...
ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНУ PDF Печать E-mail

ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНУ

1. Поняття й ознаки об’єктивної сторони складу злочину, значення її для кваліфікації.
2. Дія та бездіяльність у кримінальному праві: поняття й ознаки, види.
3. Уплив нездоланної сили, фізичного та психічного примусу на кримінальну відповідальність.
4. Факультативні ознаки об’єктивної сторони складу злочину та їхнє кримінально-правове значення.
5. Суспільно небезпечні наслідки та їх види.
6. Причиновий зв’язок і його кримінально-правове значення.

1. Поняття й ознаки об’єктивної сторони складу злочину, значення її для кваліфікації
У суспільних явищах завжди необхідно відрізняти їх фактичні, об’єктивні риси та суспільний характер,  тобто їх суспільне значення.
В об’єктивній стороні складу злочину процес його вчинення характеризується в аспекті послідовного розвитку тих подій і явищ, які починаються злочинною дією (бездіяльністю) та закінчуються вчиненням злочину.
Зовні злочин виявляється в тих змінах, які він спричиняє. Якщо говорять про злочин, то насамперед йдеться про його наслідки (настання смерті при вбивстві, майнові збитки при викраданні тощо).
Злочин – це не тільки його шкідливі наслідки. Злочин – це взагалі процес певної поведінки людини, що триває в просторі та часі, за певних обставин. Злочин охоплює різні види поведінки людини, а також дію різних сил природи, що їх людина використовує для своїх потреб, фізичні, хімічні чи інші властивості речовин, знарядь, здатності тварин або птахів і всі інші можливості для того, щоб досягнути бажаних наслідків – змін у навколишньому суспіль-ному середовищі.
Умовно процес скоєння злочину з об’єктивної сторони можна розділити на три етапи.
1. Дія (бездіяльність). Це перший, початковий етап учинення злочину. При чому до об’єктивної сторони злочину дія належить не цілком, а лише її зовнішній, виконавчий, фізичний бік. Це та частина дії, котру можуть побачити присутні, зрозуміти та якось її визначити – місце, час, обставини й використані при цьому засоби та знаряддя. Злочинна дія завжди чиниться за певних умов. Тому діяння завжди треба брати й оцінювати не ізольовано, а зважаючи на всі умови й обставини. Як кажуть філософи, усе визначається місцем, часом і обставинами. Чи не першою злочинною дією людини був учинок, про який згадується в Книзі Старого Завіту. Йдеться про найперший гріх людини, коли Єва не послухалася Бога, піддалася спокусі змія і зірвала з дерева добра та зла два плоди, котрі разом з Адамом з’їла. Здійснити такий вчинок Єві не завадила навіть пересторога Бога: “Не їж від нього, бо в день їди  твоєї від нього ти, напевно, помреш!”. Цю дію можна, мабуть, назвати крадіжкою, тож вона стала першопочатком усіх злочинів, які скоюють люди протягом всього  розвитку нашої цивілізації.
2. Причиновий зв’язок як об’єктивний зв’язок між речами та явищами в природі. Злочин, як і будь-яка суспільно істотна дія, спричиняє певні зміни в суспільному житті, що своєю чергою викликають подальший розвиток подій. Такий розвиток може мати різні напрямки, залежно від характеру дії (бездіяльності), а також від умов місця, часу й обставин.
3. Злочинні наслідки, тобто ті зміни, до яких призводить злочин і які є суспільно небезпечною шкодою.
Отож, об’єктивну сторону злочину утворюють (складають):
• суспільно небезпечне діяння (дія та бездіяльність);
• злочинні наслідки;
• причиновий зв’язок між дією чи бездіяльністю та злочинними наслідками;
• спосіб, місце, час, знаряддя, засоби й обставини вчинення злочину.
Тільки вчинення суспільно небезпечного діяння, в якому набуває об’єк-тивного вияву лиха воля людини, утворює злочин і дає підстави до кримінальної відповідальності. Не можуть тягнути кримінальної відповідальності переконання, думки, ідеї, мрії, оскільки вони ніяк не виявляються зовні, у певних діях або вчинках особи. Багато видатних мислителів-гуманістів минулого шукали та вимагали встановлення об’єк-тивного критерію (виміру) для оцінки поведінки людини, бо тільки об’єктивний прояв поведінки дає можливість виключити сваволю при оцінці мети та наміру злочинця.
Для здійснення правосуддя особливо важливі такі положення:
– визнання злочином тільки об’єктивного прояву лихої волі людини, а не її поглядів, переконань, міркувань унеможливлює сваволю, беззаконня;
– об’єктивні дія та бездіяльність як критерії намірів людини дають змогу виявити суб’єктивну сторону злочину та виключити об’єктивну осудність, тобто засудження без вини, невинно;
– об’єктивна сторона злочину найбільш багата на ознаки, що дає можливість відмежувати один злочин від іншого, подібного, суміжного, а також злочинні дії від дій, котрі злочину не утворюють, не передбачених кримінальним законом.
Об’єктивна сторона злочину набуває практичного значення при вивченні Загальної частини курсу кримінального права.
Це пов’язано з тим, що навіть найвищий судовий орган держави не завжди правильно визначає деякі ознаки об’єктивної сторони складу  злочину. Згадаймо хоча б ППВСУ від 29 березня 1996 р. в якій було зазначено, що предмет посягання є невід’ємний елемент об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 70 (201) КК. За справою таким предметом було визнано контрабандний бензин (Рішення ВСУ 1997 р).
В іншій справі не було взято до уваги ознаку об’єктивної сторони злочину – причиновий зв’язок. Так, громадянин Ц., щоб ухилитися від сплати аліментів, підробив паспорт. Потім під час сварки зі своєю дружиною (обоє перебували в стані сп’яніння) заподіяв їй легкі тілесні ушкодження. Дружина, рятуючись від побиття, вибігла на балкон і намагалася перелізти на інший, але не втрималась і впала – розбилася на смерть. Бориспільський суд засудив Ц. за сукупністю злочинів: ч. 3 ст. 101 (ч. 2 ст. 121) – до восьми років позбавлення волі, ст.114 (ч. 1 ст. 164) – до одного року, ч. 1 ст. 194 (ч. 1 ст. 358) – до одного року і призначив за ст. 42 (70) – десять років.
Згідно з ухвалою судової колегії в кримінальних справах ВС України від 19 грудня 1996 р., дії Ц. зі ст. 101 ч. 3 (ч. 2 ст. 121 КК) було перекваліфіковано на ст. 98 (ч. 1 ст. 119) КК. Це пояснювалося небажанням винної особи заподіяти тяжкі тілесні ушкодження потерпілій. Однак при цьому чомусь забули про легкі тілесні ушкодження. А також про те, що немає прямого причинового зв’язку між дією та наслідком (загибеллю потерпілої).
Отож, об’єктивна сторона складу злочину – це зовнішній бік злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням, суспільно небезпечними наслідками, причиновим зв’язком між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обставинами, способом, а також засобами та знаряддями вчинення злочину.
Ознаки об’єктивної сторони злочину з погляду їх закріплення в диспозиціях норм Особливої частини КК можна поділити на дві групи: обов’язкові та факультативні.
До обов’язкових ознак належить діяння у формі дії чи бездіяльності.
До факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину належать: суспільно небезпечні наслідки, причиновий зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя та засоби вчинення злочину. Однак якщо суспільно небезпечні наслідки, місце, час, спосіб, обставини та засоби вчинення злочину прямо вказано в диспозиції норми Особливої частини КК або однозначно випливають з її змісту, то вони набувають значення обов’язкових ознак об’єктивної сторони складу злочину і їх установлення в такому разі є обов’язковим.
Значення об’єктивної сторони злочину: вона є елементом складу злочину та входить до підстави кримінальної відповідальності; ознаки об’єктивної сторони визначають суспільну небезпечність злочину; від визначення її ознак залежить правильна кваліфікація злочину; вона допомагає розмежувати злочини, а також відмежувати злочинні діяння від незлочинних.

2. Дія та бездіяльність у кримінальному праві: поняття й ознаки, види
Головні ознаки об’єктивної сторони злочину – це дія та бездіяльність. Вони утворюють і визначають усі інші ознаки об’єктивної сторони.
Дія як ознака злочину є активна, усвідомлена та цілеспрямована суспільно небезпечна поведінка людини, що заподіює чи ставить під загрозу заподіяння шкоди охоронювані кримінальним законом суспільні відносини.
Усі суспільно небезпечні дії можна розділити на фізичні (енергетичні) й інформаційні.
Фізичні, чи енергетичні, дії характеризуються суспільно небезпечною поведінкою, що відбувається з використанням мускульної, фізичної сили для здійснення злочинного посягання. Ці дії завжди спрямовані на зміну зовнішньої, фізичної сфери предметів матеріального світу. Більшість злочинів відбувається саме як енергетичні дії – викрадення, знищення чи пошкодження майна, вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень тощо.
Інформаційні дії полягають в суспільно небезпечній поведінці, яка спрямована на передачу якоїсь інформації іншим особам і виражається в словесній (вербальній) формі, а також у формі різних дій, що несуть інформацію: жестів і виразних рухів (міміка та пантоміміка). Так, завідомо неправдиве показання, вимагання, погроза вбивством й інші злочини відбуваються як інформаційні дії.
Слово може бути й засобом, за допомогою якого винна особа приховує свої злочинні наміри. Так, у справах про вбивства, вчинювані на ґрунті особистих стосунків, завдання суду – дослідити всі обставини злочину, зокрема й усебічно з’ясувати дані про попередні стосунки потерпілої та винної осіб, а в подіях, які передують злочину (як свідчить практика), нерідко наявна і третя особа. Подібну форму здійснення злочинного наміру в художній літературі майстерно розкрив В. Шекспір. Яго (трагедія “Отелло”) ніколи не казав Отелло: “Убий Дездемону”, але знаючи характер того, його непримиренність, ревнивість, лише збуджував у нього відповідні мотиви, що призвели до фатальної розв’язки.
Наведемо приклад передачі змісту повідомлення знаком від організаторів до виконавців. У 1943 р. при підготовці для висадки на о. Сицилію американська розвідка вступила в змову з упливовим гангстером Лучано, вихідцем із Сицилії, котрий відбував покарання в США. Із літака над островом було скинуто шовкову хустину з вишитою на ній літерою L. Сицилійські мафіозі тоді не ладнали з окупантами й добре зрозуміли зміст повідомлення: “Лучано за союзників!”. Наслідки були ефективні – мафіозі розпочали партизанську війну проти німців, американська ж армія на острові практично не зазнала втрат. Літера на хустині стала гаслом й інформаційним джерелом масово-енергетичної дії.
У зв’язку з викладеним викликає сумнів обґрунтованість позиції Г. Тімейко, що виділяє такі самостійні форми зовнішнього вираження дії: фізичний уплив, слово та жест. Якщо перша з них може бути віднесена до класу енергетичних дій, то виділення другої і третьої форм не засноване на якій-небудь визначеній ознаці, адже слово та жест відносяться до того ж виду інформаційних дій, виконують ту ж функцію передачі інформації, з тією лише різницею, що форма вираження передачі цієї інформації різна. М. Коржанський виділяє ще одну форму вираження дії – використання як знарядь злочину малолітніх, неосудних, тварин, птахів.
Із фізичного, виконавчого, боку злочинна дія може характеризуватися різними аспектами. В одних випадках вона містить прості, елементарні акти поведінки, в інших – складається з кількох актів, кожний з яких за відповідних умов може бути визнаний самостійною дією. Виходячи з цього, злочинну дію можна поділити на просту і складну.
Проста дія характеризується тим, що вона складається з одного чи декількох рухів тіла людини, спрямованих на досягнення визначеної мети, на вирішення обмеженої, конкретної задачі.
Виконання простої дії за загальним правилом означає одночасне заподіяння шкоди об’єкту, тому що між ним і дією немає ніяких посередніх ланок, тож не потрібно здійснювати якісь додаткові дії для вчинення злочину. Наприклад, навмисне завдання удару вже утворює склад  побоїв і мордування (ст. 126).
Складна дія характеризується тим, що складається з декількох актів поведінки людини, кожний із яких, узятий окремо, ізольовано, може бути визнаний як проста дія. Однак, на відміну від останньої, акти поведінки, що входять у складну дію як складені її елементи, через їхню внутрішню єдність і нерозривний зв’язок самостійного значення в межах цієї дії не мають. Наприклад, розбій (ст. 187). У цьому значенні всі дії – напад для заволодіння чужим майном і насильство над особою – об’єднані в складній дії єдиною злочинною метою, спрямовані кінець-кінцем на заподіяння шкоди основному безпосередньому об’єкту – відносинам власності. Заподіяння ж шкоди додатковому безпосередньому об’єкту – здоров’ю особи – є лише етапом для здійснення посягання на основний об’єкт. Злочини з подібними складними діями звичайно називають складеними злочинами.
Складна дія іноді містить ряд тотожних актів поведінки, кожний з яких може бути визнаний простою дією. Ці тотожні акти в складній дії об’єднані єдністю наміру, спрямовані на досягнення загальної злочинної мети, заподіюють шкоду одній і тій же групі суспільних відносин. У такому разі говорять про “смугу дій”, між якими може бути навіть значний розрив у часі. Ознаки продовжуваного злочину визначено в  ч. 2  ст. 32 КК: “…при вчиненні продовжуваного злочину, який складається з двох або більше тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром”.
Тобто для продовжуваного злочину характерна наявність трьох основних ознак:
1) тотожність дій;
2) єдність умислу;
3) наявність загальної мети.
Останні дві ознаки передбачають, що винний від початку вчинення першої дії має намір здійснити й подальші дії, спрямовані на досягнення певного кінцевого результату. Як приклад такого злочину можна навести таку ситуацію: таємне викрадення радіоприймача частинами (ч. 1 ст. 185).
Із кількох частин складається і триваючий злочин, для якого характерне вчинення на початку одноактного діяння, а надалі невизначено тривалий час неперервно зберігається злочинний стан. Наприклад, триваючим злочином є незаконне зберігання зброї, наркотичних засобів (ч. 1 ст. 263, ч. 1 ст. 307).
Особливістю складеного злочину є те, що його утворює сукупність дій, що власне передбачені в інших статтях КК як самостійні злочини. Наприклад, такі дії, як напад для заволодіння майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, характерні для розбою – злочину, передбаченого ст. 187 КК. Та, якщо такі дії вчиняються під час нападу банди, вони підпадають під ознаки бандитизму. Оскільки дії, що утворюють об’єктивну сторону бандитизму, ширші за змістом (вони можуть полягати й у заволодінні майном, і в спричиненні тілесних ушкоджень, і в насильницькому статевому акті тощо), то вони, зазвичай, не потребують додаткової кваліфікації за іншими статтями КК. Тож у наведеному вище прикладі все вчинене охоплюється ознаками складу злочину, передбаченого ст. 257 КК.
Злочинна бездіяльність – це пасивна поведінка, що полягає в невчиненні суб’єктом конкретної дії, котру він зобов’язаний був і міг виконати. Вона наявна, якщо на особу покладалися законом, договором, випливали з професійних, службових та інших відносин певні обов’язки й особа їх не виконала.
Злочинна бездіяльність як форма суспільно небезпечної поведінки людини істотно відрізняється від дії зовнішньою, фізичною, виконавчою сферою. Так, при бездіяльності особа не робить за конкретних обставин, у певному місці та часі конкретних дій, необхідних для запобігання небезпеці, що загрожує об’єкту кримінально-правової охорони. Дії ж, які суб’єкт фактично виконує в період злочинної бездіяльності (або не виконує), за загальним правилом не мають правового значення. Отже, бездіяльність може бути охарактеризована як стан фізичного спокою щодо тих дій, що їх особа повинна була й могла вчинити. Отже вона позбавлена виконавчої, фізичної сфери.
Обов’язок діяти може мати такі підстави
1. Відповідно до закону чи іншого нормативного акта. Наприклад, кримінальний закон зобов’язує надати допомогу особі, що перебуває в небезпечному для життя становищі (ст. 136); а сімейне законодавство – сплачувати кошти на утримання дітей (ст. 164).
2. Відповідно до службових або інших фахових обов’язків. Наприклад, міліціонер як представник влади зобов’язаний затримувати злочинців – невиконання цього обов’язку без поважних причин тягне відповідальність за ст. 367 КК.
3. Відповідно до прийнятих на себе обов’язків за угодою. Наприклад, за договором довічного утримання (ст. 744 ЦК) набувач житла зобов’язаний піклуватися про відчужувача, зокрема забезпечувати його продуктами харчування, – невиконання цього обов’язку без поважних причин, якщо це призвело до смерті особи, тягне відповідальність за ст. 135 КК.
4. Унаслідок попередніх дій особи, що сама поставила в небезпеку іншу особу.
Наприклад, громадянин В. 11 вересня 2003 р. приблизно о 21 год., унаслідок порушення Правил дорожнього руху України, керуючи автомобілем, на трасі Київ–Варшава в районі вул. Варшавська в м. Ковель, скоїв наїзд на С., спричинивши останній тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості за ознакою тривалого розладу здоров’я (тобто порушив правила безпеки дорожнього руху, що спричинило потерпілій середньої тяжкості тілесні ушкодження – вчинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 286 КК),  після чого втік з місця ДТП, залишивши потерпілу С. без допомоги в небезпечному для її життя стані. Тобто своїми умисними діями В. завідомо залишив без допомоги особу, що перебувала в небезпечному для життя стані та була позбавлена можливості вжити заходів для самозбереження, поставивши потерпілу в небезпечний для життя стан, тобто вчинив злочин, передбачений ч.1 ст. 135 КК (Архів Ковельського міського суду. Кримінальна справа № 18-477-03 за 2003 р.).

3. Уплив нездоланної сили, фізичного та психічного примусу на кримінальну відповідальність
Нездоланна сила – це надзвичайна та непереборна за певних умов обставина. Джерелом непереборної сили можуть бути явища природи, технічні механізми, хвороби тощо. У діянні, вчиненому під упливом непереборної сили, немає волі особи, немає власне діяння і об’єктивної сторони злочину. Отож за таке діяння кримінальна відповідальність наставати не може.
Та нездоланна сила як перешкода виконанню суспільного чи громадського обов’язку не є абсолютною. При вирішенні питання про те, чи могла особа за певних обставин подолати перешкоди (чи була спроможна, здатна) беруть до уваги:
• здібності, можливості певної особи, її вік, фах, освіту, фізичну силу, стан здоров’я тощо;
• вимоги, що ставляться до цієї особи за таких обставин, оскільки одні й ті ж обставини можуть вважатися для одних осіб нездоланними, а для інших, до яких ставляться підвищені вимоги, вони можуть вважатися здоланними. Наприклад, невиконання наказу військовослужбовцем іти в бій, відмова лікаря надати допомогу хворому тяжкою заразною хворобою та ін. Воля суб’єкта може бути порушена також фізичним або психічним примусом.
Під непереборним фізичним примусом розуміють протиправний фізичний уплив однієї людини на іншу, що цілком пригнічує волю особи, яка зазнала насильства. У разі непереборного фізичного примусу в особи немає дії чи бездіяльності у кримінально-правовому значенні, внаслідок чого виключається її кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 40). Якщо ж фізичне насильство було переборним, то питання про відповідальність вирішується за правилами крайньої необхідності (ч. 2 ст. 40). Однак такий фізичний примус повинен розглядатись як обставина, що пом’якшує покарання (п. 6 ст. 66).
Психічний примус – це вимога вчинити певні дії або, навпаки, не вчиняти тих чи тих дій, що в певній ситуації мають бути вчинені, під загрозою застосування фізичного насильства, заподіяння матеріальної або моральної шкоди. Ось чому суспільно небезпечне діяння, вчинене внаслідок психічного примусу, за загальним правилом не виключає кримінальної відповідальності, але розглядається як вчинене за пом’якшуючих обставин у застосуванні покарання (п. 6 ст. 66). Дія чи бездіяльність, учинені внаслідок психічного примусу, не тягнуть кримінальної відповідальності лише за умови, що був наявний стан крайньої необхідності.
Тож дією чи бездіяльністю в кримінально-правовому розумінні можна визнати лише таку поведінку, що була наслідком вільного вияву волі особи. Порушення волі суб’єкта в багатьох випадках змінює зміст і значення його поведінки.

4. Факультативні ознаки об’єктивної сторони складу злочину та їхнє кримінально-правове значення
До факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину належать: суспільно небезпечні наслідки, причиновий зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя та засоби вчинення злочину. Вони мають різне юридичне значення залежно від того, чи віднесені вони кримінальним законом до ознак певного складу злочину. Якщо ці ознаки включено в диспозицію кримінально-правової норми, то вони є обов’язковими для цього складу злочину й мають вирішальне значення для підстав кримінальної відповідальності та кваліфікації злочину. Якщо ж ці ознаки в диспозиції норми не передбачено, то для одних складів вони не мають юридичного значення, а для інших мають значення при визначенні таких ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, мотивів вчинення злочину, мети його вчинення. Незважаючи на це, спосіб злочину, а також місце, час і обстановка вчинення злочину притаманні будь-якому злочинному діянню, і є постійними ознаками, що наявні завжди, у всіх випадках, у здійсненні будь-якого злочину. Саме тому в ст. 64 КПК України зазначено, що час, місце, спосіб вчинення злочину, що характеризують подію злочину, підлягають доведенню за кожною кримінальною справою.
Суспільно небезпечні наслідки – це передбачена кримінально-правовою нормою матеріальна чи нематеріальна шкода, заподіяна злочинною дією або бездіяльністю об’єкта посягання.
Завдавана злочином шкода може бути класифікована на два види:
1) матеріальні наслідки: фізичні (вбивство, тілесні ушкодження), майнові (зменшення майнових фондів, заподіяння інших майнових збитків), екологічні;
2) нематеріальні наслідки: ідеологічні, політичні, моральні.
Під причиновим зв’язком у кримінальному праві слід розуміти об’єктивний зв’язок між діянням – дією чи бездіяльністю (причиною) – та суспільно небезпечними наслідками (наслідком), якщо дія чи бездіяльність викликають настання суспільно небезпечного наслідку.
Місце вчинення злочину – це певна територія чи інше місце, де відбувається суспільно небезпечне діяння та настають його суспільно небезпечні наслідки.
Час вчинення злочину – це певний проміжок часу, протягом якого відбувається суспільно небезпечне діяння та настають суспільно небезпечні наслідки.
Обстановка вчинення злочину – це конкретні об’єктивно-предметні умови, в яких вчиняється злочин.
Спосіб вчинення злочину – це певний метод, порядок і послідовність рухів, які застосовуються особою для вчинення злочину.
Засоби вчинення злочину – це предмети матеріального світу, що сприяють (полегшують) вчиненню особою злочину.
Знаряддями вчинення злочину називаються ті предмети, речі, за допомогою яких безпосередньо було вчинено злочин.

5. Суспільно небезпечні наслідки та їх види
Злочинні наслідки – це небезпечні пошкодження суспільних відносин.
В. Кудрявцев зазначає, що суспільно небезпечні наслідки – це передбачена кримінально-правовою нормою матеріальна чи нематеріальна шкода, заподіяна злочинною дією чи бездіяльністю об’єкта посягання.
А. Міхлін вказує, що це шкода заподіяна злочинною діяльністю людини суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом.
Завдавана злочином шкода за М. Ковальовим може бути класифікована на два види:
1) матеріальні наслідки: фізичні – убивство, тілесні ушкодження, проведення аборту; майнові – зменшення майна, заподіяння майнових збитків; екологічні;
2) нематеріальні наслідки: ідеологічні; політичні; моральні.
М. Бажанов також виділяє такі види злочинних наслідків:
• матеріальні (матеріальні збитки, фізична шкода);
• нематеріальні наслідки (моральна шкода).
Є. Фесенко вказує на такі види злочинних наслідків:
• фізична шкода (смерть, ушкодження здоров’я – див. статті 115–119, 121–125);
• майнова шкода (статті 185–190);
• порушення нормальної роботи транспорту або зв’язку (статті 277, 360, 283);
• інша шкода – дезорганізація нормальної діяльності установ  (ч. 2 ст. 357).
М. Коржанський вважає, що є такі види суспільно небезпечної шкоди:
• фізична – убивство, тілесні ушкодження, проведення аборту;
• майнова – зменшення майна, заподіяння майнових збитків;
• моральна – приниження гідності, честі, глум над могилою, над державним прапором, приниження авторитету представника влади тощо;
• політична – підрив державної самостійності, незалежності, економічної та політичної системи та ін.
Окрім видів суспільно небезпечних наслідків В. Мальцев виділяє такі форми наслідків (залежно від механізму спричинення шкоди об’єкту):
1) пов’язані з прямим посяганням на соціальний зв’язок (державна зрада);
2) пов’язані з посяганням на соціальний зв’язок через уплив на предмет злочину (крадіжка);
3) пов’язані з посяганням на соціальний зв’язок через уплив на суб’єкта суспільних відносин (посягання на працівника правоохоронного органу, суддю).
Характерна особливість злочинних наслідків полягає в тому, що вони майже не бувають у чистому вигляді – фізична шкода часто поєднується з майновою (наприклад, при розбійному нападі), а майнова шкода – з моральною (наприклад, при зґвалтуванні).
Тобто наслідком діяння є передбачена кримінально-правовою нормою матеріальна чи нематеріальна шкода, що заподіюється злочином суспільним відносинам. Ця ознака має практичне значення в матеріальних складах злочинів, до котрих належать склади злочинів, об’єктивна сторона яких містить наслідки як обов’язкову ознаку. Такі злочини вважаються закінченими від моменту настання наслідку (вбивства, крадіжка майна). Формальний склад злочину не передбачає наслідків як обов’язкової ознаки, злочин вважається закінченим від моменту вчинення діяння, а наслідок на кваліфікацію не впливає (одержання хабара). У деяких складах наслідок є альтернативною ознакою (посягання на життя судді тощо може буди у формі замаху на вбивство чи у формі вбивства).
Форми зазначення в статтях КК наслідків як обов’язкової ознаки складу злочину різноманітні. У низці випадків вони безпосередньо вказані в законі (статті 185, 115), а іноді випливають зі змісту закону. В останньому випадку висновок про обов’язковість наслідків для того чи того складу злочину робиться після тлумачення закону. Бувають диспозиції статей, що описують і діяння, і наслідок одним терміном (наприклад, ст. 194 КК – знищення або пошкодження майна, тобто приведення майна в непридатний стан – діяння, факт знищення чи пошкодження – наслідок).
Наслідки як ознака об’єктивної сторони складу злочину можуть бути або підраховані, або певним чином визначені. Наприклад, майнова шкода визначається вартісними критеріями, шкода здоров’ю може встановлюватися за судово-медичними критеріями визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, порушення нормальної роботи транспорту – через зрив графіку руху поїздів тощо. Наслідки належать до предмета доказування у кримінальній справі, що стає можливим за умови конкретності цієї ознаки. Якщо наслідки злочину при розслідуванні не було встановлено чи було визначено помилково, це є підставою для направлення судом кримінальної справи на додаткове розслідування або винесення виправдального вироку.

6. Причиновий зв’язок і його кримінально-правове значення
Причиновим зв’язком у кримінальному праві називається такий зв’язок між суспільними явищами, при якому одне явище (суспільно небезпечне діяння) закономірно, за внутрішньою необхідністю, утворює інше явище – злочинні наслідки.
При цьому перше з них є причиною, а друге – наслідком. У кримінальному праві за загальним правилом, кримінальна відповідальність настає за причиново зумовлені злочинні наслідки, тобто за злочинне завдання суспільно небезпечної шкоди. Водночас у деяких випадках кримінальна відповідальність настає не за злочинно заподіяну шкоду, а за злочинну зумовленість її, тобто за таку бездіяльність, яка була не причиною, а лише умовою настання суспільно небезпечної шкоди. Наприклад, лікар не надав допомоги хворому, що спричинило тяжкі наслідки (ст. 139), або невиконання чи неналежне виконання особою, котрій доручено зберігання чи охорона чужого майна, своїх обов’язків, якщо це призвело до тяжких наслідків для власника майна (ст. 197).
У законі вказано наслідки, що заподіяні лікарем або охоронцем. Їхня бездіяльність лише зумовила настання таких наслідків, тобто була  умовою, що сприяла втіленню можливості в дійсність.
Тож разом із причинами настання злочинних наслідків необхідно відрізняти й умови, що не були причиною цих наслідків, але сприяли  їх настанню.
Умови – це явища, що власне не здатні викликати певні наслідки, однак сприяють їх настанню. Умови відіграють важливу роль у розвитку причинового зв’язку – вони можуть значно полегшувати дію причини чи пере-шкоджати їй.
Кримінальна відповідальність за злочинну зумовленість настає лише в тих випадках, коли однією із умов настання злочинних наслідків була бездіяльність відповідальної особи. У цих випадках кримінальна відповідальність настає не за заподіяння шкоди, а за невідвернення її, за незапобігання шкоді, що була заподіяна іншими особами чи іншими джерелами (стихійне лихо, дії тварин, фізіологічні процеси та ін.).
Якщо ж однією з умов настання злочинних наслідків були конкретні дії іншої особи, то дії особи не можуть бути визнані причиною певних наслідків і ця особа не може бути за них відповідальною.
Причиновий зв’язок у кримінальному праві має значення лише щодо протиправної дії чи бездіяльності. Встановлювати причиновий зв’язок між легальними діями та їхніми наслідками не має кримінально-правового глузду. Причиновий зв’язок є обов’язкова ознака складу злочину не тільки в діях виконавця злочину, але й у злочинних діях співучасників.
Кримінальна правова наука має три основні теорії (концепції) щодо проблеми причинового зв‘язку:
• теорія еквівалентності “conditio sine gua non” (“умова, без якої немає”): якийсь фактор, без якого не було б наслідку; необхідна умова злочинного результату та підстава для висновку про наявність причинового зв’язку;
• адекватності причини: визнає такими, що мають кримінально-правове значення, тільки “типові” причини;
• необхідного спричинення: діяння передує наслідку за часом, діянню внутрішньо властива неминучість або реальна можливість настання наслідку, діяння породжує наслідок, наслідок породжується саме цим діянням, а не діями інших осіб та інших зовнішніх сил. Ця теорія поширена у вітчизняній кримінально-правовій науці.
Теорія еквівалентності визнає причиновий зв’язок між діями людини та наслідками, що настали, в усіх тих випадках, коли ці дії були необхідною попередньою умовою (conditio sine qua non) наслідків.
Чи була така умова дійсно необхідною попередньою умовою наслідків, які настали, встановлюється методом уявного виключення. Суть цього методу полягає в такому: із усіх попередніх умов уявно виключаються конкретні дії, якщо при цьому з’ясується, що без цих дій наслідки чи зовсім не настали б, чи вони б мали зовсім інший характер, то це свідчить, що ці дії були необхідною умовою наслідків, які настали. У такому разі питання про об’єктивні підстави кримінальної відповідальності вирішуються позитивно.
Навпаки, якщо при такому уявному виключенні з’ясується, що наслідок і без сприяння цього вчинку все ж настав би, та саме таким, то певні дії не можна вважати необхідною умовою наслідків, які настали. Згідно з теорією еквівалентності причиновий зв’язок не виключається:
– якщо наслідки настали лише завдяки особливим властивостям (фізичним або психічним) потерпілого;
– якщо між початковими діями та наслідками, що настали, приєдналися й діяли сили природи, приєдналася діяльність потерпілого чи інших осіб.
Хоча теорія еквівалентності виходить із принципу рівності всіх умов, необхідних для настання певних наслідків, але її прихильникам доводиться відхилятися від цього принципу при вирішенні питання відповідальності за вчинений злочин. Як приклад такої непослідовності наводять такий: зять відправляє тещу на південь до моря з надією на те, що під час купання вона потоне. Згідно з теорією conditio sine qua non було б послідовним у разі загибелі тещі притягнути зятя до відповідальності за закінчене вбивство, а у випадку, щасливому для тещі, – за замах на вбивство. Та прихильники теорії еквівалентності такого висновку не роблять, посилаючись на те, що такий висновок суперечить “правовому почуттю”.
Отже, для визнання наявності навмисного вбивства вони вимагають у цьому випадку зовсім іншого, більш тісного зв’язку між діями суб’єкта й наслідками – смертю потерпілого.
Хибність теорії conditio sine qua non в тезі про рівність, еквівалентність умов настання наслідків. Насправді умови настання наслідків дуже різні, дуже різне їхнє значення.
Теорія еквівалентності була панівною в Німеччині, Росії, Австрії.  Тепер вона переважає в законодавстві Японії.
Наприкінці XIX сторіччя в кримінально-правовій науці виникла теорія адекватної причиновості, що почала конкурувати з теорією еквівалентності. Згідно з теорією адекватної причиновості причиною злочинного наслідку можуть бути лише дії особи, що взагалі, а не лише в цьому конкретному випадку, здатні спричинити такі наслідки.
Причинового зв’язку між діями та наслідками, що настали, немає, якщо ці наслідки не адекватні діям.
Тож теорія адекватної причиновості відхиляє об’єктивний характер причинового зв’язку та замінює його суб’єктивним уявленням про типовість чи нетиповість злочинних наслідків від вчинених цією особою дій. Недолік теорії адекватної причиновості в тому, що вона розв’язання питання про причиновий зв’язок повністю віддає на розгляд суду й не дає наукових для цього підстав.
В англо-американській системі права таке розуміння причинового зв’язку склалося, переважно, щодо справ про вбивство. Англо-американська доктрина чітко не встановлює різниці між причиновим зв’язком і провинністю. Замість того, щоб спочатку встановити причиновий зв’язок і лише після цього перейти до вирішення питання про вину, в англо-американському праві вони обидва вирішуються як одне питання про “найближчу причину”. Поняття “найближчої причини” не має визначених меж. Твердо встановленим вважається лише положення про те, що існує відома межа, за якою право відмовляється стежити  за низкою причиновості, тому й власне дія за цією межею вбачається як занадто далека, щоб бути винною.
Однак де ж ця межа, за допомогою яких критеріїв її можна визначити – на ці питання не відповідають ні судова практика, ні доктрина англійського права. Доктрина взагалі відмовляється “сформулювати загальне правило, що встановлює таку межу”, а практика змогла виробити лише ряд положень щодо деяких питань.
Невизначеність критеріїв “найближчої причини” можна пояснити на такому прикладі. Як в англійському, так і в американському праві існує стародавнє правило: ніхто не може бути засуджений за вбивство, якщо потерпілий прожив один рік і один день після заподіяння йому тілесного ушкодження, оскільки причина далека від наслідків. Про невизначеність поняття “найближчої причини” може свідчити й таке правило, створене англійськими судами: якщо внаслідок недбалості машиніста створюється небезпека аварії потяга та хтось із пасажирів, вважаючи аварію неминучою, вистрибне й загине, то питання про те, чи була недбалість машиніста причиною смерті пасажира, вирішується по-різному, залежно від того, чи вистрибнув би за таких умов той, хто має середнє самовладання, чи це зробила б тільки дуже боязка людина.
Недоліки поняття “найближчої причини” в тому, що немає наукових критеріїв визначення причинового зв’язку, що це поняття не дає суду певних критеріїв для висновків і міркувань про причиновий зв’язок як ознаку об’єктивної сторони злочину.


 

Яндекс.Метрика >