...
ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ PDF Печать E-mail

ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ

1. Поняття та види обставин, які виключають злочинність діяння.
2. Поняття необхідної оборони й умови її правомірності.
3. Уявна оборона. Відповідальність за шкоду, заподіяну в стані уявної оборони.
4. Затримання особи, що вчинила злочин. Підстави, ознаки й умови правомірного затримання злочинця та заподіяння йому шкоди.
5. Поняття крайньої необхідності, її ознаки та підстави виникнення.
6. Фізичний або психічний примус як обставина, що виключає злочинність діяння.
7. Виконання наказу чи розпорядження.
8. Діяння, пов’язане з ризиком.
9. Виконання спеціального завдання з попередження чи викриття злочинної діяльності, організованої групи або злочинної організації.

1. Поняття і види обставин, які виключають злочинність діяння
За деяких обставин діяння, своїми зовнішніми рисами, особливо заподіяною шкодою, схожі зі злочинами, насправді не є суспільно небезпечними й протиправними.
Під обставинами, що виключають злочинність діяння, слід розуміти передбачені КК зовнішньо подібні зі злочинами соціально прийнятні та правомірні вчинки, які здійснені за певних умов і не визнаються злочинами у зв’язку з тим, що були спрямовані на захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства чи держави.
Загальні ознаки обставин, що виключають злочинність діяння:
1) вольове діяння особи;
2) зовнішня подібність злочину;
3) вони передбачені в КК чи інших нормативних актах;
4) це – соціально прийнятні вчинки;
5) вони вчинюються за певних умов;
6) вони не тягнуть кримінальної відповідальності.
До них КК відносить такі обставини, що містяться в розділі 8: необхідна оборона (ст. 36); уявна оборона (ст. 37); затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38); крайня необхідність (ст. 39); фізичний або психічний примус (ст. 40); виконання наказу або розпорядження (ст. 41); діяння, пов’язані з ризиком (ст. 42); виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.
Ці обставини потрібно відрізняти від таких норм, як: надання новому закону у випадку пом’якшення його дії зворотної сили (ст. 5); малозначність діяння (ч. 2 ст. 11); скоєння злочину особою, яка не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність (ст. 22) та ін. У цих випадках закон виключає злочинність діяння не у зв’язку з правомірністю діянь, які зовні схожі зі злочинами, а у зв’язку з відсутністю якогось елемента складу злочину.
Уявна оборона, затримання особи, що вчинила злочин, фізичний і психічний примус, виконання наказу чи розпорядження, діяння, пов’язані з ризиком, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації вперше закріплені в новому КК.
Деякі науковці до обставин, які виключають злочинність діяння, відносять також згоду потерпілого, юридичну чи фактичну помилку, здійснення свого права. Ці обставини передбачено в законодавстві деяких зарубіжних країн (§ 226а КК Німеччини, ст. 28 КК Польщі та ін.).
Сьогодні правомірність діянь за цих обставин визначається не кримінальним законом, а, переважно, нормами державного, адміністративного та цивільного права. У деяких статтях КУ загально чи конкретизовано вказується на інтереси та права, що їх потрібно захищати, зокрема необхідна оборона, крайня необхідність, здійснення заходів із затримання злочинця. Це – інтереси держави, особи, суспільства. Їхній захист – обов’язок усіх посадових осіб і представників громадських організацій. Громадяни, вказується в КУ, зобов’язані поважати права та законні інтереси інших осіб, бути непримиренними до антигромадських учинків, усіляко сприяти охороні громадського порядку.

2. Поняття необхідної оборони й умови її правомірності
Частина 3 ст. 27 КУ визнає право кожного захищати своє життя та здоров’я, а також життя та здоров’я інших людей від протиправних посягань. Утіленням конституційних положень є ст. 36 КК України, згідно з якою кожна особа має право на необхідну оборону від суспільно  небезпечного посягання незалежно від можливості уникнути його або  можливості звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.
Згідно з ч. 1 ст. 36 КК України не є злочином спричинення шкоди особі, яка посягає, в стані необхідної оборони, тобто при захисті прав  та інтересів особи, що захищається, або інших осіб, а також суспільних інтересів держави від суспільно небезпечного посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Дії в стані необхідної оборони, спрямовані на заподіяння шкоди особі, що посягає,  можуть виявлятися в заподіянні тілесних ушкоджень, позбавленні волі, спричиненні матеріальних збитків, і навіть – у позбавленні життя.
Право на захист є природним правом кожної людини, незалежно від її професійної, фізичної чи іншої підготовки. Кожен може скористатися правом на необхідну оборону, закон не зобов’язує це право застосовувати.
Право на необхідну оборону не може бути необмеженим. Теорією кримінального права визначено, що правомірність необхідної оборони визначається умовами, що їх звичайно ділять на дві групи:
1) ті, що стосуються посягання;
2) ті, що стосуються захисту від нього.
До умов, яким має відповідати посягання, від котрого особи можуть захищатися, спричиняючи шкоду особі, що посягає, належать:
• суспільна небезпечність посягання;
• його наявність;
• його реальність.
Суспільно небезпечним є посягання, здатне заподіяти істотну шкоду правоохоронюваним інтересам (особі, суспільству, державі). Найчастіше необхідна оборона здійснюється проти злочинного, тобто кримінально караного діяння (хуліганства, грабежу, зґвалтування тощо). Однак, вона можлива й від  суспільно небезпечних дій неосудних, а також осіб, які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.
Як необхідну оборону потрібно розуміти дії, спрямовані на заподіяння шкоди тваринам, якщо їх напад скерований волею людини (тварина використовується як знаряддя посягання). Якщо напад тварини стався без упливу людини, то такі випадки слід розглядати за правилами крайньої необхідності.
Не визнається такою, що перебувала в стані необхідної оборони, особа, котра заподіяла шкоду іншій особі, у зв’язку з тим, що остання вчинила дії, що хоча формально й містять ознаки злочину, але не заподіяли та не могли заподіяти істотної шкоди правоохоронюваним інтересам (за ч. 2  ст. 11) через малозначність (наприклад, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень підлітку, що зірвав на городі кілька суниць)  (п. 10 ППВСУ “Про судову практику в справах про необхідну оборону” від 26 квітня 2002 р. № 1).
Посягання має бути наявне, тобто існувати в межах, які поширюються від безпосередньої загрози посягання та до моменту його переривання захистом або припиненням особою, що посягає.
Суб’єктивне уявлення особи про початок або закінчення посягання має ґрунтуватися на фактичних обставинах конкретного випадку. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 1 з цього приводу дає таке роз’яснення (абз. 2 п. 2): “Слід мати на увазі, що стан необхідної оборони впливає не лише в момент суспільно небезпечного посягання а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з’ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, що захищається, підстави сприймати загрозу як реальну. Перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предметів від нападника не завжди свідчить про закінчення посягання”. Посягання наявне й тоді, коли воно призупинено, та може відновитися в будь-який момент. Але дії особи, що захищається, які заподіяли шкоду тому, хто посягає, не можуть вважатися вчиненими в стані необхідної оборони, якщо шкода заподіяна після того, як посягання було попереджено чи припинено, і в застосуванні заходів захисту явно не було необхідності.
Посягання має бути дійсним, тобто таким, що реально існує, а не в уяві особи, яка захищається. В останньому випадку питання про відповідальність за заподіяну шкоду вирішується за правилами про уявну оборону.
Також існують умови правомірності необхідної оборони стосовно захисту:
• визначене законодавцем коло інтересів, які можна захищати;
• заподіяння шкоди тільки особі, що посягає;
• неперевищення меж необхідної оборони.
Особа згідно з ч. 1 ст. 36 КК, має право захищати свої правомірні інтереси, а також законні інтереси інших осіб, суспільства, держави.
Завдання шкоди при необхідній обороні буде правомірним лише тоді, коли  вона завдана тільки тій особі, що посягає.
Згідно з роз’ясненням ППВСУ № 1 від 26. квітня 2002 р. відповідальність за випадкове заподіяння шкоди не причетній до нападу особі настає, залежно від наслідків, у зв’язку із заподіянням шкоди через необережність (абз. 3 п. 3).
Захист повинен не перевищувати меж необхідної оборони. Перевищенням меж необхідної оборони згідно із законом (ч. 3 ст. 36) вважається заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, що явно не відповідає небезпечності посягання чи обставинам захисту. При цьому законодавець передбачив, що перевищення меж необхідної оборони може бути тільки умисною дією. У зв’язку з цим кримінальна відповідальність за перевищення меж необхідної оборони можлива лише в двох випадках, передбачених нормами Особливої частини КК: умисне вбивство (ст. 118) й умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (ст. 124).
Якщо при перевищенні меж необхідної оборони чи заходів, необхідних для затримання злочинця, заподіяно тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть, дії винного за відсутності умислу на позбавлення потерпілого життя належить кваліфікувати за ст. 124 КК.
Постанова Пленуму Верховного Суду України № 1 від 26 квітня 2002 р. (п. 9) роз’яснює, що питання про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок перевищення меж необхідної оборони, має вирішуватись у відповідності до цивільного законодавства. Зважаючи на конкретні обставини справи, ступінь винності того, хто обороняється, і того, хто нападав, суд може зменшити розмір майнового стягнення. Шкода заподіяна в стані необхідної оборони, без перевищення меж останньої, відшкодуванню не підлягає (ст. 1169 ЦК).
Щоб установити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, суди мають зважати не лише на відповідність чи невідповідність знарядь захисту та нападу, а й на характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, та обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце й час нападу, його раптовість, неготовність до відбиття нападу, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров’я) й інші обставини. Якщо суд визнає, що в діях особи є перевищення меж необхідної оборони, у вироку слід зазначити, в чому ж воно полягає (п. 5 ППВСУ від 26 квітня 2002 р. № 1).
Частина 5 ст. 36 КК визначає випадки, у яких перевищення меж необхідної оборони можливе, незалежно від того, якої тяжкості шкода заподіяна тому, хто посягає.
Це застосування зброї чи будь-яких засобів або предметів для захисту:
• від нападу озброєної особи;
• групи  осіб;
• для відвернення протиправного насильницького вторгнення в житло чи інше приміщення.
Суспільно небезпечне посягання на законні права, інтереси, життя та здоров’я людини, суспільні інтереси чи інтереси держави може виникати в особи, що захищається, через сильне душевне хвилювання. Якщо в такому стані вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обставинам захисту, її дії слід розцінювати як необхідну оборону (ч. 4 ст. 36).
Необхідна оборона неможлива проти правомірних дій (наприклад, проти дій працівників міліції чи інших працівників правоохоронних органів або проти того, хто сам діє в стані необхідної оборони).
Стан необхідної оборони не виникає при провокації необхідної оборони. Це дії вчинені особою для того, щоб викликати стосовно себе насильницькі дії іншої особи, що використовуються як привід для заподіяння шкоди. Таку шкоду намагаються виправдати посиланням на стан необхідної оборони. У такому разі особа, що заподіяла шкоду, несе відповідальність на загальних підставах.

3. Уявна оборона. Відповідальність за шкоду, заподіяну в стані уявної оборони
Уявною обороною визнається (ч. 1 ст. 37) заподіяння шкоди за обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання немає та особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого (того, хто посягає), лише помилково припускала наявність такого посягання. Отож, при уявній обороні посягання насправді немає, існує воно лише в уяві особи, що обороняється, а також завдається особі, яка через випадковий збіг обставин опинилась у певний час у певному місці та діяла певним чином.
У п. 7 ППВСУ № 1 від 26 квітня 2002 р. вказується, що слід відрізняти необхідну оборону від уявної. При уявній обороні кримінальна відповідальність за заподіяну шкоду виключається лише, якщо обставини, що склалися, давали особі підстави вважати, що наявне реальне посягання, і вона не усвідомлювала й не могла усвідомити помилковість свого припущення. Питання про те, чи дійсно в особи були підстави для помилкового висновку про наявність суспільно небезпечного посягання, вирішується, зважаючи на конкретні обставини справи.
Якщо ж особа за обставин, що склалися, не усвідомлювала та не могла усвідомлювати помилковість свого припущення щодо реальності суспільно небезпечного посягання, але перевищила межі захисту, до якого слід було вдатися, її дії мають розцінюватись як перевищення меж необхідної оборони. У такому разі кримінальна відповідальність можлива лише за умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118) і за умисні тяжкі тілесні ушкодження, заподіяні при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 124).
Якщо ж особа не усвідомлювала, однак могла усвідомлювати відсутність реального посягання, і повинна була за обставинами, що склалися, це усвідомлювати, її дії потрібно кваліфікувати як заподіяння шкоди через необережність (ст. 119 “Вбивство через необережність”, ст. 128 “Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження”).
Необхідно звернути увагу на той факт, що, за змістом ч. 2 ст. 37 КК, помилкова упевненість особи у загрозі посягання не буде підставою виключення кримінальної відповідальності за завдану шкоду, навіть якщо особа не усвідомлювала та не могла усвідомлювати помилковості  свого припущення. Кримінальна відповідальність виключена тільки у випадках, коли обставини, що склалися, давали особі підстави вважати, що реальне посягання вже існує.

4. Затримання особи, що вчинила злочин. Підстави, ознаки й умови правомірного затримання злочинця та заподіяння йому шкоди
Кримінально-правове значення мають лише дії із затримання злочинця, пов’язані із заподіянням йому відповідної  шкоди. У відповідності до КК України 2001 р., це самостійна обставина, що виключає злочинність діяння  (раніше такі дії розглядались як учинені в стані необхідної оборони). Та й сьогодні ППВСУ від 26 квітня 2002 р. № 1 роз’яснює (абз. 4 п. 3), що, за змістом ст. 38 КК, до необхідної оборони прирівнюються дії, вчинені під час правомірного затримання та доставлення відповідним органам влади особи, котра вчинила злочин.
Правомірним затримання буде, якщо насильницькі дії, спрямовані на обмеження волі злочинця для доправлення його до відповідних органів влади, були вимушено викликані  необхідністю затримання та відповідали небезпечності вчиненого посягання й обставинам затримання злочинця. Право на затримання злочинця має кожний громадянин, незалежно від того, чи є у нього можливість звернутись за допомогою до представників влади.
Правомірність дій щодо затримання особи, що вчинила злочин, ви-значається за ознаками, які можна поділити на дві групи:
1) ознаки, що відносяться до підстав затримання;
2) ознаки, що характеризують дії тих осіб, які затримують.
Перша група ознак визначає, що насильницькі дії щодо затримання можна вчинити тільки:
а) щодо особи, яка вчинила діяння, що містить усі ознаки складу злочину. Закон формально не обмежує коло злочинів, скоєння яких дає особі, що затримує, право на завдання шкоди. Однак, це право не поширюється на осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості, за котрі не передбачено покарання через арешт або обмеження волі. Навіть суд у такому разі не може обмежити волю винного.  
Також не може бути визнане правомірним заподіяння шкоди при затриманні особі, що не досягла віку, з якого можливе притягнення до кримінальної відповідальності, або неосудній особі;
б) безпосередньо після вчинення злочину. Термін “безпосередньо” слід розуміти в тому значенні, що початковим моментом виникнення права на заподіяння шкоди при затриманні є початок злочинного посягання (тобто не тільки закінчений злочин, а й закінчений або незакінчений замах і навіть готування до злочину), яке зберігається під час посягання, що продовжується, а також відразу після вчинення злочину. Тож завдання шкоди злочинцю через деякий  час після вчинення злочину  не може розглядатися за правилами ст. 38 КК. У випадку, коли особа, ухиляючись від затримання, вчиняє суспільно небезпечне посягання щодо особи, яка затримує, можуть діяти правила необхідної оборони (ст. 36). Затримання громадянами злочинця через деякий час після вчинення злочину потрібно розглядати за правилами крайньої необхідності (ст. 39);
в) для доставлення такої особи до відповідних органів державної влади. Інша мета затримання особи, що вчинила злочин, виключає правомірність затримання. Особа, що вчинила таке затримання, підлягає відповідальності за злочин проти волі на загальних підставах.
Друга група ознак визначає дії особи, котра затримує. Такі дії мають полягати:
а) у необхідності застосування насильницьких дій, що вимушено спричиняють шкоду особі, яка ухиляється від затримання, із застосуванням такого способу, без якого затримання неможливе.
Заподіяння шкоди має бути вимушеним; у особи, що затримує злочинця, немає іншої можливості вчинити дії із затримання. У такому разі слід брати до уваги кількість осіб з обох сторін, вік, фізичні сили, озброєність, а також усі інші умови, що сукупно свідчать про відсутність реальної можливості затримати злочинця без заподіяння йому шкоди;
б) заподіяння злочинцю шкоди, що відповідає характерові та ступеню тяжкості вчиненого ним діяння, його особі, обставинам затримання. Характер завданої шкоди може бути різним. Він залежить від ступеня небезпечності вчиненого особою злочину й обставин затримання. Характер і ступінь завданої шкоди визначається також поведінкою злочинця під час його затримання;
в) недопущення перевищення меж, достатніх для затримання. У ч. 1 ст. 38 КК зазначено, що завдання шкоди злочинцю буде правомірним лише в тому разі, якщо не було допущено заходів, необхідних для затримання такої особи. Ці межі визначаються та залежать від двох груп обставин: небезпеки посягання; обставин затримання.
Однак, незважаючи на те, що заподіяння шкоди є єдиною можливістю усунути небезпеку, як і при крайній необхідності (ст. 39 КК), у процесі затримання можливо заподіяти шкоду особі, котру затримують, більш тяжку, ніж та, що вона її заподіяла.
Перевищенням меж затримання злочинця визнається (ч. 2 ст. 38) умисне заподіяння особі, яка вчинила злочин, тяжкої шкоди, що явно  не відповідає небезпечності посягання чи обставинам затримання.
Існують три види перевищення меж затримання:
1) якщо при затриманні особи, яка вчинила злочин, застосовуються заходи затримання, поєднані із заподіянням тяжкої шкоди, що значно перевищує суспільну небезпечність злочину;
2) якщо при затриманні особи, що вчинила злочин, незважаючи на можливість завдання їй незначної шкоди, було завідомо завдано тяжкої шкоди;
3) якщо ні характер скоєного злочину, ні обставини затримання не викликали необхідності заподіяння  тяжкої шкоди особі, винній у вчиненні злочину, та, незважаючи на це, такої шкоди їй було завдано.
Перевищення заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила злочин, має як наслідок кримінальну відповідальність лише в разі умисного вбивства (ст. 118) та спричинення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 124). Нанесення злочинцю фізичної шкоди після його затримання кваліфікується як умисний злочин на загальних підставах.
Якщо затримується невинувата у вчиненні злочину особа, за умов, коли обставини давали достатні підстави вважати, що затримується злочинець, через відсутність вини, особа, котра справді помилялася, не підлягає кримінальній відповідальності.
Затримання злочинця від необхідної оборони відрізняється метою та характером поведінки осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння. Мета необхідної оборони – відвернення чи припинення посягання, а мета затримання злочинця – доправляння його до відповідних органів влади.
При необхідній обороні особа, що посягає, активно реалізує свій умисел, спрямований на завдання  шкоди правоохоронюваним інтересам, а при затриманні злочинця особа ухиляється від виконання обов’язку нести відповідальність за вчинення. Якщо при цьому вона чинить опір тим, хто затримує, то її дії переростають у суспільно небезпечне посягання, внаслідок якого виникає право на необхідну оборону.
Для працівників ОВС законом і відомчими актами передбачено певні обмеження в застосуванні вогнепальної зброї. Її використання допускається лише як надзвичайно винятковий захід. Згідно зі ст. 15 Закону України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р. працівник міліції може застосовувати вогнепальну зброю для затримання особи, котру застали при вчиненні тяжкого злочину та котра намагається втекти; для затримання особи, що чинить збройний опір, намагається втекти з-під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожують життю та здоров’ю працівника міліції.

5. Поняття крайньої необхідності, її ознаки та підстави виникнення
Крайня необхідність визначається як стан, за якого особа правомірно заподіює шкоду інтересам, що охороняються державою, щоб усунути небезпеку, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, за умови неможливості усунути цю небезпеку іншими засобами, якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності (ч. 1 ст. 39).
Крайня необхідність – це суб’єктивне право кожної людини. Однак для працівників правоохоронних органів крайня необхідність – юридичний обов’язок, передбачений їхнім службовим становищем. Водночас ухилятися від виконання своїх функцій, посилаючись на стан крайньої необхідності, працівники правоохоронних органів не можуть.
Правомірність крайньої необхідності визначається низкою умов, які зазвичай ділять на дві групи:
1) умови, що характеризують небезпеку;
2) умови, що характеризують дії з її усунення.
До першої групи умов належать:
а) реальність – небезпека дійсно існує, а не уявляється особою,  що її усуває;
б) наявність – загроза для правоохоронюваних об’єктів уже виникла, вона не викликає сумніву, безпосередньо існує, ще не минула та вимагає дій для її усунення;
в) неминучість – усунення небезпеки не може бути здійснено іншим способом, окрім завдання шкоди іншим інтересам, що охороняються державою.
До другої групи умов належать:
а) захищаються тільки правоохоронювані інтереси особи, суспільства, держави;
б) шкода, зазвичай, спричиняється третім особам (окрім випадків, коли суспільна небезпека виходить від протиправних діянь людини, що є джерелом небезпеки);
в) заподіяна шкода має не бути більшою, ніж відвернута шкода (ч. 2 ст. 39).
Крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборони. За необхідної оборони джерело небезпеки – суспільно небезпечне посягання людини. За крайньої необхідності джерело небезпеки може бути найрізноманітнішим. Необхідна оборона виражається в активних діях, а крайня необхідність може бути виражена й у бездіяльності. За необхідної оборони шкода завдається тому, хто посягає, а за крайньої необхідності – інтересам установ, організацій і осіб, здебільшого непричетних до виникнення небезпеки, а у виняткових випадках – поведінка яких призвела до суспільно небезпечного посягання. За необхідної оборони не вимагається таких обов’язкових для крайньої необхідності умов, як неможливість усунення небезпеки іншим способом, окрім заподіяння шкоди менш значної, ніж відвернена. Якщо з’ясовується, що загрозливої небезпеки можна було уникнути, наприклад, сховатися, втекти, то крайньої необхідності не буде. За необхідної оборони така умова не ставиться. Стосовно необхідної оборони заподіяна шкода може перевищувати ту, що загрожувала, а за крайньої необхідності  це неможливо. Згідно зі ст. 1171 ЦК, шкоду, заподіяну в стані крайньої необхідності, повинна відшкодувати особа, що її заподіяла, а за необхідної оборони такої умови немає (ст. 1169 ЦК).

6. Фізичний або психічний примус
У ч. 1 ст. 40 КК передбачено ситуацію, коли під безпосереднім упливом фізичного примусу особа фактично діє не із власної волі, а кориться волі інших осіб і вимушено заподіює шкоду певним інтересам, які охороняються законом. Для того, щоб у такій ситуації діяння особи не розглядалось як злочин, необхідна сукупність певних умов:
а) діяння, що заподіяли шкоду, здійснено під упливом фізичного примусу. Фізичний примус – це фізичний уплив на організм особи, що здійснюється без її згоди й у результаті якого їй завдаються больові відчуття чи створюється загроза для її здоров’я або життя, щоб примусити особу вчинити певні злочинні діяння. Призначення фізичного примусу полягає в пригніченні волі особи та підкоренні волі суб’єктів, які його застосовують, у сприянні формуванню бажання виконати волю суб’єктів (заподіяти шкоду), щоби припинити больові відчуття. Біль може викликатися різними способами: побоями, впливом на тіло людини вогню, електричного струму, обмеженням можливостей дихати, введенням ін’єкцій тощо;
б) уплив фізичного примусу має бути безпосереднім. Це означає: по-перше, больові відчуття завдавались особі, що під їх упливом заподіяла шкоду. Заподіяння шкоди однією особою для припинення больових відчуттів, які завдаються іншій особі, не охоплюються ч. 1 ст. 40 КК та за наявності відповідних умов мають розглядатись як крайня необхідність (ст. 39); по-друге, заподіяння шкоди особою є умовою припинення завдання їй больових відчуттів, і вона заподіює шкоду під час здійснення на неї відповідного впливу чи одразу ж після його припинення;
в) рівень фізичного примусу на особу має бути настільки сильним, що вона втрачає можливість керувати своїми вчинками та заради його припинення вчиняє діяння, яке від неї вимагають. Оцінюючи цю умову, слід мати на увазі, що рівень больових відчуттів, які може витримувати людина, – явище абсолютно суб’єктивне: біль, що його може довго терпіти одна особа, для іншої є абсолютно нестерпним. Випадки, коли особа заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам під упливом фізичного примусу, рівень якого дозволяв їй не втрачати можливості керувати своїми діями, або під упливом лише психічного примусу, тобто погроз настання для неї певних негативних наслідків, не охоплюються ч. 1 ст. 40 КК. У цих ситуаціях питання про кримінальну відповідальність особи вирішується відповідно до положень ст. 39 КК.
Під психічним примусом слід розуміти вплив на волю особи різними способами (мімікою, словами, діями), щоб примусити її скоїти суспільно небезпечне діяння. За психічного примусу особа завжди зберігає свободу вибору, тому кримінальна відповідальність у таких випадках не виключається. Вона визначається із застосуванням положень закону про крайню необхідність.
У разі притягнення особи до кримінальної відповідальності фізичний і психічний примус завжди визнається судом обставиною, що пом’якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66).
7. Виконання наказу чи розпорядження
Дія чи бездіяльність особи, що заподіяли шкоду правоохоронюваним інтересам, не є злочином, якщо вони були вчинені на виконання законного наказу або розпорядження. Зміст закону полягає в тому, що відповідальності підлягає не особа, що спричинила шкоду, внаслідок виконання наказу чи розпорядження, а особа, що видала наказ або розпорядження.
Кримінально-правові принципи регулювання спричинення шкоди внаслідок виконання наказу були сформовані в міжнародному праві під час роботи Нюрнберзького міжнародного трибуналу у справі головних німецьких воєнних злочинців, створеного після Другої світової війни.
Наказ – це видана в належній формі відповідною особою в межах її компетенції офіційна обов’язкова вимога виконати чи не виконати підлеглому якісь дії. У деяких випадках невиконання наказу тягне кримінальну відповідальність (ст. 403 “Невиконання наказу”).
Кримінальне право (ч. 2 ст. 41) визначає, що наказ або розпорядження буде законним за таких умов: вони мають бути видані відповідною особою в належному порядку в межах її компетенції; наказ чи розпорядження мають не суперечити чинному законодавству та не порушувати конституційних прав і свобод людини та громадянина.
Виконання наказу, згідно з чинним законодавством, буде законним за таких умов: виконавцем наказу чи розпорядження може бути лише особа, підлегла особі, що видала наказ чи розпорядження; наказ або розпорядження, належним чином видані, є обов’язковими для виконавця; виконання наказу чи розпорядження не завдало шкоди правоохоронюваним інтересам; наказ або розпорядження не повинно бути заздалегідь незаконним для виконавця.
Явна незаконність наказу чи розпорядження означає, що виконавець знає про їх явно незаконний, злочинний характер або має знати  про це на підставі покладених на нього юридичних обов’язків (наказ застосовувати зброю під час припинення несанкціонованого мітингу).
Особа, що відмовилася виконати явно злочинний наказ або розпорядження, не підлягає кримінальній відповідальності. Особа, що виконала явно злочинний наказ чи розпорядження, за діяння, вчинені на виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах, як і керівник, чиє волевиявлення вона виконала. Особа, що знає про злочинність наказу чи розпорядження, однак виконує його внаслідок примусу, підлягає кримінальній відповідальності за правилами, передбаченими ст. 40 КК.
Якщо особа не усвідомлювала та не могла усвідомити злочинного характеру наказу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки особа, що видала злочинний наказ чи розпорядження. Водночас учинення злочину внаслідок порушення умов правомірності виконання наказу або розпорядження може бути визнано обставиною, що пом’якшує покарання.



8. Діяння, пов’язане з ризиком
У сучасних умовах стрімкого розвитку науки й техніки значно підвищився рівень ризику заподіяння шкоди здоров’ю людей або істотної матеріальної шкоди (наприклад, при впровадженні нової технології чи розробці нових засобів лікування в медицині).
Діяння, пов’язані з ризиком, коли немає впевненості в тому, що шкода не буде заподіяна, можуть забезпечити досягнення необхідного успіху в будь-якій сфері суспільного життя (наука, техніка, довкілля та ін.), а можуть призвести до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особи, суспільства, держави.
Згідно з ч. 1 ст. 42 КК, не є злочином діяння (дія чи бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинено в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.
Виправданий ризик є ризиком професійним, бо можливий у будь-якій сфері професійної діяльності. Найбільш поширені – науковий ризик (відомий факт: учені, що винайшли вакцину від поліомієліту, перевіряли її дію на власних дітях), виробничо-господарський ризик (знищення непотрібної будівлі з використанням вибухівки, коли у випадку помилки можуть постраждати інші будівлі), комерційний ризик, пов’язаний із використанням кон’юнктури ринку в банківському, біржовому й інших видах господарської діяльності.
Ризик визнається виправданим  тоді, коли мету, що була поставлена, не можна було досягти за певних обставин дією (бездіяльністю), не поєднаною із ризиком, і особа, що допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.
Закон про кримінальну відповідальність визнає ризик виправданим за таких умов:
• ризик здійснюється для досягнення суспільно корисної мети (рятування життя людей, попередження стихійного лиха тощо);
• поставлена мета не може бути досягнута не пов’язаними з ризиком діями (як і при крайній необхідності);
• особа, що пішла на ризик, повинна вжити всіх необхідних заходів для попередження можливої шкоди інтересам, які охороняються законом.
При дотриманні всіх умов виправданого ризику особа не буде нести відповідальність у разі заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам незалежно від того, досягнута чи ні суспільно корисна мета, пов’язана з ризиком.
Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій (ч. 3 ст. 42).
Завідомість у такому разі передбачає, що особа усвідомлює загрозу настання вказаних наслідків, але самовпевнено розраховує на їх відвернення. Загроза для життя інших людей означає загрозу спричинення смерті хоча б одній іншій особі. У випадках ризику для врятування життя іншої особи правомірним такий ризик буде лише у випадку згоди особи, що піддається ризику.
При цьому необхідно, щоб ця особа була поінформована про всі можливі негативні наслідки для її життя чи здоров’я.
Екологічна катастрофа при невиправданому ризику – заподіяння шкоди на значній території і такої, що загрожує біологічному існуванню живої природи (наприклад, аварія на Чорнобильській АЕС).
Надзвичайні події при невиправданому ризику – наслідки порушення громадської безпеки, що тягнуть незручності, страждання для багатьох людей (пожежі, повені, епідемії та ін.).
У будь-якому разі ризик не визнається виправданим, якщо він створює загрозу заподіяння необґрунтованої шкоди.
Діяння, що виходять за межі виправданого ризику, є суспільно небезпечними та можуть мати характер злочину.
Невиправданий ризик можливий лише за наявності необережної форми вини у формі злочинної самовпевненості. Кримінальна відповідальність настає за необережний злочин залежно від характеру завданої шкоди. Указана обставина може розглядатись як така, що пом’якшує покарання.
Діяння, пов’язані з ризиком, слід відрізняти від заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності. Ці обставини відрізняються за двома аспектами:
1) при крайній необхідності небезпека, що загрожує, якщо її не усунути, обов’язково призведе до настання суспільно небезпечних наслідків, а при ризику такі наслідки тільки можливі;
2) на відміну від крайньої необхідності, шкода при виправданому ризику може бути більшою, ніж попереджена. 
9. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації
Під час виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації дії особи, що виконувала ці завдання згідно із законом, не визнаються злочинними у разі вимушеного заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам.
Вимушений характер діянь і заподіяння шкоди іншим особам свідчить про те, що вказана норма схожа на крайню необхідність.  Однак, як і у випадку виправданого ризику, завдана шкода може бути  в деяких випадках більшою, ніж відвернута.
Згідно з КК, організованою злочинною групою визнаються три чи більше особи, що попередньо зорганізувалися в стійке об’єднання для вчинення одного чи більшої кількості злочинів і які об’єднані єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи (ч. 3 ст. 28). Злочинна організація – стійке ієрархічне об’єднання трьох чи більше осіб, члени або структурні елементи якого зорганізувалися за попередньою змовою для спільної діяльності з метою скоєння тяжких чи особливо тяжких злочинів або керівництва чи координації злочинної організації, або забезпечення функціонування як власне злочинної організації, так й інших злочинних груп (ч. 4 ст. 28).
Спеціальне завдання – особливий вид завдання з попередження чи розкриття діяльності організованої групи або злочинної організації, виконати яке можливо лише беручи участь у злочинній діяльності вказаних угруповань для входження в довіру й отримання необхідної інформації.
Правові підстави з виконання спеціального завдання визначено  Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р. та іншими нормативно-правовими актами.
Кримінальний кодекс визнає такі підстави, за наявності яких особа, що виконувала спеціальне завдання, підлягає кримінальній відповідальності: по-перше, це скоєння особою у складі організованої групи чи злочинної організації умисного, поєднаного з насильством над потерпілим особливо тяжкого злочину, за яке передбачено покарання понад десять років або довічне позбавлення волі; по-друге, скоєння умисного, пов’язаного із завданням потерпілому тяжкого тілесного ушкоджен-ня, чи настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків, тяжкого злочину, за який передбачено покарання понад десять років або довічне ув’язнення.
Однак до такої особи, в разі вчинення нею вказаних злочинів, не може бути застосовано покарання у виді довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.
Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 66 КК виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної організації, поєднане зі вчиненням злочину, у випадках, передбачених законом, є обставиною, що пом’якшує покарання.

 

Яндекс.Метрика >