,  так  і  зовнішні  справи,  що  входять  до внутрішньої компетенції держави;

5) утримуватися від збройного втручання;

6) утримуватися від загрози збройного втручання;

7)   утримуватися   від   будь-якого   воєнного,   політичного,   економічного   або   іншого примусу  держави  з  метою  примусити  іншу  державу  поступати  на  свою  вигоду  за  рахунок  її суверенних прав;

8) утримуватися від надання допомоги підривній терористичній діяльності;

9) заборона організацій  чи сприяння, допомога або допуск збройної чи іншої діяльності,

спрямованої на повалення, зміну державного устрою іншої держави.



5.9. Принцип територіальної цілісності держав
В    універсальному    міжнародному    праві    принцип    територіальної    цілісності    держав функціонує, в основному, у звичаєво-правовій формі.

Спочатку принцип територіальної цілісності закріплювався у двосторонніх угодах, потім -

у конституційному законодавстві країн.
З прийняттям Статуту ООН вказаний принцип утвердився в міжнародному праві, хоч сам Статут ООН формулює цей принцип через заборону загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН (п.4 ст.2).
В    Декларації    принципів    міжнародного    права,    1970    р.,    держави    відобразили    на універсальному рівні основні елементи принципу територіальної цілісності (не вказуючи на сам принцип):
а)   обов'язок   держави  "утримуватися   від   будь-яких   дій,   направлених   на   порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої держави чи країни";
б) "територія держави не повинна бути об'єктом воєнної окупації, яка стала результатом застосування сили в порушення Статуту ООН";
в) "територія  держави  не  повинна  бути  об'єктом  набуття  іншою  державою  в  результаті загрози силою чи її застосування";
г)  територіальні  набуття,  отримані  через  силу  чи  загрозу  її  застосування,  не  повинні визнаватись.
В ст. ІV Заключного акту Наради по безпеці і співробітництву в Європі 1975 р. зазначено, що  учасники "будуть  поважати  територіальну цілісність  одна одної...  Держави-учасниці  будуть рівним   чином   утримуватися   від   того,   щоб   перетворювати   територію   одна   одної   в   об'єкт військової   окупації   або   інших   прямих   чи   опосередкованих   заходів   застосування   сили   в порушення  міжнародного  права  або  в  об'єкт  набуття  з  допомогою  таких  заходів або загрози  їх здійснення. Ніяка окупація чи набуття таким чином не будуть визнаватися законними".
Принцип територіальної цілісності держав покладає на них зобов'язання утримуватися від будь-яких дій, несумісних з цілями і принципами Статуту ООН, стосовно:

1) територіальної цілісності;

2) політичної незалежності;

3) єдності якої-небудь держави;

4) дій, що являють собою застосування сили чи її загрози;

5) перетворення території в об'єкт воєнної окупації;

6)    загрози    перетворення    території    в    об'єкт    набуття    прямо    чи    опосередковано,

застосовуючи силу в порушення міжнародного права.

За державами закріплено право визнання окупації незаконною.
Територіальна цілісність і недоторканість держави включає її природні ресурси, природне середовище, правовий режим певних територіальних ділянок держави тощо.
Суб'єктами    зобов'язань    принципу    територіальної    цілісності    держав    є    всі    суб'єкти міжнародного права.

5.10. Принцип непорушності державних кордонів
Принцип   непорушності   державних   кордонів   як   імперативна   норма   склався   лише   у відносинах європейських держав, США і Канади: двосторонні договори між СРСР та ФРН (1970 р.), між ФРН та Польщею, НДР і Чехословаччиною та інш.
В Заключному акті НБСЄ 1975 року держави-учасниці визнали, що вони "розглядають як непорушні  всі  кордони  одна  одної,  як  і  кордони  всіх  держав  в  Європі,  а  тому  вони  будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони".
Принцип  непорушності  державних  кордонів  покладає  на  суб'єктів  міжнародного  права такі зобов'язання в Європейському регіоні:
1)  визнати  існуючі  кордони  держав-учасниць  НБСЄ  як  юридично  встановлених  згідно міжнародного права;

2) визнати непорушність кордонів всіх держав Європи;
3)   відмовитись   від   будь-якого   територіального   домагання   або   дій,   спрямованих   на узурпацію частини або всієї території будь-якої держави на даний момент і в майбутньому;

4) відмовитись від будь-якого зазіхання на існуючі кордони зараз і в майбутньому;

5) змінювати свої кордони лише за взаємною, добровільною згодою відповідних держав.
Принцип непорушності державних кордонів діє навіть при докорінній зміні обставин, при яких  укладався  міжнародний  договір (п.1  ст. 62  Віденської  конвенції  про  право  міжнародних договорів, 1969 р.).

5.11. Принцип мирного врегулювання спорів
Принцип  мирного  врегулювання  спорів  склався  як  імперативний  постулат  понад  два тисячоліття тому.
Цей   принцип   закріплено   в   багатьох   міжнародних   документах,   таких   як:   Гаазька Конвенція  про  мирне  вирішення  міжнародних  сутичок  (1899  р.),  Конвенція  про  обмеження застосування   сили   при   відшкодуванні   боргових   зобов'язань  (1907   р.),   Статут   Ліги   Націй, Женевський Протокол про мирне вирішення міжнародних спорів (1924 р.), Паризький пакт (1928 р.), Генеральний акт Асамблеї Ліги Націй (1928 р.), Генеральна конвенція про міжамериканську процедуру   примирення  (1929   р.),   Міжамериканський   антивоєнний   договір   про   ненапад   і процедуру примирення та ін.

Принципу мирного вирішення спорів закріплено на універсальному рівні в Статуті ООН

(п.3, ст. 2): "всі Члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними

засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість".
Принцип мирного вирішення спорів юридично визнаний не тільки в міжнародному праві, а   й   на   національному   рівні.   Його   тлумачення   було   надане   в   Декларації   про   принципи міжнародного  права,  1970  р.,  в  Заключному  акті  НБСЄ 1975  р.,  в  Підсумковому  документі Наради НБСЄ в Валетті (1991 р.) тощо.
Принцип  мирного  врегулювання  спорів  покладає  на  суб'єктів  міжнародного  права  такі зобов'язання:

1) вирішувати всі свої суперечки, розбіжності виключно мирними засобами;

2) врегульовувати спори в найкоротший строк;

3) не зупиняти процес мирного врегулювання і пошуку взаємоприйнятних рішень;
4)    використовувати    визнані    в    міжнародному    праві    мирні    засоби    (переговори, розслідування,  посередництво,  арбітраж,  судове  розслідування,  інші  засоби  на  власний  вибір, узгоджені до виникнення спору;

5) утримуватися від ультимативності;

6) утримуватись від будь-яких дій, які можуть поглибити спір;

7) враховувати інтереси іншої сторони-учасника спору;

8) виконувати прийняте в узгодженому порядку рішення.
Практично   всі   регіональні   організації   безпеки   створили   власну   структуру   мирного вирішення міжнародних спорів:

-    Ліга арабських держав - Раду Ліги і спеціалізований юридичний комітет;
-    Організація    Африканської    Єдності   -    Комісію    по    посередництву,    примиренню    та арбітражу;

-    Організація американських держав - Постійну Раду;




36
-    Організація по безпеці і співробітництву в Європі - Суд і Комісію по примиренню.
Для принципу мирного вирішення спорів характерна стабільність, послідовність визнання, різнобічне докладання зусиль державами для його практичного зміцнення, починаючи з Гаазької конференції миру 1899 р.


 

Яндекс.Метрика >