...
ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ЗАГАЛЬНОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ PDF Печать E-mail

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ЗАГАЛЬНОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ

1. Поняття порівняльного кримінального права та загальна характеристика основних сучасних правових сімей.
2. Питання Загальної частини кримінального права держав, які належать до різних правових сімей.
2.1. Загальна частина кримінального права держав романо-германської сім’ї.
2.2. Загальна частина кримінального права держав загального права.
2.3. Загальна частина кримінального права мусульманських держав.
2.4. Загальна частина кримінального права держав Далекого Сходу.

1. Поняття порівняльного кримінального права та загальна характеристика основних сучасних правових сімей
Політико-правове становище держав сучасного світу є надзвичайно різноманітним, що зумовлюється специфікою форм правління та територіального устрою, видами державно-правового режиму, звичаями, історико-культурними традиціями та релігійними течіями, системами права й законодавства, належністю до певної правової сім’ї тощо. Поряд із міжнародним правом діє право окремих континентів і регіонів (право європейське, Британської Співдружності, міжамериканське, СНД). Окрім того, в будь-якій державі існує своє національне право, але й воно має власні особливості. Наприклад, Великобританія належить до унітарних держав, хоча адміністративно включає чотири  окремі країни – Англію, Шотландію, Уельс і Північну Ірландію, правові системи яких неоднакові. Право Франції відрізняється від права Німеччини так, як і право Італії не схоже на право Польщі. Єдиного всесвітнього права не існує. Право ж кожної держави є неповторним, унікальним і самобутнім, із притаманними йому визначальними рисами.  
Виважений і послідовний курс України на інтеграцію до європейського та світового співтовариства, створення надійної системи національної безпеки разом з НАТО, боротьба з навалою організованої злочинності та тероризму висувають перед нашою державою високі вимоги щодо відповідності наявної в ній системи законодавства не тільки міжнародним нормам, а й найкращим зразкам демократичної нормотворчості, виробленим у розвинених державах. Важливе місце при цьому має належати порівняльному правознавству, особливо такому його напрямку, як порівняльне кримінальне право. Цей ви-сновок випливає з таких тверджень: по-перше, сьогодні в Україні прийняте та діє нове кримінальне законодавство, що потребує подальшого розвитку й удосконалення через вивчення та запровадження дієвих кримінально-правових стандартів, які існують за кордоном; по-друге, після трагічних вересневих подій 2001 р. в Америці проблемою номер один для світової спільноти стала боротьба з тероризмом та іншими формами злочинності, а отже й у нашій країні є нагальна потреба  пошуку єдиного механізму кримінально-правового регулювання цих питань; по-третє, створення міжнародно-правових норм у боротьбі зі злочинністю неможливе без попереднього порівняльного аналізу чинного в кожній конкретній державі внутрішнього кримінального законодавства. Ці й інші чинники показали актуальність проведення порівняльних кримінально-правових досліджень.
Зауважимо, що питаннями порівняльного права (зокрема й порівняльного кримінального права) та дослідженнями проблем іноземного кримінального законодавства займалися як зарубіжні, так і вітчизняні вчені-правники, зокрема: В. Бернхем, Н. Голованова, Р. Давід, В. Єрьомін, К. Жоффре-Спінозі, М. Ігнатова, І. Козочкін, Н. Крилова, О. Малиновський, Ф. Решетников, А. Савченко, Г. Серебренникова, Л. Тимченко, А. Тіллє, О. Харитонова, Є. Харитонов, М. Коржанський, П. Михайленко, В. Чубарєв, Г. Швеков, С. Яценко та ін.
Відомо, що порівняльне (компаративне) право, відтак і порівняльне кримінальне право, сформувалися на рубежі ХХ століття, спричинивши палкі дискусії щодо сутності, предмета та методів, місця серед  інших галузей правової науки, можливої сфери застосування порівняльного вивчення права, цілей такого вивчення. Перші праці з порівняльного права окреслили коло ключових питань: 1) порівняльне право – це самостійна галузь науки права чи метод, що використовується цією наукою; 2) як розмежувати порівняльне право та порівняльну історію права, загальну теорію права, соціологію права; 3) у якій галузі права порівняння особливо ефективне, які системи права корисно, доцільно чи просто можливо порівнювати між собою; 4) яка небезпека очікує  юристів на шляху вивчення порівняльного права? Деякі з перелічених питань були настільки складними, що залишилися невирішеними й досі, хоча це й не заважає сьогодні порівняльному праву здійснювати головну місію – пояснювати юристам роль і значення права, використовуючи для цього досвід усіх народів, сприяти розвиткові міжнародних відносин, удосконалювати національне право.
У сучасних умовах порівняльне право – це радше цілком сформована, відносно самостійна юридична наука та навчальна дисципліна, що має власний предмет, метод і сферу застосування, а також певне місце в системі юридичних знань і юридичної освіти. Звідси випливає, що порівняльне кримінальне право – це окремий напрям науки порівняльного права, що використовує порівняльний метод для пізнання кримінального права інших держав, визначає в ньому спільні та відмінні риси, недоліки й позитивні приклади розв’язання певних проблем, що, зрештою, дозволяє досконаліше розуміти своє національне кримінальне право.
Завдяки таким стрижневим рисам порівняльного кримінального права як метод порівняльного аналізу, комплексність, міжсистемний і міжнаціональний характер, слід наголосити на принциповій можливості та необхідності проведення порівняльних досліджень між різними правовими системами та правовими сім’ями, що відкриває шлях для компаративного аналізу на рівні мікро- та макросистем, “по-вертикалі” (історично) та “по-горизонталі” (догматично), між унітарними та федеративними державами, між республіками та монархіями тощо. Навіть якщо вивчення права іноземних держав не має порівняльно-правового характеру, все одно воно надає необхідний матеріал для подальших власне порівняльно-правових досліджень.
Для сучасного кримінального права України метод порівняльного правознавства стає одним із провідних і універсальних у системі методологічної бази наукових досліджень. Цей метод дає змогу, по-перше, краще виявити соціальну та правову природу українського  кримінального права і, по-друге, запропонувати напрями використання зарубіжного досвіду правотворення для вдосконалення вітчизняного кримінального законодавства.
Беручи до уваги географічні та політико-правові особливості України й те, що наша держава є членом Ради Європи та ОБСЄ, а також те, що вона належить до романо-германської правової сім’ї, не викликає сумнівів той факт, що найперспективнішим і найактуальнішим у порівняльних дослідженнях нині є вивчення кримінального права європейських держав (насамперед держав Європейського Союзу) та здійснення, у цьому зв’язку, процесу  адаптації кримінального законодавства України до кримінального законодавства Європейського Союзу. Однак не менш важливим завданням, на нашу думку, слід вважати здійснення порівняльного аналізу кримінального права та законодавства України й держав загального права (англо-американ-ської сім’ї), мусульманського права та держав Далекого Сходу.
У зв’язку з переліченими вище положеннями, уваги потребує проведення загальної характеристики основних правових сімей сучасності, що  дасть змогу з’ясувати основні риси, які об’єднують різні типи правових систем, а також виділити специфіку створення певних норм і способи їх систематизації в різних країнах. Зважаючи на те, що в юридичній науці поки що немає єдиних підстав класифікації правових сімей, ми пропонуємо розглянути такі з них: 1) романо-германську; 2) так званого загального права (в літературі ця сім’я ще називається англо-американською чи сім’єю прецедентного права); 3) держав мусульманського права; 4) держав Далекого Сходу.
До романо-германської правової сім’ї  заведено відносити держави, право яких сформувалося на основі римського права. Основна ідея цієї правової сім’ї полягає в тому, що норми права розглядаються як норми поведінки, котрі відповідають вимогам справедливості та моралі. Саме тому в правових системах, які належать до цієї сім’ї, провідну роль відіграють закони, й у них, зазвичай, існують відповідні кодекси. До цієї сім’ї належить велика кількість європейських (континентальних) держав і деякі держави інших континентів, які реципіювали європейське право.
Сім’я загального права (Common Law) охоплює право Англії та тих держав, які обрали його за взірець для створення чи розвитку своєї національної правової системи (зокрема, США, Канада). Загальне право було вироблено суддями, що розглядали спори між особами, внаслідок чого його норми є менш загальними та спрямовані на те, щоб вирішити конкретну проблему, не ставлячи за мету сформулювати певне правило поведінки людини надалі. Власне тому в загальному праві майже немає кодифікації та воно характеризується значною розпорошеністю норм.
Мусульманське право  найтісніше пов’язане з ісламом, у якому, як вважають, міститься ідеальна система побудови та функціонування суспільства. Відповідно до цього й ідеал права слід шукати в Корані. За такими поглядами місцеві звичаї існують лише як певні фактичні явища, а закони – як управлінські заходи, проте ні ті, ні ті не варті того, щоб називатися правом.
У державах Далекого Сходу (зокрема, Японія, Китай) панує зовсім інший підхід до права. Якщо на Заході, в ісламських країнах до права ставляться як до основи суспільства, тобто необхідного засобу захисту соціального устрою, внаслідок чого будь-яка особа повинна жити відповідно до права, то на Далекому Сході традиційно вважається, що право є прийнятним лише для варварів. За переважними уявленнями мешканців цього регіону, порядний громадянин не зобов’язаний поважати це право. Більше того, він повинен жити так, щоб унеможливити навіть звернення до правосуддя. Примирні процедури, на їхню думку, мають перевагу над судовим розглядом, а отже суперечки та спори слід вирішувати за допомогою посередництва, а не через звернення до органів влади.

2. Питання Загальної частини кримінального права держав, які належать до різних правових сімей

2.1. Загальна частина кримінального права держав романо-германської сім’ї
Розгляд Загальної частини кримінального права іноземних держав почнемо з визначення злочину, оскільки воно є центральним поняттям будь-якої правової системи.
Що стосується країн романо-германської правової сім’ї, то в одних із них визначення злочину міститься у кримінальному законі, в інших його немає, тож і для з’ясування його змісту слід звертатися до доктринальних джерел.
Якщо закон визначає поняття злочину, то воно, зазвичай, належить до  так званого “формального” визначення, а тому головною ознакою, що відрізняє злочин від інших правопорушень, є заборона вчинення відповідних діянь під загрозою кримінального покарання. Наприклад, згідно з § 12 (1) КК ФРН, злочини – це протиправні діяння, за які передбачено як мінімальне покарання позбавлення волі на строк не менший за один рік або більш суворе покарання. Аналогічна ситуація наявна й тоді, коли законодавчого визначення поняття злочину в праві країни, що належить до цієї сім’ї, немає. Так, більшість французьких юристів вважають, що злочин – це діяння, що порушує кримінальний закон, або таке, що передбачено та карається кримінальним законом.
Необхідною ознакою злочину, окрім його забороненості та кримінальної караності, за законодавством цих країн, визнається винність (вина). Проте, зазвичай, у їхньому законодавстві немає загального визначення вини (наприклад, у законодавстві Франції). У доктрині кримінального права панує вихідна позиція про поняття загальної (чи мінімальної) вини. Загальна вина – це той мінімум психологічної ознаки, без якого взагалі не може бути злочину. Цей мінімум виявляється у простому вольовому моменті, за яким будь-яке діяння осудної особи (за відсутності форс-мажорних обставин або непереборної сили) є вольовий акт, бо у власне діянні міститься не тільки матеріальний, а й психологічний його елемент.
Немає і поняття вини у чинному КК ФРН, хоча він і містить певні норми, присвячені вині та її формам. Наприклад, у § 15 цього Кодексу зазначено, що карається тільки умисна дія, якщо закон прямо не передбачає покарання за необережну дію. У наступному параграфі зазначається: по-перше, якщо хтось при вчиненні діяння не знає про обставину, що стосується передбаченого законом складу злочину, то він діє ненавмисно; по-друге, той, хто при вчиненні діяння помилково сприймає обставини, що могли б створити склад злочину, передбаченого більш м’яким законом, може бути покараний за умисне вчинення діяння саме за більш м’яким законом.
Отож, у кримінальному праві цієї сім’ї вина існує у формі умислу  та необережності. При умисній формі вини винна особа не тільки усвідомлює протизаконний характер свого діяння (Франція), але й бажає його здійснити та досягти його шкідливих наслідків. За кримінальним законодавством ФРН, протиправність не належить до змісту умислу, проте необхідними його ознаками є відповідність вчинюваних дій передбаченому законом складу злочину та бажання їх вчинити чи припущення щодо можливості їх вчинення, якщо особа примирюється з настанням відповідного становища.
Теорія французького кримінального права передбачає різні ступені умислу: навмисний (формується протягом більш-менш тривалого часу) та спеціальний (вимагає здійснення діяння з визначеною метою).  Ненавмисна вина за французьким законодавством наявна тоді, коли поведінка виконавця є усвідомленою та бажаною, проте останній не намагається досягти ніякого шкідливого наслідку. В юридичній доктрині Франції подекуди висловлюються побажання ввести проміжну між умислом і необережністю форму вини – непробачувану необережність, за якої особа усвідомлено йде на ризик, небезпечний для іншої, сподіваючись при цьому, що він нікому не завдасть шкоди.
Умисел, за кримінальним законодавством ФРН, може бути прямим і непрямим (побічним). Прямий умисел має два різновиди: перший, коли особа усвідомлює своє діяння та його наслідки й бажає не тільки його вчинити, а й досягти передбачуваних наслідків; у другому випадку вважається, що той, хто знає чи передбачає наслідок, усе ж діє, тож не має права посилатися на небажання передбачуваного наслідку. Необережність за цим законодавством наявна, якщо особа не передбачає, що її діяння відповідає складу злочину, хоча могла це передбачати, а тому могла й усвідомлювати протиправність своєї поведінки. У теорії кримінального права Німеччини розрізняють два види необережності: неусвідомлювана (особа взагалі не передбачає можливості настання злочинного наслідку) й усвідомлювана (особа припускає можливість настання злочинного наслідку, проте вважає, що цього не станеться).
Завдяки панівній у іноземному кримінальному праві презумпції, за якою більшість людей здатна усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, головна увага приділяється пошуку тих підстав, які виключають або зменшують осудність. На відміну від попередніх інститутів, поняття неосудності в цій правовій сім’ї здебільшого міститься у кримінальному законі.
Згідно із французьким кримінальним законодавством для визнання особи осудною необхідні медичний (відсутність психічного чи нервово-психічного розладу) та психологічний (наявність здатності усвідомлювати чи контролювати свої дії) критерії. Згідно з § 20 КК ФРН без вини діє той, хто, вчиняючи діяння, внаслідок хворобливого психічного розладу, глибокого розладу свідомості, недоумства чи іншого тяжкого психічного відхилення, нездатний усвідомлювати протиправність діяння чи діяти з усвідомленням його протиправності,
Щодо зменшеної осудності, то, наприклад, за ст. 122-1 КК Франції, вона зумовлена наявністю того ж, що й у випадку неосудності, медичного критерію та дещо зміненого психічного – зниження здатності усвідомлювати чи контролювати свої дії. Згідно з § 21 КК ФРН, якщо за однією із зазначених у § 20 КК причин здатність особи усвідомлювати протиправність діяння чи діяти відповідно до цього була суттєво змінена при вчиненні діяння, то покарання може бути пом’якшено (абз. 1 § 49).
Кримінальне законодавство деяких країн романо-германської сім’ї (наприклад, Франції, Нідерландів, Данії, Швеції) має інститут відповідальності юридичних осіб. Корпорація (юридична особа) є суб’єктом злочину, якщо його вчинено на користь такої юридичної особи її керівником або представником.
Загальновизнаним є правило, за яким кримінальне право іноземних держав карає злочинну діяльність, починаючи з посягання (замаху) на злочин, хоча певні винятки з цього правила все ж існують. Замах на злочин у теорії французького кримінального права визначається як початок виконання злочинного діяння, якщо немає добровільної відмови від його виконання. Зрозуміло, що перехід від некараного (за загальним правилом) готування до злочину до початку його вчинення важко визначити, внаслідок чого в доктрині з цього приводу висловлено різні рекомендації. Більш чітко відповідне положення відтворено в § 22 КК ФРН, де зазначено: на кримінальнокаране діяння замахується той, хто маючи уявлення про діяння, безпосередньо починає здійснювати склад злочину.
Кримінальне право цієї правової сім’ї вказує на поняття співучасті та співвиконання (тобто – співучасть у вузькому значенні цього терміна). Співучастю визнається діяльність осіб, які безпосередньо не беруть участі у вчиненні злочину, проте провокують або полегшують скоєння злочину виконавцем, хоча власне ця діяльність ознак злочинного діяння не містить. Специфіка французького кримінального права – те, що воно розрізняє співучасть через підбурювання, керівництво виконавцями, надання засобів, допомоги та сприяння вчиненню злочину. Щодо ФРН, то за її кримінальним законодавством розрізняють вчинення злочину у формі одноособового виконання, співвиконання й опосередкованого виконання, а також підбурювання до скоєння злочину.
Слід також зазначити, що кримінальне законодавство держав цієї правової сім’ї не містить як загального визначення покарання, так і вказівки щодо його сутності та цілей. У французькій доктрині панують дві головні тенденції з цього приводу. За однією з них, покарання – це форма реагування суспільства на злочин, яка має на меті відплатити та залякати. Згідно з другою, основними цілями покарання є виправлення та ресоціалізація злочинця.
Систему покарань та їх види в межах розглядуваної правової сім’ї вирізняє значне розмаїття. Як у французькому, так і в німецькому кримінальному праві не існує смертної кари. Найсуворіший вид покарання – довічне позбавлення волі. Максимальний строк покарання у виді позбавлення волі за КК Франції становить 30 років, а за КК ФРН – 15 років. За видами ж покарань наявні розходження ще значніші за вказані.
Відомий кримінальному праву романо-германської правової сім’ї інститут заходів виправлення та безпеки. Чинний КК Франції, хоча й не вживає термін “заходи безпеки”, однак це поняття використовує КПК (зокрема, в ст. 137 передбачена можливість превентивного застосування заходів безпеки у формі судового контролю до визнання особи винною вироком суду). Заходи безпеки можуть бути застосовані превентивно до алкоголіків, які становлять небезпеку для довколишніх (ст. L. 355-2 Кодексу про охорону здоров’я). Також такими заходами слід визнати: “заходи захисту, допомоги, нагляду та виховання”, що застосовуються до неповнолітніх; заходи при наданні особі відстрочки виконання покарання (КК Франції прямо вказує на “заходи контролю”, “заходи допомоги”, метою яких є ресоціалізація засуджених); додаткові покарання у виді спеціальної конфіскації предметів, заборони проживання в певних місцях, зачинення якогось закладу, позбавлення прав водія тощо).  
Німецька система заходів виправлення та безпеки передбачає заходи із позбавлення волі та ін. Заходи виправлення та безпеки, пов’язані з позбавленням волі – це, зокрема:
• поміщення в психіатричну лікарню;
• поміщення в лікувальний заклад для алкоголіків і наркоманів;
• превентивне ув’язнення.
До заходів, не пов’язаних із позбавленням волі, належать:
• встановлення нагляду;
• позбавлення прав водія;
• заборона займатися певною професійною діяльністю.  

2.2. Загальна частина кримінального права держав загального права
Як зазначалося вище, цю правову сім’ю ще інколи називають англо-американською (неконтинентальною) сім’єю. Вона заснована на загальному праві, датою виникнення якого вважається 1066 р. Це право мало великий уплив на розвиток правових систем не тільки Англії та США, але й Індії, Пакистану та низки країн Африки.
Щодо поняття злочину, то у правових системах держав цієї сім’ї його або зовсім немає, або в законодавстві викладено його формальне визначення. Так, у англійському праві визначення поняття злочину в традиційному розумінні не існує. Під ним розуміють шкоду, що спричиняє діяння державним або суспільним інтересам. Немає в ньому й вичерпного переліку злочинів, оскільки англійське кримінальне право залишається  некодифікованим. Зазвичай поняття злочину в Англії дається в судових вироках щодо кожного окремого випадку. У більшості сучасних кримінальних кодексів штатів США, навпаки, міститься формалізоване визначення злочину – діяння, заборонене нормами кримінального права під загрозою покарання.
Протиправність як ознаку злочину розуміють не як протиріччя закону, а як протиріччя праву, оскільки історично під нормами права в Англії розуміли й норми закону, й норми прецедентного (загального) права.
Питання складу злочину, об’єктивних і суб’єктивних (вину також) ознак злочину, кваліфікації злочинів, обставин, які виключають кримінальну відповідальність, та деякі інші питання переважно врегульовані кримінально-правовою доктриною та судовою практикою. Так, доктрина англо-американського кримінального права виокремлює два елементи злочину – “actus reus” (вчинене особою протиправне діяння) та “mens rea” (власне вина, що може позначатися різними конструктивними формами).
Сучасне англійське право знає три форми вини: намір (intent), необережність (recklessness) та недбалість (negligence), проте усталених визначень цих форм ні в праві, ні в доктрині не існує. За Приблизним (Модельним) КК США 1962 р., запропоновано іншу класифікацію, що зараз відтворена в більшості чинних кодексів, прийнятих штатами. За ним дії винного можуть бути вчинені: а) з метою, б) з усвідомленням, в) необережно та г) недбало. При цьому, кожна із цих форм може визначатися окремо до будь-якого (чи всіх) матеріальних елементів злочину.
Щодо осудності, то вона в доктрині зазначених держав не набула чіткого визначення та розглядається в безпосередньому зв’язку з “mens rea”, коли для кожного складу злочинів передбачається своє значення цього терміну. Звідси й велика кількість поглядів і пропозицій щодо визначення вини й осудності. Можна лише зазначити, що, за переважною думкою англійських фахівців, вина як підстава осудності повинна завжди містити два елементи: 1) у момент вчинення злочину особа має контролювати свої дії; 2) вона повинна передбачати ті наслідки, що дійсно виникли в результаті поведінки, реалізованої винним.
Підставою для кримінальної відповідальності в англійському праві з давніх часів є не тільки намір вчинити злочин, а ще й певна поведінка, котру називають “явною дією” (overt act). Однак зміст останньої історично неодноразово змінювався та й узагалі він усе ще не визначений і в кожному окремому випадку тлумачиться судом.
Поняття попередньої злочинної діяльності у кримінальному праві англо-американської сім’ї не пов’язується зі стадіями вчинення умисного злочину, а виявляється у трьох самостійних посяганнях – підбурюванні, змові та замаху. Крім того, приміром, норми федерального кримінального права США  розрізняють такі специфічні поняття, як “рекетирська діяльність”, “заборонена діяльність”, “визначена злочинна діяльність” тощо.
Підбурювання до скоєння злочину за англо-американським правом розглядається як схиляння іншої особи до вчинення злочину незалежно від того, чи цей злочин скоєно. Більше того, завжди мається на увазі невдале підбурювання, оскільки вдале підбурювання, тобто таке, що супроводжувалося вчиненням відповідного злочину, є за цим правом співучастю у злочині. Отож, карається також замах на підбурювання. Єдиною відмітністю (особливістю) американського права є те, що злочином завжди буде підбурювання до скоєння тяжкого злочину, а щодо інших видів сталої практики не існує.
На відміну від підбурювання змова – це обов’язково угода чи об’єднання двох і більше осіб із єдиним наміром або метою вчинити злочин. Змова може розглядатись як окремий злочин. Так, розділ 18 Зведення законів США, в якому передбачено відповідальність за переважну кількість федеральних злочинів, зазначає, що караються такі види змов: змова, спрямована на порушення прав громадян (§ 241), змова з метою вчинити тяжке вбивство (§ 1117), змова з метою знешкодження суден (§ 2271) тощо. Відповідальність за злочинну змову може наставати незалежно від того, чи вчинив винний якісь дії, чи ні.  
Найбільш повне уявлення про замах за кримінальним законодавством цієї правової сім’ї можна скласти за спеціальним законом Англії про замах, який карається кримінально (1981 р.). Відповідно до цього закону особа має визнаватися винною в замаху, якщо з наміром вчинити злочин вона скоює дію, що є чимось “більшим, ніж просте готування до вчинення злочину”. Проте питання про розмежування зазначеного готування та замаху на злочин залишається питанням факту та сталої практики щодо нього немає.
Суб’єктами злочину можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (корпорації). Останні (юридичні особи) несуть кримінальну відповідальність за дії свого агента (представника) за таких умов: по-перше, ці дії мають бути вчинені в межах його службового статусу; по-друге – в інтересах корпорації; по-третє – вони були вчинені за згодою чи схвалені керівництвом (радою директорів) корпорації.
Тривалий час у англо-американському праві існувала чотиричленна класифікація злочинців – виконавці (першого та другого ступеня) і пособники (до та після вчинення злочину). Зараз цю класифікацію скасовано. Тепер існують фігури виконавця та співучасника. Під останнім здебільшого мають на увазі пособника чи підбурювача. Виконавцем визнається особа, що безпосередньо вчинила діяння опосередковано (за допомогою, наприклад, струму), чи та, що сприяла злочину в момент його скоєння. Пособником визнається той, хто: забезпечує вчинення злочину; консультує виконавця злочину чи керує виконанням злочину.
За англо-американським правом, можлива співучасть не лише в умисних, а й у необережних злочинах.
Що стосується покарання за вчинення злочину, то в доктрині загального права є різні погляди на його визначення. Переважно покарання визначається як власне спричинення страждань особі за скоєння нею злочину. За англійським правом проголошено три цілі кримінального покарання: 1) відплата, 2) залякування та 3) виправлення. Цілі покарання в американському кримінальному праві: 1) кара, 2) загальна та спеціальна превенція, 3) позбавлення можливості вчиняти злочини та 4) реабілітація.
Різні уявлення про поняття кримінального покарання та його призначення (цілі) накладають суттєвий відбиток на практику його застосування. Наприклад, в одному американському штаті протягом одного й того ж року позбавлення волі призначалося щодо 12,5% засуджених, а в іншому – щодо 76,5%. Федеральний суд одного зі штатів у середньому засуджував винних до 8,6 місяців позбавлення волі, а такий же суд іншого штату – до 46,9 місяців.
Головний вид покарання в цій правовій сім’ї – все ще позбавлення волі. В Англії – це тюремне ув’язнення, максимальний строк якого складає 25 років. Практикою вироблено систему певних стандартів призначення цього виду покарання за різні злочини (систему тарифів). У США санкції кримінального закону передбачають покарання на 30, 40 і навіть на 50 років ув’язнення. До того ж за американським правом можливе винесення визначених і невизначених вироків. Система останніх досить складна та потребує спеціального вивчення.
Кримінальне право США передбачає такий вид покарання, як смертна кара. Необхідні підстави для її застосування – досягнення винним 18-річного віку, взяття до уваги судом факторів (обставин), які обтяжують або пом’якшують покарання. Крім того, ухвалення останнім часом федеральних законів щодо протидії організованій злочинності та тероризму в Америці значно розширює коло випадків застосування смертної кари. Правом помилувати засуджених до смертної кари осіб наділений президент держави (ст. ІІ, розділ 2 Конституції США) або губернатор штату чи Рада з питань помилування й умовно-дострокового звільнення.
Вироки за федеральні (невійськові) злочини здійснюються у спосіб, визначений у тому штаті, в якому вони приводяться до виконання. Це переважно: електричний стілець, газова камера, ін’єкція з отрутою, повішання та розстріл. У деяких штатах засуджений до страти сам може обрати спосіб виконання вироку (наприклад, у штаті Північна Кароліна – газову камеру чи отруйну ін’єкцію, у штаті Юта – отруйну ін’єкцію чи розстріл). Вартість цього виду покарання коливається від штату до штату. У Флориді  “загальна вартість” засудженого до смерті, включаючи тюремні та судові витрати, – 3 200 000 дол., у Теннессі – 5 000 000 дол., у Меріленді – 7 000 000 дол., що в 13 разів дорожче за 40 років тюремного ув’язнення. За останні десять років у США було страчено 659 осіб (у 2003 р. – 65, що на 6 осіб менше, ніж у 2002 р.).
Щодо заходів виправлення та безпеки, то в Англії до них належать визнання особи “звичним (або впертим) злочинцем”, призначення продовжених строків покарання, видання наказів про заборону антисоціальної поведінки, направлення наркоманів на лікування та подальший контроль за ними, призначення штрафу неповнолітнім тощо. Сучасне кримінальне право федерації та окремих штатів США розрізняє такі види заходів виправлення та безпеки: 1) призначення продовжених або додаткових строків позбавлення волі; 2) примусові заходи медичного характеру; 3) інформування населення про злочинців; 4) дистанційний нагляд; 5) примусові заходи виховного характеру щодо неповнолітніх тощо.

2.3. Загальна частина кримінального права мусульманських держав
З усіх світових релігій, напевно, іслам найбільш близький до держави та права. Мусульманське право, що виникло на його ґрунті, зберігає важливе значення нормативного регулятора. Вважається, що мусульманське право є відбитком волі Аллаха, а квінтесенцією ісламу є шаріат, який складається з двох частин – принципів віри (акід) та принципів права (фікх). При цьому, за переважною думкою дослідників, фікх (або власне мусульманське право) поділяється на дві частини: перша визначає, якою повинна бути поведінка мусульманина щодо йому подібних, в той час як інша містить його зобов’язання стосовно Аллаха. Інакше кажучи, Коран (головна священна книга мусульман, зібрання проповідей, обрядових і правових установлень, молитв, притч, виголошених основоположником Мохамедом і записаних його сподвижниками уже після смерті пророка) та сунна (збірка хадісів, тобто розповідей сподвижників Мохамеда про те, як вів себе пророк  в тих чи тих випадках), в основу яких покладено “божі визнання (зізнання)”, закріплюють як підвалини віри, так і правила релігійного культу та моралі, що загалом визначають зміст мусульманського права в юридичному аспекті.
Злочин визначається в доктрині мусульманського права як діяння, що (юридично) заборонено та карається Аллахом. Поняття злочину ґрунтується на двох принципових ідеях. Згідно з першою, вважається, що всі вчинки та навіть думки людей певним чином визначаються волею Аллаха. Проте встановлені божими зізнаннями межі є достатньо гнучкими для того, щоб дати змогу людині в багатьох випадках самостійно обирати конкретні варіанти поведінки. Унаслідок цього будь-який серйозний вчинок має бути караним, оскільки він розглядається як порушення мусульманських заборон, загальний зміст яких зводиться до захисту п’яти головних цінностей – релігії, життя, розуму, продовження роду та власності.
За другою ідеєю злочином є неслухняність щодо волі Аллаха, тому злочинна поведінка за мусульманським правом вважається не тільки відхиленням від приписів мусульманського права, що тягне “земну санкцію”, а й гріхом, за який винний понесе кару в іншому (потойбічному) світі. Із зазначеного стає зрозумілим, що відхилення від будь-яких норм, які регулюють поведінку людей, за мусульманським правом є одночасно порушенням релігійних обов’язків. Саме тому за ним не існує жорстких відокремлень між санкціями за такі порушення.  Взагалі в мусульманському праві існує єдина галузь права, котру можна визначити як деліктну, коли при кваліфікації деліктів підстава – це не стільки суспільна небезпечність скоєного, скільки інші, переважно релігійні критерії.
Найпоширенішою, як вважають, є тричленна класифікація, за якою всі злочини (правопорушення) поділяють на:
1) злочини найбільшої суспільної небезпечності, бо вони посягають на “права Аллаха” та караються точно визначеною санкцією – хадд (наприклад, відсіченням руки, забиванням камінням, смертною карою і четвертуванням);
2) злочини, що теж тягнуть фіксоване покарання (наприклад, кісас – покарання, що дорівнює тяжкості вчиненого протиправного діяння; дійя – сплата викупу за кров);
3) усі інші порушення як “прав Аллаха”, так й інших осіб, які караються нефіксованою санкцією – тазір (система суворо встановлених формально визначених санкцій за конкретні проступки, що дозволяє досить гнучко вибирати вид і розмір покарання залежно від характеру правопорушення й особи винного).
До злочинів першої категорії належать такі сім видів вчинків: перелюб, вживання спиртних напоїв, крадіжка, розбій, недоказане звинувачення в перелюбі, відступництво від віри та бунт. Головні злочини другої категорії – вбивство та тілесні ушкодження незворотного характеру. Всі інші злочини за мусульманським правом віднесено до третьої категорії.
Питання щодо осудності винної особи вирішується окремо залежно від того, у злочині якої категорії вона звинувачується. Наприклад, відповідальності за крадіжку підлягає тільки вільна особа, котра досягла повноліття та повністю усвідомлює свої дії. На відміну від хадда чи кісаса, тазір може бути застосовано до будь-якої психічно здорової особи, зокрема й неповнолітньої.
Особливість тазіра полягає в тому, що він не є системою абсолютно визначених санкцій, унаслідок чого правозастосовчий орган може обирати досить-таки гнучко захід покарання залежно від тяжкості скоєного та даних щодо особи винного. Якщо необхідно, можуть бути використані декілька видів тазіру. Беручи до уваги “публічний інтерес”, дозволяється превентивне покарання тазіром осіб, стосовно яких є достатні підстави підозрювати, що вони можуть вчинити злочин.
Загальновідомі кримінальні покарання, такі, наприклад, як позбавлення волі, в мусульманському праві мають значні відмінності. Так, інколи засуджені до позбавлення волі перебувають удома чи в мечеті, не маючи права їх залишати. Одночасно мусульманське право дуже широко застосовує смертну кару.
Незважаючи на це, сучасне мусульманське право характеризується значними змінами. Переважно це виявляється в тому, що у правових системах найбільш розвинутих мусульманських країн воно поступово втрачає провідні позиції на користь законодавства, побудованого на принципах західноєвропейського чи американського права (Туреччина, Єгипет, Афганістан тощо).


2.4. Загальна частина кримінального права держав Далекого Сходу
Загальну частину кримінального права держав Далекого Сходу пропонуємо розглянути на прикладі Китаю та Японії.
Розвиток сучасного кримінального права Китаю визначається загальною стратегією держави на побудову соціалізму з “китайською специфікою”. Отож спочатку (1949–1956 рр.) у ньому спостерігалося становлення соціалістичного права, потім (1957–1976 рр.) – тривале панування правового нігілізму в період так званої “культурної революці”, після чого знову почався період інтенсивного законотворення, коли практично було оновлено кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство. У ст. 10 КК КНР уперше в історії Китаю було запроваджено законодавче визначення поняття злочину, під яким слід розуміти всі діяння, що посягають на державний суверенітет і територіальну цілісність, спричиняють шкоду диктатурі пролетаріату, порушують соціалістичну революцію та соціалістичне будівництво, громадський порядок, посягають на загальнонародну власність громадян, їх особистість, демократичні й інші права, а також інші суспільно небезпечні дії, за які в кодексі передбачено кримінальне покарання.
На відміну від Китаю, кримінальне право Японії утворюють три складові частини:
1) право, що міститься в КК (1907 р.);
2) спеціальне кримінальне право, тобто норми, що містяться у спеціальних кримінальних законах;
3) норми про кримінальне покарання, що містяться в некримінальному законодавстві (так зване кримінально-адміністративне, кримінально-господарське, кримінально-трудове право тощо). Ні у КК, ні в інших джерелах кримінального права Японії визначення злочину немає. За японським кримінальним правом злочином вважається діяння, за яке передбачено кримінальну відповідальність.
Отож, єдиною ознакою злочину за японським кримінальним правом є його караність, у той час як за китайським правом необхідна наявність щонайменше трьох ознак: суспільної небезпечності, кримінальної проти-правності та кримінальної караності відповідного діяння.
У ст. 11 КК КНР зазначено, що злочин визнається вчиненим умисно, якщо особа передбачала, що її дії можуть спричинити суспільно небезпечні наслідки, та бажала чи свідомо припускала їх настання. Що стосується необережності, то цей Кодекс також відтворює положення, за яким відповідальність за необережну вину може настати лише у випадках, які прямо передбачені в законі. До речі, кількість таких випадків украй невелика, внаслідок чого в китайській доктрині вважається, що вирішення питання про наявність або відсутність умислу означає вирішення питання щодо наявності злочину взагалі. Саме тому питанню про форми необережності в теорії та законодавстві великої уваги не приділяється.
Чинний КК Японії реалізує концепцію, за якою злочином вважається умисна дія. Тільки як виняток з цього правила у ньому передбачено відповідальність за деякі необережні злочини (наприклад, за необережне спричинення смерті особи), хоча детальніших положень щодо видів необережності КК не містить.
Не дивлячись на те, що значний уплив на КК КНР справило колишнє радянське кримінальне право, його положення останнім часом зазнали численних доповнень і змін. Наприклад, із 1989 р. у кримінальному праві Китаю існує кримінальна відповідальність юридичних осіб за корупцію, а з 1995 р. –  за порушення закону про компанії. За КК Японії (ст. 41) кримінальна відповідальність настає з 14 років. При цьому покарання може бути пом’якшено у разі явки з повинною, а також при з’явленні із зізнанням у випадках, коли кримінальна справа порушується за заявою особи.
Учення про стадії вчинення злочину та співучасть у злочині в кримінальному праві Китаю та Японії не набули детального розвитку. Так, за КК Японії передбачено відповідальність за замах на злочин (тільки у випадках, спеціально зазначених у відповідних статтях КК) та ситуації, коли особа не змогла довести злочин до кінця чи із власної ініціативи припинила його вчинення, за що покарання відповідно пом’якшується чи особа навіть звільняється від покарання. Стосовно ж співучасті, то, за загальним правилом, особи, що вдвох або в більшій кількості разом вчинювали злочин, усі визнаються виконавцями. До виконавців належать також підбурювачі до злочинів. За КК Японії окремо передбачена лише така форма співучасті, як пособництво, за яке покарання пом’якшується.
Кримінальний кодекс КНР встановив вичерпний перелік покарань: п’ять основних видів (нагляд, короткостроковий кримінальний арешт, строкове позбавлення волі, довічне позбавлення волі та смертна кара) і три додаткових види покарання (штраф, позбавлення політичних прав і конфіскація майна). До іноземців як основне, та як додаткове покарання може застосовуватися висилання з держави. За загальним правилом нагляд призначається строком від трьох місяців до двох років, короткостроковий арешт – від п’ятнадцяти днів до шести місяців, строкове позбавлення волі – від шести місяців до п’ятнадцяти років, довічне позбавлення волі призначається як альтернатива смертній карі. Смертна кара за особливо тяжкі злочини може призначатися навіть особам віком від 16 до 18 років (із відстрочкою виконання на два роки). За підрахунками деяких спеціалістів, Китай впевнено посідає одне з перших місць у світі за кількістю страчених за вироками судів осіб.
У кримінальному законодавстві Японії не міститься визначення поняття покарання та його цілей. Водночас КК Японії (ст. 9) встановлює вичерпний перелік покарань у послідовності, що відображає тяжкість цих покарань. Основні покарання – це смертна кара, позбавлення волі (безстрокове та строкове) з примусовою працею чи без неї, штраф, кримінальний арешт і малий штраф. Єдиним додатковим покаранням є конфіскація. Смертна кара виконується в тюрмі через повішання (ст. 11 КК), строкове позбавлення волі призначається на термін від одного місяця до 15 років, штраф – від 10 000 ієн і більше (малий – від 1000 до 10 000), а кримінальний арешт – від одного до тридцяти днів. За японським кримінальним правом конфіскації підлягають ті предмети, що їх набуто внаслідок злочину чи на його підставі, а також як винагорода за злочин.
Кримінальне право держав Далекого Сходу вказує на інститут заходів виправлення та безпеки. Найбільш виразно він виявляється в кримінальному праві Японії, де заходи безпеки застосовуються до таких категорій осіб:
• делінквентних неповнолітніх;
• жінок, які порушили Закон про запобігання проституції;
• умовно засуджених;
• звільнених із тюрем.
До спеціальних психіатричних закладів можуть бути поміщені особи (навіть без їхньої згоди), що можуть (здатні) нанести ушкодження собі чи іншим людям. Значного розвитку з-поміж заходів виправлення та безпеки набув інститут захисного нагляду – специфічний японський інструмент, який об’єднує пробацію (умовне засудження) та пероул (умовно-дострокове звільнення), точніше – нагляд за умовно засудженими та умовно-достроково звільненими.

 

Яндекс.Метрика >