...
МІЖНАРОДНЕ І ВНУТРІШНЬОДЕРЖАВНЕ ПРАВО PDF Печать E-mail

МІЖНАРОДНЕ І ВНУТРІШНЬОДЕРЖАВНЕ ПРАВО

6.1. Значення проблеми співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права
Співвідношення міжнародного права (МП) і внутрішньодержавного права (ВП) є однією з актуальних проблем теорії міжнародного права.
Інтерес  фахівців  до  цього  питання  пояснюється  складністю  в  теоретичному  визначенні, його  дослідження  дозволяє  розкрити  сутність  МП  як  своєрідної  правової  системи,  показати взаємозв'язки,  взаємодію  і  взаємовплив  норм  міжнародної  і  внутрішньодержавної  правових систем,  забезпечити  їх  узгодження  і  реалізацію,  з'ясувати  роль  норм  національного  права  в рішеннях   міжнародних   судів   і   арбітражів,   можливість   застосування   національними  судами міжнародно-правових норм.
В  МП  є  2  теорії  співвідношення  МП  і  ВП:  дуалістична  і  моністична,  у  межах  яких розрізняють 5 основних концепцій співвідношення, а саме:

• верховенства однієї системи над іншою (дуалістична);

• примата ВП над міжнародним (моністична);

• примата МП над внутрішньодержавним (моністична);
• верховенства    кожної    із    двох    систем    у    своїй    сфері    з    урахуванням    складності взаємовідносин між ними (теорія координації);
• існування    двох    самостійних,    рівноправних,    взаємозалежних    міжнародної    і внутрішньодержавної правових систем (радянська дуалістична).



6.2. Теорії співвідношення міжнародного і національного права
В  другій  половині  ХІХ  в.  виникла  теорія  примату  ВП  над  МП.  Соціальні  зміни  в суспільстві в наслідок буржуазних революцій викликали в державах бажання відмовитись від тих міжнародних  угод,  які  обтяжували  їх  своїми  зобов'язаннями.  З’явилась  необхідність  закріпити інститут державного суверенітету, обмеживши зовнішній вплив інших суверенів.
Широкого  наукового  і  практичного  поширення  ця  теорія  одержала  на  межі  ХIХ  та  ХХ сторіч  в  німецькій  правовій  літературі.  Було  зроблено  спробу  обгрунтувати  відхилення  від міжнародних зобов’язань в процесі поділу ринків збуту, сфер впливу і захоплення колоніальних територій.
Теорія  примату  ВП  проголошує  єдність  досліджуваних  систем  права  та  вважає  МП галуззю національного права. МП цілком залежить від держави, яка бере участь у міжнародних взаєминах і яка його застосовує, тобто МП є частиною її державного правопорядку.

Ця теорія не набула широкої популярності в міжнародно-правовій науці і практиці.

Внаслідок   відносної   соціально-політичної   стабільності   в   країнах   Західної   Європи

наприкінці    ХIХ    сторіччя    міжнародно-правова    наука    висуває    нову    дуалістичну    теорію

співвідношення МП і ВП.
Сутність  теорії  (за  Г.Тріпелем): “МП  і  ВП -  це  дві  різноманітні  системи,  кожній  із  них притаманні  свої  внутрішні  відносини.  Істотні  розбіжності  між  ними  полягають  насамперед  у тому, що ці дві системи мають різний предмет регулювання. МП – право, яке регулює стосунки між   суверенними   державами,   а   ВП   діє   в   межах   держави   і   регулює   взаємини   між   його громадянами,  громадянами  і  державною  владою.  Жодний  правопорядок  не  здатен  створювати змінювати норми іншого правопорядку.” Дві системи права також мають різні джерела.
Д. Анцілотті розглядав МП і ВП як два різних правопорядки, що діють паралельно, але між  якими  існує  взаємозв'язок.  Відображається  такий  взаємозв’язок  за  допомогою  простої  або рецептивної відсилки, які є формою приведення в дію норм МП в національному праві або норм ВП в міжнародному праві.
Дуалістична  теорія  заперечує  примат  будь-якого  права  та  підкреслює  їх  взаємодію  в процесі нормозастосування. Теорія і зараз має прихильників у міжнародній-правовій науці.
Радянські  юристи-міжнародникі  (Г.В.Ігнатенко,  Д.Б.Левін,  Г.І.Тункін  та  інш.) визнавали основні  положення  дуалістичної  доктрини,  але  не  поділяли  точку  зору  щодо  самостійності  та обмеженої  взаємодії  та  впливу  цих  двох  систем  права,  спираюсь  на  принцип  державного суверенітету  і  суверенної  рівності  держав.  МП  і  ВП  розглядались  як  дві  самостійні  системи права, які тісно пов'язані між собою.

Загальними тезами радянських вчених з цього питання є:
-  основою  взаємодії  є  принцип  державного  суверенітету  і  необхідності  найсуворішої поваги внутрішньої компетенції держави;
-   немає   примату   ні   системи   МП   над   національним,   ні   навпаки,   системи   ВП   над міжнародним, обидві системи є самостійними явищами зі своєю специфікою і не підпорядковані одне одному;
-    взаємостосунки    між    правовими    системами    будуються    на    засадах    узгодження    і координації;
-  такі  правові  системи  перебувають  в  процесі  активної  взаємодії  і  взаємовпливу,  що забезпечує їх реальне існування і функціонування.

Положення радянської теорії є актуальними і для сучасних досліджень у даній сфері.
Західній   науці   притаманна   теорія   примату   МП   над   ВП  (зараз   впроваджується   в законодавство країн СНД – Росії, в певній мірі України).
На    початку    ХХ    сторіччя    сформувалася    теорія    поділу    на    цивілізовані    народи    і нецивілізовані  народи,  що  розвиваються.  МП  виступає  регулятором  якісно  нових  міжнародних відносин,   формується   інструмент   втручання   більш   розвинутих,   цивілізованих   держав   у національно-правові    системи    інших    держав    з    метою    залучення    їх    у    нове    міжнародне співтовариство.  Теорія  примату  МП  над  ВП  задовольняє  ці  потреби.  Основними  тезами  цієї теорії є (за Гансом Кельзеном):

• необмеженість дії МП в часі, у просторі і по предмету;

• безумовний примат МП над національним;

• заперечення суверенітету держави;
• визнання основними суб'єктами МП в першу чергу індивідів і лише потім держав у якості посередників між міжнародним правопорядком і індивідами.
Дана  теорія  припускає  існування  внутрішніх  і  зовнішніх  взаємин  між  двома  системами права, але тільки як неподільного явища - єдиної нормативної системи МП.

Основою  всієї  системи  є  одна  фундаментальна,  загальна  міжнародно-правова  норма,

“Gründnorm”,  відповідно  до  вимог  якої  будуються  всі  інші  правовідносини.  Такою  нормою  є
“pacta sunt servanda”. Ця теорія категорично заперечує державний суверенітет і визнає існування єдиної системи МП і підпорядкованого їй національного правопорядку.

Однак, багато вчених не поділяють ні дуалістичних, ні моністичних теорій.
Я.Броунлі відхиляє моністичні теорії примату МП. Він зазначає, що ці теорії несумісні з наявністю  суверенних  держав.  За  його  думкою  найбільш  прийнятною  є  теорія  координації, відповідно до якої, дві системи не стикаються у протиборстві, адже вони діють у різних сферах - кожна    з    них    є    вищою    у    своїй    власній    сфері.    У    разі    нездатності    держави    на внутрішньодержавному  рівні  діяти  так,  як  цього  потребує  МП,  ВП  не  може  розглядатися  як недійсне,  це  зумовлює  лише  міжнародно-правову  відповідальність  держави.  Кожній  із  двох систем - ВП і МП - належить верховенство в її власній області, і жодна з них не має гегемонії над іншою.
Ця  теорія  близька  до  дуалістичної  теорії  та  може  вважатись  її  сучасним  варіантом  з урахуванням складних взаємовідносин між двома системами.

6.3. Доктрина МП про здійснення його норм у внутрішньодержавній сфері
Одним    із    важливих    практичних    аспектів    теорій    співвідношення    міжнародного    і національного  права  є  питання  про  порядок  виконання  державою  міжнародних  договірних  і звичаєвих зобов'язань на її території. Моністичні концепції співвідношення двох правопорядків припускають  пряму  дію  норм  МП  в  національній  правовій  системі.  В  інших  концептуальних напрямках   по   різному  пояснюється   суть   процесу  виконання   міжнародно-правових   норм   у внутрішньодержавній сфері.

Серед багатьох підходів до цього питання можна виділити наступні:
1. Механізм дії національного права непридатний для регулювання міжнародних відносин, МП  не  здатне  регулювати  внутрішньодержавні  взаємини.  Щоб  бути  спроможними  регулювати взаємини  за  участю  фізичних  і  юридичних  осіб,  правила,  які  містяться  в  міжнародному праві, необхідно  включити  до  правової  системи  країни  у  встановленому  нею  порядку.  Норми  МП інкорпоруються    в    національне    право.    Процес    входу    норм    МП    в    правову    систему   -

“імплементація”, “трансформація” – це засіб імплементації (Лукашук І.І.).

2. МП і ВП будь-якої держави - це дві різні системи права. Формами реалізації норм МП є:
-    відсилання  -   включення   до   національного   права   норми,   що   відсилає   до   МП   і санкціонує застосування правил міжнародного договору або звичаю;
-    рецепцію -  прийняття  державою  норм  внутрішнього  права,  які  закріплюють  норми МП. Ці норми можуть повторювати текстуально, конкретизувати й адаптувати правила МП до особливостей правової системи держави (Мюллерсон Р.А.).

Процес реалізації державою міжнародного-правового зобов'язання й узгодження МП і ВП

поділяється на:

-    трансформацію,

-    інкорпорацію,

-    рецепцію,

-    відсилання.
Термін «трансформація»  має  умовний  характер,  адже  по  суті  норми  МП  не  втрачають притаманної їм правової природи. Трансформація полягає в забезпеченні державою виконання її міжнародних  зобов'язань  за  допомогою  владних  повноважень.  Якщо  формулювання  закону текстуально    співпадає    з    положеннями    міжнародної    угоди   -    це    інкорпорація.    Якщо    в національному законі в індивідуальній або загальній формі зафіксовано, що у разі розбіжностей між нормами ВП і нормами міжнародного договору застосовуються норми МП – це відсилання.

(Л.П.Ануфрієва)
Практика    Великої    Британії    щодо    застосування    норм    звичаєвого    МП    у внутрішньодержавній сфері базується на двох доктринах: «доктрині трансформації» і «доктрині

інкорпорації» (Я.Броунлі).  Доктрина  трансформації  виходить  з  існування  двох  різних  систем,
які діють самостійно. Для того щоб норма або принцип МП застосовувались у ВП, вони мають бути  явно  і  точно «трансформовані» у внутрішньодержавний  закон  за  допомогою  відповідного конституційного механізму, такого як Акт Парламенту.
Доктрина    інкорпорації,     полягає    в        тому,    що    норми    звичаєвого    МП    є    частиною внутрішнього  права  і  застосовуються  із  застереженням,  що  вони  не  є  несумісними  з  актами парламенту.  Міжнародні  договори  визнаються  частиною  англійського  права,  якщо  прийнято відповідний    парламентський    акт.    Ця        позиція      підтверджується    численними    судовими прецедентами.

Отже основними концепціями в цій галузі є концепції “імплементації”, “трансформації” і

“узгодження”, які відображають форму і методи закріплення у ВП положень міжнародних угод.
Концепція  імплементації.  Імплементація  норм  МП -  є  цілеспрямованою  організаційно- правовою    діяльністю    держав,    яка   здійснюється    індивідуально,   колективно   або   в   рамках міжнародних  організацій  з  метою  своєчасної,  всебічної  і  повної  реалізації  ухвалених  ними відповідно до МП зобов'язань. У випадку реалізації міжнародно-правових норм на національному рівні,  необхідні  додаткові  внутрішньодержавні  заходи  для  перетворення  цілей,  закладених  у нормах   МП,   у   реальні   дії   юридичних   осіб   і   громадян,   які   знаходяться   під   державною юрисдикцією.
Національне  право  виступає  основним  інструментом  імплементації  норм  МП.  Перша правова  стадія  процесу  імплементації  норм  МП  –  це  рецепція  національним  правом  правил міжнародних договорів. Два основних види рецепції:

-    загальна рецепція;

-    часткова рецепція.
Загальною  рецепцією  є  закріплення  в  конституціях  держав  положення,  що  міжнародні договори є частиною національного права. Часткова (індивідуальна) рецепція може відбуватися у формі:

-    інкорпорації,

-    трансформації

-    конкретного відсилання.
Інкорпорація -  це  включення  до  національних  систем  права  норм,  які  зовнішньо  цілком ідентичні  з  нормами  акту  МП.  У  більшості  випадків  зазначений  міжнародний-правовий  акт зберігає форму, найменування, хоча і виступає в якості закону.
Трансформація  -  не  лише  відтворення,  але  і  переробка  норм  міжнародного  договору відповідно до загальних  принципів національного права. Правовим результатом трансформації, на відмінність від інкорпорації, є не тільки доповнення чинного внутрішнього права, але і зміна норм у зв'язку з вимогами міжнародної угоди.
Під  терміном  відсилання  розуміється  вказівка  у  національному  законодавстві  на  те,  що певна    поведінка    державних    органів,    посадових    осіб,    громадян    регулюється    загальними положеннями або конкретними нормами договорів МП.
Концепція    трансформації.    Під    трансформацією    розуміється    процес    приведення державою ВП у відповідність до МП з метою забезпечення виконання розпоряджень, дозволів і заборон, встановлених МП. Трансформація не передбачає зміни міжнародних норм. Міжнародні норми  з  моменту їх  прийняття  діють  лише в сфері міждержавних  відношень, свою природу не змінюють і змінити не можуть. Для забезпечення здійснення таких норм держави, у разі потреби, приймають необхідні внутрішньодержавні правові норми.
Інкорпорація є формальним «включенням» норм міжнародного договору до внутрішнього права  держави.  По  суті  приймається  новий   закон  або  підзаконний  акт,  зовнішньо  цілком ідентичний міжнародному договору - назва, структура, формулювання тощо.
Легітимація - прийняття особливого національного акту з метою забезпечення виконання державою  норм  МП.  Такий  національний  акт  не  наслідує  всі  зовнішні  ознаки  відповідного міжнародного правового акту.
Відсилання, як самостійний різновид трансформації означає, використання відповідно до розпорядження   ВП   правил,   встановлених   міжнародними   договорами   або   звичаями.   Проте, внутрішньодержавні стосунки регулює не норма МП, а відсильна норма внутрішньодержавного правового акту.
Важливим   є   виділення  «трансформаційної   норми»  -   правила,   відповідно   до   якого відбувається узгодження ВП з МП з метою реалізації останнього. До таких норм входять норми національного права, які фіксують пріоритет правил міжнародного договору над національними законодавчими  актами,  та  такі,  що  встановлюють  обов'язок  держави  розглядати  міжнародні договори як частину внутрішнього права.
Концепція    «узгодження».    «Узгодження»    є    організаційно-правовою    політичною діяльністю  держав,  інших  суб'єктів  права  з  метою  створення  загальних  форм  нормативних приписів  і  їх  реалізації  відповідно  до  норм  обох  правових  систем.  Узгодження  є  двостороннім процесом  приведення  норм  ВП  у  відповідність  до  норм  МП.  Суть  процесу  полягає  не  лише  у співставленні, але і в послідовному узгодженні МП і ВП.
В МП відсутня універсальна норма, яка зобов'язує погоджувати норми ВП з міжнародним, проте, склалася звичаєва норма, яка потребує такого узгодження. Це положення грунтується на прикладах   договірної  практики  зі  спеціальних   питань,  міжнародної  і  внутрішньодержавної судової практики.

В узгодженні двох систем права головним завданням є приведення у відповідність вже створених норм. До методів узгодження внутрішньодержавних правових актів із міжнародними- правовими відносять:

-    відсилання,

-    рецепцію,

-    паралельну правотворчість,

-    уніфікацію,

-    перетворення.
Відсилання – це формулювання моделі поведінки в одній системі права, в іншій системі лише вказується джерело, де з  моделлю можна ознайомитись. В результаті – модель поведінки одна, а конкретні взаємини та суб’єкти – різні, що зумовлює різні норми та результати правового регулювання.
Рецепція - запозичення в міжнародному праві моделі поведінки і надання їй юридичного обов'язку для суб'єктів ВП у внутрішньодержавних стосунках. Тобто норми МП відтворюються без будь-яких змін у національному законодавстві Рецепція може існувати лише в «спеціальній формі» в конкретному випадку.
Суть    паралельної    правотворчості    полягає    в    тому,    що    єдина    модель    поведінки запроваджується в обох правових системах паралельно, юридично незалежно.
Уніфікація, як метод узгодження, - процес скерованих дій з узгодження єдиних положень в МП і ВП.
Перетворення, як метод узгодження, - внесення змін, доповнень, уточнень в національне законодавство.


6.4. Національне законодавство і міжнародна судова практика
При розгляді проблеми впливу ВП на МП виникає багато складних, спеціальних питань, таких як: аналіз норм ВП з погляду їх відповідності МП, можливість дослідження національного права як основного, попереднього або допоміжного питання для міжнародного судового рішення, юридичне   значення   національного   права   в   міжнародному   судовому   процесі   і   принципове питання  щодо  компетенції  міжнародних  судових  установ  вирішувати  справи  із  застосуванням норм ВП.
У   науці   МП   з   цього   приводу   існують   дві   протилежні   точки   зору.   Прихильники дуалістичної  теорії  співвідношення  ВП  і  МП  вважають,  що  міжнародні  cудові  інституції  не мають права застосовувати ВП у своїх рішеннях, тому що національні правові акти з погляду МП є  простими  фактами,  які  не  мають  ніякого  юридичного  значення  в  міжнародному юридичному процесі. Представники  моністичної теорії, виходячи  із системної єдності, дійшли висновку, що міжнародні суди не тільки мають право, але у певних випадках зобов’язані вирішувати питання як міжнародного, так і внутрішньодержавного характеру із застосуванням ВП.
Аналіз  теорії  і  практики  універсальних  судових  установ  з  цього  питання,  дає  підставу зробити  висновок,  що  такі  міжнародні  судові  органи  некомпетентні  застосовувати  національні правові  норми  у  міжнародному  юридичному  процесі.  Внутрішньодержавне  законодавство  не може бути джерелом міжнародно-правових норм, тому що в сфері дії МП не має суб'єкта права, на який могло би бути спрямовано дію ВП. В міжнародних відносинах відсутня також предметна сфера    дії    для    національного    права.    Норми    МП    можуть    лише    відсилати    до    елементів національного законодавства.
З іншої боку міжнародні судові установи компетентні використовувати у своїх рішеннях положення актів ВП як допоміжного засобу, застосовуваного в якості юридичних фактів.
Аналіз практики таких міжнародних судів свідчить також про те, що міжнародним судам часто  доводиться  вивчати  національно-правові  акти  з  метою  визначення  щирих  намірів  сторін або з метою дослідження ВП для визначення його відповідності МП. Держава не може ухилятися від виконання добровільно узятих на себе міжнародних зобов'язань, посилаючись на положення національного  права.  Обов'язок  держав  погоджувати  своє  національне  законодавство  з  МП випливає з основних принципів і норм сучасного МП.
Міжнародні  суди  можуть  розглядати  питання  щодо  відповідності  національних  законів міжнародному  праву  і  зобов'язанням,  які  випливають  з  чинних  міжнародних  договорів.  Проте таке  дослідження  можливе  лише  в  тому  випадку,  коли  сторони  звертаються  з  безпосереднім запитом   про  таке  дослідження,  або  коли   міжнародний  суд  дійшов  висновку,  що  причина порушення  МП  полягає  в  реалізації  державою  певних  національних  правових  актів.  Єдиним правомірним  результатом  заяви  про  невідповідність  положень  актів  ВП  міжнародному праву є міжнародно-правова  відповідальність  держави  за  невиконання  нею  добровільно  взятих  на  себе міжнародних зобов'язань, причиною чого було внутрішньодержавне законодавство.

6.5.    Конституційне    право    і    судова   практика    окремих   держав    щодо    співвідношення міжнародного і національного права
В  країнах  «загального  права»  національні  суди  ще  в  ХVIII  -  XIX  століттях  виносили рішення щодо питання взаємодії ВП і МП. У державах романо-германскої правової системи ця проблема  згадується  в  національному  законодавстві,  і  в  першу  чергу конституційному праві,  з другої половині ХХ ст. В умовах зростаючої міжнародної взаємозалежності держави об'єктивно зіткнулися  з  необхідністю  забезпечення  дотримання  норм  МП  у внутрішньодержавній  сфері  за допомогою національних правових систем, що відобразилось у більшості конституцій зазначених держав.

Загальновизнаним є принцип, що встановлення порядку взаємодії МП і ВП в державі є
винятковою    внутрішньою    компетенцією    національного,    насамперед    конституційного, законодавства  або  судової  практики  держави.  В  Віденській  конвенції  про  право  міжнародних договорів 1969 р. закріплено принцип, згідно з яким учасник не може посилатися на положення свого   внутрішнього   права   як   виправдання   для   невиконання   ним   договору.   Конституційна практика держав у визначенні питань взаємодії та співвідношення норм ВП і МП не одноманітна. Конституція  Голландії  1983  р.  закріплює  безумовний  примат  МП  над  ВП.  Конституція передбачає, що міжнародні угоди мають верховенство над національними законами і що будь-яке національне  законодавство,  прийняте  до  або  після  міжнародної  угоди,  є  недійсним  якщо  його

положення несумісні з положеннями угоди.

Примат МП над ВП закріплює і ст.28 Конституції Греції 1975 р.
Конституція Німеччини 1949 р. встановлює, що загальні норми МП є складовою частиною ВП,  вони  мають  перевагу  над  законами  і  безпосередньо  породжують  права  й  обов'язки  для мешканців   федеральної   території.   Норми   ВП   і   МП   зводяться   до   одного,   національного правопорядку, з перевагою норм МП. Конституція також зазначає, що договори, які регулюють політичні  відносини  країни або стосуються предметів федерального законодавства, потребують схвалення  або  сприяння  компетентних  на  цей  час  законодавчих  органів  у формі  федерального закону.
Пріоритет загальновизнаних норм МП і водночас верховенство конституційних норм над договірними визнає Республіка Бєларусь у Конституції 1994 р.
Конституція Російської Федерації 1993 р. наголошує, що її норми мають вищу юридичну силу,  пряму  дію  і  застосовуються  на  всій  території  Російської  Федерації.  Загальновизнанні принципи  і  норми  МП  та  міжнародні  договори  Російської  Федерації  є  складовою  частиною  її правової системи. Якщо міжнародним договором встановлено інші правила, ніж це передбачено законом, застосовуються правила міжнародного договору. Норми МП займають особливе місце в законодавстві Росії, вони можуть бути позначені терміном «інкорпоровані норми».
Деякі держави використовують механізм імплементації у формі конкретного відсилання. Конституція  Словацької  Республіки  1992  р. містить  відсилання не до всього МП, а до одного з основних його інститутів - основним правам і свободам людини.
Конституції  Чеської  Республіки  1992  р.  відсилає  до  договорів  в  галузі  основних  прав  і свобод людини, до яких приєдналася Чеська Республіка.
В  Конституції  Французької  Республіки  1958  р  за  основу прийнята  теорія  трансформації. Конституція не включає міжнародні договори до національного законодавства та передбачає, що міжнародні договори набирають законної сили лише після належної ратифікації або схвалення.

Питання   щодо   співвідношення   МП   та   ВП   вирішується   шляхом   визнання   обумовленого пріоритету належним чином затверджених міжнародних договорів над внутрішніми законами.
Конституції багатьох держав обмежуються засвідченням поваги до МП, не вирішуючи по суті питання верховенства або приєднання до національного права (Конституція Італії 1947 р.,

Конституціяї Японії 1947 р.).
Великобританія, як країна, яка не має письмової конституції в різні часи використовувала у  своїй  судовій  прецидентній  практиці  різні  теорії  співвідношення  ВП  і  МП.  Перші  судові рішення з цього питання приймалися відповідно до доктрини інкорпорації. Звичаєве МП у повній мірі визнавалось частиною ВП Англії. (Справа «Бувот проти Барбуіт» 1737р.)
У   ХIX   ст.   в   судовій   практиці   Англії   частіше   застосовується   теорія   трансформації, відповідно до якої правила звичаєвого МП складають частину ВП, лише у разі, якщо вони були належним чином закріплені в законодавстві або в прецидентному праві. (Справа “Чунг Чи Ченг проти Р”).
В  практиці  США  з  цього  приводу  також  не  має  єдності.  В  Конституції  закріплено,  що самовиконувані міжнародні договори, так само як Конституція і конституційні закони, є вищими законами країни і мають пряму дію. Договори, які не мають прямої дії, повинні бути закріплені в законодавчому порядку у ВП. Вид договору визначає суд.
В    Україні питання    співвідношення    ВП    І    МП,    зокрема,    регулюються    такими законодавчими актами:

1) Конституцією України від 28 червня 1996 р.,

2) Декларацією про державний суверенітет від 16 липня 1990 р.,

3) Законом «Про правонаступництво України» від 10 липня 1991 р.,

4) Законом України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня

1991 р.,

5) Законом України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. та інші.
В  ст.9  Конституції  проголошено: “Чинні  міжнародні  договори,  згода  на  обов'язковість яких  надана  Верховною  Радою  України,  є  частиною  національного  законодавства  України. Укладання  міжнародних  договорів,  які  суперечать  Конституції  України,  можливе  лише  після внесення відповідних змін до Конституції України”.
Конституційне законодавство України використовує імплементацію у формі інкорпорації. Питання співвідношення ВП і МП віднесено до національно-правової сфери. Субординація норм у ВП регулюється статтею 8: «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй».
Конституційні    положення    статей   9    та    18    гарантують    виконання    Україною    своїх міжнародно-правових  зобов'язань  і  поваги  до  загальновизнаних  принципів  і  норм  МП  як  на




51
міжнародному,   так   і   національному   рівнях,   що   цілком   відповідає   принципу   сумлінного
виконання  міжнародних  зобов'язань,  закріпленому  в  Статуті  ООН,  Віденських  конвенціях  про право  міжнародних  договорів  1969  і  1986  років,  Декларації  про  принципи  міжнародного права

1970 р. тощо.
Таким  чином  при  вирішення  питання  співвідношення  ВП  і  МП  Україна  дотримується положень моністичної теорії.

 

Яндекс.Метрика >