...
КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ТА ЇЇ ПІДСТАВИ PDF Печать E-mail

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ТА ЇЇ ПІДСТАВИ

1. Кримінальна відповідальність як вид юридичної відповідальності. Поняття, ознаки, зміст. Виникнення та припинення кримінальної відповідальності.
2. Підстави кримінальної відповідальності.
3. Форми реалізації кримінальної відповідальності.

1. Кримінальна відповідальність як вид юридичної відповідальності. Поняття, ознаки, зміст. Виникнення та припинення кримінальної відповідальності
Кримінальна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, особливим елементом у механізмі кримінально-правового реагування держави стосовно особи, що вчинила злочин. Поняття “кримінальна відповідальність” законодавчо не визначено й у теорії кримінального та кримінально-процесуального права трактується по-різному.
Кримінальна відповідальність (Я. Брайнін, П. Матишевський В. Осадчий) – урегульований нормами права обов’язок особи, що вчинила злочин, підлягати певним заходам негативного впливу та терпіти передбачені законом обмеження.
Кримінальна відповідальність (Л. Багрій-Шахматов, С. Келіна,                    П. Дагель) – це врегульовані кримінально-правовими нормами суспільні відносини.
Кримінальна відповідальність (Н. Загородніков, О. Лейст) – це реальне застосування кримінально-правової норми та реалізація санкції.
Кримінальна відповідальність (Ю. Баулін) – це передбачені КК вид і міра обмеження прав та свобод злочинця, що індивідуалізуються судом і здійснюються спеціальними органами держави.
Відповідальність поділяється на негативну (ретроспективну, реальну) та позитивну (перспективну, потенційну).
Позитивна кримінальна відповідальність – це обов’язок особи не вчиняти злочинів.
Негативна кримінальна відповідальність – це обов’язок особи піддатися кримінально-правовим обмеженням.
Відповідно до ч. 1 ст. 62 КУ особа вважається невинуватою у вчиненні злочину та не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку й установлено  обвинувальним  вироком суду, а згідно зі ст. 3 КК кримінальній відповідальності підлягає  лише  особа,  винна  у вчиненні злочину, тобто така, що умисно чи з необережності вчинила передбачене законом суспільно небезпечне діяння. Ці положення дають підстави розглядати кримінальну відповідальність як особливий правовий інститут, у межах якого здійснюється реагування держави на скоєний злочин. Кримінальна відповідальність передбачає офіційну оцінку відповідними державними органами поведінки особи як злочинної.
Підставою кримінальної відповідальності є наявність у діяннях особи складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Це форма реалізації державою правоохоронних норм, яка полягає в застосуванні до особи, що вчинила злочин, конкретних кримінально-правових заходів примусового  характеру через обвинувальний вирок суду.
Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину та не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за один і той же самий злочин більше від одного разу.
Форми реалізації кримінальної відповідальності:
• призначення покарання;
• звільнення від покарання (ст.74);
• звільнення від відбування покарання (статті 75, 84).
Власне факт порушення кримінальної справи щодо конкретної  особи, затримання, взяття під варту, пред’явлення їй обвинувачення не можна визнати як кримінальну відповідальність. Особа не несе кримінальної відповідальності доти, доки її не буде визнано судом винною у вчиненні злочину й вирок суду не набере законної сили.
Поняття “притягнення до кримінальної відповідальності” не тотожне  поняттю “кримінальна  відповідальність”, як і поняття “притягнення до юридичної відповідальності” не ідентичне поняттю “юридична відповідальність”.
Притягнення до юридичної відповідальності передує юридичній відповідальності. Юридична відповідальність, зокрема й кримінальна відповідальність, як і форми притягнення до юридичної відповідальності, визначаються та встановлюються законами. Відповідно до положень  п. 14.22 ч. 1 ст. 92 КУ тільки законами  України  визначаються “судочинство... організація  і  діяльність  прокуратури,  органів дізнання і слідства”, а також “засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність  за них”. Системний аналіз норм КПК (статей 147, 242, 246 та ін.) дає підстави  дійти висновку, що притягнення до кримінальної відповідальності як стадія кримінального переслідування починається від моменту винесення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого та пред’явлення їй обвинувачення. Так, п. 4   ч. 1 ст. 242 КПК передбачає, що в разі віддання обвинуваченого до суду суддя одноосібно чи суд на розпорядчому засіданні зобов’язані з’ясувати, “чи притягнуті до відповідальності всі особи, які зібраними в справі доказами викриті у вчиненні  злочину”, а відповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст. 246  цього  Кодексу суд на розпорядчому засіданні може вирішити повернути справу на додаткове розслідування за “наявності підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, коли окремий розгляд справи про них неможливий”.
Згідно з пунктами 1.1 та 1.2 Рішення КС України у справі за конституційним поданням МВС України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) від 27 жовтня 1999 р. кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, а притягнення до кримінальної відповідальності як стадія кримінального  переслідування починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину.
Закінчується кримінальна відповідальність з моменту припинення відбування покарання.


2. Підстави кримінальної відповідальності
У класичній школі кримінального права вчення про підстави кримінальної відповідальності базується на філософському вченні про підстави соціальної відповідальності людини за свої вчинки. Відповідно до цього вчення, до відповідальності варто притягати тільки тоді, коли в суб’єкта була воля вибору поведінки, тобто він міг діяти згідно з вимогами закону, але ігнорував цю можливість. Ця дилема співзвучна одному з основних питань філософії – питанню свободи волі, щодо якого можна виділити три основні теорії.
Фаталістична – припускає жорсткий уплив обставин на вчинки людини, і відсутність будь-якої волі вибору.
Індетерміністична теорія, основоположником якої є І. Кант, припускає абсолютну свободу волі, що не залежить від зовнішніх умов і обставин. Підставою відповідальності в такому разі буде зла воля злочинця.
Детерміністична теорія (Ф. Энгельс) ґрунтується на причиновій зумовленості свідомості та волі людини. Підставою відповідальності в теорії Ф. Энгельса є усвідомлення злочинцем своїх дій.
Підставою кримінальної відповідальності більшість вчених визнає наявність у вчиненому складу злочину (А. Піонтковський, В. Кудрявцев та ін.). 
Підставою притягнення особи до кримінальної відповідальності може бути також його вина, що містить відповідність вчиненому складу злочину, однак не обмежується цим.  На думку А. Сахарова, підставою кримінальної відповідальності є склад злочину й особа. А за Б. Никифоровим – вина та винність.
Підставою кримінальної відповідальності може бути й учинення злочину (А. Санталов). У літературі досить чітко прослідковується думка про злочин як діяння, що відповідає ознакам конкретного складу злочину. Однак пряме тлумачення закону не ототожнює ці поняття. 
Стаття 2 КК вказує, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбачений цим Кодексом.
Більшість учених також дійшли висновку, що підставою кримінальної відповідальності є наявність у вчиненому особою суспільно небезпечному діянні ознак конкретного складу злочину, передбаченого чинним кримінальним законодавством.
Цікавий такий факт, джерелом цієї теорії є класична школа кримінального права. Ще на початку XIX століття німецький криміналіст А. Фейєрбах обґрунтував у теорії та зміг переконати законодавців закріпити в чинному законі положення, що діяння є злочином, якщо воно відповідне складу злочину. Це положення повторювалося в багатьох законодавствах континентальної системи права, що особливо були наближені до німецької школи права.
Виходячи з цього, можна визначити дві підстави кримінальної відповідальності:
• фактична – це вчинення особою в об’єктивній реальності суспільно небезпечного діяння;
• юридична – це передбаченість діяння КК.
Тобто склад злочину, так званим, з’єднувальним “містком” між реальним діянням і нормою закону.
Також можна виділити матеріальну та процесуальну підстави кримінальної відповідальності:
• матеріальна – це вчинення злочину;
• процесуальна – це обвинувальний вирок суду.

3. Форми реалізації кримінальної відповідальності
Форми реалізації кримінальної відповідальності:
• призначення покарання;
• звільнення від покарання (ст. 74);
• звільнення від відбування покарання (статті 75, 84).
Призначення покарання. Суд призначає покарання:
– у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Ця вимога означає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції статті Особливої частини КК, за якою кваліфіковано дії винного;
– відповідно до положень Загальної частини КК. Це означає, що суд повинен керуватися положеннями, що передбачені в Загальній частині КК і належать як до злочину й умов відповідальності за нього, так і до покарання, його мети, видів, умов їх призначення тощо. Наприклад, призначаючи покарання за замах на злочин, суд повинен зважати на ступінь здійснення злочинного наміру та причини, унаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68). Суд зобов’язаний керуватися й іншими положеннями Загальної частини КК, зокрема йому надані широкі можливості звільнення від кримінальної відповідальності й покарання відповідно до статей 44 і 74 КК;
– зважаючи на ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного й обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання. Ступінь тяжкості злочину визначається характером конкретного злочину. Ось чому суд повинен зважати на цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто цінність об’єкта злочину.
Звільнення від покарання. Відповідно до ч. 4 ст. 74 КК, особа, яка вчинила злочин невеликої чи середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що, беручи до уваги бездоганну поведінку та сумлінне ставлення до праці, цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною. Таке звільнення особи від покарання можливе при констатації судом того, що вона вже не є суспільно небезпечною, тож до неї недоцільно застосовувати кримінальне покарання. Оцінка судом особи винного відіграє тут вирішальну роль.
Для визнання особи такою, що вже не вважається суспільно небезпечною, необхідно констатувати, що після вчинення злочину вона поводилася бездоганно та сумлінно ставилася до праці. Це має спостерігатися протягом порівняно тривалого часу. Тільки в такому разі можна говорити про формування в особи стійких позитивних навичок і установок, які б свідчили про її виправлення та недоцільність відбування покарання. При цьому суд зважає на три обов’язкові обставини: 1) особа вчинила злочин невеликої чи середньої тяжкості; 2) особа після вчинення злочину поводилася бездоганно та сумлінно ставилася до праці; 3) на час розгляду справи в суді особу не можна вважати суспільно небезпечною.
Звільнення від відбування покарання (статті 75, 84 КК). Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується судом до особи, якій призначено як покарання виправні роботи чи службове обмеження для військовослужбовців, обмеження або позбавлення волі на строк до п’яти років (ч. 1 ст. 75). Неповнолітній може бути звільнений від відбування покарання з випробуванням лише в разі засудження його до позбавлення волі (ч. 2 ст. 104).
При цьому беруть до уваги тяжкість злочину, особу винного й інші обставини справи, що свідчать про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.
У такому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину та виконає покладені на нього обов’язки. Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного до трьох років (ч. 3 ст. 75), а неповнолітньому – від одного до двох років (ч. 3 ст. 104). Цей строк обчислюється від дня постановлення вироку незалежно від того, судом якої інстанції застосовано ст. 75 КК. У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання – штраф, позбавлення права обіймати певні посади чи провадити певну діяльність і позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.
У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на засудженого такі обов’язки:
1) публічно чи в іншій формі вибачитися перед потерпілим;
2) не виїздити за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи;
3) повідомляти орган кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи чи навчання;
4) періодично з’являтися для реєстрації в органи кримінально- виконавчої системи;
5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії чи захворювання, небезпечного для здоров’я інших осіб.

 

Яндекс.Метрика >